Інна СПАСИБО-ФАТЄЄВА,
доктор юридичних наук, професор кафедри цивільного права № 1
Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого,
член-кореспондент академії правових наук України
ВІДЧУЖЕННЯ ПРАВА ОРЕНДИ
1. Загальне уявлення про допустимість заміни сторони в зобов’язанні
За загальним правилом, зобов’язання укладаються і виконуються його сторонами, які мають відповідні права та обов’язки. З належним виконанням зобов’язання або зі спливом строку, на який його було укладено, воно припиняється. Тобто суб’єктний склад зобов’язання зберігається до його припинення.
Проте допускається й заміна осіб, які беруть у ньому участь, що пов’язано з різними причинами, викладеними у статтях 512 та 520 ЦК України.
До нового кредитора переходять всі права первісного кредитора в договорі (правда, в ст. 514 ЦК вказується, якщо інше не встановлено договором або законом). Відповідно, так само й з заміною боржника.
При цьому слід ураховувати таке:
1) норми про заміну кредитора та боржника в зобов’язанні регулюють заміну, відповідно, однієї сторони в зобов’язанні, тобто вони спрямовані на регулювання змін суб’єктного складу зобов’язання;
2) зміст зобов’язання зі зміною його суб’єктного складу не змінюється;
3) законом визначається порядок заміни кредитора та боржника в зобов’язанні (статті 516, 520 ЦК), що стосується всіх підстав такої заміни. Вимоги ж до оформлення процедури заміни сторони в зобов’язанні стосуються лише заміни кредитора і тільки в разі його заміни при переданні ним своїх прав іншій особі за правочином. Оформлення інших випадків заміни сторони в зобов’язанні не надається.
2. Хто може замінятися в зобов’язанні
Оскільки в зобов’язанні є кредитор та боржник, то може поставати питання про заміну як того, так і другого.
Між тим слід мати на увазі таке. Як правило, цивільні зобов’язання двосторонні, тобто кожна зі сторін має як права, так і обов’язки. Відтак, іноді важко з’ясувати те, хто в зобов’язанні кредитор, а хто боржник, бо кожна зі сторін на певному етапі існування зобов’язання може виступати в різній якості.
З цього робляться різні висновки:
а) може відступити право лише та сторона, яка виконала свій обов’язок за договором, тобто в неї залишилося лише право (наприклад, вимоги виплат певної суми);
б) якщо мають місце триваючі правовідносини (наприклад, поставки, оренди, лізингу), то відступлення права та переведення боргу може мати місце стосовно певного етапу цих відносин (наприклад, переведення боргу оплатити за отриману партію товару зі збереженням в нового боржника всіх прав та обов’язків стосовно наступних етапів правовідносин — поставки інших партій товару);
в) в певних випадках можливо й одночасне відступлення права та переведення боргу.
3. Підстави заміни кредитора
в зобов’язанні
У ст. 512 ЦК викладаються різні підстави заміни кредитора в зобов’язанні, серед яких позначені: (а) правочин про відступлення права вимоги; (б) правонаступництво (внаслідок, наприклад, реорганізації юридичної особи або спадкування після смерті фізичної особи); (в) виконання зобов’язання поручителем або (г) третьою особою.
У ч. 2 ст. 512 ЦК вказується, що перелік підстав заміни кредитора в зобов’язанні не вичерпний, тобто законом можуть передбачатися й інші підстави для цього.
Тобто є родове поняття «заміна кредитора в зобов’язанні» і є перелічені вище його різновиди.
4. Загальні підходи до заміни орендаря
в договорі оренди
Практика заміни орендаря в договорі оренди земельної ділянки в Україні досить поширена, і в практичній площині обговорюються лише механізми заміни орендаря або орендодавця, тобто того, як оформляється ця заміна і як це пов’язано з договором, сторона якого замінюється.
Головне, що приваблює в конструкції заміни сторони в зобов’язанні, це те, що договірне зобов’язання зберігається, тобто його сутність та зміст не змінюються. Це набуває особливого значення для орендних відносин, адже укладення договору оренди пов’язане з чималими складнощами об’єктивного та суб’єктивного характеру. Тому розірванню договору оренди з наступним укладенням нового договору (з іншим орендарем) практика віддає перевагу заміні орендаря, що відбувається на договірних підставах.
Однак варто звернути увагу на те, що в ст. 141 ЗК і в ч. 3 ст. 7 Закону України «Про оренду землі» вказується на припинення права користування земельною ділянкою (а отже, припинення договору оренди) з відчуженням об’єкта нерухомості, який на ньому розташовано. Практики питають: як слід розуміти такі розбіжності? Дійсно, договір про відчуження нерухомості є підставою припинення права користування земельною ділянкою тим орендарем, який укладав договір оренди цієї земельної ділянки, тобто припинення договору оренди земельної ділянки. Але це не стосується припинення договору оренди. Так, ст. 141 ЗК має назву «Підстави припинення права користування земельною ділянкою», і в п. «е» цієї статті встановлюється в якості такої підстави набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці. Правда, редакція ч. 3 ст. 7 Закону «Про оренду землі» явно недосконала — в ній ідеться про припинення договору оренди, хоча й в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований відчужений житловий будинок або споруда. З цього тексту випливає, що про припинення договору оренди земельної ділянки взагалі тут не йдеться, а щодо припинення його в частині, то це суперечить ЦК і ЗК.
Тобто договір оренди не припиняється, а припиняється лише право користування земельною ділянкою саме в цієї особи-орендаря, оскільки воно переходить до іншої особи. Цей висновок виходить також з гл. 50 ЦК, яка не містить як підставу припинення зобов’язань ту підставу, на яку вказується в ч. 3 ст. 7 Закону України «Про оренду землі». Слід також не забувати про загальні підходи до прав та правовідносин, які можуть припинятися з правонаступництвом та без правонаступництва. Отже, в цьому разі слід вести мову про припинення прав з правонаступництвом. Такий підхід абсолютно вірно відображає ситуацію із заміною сторони (орендаря) в договорі оренди.
Отже, виходячи з потреб практики, що пов’язана з орендою земельних ділянок, потребують відповіді такі три питання:
1. Чи можлива заміна сторони в договорі оренди (насамперед це стосується орендаря) на підставі правочину?
2. Якщо відповідь буде позитивною, то як оформлятиметься заміна орендаря?
3. Чи варто вносити зміни до договору оренди, сторону якого замінено?
Для відповіді на перше питання слід звернутися до ст. 512 ЦК України, в якій ідеться про заміну кредитора в зобов’язанні. Тоді треба з’ясувати, хто в договорі оренди земельної ділянки є кредитором і які підстави його заміни.
З приводу цього варто застерегти, що згідно зі ст. 13 Закону України «Про оренду землі» та ст. 792 ЦК України договір оренди землі — це договір, за яким орендодавець зобов’язаний передати за плату орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк. Тим самим як зобов’язана сторона встановлюється орендодавець, а орендар, відповідно, буде уповноваженою особою, тобто кредитором. Хоча орендар і має сплачувати оренду плату, тобто в нього є свій обов’язок, але видається, що наголос у вказаних статтях на орендодавця як зобов’язану сторону зроблено не випадково. Це пов’язано і з тим, що орендар за договором набуває право оренди і саме про можливість переходу цього права йдеться в ст. 7 Закону України «Про оренду землі». Тобто, по-перше, йдеться про право, а не про обов’язок, а по-друге, про перехід права. І сама термінологія говорить за себе: законодавець орієнтує сторони договору оренди про можливість заміни орендаря як кредитора в зобов’язанні.
5. Підстави заміни орендаря

