Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі — Порядок), затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127, викладено у новій редакції, яку затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 23.08.2016 № 553.

У новій редакції Порядок набрав чинності 6 вересня 2016 року.

Проаналізуємо, які відмінності у старій та новій редакції Порядку. Загальним позитивним моментом є покращення структури Порядку, виділення розділів і при цьому збереження нумерації пунктів (не так, як погіршили структуру Порядку вчинення нотаріальних дій свого часу). У тексті нової редакції також багато технічних виправлень, уточнень, що не впливають суттєво на зміст Порядку (матеріал готувався до внесення змін щодо необхідності перевірки судових рішень — абз. 2 п. 12 Порядку).

Коротко про головне

1. Нічого не змінилось в Порядку щодо строків сплати адміністративного збору.

2. Жодних змін не зазнала процедура передачі документів до органів державної реєстрації (не встановлено строки, залишилась вимога про передачу сформованої реєстраційної справи — щодо цього див. Правову позицію Нотаріальної палати України  від 24.05.2016 № 1).

3. Заява про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (а також всі інші заяви) за загальним правилом тепер друкується в одному примірнику і підписує її тільки заявник. Але за бажанням особи їй може бути роздруковано окремий примірник, на якому підписується заявник та особа, що сформувала заяву. При цьому не враховано, що в Державному реєстрі речових прав (у тому числі в UB) досі не має технічної можливості спочатку роздрукувати заяву для того, щоб її перевірив та підписав заявник, і тільки потім її реєструвати в Базі даних заяв (пункти 7,15,16 Порядку).

4. Враховано, що деякі державні органи та органи місцевого самоврядування видають лише копії, засвідчені належним чином. Наприклад, суди видають лише копії рішень, виконавчі комітети — копії рішень тощо.

І в тексті нової редакції цей момент виправлено (пункти 9, 10, 31, 33 Порядку).

5. Встановлено обов’язок використання Реєстрів до 2013 року (РПВН, ЄРЗ, ДРІ) під час розгляду заяви (перенесли з пункту 19 Порядку, що встановлював вимогу використовувати їх під час реєстрації), а також встановлено обов’язок використовувати інші інформаційні системи, доступ до яких передбачено відповідно до законодавства, у тому числі відомості з Державного земельного кадастру та Єдиного реєстру документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів. Інформаційна взаємодія між Державним реєстром прав та Єдиним реєстром документів здійснюється інформаційно-теле­комунікаційними засобами в електронній формі у порядку, визначеному Мін’юстом разом з Мінрегіоном (п. 12 Порядку).

Згідно з п. 4 постанови Кабінету Міністрів України від 23.08.2016 № 553 доручено Міністерству юстиції разом з Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства у двомісячний строк з дня набрання чинності цією постановою забезпечити інформаційну взаємодію між Державним реєстром речових прав на нерухоме майно та Єдиним реєстром документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів.

6. У тексті нової редакції Порядку виключено термін «долучаються до облікової справи» та відповідно замінено на «зберігаються суб’єктом державної реєстрації прав, нотаріусом протягом трьох років». На нашу думку, поки не зазначені вимоги до зберігання таких документів, вони повинні зберігатись у справі 01-30 «Документи (запити, вимоги, заяви, витяги, інформаційні довідки тощо) щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та надання інформації за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно», строк зберігання якої становить три роки (абз. 9 п. 16, пункти 25, 34, 88 Порядку).

7. Положення щодо використання паперових носіїв дещо змінено. Однак обов’язок запитування інформації від БТІ залишається згідно з п. 3 ч. 3 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі — Закон): державний реєстратор під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформація (довідки, копії документів тощо), необхідна для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних інформаційних систем, документів та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником.

8. Загадковий «реєстраційний збір» замінено (нарешті!) на «адміністративний збір» (п. 22 Порядку). У п. 40 Порядку ст. 28 Закону (помилково вказану) змінено на ст. 27 Закону.

9. Розширено перелік випадків, коли державна реєстрація може проводитися за заявою, поданою в електронній формі суб’єкту державної реєстрації прав або нотаріусу через веб-портал Мін’юсту (п. 30 Порядку), у разі:

державної реєстрації припинення іпотеки у зв’язку з придбанням (передачею) за результатом прилюдних торгів (аукціонів) нерухомого майна, що є предметом іпотеки, — за заявою державного виконавця (це було у старій редакції);

державної реєстрації обтяження — за заявою органу державної влади, його посадової особи, якими встановлено, змінено або припинено обтяження;

державної реєстрації речових прав, похідних від права власності (крім іпотеки), — за заявою власника, іншого правонабувача, сторони правочину, у яких виникло речове право (у старій редакції було незалежно від особи заявника);

державної реєстрації права власності на окремий індивідуально визначений об’єкт нерухомого майна (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо), будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, — за заявою особи, що залучала кошти фізичних та юридичних осіб.

10. Винесено окремо пункт щодо випадків державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі та споруди, прибудови до них, побудовані до 5 серпня 1992 р. Встановлено, що подається письмова заява або договір співвласників про розподіл часток у спільній сумісній власності (адже в такому випадку згідно з Цивільним кодексом України (далі — ЦК) укладається договір, а не заява). Встановлено, що документ, який  відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта, не вимагається у разі, коли реєстрація такого документа здійснювалась в Єдиному реєстрі документів, до якого повинен мати доступ нотаріус.

Крім того, не вимагається документ, що підтверджує присвоєння об’єкту нерухомого майна адреси, у разі коли державна реєстрація права власності проводиться на індивідуальний (садибний) житловий будинок, садовий, дачний будинок, збудований на земельній ділянці, право власності на яку зареєстровано в Державному реєстрі прав. У такому разі заявник в поданій заяві обов’язково зазначає відомості про кадастровий номер відповідної земельної ділянки (п. 41 Порядку).

