МИРОСЛАВА ДЯКОВИЧ,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права і процесу Львівського національного університету імені Франка
Питання тарифу в діяльності нотаріусів України
Все нове пробиває собі дорогу поступово, з максимальним терпінням і чималими зусиллями. Зрозуміло, що йтиметься про інститут приватного нотаріату в Україні. На сьогоднішній день ми вже можемо стверджувати, що приватний нотаріат в Україні відбувся, про що красномовно свідчить та кількість нотаріусів, яка практикує у приватному нотаріаті та станом на травень 2011 року становить 5 448 нотаріусів .
Поряд з приватними в Україні працюють і державні нотаріуси. Держава в особі Міністерства юстиції забезпечує та здійснює фінансування державних нотаріальних контор, а також підтримує майбутній, у контексті концепції розвитку нотаріату в Україні, перехід до єдиного вільного нотаріату, який буде функціонувати на принципах латинського нотаріату.
Слід відзначити, що унікальність інституту нотаріату латинського типу, його корисність, а також економічність для суспільства полягає в тому, що нотаріат забезпечує правоохоронні функції, законність і правомірність юридичних дій учасників цивільного обороту за їх рахунок, без будь-яких затрат держави. Крім цього, вільний нотаріат дозволяє державі успішніше здійснювати не тільки правоохоронні, але й деякі фіскальні та судові функції.
Через існування в Україні двох форм організації нотаріату — державної й приватної — сформувалися особливості нотаріальної діяльності, зокрема:
відмінності у принципах фінансування;
бюджетне фінансування діяльності державних нотаріальних контор, у тому числі під час відшкодування громадянам і юридичним особам шкоди, заподіяної внаслідок незаконних або недбалих дій державним нотаріусом при здійсненні ним нотаріальної діяльності;
самофінансування приватними нотаріусами своєї діяльності, у тому числі, самостійне забезпечення ними утримання приміщень нотаріальної контори (бюро), нотаріального архіву; повна майнова відповідальність за професійні помилки і т. ін.;
законодавче регулювання розмірів державного мита, яке справляється при вчиненні нотаріальних дій нотаріусами, що працюють у державних нотаріальних конторах, державному нотаріальному архіві (ст. 19 Закону України «Про нотаріат» ) і нотаріальної плати, яку справляють приватні нотаріуси у розмірі, не меншому за розмір державного мита (п. 33 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України ), але за домовленістю між приватним нотаріусом та фізичною або юридичною особою (ст. 31 Закону України «Про нотаріат»);
необхідні витрати нотаріуса для здійснення нотаріальної діяльності.
Аналіз чинного законодавства про нотаріат також є підтвердженням того, що законодавець залежно від форми організації нотаріату (державний чи приватний) по-різному регулює питання фінансування нотаріальної діяльності.
Так, державні нотаріальні контори утримуються за рахунок державного бюджету (ст. 20 Закону України «Про нотаріат»). За вчинення нотаріальних дій державні нотаріуси справляють державне мито, встановлене Декретом Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від 21.01.1993 р. № 7-93. За надання ними додаткових послуг правового характеру, які не пов’язані із вчинюваними нотаріальними діями, а також послуг технічного характеру, справляється окрема плата в розмірах, установлених відповідними Головними управліннями юстиції. Кошти, одержані від надання таких додаткових послуг державними нотаріусами, справляються до Державного бюджету України. Декретом Кабінету Міністрів України «Про державне мито» встановлено пільги для окремих категорій фізичних осіб, які застосовуються тільки державними нотаріусами. Щодо нотаріусів, які займаються приватною нотаріальною діяльністю, то Закон України «Про нотаріат» встановлює інші принципи фінансування їхньої діяльності, які засновані на повному самофінансуванні, оскільки відповідно до пп. 14.1.226 ст. 14 Податкового кодексу України від 02.12.2010 р. № 2755-VI діяльність приватного нотаріуса віднесена до незалежної професійної діяльності.
Відповідно до принципів латинського нотаріату, гонорари, які одержують нотаріуси, повинні бути і справедливими, і достатніми. Тому законодавець встановив для приватних нотаріусів плату, розмір якої визначається за домовленістю між нотаріусом та громадянином або юридичною особою. Відповідно нотаріус, визначаючи розмір цієї плати, повинен враховувати кількість часу, витраченого на справу, складність справи, ступінь відповідальності нотаріуса, а також всі витрати на утримання техніки, офісу та обслуговуючого персоналу.
Ось мабуть ми і підійшли з Вами до найважливішого питання, яке дедалі частіше порушується і хвилює нотаріусів, — питання тарифу.
Якщо повернутися до історії розвитку приватного нотаріату в Україні, то за першої каденції міністра економіки України В. М. Пинзеника та міністра юстиції України С. П. Головатого ці питання стояли досить гостро в контексті поширення на вчинювані приватними нотаріусами нотаріальні дії ставок державного мита й окремого оподаткування доходів нотаріуса, які він мав би отримати за надання додаткових послуг правового характеру при вчиненні нотаріальних дій. Таке бажання держави в той час мало «пікантне» економічне обґрунтування, оскільки не давали всім спокою так звані «надприбутки» приватних нотаріусів. Чи це справді були надприбутки? Думається, що ні. Ситуація полягала в іншому.
Надприбутки отримували ті, хто їх не показував, а реальні доходи нотаріусів, які побачила держава, оскільки вони були відкриті (легальні), тобто доступні всім, починаючи від податкових органів, отримувались ними від своєї праці, в основі якої лежала повна майнова відповідальність та самофінансування нотаріальної діяльності.
Звичайно, такий майновий стан представників окремої професії не міг не хвилювати контролюючі органи, депутатів, представників влади, які також зверталися за вчиненням нотаріальних дій.
Однак приватні нотаріуси в цей період відстояли своє право на нотаріальну діяльність, на отримання гідних гонорарів, які підвищували рівень довіри до нотаріусів з боку суспільства та піднімали престиж професії нотаря.
Сьогодні ж ситуація один до одного, тільки з протилежністю до навпаки. Нотаріусів безмежно багато, а кількість нотаріальних дій зменшилась наполовину, а то й більше, відповідно доходи нотаріусів різко впали. Цьому є і суб’єктивні, і об’єктивні передумови. До суб’єктивних ми можемо віднести зняття квоти на реєстрацію нотаріальної діяльності, а до об’єктивних — обвал ринку нерухомості, банківської системи, економічного зубожіння українського народу, зростання цін на енергоносії і т. ін.

Будь-яка особа проходить життєвий шлях, який рано чи пізно закінчується. За життя кожна людина накопичує певні статки, з якими і пов’язаний процес спадкування. Прийняття спадщини — це офіційна можливість набути тих прав та обов’язків, що були нерозривно пов’язані із спадкодавцем, яка закріплена статтями 1268, 1269 Цивільного кодексу  України (далі — ЦК). У вказаних статтях регламентовано порядок здійснення права на спадщину. Утім практична реалізація норм статей 1268, 1269 ЦК пов’язана з певними труднощами, особливо, коли спадкоємцем виступає неповнолітній, що привертає увагу науковців та практиків до цієї проблематики.

