ЗАСТОСУВАННЯ ПРЕЗУМПЦІЙ ТА ФІКЦІЙ У РЕГУЛЮВАННІ СІМЕЙНИХ ВІДНОСИН

Фікції застосовуються у праві вже багато століть, проте і сьогодні питання, пов’язані із застосуванням юридичних фікцій як прийому юридичної техніки, постійно перебувають у полі зору юристів-науковців, причому ставлення до можливості та доцільності їх використання коливається від повної підтримки до активного неприйняття. У зв’язку з цим Н.М. Тарусіна слушно вказує на те, що фікція, як правовий прийом має застосовуватись законодавцем лише у виключних ситуаціях, коли всі інші можливості було вичерпано.^[1]

Слово «фікція» є похідним від латинського «fingere» — вигадувати, прикидатися. Відповідно «fictio» перекладається як «вигадка», «вимисел».

В юридичній літературі існує досить багато визначень правової фікції, хоча по суті вони відрізняються мало.

Так, один з перших дослідників фіктивних явищ у праві Д.І. Мейер відносив фікцію до вигадок в праві, визначаючи останні як «вигадане існування факту, про який відомо, що він або не існує взагалі, або існує в іншому вигляді»^[2]. Інший відомий дослідник Г.Ф. Дормідонтов виділяв юридичні фікції в широкому та вузькому розумінні. До юридичних фікцій «у самому широкому розумінні» він включав «явища юридичного побуту, які справедливо та несправедливо позначаються цим словом та похідними від нього прикметниками, а рівно близькими до нього за значенням словами: вигаданий, удаваний тощо»^[3]. Г.С. Мен під фікцією розумів «будь-яке припущення, яким приховують або намагаються приховати факт, що правило закону було змінено»^[4].

У сучасній правовій науці фікція визначається як неіснуюче положення, що визнається законодавством таким, що існує, і стає в силу цього загальнообов’язковим^[5]; засіб юридичної техніки, за допомогою якого конструюється завідомо неіснуюче становище (відношення або стан), що визнається існуючим і маючим імперативність, що виконує роль бракуючого юридичного факту в ситуації нездоланної невідомості, закріплене нормою права^[6]; уявна юридична конструкція, яка є продуктом абстрактного мислення, прийнятого правовою доктриною та/або закріпленого у праві у формі норми-фікції, інституту права і використовується з метою заповнення певного сегменту у правовому полі^[7]; універсальний техніко-юридичний прийом розробки та реалізації норм права, який полягає у визнанні неіснуючого положення існуючим і навпаки, що має особливе цільове призначення в механізмі правового регулювання суспільних відносин і є одним із засобів подолання стану невизначеності в правовому регулюванні^[8]; «засіб нормотворчої техніки, який виражається у нормативному закріпленні можливості визнання юридично значущими неіснуючих чи недоведених фактів»^[9].

Таким чином, юридична фікція в цілому може бути охарактеризована як техніко-юридичний прийом з визнання завідомо неіснуючого або недоведеного факту існуючим і навпаки, що слугує цілям економії у законотворчості та забезпеченні реалізації законотворчої політики. Обов’язковою ознакою юридичної фікції є її закріплення нормою права.

Розкриваючи юридичну сутність фікцій, О.А. Явор зазначає: «фікція, як і будь-яка норма права, вказує на ті життєві обставини, за яких наступають передбачені нею юридично значущі наслідки. Специфіка фікції проявляється як раз не в характері таких життєвих обставин (вони мають бути реально існуючими), а в особливості тих юридичних наслідків, що настають».^[10]

Кажучи про історичні передумови виникнення та розвитку юридичних фікцій, варто наголосити, що в юридичній літературі існує точка зору, відповідно до якої юридичні фікції уходять коренями до міфології. Так, розглядаючи право як «приземлене» явище, джерелом якого у матеріальному сенсі є матеріальні умови життя суспільства (спосіб виробництва, матеріальні блага, рівень розвитку економіки, форми власності тощо), І.Л. Ішингілов звертає увагу на те, що, незважаючи на таку «приземленість», позитивне право містить у собі зовсім «неприземлені» елементи, у яких встановлюються положення, що не відповідають дійсності^[11].

Водночас міф не може вважатися повною, абсолютною вигадкою, оскільки традиційний міф — це не ідеальне поняття, не ідея, це — саме життя^[12], міф завжди є надзвичайно практичним, насущним, емоційним, афективним та життєвим явищем, що, з одного боку, включає фантазії, а з іншого — багато­річні спостереження та здоровий глузд^[13].

ОЛЬГА ВЕРЕЙЦІ отримати повну версію статті