Запровадження нових нотаріальних дій завжди повинно супроводжуватись відповідними змінами в законодавчих актах та підзаконних нормативних актах, що видаються на їх виконання. Натомість не завжди буває саме так. Як приклад можна навести вчинення нотаріальної дії з накладення нотаріусами заборони відчуження транспортних засобів. Можливість вчинення нотаріальної дії з накладення заборони відчуження транспортних засобів з’явилась у нотаріусів завдяки змінам до Закону України «Про нотаріат», що були внесені Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат» від 01.10.2008 р. № 614-VI. Зокрема, відповідно до внесених змін викладено в новій редакції ст. 34 «Нотаріальні дії, що вчиняють нотаріуси» Закону України «Про нотаріат», яка набула чинності 01.06.2009 р., відповідно до п. 9 якої нотаріуси, починаючи з цієї дати, накладають та знімають заборону щодо відчуження нерухомого майна (майнових прав на нерухоме майно) і транспортних засобів, що підлягають державній реєстрації. Треба зауважити, що нотаріус вправі накласти заборону тільки на транспортні засоби, що підлягають державній реєстрації, а не на будь-яке рухоме майно (це може спасти на думку після прочитання назви відповідного реєстру: «Реєстр для реєстрації заборон відчуження нерухомого та рухомого майна, а також арештів, накладених на таке майно судами, слідчими органами, і реєстрації зняття таких заборон та арештів»).
Поширивши нотаріальну дію з накладення заборони з виключно нерухомого майна на транспортні засоби законодавець, як не дивно, не вніс відповідних змін (щодо накладення заборони на транспортні засоби) до гл. 10 «Накладання заборони відчуження нерухомого майна» Закону України «Про нотаріат», яка, як і раніше, передбачає можливість накладання заборони лише на нерухоме майно.
Таке недоопрацювання Закону України «Про нотаріат» непоодиноке. Можна згадати ще про одну прогалину, яку допустив законодавець. Це свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя. Відповідний пункт ст. 34 наразі передбачає можливість видачі нотаріусами свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя лише в разі смерті одного з подружжя, а ст. 70 Закону й надалі передбачено видачу нотаріусами свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя на підставі спільної заяви подружжя. Але це вже інше питання, яке в цьому матеріалі не розглядається.
Наказом Міністерства юстиції України від 15.06.2009 р. № 1062/5, на виконання зазначених вище змін до Закону, було внесено зміни до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі — Інструкція), затвердженої Наказом Мін’юсту від 03.03.2004 р. № 0/5. Зокрема, було викладено в новій редакції п. 2 Інструкції, відповідно до якого пункт щодо нотаріальної дії з накладення заборони приведено у відповідність до Закону України «Про нотаріат» (Інструкція в цьому питанні повністю дублює закон).
Цим же наказом було викладено в новій редакції розділ 26 Інструкції, який тепер називається «Накладання та зняття заборони щодо відчуження нерухомого майна (майнових прав на нерухоме майно) і транспортних засобів, що підлягають державній реєстрації». Чинною редакцією розділу 26 Інструкції наразі передбачено:
– заборона щодо відчуження транспортних засобів (п. 250) накладається нотаріусом за місцем державної реєстрації транспортного засобу або за місцезнаходженням однієї із сторін правочину (хоча законодавчо місце накладення заборони на транспортні засоби, як було зазначено вище, не визначене — законодавець не вніс зміни до ст. 73 Закону);
– накладання заборони щодо відчуження транспортного засобу, що підлягає державній реєстрації (п. 251), провадиться шляхом відповідного напису про це на всіх примірниках договору або свідоцтва про право на спадщину;
– накладання заборони щодо відчуження реєструється нотаріусами в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій та реєстрі (книзі) для реєстрації заборон відчуження нерухомого та рухомого майна, а також арештів, накладених на таке майно судами, слідчими органами, і реєстрації зняття таких заборон та арештів, а також проводиться відповідний запис до Алфавітної книги обліку реєстрації заборон відчуження нерухомого та рухомого майна, а також арештів, накладених на таке майно судами, слідчими органами, і реєстрації зняття таких заборон та арештів;
– згідно з п. 252 Інструкції накладені заборони щодо відчуження (транспортних засобів) підлягають обов’язковій реєстрації в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відповідно до Порядку ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.2004 р. № 830 (далі — Постанова № 830).
Згідно з п. 253 Інструкції аналогічно проводиться й зняття заборони відчуження транспортних засобів.
Якщо з процедурою накладання заборони відчуження на транспортні засоби все більш-менш зрозуміло, то щодо процедури реєстрації накладеної заборони на транспортні засоби в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна постає багато питань.
Провівши аналіз нормативних документів, якими передбачено ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна, зокрема Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» та вказаної вище Постанови № 830, можна поставити під сумнів питання можливості проведення реєстрації заборони на транспортні засоби в цьому реєстрі.
Так, Постанову № 830 прийнято відповідно до Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18.11.2003 р. № 1255-IV (далі — Закон № 1255). Законом № 1255 передбачено не реєстрацію накладеної заборони на рухоме майно, яка виникає на підставі вчинення нотаріусом нотаріальної дії з накладення заборони на транспортний засіб, а відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 21 у випадку застави рухомого майна передбачено реєстрацію, як забезпечувального обтяження, застави рухомого майна згідно з параграфом 6 глави 49 Цивільного кодексу України (ч. 3 ст. 577 ЦК), яка виникає на підставі договору.
Виникнення обтяження внаслідок застави майна власника та накладання заборони на його відчуження, як відомо, є різними юридичними фактами. Перше (обтяження внаслідок застави майна) відбувається в межах цивільно-правових відносин, друге (заборона, а також арешт) — є публічною правовою категорією.
Постає питання: до якого виду обтяжень згідно із Законом № 1255 можна віднести накладену нотаріусом заборону на транспортний засіб? І чи можна віднести взагалі? Спробуємо проаналізувати.
Загальні вимоги для обтяження визначено в ст. 3 Закону № 1255, згідно з якою обтяженням є право обтяжувача на рухоме майно боржника або обмеження права боржника чи обтяжувача на рухоме майно, що виникає на підставі закону, договору, рішення суду або з інших дій фізичних і юридичних осіб, з якими закон пов’язує виникнення прав і обов’язків щодо рухомого майна. Тобто в правовідносинах згідно з цим Законом повинно існувати принаймні дві сторони: обтяжувач та боржник, причому:
– або обтяжувач має право на рухоме майно боржника;
– або повинно існувати обмеження права боржника чи обтяжувача на рухоме майно, що виникає на підставі закону, договору, рішення суду або з інших дій фізичних і юридичних осіб, з якими закон пов’язує виникнення прав і обов’язків щодо рухомого майна.
Проаналізувавши визначення поняття обтяження (згідно із Законом № 1255), можна дійти висновку, що про накладену нотаріусом заборону тут не згадується, оскільки, по-перше, нотаріус не є обтяжувачем та, по-друге, заборона не виникає на підставі закону, договору, рішення суду або з інших дій фізичних і юридичних осіб, а є юридичним фактом, що виникає на підставі вчинення нотаріальної дії з накладення заборони. Тобто заборона відчуження є самостійним обмежуючим правовим механізмом впливу на обсяг правомочностей власника.
Згідно зі ст. 2 Закону № 1255 встановлено, що обтяжувач — це уповноважений орган при публічному обтяженні; кредитор за забезпеченим рухомим майном зобов’язанням; власник рухомого майна, що знаходиться у володінні боржника; будь-яка інша особа, на користь якої встановлюється договірне обтяження; особа, яка здійснює управління рухомим майном в інтересах кредитора.
Статтею 4 Закону № 1255 передбачено, що обтяження поділяються на приватні та публічні.
Приватні обтяження можуть бути забезпечувальними та іншими договірними.
Забезпечувальним є обтяження, яке встановлюється для забезпечення виконання зобов’язання боржника або третьої особи перед обтяжувачем. Згідно зі ст. 21 Закону № 1255 до таких відносяться:
застава рухомого майна згідно з параграфом 6 глави 49 ЦК України, що виникає на підставі договору;
право застави рухомого майна згідно зі ст. 694 ЦК України;
право притримання рухомого майна згідно з параграфом 7 глави 49 ЦК України;
інші обтяження рухомого майна, які кваліфікуються як забезпечувальні.
Отже, для забезпечувального обтяження характерним є те, що воно встановлюється для забезпечення виконання зобов’язання боржника або третьої особи перед обтяжувачем. Причому виникає забезпечувальне обтяження з дій учасників цивільних відносин (внаслідок укладення відповідних правочинів чи за підстав, встановлених законом), а не з дій третьої особи, якою є нотаріус, та який, як згадувалось вище, не є обтяжувачем.
Іншими договірними є приватні обтяження, які не віднесені до забезпечувальних і виникають унаслідок передачі рухомого майна, право власності на яке належить обтяжувачу, у володіння боржнику, або з інших підстав, що обмежують право обтяжувача чи боржника розпоряджатися рухомим майном. Стаття 34 Закону № 1255 до таких відносить передачу рухомого майна повіреному або комісіонеру згідно з договором доручення або з договором комісії, передачу рухомого майна власником у строкове володіння та користування іншій особі, в тому числі згідно з договором найму, передачу рухомого майна в управління та деякі інші.
Як бачимо, для виникнення інших договірних обтяжень також не передбачено участь третьої особи (нотаріуса).
Виходячи з проаналізованого, накладену нотаріусом заборону на транспортний засіб не можна віднести ні до «іншого договірного обтяження», ні до «іншого обтяження рухомого майна, яке кваліфікується як забезпечувальне». Тобто заборона на транспортний засіб, накладена нотаріусом, не є приватним обтяженням.
Публічним є обтяження рухомого майна, яке виникає відповідно до закону або рішення суду.
Згідно зі ст. 37 Закону № 1255 до публічних обтяжень належать:
податкова застава;
накладення арешту на рухоме майно на підставі рішення суду для забезпечення цивільного позову або при порушенні провадження у справі про банкрутство громадянина-підприємця;
звернення стягнення на рухоме майно відповідно до рішення суду, винесеного за позовом, який стосується виконання незабезпечених зобов’язань боржника;
застава рухомого майна згідно із статтею 154-1 Кримінально-процесуального кодексу України;
накладення арешту на рухоме майно на підставі рішень уповноважених органів у випадках, встановлених законом;
інші обтяження рухомого майна, які кваліфікуються публічними.
Як бачимо, в переліку публічних обтяжень також відсутня згадка про заборону на транспортні засоби, що накладає нотаріус.
Обтяжувачем при публічному обтяженні, як уже зазначалось вище, є уповноважений орган (ст. 2 та ст. 38 Закону № 1255). Якщо припустити, що нотаріус є обтяжувачем, то обтяження (накладена нотаріусом заборона) повинно встановлюватись на користь нотаріуса. Але це є абсурдним.
Можна припустити інше. Наприклад, обтяжувачем (при накладенні заборони) виступає заставодержатель за відповідним договором застави, який поряд із заявою про реєстрацію застави рухомого майна подає нотаріусу другу заяву на реєстрацію заборони на транспортний засіб (як це передбачено п. 6 Постанови № 830). Але це суперечитиме Закону № 1255, оскільки, по-перше, цим Законом не передбачено «обтяжувача» у випадку накладення та реєстрації заборони на транспортні засоби, та, по-друге, нотаріус зобов’язаний здійснити реєстрацію заборони на транспортний засіб внаслідок вчинення нотаріальної дії з її накладення, а не внаслідок волі заставодержателя, який подає чи не подає відповідну заяву. Сам собі нотаріус не буде подавати заяву про реєстрацію накладеної ним, оскільки це також виглядає абсурдним. А без такої заяви зареєструвати заборону в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна неможливо. Виходить замкнене коло.
Отже, на мою думку, проведення реєстраціії накладеної нотаріусом заборони на транспортний засіб у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, який створено на виконання Закону № 1255, не вбачається можливим. Хоча, як відомо, розробники Державного реєстру обтяжень рухомого майна передбачили реєстрацію в цьому реєстрі накладеної нотаріусом заборони на транспортні засоби. Але це вже питання до розробників, а також до Міністерства юстиції, яке відповідно до Постанови № 830 є держателем цього реєстру.
Складно здогадатись, для чого було запроваджено нотаріальну дію з накладання заборони на транспортні засоби, оскільки в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна передбачено можливість реєстрації застави рухомого майна згідно з параграфом 6 глави 49 Цивільного кодексу України, що виникає на підставі договору. Накладання заборони на транспортні засоби фактично дублює цю реєстрацію, та, як зазначалось вище, виконати процедуру реєстрації накладеної заборони на транспортні засоби в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна з дотриманням норм чинного законодавства неможливо, оскільки законодавством така процедура не передбачена. А без такої реєстрації втрачається сенс у самій нотаріальній дії.
Крім цього, слід не забувати про 5-річний термін дії реєстрації всіх обтяжень у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Законом № 1255 передбачено, що обтяжувач має право до закінчення цього 5-річного терміну подати заяву реєстратору про продовження терміну дії обтяження, але не більш як на 5 років. Постає питання: хто подасть реєстратору таку заяву про продовження терміну дії накладеної нотаріусом заборони на транспортний засіб ще на 5 років (якщо договір застави діятиме далі), якщо реєстратором є сам нотаріус? Наразі відповіді на питання немає. Інакше матиме місце ситуація, коли запис про заборону в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна може бути не чинний (після спливу 5-річного терміну), а заборона на транспортний засіб залишатиметься накладеною.
Тому, з метою належного виконання нотаріусами положень Закону України «Про нотаріат» щодо накладення заборони на транспортні засоби та її реєстрації у відповідному реєстрі, є потреба в нормативному врегулюванні цього питання шляхом:
– або внесення змін до Закону № 1255 через додання окремого виду (на мою думку, публічного) обтяження — накладеної (нотаріусом) заборони на транспортні засоби (не на все рухоме майно). Але в такому разі вона буде обмежена 5-річним строком зберігання, як усі інші обтяження за цим Законом. Не слід забути також про заяву, яка подається нотаріусу для реєстрації такого обтяження, як заборона на транспортний засіб. Іншими словами, внести зміни до Постанови № 830, згідно з якими передбачити можливість не подавати нотаріусу самому собі таку заяву для реєстрації накладеної заборони на транспортний засіб;
– або внесення змін до Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна щодо перейменування цього реєстру на Єдиний реєстр заборон відчуження нерухомого та рухомого майна, та відповідно додання можливостей реєстрації заборон рухомого майна (чи виключно транспортних засобів), які не будуть обмежені 5-річним строком зберігання.
У такому разі у сторін договору застави буде можливість як зареєструвати обтяження
рухомого майна (заставу транспортного засобу) в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (строком до 5 років) з метою встановлення пріоритету обтяжувача на предмет забезпечувального обтяження та отримання інших можливостей, які надаються Законом № 1255, так і накласти й зареєструвати заборону на транспортні засоби або в цьому ж реєстрі (також строком до 5 років), або в Єдиному реєстрі заборон відчуження нерухомого та рухомого майна (без обмеження 5-річним строком, за аналогією до нерухомого майна).