Ті чи інші аспекти спадкування були предметом наукової уваги багатьох вітчизняних і зарубіжних правознавців дореволюційного, радянського і сучасного періодів, зокрема Б.С. Антімонова, К.О. Граве, В.К. Дронікова, О.С. Іоффе, І.В. Жилінкової, Ю.О. Заіки, В.М. Коссака, В.М. Марченка, П.С. Никитюка, З.В. Ромовської, В.І. Серебровського, І.В. Спасибо-Фатєєвої, С.Я. Фурси, Є.І. Фурси, В.Л. Яроцького та ін. Проте зазвичай у працях названих науковців висвітлювалися здебільшого основні проблеми спадкування. Отож і до сьогодні залишилися недостатньо вивченими питання фактичного прийняття спадщини неповнолітніми, можливість прийняття та відмови від прийняття спадщини, що обтяжена боргом.

Спадкові правовідносини виникають після смерті спадкодавця та оголошення фізичної особи померлою. Для реалізації свого спадкового права потенційний спадкоємець повинен вступити у спадкові відносини. Чинний ЦК передбачає два способи прийняття спадщини: прийняття спадщини шляхом постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини (пасивний спосіб) і прийняття шляхом подання заяви до нотаріальної контори (активний спосіб (статті 1268–1269 ЦК [1])). Розглядаючи інтереси неповнолітніх при здійсненні ними права на спадкування, бачимо, що виникає потреба удосконалення законодавства, коли йдеться, по-перше, про відмову від прийняття спадщини неповнолітніми, особливо при запереченні здійснення такого права батьками неповнолітнього; по-друге, про відсутність бажання прийняти спадщину, яка обтяжена боргом неповнолітнім при запереченні цього права його батьками; по-третє, про розуміння «фактичного» прийняття спадщини неповнолітнім. Очевидно, що при цьому порушується принцип автономії волі прийняття спадщини, а також відмови від її прийняття неповнолітніми як один із принципів спадкового права України.

З метою з’ясування особливостей здійснення права на спадкування неповнолітніми та «фактичного» вступу у спадщину неповнолітніми, потрібно зупинитися детальніше на визначенні цих понять та прослідкувати їхнє місце, яке вони посідають у системі норм, які регулюють процес прийняття спадщини. Положеннями ЦК встановлено, що спадкоємицями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, що зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини (ст. 1222 ЦК). Особа, яка досягла чотирнадцяти років може прийняти спадщину самостійно, подавши нотаріусу відповідну заяву про прийняття спадщини [2, c. 43]. Проте в нотаріальній практиці зустрічаються випадки, коли неповнолітній не бажає приймати спадщину, але батьки мають протилежну думку з цього приводу і тим самим змушують неповнолітнього до дії, яка суперечить його волі. Але відповідно до ст. 1273 ЦК неповнолітній може відмовитися від прийняття спадщини лише за згодою батьків, піклувальників та органів опіки та піклування. З малолітніми все простіше — заяву про прийняття спадщини від імені малолітніх подають батьки (усиновлювачі) чи опікуни.

АЛЛА КАЛЬНІЧЕНКО,
юрист журналу «Землевпорядний вісник»
РЕНТА ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ
Договір ренти земельної ділянки сьогодні в Україні, на жаль, застосовується не так широко, як, наприклад, договір купівлі-продажу, договір довічного утримання та договір дарування, однак є дуже цікавим і має певні особливості. Чому так сталося?
Пригадаємо, що відповідно до ст. 731 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) за договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов’язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі.
Відносини при укладанні договору ренти регулюються, передусім, ЦК України (глава 56) та Земельним кодексом України (далі — ЗК Украї¬ни) (статті 28, 81, 82, 83, 210).
Об’єктом ренти може бути будь-яке майно, в тому числі й земельна ділянка.
Якщо предметом договору ренти є земельна ділянка, то землевласник (одержувач ренти) передає свою земельну ділянку у власність громадянину або юридичній особі (платнику ренти), а взамін на весь період дії договору отримує рент¬ну плату. Така рента плата може виплачуватися у грошовій формі або шляхом передання речей, виконання робіт або надання послуг, тобто сторони такого договору самі вирішують як розмір такої плати, так і її форму. Таким чином, власник земельної ділянки гарантовано отримуватиме дохід та певні пільги від платника ренти на весь період дії договору.
Договором ренти може бути встановлений обов’язок виплачувати ренту безстроково (безстрокова рента) або протягом певного строку.
Сторони договору ренти
Сторонами у договорі ренти, в тому числі ренти земельної ділянки, можуть бути фізичні або юридичні особи. Договір ренти земельної ділянки укладається в письмовій формі з обов’язковим нотаріальним посвідченням та державною реєстрацією.
Якщо договором ренти земельної ділянки встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платникові ренти за плату, то до відносин сторін щодо передання майна застосовуються загальні положення про договір купівлі-продажу, а якщо майно передається без¬оплатно — положення про договір дарування, якщо це не суперечить суті договору ренти. Крім того, якщо договором ренти земельної ділянки, одержувачем ренти за яким є фізична особа, встановлена довічна виплата ренти, то до такого договору застосовуються загальні положення про договір довічного утримання, якщо це не суперечить суті договору ренти.
Момент набуття у власність земельної ділянки за договором ренти
Особливістю ренти земельної ділянки є необхідність виконання вимог статей 125 та 126 ЗК України, за якими право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку, та його державної реєстрації. У цьому випадку до кінця 2012 року нотаріус, посвідчуючи договір ренти, робить відмітку на державному акті одержувача ренти про перехід права власності на земельну ділянку до платника ренти. Таку ж відмітку мають зробити і територіальні органи земельних ресурсів. Тільки після внесення відомостей територіальними органами земельних ресурсів про перехід права власності від одержувача ренти до платника ренти та проставляння відповідної відмітки у державному акті на право власності на земельну ділянку платник ренти стає власником такої ділянки.
З 1 січня 2013 року зміниться порядок набуття у власність земельних ділянок, а саме: після укладання та нотаріального посвідчення договору ренти платник ренти має звернутися до Державної реєстраційної служби Міністерства юстиції та зареєструвати своє право власності. Тільки після реєстрації цього права платник ренти стає власником земельної ділянки.
Платність або безоплатність передачі земельної ділянки за договором ренти

МИРОСЛАВА ДЯКОВИЧ,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права і процесу Львівського національного університету імені Івана Франка
ПЕРСПЕКТИВИ ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ РЕЧОВИХ ПРАВ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО ТА ЇХ ОБТЯЖЕНЬ: НОТАРІУС — КОРИСТУВАЧ ЧИ РЕЄСТРАТОР?
Стаття присвячена аналізу ефективності та доцільності реформування. Законотворча діяльність повинна безумовно проводитись шляхом найменшого «шокування» існуючої правової системи, адже прийняття законів — це процес, який повинен спрямовуватися, в першу чергу, на захист прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, спрощувати існуючі бюрократичні процедури, зменшувати ризики та безмежні втрати громадянами коштів та часу, а не навпаки. Процедура реалізації права власності як одного з основоположних правових інститутів громадянського суспільства повинна здійснюватись лаконічно, чітко та оперативно, відповідно до вимог закону. Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно — це спеціальний інститут, який покликаний здійснювати державне регулювання приватноправових відносин у сфері обігу нерухомого майна. Цивільне законодавство, в тому числі законодавство, яке регулює питання переходу права власності на об’єкти нерухомості, наділене характерними рисами, які відображають особливості національного розвитку, що обумовлені історичними, соціально-економічними, а не тільки формально-догматичними чинниками [1, с. 19]. Таким чином, слід відзначити, що кожна правова національна система має свої особливості, й спроба запозичення навіть успішно діючої системи реєстрації та втілення її у свій вже усталений правопорядок повинна бути доволі виважена та, однозначно, здійснена з урахуванням історичних особливостей розвитку системи державної реєстрації в Україні.
Проблеми державної реєстрації правочинів і речових прав на нерухоме майно досліджували такі вчені, як В. М. Коссак, А. Ю. Бабаскін, О. О. Бойко, В. І. Борисова, В. В. Вітрянський, О. В. Дзера, О. Г. Ломідзе, І. В. Спасибо-Фатєєва, О. В. Воронова, Є. О. Суханов та ін.
11 лютого 2010 року Президентом України підписано нову редакцію Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 01.07.2004 р. № 1952-IV [2], відповідно до якої назву Закону також викладено в новій редакції — Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». На виконання вищезазначеного Закону постановою Кабінету Міністрів України від 22.06.2011 р. № 703 затверджено Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі — Порядок) [2].
Метою нашої статті є аналіз ефективності та доцільності реформування системи державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, ви¬значення правової природи державної реєстрації речових прав на нерухоме майно відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та правові наслідки зміни моменту виникнення права власності на нерухоме майно відповідно до Цивільного кодексу України (далі — ЦК України).
Цивільне законодавство України закріпило, що право власності виникає з певних юридичних фактів — підстав, які за правовою природою виникнення поділяються на первинні та похідні. Первинними підставами вважають такі, за яких право власності на майно виникає вперше або незалежно від волі попередніх власників.
Похідними вважаються такі підстави, за яких набуття права власності суб’єктом ґрунтується на правах попереднього власника (наприклад, договори купівлі-продажу, дарування, міни тощо).
Відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК України право власності на майно, якщо договір про відчуження підлягає державній реєстрації, виникає в набувача з моменту реєстрації договору. Нотаріуси відповідно до Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 р. № 671 [2], були визначені як реєстратори правочинів та здійснювали реєстрацію шляхом внесення відомостей щодо правочину, після його посвідчення, до Державнийого реєстру правочинів. Такий правочин відповідно до ст. 210 ЦК України вважався вчиненим з моменту його реєстрації нотаріусом.
Державна реєстрація речового права, яка здійснювалась на підставі та в порядку, перед¬баченому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав та їх обмежень» від 01.07.2004 р. № 1952-IV [2] та Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвер¬дженим наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 р. № 7/5 [2], зводилася до реєстрації договору в комунальному підприємстві «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» відповідної обласної ради як технічна процедура, яка визначалася як офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу та припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Таке визначення поняття державної реєстрації речового права залишилось і в новій редакції вказаного Закону.
Однак у ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (нова редакція) встановлено, що право власності за договором виникатиме вже після його державної реєстрації в Державному реєстрі речових прав. Реєстрація правочинів зі ст. 210 ЦК України не виключена, проте Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» від 11.02.2011 р. № 1878-VI були внесені зміни до відповідних статей ЦК України щодо моменту виникнення права власності, зокрема:
– частини 2–3 ст. 182 ЦК України: «Державна реєстрація прав на нерухомість (і правочинів щодо нерухомості) є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов’язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.
Відмова у державній реєстрації права на нерухомість (або правочинів щодо нерухомості) , ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути
оскаржені до суду»;
– ч. 3 ст. 640 ЦК України: «Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню (або державній реєстрації) , є укладеним з дня такого посвідчення (або державної реєстрації,
а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації — з моменту державної реєстрації) »;
– ст. 657 ЦК України: «Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (та державній реєстрації) , крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі »;
– ч. 2 ст. 732 ЦК України: «Договір ренти та договір про передачу нерухомого майна під виплату ренти підлягають нотаріальному посвідченню»;
«Договір ренти підлягає нотаріальному по¬свідченню, а договір про передачу нерухомого майна під виплату ренти підлягає також дер¬жавній реєстрації» ;
– ч. 2 ст. 745 ЦК України виключено: «Договір довічного утримання (догляду), за яким передається набувачеві у власність нерухоме майно, підлягає державній реєстрації»;
– ч. 2 ст. 1031 ЦК України: «Договір управління нерухомим майном підлягає нотаріальному посвідченню (і державній реєстрації) ».
Отже, правова система України отримала правовий колапс. Якщо правова природа права власності визначається ЦК України як безумовне суб’єктивне право особи на річ, яке виникає на підставі правочинів і не може жодним чином обмежуватися чи ревізуватися, та особі не може бути відмовлено у його реєстрації, то з прийняттям Порядку з’явилися нові підходи до визначення моменту виникнення права власності на майно, а саме з моменту державної реєстрації. Хоча правова природа державної реєстрації відсутня, це й надалі є, по суті, технічною процедурою — внесення записів до державної інформаційної системи. Таким чином, внесення вищезазначених змін до ЦК України є головним недоліком запропонованої системи державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, оскільки повністю суперечить концепції права власності як абсолютного права. Наприклад, згідно з п. 2 ч. 1 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо об’єкт нерухомого майна або більша його частина розміщені на території іншого органу державної реєстрації прав. Отже, від суто формальних факторів, які повністю позбавлені юридичної ваги, залежить не просто можливість здійснення розпорядження майном як одною з правомочностей права власності, але й момент виникнення самого права власності.
Зважаючи на важливість інституту державної реєстрації права власності у забезпеченні стабільності ринку нерухомості, та з урахуванням серйозності можливих наслідків у випадку невдалого втілення реформи державної реєстрації речових прав, 09.12.2011 р. Верховна Рада України розглянула законопроект народного депутата Осики С. Г. та прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення реалізації прав на нерухоме майно та їх обтяжень при їх державній реєстрації» [2], яким відстрочено ще на рік впровадження всіх вищезазначених змін до ЦК України, які наберуть чинності з 01 січня 2013 року. Відповідно державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень на об’єкти нерухомого майна у 2012 році буде й надалі проводитись реєстраторами комунальних підприємств «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» відповідних обласних рад. Аналогічно нотаріуси продовжують здійснювати реєстрацію правочинів, обтяжень об’єктів нерухомого майна та іпотеки.
Оскільки набрання чинності змінами лише відстрочено, спробуємо більш детальніше зупинитись на аналізі норм Порядку, зокрема виділимо «найвразливіші» з них.