Важко сьогодні уявити життя без Інтер­нету. Інтернет — специфічне джерело отримання інформації, не дарма його називають «всесвітнім павутинням». Нотаріат не повинен стояти осторонь процесів, які стрімко розвиваються. Причиною звернення до цієї цікавої і актуальної теми став проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту авторського права і суміжних прав у мережі Інтернет» де, між іншим, є пропозиції щодо внесення змін до Закону України «Про нотаріат».

Відповідно до ст. 230 Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом [1] обидві Сторони підтверджують свої зобов’язання згідно з Угодою ТРІПС, зокрема її частиною ІІІ, та мають забезпечити подальші додаткові заходи, процедури та засоби захис­ту, для забезпечення дотримання охорони прав інтелектуальної власності, зокрема захисту авторського права і суміжних прав.

Згідно з ч. 1 ст. 234 цієї Угоди Сторони забезпечують, щоб навіть до початку судового процесу щодо обставин справи компетентні судові органи могли за заявою особи, яка надала обґрунтовані та доступні докази, достатні для підтримання її заяви про порушення права інтелектуальної власності або про намір його порушити, вимагати невідкладних та ефективних попередніх заходів, спрямованих на збереження відповідних доказів щодо заявленого правопорушення, з урахуванням умов, що забезпечують захист конфіденційної інформації. Такі заходи можуть включати детальний опис з наведенням або без наведення зразків чи фізичне вилучення товарів, що вважаються контрафактними та, в окремих випадках, матеріалів і засобів, використаних для його виробництва та/або розповсюдження разом з відповідною документацією. Такі заходи мають вживатися у разі потреби без заслуховування іншої сторони, зокрема у випадках, коли будь-яка затримка може спричинити невиправну шкоду правовласнику або коли існує очевидна загроза знищення доказів.

Враховуючи зазначене, представляє інтерес для дослідження проект закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту авторського права і суміжних прав у мережі Інтернет» [2]. Вказаним проектом пропонуються, зокрема, зміни до Закону України «Про нотаріат», а саме: доповнення ст. 34, яка закріплює види нотаріальних дій, п. 23, відповідно до якого до їх числа включатиметься забезпечення доказів в Інтернеті. Окрім того, передбачається доповнення вказаного Закону главою 11¹ «Забезпечення доказів в Інтернеті», у якій міститься редакція лише однієї статті, 79¹, з аналогічною назвою такого змісту: «на звернення заінтересованих осіб нотаріус має право забезпечувати докази в Інтернеті. Забезпечення доказів в Інтернеті здійснюється шляхом складення нотаріусом відповідного протоколу, що містить опис інформації, розміщеної в Інтернеті, та до якого додаються документи, в яких зафіксована інформація, розміщена в Інтернеті».

З метою реалізації цієї норми розробником проекту пропонується внесення змін і до ст. 21 Закону України «Про авторське право і суміжні права» шляхом доповнення її п. 7, відповідно до якого без згоди автора (чи іншої особи, яка має авторське право), але з обов’язковим зазначенням імені автора і джерела запозичення, допускатиметься відтворення творів для судового і адміністративного провадження, а також відтворення творів нотаріусом з метою забезпечення доказів в Інтернеті, в обсязі, виправданому цією метою.

Схвально оцінюючи саму ідею підвищення рівня захисту авторського та суміжних прав у мережі Інтернет шляхом долучення до відповідних правовідносин нотаріуса як посадової особи, на яку покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені Законом України «Про нотаріат», з метою надання їм юридичної вірогідності, вважаємо, що пропоновані зміни потребують редагування та доопрацювання.

ВОЛОДИМИР МАРЧЕНКО,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, шеф-редактор науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса», член Академії нотаріату України
ШАНОВНІ КОЛЕГИ!
Наближається закінчення звітного податкового року, і, розуміючи, що багато хто з Вас подає податкову декларацію про доходи та звіт до Пенсійного фонду з єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування одночасно зі статистичною звітністю до Мін’юсту 5 січня поточного року, ми вирішили викласти всі необхідні матеріали саме в цьому номері. Хоча, як відомо, звітність з єдиного внеску необхідно подати до 1 квітня 2012 року, а до ДПА іще пізніше — до 1 травня 2012 року. До того ж у 2011 році введено Податковий кодекс України з оновленими правилами оподаткування. І хоча кардинальних змін в оподаткування нотаріальної діяльності він не привніс, не виключено, що найближчим часом буде введено нову форму податкової декларації. Крім того, податківці можуть змінити умови оподаткування доходів від нотаріальної діяльності, які, на жаль, в Податковому кодексі виписані не досить чітко. І врахувати їх буде вже складно, наприклад, з досвіду попередніх років, питання врегулювання витратної частини.
Тому, мабуть, буде правильною позиція, яку ми озвучуємо кожен рік, що поспішати потрібно повільно.
У разі виникнення новацій з питань оподаткування нотаріусів вони будуть прокоментовані в наступних номерах журналу «Мала енциклопедія нотаріуса» та на сайті www.yurradnik.com.uа
ОПОДАТКУВАННЯ ДОХОДІВ ПРИВАТНИХ НОТАРІУСІВ. ПІДСУМКИ 2011 РОКУ ЗА НОВИМИ ПРАВИЛАМИ
Уже стало традиційним, що наприкінці року редакція журналу «Мала енциклопедія нотаріуса» підбиває підсумки та надає рекомендації з порядку застосування податкового законодавства нотаріусами України.
Звертаємо Вашу увагу, що цей матеріал не є офіційною думкою і передбачає додатковий самостійний аналіз та прийняття особистого рішення в кожному конкретному випадку.
Коли нотаріус подає декларацію? Правила оподаткування доходів, отриманих нотаріусами від нотаріальної діяльності, з 1 січня 2011 року регламентує ст. 178 Податкового кодексу України від 02.12.2010 р. № 2755-VI (далі — ПК).
У ПК збережено минулорічну практику подання податкової декларації — один раз в рік за підсумками податкового календарного року. Так, згідно з п. 178.4 ПК нотаріуси подають податкову декларацію за результатами звітного року відповідно до розділу IV ПК у строки, передбачені для платників податку на доходи фізичних осіб.
Порядок подання річної декларації передбачено ст. 179 ПК, а граничний строк для подання — п.п. 49.18.4 ПК.
Так, згідно з п.п. 49.18.4 ПК нотаріуси повинні подати річну податкову декларацію у строк до 1 травня року, що настає за звітним. Тому за результатами звітного податкового 2011 року податкову декларацію слід буде подати не пізніше 30 квітня 2012 року.
Звичайно затягувати з поданням декларації на останній день не варто. По-перше, на підставі даних декларації розраховується розмір єдиного внеску за результатами 2011 року та нотаріус заповнює додаток 5 з єдиного внеску, який необхідно подати до 1 квітня 2012 року (про подання цього звіту читайте в публікації «Єдиний внесок з нотаріальної діяльності за підсумками 2011 року» на с. 40 цього номера). По-друге, подавши декларацію раніше, ви не будете зайвий раз стояти в чергах, які зазвичай з’являються в останні дні подання (це питання знімається, якщо Ви використовуєте електронну форму звітності).
Форма декларації. Згідно з п. 179.9 ПК форму податкової декларації встановлює Міністерство фінансів України. На жаль, на сьогодні форму податкової декларації Мінфін ще не затвердив, хоча проект її форми та інструкції із заповнення уже є на сайті Мінфіну (http://www.minfin.gov.ua/control/uk/publish/printable_article?art_id=301775).
У проекті форми податкової декларації для декларування доходів від нотаріальної діяльності передбачено розділ ІV «Доходи, отримані фізичною особою, яка провадить незалежну професійну діяльність», в якому наводяться показники діяльності у цілому на рік в розрізі таких показників:

Законодавство України встановлює обов’язки власника щодо дбайливого ставлення до належного йому майна, зокрема житла, запобігання завданню шкоди іншим особам від використання житла. Якщо це стосується спільної власності, то виникає інший спектр особливостей і проблем як в теорії, так і на практиці.

Спільна власність, яка характеризується множинністю суб’єктів при єдності об’єкта, є специфічним правовим феноменом. Множинність суб’єктів на боці власника істотно впливає на специфіку відносин спільної власності як на відносини між співвласниками, так і на відносини самих співвласників із третіми особами^[1].

Хоча чинне законодавство встановлює систему правових гарантій захисту права власності, питання забезпечення захисту прав та інтересів власників залишається актуальним.

Взагалі взаємне порозуміння співвласників, їх добросовісність, гармонія інтересів сприяють досягненню успіху у використанні і володінні спільною власністю. У протилежному випадку з’являється привід звернутися до суду.

Метою цього дослідження є визначення критеріїв застосування норм матеріального права при позбавленні права власності на частку у спільному майні на прикладах судової практики.

Відповідно до ст. 319 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) власність зобов’язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Право власності є найширшим за обсягом правомочностей власника речовим правом. Принцип свободи власності полягає в тому, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, які він здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав, а держава не втручається у їх здійснення.

За власним бажанням власник може припинити своє право власності на річ шляхом її знищення, відчуження на користь іншої особи за відплатним чи безвідплатним договором або відмови від права власності. Стаття 346 ЦК України класифікує підстави, за якими добровільно та примусово може припинитися право власності. В цьому сенсі слід проаналізувати категорію «позбавлення» та «відчуження».

Відчуження власником свого майна охоп­лює випадки, коли власник за власною волею та за загальним правилом (на підставі домовленості) передає право власності на певне майно іншій особі (особам). Змістом домовленості не охоплюється ситуація, коли відчуження відбувається поза волею власника (всупереч його волі або без її врахування).

Вважаємо цікавою точку зору Г. О. Уразової, яка стверджує, що під відчуженням розуміється тільки передання права, яке може здійснюватися різними способами, наприклад, шляхом відчуження на користь іншої особи або укладенням відповідного договору та ін. Відмова (зречення) є вольовим безпосереднім чи опосередкованим припиненням свого права без передання його іншій особі. При цьому враховується, що у ЦК України містяться норми, в яких закріплено, що внаслідок відмови (зречення) особи від права воно набувається іншою особою (частини 1, 2 ст. 1274 ЦК України)^[2].

У наукових колах триває дискусія про те, що таке «відмова» та «відчуження» (alienatio). Між тим поряд з категорією «відмова» у  цивільному праві часто використовуються поняття «відчуження» та «зречення». Поняття відчуження тлумачиться як передання майна на користь іншої особи, організації, держави; зречення (від чого-небудь) — відмова від прав на що-небудь. Відмова — це не погоджуватися брати що-небудь; не приймати, відступитися, зректися, відректися; покидати, залишати^[3].

Отже, поняття «відмова» та «зречення» є синонімічними та мають однакову сутність. Проте поняття «відчуження» має дещо інший сенс. У науковій літературі останнє розглядається у двох аспектах. Під відчуженням у широкому значенні розуміється будь-яке припинення права за волею уповноваженої особи, яке складається з: 1) припинення права для цієї особи з перенесенням його на іншу особу; 2) односторонніх актів зречення від права без такого
його перенесення^[4]. Проте у вузькому розумінні відчуження — це припинення права, що здійснюється шляхом перенесення його на іншу особу.

ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ
«АСОЦІАЦІЯ НОТАРІУСІВ
МІСТА ХАРКОВА ТА ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ»
61002, м. Харків, вул. Ольмінського, буд. 6
код ЄДРПОУ 24275948, п/р. 2600800119855
в АТ «РЕГІОН­БАНК» у м. Харкові, МФО 351254
(057) 714­27­90, (057) 714­27­89, 067 572 16 15
«14» травня 2014 р. № 18
Директору Департаменту нотаріату та банкрутства Барановій Т.І.
Щодо проекту наказу «Про внесення змін до Порядку підвищення кваліфікації нотаріусів, консультантів державних нотаріальних контор, державних нотаріальних архівів, помічників приватних нотаріусів»
Порядок підвищення кваліфікації нотаріусів, консультантів державних нотаріальних контор, державних нотаріальних архівів, помічників приватних нотаріусів (далі — Порядок) в редакції від 19 червня 2013 року був затверджений з метою запобігання корупційній складовій та елементам протекціонізму в нотаріальній спільноті.
Саме тому Порядок, що є чинним на сьогодні, не потребує змін, які запропоновані.
Внесені до чинного Порядку зміни від 19.06.2013 свого часу були погоджені з Академією нотаріату України та Нотаріальною палатою України шляхом проведення публічних громадських слухань та обговорення, зокрема і серед нота­ріальної спільноти.
Чому є неприйнятними зміни, що пропонуються сьогодні, і чому саме в такій редакції було викладено Порядок від 19.06.2013?
1. Надання преференцій лише двом громадянським об’єднанням — Нотаріальній палаті України та Академії нотаріату України (при тому, що на теренах нашої держави зареєстровано і діє не один десяток рівноцінних і не менш фахових громадських об’єднань) — має ознаки протекціонізму.
2. Нотаріальна палата України і Академія нотаріату України є некомерційними організаціями, але семінари і курси підвищення кваліфікації не проводяться безкоштовно, саме тому для проведення семінарів вони створюють відповідні комерційні юридичні особи, які є господарюючими суб’єктами та мають на меті отримання прибутку.
Тому постає логічне запитання: яким чином та за якими критеріями обирається той чи інший суб’єкт підприємницької діяльності, як він отримує наведені вище право щодо просвітницької роботи з метою підвищення кваліфікації нотаріусами та переваги перед іншими подібними суб’єктами?
Прийняття запропонованих змін буде порушенням законів України «Про захист економічної конкуренції», «Про захист від недобросовісної конкуренції».
3. Окрім нотаріальних, нотаріус на сьогодні виконує ще цілу низку інших функцій, наприклад, функцій спеціального суб’єкта (державного реєстратора) у сфері державної реєстрації прав на нерухомість, фінансового моніторингу в передбачених законом випадках, перевіряє сплату податків до бюджету і т. д.
В разі прийняття змін відвідування нотаріусами заходів, які проводяться профільними установами з метою підвищення кваліфікації, буде поза Порядком!
4. З великою користю для підвищення кваліфікації можуть бути задіяні вищі навчальні заклади України юридичного профілю: Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Львівський національний університет імені Івана Франка, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Одеський національний університет імені І.І. Мечникова, що спроможні підвищити рівень теоретичних знань нотаріусів не тільки в сфері нотаріату, а і в суміжних галузях юриспруденції (цивільний процес, земельне право тощо).
Зміни, що пропонуються, роблять неможливим використання всього цього атестованого та акредитованого ресурсу, що саме по собі є нонсенсом.
Висновок
Чинна редакція Порядку підвищення кваліфікації нотаріусів, консультантів державних нотаріальних контор, державних нотаріальних архівів, помічників приватних нотаріусів в редакції від 19.06.2013 дозволяє виконати весь перелік зазначених задач, загалом відповідає європейським стандартам регулювання процедури підвищення професійної кваліфікації і не потребує змін в запропонованому змісті та об’ємі.
З повагою
Президент Громадської організації
«Асоціація нотаріусів міста Харкова
та Харківської області» Марченко В.М.

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ
УКРАЇНИ
вул. Городецького, 13, м. Київ, 01001
Тел.: +380 44 278-37-23, факс: +380 44 271-17-83
E-mail: themis@minjust.gov.ua

http://www.minjust.gov.ua

КОД ЄДРПОУ 00015622
Державна податкова служба України
23.02.2012 № 13.1-17/74
На № ___________________
Щодо переліку втрат приватного нотаріуса
Відповідно до статті 178.3 Податкового кодексу України приватні нотаріуси як особи, що провадять незалежну професійну діяльність, мають право на відрахування з суми доходу документально підтверджених витрат, неоохідних для провадження їх незалежної професійної діяльності.
При цьому Податковим кодексом України не передбачено будь-якого переліку витрат для самозайнятих осіб, у тому числі для приватних нотаріусів.
У зв’язку з вищевикладеним та з метою забезпечення дотримання принципів оподаткування, передбачених статтею 4 Податкового кодексу України, Міністерство юстиції України пропонує брати до уваги при оподаткуванні доходів приватних нотаріусів перелік витрат приватного нотаріуса, які пов’язані з організацією нотаріальної діяльності, випливають з вимог законодавства та повинні бути враховані в податковому обліку:
№
Перелік витрат нотаріуса як особи, що провадить незалежну професійну діяльність
Правова підстава

1
Придбання або оренда робочого місця нотаріуса, у тому числі його ремонт (капітальний та поточний)
стаття 24 Закону України «Про нотаріат»

2
Страхування цивільно-правової відповідальності приватного нотаріуса
стаття 28 Закону України «Про нотаріат»

3
Технічне забезпечення діяльності робочого місця нотаріуса та його обслуговування:
а) охоронна та пожежна сигналізація;
б) металеві двері або металеві ролети;
в) металеві грати, захисні ролети та броньована ударо¬стійка плівка на вікнах;
стаття 25 Закону України «Про нотаріат»

Положення про вимоги до робочого місця (контори) приватного нотаріуса та здійснення контро-
г) металеві шафи;
д) вогнестійкий сейф;
е) інформаційна вивіска;
є) технічне обладнання (комп’ютери, у тому числі їх програмне забезпечення, принтери, сканер, ксерокс, факс, телефон тощо) та його обслуговування (ремонт, регенерація);
ж) підключення та користування мережею Інтернет без обмеження кількості провайдерів, включаючи мобільний Інтернет;
з) телекомунікаційні послуги;
и) меблі;
і) інвентар для прибирання та гігієни;
к) тощо лю за організацією нотаріальної діяльності, затверджене наказом Мін’юсту від 23.03.2011 № 888/5

4
Комунальні послуги (водопостачання, водовідведення, теплопостачання, електропостачання, газопостачання, утримання будинків і споруд та прибудинкових територій тощо)

5
Програмне забезпечення
Закон України «Про нотаріат», Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена наказом Мін’юсту від 03.03.2004 № 20/5

6
Встановлення, обслуговування та користування дер¬жавними та єдиними реєстрами
Закон України «Про нотаріат», Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена наказом Мін’юсту від 03.03.2004 № 20/5

7
Організація нотаріальної діяльності нотаріуса та виконання ним правил ведення нотаріального діловодства. Виготовлення печатки, штампів з текстами посвідчуавльних написів, Реєстри для реєстрації нотаріальних дій, книги, журнали реєстрації (обліку), передбачені номенклатурою. Канцелярські приналежності. Карто¬нажі, архівні папки, твердий картон, канцелярський папір, технічні засоби для прошивання документів тощо
Закон України «Про нотаріат», Правила ведення нотаріального діловодства, затверджені наказом Мін’юсту від 22.12.2010 № 3253/5

8
Збереження документів нотаріального діловодства
Закон України «Про нотаріат», Правила ведення нотаріального діловодства, затверджені наказом Мін’юсту від 22.12.2010 № 3253/5

9
Проходження підвищення кваліфікації нотаріусом відповідно до плану-графіка, затвердженого Міністерством юстиції України; участь у короткотермінових семінарах, міжнародних семінарах, симпозіумах, науко¬во-практичних конференціях; удосконалення професійної майстерності; школи молодого нотаріуса.
Порядок підвищення кваліфікації нотаріусів, консультантів державних нотаріальних контор, державних нотаріальних архівів, помічників приватних нотаріусів, затверджений нака-

Придбання та передплата юридичної літератури (книг, журналів, дисків, програм тощо)
зом Мін’юсту від 22.12.2010 № 3256/5

10
Оплата праці та обов’язкові нарахування на фонд опла¬ти праці помічників, секретарів, стажистів та іншого технічного персоналу (найманих працівників)

11
Відкриття рахунків у банках та їх розрахунково-касове обслуговування (депозитні рахунки)

12
Поштові та кур’єрські послуги

13
інші необхідні витрати приватних нотаріусів, пов’язані з організацією їх роботи

Сподіваємось на розуміння та підтримку.
Заступник Міністра —
керівник апарату А. Ю. Сєдов

УКРАЇНА
ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА СЛУЖБА УКРАЇНИ
04665 МПС, м. Київ-53, Львівська пл. 6-8,
Тел.: (044) 272-51-59, факс: (044) 272-08-41
www.sta.gov.ua; e-mail: kabmin_doc@sta.gov.ua
29.03.2012 № 4549/5/17-1216
на № _____________ від ______
Міністерство юстиції України
вул. Городецького буд. 13,
м. Київ, 01001
Щодо переліку витрат приватного нотаріуса
Державна податкова служба України розглянула лист Міністерства юстиції України від 23.02.2012 №13.1-17/74 стосовно переліку документально підтверджених витрат для приватних нотаріусів, та повідомляє.
Відповідно до п. 178.3 ст. 178 Податкового кодексу України від 2 грудня 2010 року № 2755-VI, оподатковуваним доходом приватного нотаріуса вважається сукупний чистий дохід, тобто різниця між доходом і документально підтвердженими витратами, необхідними для провадження певного виду незалежної професійної діяльності.
У разі, якщо приватний нотаріус не отримав в органах державної податкової служби довідку про взяття на облік, то об’єктом оподаткування для нього є доходи, отримані від такої діяльності без урахування витрат.
На підставі положень Закону України «Про нотаріат» та з метою встановлення єдиного переліку витрат, пов’язаних з організацією роботи приватних нотаріусів, Міністерством юстиції України видано лист від 02.02.06 № 31-35/20 (чинний), в якому наведено єдиний перелік витрат, які приватним нотаріусам необхідно враховувати при обчисленні загального річного оподатковуваного доходу.
Зокрема, користування приміщенням (оренда плата, платежі за надання комунальних послуг та інші обов’язкові платежі), яке є робочим місцем приватного нотаріуса (ст. 25 Закону України «Про нотаріат»); користування телефонним зв’язком; одержання спеціальних бланків нотаріальних документів, книг обліку та реєстрів, необхідних у роботі нотаріуса; виготовлення печаток та штампів, а також їх заміну (ст. 26 Закону України «Про нотаріат»); укладання договору службового страхування або внесення страхової застави (ст. 28 Закону України «Про нотаріат»); придбання канцелярського приладдя; оплату інформаційно-технічних послуг шодо користування державними реєстрами, що діють в системі нотаріату; модераізацію та обслуговування комп’ютерної та копіювальної техніки, придбання комплектів картриджів; оплату праці найманих працівників за трудовими угодами; сплату нотаріусами внесків до Пенсійного фонду України, у тому числі на користь найманих працівників, та фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування; придбання офіційних видань, рекомендованих Міністерством юстиції України, проходження навчання з підвищення професійного рівня; використання електронної бази законодавства.
Одночасно звертаємо увагу на те, шо станом на 22.02.2012 року наказ Міністерства юстиції Украї¬ни від 03.03.2004 № 20/5, на який є посилання в листі Міністерства юстиції України від 23.02.2012 № 13.1-17/74, втратив чинність.
Заступник Голови А. П. Ігнатов

АЛИСА ГРАФТОН,
нотариус, член Компании писцов — гильдии, объединяющей нотариусов, юристов и иных представителей родственных профессий. Имеет почетное звание нотариуса-писца (Scrivener Notary). В сферу научных интересов входят английское корпоративное право и нотариат. Автор публикаций по актуальным вопросам английской нотариальной практики
ОРГАНИЗАЦИЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ НОТАРИУСОВ В АНГЛИИ
Часть первая
Рассматриваются история и современная организация нотариата в Англии. Показана специфика английского нотариата и его характерные функции. Дается краткий анализ обычаев делового оборота, законов и прецедентов, на которые опирается английский нотариус в своей деятельности. Выделены нотариусы общей квалификации и нотариусы квалификации нотариуса-писца.
Ключевые слова: Компания писцов, нотариат в Англии, нотариус, общее право, английское право.
The article describes the Past and the Present of the notarial system organization in England. It shows the specificity of the English notarial system and its distinctive features. The brief analysis is given to customary business practices, laws and precedents, widely used by an English notary in running his practice. The article also distinguishes a notary public from a scrivener notary.
Keywords: Scrivener notaries, notaries in England and Wales, notary public, common law, English law.
Как известно, Англия является основоположницей системы общего права. Однако ее нотариат уходит корнями в римское право, а именно в средневековую Италию. Этот факт в немалой степени обуславливает уникальную позицию нотариата в структуре юридических профессий страны. Первые нотариусы прибыли в Англию по поручению папы римского, а в конце XIII в. Рим наделил архиепископа Кентерберийского правом назначать нотариусов из числа местных жителей. В Средние века нотариусами являлись либо духовные лица, либо приближенные к ним. В середине XVI в. законом о церковных лицензиях от 1533 г. (Ecclesiastical Licences Act 1533) был создан суд лицензий (Court of Faculties), который подчинялся архиепископу Кентерберийскому и занимался рассмотрением заявлений на выдачу разрешений на осуществление нотариальной деятельности.

ОЛЬГА ІЄВІНЯ,
кандидат юридичних наук, професор кафедри цивільно-правових дисциплін юридичного факультету Національної академії внутрішніх справ
Спадковий договір: спірні питання
Однією з новел прийнятого 16 січня 2003 року Цивільного кодексу України (далі — ЦК) стала глава 90 «Спадковий договір».
Інститут спадкового договору коріннями походить до Римського права, а саме — договору дарування mortis causa donatio, за яким «дарувальник передавав безоплатно річ обдарованому перед загрозою смерті, — або коли небезпека нависає безпосередньо над ним (війна, морська подорож тощо), або коли він просто думав, що не переживе обдарованого» .
Сьогодні договір про спадкування на випадок смерті детально регламентовано в законодавстві багатьох європейських країн, але слід відмітити неоднозначне ставлення до нього. Так, якщо в Німецькому цивільному укладенні цей договір набув детальної регламентації, то законодавство Франції підходить до нього досить стримано, дозволяючи укладання такого договору лише між подружжям, скоріше розглядаючи його як акт дарування між живими особами .
Проблемні питання спадкового договору висвітлювалися у працях А. С. Амеліної, О. В. Дзери, Ю. О. Заіки, О. О. Первомайського, З. В. Ромовської, Є. О. Рябоконя, І. В. Спасибо-Фатєєвої, О. Є. Харитонова, С. Я. Фурси, С. В. Мазуренко, В. Ю. Чуйкової, Н. П. Шами та ін., однак деякі з цих питань так і не одержали однозначного вирішення.
Відповідно до ст. 1302 ЦК за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.
Сьогодні в юридичній літературі немає єдиної позиції ані стосовно визначення спадкового договору, ані щодо його юридичної характеристики.
Так, Р. А. Майданик зазначає, що спадковий договір є «одностороннім, консенсуальним, безоплатним або оплатним, алеаторним, особистого характеру, довготривалим, з ускладненим порядком зміни і дострокового розірвання правочином з надання послуг під умову відчуження на користь набувача належного відчужувачеві майна на випадок його смерті» .
В. В. Васильченко вважає, що спадковий договір слід визнати «як окремий самостійний вид спадкування і внести відповідні зміни до ст. 1217 ЦК України, яку слід викласти в такій редакції: «Спадкування здійснюється за заповітом, за спадковим договором або за законом» .
На думку Є. О. Харитонова, спадковий договір «за своєю суттю не є «договором про спадкування», оскільки спрямований на встановлення, передусім, не спадкових, а зобов’язальних відносин» .
Такої самої позиції дотримується і Верховний Суд України, зазначаючи, що перехід майна від відчужувача до набувача на підставі спадкового договору не є окремим видом спадкування, а тому на відносини сторін не поширюються відповідні правила про спадкування .
Щодо юридичної характеристики спадкового договору, то з цього питання єдиної позиції серед науковців також немає.
Так, щодо консенсуальності або реальності спадкового договору В. В. Васильченко зазначає, що спадковий договір «є консенсуальним, оскільки момент його укладення пов’язується з досягненням згоди за всіма істотними ознаками і тягне за собою виконання цивільних прав та обов’язків контрагентів після втілення правочину у встановлену ст. 1304 ЦК нотаріальну форму» . Такої позиції дотримується і О. О. Бичківський .
У свою чергу, С. В. Мазуренко визначає, що спадковий договір може бути як реальним, так і консенсуальним: «якщо за умовами спадкового договору набувач повинен виконати певні дії після смерті відчужувача, договір є реальним, оскільки буде вважатися укладеним з моменту передачі майна набувачеві. Якщо ж спадковим договором передбачається, що набувач повинен виконати дії (наприклад, щомісячно виділяти відчужувачеві певне грошове відшкодування) за життя відчужувача, права і обов’язки виникають у момент досягнення домовленості. У цьому випадку договір вважається консенсуальним» .
О. Шевченко взагалі вважає, що «обов’язок відчужувача за цією статтею сформульовано так, начебто йдеться про реальний договір» .
На нашу думку, спадковий договір є консенсуальним, оскільки він набуває чинності саме з моменту досягнення згоди сторін з усіх істотних умов договору і надання йому передбаченої законом форми.
За ознакою односторонності–двосторонності В. В. Васильченко та В. Ю. Чуйкова характеризують спадковий договір як двосторонній, оскільки правами та обов’язками наділяються обидві сторони: з однієї сторони, набувач набуває право власності на майно відчужувача і має право вимагати розірвання договору в разі неможливості виконання ним розпоряджень, а з іншої — зобов’язаний належним чином виконувати розпорядження контрагента.
З. В. Ромовська не вважає спадковий договір двостороннім, зазначаючи, що «спадковий договір, будучи двостороннім правочином, одночасно є одностороннім договором. Відчужувач у спадковому договорі не має обов’язків, це пояснюється особливістю даного інституту» . Такої самої позиції дотримується і О. О. Бичківський, зазначаючи, що «з моменту укладення договору в набувача виникають обов’язки вчинити певні дії в інтересах відчужувача, а відчужувач має право вимагати виконання дій, передбачених договором» .
Щодо оплатності спадкового договору Р. А. Майданик зазначає, що спадковий договір є безоплатним або оплатним залежно від суб’єктної спрямованості зустрічного надання. «Безоплатним є спадковий договір, укладений на користь третьої особи. Безоплатність такого спадкового договору полягає в тому, що відчужувач не отримує зустрічного надання з боку набувача. Оплатним є спадковий договір, у якому майнове надання однієї сторони вчиняється на користь іншої сторони. У цьому випадку спадковий договір встановлює обов’язок набувача вчинити на користь відчужувача будь-яку дію майнового або немайнового характеру» .
Слід також зазначити, що спадковий договір відноситься до алеаторних (ризикових) договорів, оскільки на момент його укладення обсяг прав і обов’язків точно невідомий: набувач не може передбачити ані суми витрат на виконання розпоряджень відчужувача, ані якою буде вартість майна на момент переходу до нього права власності. Крім того, взагалі невідомо, чи зможе набувач отримати майно у власність, оскільки він може померти раніше за відчужувача.
Істотними умовами спадкового договору є відомості про майно, яке після смерті відчужувача перейде у власність набувача, та чітко визначений перелік дій, які зобов’язаний вчинити набувач відповідно до умов договору (вид, характер, перелік, строк їх виконання). У договорі можуть бути зазначені й інші умови, на включенні яких до змісту договору наполягає хоча б одна зі сторін.
Предмет спадкового договору також визначається в юридичній літературі по-різному. Так, А. С. Амеліна вважає предметом спадкового договору визначені договором дії майнового або немайнового характеру, які має виконати набувач до відкриття спадщини чи після її відкриття .
У свою чергу О. О. Бичківський зазначає, що предметом цього договору є майно, яке належить відчужувачу і переходить у власність набувача у випадку смерті відчужувача .
На нашу думку, найбільш слушною є викладена в юридичній літературі позиція, що спадковий договір фактично має два предмети: основний та допоміжний. Основним предметом є передача майна у власність. Допоміжний предмет становлять дії набувача на виконання особистого розпорядження відчужувача .
Мабуть найбільш гострі дискусії викликає питання стосовно сторін спадкового договору, вирішення якого має не лише теоретичне, а й велике практичне значення.
Відповідно до ст. 1303 ЦК сторонами у спадковому договорі є відчужувач і набувач.
Коментуючи зазначене положення, З. В. Ромовська звертає увагу на певну умовність найменування сторін, «адже відчуження (набуття) майна в момент його укладення не відбувається» .
З визначення спадкового договору випливає, що відчужувачем за договором може бути лише фізична особа (оскільки набувач набуває право власності на майно відчужувача в разі його смерті). Відчужувачем у спадковому договорі також може бути подружжя, один із подружжя.
Щодо набувача, то ним у спадковому договорі може бути фізична або юридична особа.
При посвідченні спадкового договору нотаріус повинен встановити особу відчужувача та набувача та з’ясувати обсяг їх цивільної дієздатності.
Якщо набувачем у спадковому договорі є юридична особа, то нотаріус при посвідченні спадкового договору перевіряє, чи охоплюється укладення спадкового договору правоздатністю юридичної особи, а також повноваження представника юридичної особи, які можуть засвідчуватися або довіреністю, або документом, який засвідчує службове становище особи, якщо від імені юридичної особи діє її керівник .
Позиції науковців і стосовно віку та обсягу дієздатності фізичних осіб, які можуть бути сторонами спадкового договору, розходяться.

Фікції застосовуються у праві вже багато століть, проте і сьогодні питання, пов’язані із застосуванням юридичних фікцій як прийому юридичної техніки, постійно перебувають у полі зору юристів-науковців, причому ставлення до можливості та доцільності їх використання коливається від повної підтримки до активного неприйняття. У зв’язку з цим Н.М. Тарусіна слушно вказує на те, що фікція, як правовий прийом має застосовуватись законодавцем лише у виключних ситуаціях, коли всі інші можливості було вичерпано.^[1]

Слово «фікція» є похідним від латинського «fingere» — вигадувати, прикидатися. Відповідно «fictio» перекладається як «вигадка», «вимисел».

В юридичній літературі існує досить багато визначень правової фікції, хоча по суті вони відрізняються мало.