Вікторія БАРАНКОВА,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного процесу
Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого
СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ:
ПРОБЛЕМИ НОТАРІАЛЬНОГО
ОФОРМЛЕННЯ
У правовій системі нотаріат відіграє значну роль як орган безспірної цивільної юрисдикції, предметом діяльності якого є охорона та захист безспірних прав. Найпоширенішою нотаріальною дією, спрямованою на забезпечення реалізації спадкових прав заінтересованих осіб, є видача свідоцтва про право на спадщину.
Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат» від 01.10.2008 р. № 614-VI з 1 червня 2009 року цю нотаріальну дію можуть вчинювати поряд із державними і приватні нотаріуси, що, безумовно, слід розглядати як позитивну тенденцію розвитку вітчизняного нотаріату. Але зазначені зміни поряд із цим висвітлили низку відповідних правозастосовчих проблем, що виникають у нотаріальній практиці в межах учинення такої нотаріальної дії, як видача свідоцтва про право на спадщину.
Зокрема, належного врегулювання наразі не набули проблеми визначення кола спадкоємців та підстав спадкування.
Відповідно до чинного законодавства свідоцтво про право на спадщину видається за заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством. Очевидно, що за таких умов поза правовою охороною залишаються права осіб — спадкоємців за заповітом, яким нічого не відомо про складений спадкодавцем заповіт. Нотаріусам добре відомі випадки, коли спадкодавець, складаючи заповіт на користь тієї чи іншої особи, тримає інформацію про це у таємниці навіть від майбутніх спадкоємців. Відповідно, оригіналу або копії заповіту такі спадкоємці не мають і надати нотаріусу після смерті заповідача не можуть. Більше того, у такій ситуації вони взагалі не усвідомлюють своє право на спадщину і тому не звертаються до нотаріусів.
Обов’язку розшукувати спадкоємців за чинним законодавством у нотаріуса немає. Нотаріус має можливість визначити коло спадкоємців або у зв’язку з їх зверненням, або виходячи зі змісту документів, поданих спадкоємцями, що звернулися із заявами про прийняття спадщини та про видачу свідоцтва про право на спадщину. Розголошувати зміст заповіту нотаріус може тільки у зв’язку зі зверненням до нього спадкоємця, переконавшись у наявності у нього підстав для спадкування. Отже, не виключені випадки, коли особа, зазначена у заповіті як спадкоємець, не зможе реалізувати належне їй право на спадщину.
У зв’язку з цим можна запропонувати законодавчо закріпити обов’язок нотаріуса роз’яснювати заповідачеві наслідки неповідомлення спадкоємця про складення заповіту, а також розробити відповідний правовий механізм виявлення непоінформованих спадкоємців про зміст заповіту після відкриття спадщини та повідомлення їх про можливу участь у нотаріальному процесі. Подібні повноваження нотаріусів цілком охоплюються функціями, що є характерними для нотаріальної діяльності, і, безумовно, сприяли б не тільки утворенню додаткових правових гарантій належної реалізації волевиявлення спадкодавця та охороні спадкових прав спадкоємців, але й підвищенню престижу інституту нотаріату, розкриттю його правового потенціалу як органу безспірної цивільної юрисдикції.
Але реалізація наведених пропозицій — справа часу. Наразі ж існують інші проблемні ситуації, пов’язані із необхідністю з’ясування наявності підстав до спадкування. Непоодинокі випадки, коли заповіт посвідчувався одним нотаріусом, а за видачею свідоцтва про право на спадщину спадкоємець звернувся до іншого, не маючи при цьому можливості пред’явити оригінал або дублікат заповіту з різних причин.
Відповідно до п. 214 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України вiд 03.03.2004 р. № 20/5 перевірка наявності заповіту здійснюється за допомогою Спадкового реєстру у порядку, передбаченому Положенням про Спадковий реєстр. При цьому за даними Спадкового реєстру можна лише встановити, чи був складений заповіт та яким нотаріусом він був посвідчений. У зв’язку з цим дискусійним є питання про те, якими мають бути дії нотаріусів у разі, коли при видачі свідоцтва про право на спадщину необхідно з’ясовувати зміст заповіту, посвідченого іншим нотаріусом. Більшість нотаріусів у таких випадках