Створюється Державна реєстраційна служба України (Укрдержреєстр) та структурні підрозділи територіальних органів Міністерства юсти¬ції України, які повинні проводити державну реєстрацію правочинів щодо нерухомого майна шляхом внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, цей орган мав би здійснювати технічні функції реєстрації речових прав. Натомість, аналізуючи пункти 7, 8, 11 та, зокрема, 12, ми бачимо, що змінюються самі підходи до реєстрації речового права як технічного процесу, оскільки реєстратору надаються повноваження щодо прийняття і ревізування правочинів, які виконані в письмовій формі, і тільки у встановлених законом випадках вимагатиметься їх нотаріальне посвідчення, хоча це вже суперечить ЦК України, відповідно до якого всі правочини, предметом яких є нерухоме майно (жилі будинки, квартири, будівлі, споруди, земельні ділянки) укладаються в письмовій формі й підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню. Думається, що укладачі цього Порядку за мету ставили не тільки змінити існуючий порядок реєстрації, але й прибрати з процесу посвідчення правочинів з нерухомістю правовий інститут, що отримав підтримку і схвалення держави, — нотаріат, який успішно виконує публічні функції держави не тільки щодо вчинення нотаріальних дій, але й упорядковує і контролює справляння платежів до Пенсійного фонду України, податків з доходів, отриманих фізичними особами у зв’язку зі здій¬сненням операцій з нерухомими майном, зменшує навантаження судових органів та є регулятором правовідносин на ринку нерухомості.
Крім цього, реєстратор під час розгляду заяви про державну реєстрацію та документів, що додаються до неї, встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, зокрема наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов’язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу та припинення прав на нерухоме майно або їх обтя¬жень (пп. 5 п. 12 Порядку). Так, це положення Порядку суперечить не тільки Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», але й концептуальному визначенню поняття інституту права власності як речового права. Цивільне право виокремлює речове право, до якого відноситься право власності, яке підлягає безумовній реєстрації і є фактом, правопідтверджуючим, а не правовстановлюючим, а також зобов’язальне право, до якого відносяться договори як підстава виникнення зобов’язальних правовідносин. Укладання, зміна та розірвання договору регулюються нормами ЦК України і розглядаються незалежно від виникнення (реєстрації) речового права, тому умови щодо виникнення договору не повинні впливати на право власності чи стосуватися цього права, яке є абсолютним і припиняється з підстав, чітко визначених у ст. 346 ЦК України.
Відповідно до п. 6 Порядку державна реєстрація права власності та інших речових прав на нерухоме майно, надання відмови у такій реєстрації проводяться у строк, що не перевищує 14 робочих днів з моменту прийняття заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
Це положення також суперечить інституту власності, оскільки реєстрація права власності, яке виникає на підставі різних договорів (правочинів), не може бути тривалою в часі, оскільки утворюється правовий вакуум невизначеності для набувача нерухомості та сповільнюється ринок нерухомості. Наприклад, якщо у цей період набувач помирає, доля майна, право власності на яке у померлого не виникло у зв’язку з тривалістю реєстрації, є також невизначеною, бо за договором майно перейшло до набувача, а право власності на це нерухоме майно ще рахується за відчужувачем.
Це ж стосується і реєстрації іпотек, обтяжень речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до ст. 73 Закону України «Про нотаріат» [2] нотаріуси зобов’язані накладати заборону відчуження за повідомленням установи банку, підприємства або організації про видачу громадянину позики (кредиту) на будівництво, капітальний ремонт чи купівлю жилого будинку (квартири); при посвідченні договору довічного утримання; при посвідченні договору іпотеки жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна; за повідомленням іпотекодержателя; в інших випадках, передбачених законом.
Вчинення цієї нотаріальної дії можна умовно розділити на дві стадії: 1 — власне вчинення нотаріальної дії; 2 — внесення визначених законом відомостей до Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна. При цьому ці дві стадії відбуваються практично одночасно. З набранням чинності вищезазначеними нормативно-правовими актами виникає ще одна стадія — подання державному реєстратору необхідного пакета документів для внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про накладення (зняття) заборони відчуження. Заключна стадія полягає в розгляді в порядку черговості та оцінці державним реєстратором поданих документів у строк, що не перевищує одного робочого дня з моменту прийняття заяви про державну реєстрацію, та має наслідком реєстрацію або відмову в її проведенні.
Нотаріус, виконуючи свої прямі обов’язки, які покладені на нього законом, виступав гарантом забезпечення пріоритету прав кредитора (іпотеко¬держателя) на задоволення своїх вимог у випадку невиконання або неналежного виконання боржником зобов’язань, оскільки зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом — у черговості їх державної реєстрації (ч. 7 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» [2]).
Визначена Порядком процедура розбалансує ринок нерухомості та призведе до різного роду зловживань.
Позбавляючи нотаріуса повноважень щодо здійснення державної реєстрації правочинів, обтяжень нерухомого майна та іпотеки, держава відповідно до Порядку доступу нотаріусів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 02.08.2011 р. № 1936а/5 [2], визначила нотаріуса лише користувачем зазначеного реєстру. Таким чином, нотаріус користується інформацією про речові права на нерухоме майно та їх обтяження виключно під час вчинення нотаріальних дій щодо цього об’єкта нерухомого майна та не має права самостійно вносити відомості до реєстру.
Підсумовуючи вищезазначене, ми пропонуємо внести такі зміни до нормативних актів щодо реєстрації речових прав на нерухоме майно:
1) виключити в Законі України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» норму, що встановлює момент виникнення права власності: «Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації» (ч. 3 ст. 3);
2) не вносити до ЦК України зміни, передбачені Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України», і таким чином момент виникнення права власності й надалі визначати моментом реєстрації самого правочину, а не моментом внесення відомостей про речове право до відповідного реєстру;
3) визначити нотаріусів реєстраторами у Дер¬жавному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо реєстрації речових прав на нерухоме майно, право власності на яке виникає з правочинів (договорів), що підлягають нотаріальному посвідченню, а також щодо обтяжень та іпотек. Це повинно відображатись у відповідних змінах до Порядку доступу нотаріусів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно;
4) встановити, що реєстрація речового права, а також його обтяжень повинна здійснюватися нотаріусом у день посвідчення правочинів (договорів) та накладення заборони.
Зазначені пропозиції спрямовані безпосередньо на захист прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб. Нотаріат — інститут, якому державою відведено найвищий ступінь довіри, яка забезпечується, перш за все, спеціальною відповідальністю нотаріусів у випадку, якщо внаслідок незаконних дій або недбалості нотаріуса, в тому числі у випадку порушення нотаріальної таємниці, заподіяно шкоду правам та законним інтересам фізичних та юридичних осіб. Відповідальність державного реєстратора законом чітко не визначена. Проте виходячи з того, що він виконує свої обов’язки на засадах трудових правовідносин, шкода, заподіяна недбалістю або незаконними діями реєстратора, відшкодовуватиметься дер¬жавою, яка відповідно матиме регресну вимогу до самого реєстратора. Аналізу ефективності реалізації відповідальності держави присвячено чимало наукових праць, але однозначно можна стверджувати, що як порядок провадження, так і порядок виконання відповідного рішення суду є невиправдано тривалими у часі.
Думається, що призупинення дії Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» дасть можливість підійти до врегулювання державної реєстрації права власності виважено, врахувати негативний досвід державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та усунення нотаріату від посвідчення договорів щодо нерухомого майна наших сусідів — Російської Федерації, де вже сьогодні готуються законопроекти, спрямовані на повернення до попередньої системи, думки та пропозиції практиків, науковців та технічних працівників. Народна мудрість говорить: «Міцний фундамент старої оселі краще, ніж нова хата без стін та стелі.» Мабуть, варто було б до неї дослухатись законодавцям під час реформування системи державної реєстрації речових прав та їх обтяжень, щоб мати на увазі, що закони та підзаконні акти мають слугувати міцним фундаментом для здійснення прав та законних інтересів учасників цивільних правовідносин.

Список використаних джерел
Суханов Е. А. О видах сделок в германском и российском гражданском праве // Вестник гражданского права. – 2006. – № 2.
Офіційний інформаційний Інтернет-ресурс Верховної Ради України. Режим доступу :
www.rada.gov.ua

НАТАЛІЯ САУТЕНКО,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу
ШПАРГАЛКА ЗІ СПАДЩИНИ
Останнім часом простежується динаміка зростання заведення спадкових справ та видачі свідоцтв про право на спадщину приватними нотаріусами, що за своєю суттю є позитивним процесом. Тому спробуємо зробити опосередковане узагальнення на цю тему.
При зверненні до нотаріуса спадкоємців у зв’язку з відкриттям спадщини, нотаріуси з’ясовують відомості стосовно факту смерті спадкодавця, часу і місця відкриття спадщини, кола спадкоємців, наявності заповіту, наявності спадкового майна, його складу та місцезнаходження, необхідності вжиття заходів щодо охорони спадкового майна.
Факт смерті фізичної особи і час відкриття спадщини нотаріус повинен перевірити шляхом витребовування від спадкоємців свідоцтва про смерть, виданого органом державної реєстрації актів цивільного стану. У разі неможливості пред’явлення спадкоємцями свідоцтва про смерть спадкодавця нотаріус витребовує від органу державної реєстрації актів цивільного стану копію актового запису про смерть спадкодавця або повний витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть.
На виконання вимог п. 1.13 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі — Порядок) місце відкриття спадщини підтверджується: довідкою житлово-експлуатаційної організації, довідкою правління житлово-будівельного кооперативу про реєстрацію (постійне місце проживання) спадкодавця; записом у будинковій книзі про реєстрацію (постійне місце проживання) спадкодавця.
Заводяться спадкові справи нотаріусами відповідно до вимог п. 2.1 глави 10 розділу ІІ Порядку, а саме: за місцем відкриття спадщини на підставі поданої (або такої, що надійшла поштою) першою заяви (повідомлення, телеграми) про прийняття спадщини, про відмову від прийняття спадщини, про відмову від спадщини, заяви про відкликання заяви про прийняття спадщини або про відмову від спадщини, заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину, заяви спадкоємця на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі), заяви про видачу свідоцтва виконавцю заповіту, заяви виконавця заповіту про відмову від здійснення своїх повноважень, претензії кредиторів.
При заведенні спадкової справи нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту. Витяги зі спадкового реєстру нотаріусу доцільно формувати без дати смерті спадкодавця та без вказання ідентифікаційного номера, щоб не звужувати пошук заведених спадкових справ, по яким спадкоємці знали лише місяць та рік смерті спадкодавця.
У разі наявності заповіту нотаріусу подається його оригінал чи дублікат. Повна інформація про заповіт, який було посвідчено іншим нотаріусом, витребовується нотаріусами шляхом направлення запитів.

ІРИНА САЯПІНА,
приватний нотаріус Новгородківського районного нотаріального округу
«СПРОЩЕННЯ» ПРОЦЕДУРИ РЕЄСТРАЦІЇ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ ТА ЙОГО НАСЛІДКИ
Законом України від 21.04.2011 р. № 3263-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедури започаткування підприємництва», який набрав чинності 07.06.2011 р., було внесено зміни до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», якими змінено вимоги до документів, що подаються для проведення державної реєстрації юридичної особи, а саме виключено відповідне речення в п. 5 ст. 8 цього Закону, яким передбачалося нотаріальне засвідчення справжності підписів засновників (учасників) або уповноважених осіб на установчих документах та нотаріальне посвідчення засновницьких договорів.
Формально, на перший погляд, законодавцем була досягнута мета спрощення процедури реєстрації юридичних осіб, оскільки засновникам не потрібно витрачати свій час та гроші на нотаріальне оформлення установчих документів і з 7 червня достатньо подати реєстратору письмово оформлений установчий документ, прошитий, пронумерований та підписаний засновниками.
Однак, якщо поставитися до процедури нотаріального засвідчення установчих документів незаангажовано та суб’єктивно, не так, як деякі особи, що ототожнюють нотаріуса з підприємцем, а з розумінням діяльності органів нотаріату як системи органів і посадових осіб, на яких покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії з метою надання їм юридичної вірогідності, то відразу вбачається, що «спрощена» процедура відкриває ряд можливостей для зловживань і шахрайства.
Крім того, ініціаторами цих змін нотаріальне засвідчення установчих документів розумілося як зайва непотрібна бюрократична процедура, яка полягала у проставлянні печатки нотаріуса і сплаті коштів за це. Зовсім не враховано той факт, що печатка нотаріуса була гарантією відповідності змісту установчих документів вимогам закону, недотримання яких є підставою для визнаннях таких документів недійсними та відміни державної реєстрації, а також беззаперечним фактом того, що підписи на документах проставлені саме засновниками, а не підставними особами.
Не обов’язково бути фахівцем, щоб зрозуміти, що з урахуванням внесених змін фактично на жодній зі стадій створення юридичної особи не перевіряється наявність волевиявлення конкретного засновника на створення юридичної особи. Отже, маючи копію паспорта особи та її ідентифікаційного номера, злочинцям достатньо підробити підпис і подати ці документи державному реєстратору для реєстрації юридичної особи. При цьому відповідальність за результати діяльності такої юридичної особи будуть нести засновники цієї юридичної особи з відповідними наслідками — причетністю до певних злочинів (наприклад, ухилення від сплати податків, легалізація грошових коштів, одержаних злочинним шляхом).
Останнім часом спостерігається нелогічність дій законодавця, який, з одного боку, намагається адаптувати чинне законодавство до законодавства розвинутих країн, а з другого боку, збільшує можливості для шахрайства з фінансовими ресурсами та спрощує механізм рейдерського захоплення підприємств. Запозичення передового європейського досвіду започаткування та ведення бізнесу має супроводжуватись заходами щодо максимально повного убезпечення суспільства від можливості легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом, та решти негативних наслідків. Позитивні наслідки відміни нотаріального засвідчення установчих документів, які полягають у тому, що засновники юридичних осіб не будуть втрачати мізерні грошові суми в нотаріальних органах, категорично не співвідносні з можливими негативними наслідками — легалізацією доходів, здобутих злочинним шляхом з використанням підставних осіб.

УЗАГАЛЬНЕННЯ
практики розгляду Олександрійським міськрайонним судом Кіровоградської області цивільних справ за позовами про визнання права власності на нерухоме майно
в порядку спадкування у 2004–2008 роках
Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадщиною є сукупність цих прав та обов’язків.
Спадкодавцями можуть бути лише фізичні особи — громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Юридичні особи не можуть бути спадкодавцями, оскільки порядок передачі належного їм майна іншим особам або державі у випадку припинення їх діяльності визначається спеціальними правилами про ліквідацію чи реорганізацію юридичних осіб, а не нормами про спадкування.
Спадкоємцями є вказані у заповіті або у законі особи, до яких переходять цивільні права та обов’язки спадкодавця.
Аналіз статистичних даних
На узагальнення надійшло 875 справ про визнання права власності в порядку спадкування на нерухоме майно, розглянутих Олександрійським міськрайонним судом у 2004–2008 роках. Із них: у 2004 році розглянуто 66 справ, у 2005 році —
81 справа, у 2006 році — 171 справа, у 2007 ро-
ці — 250 справ, у 2008 році — 307 справ.
Аналіз статистичних даних свідчить про тенденцію до значного збільшення щороку кількості вирішених судом справ цієї категорії. Так, кількість справ, розглянутих у 2008 році, порівняно з 2004 роком збільшилася у 4,7 рази.
Предметом позовів про визнання права власності на спадкове майно були житлові будинки і квартири (їх частини), земельні ділянки, а також об’єкти самочинного і незавершеного будівництва.
Види майна
Всього позовів
По роках

2004
2005
2006
2007
2008

Будинки, квартири та їх частини
536
56
71
100
149
160

Земельні ділянки
327
11
14
71
86
145

Об’єкти самочинного
та незавершеного будівництва
54
1
-
4
22
27

Всього
917
68
85
175
275
332

З надісланих на узагальнення справ про визнання права власності на спадкове майно лише у одній справі у позові було відмовлено.
У цій справі позивач Балабанов В. М. просив визнати право власності в порядку спадкування на житловий будинок за відповідачами Шаповаловим С. О. і Сагайдак І. О. після смерті їхньої баби Журавльової К. Д., яка померла 17.11.1995 року, визнати дійсним договір купівлі-продажу будинку, укладений між ним та відповідачами 20.09.2007 року, та визнати за ним право власності на будинок.
Суд відмовив у позові з тих підстав, що відповідачі не прийняли спадщину після смерті Журавльової К. Д., якій належав спірний будинок, а тому не мали права відчужувати те, що їм не належить.
В апеляційному порядку це рішення не оскаржувалося.
У решті справ були ухвалені рішення про повне або часткове задоволення позовів. Із них в апеляційному порядку переглядалися дві справи. Рішення у цих справах були скасовані з ухваленням нових рішень.
Порядок оформлення
права на спадщину
Відповідно до ч. 1 ст. 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
Порядок видачі свідоцтва про право на спадщину передбачений ст. 67 Закону України «Про нотаріат» від 02.09.1993 р. № 3425-XII згідно з якою свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину, в порядку, встановленому цивільним законодавством, на ім’я всіх спадкоємців або за їх бажанням кожному з них окремо.
Пленум Верховного Суду України в п. 23 Постанови «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 р. № 7 роз’яснив, що за наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають.
У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.
Вивчення надісланих на узагальнення цивільних справ свідчить про те, що судді Олександрійського міськрайонного суду приймали до розгляду і вирішували позови про визнання права власності в порядку спадкування на нерухоме майно і в тих випадках, коли були відсутні перешкоди для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину.
При цьому судді не враховували положення ч. 1 ст. 3 ЦПК України про те, що кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, і ухвалювали рішення у справах, у яких права спадкоємців на отримання спадкового майна не були порушені або оскаржені.
Так, рішенням від 26.03.2008 року задоволено позов Шумейка А. А. до Олександрійської міської ради про визнання права власності в порядку спадкування на 1/2 частину житлового будинку з надвірними будівлями, розташованого у місті Олександрія по вулиці Куйбишева, 10.
Позивач є сином Шумейко С. В., померлої 20.09.2004 року, якій належала зазначена частина будинку. Факт родинних відносин підтверджується свідоцтвом про народження позивача, копія якого долучена до матеріалів справи.
Ксерокопія договору дарування (при оформленні спадщини спадкоємець має надати оригінал правовстановлюючого документа) підтверджує належність Шумейко С. В. спадкового майна, а ксерокопія будинкової книги і паспорта позивача, в яких є відомості про реєстрацію його у спадковому будинку, — прийняття ним спадщини відповідно до ч. 3 cm. 1268 ЦК України згідно з якою спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 ЦК України (шість місяців), він не заявив про відмову від неї.
У матеріалах справи немає відмови нотаріуса в оформленні спадщини або будь-яких інших відомостей про наявність спору.
Тому у позивача не було перешкод для оформлення спадщини в нотаріальній конторі і підстав для звернення до суду.
Судді приймали до провадження справи за відсутності відмови нотаріуса в оформленні спадщини. Лише в кількох справах, що надійшли на узагальнення, були постанови нотаріусів про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину.
У лютому 2004 року Ширманов A. M. пред’явив позов до Олександрійської державної податкової інспекції (треті особи — Олександрійське бюро технічної інвентаризації та Перша олександрійська державна нотаріальна контора) про визнання права власності в порядку спадкування на 1/8 частини квартири після смерті його батька Ширманова М. А., померлого 17.09.2000 року, і матері Ширманової Н. К., померлої 15.05.2001 року.
Позивач посилався на те, що нотаріальна контора відмовила йому у видачі свідоцтва про право на спадщину в зв’язку з тим, що рішенням суду від 08.12.2003 року встановлено факт прийняття ним спадщини після смерті батьків, і це рішення має бути зареєстровано в БТІ як правовстановлюючий документ на спадкове майно.
Незважаючи на абсурдність таких доводів позивача і відсутність постанови нотаріуса про відмову видати свідоцтво про право на спадщину, суд задовольнив позов і визнав за позивачем право на спадкове майно на підставі лише трьох документів, що є в матеріалах справи: позовної заяви, квитанції про сплату судового збору в розмірі 5 грн і копії рішення суду про встановлення факту прийняття спадщини. При цьому суд не перевірив відомості про час і місце відкриття спадщини, наявність інших спадкоємців, підстави спадкування, належність спадкодавцям спадкового майна та його вартість.
Справа вирішена без участі сторін, які не були повідомлені у передбаченому законом порядку про час і місце розгляду справи.
В іншій справі як на підставу звернення до суду з вимогою про визнання права власності на спадкове майно позивач Бессараб О. В. посилався на те, що після смерті Бессараб Г. П., яка померла 19.11.2003 року, він є спадкоємцем за заповітом, але у передбачений законом шестимісячний строк не подав до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Проте він разом із спадкодавцем проживав у спадковому будинку і фактично прийняв спадщину.
Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив встановити факт прийняття ним спадщини і визнати право власності на спадкове майно, що складається з житлового будинку.
Рішенням суду від 26.03.2008 року позов задоволено.
З матеріалів цієї справи вбачається, що перешкодою для оформлення спадщини нотаріусом була відсутність безспірних доказів прийняття позивачем спадщини. Після задоволення судом вимог про встановлення факту прийняття спадщини позивачем перешкод для видачі нотаріусом свідоцтва про право на спадщину не було, і це питання могло бути вирішено у позасудовому порядку.
Визнання судом права власності в порядку спадкування за наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину суперечить закону, який передбачає порядок оформлення спадщини.
Ураховуючи наведене, суду слід було обмежитися встановленням факту прийняття спадщини і роз’яснити позивачу право на звернення до державної нотаріальної контори, компетенцією якої згідно із законом є оформлення спадщини, оскільки в такому випадку вимоги про визнання права власності на спадкове майно не підлягають розгляду судом відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України.
Аналогічно мають вирішуватися справи, в яких разом із вимогами про встановлення факту родинних відносин чи належності правовстановлюючого документа заявляються вимоги про визнання права власності.
Проте суд, установивши факт родинних відносин чи належності правовстановлюючого документа спадкодавцю, одночасно визнавав право на спадкове майно за відсутності спору і перешкод для оформлення спадщини в нотаріальній конторі.
У справах № № 2-4057/06, 2-999/08, 2-3409/08 суд установив тотожність особи, що діючим цивільним процесуальним законодавством не передбачено.
Документи, які має подати спадкоємець для отримання свідоцтва про право на спадщину, зазначені в розділі 22 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
Зокрема, для отримання свідоцтва про право на спадщину спадкоємець має подати нотаріусу документи, що підтверджують час і місце відкриття спадщини, прийняття ним спадщини, підстави спадкування (за законом чи за заповітом).
Згідно з п. 216 зазначеної Інструкції видача свідоцтва про право на спадщину на майно, яке підлягає реєстрації, провадиться нотаріусом після подання правовстановлюючих документів про належність цього майна спадкодавцеві та перевірки відсутності заборони або арешту цього майна, у тому числі наявності чи відсутності податкової застави та інших застав за даними відповідних реєстрів.
Якщо до складу спадкового майна входить нерухоме майно, що підлягає реєстрації (за винятком земельної ділянки), нотаріус вимагає, крім правовстановлюючого документа, Витяг з Реєстру прав власності, а в місцевостях, де інвентаризація не проводилася, — довідку відповідного органу місцевого самоврядування.
Звертаючись до суду з позовом про визнання права власності на спадкове нерухоме майно, спадкоємці, як правило, не надавали витяги з Реєстру прав власності, а судді не завжди перевіряли відомості про наявність заповіту та його чинність (виписку з Єдиного реєстру заповітів ), про наявність спадкової справи (виписку зі Спадкового реєстру), що є порушенням установленого законом порядку визнання за спадкоємцями права на спадкове майно.
Вивчення надісланих на узагальнення справ дає підстави для висновку, що значне зростання звернень громадян із позовами про визнання права власності на спадкове майно пов’язане з тим, що суддями фактично запроваджений спрощений порядок оформлення спадщини. На відміну від нотаріусів судді не вимагають подання позивачами витягів із Реєстру прав власності, а тому у спадкоємців немає потреби звертатися в БТІ і нести відповідні витрати, пов’язані з оглядом будинків і квартир, їх оцінкою, сплатою державного мита в розмірі, який установлено законом.
Так, у справі за позовом Бичек О. Я. до Олександрійської районної державної адміністрації та Червонокам’янської сільської ради Олександрійського району Кіровоградської області про визнання права власності на спадкове майно, яке залишилося після смерті дружини позивача Бичек М. М., померлої 18.06.2007 року, не вбачається жодної обставини, яка б перешкоджала оформленню спадщини в нотаріальній конторі.
Однак, зважаючи на те, що до складу спадкового майна входять будинок і земельна ділянка площею 6,75 га, при оформленні спадщини нотаріусом спадкоємець повинен був би звернутися в БТІ за Витягом з Реєстру прав власності та у Відділ земельних ресурсів за довідкою щодо вартості земельної ділянки.
Суд же визнав право за позивачем без зазначених документів і встановлення вартості спадкового майна, необхідної для визначення розміру державного мита.
Також не було підстав для звернення із позовом до суду з вимогою про визнання права на спадщину у справах № № 2-1656/08, 2-3105/08, 2-3438/08 та інших.
Однією з підстав звернення за оформленням спадщини до суду була та обставина, що спадщина складалася з частини приватизованої квартири, яка не була визначена.
При вирішенні таких справ судді обгрунтовано виходили з рівності часток співвласників приватизованої квартири.

ОЛЕКСАНДР ПАРАМОНОВ,
приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Закарпатської області
ВІДСТУПЛЕННЯ ПРАВА ВИМОГИ
Посвідчення договорів про відступлення права вимоги не є поширеною нотаріальною дією, а існуюче законодавство досить динамічне. Тому в разі звернення сторін до нотаріуса з наміром укласти договір про відступлення права вимоги нотаріусу складно швидко зорієнтуватись у всіх нюансах укладення такого роду договорів. Метою цієї статті є не вивчення та аналіз існуючого законодавства, а надання нотаріусу практичних рекомендацій, що стосуються підготовки та посвідчення договору відступлення права вимоги.
ДЕЩО З ТЕОРІЇ
Договір відступлення права вимоги (цесія) є одним із засобів реалізації кредитором своїх прав та захисту його інтересів (ст. 512 ЦК України). Ще в римському праві існував такий інститут і право вимоги було повноправним об’єктом цивільних правовідносин. Не втратив своєї вагомості він і нині.
Суб’єктивний склад договору
Сторонами в договорі відступлення права вимоги є первісний кредитор, тобто особа, яка має право вимоги (цедент), та новий кредитор (цесіонарій).
Особа, право вимоги до якої відступається, не є суб’єктом у договорі цесії. Відповідно законодавство не містить будь-якого застереження про необхідність повідомлення такої особи про намір цедента та цесіонарія укласти такий договір. Навпаки, у ч. 1 ст. 516 ЦК України зазначено, що заміна кредитора в зобов’язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Боржник лише повідомляється про факт вже укладеного договору відступлення права вимоги. При цьому обов’язковість такого повідомлення передбачена лише у випадках відступлення прав за іпотечним договором (ст. 24 Закону України «Про іпотеку»). У решті ж випадків законодавство не містить обов’язку повідомляти боржника про заміну кредитора. Проте покладає ризик настання несприятливих наслідків у разі неповідомлення боржника на нового кредитора. Отже, новому кредиторові краще не зволікати з повідомленням боржника про відступлення права вимоги.
Предмет договору

VII. ОФОРМЛЕННЯ ПРАВА НА СПАДЩИНУ

Строки та порядок видачі свідоцтва про право на спадщину

Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Таким чином закон встановив, що одержання свідоцтва — це право, а не обов’язок спадкоємця. Але при цьому зроблено виключення. Частиною 1 ст. 1297 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) встановлено: якщо у складі спадщини є нерухоме майно, то спадкоємець зобов’язаний звернутися до нотаріуса з метою видачі такого свідоцтва. Свідоцтво про право на спадщину не встановлює нового права спадкоємця, а лише підтверджує його, оскільки право на спадщину згідно з ч. 5 ст. 1268 ЦК виникає у спадкоємця з моменту відкриття спадщини.

В окремих випадках одержання свідоцтва про право на спадщину також є необхідним, зокрема, якщо потрібно переоформити авто­транспортний засіб, акції, частку в статутному капіталі, право на вклад у банківській установі тощо.

Свідоцтва видаються нотаріусом за місцем відкриття спадщини. Згідно з положеннями ст. 1221 ЦК місцем відкриття спадщини вважається місце останнього проживання спадкодавця, у разі якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його час­тини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Варто також враховувати, що Законом України від 12.02.2015 № 189-ІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення реалізації права на спадкування» встановлені деякі виключення з цього правила. Зокрема, зазначено, що в особливих випадках місце відкриття спадщини встановлюється законом. Законами, якими встановлені такі виключення на сьогодні, є Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» та Закон України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції». Ці нормативні акти визначають особливий порядок відкриття спадщини, що відкрилася після смерті осіб, що проживали на тимчасово окупованій території, тобто на території Автономної республіки Крим, та осіб, що на час смерті проживали в населених пунктах, на території яких органи державної влади України тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження (частина території Донецької та Луганської областей). Місцем відкриття спадщини у цьому випадку вважається місце подання першої заяви, що свідчить про волевиявлення щодо спадкового майна, спадкоємців, виконавців заповіту, осіб, заінтересованих в охороні спадкового майна, або вимоги кредиторів.

Підставою для видачі свідоцтва є заява спадкоємців. Свідоцтва можуть бути видані як всім спадкоємцям одночасно, так і деяким з них, які звернулися до нотаріуса. Але у цьому випадку частки інших спадкоємців залишаються відкритими.

Свідоцтва можуть бути видані як на все спадкове майно одночасно, так і на його частину, щодо якої надані спадкоємцями відповідні документи.

Строк для одержання свідоцтв про право на спадщину законом не обмежений. Лише встановлено, що такі свідоцтва можуть бути видані не раніше шести місяців з дня смерті спадкодавця. Видача свідоцтва про право на спадщину можлива за довіреністю.

Нотаріус обов’язково перевіряє факт: смерті, місця та часу відкриття спадщини, підстави закликання до спадкування, прийняття спадщини, складу спадкового майна.

Як встановлено п.п. 4.5 п. 4 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, якщо відсутні документи, що підтверджують родинний зв’язок зі спадкодавцем, то спадкоємці, які підтвердили такі факти, можуть надати письмову згоду на включення таких спадкоємців до свідоцтва про право на спадщину (але це не буде підставою для звільнення від оподаткування).

Обов’язково встановлюється статус майна, зареєстрованого за спадкодавцем на час відкриття спадщини. І у разі коли з правовстановлюючих документів випливає, що майно належало подружжю спадкодавця на праві спільної сумісної власності, то обов’язковою є видача свідоцтва про право власності на частку в їх спільному майні. Таке свідоцтво може бути видане на половину спільного майна. Видається воно нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя з подальшим повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. У повідомленні роз’яснюється спадкоємцям можливість звернення до суду з метою оспорювання права власності іншого з подружжя.

При видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріус перевіряє відсутність/наявність заборон або арештів щодо майна спадкодавця.

Наявність заборони відчуження спадкового майна не є підставою для відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину. У цьому випадку нотаріус лише повинен повідомити кредитора про те, що спадкоємцям боржника видано свідоцтво про право на спадщину.

Не є перешкодою для видачі таких свідоцтв і наявність щодо майна спадкодавця податкової застави, оскільки ст. 92 Податкового кодексу України передбачено лише узгодження операцій з майном, що є в податковій заставі, щодо його відчуження. Спадкування ж не є окремим видом відчуження майна.

Цивільним законодавством визначено наслідки, які виникають для спадкоємця у випадку пропущення ним строку для прийняття спадщини. Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого ст. 1270 Цивільного кодексу України (далі — ЦК), не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. Це стосується того спадкоємця, який не перелічений серед осіб, що за законом (ст. 1268 ЦК) вважаються такими, що прийняли спадщину.

Якщо спадщину не прийняв спадкоємець за заповітом, застосовується норма ч. 1 ст. 1275 ЦК, відповідно до якої частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну (п. 5 постанови пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», далі — постанова № 7).

У випадку неприйняття спадщини усіма спадкоємцями за заповітом відповідно до ч. 2 ст. 1223 ЦК до спадкування закликаються спадкоємці за законом.

Якщо ж спадщину не прийняв спадкоємець за законом, спадкують інші спадкоємці за законом однієї з ним черги, а за їх відсутності — спадкоємці подальших черг (ч. 2 ст. 1258 ЦК).

У разі неприйняття спадщини і спадкоємцями за заповітом, і спадкоємцями за законом, спадщина визнається відумерлою (ст. 1277 ЦК).

Норма ч. 1 ст. 1272 ЦК передбачає, що спадкоємець, який не подав протягом установленого строку заяву про прийняття спадщини, вважається таким, що не прийняв її. Водночас не передбачається вчинення будь-яких дій з боку такого спадкоємця, включаючи подання заяв. Тобто неприйняття спадщини є наслідком бездіяльності спадкоємця.

У нотаріальній практиці сформувався такий підхід: якщо спадкоємець не висловив бажання прийняти спадщину, то доцільно отримати від нього заяву про те, що йому відомо про відкриття спадщини, строк для її прийняття він пропустив і звертатися до суду за визначенням додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини він не буде^[1].

На нашу думку, запропонований підхід є хибним і суперечить закону. Адже згідно із законом (ч. 1 ст. 1272 ЦК) ця особа є такою, що не прийняла спадщину, подання будь-якої заяви з її боку не вимагається.

Крім того, при прийнятті до спадкової справи такої заяви нотаріус фактично посвідчує відмову особи від спадщини, чого він не вправі робити після спливу встановлених законом строків. Вказівка, що заявник не буде звертатися до суду для надання додаткового строку взагалі є неправомірною, оскільки містить ознаки відмови від права на звернення до суду, що суперечить ст. 55 Конституції України. Прямо із цього приводу зазначено у ст. 3 ЦПК України, що відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною.

Таким чином, від такої практики слід відмовитись. До того ж навіть якщо особа й підписала таку заяву, її наявність не буде перешкодою до її звернення до суду з позовом про визначення додаткового строку для прийняття спадщини відповідно до ч. 3 ст. 1272 ЦК.

Стаття 1272 ЦК визначає два способи дій спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини реалізувати свої права:

за згодою усіх спадкоємців, що прий­няли спадщину, подати заяву про прийняття спадщини (ч. 2 ст. 1272 ЦК);

подати заяву про прийняття спадщини на підставі рішення суду про визначення додаткового строку для прийняття заяви про прийняття спадщини (ч. 3 ст. 1272 ЦК).

Перший спосіб передбачає прийняття спадщини за згодою всіх спадкоємців, які її прий­няли. Згода оформлюється спільною заявою спадкоємців нотаріусу, причому підписи спадкоємців повинні бути засвідчені нотаріально. Не виключається подання (надіслання) заяви про надання згоди кожним зі спадкоємців окремо.