ПОЗБАВЛЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЧАСТКУ В СПІЛЬНОМУ МАЙНІ (НА ПРИКЛАДАХ СУЧАСНОЇ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ)

Законодавство України встановлює обов’язки власника щодо дбайливого ставлення до належного йому майна, зокрема житла, запобігання завданню шкоди іншим особам від використання житла. Якщо це стосується спільної власності, то виникає інший спектр особливостей і проблем як в теорії, так і на практиці.

Спільна власність, яка характеризується множинністю суб’єктів при єдності об’єкта, є специфічним правовим феноменом. Множинність суб’єктів на боці власника істотно впливає на специфіку відносин спільної власності як на відносини між співвласниками, так і на відносини самих співвласників із третіми особами^[1].

Хоча чинне законодавство встановлює систему правових гарантій захисту права власності, питання забезпечення захисту прав та інтересів власників залишається актуальним.

Взагалі взаємне порозуміння співвласників, їх добросовісність, гармонія інтересів сприяють досягненню успіху у використанні і володінні спільною власністю. У протилежному випадку з’являється привід звернутися до суду.

Метою цього дослідження є визначення критеріїв застосування норм матеріального права при позбавленні права власності на частку у спільному майні на прикладах судової практики.

Відповідно до ст. 319 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) власність зобов’язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Право власності є найширшим за обсягом правомочностей власника речовим правом. Принцип свободи власності полягає в тому, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, які він здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав, а держава не втручається у їх здійснення.

За власним бажанням власник може припинити своє право власності на річ шляхом її знищення, відчуження на користь іншої особи за відплатним чи безвідплатним договором або відмови від права власності. Стаття 346 ЦК України класифікує підстави, за якими добровільно та примусово може припинитися право власності. В цьому сенсі слід проаналізувати категорію «позбавлення» та «відчуження».

Відчуження власником свого майна охоп­лює випадки, коли власник за власною волею та за загальним правилом (на підставі домовленості) передає право власності на певне майно іншій особі (особам). Змістом домовленості не охоплюється ситуація, коли відчуження відбувається поза волею власника (всупереч його волі або без її врахування).

Вважаємо цікавою точку зору Г. О. Уразової, яка стверджує, що під відчуженням розуміється тільки передання права, яке може здійснюватися різними способами, наприклад, шляхом відчуження на користь іншої особи або укладенням відповідного договору та ін. Відмова (зречення) є вольовим безпосереднім чи опосередкованим припиненням свого права без передання його іншій особі. При цьому враховується, що у ЦК України містяться норми, в яких закріплено, що внаслідок відмови (зречення) особи від права воно набувається іншою особою (частини 1, 2 ст. 1274 ЦК України)^[2].

У наукових колах триває дискусія про те, що таке «відмова» та «відчуження» (alienatio). Між тим поряд з категорією «відмова» у  цивільному праві часто використовуються поняття «відчуження» та «зречення». Поняття відчуження тлумачиться як передання майна на користь іншої особи, організації, держави; зречення (від чого-небудь) — відмова від прав на що-небудь. Відмова — це не погоджуватися брати що-небудь; не приймати, відступитися, зректися, відректися; покидати, залишати^[3].

Отже, поняття «відмова» та «зречення» є синонімічними та мають однакову сутність. Проте поняття «відчуження» має дещо інший сенс. У науковій літературі останнє розглядається у двох аспектах. Під відчуженням у широкому значенні розуміється будь-яке припинення права за волею уповноваженої особи, яке складається з: 1) припинення права для цієї особи з перенесенням його на іншу особу; 2) односторонніх актів зречення від права без такого
його перенесення^[4]. Проте у вузькому розумінні відчуження — це припинення права, що здійснюється шляхом перенесення його на іншу особу.

Ольга Розгон отримати повну версію статті