Так, один з перших дослідників фіктивних явищ у праві Д.І. Мейер відносив фікцію до вигадок в праві, визначаючи останні як «вигадане існування факту, про який відомо, що він або не існує взагалі, або існує в іншому вигляді»^[2]. Інший відомий дослідник Г.Ф. Дормідонтов виділяв юридичні фікції в широкому та вузькому розумінні. До юридичних фікцій «у самому широкому розумінні» він включав «явища юридичного побуту, які справедливо та несправедливо позначаються цим словом та похідними від нього прикметниками, а рівно близькими до нього за значенням словами: вигаданий, удаваний тощо»^[3]. Г.С. Мен під фікцією розумів «будь-яке припущення, яким приховують або намагаються приховати факт, що правило закону було змінено»^[4].

У сучасній правовій науці фікція визначається як неіснуюче положення, що визнається законодавством таким, що існує, і стає в силу цього загальнообов’язковим^[5]; засіб юридичної техніки, за допомогою якого конструюється завідомо неіснуюче становище (відношення або стан), що визнається існуючим і маючим імперативність, що виконує роль бракуючого юридичного факту в ситуації нездоланної невідомості, закріплене нормою права^[6]; уявна юридична конструкція, яка є продуктом абстрактного мислення, прийнятого правовою доктриною та/або закріпленого у праві у формі норми-фікції, інституту права і використовується з метою заповнення певного сегменту у правовому полі^[7]; універсальний техніко-юридичний прийом розробки та реалізації норм права, який полягає у визнанні неіснуючого положення існуючим і навпаки, що має особливе цільове призначення в механізмі правового регулювання суспільних відносин і є одним із засобів подолання стану невизначеності в правовому регулюванні^[8]; «засіб нормотворчої техніки, який виражається у нормативному закріпленні можливості визнання юридично значущими неіснуючих чи недоведених фактів»^[9].

Таким чином, юридична фікція в цілому може бути охарактеризована як техніко-юридичний прийом з визнання завідомо неіснуючого або недоведеного факту існуючим і навпаки, що слугує цілям економії у законотворчості та забезпеченні реалізації законотворчої політики. Обов’язковою ознакою юридичної фікції є її закріплення нормою права.

Розкриваючи юридичну сутність фікцій, О.А. Явор зазначає: «фікція, як і будь-яка норма права, вказує на ті життєві обставини, за яких наступають передбачені нею юридично значущі наслідки. Специфіка фікції проявляється як раз не в характері таких життєвих обставин (вони мають бути реально існуючими), а в особливості тих юридичних наслідків, що настають».^[10]

Кажучи про історичні передумови виникнення та розвитку юридичних фікцій, варто наголосити, що в юридичній літературі існує точка зору, відповідно до якої юридичні фікції уходять коренями до міфології. Так, розглядаючи право як «приземлене» явище, джерелом якого у матеріальному сенсі є матеріальні умови життя суспільства (спосіб виробництва, матеріальні блага, рівень розвитку економіки, форми власності тощо), І.Л. Ішингілов звертає увагу на те, що, незважаючи на таку «приземленість», позитивне право містить у собі зовсім «неприземлені» елементи, у яких встановлюються положення, що не відповідають дійсності^[11].

Водночас міф не може вважатися повною, абсолютною вигадкою, оскільки традиційний міф — це не ідеальне поняття, не ідея, це — саме життя^[12], міф завжди є надзвичайно практичним, насущним, емоційним, афективним та життєвим явищем, що, з одного боку, включає фантазії, а з іншого — багато­річні спостереження та здоровий глузд^[13].

Починаючи з часів Київської Русі та до початку ХХ ст. для регулювання земельних відносин на українських територіях широко застосовувались норми звичаєвого права. Конституційне закріп-лення принципу верховенства права та визнання Українського народу єдиним джерелом держав-ної влади та власником земель в межах території України зумовлює необхідність дослідження мо-жливості визнання звичаєво-правових норм як одного із джерел земельного права нашої держави та їх застосування до регулювання земельних відносин.
У науковій літературі правові звичаї (звичаєво-правові норми) визначають як загальні правила поведінки, що діють у межах певної спільноти стосовно всіх її членів, які об’єднані змістом цих правил, таких, що усвідомлюються як правомірні й обов’язкові, відповідають і безпосередньо ґру-нтуються на принципах природного права, виступають як результат тривалої, однакової й постій-ної практики вирішення правових ситуацій, що виникають на основі типових відносин у практич-ному житті людей, забезпечуються соціальною санкцією, а також можуть мати захист з боку дер-жавних органів влади та суду [1, 13]. Досліджуючи особливості правового звичаю, Н. М. Пархо-менко виділяє такі його риси: природну основу виникнення, оскільки він створюється певною ма-сою людей, пов’язаних спільністю економічних та правових умов життя, мови та національності, побуту та географічних умов; визначеність, тобто наявність конкретних ознак правила поведінки; юридичну силу як визнання правила певною спільнотою та його санкціонування державою; непи-саний характер; тісний зв’язок з релігійними нормами, обрядами тощо; поступовість формування, що забезпечує врахування змін, які відбуваються в суспільних відносинах; стає звичкою людини, що унеможливлює сумнів у його необхідності [2, 153-154].
Правові звичаї відігравали значну роль у регулюванні земельних відносин починаючи з часів становлення державності на землях України й до початку 30-х років ХХ ст. Через відсутність не-обхідного законодавчого регулювання відносин у сфері використання та охорони земель держава санкціонувала використання правових звичаїв.
У теорії сучасного земельного права України правовий звичай не відноситься до джерел земе-льного права. Відповідно до ст. 3 чинного Земельного кодексу України від 25.10.2001 р. (далі —ЗКУ) земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийняти-ми відповідно до них нормативно-правовими актами. Не згадується правовий звичай серед джерел земельного права і в навчально-методичних виданнях.