7 лютого 2015 року набув чинності Закон України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» від 14.10.2014 № 1702-VII (далі — Закон).

Законом визначені спеціальні суб’єкти первинного фінансового моніторингу (п.п.«г» п. 7 ч. 2 ст. 5):

г) нотаріуси, адвокати, адвокатські бюро та об’єднання, аудитори, аудиторські фірми, суб’єкти господарювання, що надають послуги з бухгалтерського обліку, суб’єкти господарювання, що надають юридичні послуги (крім осіб, що надають послуги в рамках трудових правовідносин).

У Законі чітко визначено поняття та порядок ідентифікації, верифікації клієнта (представника клієнта), вивчення клієнта та уточнення інформації про клієнта.

Шановні колеги, не буду витрачати Ваш дорогоцінний час на повторення змісту статей із Закону. Кожен з Вас може прочитати визначення термінів та положення відповідних статей Закону самостійно. Краще зупинимось на важливих моментах і «підводних каменях» Закону.

В яких випадках нотаріус як спеціально визначений суб’єкт первинного фінансового моніторингу зобов’язаний здійснювати ідентифікацію та верифікацію? Та чи повинен він це робити?

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 6 Закону суб’єкт первинного фінансового моніторингу зобов’язаний здійснювати ідентифікацію, верифікацію клієнта (представника клієнта), вивчення клієнта та уточнення інформації про клієнта у випадках, встановлених законом.

Так, у ч. 1 ст. 8 Закону, де прописано особливості діяльності спеціально визначених суб’єктів первинного фінансового моніторингу, зазначено, що виконання обов’язків суб’єкта первинного фінансового моніторингу забезпечується, нотаріусами, якщо вони задіяні у фінансовій операції для свого клієнта щодо:

купівлі-продажу нерухомості;

управління активами клієнта;

управління банківським рахунком або рахунком у цінних паперах;

залучення коштів для утворення юридичних осіб, забезпечення їх діяльності та управління ними;

утворення юридичних осіб, забезпечення їх діяльності (включаючи аудит) чи управління ними, а також купівлі-продажу юридичних осіб (корпоративних прав).

У ст. 8 Закону надано вичерпний перелік нотаріальних дій, за якими проводиться ідентифікація, верифікація клієнта (представника клієнта), вивчення клієнта та уточнення інформації про клієнта.

Давайте зупинимось на понятті «фінансова операція» та участь нотаріуса в так званій «фінансовій операції».

Перед тим, як вчинити дії, пов’язані з державною реєстрацією права власності та безпосередньо посвідчити правочин, нотаріусу потрібно здійснити ряд підготовчих дій. У цій статті спробуємо систематизувати такі дії для забезпечення повної та об’єктивної картини. Тема первинних пошуків ще буде розкрита в окремому матеріалі у наступних номерах.

На початковому етапі нотаріусу необхідно встановити усі обставини правочину, пересвідчитись, чи є у наявності всі необхідні документи для вчинення нотаріальних та реєстраційних дій.

Перш за все, необхідно:

–   з’ясувати наміри сторін;

–   пересвідчитись, що посвідчення договору у компетенції нотаріуса (за місцезнаходженням об’єкта або за місцем проживання/реєстрації однієї зі сторін договору);

–   обрати вид договору, що найкраще задовольняє волевиявлення сторін та відповідає їх дійсним намірам;

–   роз’яснити сторонам права й обов’язки за договором, а також його правові наслідки;

–   роз’яснити істотні умови обраного договору, оподаткування доходу, що буде отриманий;

–   роз’яснити, які необхідні документи для посвідчення вказаного правочину та які необхідно буде здійснити платежі.

Якщо на цьому етапі досягнуто згоди та взаєморозуміння між сторонами та нотаріусом, подано документи для вчинення правочину, можна переходити до їх перевірки та з’ясування всіх належних обставин.

І. Перевіряємо наявність всіх необхідних документів, з’ясовуємо всі обставини для НОТАРІАЛЬНОГО ПОСВІДЧЕННЯ правочину щодо відчуження об’єкта нерухомого майна

1. Перевіряємо можливість вчинення правочину за місцезнаходженням майна або місцем знаходження (реєстрації) однієї зі сторін (ч. 4 ст. 55 Закону України «Про нотаріат»).

2. Установлення осіб, які звернулись за вчиненням нотаріальної дії, а також встановлення їх цивільної дієздатності та/або об’єму цивільної дієздатності, та правоздатності юридичної особи, якщо вона є стороною правочину. Встановлення дійсних намірів сторін. Наявність податкового номера у сторін правочину (ст. 43, 44 Закону України «Про нотаріат», п. 1 глави 4 розділу І та п. 8 глави 7 розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

3. Належність відчужувачу/відчужувачам об’єкта нерухомого майна, що є предметом договору (ст. 55 Закону України «Про нотаріат», п.п. 1.2 п. 1 глави 2 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

4. Відповідність поданих документів та намірів сторін вимогам закону (ст. 203 ЦК України, ст. 47 Закону України «Про нотаріат»).

5.  Наявність спільної сумісної або спільної часткової власності, необхідність згоди подружжя на відчуження майна або відмови від права переважної купівлі у співвласника, якщо відчужується частка (частини 1, 2 ст. 362 ЦК України, ч. 1 ст. 60 СК України, ч. 3 ст. 65 СК України, пункти 4.2, 4.4, 5.1, 5.2, 5.5 глави 1 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

6.  Наявність чи відсутність малолітніх та/або неповнолітніх осіб серед власників або користувачів, необхідність отримання дозволу органу опіки та піклування, оформлення згоди батьків на відчуження неповнолітньою особою (частини 2, 3 ст. 177 СК України, п. 4 ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» від 02.06.2005 № 2623-IV, підпункти 1.9, 1.10 п. 1 глави 2 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, п. 3 глави 1 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

7. Наявність реєстрації земельної ділянки у Державному земельному кадастрі, а також відсутність (наявність) обмежень (обтяжень) (п.п. 1.11 п. 1 глави 2 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, п.п. 3.3 п. 3 глави 2 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

8. Наявність звіту про оцінку об’єкта нерухомого майна (п.п. 1.12 п. 1 глави 2 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

9. З’ясування інших обставин та істотних умов, необхідних для посвідчення різних видів договорів відчуження нерухомого майна.

10.Відсутність підстав для відмови у вчиненні нотаріальної дії (ст. 49 Закону України «Про нотаріат»).

Документи, за якими перевіряються вищевказані обставини

–   Документи, за якими встановлюються особи сторін правочину, їх представників та повноваження представників.

–   Довідка про присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податку кожній особі, що є учасником правочину.

–   Правовстановлюючі документи на об’єкт нерухомого майна, що відчужується.

–   Довідка про осіб, місце проживання яких зареєстровано в об’єкті, що відчужується, або будинкова книга тощо (у разі відчуження об’єкта житлової нерухомості).

–   Звіт про оціночну вартість об’єкта нерухомого майна.

–   У разі необхідності дозвіл органу опіки та піклування на відчуження майна, право власності або користування яким має малолітня або неповнолітня дитина (у вигляді витягу з рішення виконавчого комітету міських, міжміських, сільських рад або рішення адміністрації); згода батьків на відчуження майна неповнолітньою дитиною; згода другого з подружжя на відчуження від імені малолітньої дитини; заява інших співвласників про відмову від переважного права на купівлю частки у спільній частковій власності тощо.

–   Для земельної ділянки — витяг з Державного земельного кадастру.

–   Інші документи, що необхідні для нотаріального посвідчення правочину.

У разі якщо подані документи не містять усіх передбачених законодавством відомостей або в таких документах міститься суперечлива інформація, нотаріус може запитувати від відповідних суб’єктів (органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які видавали такі документи) інформацію (довідки, копії документів тощо), необхідну для вчинення нотаріальної дії та/або проведення державної реєстрації прав та їх обтяжень (статті 4, 46 Закону України «Про нотаріат», п.п. 1.7 п. 1 глави 2 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

ІІ. Перевіряємо наявність всіх необхідних документів, з’ясовуємо всі обставини для вчинення РЕЄСТРАЦІЙНИХ ДІЙ з об’єктом нерухомого майна

Перш за все, з’ясовуємо чи відкрито розділ на цей об’єкт нерухомого майна у ДРРП:

а)  серед поданих документів наявний витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності або витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно;

Поділ спадкового майна відбувається у разі наявності кількох спадкоємців та їх бажання одержати спадщину в натурі в особисту приватну власність або одержати грошову компенсацію. Договір поділу спадкового майна є способом уникнення правового режиму спільної власності між спадкоємцями та запобігання в майбутньому багатьох проблем, пов’язаних зі спільною власністю.

Розглянемо детально норми, які регулюють питання поділу спадкового майна.

1. Відповідно до ч. 5 ст. 1268 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) спадщина належить спадкоємцям з часу її відкриття.

Статтями 1267, 1278 ЦК України передбачено рівність часток у спадщині спадкоємців за законом: частки є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними. Недотримання цього принципу можливе за домовленістю спадкоємців відповідно до ст. 1267 ЦК України, в ч. 3 якої зазначається: спадкоємці за письмовою угодою між ними можуть змінити розмір частки.

У частині 2 ст. 1278 ЦК України зазначено, що кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в натурі, тобто кожен спадкоємець має право одержати свою долю в натурі, тобто частку будинку або гроші, або машину.

Отже, доходимо логічного висновку, що спадщина належить спадкоємцям на праві спільної часткової власності. А питання спільної часткової власності (зокрема, порядок поділу майна та виділу частки в натурі) регулюється нормами статей 364–367 ЦК України, але з урахуванням особливостей поділу спадкового майна:

–   згідно з ч. 2 ст. 1298 ЦК України, якщо заповіт складено на користь зачатої, але ще ненародженої дитини, видача свідоцтва про право на спадщину та розподіл спадщини між усіма спадкоємцями може відбуватися лише після народження дитини;

–   з урахуванням принципу рівності часток.

Крім того, слід пам’ятати, якщо договір укладається з грошовою компенсацією (в разі, якщо вартість машини менша за вартість квартири і сторони хочуть встановити в договорі грошову компенсацію), то, якщо сторона перебуває у шлюбі, слід брати згоду подружжя, в якій зазначити, що доплата зроблена за особисті кошти.

Якщо стороною є малолітня або неповнолітня особа, то треба вимагати згоду органу опіки та піклування, щоб не порушити права малолітніх або неповнолітніх.

Поняття «реєстр» визначається як список, письмовий перелік, опис, книга для запису справ і документів. Термін «реєстровий» означає зареєстрований, внесений до списку, книги, той, що офіційно значиться. Дієслово «реєструвати» означає записувати, зазначати з метою обліку, надання законної сили тощо; брати на облік. З огляду на це Реєстр для реєстрації нотаріальних дій (далі — Реєстр) — це книга, призначена для обліку вчинених нотаріальних дій. Реєстрація нотаріальної дії означає надання останній законної сили, а документ, позначений реєстровим номером, є таким, що складений офіційно. Отже, під незареєстрованими нотаріальними діями варто розуміти такі, що вчинені, але не набули чинності.

Відповідно до вимог ст. 52 Закону України «Про нотаріат» про всі нотаріальні дії, вчинені нотаріусами, робиться запис у Реєстрах після того, як нотаріус зробить посвідчувальний напис на документі або підпише документ, що ним видається.

Кожна нотаріальна дія реєструється за окремим порядковим номером. Номер, за яким нотаріальна дія зареєстрована, зазначається на документі, що видається нотаріусом, чи в посвідчувальному написі.

Запис у Реєстрі робиться чітко, розбірливо, із заповненням усіх граф, передбачених за встановленою формою, крім загальноприйнятих скорочень, наприклад, місто — м., район — р-н, селище міського типу — смт, вулиця — вул., будинок — буд., квартира — кв.  Варто також зазначити, що п. 7.23 Правил ведення нотаріального діловодства (далі — Правила) дозволено скорочено зазначати організаційно-правову форму юридичної особи (ТОВ, ВАТ, ЗАТ). Не допускаються підчистки, дописки, інші незастережні виправлення та запис олівцем, дописки і виправлення, зроблені в Реєстрі, повинні бути застережені нотаріусом і скріплені його підписом та печаткою (наприклад: «Закреслене «Сергіївна» не читати, написаному «Олександрівна» вірити. Нотаріус. Підпис. Печатка»).

З ч. 4 ст. 52 Закону України «Про нотаріат» випливає, що проставляння підпису учасника нотаріальної дії в реєстрі також входить до здійснення запису в Реєстрі. Очевидно, що не можна говорити про належно вчинений запис у Реєстрі в разі відсутності в ньому підпису учасника нотаріальної дії. В останньому випадку, на мою думку, запис у Реєстрі не може бути доказом вчинення нотаріальної дії.

У разі виявлення помилки в нумерації нотаріальних дій у Реєстрі (повторення реєстрових номерів або їх пропуск) складається акт, форма якого наведена в додатку 27 до Правил, який підписується нотаріусом та скріплюється його печаткою. При підготовці статистичного звіту мають бути враховані розбіжності в нумерації. Акт може бути викладено на останній сторінці Реєстру або за бажанням нотаріуса на окремому аркуші, який прикріплюється до Реєстру у спосіб, який унеможливлює його втрату.

Оформлення Реєстру

Реєстр для реєстрації нотаріальних дій повинен бути прошнурований, аркуші пронумеровані. Кількість аркушів у Реєстрі повинна бути засвідчена підписом посадової особи відповідного органу юстиції та печаткою Головного територіального управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі. Кожний нотаріус веде окремий реєстр.

Кожному Реєстру головним територіальним управлінням юстиції присвоюється реєстраційний номер, який складається із шестизначної цифри та зазначається у кутовому штампі відповідного управління юстиції, що проставляється у верхньому правому куті наступної за титульною сторінки Реєстру, скріплюється підписом уповноваженої посадової особи та печаткою управління юстиції.

Титульна сторінка Реєстру (якщо титульна сторінка ламінована, наступна за нею) оформлюється з дотриманням вимог цих Правил.

Відповідно до п.п. 12.4.4 Правил обкладинки справ (нарядів) оформлюються за формою додатка 39 до Правил.

Вимоги для обкладинок справ, які підлягають постійному, тривалому понад 10 років (зберіганню)

ІРИНА САЯПІНА,
приватний нотаріус Новгородківського районного нотаріального округу
Кіровоградської області
РІШЕННЯ СУДУ ЯК ПЕРЕДУМОВА НАЛЕЖНОГО ОФОРМЛЕННЯ
СПАДКОВИХ ПРАВ
Юристам-практикам відомі випадки, коли для оформлення спадкових прав необхідно звернення до суду. Мета цієї статті — висвітлити та систематизувати проблеми, внаслідок яких нотаріуси змушені відмовляти у видачі свідоцтв про право на спадщину та деякі особливості звернення до суду з цих підстав. Громадяни нерідко неправильно формулюють причину відмови нотаріуса, оскільки відмова може бути викладена в усній формі або у досить стислій письмовій. Адвокати інколи радять отримати постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, але постанова виноситься у тих випадках, коли людина оскаржує сам факт відмови нотаріуса як неправомірний. Якщо людина вважає відмову нотаріуса правомірною, то для звернення до суду з позовом про визнання права на спадщину або встановлення юридичного факту виносити постанову не обов’язково і недоцільно. Достатньо листа нотаріуса з поясненням причин відмови.
Перелік причин, які унеможливлюють видачу свідоцтва про право на спадщину, можна умовно поділити на три групи:
1. Причини, для усунення яких необхідно у судовому порядку (окреме провадження) встановити юридичні факти, які є підставою для видачі свідоцтва про право на спадщину.
2. Причини, за яких право на спадщину визнається у судовому порядку у позовному провадженні. Рішення суду є документом, який встановлює право на спадкове майно.
3. Причини, за яких підставою для спадкоємства може бути лише рішення суду, прийняте в порядку позовного провадження і яке є підставою для видачі свідоцтва про право на спадщину.
Розглянемо ці причини детально.

ЛЮДМИЛА МАСЛОВЕЦЬ,
приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу
ШЛЮБНИЙ ДОГОВІР
Шлюбні договори поступово займають своє місце в нотаріальній практиці, і громадяни частіше звертаються з питанням щодо їх посвідчення до нотаріуса. Історично склалося, що шлюбний договір є одним з найдавніших правових інститутів. Це пов’язано з тим, що шлюб завжди перед¬бачає наявність тих чи інших майнових відносин по¬дружжя та необхідність їх правової регламентації. Укладання шлюбу — це і подарунки на весілля, і придане нареченої, і калим, і викуп та інше. Протягом сторіч завдяки шлюбним договорам закріплювались права подружжя на майно, його поділ, умови відповідальності за боргами.
Історія шлюбного договору нараховує багато сторіч. Найдавнішим його зразком вважається Кетубехc, йому більше двох тисяч років. Це перший документ, в якому передбачено порядок поділу майна подружжя на випадок розлучення. Моісеєво-раввінське право древніх євреїв визнавало здійснення шлюбного договору необ¬хідною умовою укладання шлюбу. За цим договором чоловік зобов’язувався утримувати дружину, пристойно годувати її та зберігати її придане та інше. Такий договір укладався письмово. Майнові договори укладалися в різній формі в багатьох країнах світу у давні часи. У Вавилоні жінка мала право укласти договір з майбутнім чоловіком, який позбавляв би його права заставляти дружину за борги. У греків був договір про «шлюб без чоловікової влади», який надавав жінці значну майнову свободу і за яким вона вважалася рівноцінним партнером у шлюбі. Широко розповсюджені були шлюбні договори за часів Литовсько-Руського князівства. Основу укладання шлюбу на землях України XVI–XIX сто¬літь складав договір, що іменувався «зговір, змовини». Як правило, всі деталі обговорювалися під час заручин.
Важливе місце займали «оглядини» майна, що передавалося у придане, і все вносилося до шлюбного договору.
В радянські часи такі договори втратили свою актуальність, бо шлюб повинен був будуватися не на майновому становищі чоловіка та дружини, а на почуттях.
У 1992 році з’являється в законодавстві шлюб¬ний контракт, який особи, що збираються укладати шлюб, мали змогу до його реєстрації уклас¬ти та посвідчити.
Сімейний кодекс України (далі — СК України) змінив це положення, надавши можливість укладати шлюбний договір як до реєстрації шлюбу (в цьому випадку він набирає чинності тільки з моменту реєстрації шлюбу), так і під час шлюбу.
Сучасні СК України та Цивільний кодекс України закріплюють цілу серію нових видів договорів, у яких обов’язковою вимогою є участь лише осіб, що є подружжям, збираються зареєструвати шлюб.
Майнові договори подружжя, що знайшли своє законодавче впровадження сьогодні, поділяються на такі види:

УЗАГАЛЬНЕННЯ ПРАКТИКИ З ПИТАНЬ ЗАСТОСУВАННЯ ДЕРЖАВНИМИ ТА ПРИВАТНИМИ НОТАРІУСАМИ ЧИННОГО ЗАКОНОДАВСТВА ПРИ ВЧИНЕННІ НОТАРІАЛЬНИХ ДІЙ У 2011 РОЦІ ЩОДО ДОКУМЕНТІВ, ПРИЗНАЧЕНИХ ДЛЯ ВИКОРИСТАННЯ НА ТЕРИТОРІЇ ІНШИХ ДЕРЖАВ
Положенням про Міністерство юстиції України, затвердженим Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 395/2011, передбачено, що Міністерство юстиції України здійснює дер¬жавне регулювання нотаріальної діяльності, підготовку нотаріально оформлених документів для їх консульської легалізації, надає консульським установам і дипломатичним представницт¬вам допомогу з питань вчинення нотаріальних дій, проставляє апостиль на офіційних документах, що видаються органами юстиції та судами, а також на призначених для використання на території іноземних держав документах, що оформляються нотаріусами.
Порядок консульської легалізації офіційних документів установлюється Віденською конвенцією «Про консульські зносини» 1963 року, міжнародними договорами та чинним законодавством України, а також Інструкцією про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні і за кордоном, затвердженої наказом Міністерства закордонних справ України від 4 червня 2002 року № 113.
Конвенція 1961 року, що скасовує вимогу легалізації іноземних документів, згода на обов’язковість якої надана Законом України від 10 січня 2002 року «Про приєднання України до Конвенції 1961 року, що скасовує вимогу легалізації іноземних документів», набула чинності між Україною і державами-учасницями Конвенції, що не висловили заперечень проти її приєднання, з 22 грудня 2003 року.
Постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 року № 61 «Про надання повноважень на проставлення апостиля, передбаченого Конвенцією, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів», встановлено, що Міністерство юстиції проставляє апостиль на документах, що видаються органами юстиції та судами, а також на документах, що оформляються нотаріусами України, для використання їх за кордоном.
Документи, подані для проставлення апостиля чи підготовки до подальшої консульської легалізації, розглядаються відповідними компетентними органами.
Компетентні органи з’ясовують чи підлягають подані документи проставленню апостиля, подальшій консульській легалізації.
За результатами проведеного аналізу документів, що були подані для проставлення апостиля та здійснення підготовки документів до подальшої консульської легалізації, встановлено наступне.
Відповідно до статті 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова.
Мова нотаріального діловодства визначається статтею 20 Закону Української РСР «Про мови в Українській РСР» (стаття 15 Закону України «Про нотаріат» (далі — Закон).
Статтею 48 Закону передбачено, що при посвідченні угод, засвідченні вірності копій документів і виписок з них, справжності підпису на документах, вірності перекладу документів з однієї мови на іншу, а також при посвідченні часу пред’явлення документа на відповідних документах вчиняються посвідчувальні написи.
Нотаріуси викладають текст нотаріального документа чи посвідчувальний напис, яким закінчується документ, або дублюють по¬свідчувальний напис іноземною мовою без будь-якого додаткового засвідчення, що не узгоджується з вказаними статтями Конституції, Закону Української РСР «Про мови в Українській РСР», Закону України «Про нотаріат» (Вінницька, Волинська, Донецька, Дніпропетровська, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Полтавська, Рівненська, Сумська, Черкаська, Харківська, Херсонська області, м. Київ).
Відповідно до статті 34 Закону тексти договорів, заповітів, довіреностей, свідоцтв, актів про морські протести та протести векселів, перекладів у разі засвідчення нотаріусом вірності перекладу документа з однієї мови на іншу, заяв, на яких нотаріусом засвідчується справжність підпису, за винятком тих примірників, що залишаються у справах нотаріуса, а також дублікатів нотаріальних документів, викладаються на спеціальних бланках нотаріальних документів. Зразок, опис, порядок витрачання, зберігання, обігу та звітності спеціальних бланків нотаріальних документів установлюються Кабінетом Міністрів України.
Нотаріуси міста Києва, Кіровоградської, Львів¬¬ської, Харківської, Черкаської областей вчиняють нотаріальні дії з порушенням вимог пункту 2.3 Порядку ведення Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 4 листо¬пада 2009 року № 2053/5, яким встановлено, що унесення до Єдиного реєстру відомостей про отримання/витрачання бланків здійс¬нюється Реєстраторами в день отримання/витрачання бланка та у суворій послідовності відповідно до порядкових номерів, та пункту 2.6 Порядку, яким передбачені коди витрачання бланків.
Статтею 313 Цивільного кодексу України перед¬бачено, що фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супро¬воді осіб, які уповноважені ними.
Згідно Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2010 року № 724) виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) (далі — батьки) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.
Виїзд з України громадян, які не досягли 16 річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійсню¬ється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку пере¬бування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску.
Виїзд з України громадян, які не досягли 16 річного віку, в супроводі осіб, які уповноважені обома батьками, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою обох батьків із зазначенням держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі.
Відповідно до статті 78 Закону нотаріуси, засвідчують справжність підпису на документах, зміст яких не суперечить законові, і які не мають характеру угод та не містять у собі відомостей, що порочать честь і гідність людини.
Нотаріуси (Вінницька, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Запорізька, Київська, Луганська, Миколаївська, Одеська, Сумська, Харківська, Херсонська, Чернігівська області, м. Київ) не враховуючи вказані вище вимоги, засвідчують справжність підписів на заявах про виїзд за кордон дітей, які не досягли 16 річного віку.
На порушення пункту 6.14 Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2010 № 3253/5 (далі — Правила), при вчиненні нотаріальних дій нотаріуси Вінницької, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпат¬ської, Запорізької, Івано-Франківської, Харківської, Херсонської, Черкаської, Черніве¬цької, Чернігівської областей, міста Києва не додержуються форм по¬свідчувальних написів, зокрема, форми № 64 при засвідченні справжності підпису на документах (заявах, афідевітах тощо).
Крім того, відповідно пунктів 6.16, 6.17 Правил посвідчувальний напис повинен бути написаний зрозуміло, чітко, грамотно, без підчисток.
Якщо посвідчувальний напис не вміщується на нотаріально оформлюваному документі, він має бути продовжений на прикріпленому до документа спеціальному бланку нотаріального документа, якщо нотаріальна дія вчинялась на спеціальному бланку нотаріального документа.
У цьому випадку аркуші, на яких викладено текст документа, і аркуш із продовженням по¬свідчувального напису скріплюються у спосіб, що унеможливлює їх роз’єднання без порушення цілісності. Аркуші повинні бути пронумеровані, кількість їх скріплена підписом нотаріуса і його печаткою.
При засвідченні вірності копій документів нотаріусами міста Києва, Закарпатської, Кіровоградської та Харківської областей не дотримуються вимоги пунктів 6.16, 6.17 Правил.
На документах для дії за кордоном (заяви про сімейний стан, про тимчасовий виїзд дітей за кордон, довіреності тощо) після посвідчувального напису вчиняються службові відмітки, що не передбачено чинним законодавством, так як при засвідченні справжності підпису нотаріус не посвідчує факти, викладені у документі, а лише підтверджує, що підпис зроблено певною особою, а зміст документа не суперечить законові, не має характеру угод та не містить у собі відомостей, що порочать честь і гідність людини (Вінницька, Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Львівська області та місто Київ).
Документи (листи, фотокартки, квитанції тощо), що додаються до афідевіту, на підтвер¬дження викладених у ньому фактів, підшиваються перед афідевітом. Наявність цих додатків повинна бути застережена в посвідчувальному написі.
При засвідченні справжності підпису на афідевіті з додатками нотаріуси міста Києва на порушення форми № 68 Додатку 25 до Правил не додають додатки, про які вони зазначали у по¬свідчувальному написі. Крім того, такі додатки додаються не до афідевіту, а після нього (після посвідчувального напису, підпису нотаріуса та печатки).
Тексти нотаріально посвідчуваних правочинів, засвідчуваних копій (фотокопій) документів і виписок з них, тексти перекладів та заяв повинні бути написані зрозуміло і чітко, дати, що стосуються змісту посвідчуваних право¬чинів, повинні бути позначені хоча б один раз словами, а найменування юридичних осіб — без скорочень із зазначенням їх місцезнаходження та ідентифікаційного коду за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців. У необхідних випадках зазначаються номери рахунків юридичних осіб у банках (кредитних установах).
Прізвища, імена, по батькові фізичних осіб, їх місце проживання, а у випадках, передбачених законодавством, дата і місце їх наро¬дження, місце роботи, крім уповноважених представників юридичних осіб, повинні бути написані повністю із зазначенням ідентифікаційного номера за даними Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів.
При посвідченні правочинів за участю іноземних громадян зазначаються також їх громадянство, адреса постійного місця проживання, а при посвідченні правочинів за участю іноземних юридичних осіб — місцезнаходження та держава, де зареєстровано юридичну особу.
Текст нотаріально оформлюваного документа (договору, заповіту, довіреності, заяви тощо) повинен бути викладений зрозуміло, чітко, грамотно, не повинен мати підчисток, з дотриманням вимог чинного законодавства (пункти 6.9–6.12 Правил).
Нотаріусами Дніпропетровської, Закарпатської областей та міста Києва не враховуються вимоги вказаних пунктів Правил під час оформ¬лення документів, зокрема заяв.
Відповідно до статті 52 Закону про всі нотаріальні дії, вчинені нотаріусами, робиться запис у реєстрах для реєстрації нотаріальних дій після того, як нотаріус зробить посвідчувальний напис на документі або підпише документ, що ним видається.
Кожна нотаріальна дія реєструється під окре¬мим порядковим номером. Номер, під яким нотаріальна дія зареєстрована, зазначається на документі, що видається нотаріусом, чи в по¬свідчувальному написі.
Пунктом 7.20 Правил передбачено, що при засвідченні справжності підпису однієї і тієї самої особи на декількох однорідних документах кожному документу присвоюється окремий реєстровий номер.
При одночасному вчиненні будь-яких нотаріальних дій з одночасним засвідченням справжності підпису перекладача та/або засвідчення вірності письмового перекладу документа нотаріусом вважається, що вчиняються дві нотаріальні дії, і кожній з них присвоюється окремий реєстровий номер.
Нотаріусами Дніпропетровської, Донецької, Київської, Кіровоградської, Луганської, Полтав¬ської, Тернопільської, Черкаської, Хмельни¬цької областей, міста Києва не враховуються вимоги зазначеної статті Закону та пункту Правил.
Частиною другою статті 207 та статтею 246 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це уста¬новчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
Нотаріусами Донецької області та міста Києва при посвідченні довіреностей порушуються вимоги вказаних статей Кодексу.
Слід також зазначити, що офіційний документ — це письмове підтвердження фактів та подій, що мають юридичне значення, або з якими чинне законодавство пов’язує виникнення, зміну або припинення прав і обов’язків фізичних або юридичних осіб.
Церква і релігійні організації в Україні від¬ок¬ремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова (стаття 35 Конституції України).
Нотаріуси засвідчують вірність копій документів, виданих підприємствами, установами і організаціями за умови, що ці документи не суперечать законові, мають юридичне значення і засвідчення вірності їх копій не заборонено законом (стаття 75 Закону України «Про нота¬ріат»).
Нотаріуси Львівської області та міста Києва засвідчують вірність копій документів, які видані церковними установами, що не узгоджується із зазначеними вище вимогами для засвідчення копій документів.
Згідно із статтею 151 Сімейного кодексу України батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Батьки мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам.
Однак, відповідно до статті 155 зазначеного Кодексу здійснення батьками своїх прав та виконання обов’язків мають грунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов’язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Статтею 164 цього Кодексу передбачені підстави позбавлення батьківських прав.
Нотаріуси Вінницької, Волинської, Дніпро¬петровської, Житомирської, Луганської, Одеської, Черкаської, Харківської, Херсонської областей, міста Києва засвідчують справжність підпису на заявах не враховуючи вимоги вказаних статей Кодексу.
Відповідно до статті 79 Закону нотаріус засвідчує вірність перекладу документа з однієї мови на іншу, якщо він знає відповідні мови. Якщо нотаріус не знає відповідних мов (однієї з них), переклад документа може бути зроблено перекладачем, справжність підпису якого засвідчує нотаріус у порядку, який був уста¬новлений розділом 28 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції Украї¬ни від 3 березня 2004 року № 20/5, чинної на час вчинення нотаріальних дій. При цьому, перекладач поряд з документом, що встановлював його особу, повинен був представити документ, який стверджував його кваліфікацію.
Якщо при вчиненні нотаріальної дії (посвідчення угоди, засвідчення вірності копії та ін.) одночасно вчиняється й переклад на іншу мову, то переклад вміщується поруч з оригіналом угоди, копією тощо на одній сторінці, розділеній вертикальною рискою таким чином, щоб оригінальний текст розташовувався на лівій стороні, а переклад — на правій. Переклад має бути зроблений з усього тексту документа, що перекладається, і закінчуватися підписами. Під перекладом вміщується підпис перекладача. Посвідчувальний напис викладається під текстами документа і перекладу з нього.
Переклад, розміщений на окремому від оригіналу чи копії аркуші, прикріплюється до нього, прошнуровується і скріплюється підписом нотаріуса і його печаткою.
Нотаріуси Миколаївської, Черкаської областей та міста Києва під час вчинення таких нотаріальних дій не враховували вимоги вказаних статті Закону та Інструкції.
Крім того, нотаріуси міста Києва засвідчують справжність підпису перекладача за його відсутності на документі.
Аналіз практики з питань застосування дер¬жавними та приватними нотаріусами чинного законодавства при вчиненні нотаріальних дій щодо документів, призначених для використання на території інших держав за період з 1 січня по 30 грудня 2011 року, свідчить про те, що головними управліннями юстиції проводиться недостатня робота щодо підвищення кваліфікаційного рівня нотаріусів, не в повній мірі виконуються вимоги статей 2, 33 Закону України «Про нотаріат».
Враховуючи зазначене та з метою запобігання в подальшому можливих порушень, а також належного реагування, вважаємо за доцільне рекомендувати начальникам головних управлінь юстиції:
при проведені перевірок організації нота¬ріальної діяльності нотаріусів та виконання ними правил нотаріального діловодства особливу увагу звертати на належне виконання нотаріусами вимог чинного законодавства, яке регулює особливості вчинення нотаріальних дій щодо документів, призначених для використання на території інших держав;
постійно проводити інформаційно-роз’яс¬нювальну роботу (семінари, лекції тощо) серед нотаріусів з метою однакового та правильного застосування нотаріусами чинного законодавства України при вчиненні нотаріальних дій щодо документів, призначених для використання на території інших держав, а також дотримання нотаріусами вимог статей 13 Закону Украї¬ни «Про міжнародне приватне право» та 100 Закону України «Про нотаріат»;
здійснювати належний контроль за зберіганням, обліком спеціальних бланків нота¬ріальних документів і звітності про їх ви¬трачання нотаріусами та вживати відповідні заходи реагування;
державним та приватним нотаріусам по¬стійно підвищувати свій професійний рі¬вень та кваліфікацію для належного виконання ними своїх обов’язків і недопущення випадків порушення чинного законодавства при вчиненні нотаріальних дій.
Узагальнення надіслати начальникам Голов¬них управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі для врахування в роботі, вжиття відповідних заходів та для направлення нотаріусам України.
Директор Департаменту нотаріату,
банкрутства та функціонування
центрального засвідчувального органу К. Л. Чижмарь

Актуальним залишається питання стосовно посвідчення договорів купівлі-продажу земель категорії сільськогосподарського призначення. Відповідно до ч. 1 ст. 22 Земельного кодексу України (далі — ЗК) землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей. Частина 2 вищезазначеної статті визначає перелік земель сільськогосподарського призначення, до яких належать:

а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги);

б)  несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).

Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування:

а) громадянам — для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства;

б) сільськогосподарським підприємствам — для ведення товарного сільсько­господарського виробництва;

в) сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам — для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства;

г)  несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об’єднанням громадян — для ведення підсобного сільського господарства;

ґ)  оптовим ринкам сільськогосподарської продукції — для розміщення власної інфраструктури.

Відповідно до ч. 2 ст. 132 ЗК договір купівлі-продажу земельної ділянки, як і інші угоди про перехід права власності на земельну ділянку, повинен містити:

а)  назву сторін (прізвище, ім’я та по батькові громадянина, податковий номер, місце проживання, назву юридич­ної особи, код, юридична адреса);

б) вид угоди;

в) предмет угоди (земельна ділянка з визначенням місця розташування, площі, цільового призначення, складу угідь, правового режиму, кадастровий номер);

г)  документ, що підтверджує право власності на земельну ділянку (це можуть бути державний акт на земельну ділянку, свідоцтво про право на спадщину або, як варіант, договори купівлі-продажу/дарування/міни, довічного утримання, інформація з ДРРП тощо);

ґ)  відомості про відсутність заборон на відчуження земельної ділянки;

д) відомості про відсутність або наявність обмежень щодо використання земельної ділянки за цільовим призначенням (застава, оренда, сервітути);

е)  договірну ціну;

є)  зобов’язання сторін.

Варто звернути увагу, що земельне законодавство України встановлює деякі особливості набуття права власності на земельні ділянки в Україні.

Відповідно до ч. 5 ст. 22 ЗК землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземцям, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.

СЕРГІЙ ГРИШКО,
приватний нотаріус Скадовського районного нотаріального округу Херсонської області
ПОДІЛ СПАДЩИНИ МІЖ СПАДКОЄМЦЯМИ
Спадкування є досить поширеною підставою набуття кількома особами права власності на майно. Враховуючи, що відповідно до ч. 5 ст. 1268 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) спадщина належить спадкоємцеві з часу її відкриття (незалежно від часу прийняття спадщини), то якщо спадкують кілька спадкоємців, спадщина належить їм всім саме з цього часу. Оскільки належність будь-якого майна можлива лише на основі певного права, а при спадкуванні відбувається правонаступництво, виходить, що спадщина належить спадкоємцям на праві власності. Отже, вони є співвласниками.
Звичайно, що в цьому разі особи, які стають співвласниками, не мають впливу на визначення свого кола, адже це залежить від волі заповідача або від приписів закону про черговість спадкування. Але чужі люди, стаючи співвласниками, не завжди можуть порозумітися і досягти згоди з приводу здійснення правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження спільним майном. Усе-таки зазвичай для набуття спільної власності особи свідомо роблять свій вибір, знаючи про характер кожного майбутнього співвласника (наприклад, при спорудженні спільного будинку, при укладенні договору про спільну діяльність тощо). При спадкуванні виходить інакше: спадкоємці змушені отримати спільні права на майно, але здійснювати їх не завжди легко. Не слід забувати й про те, що поряд з активами спадкуються і пасиви, а це означає, що спадкоємці мають дійти згоди щодо порядку погашення заборгованості спадкодавця. І це часто підсилює якщо не ворожнечу, то напруженість стосунків. Тому найкращим виходом із цієї ситуації є поділ спадщини, що приведе до набуття права власності на конкретне майно кожним зі спадкоємців. Таким чином, з уникненням спільної власності можна запобігти багатьом проблемам.
Стаття 1278 ЦК України надто стисло регулює поділ спадщини між спадкоємцями. Крім цієї статті, так чи інакше питання поділу торкається й статей 1279 та 1280 ЦК України. Утім, регулювання поділу міститься також у книзі третій ЦК України, де надається загальне регулювання поділу майна, що є у спільній частковій власності (ст. 367 ЦК України), та виділу частки з майна, що є у спільній частковій власності (ст. 364 ЦК України). Зазначені статті співвідносяться зі ст. 1278 ЦК України як загальні та спеціальна.
Так, якщо стаття має назву «Поділ спадщини між спадкоємцями», то частина перша цієї статті аж ніяк не стосується поділу, а встановлює принцип рівності часток спадкоємців, якщо не мав місце інший поділ часток у заповіті. Фактично це не тільки не має відношення до поділу, а й повторює ч. 1 ст. 1267 ЦК України щодо часток у спадщині спадкоємців за законом та загальні засади свободи заповіту, що містяться у главі 85 ЦК України.
Питанню ж поділу, власне кажучи, у ст. 1278 взагалі не приділяється увага, адже в другій її частині зазначається про право кожного зі спадкоємців на виділ його частки в натурі. Між тим виділ стосується кожного з них, унаслідок чого у спадкоємця, який виявив бажання на виділ його частки в натурі, виникає право приватної власності на окреме майно зі складу спадщини. Решта ж спадкоємців можуть залишатися співвласниками успадкованого майна. Поділ же припиняє право спільної власності взагалі. Крім того, у ст. 1280 ЦК України вживається ще один термін, «перерозподіл спадщини», але перерозподіл можливий лише після розподілу. Очевидно, у контексті цієї статті розподіл спадщини є наслідком її поділу.