Підготовлено

Головою відділення НПУ

в Рівненській області

І.М. Бернацькою

У зв’язку з набранням чинності новою редакцією Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», яка викладена Законом України «Про внесення змін до закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та деяких інших законодавчих актів України щодо децентралізації повноважень з державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 26.11.2015 № 834­VIII, до прийняття ряду нормативно­правових актів, зокрема Порядку формування та зберігання реєстраційних справ (відповідно до ч. 5 ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в чинній редакції, далі — Закон), необхідно звернути увагу на таке.

Пунктом 8 ст. 2 Закону реєстраційна справа визначається як сукупність документів у паперовій та електронній формі, поданих для проведення державної реєстрації прав та сформованих у процесі державної реєстрації прав.

Реєстраційна справа у паперовій формі включає документи, на підставі яких вносилися відомості до Державного реєстру прав, а також інші документи, отримані та сформовані під час проведення державної реєстрації, що розміщуються у порядку їх надходження і нумеруються. Реєстраційній справі у паперовій формі присвоюється реєстраційний номер об’єкта нерухомого майна.

Реєстраційна справа в електронній формі складається з документів, сформованих за допомогою програмного забезпечення Державного реєстру прав та електронних копій документів, поданих або сканованих за заявами у сфері державної реєстрації прав. Реєстраційна справа в електронній формі зберігається в Державному реєстрі речових прав.

Відповідно до ст. 17 Закону реєстраційна справа формується (у розумінні початку процесу, адже реєстраційна справа буде формуватися невизначений період часу, об’єкт буде змінюватися, власники будуть змінюватися тощо аж до її закриття) у паперовій формі після відкриття розділу на об’єкт нерухомого майна у Державному реєстрі прав та внесення до нього відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об’єкти та суб’єктів цих прав та зберігається протягом всього часу існування об’єкта.

Відповідно до п. 9 ч. 3. ст. 10 Закону до повноважень державного реєстратора належить формування та ведення реєстраційних справ у паперовій формі. Однак ведення реєстраційної справи у паперовій формі передбачено виключно для державних реєстраторів, які перебувають у трудових відносинах з виконавчими органами міських рад міст обласного та/або республіканського Автономної Республіки Крим значення, Київською, Севастопольською міськими, районними, районними у містах Києві та Севастополі державними адміністраціями, за місцезнаходженням відповідного майна.

Частиною 4 ст. 17 Закону передбачено, що державний реєстратор, який не перебуває у трудових відносинах з виконавчими органами міських рад міст обласного та/або республіканського Автономної Республіки Крим значення, Київською, Севастопольською міськими, районними, районними у містах Києві та Севастополі державними адміністраціями та провів державну реєстрацію прав, забезпечує передачу реєстраційної справи у паперовій формі або документів, що були видані, оформлені або отримані ним під час проведення такої реєстрації, до відповідного суб’єкта державної реєстрації прав, який забезпечує ведення реєстраційних справ у паперовій формі.

Порядок формування та зберігання реєстраційних справ визначається Міністерством юстиції України (ч. 5 ст. 17 Закону), проте на сьогодні такий Порядок ще не прийнято.

Пунктом 25 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127  (далі — Порядок № 1127), передбачено, що до відповідної реєстраційної або облікової справи долучаються такі документи:

примірник заяви, що долучався до документів, поданих для державної реєстрації прав, з відповідними відомостями заявника про отримання документів в повному обсязі;

примірники інших заяв, що подавалися нотаріусу;

документи, що підтверджують сплату адміністративного збору та/або внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав (крім випадку, передбаченого абзацом другим пункту 24 цього Порядку);

інші документи, що були отримані у паперовій формі державним реєстратором під час розгляду заяви та не підлягають поверненню заявнику.

Відповідно можна сформувати примірний перелік документів, які передаються нотаріусами суб’єкту державної реєстрації прав, що забезпечує ведення реєстраційних справ:

опис переданих документів;

заяви в паперовій формі від заявників (суб’єктів) права (заяви сформовані за допомогою UB, з підписом заявника, нотаріуса, з відміткою заявника про отримання документів в повному обсязі з проставленням дати та підпису);

МИХАЙЛО ШУЛЬГА,
д-р юрид. наук, професор, завідувач кафедри земельного та аграрного права Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
РЕЄСТРАЦІЯ ПРАВОПОСВІДЧУВАЛЬНИХ ДОКУМЕНТІВ У НОТАРІАЛЬНІЙ ПРАКТИЦІ
Як відомо, чинне земельне законодавство України передбачає існування двох реєстраційних процедур, які стосуються земельних ділянок: реєстрація прав на земельні ділянки та реєстрація земельних ділянок. Ці процедури не тотожні між собою, мають різну правову природу, здійснюються різними органами та регулюються окремими правовими приписами.
До 2013 року здійснювалася також реєстрація правочинів щодо земельних ділянок та реєстрація документів, що посвідчували права на земельні ділянки. В останньому випадку відповідні правовідносини були врегульовані приписами статей 126 та 202 Земельного кодексу України (далі — ЗК України), які діяли в попередній редакції.
Державна реєстрація правопосвідчувальних документів була обов’язковим елементом оформлення та виникнення прав на земельні ділянки і на різних етапах реалізації земельної реформи характеризувалася своїми особливостями.
Із законодавчим закріпленням права приватної власності на землю проблема як формування земельних ділянок, так і оформлення прав на них була і залишається актуальною.
Аналіз як раніше діючого, так і чинного законодавства, присвяченого регламентації відносин у сфері формування земельних ділянок та оформлення права на них, свідчить, що воно недосконале, характеризується нестабільністю, його норми часом є суперечливими. У зв’язку з цим і практика їх застосування не завжди залишається усталеною та зрозумілою не тільки для більшості населення України, а і для спеціалістів. Така ситуація пов’язана з тим, що протягом лише останніх 20 років реформування земельних відносин у державі діяли три Земельних кодекси, які містили норми, що передбачали неоднакові процедури як формування земельних ділянок, так і оформлення прав на них.
Раніше законодавство традиційно пов’язувало виникнення права приватної власності на землю з отриманням фізичною або юридичною особою державного акта на право приватної власності на землю. Нині «на руках» у приватних власників на землю перебувають три види державних актів, які були видані на різних етапах впровадження земельної реформи: без кадастрових номерів — жовто-червоного кольору, а також зелені і сині — з внесеними кадастровими номерами. Слід підкреслити, що усі вони чинні — незалежно від кольору та підтверджують право приватної власності на земельну ділянку.
Зазначимо, що з 01.01.2013 державні акти на земельну ділянку вже не видаються. Згідно зі ст. 126 ЗК України (в редакції від 07.07.2011), що має нову назву «Оформлення речових прав на земельну ділянку», право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Отже, сьогодні оформлення речових прав на земельні ділянки, зокрема власності, постійного користування, емфітевзису, суперфіцію, сервітуту, іпотеки та оренди, яке законодавець відніс до речового права, здійснюється у відповідності до Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Згідно з наказом Міністерства юстиції України від 02.02.2012 № 198/5 «Про затвердження переліку реєстраційних служб територіальних органів юстиції» та Положенням про Державну реєстраційну службу України, затвердженим Указом Президента України від 06.04.2011 № 401/2011, створено систему органів державної реєстрації прав. Її складають утворені Мін’юстом реєстраційні служби в АРК, областях, містах Києві та Севастополі, районних, районних в містах, міських, міськрайонних управлінь юстиції.
Оформленню речових прав на земельну ділянку передує державна реєстрація самої земельної ділянки, що відбувається в порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 № 1051 «Про затвердження Порядку ведення Державного земельного кадастру» та на підставі ч. 4 ст. 30 Закону України «Про Державний земельний кадастр».
Після державної реєстрації земельної ділянки зацікавлена особа має право подати Державному кадастровому реєстратору відповідну заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо конкретної земельної ділянки. Державний кадастровий реєстратор передає таку заяву до органу державної реєстрації для реєстрації цих прав. Документи, оформлені органом державної реєстрації прав за результатами розгляду заяви, надсилаються Державному кадастровому реєстратору органом реєстрації для видачі їх заявникові.
Взаємодія органів ведення Державного земельного кадастру речових прав на нерухоме майно врегульована постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.2012 № 118 «Про інформаційну взаємодію органу, що здійснює ведення Державного земельного кадастру, та органу державної реєстрації прав» та наказом Мінагрополітики від 03.12.2012 № 1779/5/748 «Про деякі питання забезпечення інформаційної взаємодії органу, що здійснює ведення Державного земельного кадастру, та органу державної реєстрації прав».
Законом передбачено, що так само заявник може особисто, самостійно звернутись із за­явою до органу державної реєстрації прав для проходження процедури реєстрації цих прав. Процедура включає подання пакета документів до органу реєстрації, отримання картки прийому заяви про державну реєстрацію речового права (права власності на земельну ділянку та ін.) та одержання протягом встановленого строку відповідного документа — витягу з державного реєстру прав про державну реєстрацію такого права та свідоцтва про право власності на нерухоме майно (п. 24-4 Порядку державної ре­єстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.06.2011 № 703). Державна реєстрація права власності на земельну ділянку з видачею відповідного свідоцтва про право власності здійснюється лише за умови наявності державної реєстрації цієї земельної ділянки у Державному земельному кадастрі.
Державна реєстрація права на земельну ділянку має бути проведена в строк не більше 14 днів.
Такими є основні положення процедури оформлення речових прав на земельну ділянку у випадку формування нової земельної ділянки як об’єкта цивільних прав відповідно до ст. 79-1 ЗК України. Цією нормою передбачено, що земельна ділянка може бути об’єктом цивільних прав виключно з моменту її формування та державної реєстрації права власності на неї.
Певними особливостями характеризується державна реєстрація права власності на земельну ділянку при переході прав на уже сформовану наявну земельну ділянку (наприклад, за договорами про відчуження земельних ділянок).
Відповідно до ст. 132 ЗК України угоди щодо відчуження земельних ділянок мають укладатися в нотаріальній формі. Це означає, що перехід права власності на земельні ділянки відбувається за обов’язковою участю нотаріуса, який вчиняє нотаріальні дії щодо угоди, яка стосується конкретної земельної ділянки.
Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (ст. 9) наділяє нотаріуса правами державного реєстратора. Оскільки державна реєстрація права власності не належить до переліку нотаріальних дій, регламентація відповідних відносин здійснюється Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22.06.2011 № 703.

МАРІЯ АРТЕМОВА,
юридичний радник науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса»
НОТАРІАЛЬНА ПРАКТИКА ТА ФІНАНСОВИЙ МОНІТОРИНГ, ЇХ СПІВВІДНОШЕННЯ В ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ
Указом Президента від 13.04.2011 р. № 466/2011 в Україні було створено Державну службу фінансового моніторингу України. Ця служба виникла на базі Державного комітету фінансового моніторингу України, який, у свою чергу, був створений Указом Президента України від 24.12.2004 р. № 1527. А ще до цього існував Державний департамент фінансового моніторингу — урядовий орган державного управління, що діяв у складі Міністерства фінансів України і був створений у лютому 2002 року відповідно до Указу Президента України від 10.12.2001 р. № 1199/2001. Створення цих органів передбачало виконання таких завдань:
1) реалізація державної політики у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, а також внесення пропозицій щодо її формування;
2) збирання, оброблення та аналіз інформації про фінансові операції, що підлягають фінансовому моніторингу, інші фінансові операції або інформації, що може бути пов’язана з підозрою у легалізації (відмиванні) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванні тероризму;
3) створення та забезпечення функціонування єдиної державної інформаційної системи у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму.
28 листопада 2002 року в Україні був прийнятий Закон «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» № 249-IV, а потім ще ряд нормативних атів, які по черзі то доповнювали один одного, то відміняли, але все ж вдосконалювали всю систему. Це було наслідком Указу Президента України «Про заходи щодо запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» від 10.12.2001 р. № 1199/2001, в якому зазначалось:
«З метою запобігання, виявлення, викриття і припинення легалізації (відмивання) грошових коштів та іншого майна, одержаних злочинним шляхом, визначення механізму протидії цьому явищу, захисту інтересів держави та громадян постановляю:
1. Запровадити з 1 січня 2002 року на період до прийняття відповідного законодавчого акта обов’язковий фінансовий контроль за всіма фінансовими операціями, що визначені законом як значні або сумнівні та здійснюються на території України фізичними і юридичними особами».
Отже, з 2001 року Україна приєдналась до світової спільноти у боротьбі з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом, та фінансуванням тероризму. На сьогоднішній час Державна служба фінансового моніторингу України активно співпрацює з провідними міжнародними організаціями та спеціалізованими іноземними установами, які опікуються питаннями протидії відмиванню коштів та фінансуванню тероризму, такими, як Група з розробки фінансових заходів протидії відмиванню коштів (FATF), регіональні організації за типом FATF — Спеціальний комітет Ради Європи з питань взаємної оцінки заходів протидії відмиванню коштів (MONEYVAL) та Євразійська група з протидії легалізації злочинних доходів та фінансуванню тероризму (ЄАГ), Рада Європи та Європейська Комісія, Управління ООН з питань наркотиків та злочинності, Егмонтська група підрозділів фінансової розвідки світу, Світовий банк, Міжнародний Валютний Фонд (з офіційного сайту: http://www.sdfm.gov.ua/articles.php?cat_id=40&lang=uk).
З 2004 року Державна служба фінансового моніторингу України є членом Егмонтської групи, яка на сьогодні поєднує фінансові розвідки 127 країн світу та забезпечує обмін інформацією, в розслідуванні щодо відмивання коштів і фінансування тероризму. Представники Держфінмоніторингу постійно беруть активну участь у засіданнях Егмонтської групи. Група «Егмонт» — неформальне об’єднання підрозділів фінансової розвідки світу, які об’єднані загальною метою — створити колективний механізм для зміцнення співпраці й обміну інформацією, корисною для виявлення і припинення відмивання грошей, а потім і фінансування тероризму.
Активність України як у міжнародній співпраці, так і в норматврчій діяльності була наслідком занесення її до «Чорного списку» ФАТФ (FATF). «Чорний список» ФАТФ (FATF) ведеться з лютого 2000 року та включає країни та території, які ухиляються від співпраці з ФАТФ (FATF) у боротьбі з відмиванням коштів (або ті, які не достатньо активно співпрацюють). Якщо FATF відчуває, що країна не докладає досить зусиль для того, щоб вдосконалити своє законодавство відносно системи протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, організація рекомендує «зустрічні заходи» (санкції) стовно таких країн. Це і було запроваджено на той час відносно України (з сайту: http://en.wikipedia.org/wiki/FATF_Blacklist). У лютому 2003 року ФАТФ (FATF) скасувала санкції щодо України після прийняття останньою ряду нормативних актів, спрямованих на посилення боротьби з відмиванням коштів, однак Україна ще до лютого 2004 року залишалась у «Чорному списку».
Національні «чорні списки», що ведуться у зв’язку з боротьбою з відмиванням кримінальних капіталів, зазвичай складаються на основі аналогічного списку ФАТФ (FATF). Кожна держава самостійно (але відповідно до рекомендацій тієї ж ФАТФ (FATF)) визначає заходи, що вживаються в разі ведення операцій з резидентами країн, що занесені до такого списку. Як правило, вони включають більш ретельний, ніж зазвичай, контроль над такими операціями, а в деяких випадках відбувається і повна заборона таких операцій (наприклад, заборона на відкриття коррахунків банкам, що зареєстровані в цих країнах). Так, в США розпорядження банкам з приводу проведення заходів відносно тих або інших юрисдикцій видає Бюро з питань протидії фінансовим злочинам при Міністерстві фінансів США (Financial Crimes Enforcement Network — FinCEN) (http://www.fincen.gov). Список FinCEN близький до списку ФАТФ (FATF) (що недивно, зважаючи на провідну роль США в цій організації), але не повністю тотожний йому. Власне, списку як такого не існує — по кожній країні випускаються індивідуальні вказівки, що вводять або знімають заходи стосовно неї. До списку FinCEN (в редакції від травня 2003 року) (відмивання коштів) входила Україна. У квітні 2002 року Бюро з питань протидії фінансовим злочинам при Міністерстві фінансів США опубліковало консультативний висновок з метою повідомити банки та інші фінансові установи, що працюють у Сполучених Штатах, про недосконалість режиму протидії відмиванню грошей, що діє в юридичних, контролюючих і регулюючих системах України, та прийняття ряду заходів у зв’язку з цим. Дослівно: «Корупція, організована злочинність, контрабанда та ухилення від сплати податків — це деякі з істотних проблем, що перешкоджають Україні тоді, коли вона продовжує свій перехід до ринкової економіки в контексті демократичної держави. Зміцнення законів і постанов України, що стосуються відмивання грошей, щоб вони в цілому відповідали міжнародним стандартам, полегшило б цей перехід». І вже через 2 роки, в квітні 2004 року, у зв’язку із вдосконаленням та прийняттям українським Урядом низки законодавчих актів у сфері протидії відмиванню грошей, санкції до України було відмінено (з сайту: http://www.fincen.gov/news_room/advisory/).
Відповідно до матеріалу з Вікіпедії — незалежної енциклопедії група розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (ФАТФ) (англ. Financial Action Task Force on Money Laundering — FATF) — це міжурядова організація, яка займається розробкою світових стандартів у сфері протидії відмиванню злочинних доходів і фінансуванню тероризму (ПВД/ФТ), а також здійснює оцінки відповідності національних систем ПВД/ФТ цим стандартам. Основним інструментом ФАТФ у реалізації свого мандата є 40 Рекомендацій у сфері ПВД/ФТ, які піддаються ревізії в середньому один раз на п’ять років, а також 9 Спеціальних Рекомендацій у сфері протидії фінансуванню тероризму, які були розроблені після подій 11 вересня 2001 року у зв’язку з наростаючою загрозою міжнародного тероризму. ФАТФ була створена в 1989 році за рішенням країн «Великої сімки» і є основним міжнародним інститутом, що займається розробкою і впровадженням міжнародних стандартів у сфері ПВД/ФТ. Членами ФАТФ є 34 країни і дві організації, спостерігачами — 20 організацій і дві країни. Держави — члени ФАТФ: Австралія, Австрія, Аргентина, Білорусь, Бельгія, Бразилія, Великобританія, Німеччина, Гонконг (Китай), Греція, Данія, Індія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Китай, Люксембург, Мексика, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Португалія, Російська Федерація (з 19 червня 2003 року), Республіка Корея, Сінгапур, США, Туреччина, Фінляндія, Франція, Швейцарія, Швеція, ПАР, Японія. Міжнародні організації: Єврокомісія, Рада співробітництва арабських держав Перської затоки.
ФАТФ приділяє значну увагу співпраці з такими міжнародними організаціями, як МВФ, Всесвітній банк, Управління ООН з наркотиків і злочинності. Ці структури реалізують свої програми, націлені на протидію відмиванню грошей і фінансуванню тероризму. Одним з основних інструментів реалізації Рекомендацій ФАТФ на національному рівні є Підрозділи фінансової розвідки (ПФР), що відповідають за збір і аналіз фінансової інформації в межах кожної конкретної країни з метою виявлення потоків фінансових коштів, здобутих незаконним шляхом.
Документи ФАТФ, особливо 40+9 Рекомендацій, є всеохоплюючим зведенням організаційно-правових заходів по створенню в кожній країні ефективного режиму протидії легалізації злочинних доходів і фінансуванню тероризму. Рекомендації ФАТФ не дублюють і не підміняють відповідні положення інших міжнародних актів, а за необхідності, доповнюючи їх, зводять в єдину систему організаційних принципів і правових норм, відіграючи при цьому важливу роль у процесі кодифікування норм і правил у сфері ПВД/ФТ. Відповідно до Резолюції СБ ООН № 1617 (2005) 40+9 Рекомендацій ФАТФ є обов’язковими міжнародними стандартами для виконання державами — членами ООН, в тому числі й Україною.
Серед 40+9 Рекомендацій ФАТФ, які, як ми бачимо, є і для нашої країни обов’язковими, є й такі (джерело з сайту: http://www.sdfm.gov.ua/content/File/Site_docs/2008/20.09.08/40_ukr_new-3.htm), які безпосередньо стосуються нотаріальної діяльності:
Рекомендація 12 (40 Рекомендацій). «12. Вимоги щодо обачливості і ведення обліку, викладені у рекомендаціях 5, 6 та 8–11, застосовуються до визначених нефінансових установ та осіб, що діють у нефінансових сферах, у наступних ситуаціях:
<...>
d) юристи, нотаріуси, інші незалежні професіонали у правовій сфері, бухгалтери, коли вони допомагають у плануванні або здійсненні операцій для свого клієнта стосовно:
купівлі-продажу нерухомості;
управління грошима, цінними паперами або іншими активами клієнта;
управління банківським, ощадним рахунком або рахунком з цінними паперами;
організації внесків для створення, діяльності або управління компаніями;
створення, діяльності або управління юридичними особами або компаніями або покупка або продаж об’єктів підприємницької діяльності…»;
Рекомендація 16 (40 Рекомендацій). «16. Вимоги, визначені в Рекомендаціях 13–15 та 21, застосовуються до визначених нефінансових занять та професій в наступних випадках:

В результате аннексии Крыма нам пришлось столкнуться с многочисленными трудностями и проблемами. Одной из них является продажа недвижимого имущества, которое находится на территории полуострова. При большом количестве возникших правовых коллизий, недоразумений и «белых пятен» тяжело самостоятельно разобраться во всех вопросах, найти юридически верную информацию. Тем более, действуя на территории Крыма, приходится сталкиваться с российским законодательством, которое в некоторых аспектах довольно сильно отличается от украинского. Итак, основные вопросы, с которыми можно столкнуться при продаже недвижимости в Крыму, и ответы на них.

1. Что такое кадастровый учет?

Кадастровый учет — это российский аналог технической инвентаризации, т.е.  выход и осмотр объекта недвижимости специалистом, составление плана, технического описания этого объекта, внесение информации о нем в государственный кадастр. В результате этих действий выдается кадастровый паспорт.

2. Нужно ли ставить свою недвижимость на кадастровый учет в обязательном порядке?

По законодательству Российской Феде­рации (далее — РФ) все объекты недвижимости обязательно должны быть поставлены на кадастровый учет. Но так как в Крыму вплоть до недавнего времени не существовало ни Российской Федерации, ни ее законодательства, то и применение его имеет свои особенности. Поэтому обязанность есть, но санкций на данное время за ее невыполнение не предусмотрено. Конечно, жителей Крыма пытаются всячески стимулировать к выполнению новоиспеченных обязанностей, но большей частью жители стимулируют сами себя, пересказывая разного рода мифы о «страшных» последствиях неполучения кадастрового паспорта. Пока единственным таким последствием является то, что собственник не сможет продать, подарить, вступить в наследство или иным способом распорядиться своей недвижимостью.

3. Какой порядок, сроки и стоимость постановки недвижимости на кадастровый учет?

Для того чтобы поставить свой объект на кадастровый учет, необходимо обратиться в специальную службу кадастра и картографии по месту нахождения объекта. При этом подается заявление установленной формы, паспорт собственника, документ, подтверждающий право собственности на недвижимость. Занимает процедура около месяца (по законодательству — 20 дней), а вот вопрос стоимости нужно уточнять в каждом конкретном случае. Наличие или отсутствие старого технического паспорта, выданного БТИ, никакой роли для постановки объектов на кадастровый учет не играет, а данные его во внимание не принимаются.

4. Возможно ли поставить недвижимость на кадастровый учет без личного присутствия собственника?

Да, возможно. В таком случае представитель подает нотариально удостоверенную доверенность от собственника. Зачастую такой вопрос возникает, когда собственник постоянно проживает в Украине, не имеет паспорта гражданина РФ и переживает за судьбу своей недвижимости. По сути, процедура постановки объекта, принадлежащего иностранным гражданам, на кадастровый учет не отличается, и каких-либо ограничений на этот счет не существует. Все необходимые документы или их заверенные копии могут быть поданы представителем по доверенности. Какие именно документы и каким образом они должны быть заверены, нужно выяснять в каждом конкретном случае. Доверенность можно сделать на территории Украины у любого нотариуса в соответствии с законодательством Украины на украинском языке. Но обязательно нужен образец доверенности для конкретных действий, так как уровень бюрократизма в регистрационных органах РФ гораздо выше, и отсутствие в тексте доверенности одной фразы может послужить отказом в ее принятии. Перевод доверенности и прочих необходимых документов на русский язык лучше делать и заверять уже в Крыму, потому что к переводам из Украины, опять же, зачастую придираются и их не принимают.

В Крыму сейчас распространено предложение услуги по прохождению всех формальных процедур через представителей (риелторов). Воспользовавшись такой услугой, Вы сохраните время и нервы.  Но, во-первых, представитель должен быть надежным, и, во-вторых, следует учитывать затраты на оплату его услуг.

5. Что собой представляет процедура продажи недвижимости в Крыму?

В РФ нет требования обязательного нотариального оформления договоров отчуждения недвижимости. Продавец и покупатель могут заключить договор в простой письменной форме и подать его на государственную регистрацию. Но большинство сделок в Крыму все же оформляется у нотариусов, так как при этом есть определенные гарантии того, что сделка не будет расторгнута в суде — нотариус проверит все необходимые документы, запреты и аресты в отношении объекта. Однако с проверкой запретов и арестов в РФ дело обстоит гораздо печальнее, чем в Украине: у нотариусов нет прямого доступа в российский реестр обременений. Поэтому они должны подготовить письменный запрос, отнести его в регистрационную палату, а через определенное время забрать ответ. Таким образом, процедура подготовки сделки затягивается. Но когда готовы все документы, подписание и расчет происходит одновременно — продавец (или представитель по доверенности) получает деньги и сразу же подписывает договор.

Плюс нотариального оформления в том, что после подписания договора нотариус сразу же готовит все необходимые документы для регистрации сделки в российском реестре и имеет первоочередное право (по сравнению с «ненотариальными» документами) подать ее на регистрацию. Да и регистрация в этом случае должна быть произведена в течение недели (а не месяца, как в общих случаях).

6. Что делать если есть покупатель на недвижимость, но кадастровый план еще не готов?

В такой ситуации все зависит от договоренности с покупателем. Возможен вариант, при котором продавец получает расчет за квартиру, пишет расписку, отдает правоустанавливающие документы на недвижимость, при этом выдает нотариально удостоверенную доверенность на получение кадастрового плана, остальных необходимых документов и непосредственно на продажу объекта — на третье лицо (не на того, кто будет покупателем). Покупатель же и его доверенное лицо самостоятельно выполняют все формальные процедуры, заключают по доверенности договор и регистрируют право за покупателем. То есть в этом случае процедура официального оформления и регистрации сделки затянется для покупателя, и полноправным собственником он станет не сразу.

7. Каким образом и в какой валюте происходит расчет?

Самый надежный способ расчета — это полный расчет наличными. Проблемными могут стать варианты расчета через счета, ячейки и прочее, а также получение только части (половины) суммы до подписания договора. Валюта же расчета выбирается по договоренности между продавцом и покупателем.

В РФ контроль и санкции со стороны государственных органов гораздо жестче. Поэтому цена продажи объекта, как и прочие условия, указываются в договоре в пол­ном соответствии с действительностью.

8. Какой порядок вывоза наличных денежных средств из Крыма?

И российским, и украинским законодательством предусмотрено, что при пересечении границы можно везти сумму, эквивалентную 10 тысячам долларов США на одного человека. Сумму, превышающую указанную, можно перевозить только при условии обязательного декларирования.

Использование иных способов перевода из Крыма своих средств, их легальность и надежность остается на личное усмотрение каждого.

9. Какие налоги предусмотрены при продаже недвижимости в Крыму и какова процедура их уплаты?

Общая норма российского законодательства при продаже недвижимости нерезидентами (лицами, не имеющими российского гражданства) — наличие налога в размере 30%. Нет однозначного ответа на вопрос «считать ли нерезидентами лиц, имеющих прописку (регистрацию места жительства) в Крыму, но не получивших российское гражданство». Наличие или отсутствие налога, его размер, сроки и реквизиты уплаты нужно уточнять индивидуально в налоговых органах по месту нахождения недвижимости.

В РФ продавец не обязан платить налог до подписания сделки. Более того, ни нотариус, ни регистрационная палата не контролируют и не проверяют уплату налогов. Однако с этим вопросом в России шутки плохи. Потому что информация по всем сделкам поступает в налоговые органы, которые строго контролируют соблюдение налогового законодательства, за нарушение которого предусмотрены серьезные санкции (такие как арест всего имущества, взыскание за его счет, штрафы и т.д.).

При этом описанные выше налоговые обязательства и санкции действуют только в российском правовом поле и никаким образом не могут быть реализованы на территории Украины.

10. Каким образом зарегистрировать в Украине совершенную в Крыму сделку?

В соответствии с частями 4, 5 ст. 11 Закона Украины «Об обеспечении прав и свобод граждан и правовой режим на временно оккупированной территории» приобретение и прекращение права собственности на имущество, которое находится в Крыму, должно осуществляться в соответствии с законодательством Украины за границами оккупированного Крыма; любая сделка, совершенная на территории Крыма с нарушением этого закона является недействительной и не влечет никаких юридических последствий. Иначе говоря, все сделки в отношении недвижимости, находящейся в Крыму, должны осуществляться по законодательству Украины на территории Украины (не в оккупированном Крыму); а все сделки, совершенные не в соответствии с законами Украины, — недействительны и никаких юридических последствий не имеют. То есть сделки, заключенные по законам РФ в отношении крымского имущества, в Украине не признаются, они являются недействительными.

11. Возможно ли на территории Украины заключить договор об отчуждении недвижимости, которая находится в Крыму?

Законодательством Украины не запрещено заключать сделки в отношении имущества, находящегося на территории оккупированного Крыма. Однако для удостоверения договора должны быть поданы определенные документы. Некоторые из них могут быть выданы только по месту нахождения недвижимого имущества. Например, для заключения любого договора в отношении жилого объекта должна быть предоставлена справка о зарегистрированных в нем лицах (справка о составе семьи). Она необходима для проверки регистрации места жительства несовершеннолетних лиц. Такая справка выдается работником паспортного стола или жилищно-эксплуатационной организации, на обслуживании которых находится объект недвижимости. На данный момент в Крыму существуют только российские органы и организации, а в соответствии со ст. 9 упомянутого выше Закона Украины «Об обеспечении прав и свобод граждан и правовой режим на временно оккупированной территории» все органы и организации Российской Федерации, действующие на территории Крыма, и все выданные ими документы считаются незаконными. Такие документы не могут быть приняты на территории Украины. Поэтому получить надлежащую законную справку о составе семьи физически невозможно.

Следующая проблема — это принятие договора, заключенного в Украине, российскими органами в Крыму. Ведь описанный выше принцип «своей территории» действует в Крыму в обратном направлении: Российская Федерация, считая Крым территорией своего государства, признает лишь сделки, заключенные в соответствии с российским законодательством и на территории России. Поэтому договор, заключенный в Украине в отношении крымской недвижимости, органами власти в Крыму принят не будет как не соответствующий законодательству. И соответственно, ни зарегистрировать свое право, ни распоряжаться недвижимым имуществом новоиспеченный собственник не сможет.

І. Сутність ціни

Етимологічно поняття «ціна» пов’язується із вартістю. Ціна — це вартість товару, виражена в грошових одиницях або плата, винагорода, грошове відшкодування за що-небудь^[1]. Відповідно, вартість — це виражена у грошах ціна чого-небудь^[2].

За своєю сутністю ціна — це збірне поняття, що може стосуватися вартості:

а)  певної речі (житлового будинку, автомобіля, телефону тощо);

б)  послуги (фінансової, юридичної, освітньої тощо);

в)  роботи (ремонт речі, виготовлення речі);

г)  права (права найму, виключного права на використання торговельної марки, права на частку в статутному капіталі, права вимоги тощо).

Ціна відображає мінову вартість певного об’єкта. За способом вираження вона може бути грошовою та/або натуральною. Грошовий вираз ціни відбувається, відповідно, в національній або іноземній валюті.

За ринкової економіки, що базується на вільній конкуренції, ціна не регулюється тільки як умова договору, а використовується при застосуванні значної кількості цивільних конструкцій. Зокрема, у:

а)  спадковому праві (наприклад, до обов’язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов’язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця — ч. 2 ст. 1241 Цивільного кодексу України^[3]);

б)  недоговірному праві (зокрема, у разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна — ч. 2 ст. 1213 ЦК);

в)  корпоративному праві (учасник, який виходить із товариства з обмеженою відповідальністю, має право одержати вартість частини майна, пропорційну його частці у статутному капіталі товариства — абз. 1 ч. 2 ст. 148 ЦК).

У статті 632 ЦК відбувається регулювання ціни як умови договору^[4]. Про це свідчить назва глави 52 ЦК і словосполучення, які вживаються в тексті власне ст. 632 ЦК, зокрема, «поняття та умови договору», «ціна в договорі встановлюється», «ціна у договорі не встановлена».

Ціна встановлюється тільки в оплатному договорі, тобто в якому обов’язку однієї сторони вчинити певну дію з надання певного блага кореспондує такий саме зустрічний обов’язок іншої сторони.

Слід зважати, що не можуть бути кваліфіковані як оплатні, зокрема, договори про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна (ч. 3 ст. 364 ЦК), поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності (ч. 3 ст. 367 ЦК), організаційні (наприклад, попередній договір — ст. 635 ЦК), багатосторонні договори (договір про спільну діяльність)^[5].

Ольга РОЗГОН,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін
Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна
СУРОГАТНЕ МАТЕРИНСТВО:
ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО
ТА ДОГОВІРНОГО РЕГУЛЮВАННЯ
З проблемами безпліддя борються асоціації репродуктивної медицини по всьому світі. Створена така асоціація і в Україні. Вона успішно співпрацює з асоціаціями інших країн, які входять до Європейської асоціації репродуктологів (ESHRE). Українська асоціація як громадська організація, членами якої є поважні практикуючі медики, доктори медичних наук, бере активну участь у розробці цих законопроектів шляхом внесення своїх пропозицій .
Сьогодні більшість форм жіночого та чоловічого безпліддя ефективно лікуються методом «допоміжних репродуктивних технологій» (далі — ДРТ).
ДРТ — це методики лікування безпліддя, за яких маніпуляції з репродуктивними клітинами, окремі або всі етапи підготовки репродуктивних клітин, процеси запліднення і розвитку ембріонів до переносу їх у матку реципієнтки здійснюються в умовах in vitro. Найвідоміші з них — екстракорпоральне запліднення та сурогатне материнство, донація яйцеклітин. Екстракорпоральне запліднення (ЕКЗ) — запліднення статевих клітин (яйцеклітин) жінки поза її організмом із подальшим перенесенням ембріонів у матку. Сурогатне материнство (СМ) — запліднення за допомогою репродуктивних клітин, отриманих від подружньої пари. Розвинуті ембріони, отримані в результаті такого запліднення, переносять у порожнину матки іншої жінки, так званої сурогатної матері, яка виношує та народжує дитину для цієї подружньої пари. Донація яйцеклітин — запліднення яйцеклітини донора спермою чоловіка реципієнтки із подальшим перенесенням у порожнину матки реципієнтки, яка й виношує дитину .
Під штучною інсемінацією розуміється застосування методів штучного запліднення та імплантації ембріона (зародка), а також виношування та народження дитини за допомогою сурогатної матері.
Термін «сурогатне материнство» вживається у таких ситуаціях: по-перше — повна, або гестаційна, сурогатність. Жінка, що виношує, не має ніякого генетичного зв’язку
з дитиною.
У цьому випадку:
– використовуються гамети обох передбачуваних батьків;
– обидві гамети отримують від донорів (донація надлишкових ембріонів);
– створення ембріонів de novo з донорських гамет;
– створення ембріонів de novo з гамет одного з батьків і донора.
По-друге, часткова, або гендерна, сурогатність. Гестаційна (яка виношує) жінка має генетичний зв’язок із дитиною, забезпечуючи свій ооцит для програми сурогатного материнства. І в тій, і в іншій ситуації гестаційна (яка виношує) жінка має намір залишити дитину передбачуваним батькам, які приймають на себе батьківську відповідальність за дитину.
Сурогатне материнство має різні форми з варіаціями, серед яких: 1) коли мати виношує власну дитину, народжує і передає її «названим батькам»; 2) для зачаття дитини використовується сперма батька чи яйцеклітина матері, а виношує і народжує інша жінка; 3) абсолютне сурогатне материнство — між сурогатною матір’ю та дитиною немає жодного родинного зв’язку (в пробірці запліднюють яйцеклітину, а виношувати дають іншій жінці).
Теоретично техніка застосування процедури екстракорпорального запліднення проста: з одного чи безлічі фолікулів вилучаються яйцеклітини дружини й поміщаються «в пробірку», куди додається необхідна кількість сперматозоїдів чоловіка. Якщо запліднення відбулося, то ембріони переносяться в порожнину матки сурогатної матері, де має відбутися їх подальший розвиток та імплантація. Незважаючи на те, що принцип застосування простий, техніка виконання екстракорпорального запліднення досить складна та потребує наявності у лікарів високого рівня кваліфікації. Через два тижні після перенесення ембріонів за рівнем хоріонічного монадотропіну в крові визначається, чи настала вагітність, а за три тижні можна побачити плідне яйце при ультразвуковому дослідженні .
Із правової точки зору під сурогатним материнством розуміють «запліднення жінки шляхом імплантації ембріона з використанням генетичного матеріалу подружжя з метою виношування і народження дитини, яка в подальшому буде визнана такою, що походить від подружжя, як правило, на комерційній основі на підставі відповідного договору між подружжям та сурогатною матір’ю» . Тобто сутність сурогатного материнства полягає у тому, що запліднена яйцеклітина пересаджується до організму генетично сторонньої жінки, яка виношує і народжує дитину не для себе, а для бездітного подружжя.
Юридичне дослідження питань сурогатного материнства обумовлене передусім необхідністю забезпечити правовий захист учасників програми сурогатного материнства.
Але спочатку зазначимо, що нині ДРТ та правовідносини, які виникають при їх застосуванні, регламентуються низкою нормативних актів, зокрема статтями 49 та 50 Сімейного кодексу України (далі — СК України) — права на материнство та батьківство; положеннями Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) та СК України; законами України; Наказом Міністерства юстиції України «Про затвердження Правил реєстрації актів громадянського стану в Україні» від 18.10.2000 р. № 52/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18.10.2000 р. за № 719/4940, та наказами Міністерства охорони здоров’я України «Про затвердження Порядку направлення жінок для проведення першого курсу лікування безплідності методами допоміжних репродуктивних технологій за абсолютними показаннями за бюджетні кошти» від 29.11.2004 p. № 579, «Про затвердження статистичної документації з питань допоміжних репродуктивних технологій» від 10.12.2001 р. № 489, «Про затвердження Інструкції про порядок застосування допоміжних репродуктивних технологій» від 23.12.2008 р. № 771, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 20.03.2009 р. за № 263/16279 (далі — Інструкція № 771) .
Правовідносини щодо застосування ДРТ виникають між державою та закладом охорони здоров’я (при отриманні ліцензії, виконанні ліцензійних умов, акредитації, контролі тощо); між лікарем (закладом охорони здоров’я) та учасниками програм ДРТ (при укладенні договору на застосування ДРТ, отриманні інформованих згод, документуванні етапів лікування, оформленні документів про народження дитини тощо); учасниками програм ДРТ (подружжям, сурогатною матір’ю, між біологічними батьками дитини, народженої за допомогою ДРТ, та державними органами (щодо реєстрації батьківських прав, вивезення дитини з країни батьками, які є громадянами інших держав).
Інструкція № 771 установлює, що ДРТ здійснюються виключно в акредитованих закладах охорони здоров’я (пацієнти можуть вільно обирати заклад охорони здоров’я для проведення ДРТ). ДРТ застосовуються за медичними показаннями за письмово оформленою, добровільною згодою пацієнтів та за заявою пацієнта/пацієнтів щодо застосування ДРТ та проведення відповідного обстеження подружжя.
При регулюванні сурогатного материнства слід виділити певні правові питання:
– ознайомлення суб’єктів із чинним законодавством (права й обов’язки генетичних батьків);
– оформлення необхідних документів, зокрема згоди другого з подружжя, а також договорів з медичними установами та із сурогатною матір’ю;
– оформлення батьківських прав в органах РАЦС.
Метод сурогатного материнства потрапив до поля зору юристів, оскільки відносини сурогатного материнства супроводжуються укладанням договору, власне виношування дитини зачіпає інтереси не однієї людини. Крім того, ця послуга є оплатною, тому, безумовно, застосування цієї репродуктивної технології тісно пов’язане з юриспруденцією .
Такий договір є головним документом, що визначає відносини біологічних батьків із сурогатною матір’ю, та має складатися відповідно до положень чинного законодавства України, враховуючи індивідуальні вимоги, побажання та можливості подружжя та сурогатної матері.
Завданням юриста у провідних центрах репродуктивних технологій є, укладаючи договір, довести до клієнта інформацію про положення чинного законодавства, особливості правовідносин із застосування ДРТ, обсяг прав і обов’язків кожного із учасників відповідних програм, захист прав учасників, особливості реєстрації (для іноземних громадян — вивезення) дитини, народженої при застосуванні ДРТ тощо. Факт інформування та надання згоди на проведення ДРТ оформлюється за допомогою письмових формулярів. Інструкцією № 771 затверджено типові форми таких документів, однак їх можна доповнити, обов’язково залишивши при цьому всі передбачені цим наказом реквізити .
Форма договору письмова та нотаріальна. Якщо фізичний стан сурогатної матері влаштовує лікарів, а її особистісні якості відповідають запитам генетичних батьків, сторони підписують договір. Обов’язково цей документ потрібно засвідчити у нотаріуса, адже саме це дозволяє, у разі оскарження договору в суді, підтвердити добровільність дій сторін. У договір можна включити будь-які пункти, проте фахівці радять неодмінно оговорити медичний заклад, де відбуватимуться запліднення та пологи, обов’язок жінки виконувати лікарські розпорядження, її місце проживання в період вагітності, наслідки народження неповноцінної дитини, а також фінансові витрати.
Спеціальних вимог до договору про сурогатне материнство чинне законодавство України не встановлює. Умовами такого договору можуть бути: умови щодо компенсації витрат на медичне обслуговування сурогатної матері; заклад, у якому буде здійснюватися запліднення та прийматимуться пологи; наслідки народження дитини з фізичними чи психічними недоліками; наслідки відмови сурогатної матері надати згоду на запис подружжя батьками дитини; умови та строки оплати послуг сурогатної матері; підстави для зміни та розірвання договору тощо .
Елементами договору є його предмет, ціна, строк, сторони (суб’єкти), їхні права та обов’язки. Важливе значення для будь-якого договору мають умови його розірвання, припинення, а також відповідальність сторін за його невиконання або неналежне виконання.
Укажемо певні особливості договору. По-перше,

Ю. С. ОБДИМКО,
управління цивільного законодавства та законодавства з питань земельних відносин
ДЕЯКІ АСПЕКТИ НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ОБ’ЄКТИ БЕЗХАЗЯЙНОГО НЕРУХОМОГО МАЙНА
Питання набуття права власності на об’єкти безхазяйного нерухомого майна було та залишається актуальним сьогодні.
Актуальність обговорюваної теми підтверджується не тільки чисельною кількістю питань щодо самої процедури визнання об’єкта нерухомого майна безхазяйним, а й, наприклад, відсутністю розуміння самого поняття безхазяйної речі, відсутністю налагодженої і систематизованої взаємодії між органами, що здійснюють державну реєстрацію прав на нерухоме майно та органами місцевого самоврядування. Аналіз проблемних питань, пов’язаних з постановкою на облік безхазяйного нерухомого майна, свідчить про необхідність додаткового обговорення законодавства, що регулює відносини у відповідній сфері.
Процедура взяття на облік безхазяйного нерухомого майна визначена Цивільним кодексом України. Так, відповідно до частини другої статті 335 Цивільного кодексу України безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації.
Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.
Заява про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади за умов, визначених Кодексом, подається до суду за місцезнаходженням цієї речі органом, уповноваженим управляти майном відповідної територіальної громади (стаття 269 Цивільного процесуального кодексу України).
Таким чином, законодавство визначає особливі правила щодо набуття права власності на безхазяйні нерухомі речі.
Перш за все такі речі мають бути взяті на облік як безхазяйні за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони знаходяться, з обов’язковим оголошенням про це у друкованих засобах масової інформації.
Законодавець визначив саме такий порядок, задля того, аби встановити власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення такої речі, або ж заявити про свої права на вказану річ.
Необхідність постановки на облік речі як безхазяйної обумовлена також тим, що лише по закінченню чітко визначеного періоду — 1 року, що обчислюється з моменту взяття такої речі на облік, виникнуть правові підстави для визнання власником речі іншої особи. Справа про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади розглядається судом за участі заявника з обов’язковим повідомленням усіх заінтересованих осіб.
За позовом органу, правомочного управляти комунальним майном, суд за умови, якщо не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення своєї власності чи не заявила про своє право на нерухоме майно, передає безхазяйну нерухому річ до комунальної власності.
Разом з тим, необхідно зазначити про обов’язкову складову процедури набуття права власності на безхазяйну нерухому річ — офіційне оприлюднення інформації про взяття нерухомої речі на облік органом державної реєстрації прав.
Цивільним кодексом України не визначено суб’єкта, на якого покладається обов’язок інформувати громаду (суспільство) про взяття нерухомого майна на облік як безхазяйного. Однак цілком виправданою вбачається думка про те, що таким суб’єктом є відповідний орган місцевого самоврядування. Адже саме орган місцевого самоврядування є зацікавленою особою щодо набуття права власності на безхазяйну нерухому річ, а тому необхідність забезпечення дотримання такої складової процедури набуття права власності (на рівні з дотриманням строку — 1 рік), як офіційне оприлюднення інформації про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік (без дотримання якої унеможливлюється прийняття судом відповідного рішення), є його прерогативою, оскільки покликана убезпечити від прийняття судом рішення не на його користь із зазначених підстав.
Розглядаючи проблематику набуття права власності на об’єкти безхазяйного нерухомого майна виникає потреба у визначені самого поняття «безхазяйна річ».
Зі змісту частини першої зазначеної статті 335 Цивільного кодексу України випливає, що лише те майно, яке не має власника або власник якого невідомий, може вважатися безхазяйним.
В такому контексті поняття «не має власника» та «власник невідомий» об’єднує одна спільна категорія — відсутня особа, яка б могла оспорити право власності на нерухоме майно.
Вважаю, що таке поняття, як «не має власника», застосовується у випадку, якщо певна річ має статус нерухомого майна, права щодо якого виникли у його власника й були зареєстровані в Реєстрі прав власності на нерухоме майно, однак з певних причин право власності у відповідної особи на зазначене майно припинилося. Тобто при фактичному існуванні об’єкта нерухомого майна його власник відсутній.
Так, наприклад, згідно зі статтею 347 Цивільного кодексу України особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.
Тобто у разі прийняття власником рішення про відмову від права власності на нерухоме майно (право власності на яке згідно зі статтею 182 Цивільного кодексу України підлягає державній реєстрації) він має підтвердити факт припинення свого права власності шляхом звернення з відповідною заявою про припинення права власності на об’єкт нерухомого майна до органу, що здійснює державну реєстрацію прав. З моменту внесення реєстратором бюро технічної інвентаризації відповідного запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно таке майно не має власника, а отже, саме з цього моменту може вважатися безхазяйним.
На мою думку, поняття «власник невідомий» застосовується у випадку, якщо має місце фактичне існування об’єкта нерухомого майна при відсутності будь-якої документації щодо нього та інформації про його власника.
Прикладом може слугувати ситуація, за якої житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно збудовані чи будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або особою, що не є власником або користувачем земельної ділянки, без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил (самочинне будівництво). При умові, що право власності на самочинно збудований об’єкт нерухомості не визнане судом за особою, яка здійснила самочинне будівництво, чи за власником (користувачем) земельної ділянки, й не має місце його державна реєстрація в Реєстрі прав власності на нерухоме майно.
На сьогодні найпоширенішою помилкою як органів, що здійснюють державну реєстрацію прав, так і органів місцевого самоврядування при реалізації своїх повноважень, пов’язаних з вирішенням питання можливості віднесення нерухомого майна до категорії «безхазяйне», є застосування поняття «безхазяйна річ» до майна, власник якого відомий (наприклад,
інформація щодо особи власника міститься в Реєстрі прав власності на нерухоме майно), але він не перебуває за місцем знаходження такого майна або ж в даний час місце його перебування встановити неможливо.
Розглянемо ситуацію на прикладі приватизованого житла, яке не використовується його власниками за призначенням, у разі, якщо власники змінили місце проживання або місце перебування таких власників встановити неможливо.
Приватизацією державного житлового фонду відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» є відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв та ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.
Цивільний кодекс України також визначає, що однією з підстав набуття фізичною особою права власності є приватизація нею державного майна та майна, що є в комунальній власності (стаття 345).
Власник приватизованого житла має право розпоряджатися квартирою (будинком) на свій розсуд: продати, подарувати, заповісти, здати в оренду, обміняти, закласти, укладати інші угоди, не заборонені законом. Порядок здійснення цих прав власником житла регулюється цивільним законодавством України (стаття 12 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).
Згідно зі статтями 316 та 317 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону відповідно за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Тобто на зміст права власності не впливають ні місце проживання, ні місцезнаходження майна, що означає — де б не проживав власник і де б не знаходилось його майно, він володіє щодо нього усією сукупністю прав володіння, користування та розпорядження.
Виходячи зі змісту статті 319 Цивільного кодексу України, власник, володіючи, користуючись та розпоряджаючись своїм майном на власний розсуд, може вчиняти щодо нього будь-які дії, в тому числі знищити майно чи відмовитись від нього.
Слід наголосити на тому, що право власності є непорушним і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (стаття 321 Цивільного кодексу України). Конституція також гарантує власнику його право, закріплюючи норму, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений свого майна інакше, як за рішенням суду.
Отже, враховуючи наведене, приватизоване житло, яке не експлуатується власниками, що змінили своє місце проживання, за призначенням, не може бути визнане безхазяйним із зазначених підстав, у тому числі з огляду на те, що власник такого нерухомого майна відомий.
До нерухомого майна, власник якого відомий, однак місце перебування його встановити неможливо, у тому числі у разі визнання останнього безвісно відсутнім (за наявності відповідних підстав та у судовому порядку), не може бути застосовано ані поняття «безхазяйне майно», ані процедуру набуття права власності на нього відповідним органом місцевого самоврядування, оскільки Цивільним кодексом України визначено інші правові механізми розпорядження таким майном.
Так, відповідно до статті 44 Цивільного кодексу України на підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їм майно та встановлює над ним опіку.
За заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.
Опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, приймає виконання цивільних обов’язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах.
За заявою заінтересованої особи опікун також надає за рахунок цього майна утримання особи, яку фізична особа, яка визнана безвісно відсутньою, або фізична особа, місце перебування якої невідоме, за законом зобов’язані утримувати.
Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у разі появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим.
Тобто за наявності будь-якої інформації щодо особи власника нерухомого майна існує вірогідність того, що такою особою буде заявлено право на нього або вимогу про повернення власності у своє володіння, користування та розпорядження.
Ще однією найпоширенішою помилкою зацікавлених органів влади є намагання поширити процедуру набуття права власності на нерухоме майно як безхазяйне у разі смерті власника нерухомого майна та відсутності спадкоємців на зазначене майно.
Звертаємо увагу, що відповідно до статі 1277 Цивільного кодексу України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.
Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.
Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
Тобто положення вказаної статті визначають долю спадщини, яка внаслідок певних чинників не переходить до спадкоємців. При цьому встановлює, що визнання спадщини відумерлою відбувається не автоматично за наявності вказаних обставин, а лише за наявності рішення суду, яке в свою чергу приймається за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.
Отже, в даному випадку процедура визнання майна безхазяйним та реєстрація права власності на нього не може бути застосована, адже йдеться про підставу припинення права власності — смерть власника, а також про підставу набуття права власності на спадщину, що визнана судом відумерлою і регулюється цивільним законодавством як окрема чітко визначена процедура.
Інститут набуття прав власності на безхазяйне нерухоме майно не застосовується і у випадку набуття прав власності за набувальною давністю.
Статтею 344 Цивільного кодексу України визначено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.
Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно набувається за рішенням суду.
Таким чином, у випадку, якщо є всі підстави вважати, що власник майна тривалий час не виявляє наміру визнати певну річ своєю, він погодився з її втратою, вона може бути визнана власністю фактичного добросовісного володільця.
Інститут набувальної давності є одним із первинних способів виникнення права власності, тобто такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, не базується на попередній власності та відносинах правонаступництва, а базується на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: тривалого, добросовісного, відкритого та безперервного володіння майном як своїм власним.
Тривалість володіння передбачає, що має закінчитися визначений у Кодексі строк, що розрізняється залежно від речі (рухомої чи нерухомої), яка перебуває у володінні певної особи, і для нерухомого майна складає десять років.
Добросовісне володіння означає, що особа не знала і не повинна була знати, що володіє річчю незаконно. Тому встановлення добросовісності залежить від підстав набуття майна.
Відкритість та безперервність володіння теж є необхідними умовами для набуття права власності за набувальною давністю і означають, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, а також те, що протягом означеного в законі строку володілець не вчиняв дій, що свідчили б про визнання ним обов’язку повернути річ власнику, а також йому не пред’являвся правомочною особою позов про повернення майна.
Слід звернути увагу на деякі відмінності двох інститутів набуття права власності за набувальною давністю і на безхазяйне нерухоме майно.
По-перше, набуття права власності нерухоме майно за набувальною давністю можливе і у разі існування відомостей про попереднього власника, що унеможливлює набуття права власності як на безхазяйну річ.
По-друге, право власності на безхазяйне нерухоме майно набувається єдиним, чітко визначеним суб’єктом — відповідною територіальною громадою, а у разі набуття права власності за набувальною давністю — будь-яким суб’єктом цивільних правовідносин з урахуванням положень пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, відповідно до яких правила його статті 344 про набувальну давність в частині визнання права власності на нерухоме майно за правилами набувальної давності можливе не раніше 1 січня 2011 року.
Практика ж застосування інституту набувальної давності наразі лише формується, а тому потребує окремого досконалого вивчення.

Частина 1 ст. 316 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) визначає поняття права власності та встановлює, що це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, він також має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (ст. 319 ЦК). Власники майна (уповноважені особи) можуть поділити нерухоме майно або виділити з нього окрему частку або, навпаки, власник або співвласники декількох об’єктів нерухомого майна можуть об’єднати ці об’єкти нерухомого майна.

ЦК поділяє всі речі на подільні і неподільні. Відповідно до ст. 183  ЦК подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення. Саме належність речі до подільної або неподільної потрібно враховувати при визначенні можливості поділу або виділу частки з об’єкта нерухомого майна.

Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Статтею 355 ЦК визначено поняття і види права спільної власності таким чином: майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Відповідно до ч. 1 ст. 182  ЦК право власності та інші речові права на нерухоме майно, яке утворюється внаслідок поділу або виділу частки з об’єкта нерухомого майна або об’єднання об’єктів нерухомого майна, підлягають державній реєстрації.

Статтями 367, 368  ЦК визначено два види спільної власності: спільна часткова (із виз­наченням часток кожного власника у праві власності) та спільна сумісна власність (без визначення часток кожного власника у праві власності).

При цьому відповідно до ст. 357  ЦК частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного зі співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна. Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав і така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності. Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, також є власністю того з співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Тобто співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю, а також кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Відповідно до ст. 368 ЦК суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. До спільної сумісної власності віднесено також майно, набуте подружжям за час шлюбу та майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Статтею 369 ЦК визначено, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, а розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. На вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена згода співвласників.

Згідно зі ст. 364  ЦК співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 370 ЦК у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому ст. 364  ЦК, відповідно до ч. 3 якої у разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Поділ або виділ частки з об’єкта нерухомого майна або об’єднання об’єктів нерухомого майна мають місце при існуванні спільної власності на таке майно.

Як вказано вище, майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.

У разі вчинення поділу спільного майна між співвласниками право спільної (як спільної сумісної, так і спільної часткової) власності на нього припиняється. Відповідно до вимог

ИГОРЬ РУКАВИЦЫН,
частный нотариус Криворожского городского нотариального округа Днепропетровской области
ИЗ ИСТОРИИ ОТЕЧЕСТВЕННОГО НОТАРИАТА. ПОРЯДОК И ПРОЦЕДУРА УДОСТОВЕРЕНИЯ НОТАРИАЛЬНЫХ И ДОМАШНИХ ДУХОВНЫХ ЗАВЕЩАНИЙ
Всегда помни древний рецепт хорошего завещания:
душевный покой, зрелое размышление,
здравый ум и твердая память
Завещание в начале ХХ века (как и сегодня) являлось актом выражения односторонней воли, определяющей судьбу гражданских правоотношений лица и его имущества в случае смерти данного лица. Свое начало это положение берет еще в юридических правилах римского права, которое позже трансформировалось в европейское. Согласно этим правилам основанием для получения права на наследование могли быть закон (обычай) и завещание.
В ранние исторические периоды завещание, в силу причин общественного устройства, являлось не частным распоряжением об имуществе, а скорее торжественной передачей власти домоначальника над всем домом и имуществом другому лицу, которое должно было занять это место после его смерти. Фактически завещание являлось «заветом», т.е. наставлением умирающего о том, кому быть во главе дома и хозяйства, как жить и распоряжаться общим достоянием. Характер завещания изменился вместе с трансформацией самого общества, когда общественный уклад жизни постепенно заменился гражданственностью, построенной на индивидуализме. Общее семейное достояние постепенно начало переходить в личное право членов семьи на определенную долю; завещание утратило публичный характер. Его утверждение народным собранием заменилось оглашением перед свидетелями. В силу исторических условий и существовавших общественных отношений завещание в Российском наследственном праве занимало господствующее положение. Наличие одной лишь только воли лица отличало завещание от договора. Завещание вступало в действие лишь после смерти завещателя, а до наступления этого события оно могло быть изменено или отменено по воле составившего его лица. Актуальность изучения истории вопросов распоряжения имуществом в случае смерти его владельца непосредственно связана с экономическими и социальными условиями, послужившими базисом для формирования института частной собственности в независимой Украине.
Наследственные гражданские правоотношения во все времена имели огромное значение. До нотариальной реформы 1866 года составлялись домашние духовные завещания и так называемые крепостные (которые приобретали юридическую силу лишь после внесения их в специальную «Крепостную книгу» Гражданской Палаты при Окружном суде). Такая двойственность имела традиционные корни, обусловленные влиянием религии на общественную жизнь. А общим требованием к завещанию была обязательность соблюдения письменной формы: устные завещания не имели юридической силы. Законодатель при этом не устанавливал какого-либо образца завещания. Существовало лишь одно правило — воля завещателя должна была быть выражена ясно и определенно, так, чтобы не было сомнения ни относительно личности завещателя и тех, кто является наследниками по завещанию, ни относительно содержания завещательных распоряжений. Неточное указание имущества, а также лиц, и обозначение их долей вело к признанию завещания недействительным.
По русскому праву духовные завещания должны были быть составлены «в здравом уме и твердой памяти». Завещателем могло быть право- и дееспособное лицо, имеющее право отчуждать имущество, о котором делало завещательное распоряжение. На этом основании признавались недействительными завещания безумных, сумасшедших и умалишенных, составленные ими во время помешательства, а также само­убийц. Домашнее духовное завещание должно было быть написано рукой завещателя либо по его просьбе другим лицом, при этом, в случае написания текста завещания самостоятельно, кроме личной подписи завещателя, требовались подписи трех свидетелей (за неграмотных — рукоприкладчиков); при написании текста «со слов» сторонним лицом должны были быть проставлены подписи завещателя, писаря и четырех свидетелей. Все завещания такого типа имели общую преамбулу и начинались со слов «Во имя отца и сына и Святого духа аминь». Ниже приведен фрагмент домашнего духовного завещания, составленный 14.02.1810 екатеринославским купцом Петром Ивановичем Башмаковым (рис. 1):

РИС. 1. ДУХОВНОЕ ЗАВЕЩАНИЕ ЕКАТЕРИНОСЛАВСКОГО КУПЦА П.И. БАШМАКОВА, 14.02.1810
«Лета тысяча восемьсот десятого февраля в четвертой на десять день. — Я нижеименованный Екатеринославский купец Петр Иванов сын Башмаков чувствуя в здоровьи моем слабость, и памятуя что жизнь человеческая в одну минуту по соизволению всемогущего творца сокращается рассудил. Поколь божья благодать осеняет мой разум; распределить благоприобретенное мною имение на нижеследующем основании — 1-е все мое движимое и недвижимое имение в городах Екатеринославе и Новомосковске состоящее заключающееся в дворах лавках товарах капитале и прочем словом что бы только мне ни принадлежало вручаю по смерти моей в полную волю и распоряжение законной моей жене Дарии Михайловой дочери яко сотруднице моей жившей со мной чрез двадцать четыре года в супружеской верности и обязанности; а дабы она удобнее всем тем управлять могла назначаю к ней попечителей Екатеринославских купцов зятя моего Петра Андреевича Четверикова и Афанасия Семеновича Коханова для совета и вспоможения во всех ея предприятиях…»
«…сие мое духовное завещание учиненное мною с доброй моей воли при здравом разуме и совершенной памяти и чувствах подписал при упрошенных мною свидетелях собственною моею рукою вручаю для действия по оному сказанной жене моей Дарьи Михайловой дочери. Сие духовное завещание сочиненное по доброй моя воли собственною моею рукою подписую Екатеринославский купец Петр Иванов сын Башмаков. При сем был и во свидетельство подписался Духовный его Отец Иерей Илия Клементидиев. Сие духовное завещание по словам завещателя Башмакова при здравом его разуме и совершенной памяти сочинил и по прошению ево Башмакова во свидетельство подписался коллежский секретарь Тимофей Тихонов сын Девляшевский. Сие завещание переписывал и по прошению завещателя Башмакова во свидетельство подписался Губернский регістратор Гаврила Андреев сын Нефедьев. Сие Духовное завещание по учиненному в Екатеринославской Палате Гражданскаго Суда 1810 года ноября 23 дня журналу велено записать на изъясненном в оном основании в Крепостную книгу Секретарь Лафроний Дяченков».
Нотариальное законодательство, регулирующее правила совершения и свидетельствования духовных завещаний, постоянно изменялось и совершенствовалось. В дореформенный период с 1649 года по 1866 было принято 77 различных, зачастую противоречащих друг другу узаконений. Причем законодатель не успел вовремя (до начала реформы) внести изменения в «Положения о духовных завещаниях», поэтому до 1869 года в нотариальном положении действовала отсылочная норма на прежнее, дореформенное положение.
Согласно положениям Гражданского законодательства и узаконениям по нотариальной части недействительными признавались завещания несовершеннолетних и лиц, лишенных по решению суда «всех прав и состояний», даже в том случае, когда завещания были сделаны до принятия судом такого решения. Не могли быть завещателями постриженные в монашество, как отрекшиеся от мира и от собственности. В виде исключения лица высшего духовного сословия (архиереи, архимандриты и др.) могли оставлять завещания на движимое личное имущество. Завещания лиц, состоящих под опекой как должников, были действительны относительно той части имущества, которое оставалось после удовлетворения всех требований кредиторов (рис. 2).

РИС. 2. ОГЛАШЕНИЕ ЗАВЕЩАНИЯ. ГЕРМАНИЯ, НАЧАЛО ХVІII ВЕКА, ГРАВЮРА
По общему правилу завещательное распоряжение об имуществе могло быть сделано в пользу лица правоспособного, имеющего право приобретать имущество вообще. Причем правоспособность лица, получающего имущество по завещанию, определялось не на момент его составления, а на момент смерти завещателя.
Составление завещания являлось личным правом лица и не могло быть осуществлено через представителя. Вопрос о возможности составления совместного завещания несколькими лицами, выражающими свою волю один в пользу другого (взаимное завещание или обоюдное) либо в пользу третьего лица, решался в отечественном законодательстве отрицательно. В зарубежной практике общие и взаимные завещания допускались в Пруссии, но только между супругами. Законодатель четко указывал на пять категорий лиц, которые не могли быть свидетелями при составлении завещания.
В отличие от домашних нотариальные завещания не были в достаточной мере распространены вплоть до начала ХХ века. Вместе с развитием общества, повышением уровня правовой культуры граждан и их правосознания появляется и необходимость в профессиональном подходе при фиксировании воли завещателя, что не позволило бы в дальнейшем толковать ее двояко. Подобные услуги мог оказать нотариус, а потому с начала ХХ века с такими вопросами, как удостоверение завещаний, всё больше людей предпочитало обращаться именно к нему (рис. 3).

РИС. 3. САТИРИЧЕСКИЙ РИСУНОК ИЗ ГАЗЕТЫ «ПРИАЗОВСКИЙ КРАЙ» НА ТЕМУ БУРНОГО РАЗВИТИЯ АВТОМОБИЛЬНОГО ТРАНСПОРТА С ПОДПИСЬЮ:
ЛЕТЯТ АВТОМОБИЛИ,
СПАСИТЕЛИ ОТ ЗЛА.
НА НИХ МЫ ПОРЕШИЛИ
ВЕСТИ СВОИ ДЕЛА.
ТУТ МОЖНО В НАЗИДАНЬЕ
И ЖИЗНЬ ЗАСТРАХОВАТЬ,
И ДАЖЕ ЗАВЕЩАНЬЕ
НА СЛУЧАЙ НАПИСАТЬ…

Законодателем был установлен следующий порядок удостоверения нотариальных завещаний: после внесения текста в Актовую книгу в личном присутствии завещателя завещание дважды прочитывалось завещателю, подписывалось им лично, нотариусом и тремя свидетелями. После этого из Актовой книги готовилась «выпись», которая также подписывалась нотариусом и выдавалась в присутствии тех же свидетелей и завещателя, которые, в свою очередь, должны были проставить свои подписи в реестре нотариуса (рис. 4).

РИС. 4. ДУХОВНОЕ ЗАВЕЩАНИЕ СОСТАВЛЕННОЕ 16.06.1915, «ВЫПИСЬ» ИЗ АКТОВОЙ КНИГИ НОТАРИУСА Г. РОСТОВА-НА-ДОНУ В.Т. ЦВЕТКОВА
Нотариальные завещания, так же как и все остальные нотариальные документы пореформенного периода, имели так называемую книжную форму, которая существенно отличалась от современной протокольной. Сегодня нотариальный документ изготавливается на отдельных лис­тах в нескольких экземплярах, имеющих одинаковую юридическую силу, в реестр записывается лишь вид нотариального действия. Такая форма и в описываемый период была распространена в большинстве европейских стран, однако по воле законодателя, обеспокоенного в начале проведения реформы вопросами минимизации фальсификаций и злоупотреблений в сфере нотариального документооборота, был оставлен прежний дореформенный порядок, по которому документ дословно вносился в Актовую книгу с последующей выдачей каждой из сторон засвидетельствованного нотариусом акта, называемого «главной выписью». «Выпись», выдаваемая завещателю, имела силу оригинала завещания, записанного в Актовую книгу. Но при возникновении спора о расхождениях в этих двух документах преимущество отдавалось записанному в Актовой книге для актов, не относящихся к недвижимому имуществу.
Существенная разница в юридической силе нотариального и домашнего завещаний заключалась в том, что в случае спора о подлинности нотариального завещания в обязанности истца входило доказать, что оно подложное; если же оспаривалась подлинность домашнего, то доказать ее был обязан тот, кто основывает на нем свои права. Отмена либо изменение нотариального завещания были возможны лишь нотариальным путем, а домашнее изменялось по выбору завещателя — домашним либо нотариальным. Составление нового завещания отменяло действие старого. На различные виды имущества могло составляться как домашнее, так и нотариальное завещание.
Интересный образец политической сатиры представляет собой открытка за 1914 год с вымышленным текстом завещания кайзера Германии Вильгельма II, выпущенная через несколько месяцев после начала Первой мировой войны. Обращает внимание тот факт, что, несмотря на сугубо пропагандистскую функцию текста завещания, в нем учтены все требования того времени, установленные для данного вида документов (рис. 5, 6).

РИС. 5, 6. ЛИЦЕВАЯ И ОБОРОТНАЯ СТОРОНЫ САТИРИЧЕСКОЙ ОТКРЫТКИ С «ЗАВЕЩАНИЕМ ВИЛЬГЕЛЬМА КРОВАВОГО», РОССИЯ, 1914 ГОД
Еще одним ярко выраженным моментом этого сатирического завещания является его благотворительный характер, направленный в пользу как частных лиц «…я завещаю вдовам, сиротам и старикам, кои лишились из-за меня своих кормильцев…», так и целых государств. Подобная тенденция пожертвования средств на различные общественные цели отразилась в «благотворительных» завещаниях крупных промышленников и капиталистов Российской империи начала ХХ века. Эти завещания обязательно должны были совершаться в нотариальной форме, так как в значительной мере ущемляли права законных наследников и очень часто оспаривались в судах.
Попытка изучения и систематизации данных относительно завещаний, составленных с пожертвованиями на благотворительность, была предпринята Г.Н. Ульяновой в работе «Благотворительность московских предпринимателей: 1860–1914 гг.» (М., 1999. – С. 281–494). Так, согласно найденным ею данным, в Москве, крупнейшем финансовом и промышленном центре Российской империи, в период с 1868 по 1917 год было совершено не менее 133 таких завещаний, общая сумма пожертвований по которым составила 52166575 руб. При этом наиболее крупные пожертвования, более миллиона рублей, были сделаны по духовным завещаниям: Г.Г. Солодовникова — 20147700 руб. в 1901 году; А.И. Коншина — 2 млн. руб. и недвижимость в 1914 году; Ф.Я. Ермакова — 2,06 млн. руб. в 1903, 1904 и 1906 годах; А.К. Медведникова — 2,04 млн. руб. в 1900 году; Н.А. Мазурина — 1,89 млн. руб. в 1886, 1887 и 1903 годах; П.М. Третьякова — 1,72 млн. руб. в 1898, 1900 и 1901 годах; А.В. Алексеева — 1,45 млн. руб. в 1910 и 1914 годах. Число пожертвований по завещаниям очень сильно варьировалась в разные года, однако при этом завещаний на суммы свыше 100 тыс. руб. было более тридцати. В четырех случаях, описываемых исследователем Г.Н. Ульяновой, благотворительные завещания оспаривались наследниками (завещание А.Б. Неокладнова на 334 тыс. руб., А.Н. Алексеевой на 407 тыс. руб., П.С. Калининой на 14,9 тыс. руб. и Е.У. Залогиной), однако после длительных судебных разбирательств суд принимал сторону завещателя.
Для украинской истории несомненный интерес представляет завещание Сергея Николаевича Колачевского, крупнейшего рудопромышленника, доктора, ученого и мецената, оставившего все свое имущество, оцененное в 30 млн. руб. на «устройство в его имении сельскохозяйственного училища с образцовыми полями, фермой и фруктовым садом». Для сравнения: завещание А. Нобеля, оставленное на организацию Фонда Нобеля, являющегося и сегодня крупной всемирной общественной, благотворительной и финансовой организацией, в 1901 году составляло 31,5 млн шведских крон, или 16,38 млн. руб. Исполнение завещания С.Н. Колачевского задержал судебный процесс родственников, оспаривавших его. В связи с важностью дела его рассмотрение было перенесено в Санкт-Петербург и затянулось на долгие пять лет. 16 марта 1916 года сенат решил оставить жалобу родственников без последствий, и завещание было утверждено к исполнению Петроградской судебной палатой. Однако время было упущено, и события октября 1917 года не дали возможности реализовать столь масштабный благотворительный проект.
Интерес для исследования истории оте­чест­венного нотариата представляет не только факт благотворительного завещания С.Н. Колачевского, но и юридический казус, связанный с получением в наследство его женой Евгенией Колачевской рудоносных участков в Криворожском рудничном районе. Так, в «Нотариальном вестнике» за 1904 год была размещена следующая информация: «После смерти землевладелицы М.М. Зайцевой громадное имение «Еленовка» в Верхнеднепровском уезде досталось по духовному завещанию Евгении Колачевской, которая уплатила причитавшиеся с нее наследственные пошлины за безвозмездный переход имущества. Однако спустя некоторое время Херсонская казенная палата потребовала от Колачевской дополнительных пошлин в размере 141401 и 31108 руб. пени на том основании, что в недрах земли имения в разработке оказался рудник, содержащий богатое месторождение железной руды, в связи с чем земля была переоценена. Одесский окружной суд признал требование Казенной палаты не заслуживающим уважения и отменил на основании определения земельных сборов со стоимости только самой земли» (рис. 7).

РИС. 7. С.Н. КАЛАЧЕВСКИЙ (1849–1911), ЗАВЕЩАВШИЙ НА БЛАГОТВОРИТЕЛЬНОСТЬ 30 МЛН. РУБ.
Работа по извлечению из небытия истории имен украинских меценатов и благотворителей, завещавших свои сбережения на общественное благо, еще ждет своих исследователей, и главным в этом деле источником могут и должны служить сведения из духовных завещаний, хранящихся в нотариальных архивах.

Можливі різні варіанти умов, що включаються до шлюбного договору.

І. Умови, що змінюють передбачений законом режим роздільності майна подружжя на режим спільності майна

Майнові відносини подружжя передбачають спільність ведення домашнього господарства, спільне вирішення питань, пов’язаних з володінням, користуванням і розпорядженням майна, спільні дії по управлінню майном тощо. Разом з тим, кожний з подружжя, будучи самостійним суб’єктом права, може виступати в цивільному обороті від свого імені, а також мати майно на праві власності. Враховуючи цю обставину, сімейне законодавство закріп­лює режим роздільності щодо певних видів майна (статті 57, 58 Сімейного кодексу України, далі — СК).

Майно, що належить за законом до роздільного, має свій особливий правовий режим. Кожний з подружжя вважається власником такого майна, самостійно володіє, користується і розпоряджається ним без спеціального на те дозволу іншого з подружжя. Подружжя-власник не пов’язаний думкою іншого з подружжя щодо юридичної долі належного йому майна. Він може його продати, обміняти, заставити, здати в найм, подарувати будь-якій особі, у тому числі й іншому з подружжя. Роздільне майно належить кожному з подружжя на праві приватної власності і на нього поширюються норми цивільного законодавства. Втім новий СК встановлює правило, згідно з яким при розпорядженні своїм майном кожний з подружжя повинен враховувати інтереси дитини, інших членів сім’ї, які відповідно до закону мають право користуватися ним (ч. 2 ст. 59 СК).

Сімейне законодавство України надає подружжю право змінити законний режим роздільності майна на договірний режим, яким буде встановлена його спільність. У зв’язку з цим те майно, яке відповідно до статей 57, 58 СК є роздільним, за взаємною домовленістю подружжя може бути визнане їх спільним майном.

Переведення роздільного майна у спільне може здійснюватися як шляхом передання його в спільну сумісну, так і в спільну часткову власність подружжя. У першому випадку спільне майно закріплюється за обома з подружжя без визначення часток. Подружжя сумісно володіє, користується і розпоряджається таким майном за правилами, передбаченими СК. Якщо ж подружжя домовляються про створення спільної часткової власності, то вони повинні визначити розмір часток, належних кожному з них у праві на майно. Скажімо, подружжя-власник може запропонувати, щоб у майбутньому в праві власності на передане їм у спільну власність майно йому належала більша доля, а саме 2/3 або 3/4. Домовленість може бути й іншою — про встановлення рівних часток у праві власності на майно або навіть про надання другому з подружжя більшої частки в праві власності на річ. На таке майно буде поширюватися передбачений чинним цивільним законодавством України правовий режим майна (статті 356–367 ЦК). Зокрема, володіння, користування і розпорядження майном подружжя — учасники спільної часткової власності повинні здійснювати спільно. Кожний з них пропорційно до своєї частки має право на доходи від спільного майна, відповідає перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними із спільним майном, і повинен брати участь у сплаті різного роду податків і платежів, а також у витратах на утримання і зберігання спільного майна. До подружжя-співвласників будуть відноситися й інші норми цивільного законодавства, що регулюють відносини учасників спільної часткової власності.

Розглянемо більш детально конкретні умови, що змінюють легальний режим роздільного майна на договірний режим спільності майна подружжя.