ОЛЕКСАНДР ЄФІМОВ,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного та трудового права Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана
НОТАРІАЛЬНА ТАЄМНИЦЯ: МІЖ КРИМІНАЛЬНОЮ ТА ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ
Відповідно до ст. 129 Конституції України судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. При цьому законність названа першою у переліку основних засад судочинства. Тож на ній і зосередимося, досліджуючи правовий статус нотаріуса та нотаріальної таємниці в суді.
Нотаріус у результаті здійснення своєї професійної діяльності може стати учасником судового процесу. При цьому він не «застрахований» від участі в жодному з існуючих в Україні судових проваджень: цивільному, адміністративному чи кримінальному. Хіба що для Конституційного Суду України конкретні нотаріальні дії навряд чи будуть цікавими. Названі ж вище судові процеси є тими, від яких нотаріусу зарікатися не варто. При цьому слід мати на увазі, що законність як одна з основних засад судочинства в Україні захищає професійну діяльність нотаріуса шляхом уведення в законодавство поняття «нотаріальна таємниця».
НОТАРІАЛЬНА ТАЄМНИЦЯ
Відповідно до ст. 8 Закону України «Про нотаріат» (далі — Закон) нотаріальна таємниця — це сукупність відомостей, отриманих під час вчинення нотаріальної дії або звернення до нотаріуса заінтересованої особи, в тому числі про особу, її майно, особисті майнові та немайнові права і обов’язки тощо. Обов’язок збереження цієї таємниці покладено не лише на нотаріуса, а й на його помічника. А от обов’язок дотримання нотаріальної таємниці поширено на ще більше коло осіб, а саме на:
осіб, яким про вчинені нотаріальні дії стало відомо у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків чи іншої роботи;
осіб, залучених для вчинення нотаріальних дій у якості свідків;
інших осіб, яким стали відомі відомості, що становлять предмет нотаріальної таємниці.
До осіб, яким про вчинені нотаріальні дії стало відомо у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків, можна, наприклад, віднести співробітників Міністерства юстиції України, Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, які діють з метою регулювання організації нотаріальної діяльності. На їх вимогу нотаріуси зобов’язані видавати підписані ними копії документів та витяги з них, а також пояснення нотаріусів у строк, встановлений цими органами. Тож співробітники вказаних органів влади зобов’язані дотримуватися нотаріальної таємниці.
ЗАХИСНИЙ РЕЖИМ НОТАРІАЛЬНОЇ ТАЄМНИЦІ
Захисний режим нотаріальної таємниці полягає в тому, що не лише нотаріуси та їх помічники не просто мають право, а й зобов’язані відмовитися від виконання правомірних вимог інших суб’єктів правовідносин, але також й інші особи, які в силу тих чи інших обставин отримали доступ до відомостей, що становлять нотаріальну таємницю, також стають її носієм і зобов’язані охороняти її.
Проте слід зазначити, що Закон містить певні обмеження режиму нотаріальної таємниці, таким чином позбавляючи її абсолютного характеру. Наприклад, та ж сама ст. 8 Закону зобов’язує нотаріуса протягом 10 робочих днів надати довідку про вчинені нотаріальні дії на письмову вимогу суду, прокуратури, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування у зв’язку з кримінальним провадженням, цивільними, господарськими, адміністративними справами, справами про адміністративні правопорушення, що знаходяться в провадженні цих органів. Однак нотаріус зобов’язаний задовольнити таку письмову вимогу за умови, якщо вона обґрунтована. Тобто законодавець надав нотаріусу право оцінювати, обґрунтованою є вимога вказаних органів чи ні. Зрозуміло, що реалізувавши це право, тобто оцінивши обґрунтованість вимоги, нотаріус має й інше право, похідне від вищезазначеного, а саме: право відмовити у наданні відповідної довідки про вчинені нотаріальні дії та інших документів, якщо вважатиме, що письмова вимога є необґрунтованою. Вважати категоричним та безумовним обов’язок нотаріуса видати довідку на вимогу вказаних органів можна лише проігнорувавши наявність у цій нормі права слова «обґрунтована».

РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
08 вересня 2010 року Справа № 2-6183/2010 р.
Печерський районний суд м. Києва
В складі: головуючого — судді Гримич М. К.
При секретарі Бульбі Ю. С.
Розглянувши у відкритому судовому засідання в приміщенні суду в м. Києві цивільну справу за позовом Гецько Тетяни Миколаївни до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванової Світлани Миколаївни про відшкодування моральної шкоди — ,
ВСТАНОВИВ:
Позивач звернулася до суду з вимогою до відповідача про стягнення з неї 100000,0 гривень на відшкодування моральної шкоди, заподіяної внаслідок порушення нею вимог ст. 27 Закону України «Про нотаріат» при посвідченні 28.12.2007 року угоди купівлі-продажу квартири № 180 в будинку № 18 по вул. Жмаченка у м. Києві, яка укладалася громадянами Бузніком В. П. та Ткаченко Л. М., в частині не забезпечення належного встановлення особи продавця, який діяв по паспорту, що йому не належав та ненадання оцінки судовому рішенню, яке було надано в якості правовстановлюючого документа продавцем. Внаслідок зазначених дій позивачка була вимушена два роки відновлювати свої порушені права спадкоємця цієї квартири через судові органи, що заподіяло їй моральну шкоду.
Позивач, з’явившись у судове засідання, підтримала позовні вимоги та просила задовольнити позов, зазначивши, що неправомірність вчиненої угоди була доведена при розгляді цивільної справи за позовом Гелько Т. М. до Ткаченко Людмили Миколаївни, Бузнік Валентина Петровича про визнання недійсним договору купівлі-продажу та виселення, що розглядалася Дніпровським районним судом м. Києва і рішення по якій набуло чинності.
Представник відповідача, з’явившись у судове засідання, проти позову заперечував та зазначив, що вимоги ст. 27 Закону України «Про нотаріат» в частині перевірки дійсності документів сторін по угоді відповідачем були дотримані, обов’язок перевіряти обґрунтованість судових рішень, які подаються в якості правовстановлюючих документів до повноважень нотаріуса не належать, перевірка паспортів сторін здійснюється у загальному порядку, тому просив відмовити в задоволенні позову, оскільки неправомірність дій нотаріуса при укладенні зазначеної позивачем угоди ніким не встановлена.
Суд, вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази у сукупності, вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
У судовому засіданні, з судового рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 02.07.2008 року встановлено, що 28.12.2007 року між громадянами Бузніком В. П. та Ткаченко Л. М. було укладено угоду купівлі-продажу квартири № 180 в будинку № 18 по вул. Жмаченка у м. Києві, що посвідчена відповідачкою. В 2008 році позивач звернулася до суду з позовом про визначення вказаного договору недійсним, оскільки власниця зазначеної квартири — Труханова Є. К. померла у 2007 році і єдиною спадкоємицею після померлої є позивачка. Проте, свідоцтва про право на спадщину вона не змогла отримати через те, що невстановлені особи підробили правовстановлюючий документ на цю квартиру та продали її гр. Ткаченко С. М. За таких обставин, позивач вважає, що такі дії невстановлених осіб стали можливими внаслідок несумлінного ставлення до своїх обов’язків відповідачки, яка неналежним чином встановила особу продавця та не надала оцінку правовстановлюючому документу на квартиру, який був вочевидь підроблений, оскільки такого змісту рішення судом виноситься не можуть відповідно до ст. 202 ЦК України.
Відповідно до ст. 1167 ЦК України, на яку позивач посилається як на підставу позовних вимог, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
З доказів, наданих позивачкою в судовому засіданні та з її пояснень не вбачається, що вину нотаріуса при укладенні вищезазначеної угоди доведено при розгляді цивільної справи в Дніпровському районному суді м. Києва або в іншому порядку не встановлено, посилання позивача на ймовірну можливість відповідача перевірити особу продавця, дати оцінку рішенню суду, як правовстановлюючому документу не є належними доказами, оскільки судом не встановлено порушення відповідачем Закону України «Про нотаріат» та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
На підставі викладеного та керуючись Законом України «Про нотаріат», ст. 11, 59, 60, 212–215 ЦПК України, суд
ВИРІШИВ:
Позов Гецько Тетяни Миколаївни до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванової Світлани Миколаївни про відшкодування моральної шкоди залишити без задоволення.
На рішення може бути подано апеляційну скаргу потягом 10 днів до Апеляційного суду м. Києва через районний суд.
Суддя Гримич М. К.

ПЕЧЕРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД
М. КИЄВА
Суддя: М. К. Гримич
Справа: № 2-6173/10 за позовом
Гецько Тетяни Миколаївни
до
Приватного нотаріуса Київського
міського нотаріального округу
Іванової Світлани Миколаївни
про відшкодування моральної шкоди
Особа, яка подає заперечення — Приватний нотаріус Київського
Відповідач: міського нотаріального округу
Іванова Світлана Миколаївна
010011, м. Київ, вул. Червоноармійська, 23
Представник особи, яка подає заперечення: Якименко Микола Миколайович
адреса для листування:
01034, м. Київ-34 а/с №27
ЗАПЕРЕЧЕННЯ
проти позовних вимог
В провадженні Печерського районного суду м. Києва справа № 2-6173/10 за позовом Гецько Тетяни Миколаївни (далі також — Позивач) до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванової Світлани Миколаївни (далі також — Відповідач) про відшкодування моральної шкоди.
Згідно ухвали суду роз’яснено право Відповідачеві надати свої письмові заперечення проти позову.
Відповідно до норм ст. 128 Цивільного процесуального кодексу України після одержання копій ухвали про відкриття провадження у справі і позовної заяви відповідач має право подати суду письмове заперечення проти позову; відповідач може заперечувати проти позову, посилаючись на незаконність вимог позивача, їх необґрунтованість, відсутність у позивача права на звернення до суду або наявність перешкод для відкриття провадження у справі; заперечення проти позову можуть стосуватися всіх заявлених вимог чи їх певної частини або обсягу.
Враховуючи вищевикладене та керуючись наданим правом Відповідач вважає за необхідне надати суду письмові заперечення на позов, якими проти його вимог повністю заперечує у зв’язку із їх незаконністю та необґрунтованістю, виходячи з наступного.
1. Як вбачається із позовної заяви, вимоги до Відповідача пред’явлені у зв’язку з тим, що на думку Позивача при посвідченні приватним нотаріусом Івановою C. M. 28.12.2007 p. між Бузнік В. П. та Ткаченко Л. М. договору купівлі-продажу квартири № 180 по вул. Генерала Жмаченка, 18 в м. Києві було порушено законодавство чим нібито заподіяно Позивачу моральної шкоди.
Однак, при посвідченні Відповідачем вищевказаного договору купівлі-продажу не було допущено жодних порушень норм чинного законодавства, оскільки Відповідач діяв у чіткій відповідності до приписів Закону України «Про нотаріат» та положень Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. № 20/5. Вищевказане підтверджується також і постановою від 11 березня 2009 року слідчого Печерського РУ ГУ МВС України в м. Києві, якою в порушенні кримінальної справи відносно Іванової С. М. відмовлено за відсутністю в її діях ознак складу злочину (копія постанови додається).
Крім того, при посвідченні вищезгаданого договору купівлі-продажу щодо квартири, яка була предметом цього договору, було отримано необхідні документи стосовно квартири, серед них зокрема це:
– довідка-характеристика від 27.12.2007 p., видана КП «Київське МБТІ та реєстрації прав власності на об’єкти нерухомого майна» (копія довідки-характеристики додається), де містилася інформація щодо квартири та її власника, правових підстав реєстрації прав власності на квартиру за Бузніком В. П., і така довідка була видана тією особою, яка згідно закону має виключні повноваження видавати подібні довідки та реєструвати права власності на нерухомість, що в свою чергу зобов’язує нотаріусів приймати згадані довідки-характеристики як офіційні документи, що підтверджують належність нерухомості особам на праві власності;
– рішення від 19.10.2007 р. Дніпровського районного суду м. Києва, яким, зокрема, визнано право власності за Бузніком В. П. на квартиру № 180 по вул. Генерала Жмаченка, 18 в м. Києві, і це рішення, як було в ньому зазначено, вступило в законну силу, було підставою для реєстрації КП «Київське МБТІ та реєстрації прав власності на об’єкти нерухомого майна» за Бузніком В. П. права власності на квартиру, містило реєстраційний напис з приводу реєстрації КП «Київське МБТІ та реєстрації прав власності на об’єкти нерухомого майна» права власності на квартиру за Бузніком В. П., відтак піддавати сумніву та вважати таке рішення підробним чи незаконним не належить до компетенції приватного нотаріуса.
Таким чином, зі сторони приватного нотаріуса Іванової С. М. при посвідченні вищевказаного договору купівлі-продажу зі своєї сторони було дотримано повністю норм чинного законодавства, порушень закону не було допущено. Додатковим підтвердженням відсутності зі сторони Відповідача порушень норм чинного законодавства свідчить і те, що визнаючи в судовому порядку договір від 28.12.2007 р. купівлі-продажу квартири недійсним, судом в жодному випадку не було встановлено незаконності в діях саме приватного нотаріуса Іванової С. М.
Більше того, при посвідченні договору від 28.12.2007 р. купівлі-продажу квартири Позивачка не була стороною такого договору, не була присутня при вчиненні відповідних нотаріальних дій Відповідачем, Відповідачка раніше не знала Позивачку та не була знайома з нею як безпосередньо так і навіть в документах, що знаходяться в нотаріальній справі, Позивачка жодним чином не згадувалася.
Отже, у зв’язку із відсутністю порушень норм чинного законодавства зі сторони Відповідачки при посвідченні договору від 28.12.2007 р. купівлі-продажу квартири, відсутнє і завдання шкоди будь-кому, в тому числі і Позивачці.
2. Також, як вбачається із позову, в обґрунтування своїх вимог Позивач посилається на норми ст. 1167 Цивільного кодексу України.
Разом з тим, згідно норм:
– ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті; моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт, 3) в інших випадках, встановлених законом.
В свою чергу, відповідно до положень ст. 1166 ЦК України єдиною підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, котра її завдала, причинний зв’язок між ними, а також вину заподіювання шкоди.
Аналогічна відповідальність наступає і за завдану моральну шкоду, крім випадків, встановлених ч. 2 ст. 1167 ЦК України.
Стосовно шкоди.
Як роз’яснив Верховний Суд України в постанові «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31.03.1995 p.:
– під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб;
– відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків;
– у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
Однак, Позивачкою жодним чином не вказано та не надано на підтвердження цього належних та допустимих доказів щодо того, в чому конкретно полягає завдана їй моральна шкода, які саме моральні чи фізичні страждання можливо понесені Позивачкою чи може мали місце інші негативні явища. Коли саме, якщо такі взагалі мали місце, понесені страждання (інші негативні явища), в який період, їх тривалість, до яких наслідків це призвело, тощо.
До того ж, Позивачем взагалі не вказується про співмірність нібито завданої їй шкоди з тим розміром відшкодування моральної (немайнової) шкоди, яку визначено в позовній заяві. Адже, такий розмір визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнала Позивачка, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров’я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.
Щодо наведеного Позивачка жодним чином не обґрунтувала свої позовні вимоги. Власне свої вимоги Позивачці вмотивувати немає чим, оскільки, як вказувалося вище, відсутні жодні підстави та прояви того, що їй було завдано Відповідачем шкоду в будь-яких із можливо допустимих проявах, формах та способах.
Стосовно протиправного діяння особи, котра завдала шкоду.
Як вбачається із позову, Позивачка намагається видавати як протиправне діяння зі сторони саме Відповідача ту обставину, що при посвідченні приватним нотаріусом Івановою С. М. 28.12.2007 р. між Бузнік В. П. та Ткаченко Л. М. договору купівлі-продажу квартири № 180 по вул. Генерала Жмаченка, 18 в м. Києві було порушено законодавство.
В даному випадку, є безпідставним звинувачення Відповідача у порушенні норм чинного законодавства, оскільки як вказувалося вище у цих заперечення зі сторони приватного нотаріуса Іванової С. М. не було допущено жодних порушень при посвідченні згаданого договору купівлі-продажу квартири.
Як вбачається із судового рішення, яким визнано недійсним договору купівлі-продажу квартири, неправомірність дій мали місце зі сторони інших осіб, а тому, якщо навіть і припускати про наявність завдання якоїсь шкоди діями таких третіх осіб Позивачці, то відповідно Позивачка має апелювати та позиватися саме до таких третіх осіб, а не до приватного нотаріуса Іванової С. М.
Стосовно причинного зв язку між шкодою та протиправними діяннями (бездіяльністю).
Як вбачається із позову, Позивачкою взагалі не доведено, не надано жодних доказів, а також не вказано будь-яких обставин або фактів, що свідчили б про існування у неї взагалі будь-якої шкоди, не говорячи уже про протиправність дій (бездіяльності) зі сторони Відповідача.
Із доданих Позивачкою до позовної заяви документів не вбачається причинного зв’язку із як вона вказує шкодою та якимись діями приватного нотаріуса Іванової С. М., яка навіть не була знайома із Позивачкою, не мала ніяких взаємовідносин із Позивачкою і не зустрічала жодного згадування в матеріалах нотаріальної справи про Позивачку.
За таких обставин, немає як такого причинного зв’язку дії (бездіяльності) із неіснуючою шкодою. Власне такий стан справ пояснюється тим простим фактом, що за відсутності шкоди у Позивачки і відсутності протиправності дій (бездіяльності) зі сторони Відповідача, виключається існування причинного зв’язку між неіснуючими фактами.
Стосовно вини заподіювання шкоди.
Вважаємо, що як за вказаних в позові обставин так і взагалі за об’єктивно існуючих обставин відсутні підстави говорити про жодну вину зі сторони Відповідача.
За наведених обставин, вважаємо, що позовні вимоги Позивачки, через їх незаконність та необґрунтованість не можуть бути задоволені судом.
Враховуючи вищевикладене, керуючись нормами ст.ст. 128, 130, 131 Цивільного процесуального кодексу України, —
ПРОСИМО СУД:
1. Залучити до матеріалів справи письмові докази, що додані до цих заперечень у ксерокопіях.
2. Відмовити повністю в задоволенні позову Гецько Тетяні Миколаївні до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванової Світлани Миколаївни про відшкодування моральної шкоди.
Додаток:
копія постанови від 11.03.2009 р. про відмову в порушенні кримінальної справи;
копія довідки-характеристики від 27.12.2007 р.;
копія рішення від 19.10.2007 р. Дніпровського районного суду м. Києва;
копія довіреності на представника Відповідача.
Представник Відповідача
(за довіреністю) М. М. Якименко
26 серпня 2010

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
М. КИЄВА
Справа № 22-30840
Головуючий в І інстанції — Гримич М. К.
Доповнювач Осипенко М. І.
УХВАЛА
15 жовтня 2010 року Суддя Апеляційного суду м. Києва Осипенко М. І., розглянувши апеляційну скаргу Гецько Тетяни Миколаївни на рішення Печерського районного суду м. Києва від 8 вересня 2010 року в справі за позовом Гецько Тетяни Миколаївни до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванової Світлани Миколаївни про відшкодування моральної шкоди, —
ВСТАНОВИВ:
Рішенням печерського районного суду м. Києва від 8 вересня 2010 року в задоволенні позову Гецько Тетяни Миколаївни до приватного нотаріуса КМНО Іванової С. М. про відшкодування моральної шкоди — відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду, 15 вересня 2010 року позивачкою подана заява про апеляційне оскарження, а 4 жовтня 2010 року подана апеляційна скарга.
Згідно ст. 294 ЦПК України, зі змінами та доповненнями від 02.08.2010 року, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Як вбачається із матеріалів справи, рішення було проголошено в присутності сторін, зокрема позивачки. Проте апеляційна скарга подана апелянтом лише 4 жовтня 2010 року, тобто з пропуском строку, передбаченого ст. 294 ЦПК України.
Згідно п. 3 ст. 294 ЦПК України, із змінами та доповненнями від 02.08.2010 року, апеляційна скарга, подана після закінчення строків, установлених цією статтею, залишається без розгляду, якщо апеляційний суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.
Заява про поновлення строку про апеляційне оскарження апелянтом не подалась.
Поскільки апеляційна скарга на рішення суду подана апелянтом з пропуском строку на апеляційне оскарження, вона підлягає залишенню без розгляду, відповідно до вимог ст. 294 ЦПК України.
Керуючись ст. ст. 73, 194 ЦПК України, —
УХВАЛИВ:
Апеляційну скаргу Гецько Тетяни Миколаївни на рішення Печерського районного суду м. Києва від 08 вересня 2010 року залишити без розгляду.
Ухвала може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів.
Суддя: Осипенко М. І.

З 1 січня 2015 року відбулися зміни у питаннях соціального страхування від нещасних випадків та у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності. Протягом поточного року планується замість двох фондів (Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України та Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності) утворити один новий фонд — Фонд соціального страхування України (ФСС). Цю сферу соціального страхування з 1 січня регламентує новий закон — Закон про соцстрахування^[1].

На момент підготовки номера до друку новий ФСС так і не створений, але для нотаріусів-роботодавців, у яких працюють наймані працівники, чи самі нотаріуси додатково добровільно страхуються (платять єдиний внесок «за себе» не 34,7%, а більшу ставку), є нововведення у розрахунку лікарняних та декретних. І причина у прийнятті Кабміном наприкінці червня 2015 року двох постанов:

1)      постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2001 р. № 1266» від 26.06.2015 № 439 — у новій редакції викладено Порядок обчислення середньої заробітної плати (доходу, грошового забезпечення) для розрахунку виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням (далі — Порядок № 1266);

2)      постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку оплати перших п’яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов’язаної з нещасним випадком на виробництві, за рахунок коштів роботодавця» від 26.06.2015 р. № 440 — замість Порядку № 439^[2] затверджує новий Порядок оплати перших п’яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов’язаної з нещасним випадком на виробництві, за рахунок коштів роботодавця (далі — Порядок № 440).

Порядок № 1266 революційно змінює порядок розрахунку виплати у разі хвороби працівників, вагітності та пологів. А ось механізм отримання виплат не змінено. Змінено лише розрахунок суми виплат та відсоток середньої зарплати для оплати перших п’яти днів (нові норми Порядку № 440).

ОЛЕНА ЧУЄВА,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, член Консультативно-методичної ради при Департаменті нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу Міністерства юстиції України
ЗАБОРОНА ЗА ІПОТЕЧНИМ ДОГОВОРОМ: АТАВІЗМ ЧИ СЬОГОДЕННІ РЕАЛІЇ?
Накладання заборони за іпотечним договором не є новелою українського законодавства, а тому, як правило, не викликає багато питань у нотаріальної спільноти. Незважаючи на це, хочу зосередити увагу колег на деяких нюансах вчинення цієї нотаріальної дії та з’ясувати, в яких саме випадках можна її вчиняти. Набуття чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, що діє сьогодні) розширило горизонти діяльності нотаріусів в Україні, надавши їм право не тільки вчиняти нотаріальні дії та реєструвати обтяження нерухомого майна, але і власно підтверджувати виникнення речових прав на нерухоме майно, надаючи таким правам юридичної вірогідності.
Коли я зацікавилася можливостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, у мене виникло питання: чи доцільно одночасно реєструвати іпотеку та накладати заборону на одне й теж майно, що є предметом іпотечного договору? Адже обидва ці обтяження реєструються в одному розділі Реєстру й практично дублюють одне одного. Перш за все я вирішила дослідити питання щодо правових підстав накладання заборони в цьому випадку. І ось що в мене вийшло.
Можливість накладання заборони на предмет іпотеки була закріплена Законом України «Про заставу» від 02.10.1992 № 2654-XII, ст. 32 якого передбачалося, що «нотаріальна контора, якщо це передбачено договором, одночасно з посвідченням договору накладає заборону на відчуження предмета іпотеки. При зміні змісту забезпеченого іпотекою зобов’язання, а також при переході права власності на предмет іпотеки від заставодавця до іншої особи, провадиться відповідний запис у Книзі запису застав. Порушення вказаної вимоги тягне за собою недійсність вчинених змін». Указана норма зазнала деяких змін згідно з Законом України від 14.12.1994 № 287/94-ВР, у якому ч. 2 цієї статті була викладена в такій редакції: «Державний нотаріус, якщо це передбачено договором, одночасно з посвідченням договору накладає заборону на відчуження предмета іпотеки. Якщо такий договір посвідчено приватним нотаріусом, підставою для накладення державним нотаріусом заборони є повідомлення приватного нотаріуса про посвідчення ним договору, яким передбачається накладення заборони відчуження».
Колеги, що працювали за тих часів, пам’ятають, що нотаріальні дії з накладання і зняття заборони відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна, були прерогативою державних нотаріальних контор та не відносилися до повноважень приватних нотаріусів.
Але час ішов,

Як відомо, згідно з п. 45 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про страхування» страхування цивільно-правової відповідальності приватного нотаріуса є одним із видів обов’язкового страхування. Вимогу застрахувати цивільно-правову відповідальність приватного нотаріуса передбачає ст. 28 Закону України «Про нотаріат», в якій, зокрема зазначено, що для забезпечення відшкодування заподіяної внаслідок вчиненої нотаріальної дії здійснення функцій державного реєстратора прав на нерухоме майно відповідно до Закону України «Про державну реєс­трацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» шкоди приватний нотаріус зобов’язаний до початку зайняття приватною нотаріальною діяльністю укласти договір страхування цивільно-правової відповідальності.

До цього часу кожен нотаріус укладав свій договір страхування цивільно-правової відповідальності, виходячи із загальних вимог законодавства, передбачених, зокрема, статтями 27, 28 Закону «Про нотаріат». Більшість умов цих договорів визначалися його сторонами, тобто страховиком і страхувальником, на власний розсуд, а тому були дуже різними у різних страховиків та страхувальників. Нарешті уряд України вирішив покласти цьому край та ухвалив Типовий договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності нотаріусів, що є додатком до Порядку і правил проведення обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності приватного нотаріуса, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.08.2015 № 624[1] (далі — постанова № 624).

Зазначена постанова прийнята урядом на підставі повноважень, передбачених ч. 2 ст. 7 Закону України «Про страхування», яка надає право Кабінету Міністрів України встановлювати порядок та правила  проведення обов’язкового страхування, форми  типового договору,  розміри  страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів тощо.

Постанова № 624 визначає страхувальника, страховиків, предмет договору страхування, страхові ризики та випадки, виключення із страхових випадків, мінімальний розмір страхової суми та максимальний розмір страхового тарифу, порядок зміни і припинення дії договору, умови здійснення страхового відшкодування, причини відмови у страховому відшкодуванні, права та обов’язки сторін і відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору, інші умови.

Крім того, на думку уряду, типовий договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності приватного нотаріуса дозволить уніфікувати положення договорів страхування, що укладаються між приватними нотаріусами та страховиками.

Розглянемо детальніше окремі аспекти обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності нотаріусів за постановою № 624.

30 січня 2015 року була прийнята постанова Кабінету Міністрів України № 23 «Про зупинення дії окремих положень Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про безвізові поїздки громадян України і Російської Федерації», яка набрала чинності 04.02.2015. Цією постановою була призупинена дія пунктів 1 та 5 Переліку документів громадян Російської Федерації для в’їзду, виїзду, перебування і пересування територією України, визначеного додатком 1 до вказаної Угоди.

Отже, з 04.02.2015 громадяни Російської Федерації не можуть в’їжджати, пересуватись та законно перебувати на території України лише по паспорту громадянина Російської Федерації (так званому «внутрішньому» паспорту) або свідоцтву про народження (для дітей віком до 14 років).

При цьому продовжують діяти інші пункти вказаного вище Переліку, відповідно до яких документами громадян Російської Федерації для в’їзду, виїзду, перебування і пересування територією України є такі:

паспорт громадянина Російської Федерації, що посвідчує особу громадянина Російської Федерації за межами Російської Федерації;

дипломатичний паспорт;

службовий паспорт;

паспорт моряка (посвідчення особи моряка) — за наявності суднової ролі або витягу з неї;

свідоцтво на в’їзд (повернення) у Російську Федерацію (тільки для повернення у Російську Федерацію);

льотне свідоцтво члена екіпажу повітряного судна.

Нотаріус під час вчинення будь-якої нотаріальної дії встановлює особу учасників такої дії відповідно до законодавства. Крім цього, якщо нотаріальна дія вчиняється для чи за участю іноземного громадянина, перевіряється законність його перебування на території України. На підтвердження цього нотаріус у графі 4 Реєстру для реєстрації нотаріальних дій після запису документа, за яким установлено особу, записує також реквізити візи, термін її дії; або термін реєстрації іноземця на території України, якщо між країнами встановлений безвізовий режим (п. 7.29 Правил ведення нотаріального діловодства).

Враховуючи наведені вище норми, з 04.02.2015 установлення осіб громадян Російської Федерації під час звернення до нотаріуса має здійснюватись за документами, наведеними у вказаному вище додатку 1 до Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про безвізові поїздки громадян України і Російської Федерації, підписаної 16.01.1997. Паспорт громадянина Російської Федерації («внутрішній» паспорт) і свідоцтво про народження дитини не можуть бути такими документами.

У зв’язку з цим постає питання: чи можна приймати для вчинення нотаріальних дій довіреність від імені громадянина РФ, в якій вказані паспортні дані саме «внутрішнього» паспорта?

Тетяна БОРИСОВА

НОТАРІУС ЯК СПЕЦІАЛЬНИЙ СУБ’ЄКТ НА ЯКОГО ПОКЛАДАЮТЬСЯ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОГО РЕЄСТРАТОРА ПРАВ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО

Розвинений ринок нерухомого майна є основою функціонування будь-якої економіки. Оптимізація обігу нерухомості є одним із головних завдань держави у сфері економічної політики. Провідне місце тут займає правове регулювання відносин, пов’язаних із державною реєстрацією прав на нерухоме майно. І тому сьогодні одним із питань, яке потребує нагального вирішення, є запровадження єдиної системи державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, що забезпечить належний захист прав фізичних та юридичних осіб на нерухоме майно.
З 01.01.2013 нотаріуси України набувають повноважень у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень як спеціальні суб’єкти, на яких покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно. Такі зміни в повноваженнях нотаріусів України відбудуться на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення та спрощення процедури державної реєстрації земельних ділянок та речових прав на нерухоме майно» від 04.07.2012 № 5037-VI, яким внесено зміни до Закону України «Про нотаріат», Закону Украї­ни «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та до інших законодавчих актів.
Зокрема, Закон України «Про нотаріат» доповнено ст. 46-1, згідно з якою нотаріус під час вчинення нотаріальних дій з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва має доступ та користується Державним реєстром речових прав на нерухоме майно. Нотаріус визначається спеціальним суб’єктом, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і який має печатку такого реєстратора. Користування Державним реєстром речових прав на нерухоме майно здійснюється безпосередньо нотаріусом, який вчиняє відповідну нотаріальну дію. Нотаріус під час вчинення нотаріальних дій з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва здійснює пошук у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно, об’єкт незавершеного будівництва, обтяження таких прав та за його результатами формує витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, який залишається у справі державної нотаріальної контори чи приватного нотаріуса.
Згідно із Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (із змінами, внесеними Законом України від 04.07.2012 № 5037-VI) з 01.01.2013 нотаріус як спеціальний суб’єкт буде здійснювати функції державного реєстратора, на якого покладаються обов’язки: