ІГОР НАЯВКО,
приватний нотаріус Нікопольського міського нотаріального округу
ЩО ПОТРІБНО ЗНАТИ НОТАРІУСУ ПРО ПОВНОВАЖЕННЯ ДЕРЖАВНОГО ДЕПАРТАМЕНТУ НАГЛЯДУ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ПРАЦЮ
Сьогодні доволі актуальним стало питання проведення перевірок посадовими особами Державного департаменту нагляду за додержанням законодавства про працю. У нотаріусів постають питання, хто може здійснювати перевірки, який порядок цих перевірок, які документи вони вправі вимагати від нотаріуса як самозайнятої особи.
Для відповіді на ці та інші питання проаналізуємо чинне законодавство, яке регулює роботу цього державного органу.
Одним із підзаконних актів, який регулює діяльність з проведення перевірок цим державним органом, є Положення про Державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2003 р. № 50.
Відповідно до п. 6 посадові особи Держнаглядпраці (головні державні інспектори праці, їх заступники, державні інспектори праці) мають право безперешкодно в будь-який час без попереднього інформування з пред’явленням службового посвідчення відвідувати для перевірки додержання законодавства про працю та загальнообов’язкове державне соціальне страхування адміністративні і виробничі приміщення роботодавців, робочі органи виконавчих дирекцій фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування. А чи є в нотаріуса адміністративне чи виробниче приміщення? З виробничим приміщенням зрозуміло: нотаріус не займається виробничою діяльністю, а от чи є робоче місце нотаріуса адміністративним приміщенням?
Термін «адміністративне приміщення» зустрічається у двох нормативних актах: в Ліцензійних умовах провадження господарської діяльності з проектування, монтажу, технічного обслуговування засобів протипожежного захисту та систем опалення, оцінки протипожежного стану об’єктів, затверджених наказом Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи від 25.12.2009 р. № 886 (адміністративне приміщення (офіс) — нежитлове приміщення, що належить суб’єкту господарювання на правах власності або оренди, в якому розташовується його виконавчий орган (директор, правління тощо) та яке має певну адресу, через яку може здійснюватися поштовий зв’язок), та в ДБН В.2.2-18:2007 (адміністративні приміщення це — кабінет директора, приймальня директора, кабінет заст. директора, кабінети зав. відділеннями, бухгалтерія, каса, відділ кадрів, кабінет інформаційно-аналітичної роботи).
Якщо провести правовий аналіз норм, то висновок один: робоче місце ніяк не підпадає під визначення адміністративного приміщення, оскільки нотаріус не є директором, у нього немає каси та бухгалтерії, а тому інспектор не має права на безперешкодний доступ до робочого місця нотаріуса.
Крім того, відповідно до п. 2.3 Порядку проведення перевірки стану додержання законодавства про працю та загальнообов’язкове державне соціальне страхування, що проводиться посадовими особами Державного департаменту нагляду за додержанням законодавства про працю та його територіальних органів, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 21.03.2003 р. № 72, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 03.06.003 р. за № 432/7753, інспектор праці має право безперешкодно в будь-який час без попереднього повідомлення відвідувати для перевірки додержання законодавства про працю та про загальнообов’язкове державне соціальне страхування: підприємства, робочі органи виконавчих дирекцій фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування, виробничих приміщень суб’єктів підприємницької діяльності — фізичних осіб, які використовують найману працю.
Самозайняті особи або нотаріуси в цьому переліку відсутні, що є додатковим аргументом, щоб не допускати інспектора до свого робочого місця.
Тепер розглянемо сам порядок здійснення перевірки відповідно до п. 2.3 зазначеного вище Порядку.

ВАЛЕНТИНА БЕРЕЖНА,
завідуюча Державним нотаріальним архівом Автономної Республіки Крим;
ГАННА ОЖЕГОВА,
юридичний радник науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса»
ДОТРИМАННЯ ВИМОГ НОТАРІАЛЬНОГО ДІЛОВОДСТВА ПРИ ВИДАЧІ ДУБЛІКАТІВ ДОКУМЕНТІВ, ПОСВІДЧЕНИХ АБО ВИДАНИХ НОТАРІУСОМ
Серед нотаріальних дій, що вчиняють нотаріуси, п. 8 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про нотаріат» зазначає видачу дублікатів нотаріальних документів, що зберігаються у справах нотаріуса.
Стаття 53 Закону України «Про нотаріат», а також підпункт 1.1 п. 1 глави 22 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 22.02.2012 за № 282/20595, зі змінами та доповненнями (далі — Порядок) передбачають можливість видачі дубліката документа, посвідченого або виданого нотаріусом, в разі його втрати або зіпсування.
ЗАГАЛЬНІ ВИМОГИ ЩОДО ВИДАЧІ ДУБЛІКАТІВ ДОКУМЕНТІВ, ПОСВІДЧЕНИХ АБО ВИДАНИХ НОТАРІУСОМ
До передачі в архів примірників документів, посвідчених або виданих нотаріусом, дублікат утраченого або зіпсованого документа видається нотаріусом за місцем його зберігання.
Згідно з підпунктами 1.1 та 1.2 п. 1 глави 22 розділу ІІ Порядку дублікат документа видається за письмовою заявою:
осіб, за дорученням яких або щодо яких вчинялася нотаріальна дія;
спадкоємців осіб, за дорученням яких або щодо яких вчинялася нотаріальна дія, виконавця заповіту та на запит нотаріуса, яким заведено спадкову справу. У цьому разі нотаріусу, крім свідоцтва про смерть таких осіб, подаються документи, які підтверджують їх родинні стосунки (свідоцтво виконавця заповіту).
Оскільки Закон України «Про нотаріат» та Порядок передбачають, що дублікат видається за письмовою заявою, то така заява про видачу дубліката документа має викладатися на звичайному білому папері без використання спеціального бланка нотаріального документа та реєструватися в журналі реєстрації вхідних документів у день її подання.
Щодо змісту дубліката документа, то він повинен містити весь текст посвідченого або виданого документа, оригінал якого вважається таким, що втратив чинність. На дублікаті документа робиться відмітка про те, що він має силу оригіналу, і вчиняється посвідчувальний напис. Після того, як нотаріус зробить посвідчувальний напис, у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій робиться запис про видачу дубліката (ч. 1 ст. 52 Закону України «Про нотаріат»). Відповідно до п. 1 глави 9 розділу І Порядку дублікати викладаються на спеціальних бланках нотаріальних документів. Ані Закон України «Про нотаріат», ані Порядок не вимагають залишення в справах нотаріуса, який видає дублікат документа, примірника дубліката.

ГАННА КОСЕНКО,
Центр аналітичних досліджень з питань
права та безпеки «ЮКОН», місто Харків
Шановні читачі! Для зручності пропонуємо Вам перелік книг, журналів та реєстрів, заведення яких передбачено Типовою номенклатурою, затвердженою Наказом Міністерства юстиції України від 31.12.2008 р. № 2368/5, зі змінами і доповненнями, внесеними Наказом Міністерства юстиції України від 16.11.2009 р. № 2151/5.
Матеріал подано у вигляді таблиці з посиланням на індекси, заголовки, строки зберігання справ згідно з Типовою номенклатурою, а в примітці надається короткий коментар. Після таблиці наведено відповідні зразки.

КНИГИ, ЖУРНАЛИ, РЕЄСТРИ, ЗАВЕДЕННЯ ЯКИХ ПЕРЕДБАЧЕНО ТИПОВОЮ НОМЕНКЛАТУРОЮ СПРАВ ДЕРЖАВНОЇ НОТАРІАЛЬНОЇ КОНТОРИ ТА ПРИВАТНОГО НОТАРІУСА, ЗАТВЕРДЖЕНОЮ НАКАЗОМ МІНІСТЕРСТВА ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ ВІД 31.12.2008 Р. № 2368/5, ЗІ ЗМІНАМИ
І ДОПОВНЕННЯМИ, ВНЕСЕНИМИ НАКАЗОМ МІНІСТЕРСТВА ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ ВІД 16.11.2009 Р. № 2151/5
Використані нормативні акти
1. Положення про порядок заміщення приватного нотаріуса, затверджене Наказом Міністерства юстиції України від 22.08.2003 р. № 98/5, у редакції Наказу Міністерства юстиції України від 16.02.2009 р. № 278/5 (далі — Положення про порядок заміщення приватного нотаріуса).
2. Положення про порядок постачання, зберігання, обліку та звітності витрачання спеціальних бланків документів інформаційної системи Міністерства юстиції України, затверджене Наказом Міністерства юстиції України від 14.07.2004 р. № 67/5, зі змінами, внесеними Наказом Міністерства юстиції України від 04.11.2009 р. № 2053/5 (далі — Положення про спеціальні бланки документів інформаційної системи).
3. Правила ведення нотаріального діловодства, затверджені Наказом Міністерства юстиції України від 31.12.2008 р. № 2368/5, зі змінами і доповненнями, внесеними Наказом Міністерства юстиції України від 16.11.2009 р. № 2151/5 (далі — Правила нотаріального діловодства).
4. Порядок ведення та заповнення реєстрів для реєстрації нотаріальних дій, затверджений

Василь КРАТ,
кандидат юридичних наук, асистент кафедри цивільного права № 1 Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого
ВІДМОВА ПРЕДСТАВНИКА ВІД ВЧИНЕННЯ ДІЙ, ЯКІ БУЛИ ВИЗНАЧЕНІ НОТАРІАЛЬНО ПОСВІДЧЕНОЮ ДОВІРЕНІСТЮ
Фрагментарне регулювання відмови представника від вчинення дій, які були визначені нотаріально посвідченою довіреністю, спричиняє у правозастосовчій практиці численні питання, що потребують вирішення. До них відноситься, зокрема, сутність відмови та процеду­ра її проведення.
І. Сутність відмови від вчинення дій, які були визначені нотаріально посвідченою довіреністю
Як відомо, підставою для видачі довіреності може слугувати акт органу юридичної особи або ж договір. Насамперед необхідно зазначити, що відмова розглядається в контексті тих випадків, коли довіреність була видана на підставі договору доручення (ст. 1000 ЦК України).
1. Звісно представник, так само як довіритель, не позбавлений можливості власними односторонніми діями припинити правовідношення представництва. Як наслідок, відмова представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю, є однією з підстав припинення правовідношення представництва (п. 3 ч. 1 ст. 248 ЦК України). Однак складність доктринального аналізу та визначення суті відмови обумовлюється «поєднанням» правового регулювання, що включає загальні норми щодо представництва та положення про договір доручення.
Втім з’ясування сутності відмови крізь їх призму дозволяє стверджувати, що по своїй суті вона повинна бути охарактеризована не інакше як односторонній правочин.
2. За загальним правилом (ст. 250 ЦК України) право відмовитися не пов’язується або не залежить від певних передумов чи підстав. Разом з тим слід відмітити, що цивільним законодавством передбачено неможливість (ч. 3 ст. 250 ЦК України) здійснення відмови від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо вони:
а) невідкладні (наприклад, представникові була видана довіреність на продаж товарів, що швидко псуються, а довіритель перебуває в іншій державі);
б) або такі, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам (зокрема, на вчинення певного правочину в умовах «різкої» зміни цін на певні товари).
Причому встановлення цієї заборони у ч. 2 ст. 250 ЦК України не позбавляє представника права на відмову від вчинення дій, що визначені довіреністю. Ця теза підтверджується й системним тлумаченням ч. 2 та 4 ст. 250 ЦК України. Тобто в жодному разі її не можна розцінити як абсолютну заборону, що позбавляє представника права на відмову від вчинення дій, які були визначені довіреністю. Однак, якщо відмова буде вчинена представником, не зважаючи на існування заборони, і при цьому, в результаті відмови будуть заподіяні збитки, то представник зобов’язаний їх відшкодувати (ч. 4 ст. 250 ЦК України).
3. Відповідно до ч. 2 ст. 1008 ЦК України довіритель або повірений мають право відмовитися від договору доручення в будь-який час. Відмова від права на відмову від договору доручення є нікчемною.
Наявність спеціальних положень у гл. 68 «Доручення» ЦК України зумовлює потребу співставлення «відмови від вчинення дій, що визначені довіреністю» (ст. 250 ЦК України) та «відмови повіреного від договору доручення» (ст. 1008 ЦК України). У цьому контексті варто відмітити, що:
по-перше, відмова повіреним від договору можлива за будь-яких випадків, в тому числі й у разі виконання ним своїх обов’язків за договором. У свою чергу, відмова представником від виконання дій визначених довіреністю, зважаючи на етимологію цієї підстави припинення представництва, допустима тільки до їх повного здійснення;
по-друге,

У провадженні нотаріальної контори перебуває спадкова справа, яка заведена в липні 2012 року. Спадкоємцем є донька померлої особи. Спадковим майном є квартира, яку спадкодавиця, (умовно) Іванова Марія, набула за договором довічного утримання, відчужувачем за яким була (умовно) Шевченко Галина. При підготовці документів до видачі свідоцтва про право на спадщину на підставі поданої спадкоємицею заяви про видачу свідоцтва (січень 2014 року) було встановлено той факт, що на квартирі, яка є спадковим майном і відповідно була предметом договору довічного утримання, існує заборона відчуження, накладена на підставі зазначеного договору довічного утримання.

Договір між сторонами було укладено в 1992 році. Відчужувач за договором, Шевченко Галина, померла в 1998 році.

З цього часу до 2012 року набувач за договором, а в даному разі спадкодавиця, Іванова Марія, не звернулася до нотаріальної контори з питання зняття заборони відчуження і померла у 2012 році.

Враховуючи те, що з січня 2013 року припинено дію Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна та змінено порядок доступу до наявної там інформації, а також те, що пряме право на звернення до компетентних органів за умови надання оригіналу свідоцтва про смерть Шевченко Г. мала безпосередньо Іванова М., то нотаріусом було винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії та роз’яснено спадкоємиці про порядок зняття заборони відчуження та вилучення запису з реєстру шляхом звернення до суду загальної юрисдикції в порядку цивільного провадження.

Спадкоємиця звертається до районного суду міста Києва, однак не з позовною заявою про зняття заборони відчуження з квартири, яка є предметом спадкування, а з адміністративним позовом про зобов’язання Головного управління юстиції в особі державної нотаріальної контори зняти заборону відчуження з об’єкта нерухомого майна.

ВОЛОДИМИР МАРЧЕНКО,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, шеф-редактор науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса», член Академії нотаріату України
ОСОБЛИВИЙ ПЕРІОД В КРАЇНІ: «СЮРПРИЗИ» БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ
Ситуація в нашій державі наразі непроста.
4 березня 2014 року уже вступив в силу Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 1 березня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України» від 02.03.2014 № 189/2014. Він ввів у дію рішення РНБО від 01.03.2014 «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України». Пунктом 3 цього Рішення Міністерству оборони доручено організувати і провести навчальні збори з військовозобов’язаними в необхідних обсягах у час і строки, визначені Генеральним штабом Збройних Сил України.
Пізніше Указом Президента України від 17.03.2014 № 303/2014 (затверджено Законом України від 17.03.2014 № 1126-VII) оголошено часткову мобілізацію. Мобілізація проводиться протягом 45 діб з 18.03.2014 — із дня набрання чинності вищезазначеного Указу.
На сьогодні нашу банківську систему в силу різних факторів, м’яко кажучи, лихоманить. Втім, може бути ще гірше, коли, не дай Боже, станеться так, що в нашій країні введуть особливий, чи узагалі — надзвичайний стан.
Далі розглянемо, що нас чекає в банківській сфері у разі введення особливого періоду.
Особливий період — це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Серед функцій Нацбанку є визначення особливостей функціонування банківської системи України в разі введення воєнного стану чи особливого періоду та здійснення мобілізаційної підготовки системи НБУ (п. 20 ст. 7 Закону України «Про Національний банк України»).
Для особливого періоду Нацбанк підготував три постанови:

ЛЮБОВ ПРОХОР,
приватний нотаріус Кіровоградського міського нотаріального округу
СПАДКОВИЙ ДОГОВІР. ПРАКТИКА ЗАСТОСУВАННЯ
Інститут спадкового договору виник в Україні з прийняттям Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) у 2003 році. Мабуть, багатьом з практикуючих нотаріусів прийшло на думку: «Нарешті мрії громадян про можливість укладання так званого «договору дарування після смерті» втілені у законі». Здавалось, що цей договір і в нашій країні буде досить поширеним, як і в інших країнах світу. Але цього не сталося. В Україні на практиці цей договір поступається в популярності договорам дарування та довічного утримання, а також інститутам спадкування за законом і за заповітом. В чому ж причина?
По-перше, самі нотаріуси не дуже пропагують цей вид договору, тому що не всі питання законодавчо врегульовані. Немає чіткого визначення моменту виникнення права власності на майно за спадковим договором. Законодавство не визначає порядку призначення відчужувачем особи, яка здійснюватиме контроль за виконанням спадкового договору після його смерті.
По-друге, самі громадяни не дуже бажають укладати спадковий договір, розуміючи, що він є дуже ризиковим. Сторони, укладаючи спадковий договір, повинні усвідомлювати, що час учинення набувачем певних дій на користь відчужувача є невизначеним. У разі якщо відчужувач виявиться довгожителем, то затрати набувача можуть бути значно більшими, ніж вартість відчужуваного майна. Можливі випадки, коли смерть відчужувача настане через дуже короткий проміжок часу після укладання договору, тоді затрати набувача будуть незначними, а це завжди буде викликати незадоволення у родичів померлого, коли спадковий договорі укладений зі сторонньою особою. У разі якщо набувач помирає раніше відчужувача, спадковий договір вважається припиненим. Понесені набувачем матеріальні витрати не відшкодовуються його спадкоємцям.
По-третє, виникають питання при визначенні кола осіб, що можуть звернутися із позовом про розірвання спадкового договору. Наприклад, законодавець не передбачив можливості контролюючої особи звернутись до суду з позовом про розірвання договору в разі, якщо після смерті відчужувача набувач не виконав умови договору.
По-четверте, ще немає достатньої судової практики з цього виду договору, щоб можна було зробити певні висновки, на які саме особливості застосування необхідно звернути увагу.
У моїй практиці не дуже багато посвідчених спадкових договорів, але певний досвід уже є. Щоб уникнути можливого спору при укладанні спадкового договору, я завжди вимагаю від сторін чіткого визначення обсягу обов’язків майнового і немайнового характеру, які має виконувати набувач. Завжди детально роз’яснюю права кожної зі сторін за договором, особливо звертаю увагу відчужувача на те, що у разі непризначення контролюючої особи, контроль за виконанням договору за життя здійснює сам відчужувач, а після його смерті — нотаріус. Обов’язково роз’яснюю підстави припинення, розірвання договору та визнання його недійсним із зазначенням про це в тексті договору.
Як відомо, спадковий договір може бути розірвано як за згодою сторін, так і в односторонньому порядку, як на вимогу відчужувача, у разі невиконання його розпоряджень набувачем, так і на вимогу набувача, у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача. Розірвання спадкового договору з вищенаведених причин можливе лише в судовому порядку (ст. 1308 ЦК України). Саме суд встановлює факт порушення спадкового договору або неможливість його виконання.
Цікавим, на мою думку, є приклад із практики, який доцільно проаналізувати,

Основна мета розробки — забезпечення сталого функціонування робочого місця нотаріуса, запобігання загрозам безпеки, захист законних інтересів нотаріуса від протиправних посягань, недопущення розголошення, втрати, витоку, зміни та знищення інформації, забезпечення нормальної нотаріальної діяльності усіх працівників нотаріального офісу. Іншою метою є підвищення якості надаваних послуг і гарантій безпеки майнових прав та інтересів клієнтів.

Основні принципи, без яких досягнення інформаційної безпеки буде неможливим:

усвідомлення необхідності захисту інформації;

визначення відповідальності за захист інформації;

підвищення соціальних цінностей;

осмислення ризику, яке визначає застосування відповідних засобів управління для досягнення прийнятних рівнів ризику;

акцент на безпеку, що є істотним елементом інформаційних мереж і систем;

активне запобігання та виявлення порушень захисту інформації;

забезпечення всебічного підходу до управління захистом інформації;

постійна переоцінка захисту інформації та внесення необхідних змін.

Політика інформаційної безпеки робочого місця нотаріуса, що має вихід в Інтернет і володіє ресурсами, до яких необхідний доступ з Інтернету, повинна обов’язково містити в собі розділи, що стосуються:

мережевої безпеки (точка доступу до Інтернету, головний файервол, світч, електронна пошта, система виявлення атак, протоколювання і регулярний моніторинг доступу);

локальної безпеки (антивірусний контроль, захист від несанкціонованого доступу, криптографічний захист даних, захист персональних даних файерволом, резервування даних, протоколювання доступу);

фізичної безпеки.

Насамперед розглянемо схему, на якій зображено можливу модель комп’ютерної мережі нотаріального офісу з доступом до Інтернету.

ГАННА ОЖЕГОВА,
юридичний радник науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса»
ДОТРИМАННЯ НОТАРІАЛЬНОГО ДІЛОВОДСТВА ПРИ ВИДАЧІ ДУБЛІКАТІВ ДОКУМЕНТІВ, ПОСВІДЧЕНИХ АБО ВИДАНИХ НОТАРІУСОМ
Серед нотаріальних дій, що вчиняють нотаріуси, п. 8 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про нотаріат» називає видачу дублікатів нотаріальних документів, що зберігаються у справах нотаріуса.
Стаття 53 Закону України «Про нотаріат», а також пп. 1.1 п. 1 глави 22 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції Украї¬ни від 22.02.2012 р. № 296/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 22.02.2012 р. за № 282/20595 (далі — Порядок), передбачають можливість видачі дубліката документа, посвідченого або виданого нотаріусом, в разі його втрати або зіпсування.
ЗАГАЛЬНІ ВИМОГИ ЩОДО ВИДАЧІ ДУБЛІКАТІВ ДОКУМЕНТІВ, ПОСВІДЧЕНИХ АБО ВИДАНИХ НОТАРІУСОМ
До передачі в архів примірників документів, посвідчених або виданих нотаріусом, дублікат утраченого або зіпсованого документа видається нотаріусом за місцем його зберігання.
Згідно з підпунктами 1.1 та 1.2 п. 1 глави 22 розділу ІІ Порядку дублікат документа видається за письмовою заявою:

ЮЛІЯ ЖЕЛІХОВСЬКА,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права та процесу Хмельницького університету управління та права, приватний нотаріус Хмельницького районного нотаріального округу
ОСНОВНІ КРИТЕРІЇ КЛАСИФІКАЦІЇ НОТАРІАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕНЬ
Для того, щоб дослідити питання класифікації нотаріальних проваджень при вчиненні нотаріусами нотаріальних дій, слід висвітлити значення поняття «нотаріальне провадження». Проте на сьогодні дефініція цього поняття є питанням дискусійним: у наукових джерелах зустрічаються ототожнювання понять «нотаріальне провадження» й «нотаріальний процес».
На нашу думку, під поняттям «нотаріальне провадження» слід розуміти сукупність послідовно вчинюваних нотаріальних дій, що мають юридичне значення, з метою надання їм юридичної вірогідності та послідовного процесу його оформлення.
Аналізуючи положення Закону України «Про нотаріат», маємо можливість визначити критерії класифікації нотаріальних проваджень за різними підставами, хоча в юридичній літературі виділяється лише один спосіб класифікації.
Питанням класифікації проваджень в нотаріальній діяльності займалися видатні учені, серед яких К. С. Юдельсон, В. Н. Аргонов, З. А. Іскендеров, І. А. Кесарева, С. Я. Фурса.
Метою цієї статті є дослідження видів проваджень у нотаріальній діяльності та класифікація їх за певними критеріями.
Спроби більшості учених-процесуалістів розробити класифікацію нотаріальних проваджень зумовлюються намаганнями авторів визначити певні шляхи дослідження правових концепцій для окремих груп нотаріальних проваджень [1, с. 119]. Так, В. Н. Аргоновим пропонується поділяти нотаріальні дії на обов’язкові та необов’язкові. Критерій розмежування між цими групами, на його думку, полягає в тому, що деякі суб’єктивні права неможливо реалізувати без їх нотаріального оформлення, а інші цілком залежать від волі фізичних та юридичних осіб [2, с. 37]. Але така підстава для класифікації в більшості випадків є умовною, оскільки як в обов’язкових, так і в необов’язкових провадженнях працює принцип диспозитивності. Не існує прав, які особа зобов’язувалася б реалізувати. Право на звернення до нотаріальних органів уважається обов’язковим залежно від об’єкта правочину та його договору, але залежить від волевиявлення заявника [1, с. 119].
К. С. Юдельсон у своїй класифікації виділяє:
а) посвідчення правочинів;
б) засвідчення безспірних обставин;
в) охоронні дії;
г) підтвердження майнових прав;
ґ) забезпечення зобов’язань;
д) сприяння виконанню зобов’язань;
е) забезпечення доказів;
є) примус до виконання безспірних обов’язків [1, с. 119].
Однак така класифікація є недосконалою. Так, в деяких випадках вона орієнтована на дуже широкі напрямки (засвідчення безспірних обставин), а в інших — на конкретні нотаріальні провадження (посвідчення правочинів) або на дуже вузькі напрямки (сприяння виконанню обов’язків). Крім того, виділення великої кількості груп є нераціональним.
Цікавий підхід пропонують З. А. Іскендеров та І. А. Кесарева [3, с. 65–68], які класифікують нотаріальні провадження за етапами розвитку правовідносин і виділяють чотири групи таких проваджень:
Провадження, спрямовані на виникнення й підтвердження правовідносин: