АЛИСА ГРАФТОН,
партнер компании CHEESWRIGHTS, член Компании писцов – гильдии, объединяющей нотариусов, юристов и иных представителей родственных профессий
ПОНЯТИЕ И СОВРЕМЕННАЯ РОЛЬ ИНСТИТУТА «DEED»
По английскому праву сделка может считаться заключенной, несмотря на отсутствие документального подтверждения. В случае совершения сторонами или одной стороной документа такой документ может быть оформлен в простой письменной форме, в определенной форме, законодательно предписанной для конкретного вида документа (как, например, в случае с завещаниями), либо в форме «deed». Термин «deed» настолько принадлежит категории общего права, что дать его краткое определение представляется затруднительной задачей. Выход, однако, можно найти в том, чтобы рассмотреть различные аспекты «deed» через призму английского права.
ОТЛИЧИЕ ОТ ДОГОВОРА (КОНТРАКТА)
В английском праве «consideration», которое можно перевести как «встречное удовлетворение», является одной из необходимых составляющих действительного контракта. При анализе условий какого-либо договора наличие существенного встречного удовлетворения образует базу для признания такого договора создающим обязательства для обеих сторон. Однако отсутствие встречного удовлетворения не является основанием для признания документа не имеющим юридической силы, если он был совершен в определенной форме — как «deed».
В КАКИХ СЛУЧАЯХ СОВЕРШАЕТСЯ «DEED»?
Несмотря на определенные попытки законодателя (например, в Законе о собственности (различные положения)) 1989 года (Law of Property (Miscellaneous Provisions) Act 1989)), четкого определения термина «deed» нет. Однако понять значение этой концепции можно посредством анализа категорий сделок, которые совершаются в этой форме. Итак, речь идет о:

ГАННА ГОРОБИНСЬКА,
приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу
ПОСВІДЧЕННЯ ДОГОВОРУ ЗАСТАВИ ТРАНСПОРТНОГО ЗАСОБУ (АВТОМОБІЛЯ)
Перш за все хочу звернутися до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами Украї­ни. У ст. 7 гл. 7 розд. 1 зазначається, що при посвідченні договорів про заставу транспортних засобів у справах нотаріуса залишаються копії свідоцтва про реєстрацію транспортних засобів. Таким чином, можна дійти висновку, що при посвідченні договору застави нотаріусу необхідно перевірити тільки наявність свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу. Чи перевіряє при цьому нотаріус усі необхідні юридичні моменти?
Предмет застави. Згідно зі ст. 4 Закону України «Про заставу» предметом застави може бути майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужено заставодавцем та на яке може бути звернено стягнення, тобто яке належить заставодавцю.
Звернемось до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів» від 07.09.1998 № 1388 (далі — Постанова), де документами, що підтверджують правомірність придбання транспортних засобів, є засвідчені підписом відповідної посадової особи, що скріплений печаткою:

ІНСТИТУТ ПРЕДСТАВНИЦТВА ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ НІМЕЧЧИНИ (ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ)
1. Якими законодавчими актами регулюється «представництво» (довіреність), форма довіреності (письмова чи та, що потребує нотаріального посвідчення)? У яких випадках вимагається обов’язкова «нотаріальна форма» посвідчення довіреності?
Право представництва врегульоване Цивільним кодексом Німеччини (далі — ЦК Німеччини) в параграфах 164–181 . Відповідально до цього регулювання довіреністю є надане через правочин повноваження на здійснення представництва (§ 166 абзац 2 ЦК Німеччини). Надання довіреності відбувається шляхом заяви уповноваженій особі або третій особі (партнерові за договором), відносно якої має здійснюватись представництво.
У § 167 абзаці 2 ЦК Німеччини закріплений також той принцип, що довіреність не потребує дотримання певної форми. Вона може бути заявлена також і в усній формі. Тільки у тому випадку, якщо закон передбачає дотримання певної обов’язкової форми, вона повинна бути дотримана під час надання довіреності. Наприклад, у разі правочинів із земельними ділянками довіреність повинна бути нотаріально засвідчена. Але все ж, незважаючи на описані вище можливості, в правовому обігу довіреності видаються, як правило, саме в письмовій формі.
2. У чому відмінність генеральної довіреності від звичайної?
Обсяг довіреності, в принципі, визначає та особа, яка її видає. Стосовно деяких довіреностей в галузі торговельного права обсяг довіреності визначений на законодавчому рівні, наприклад, у випадку надання прокури або довіреності на здійснення відповідних дій (параграфи 49, 54 та наступні Торгівельного кодексу Німеччини).
Німецьке право передбачає розмежування між наступними видами довіреностей:
1) генеральна довіреність;
2) спеціальна довіреність;
3) родова довіреність.
Генеральна довіреність дозволяє уповноваженій особі представляти довірителя у всіх діяннях, які можна уявити. Виключенням з цього загального правила є тільки так звані особистісні правочини або дії, як, наприклад, укладання шлюбу, складання заповіту або реалізація виборчого права.
Спеціальна довіреність має на увазі уповноваження на вчинення окремої, прямо визначеної дії. Так, наприклад, уповноваженій особі може бути доручено продати земельну ділянку довірителя.
Родова довіреність описує повноваження від імені довірителя здійснити певну групу дій. Так, наприклад, довіритель може уповноважити уповноваженого виконувати для нього всі його банківські справи.
3. У яких випадках нотаріус засвідчує справжність підпису, а в яких посвідчує довіреність?
Німецьке право проводить різницю між нотаріальним засвідченням та нотаріальним посвідченням. У випадку нотаріального засвідчення нотаріус засвідчує тільки підпис довірителя, без перевірки змісту довіреності. Нотаріус повинен перевірити цей документ, щоб побачити, чи існують підстави для того, щоби він відмовився від здійснення ним його офіційної дії. Зокрема, нотаріус також не зобов’язується до перевірки дієздатності довірителя. Але якщо нотаріус переконаний у відсутності дієздатності, він повинен відмовити у засвідченні.
У разі нотаріального посвідчення нотаріус зачитує весь документ у присутності довірителя і перевіряє його зміст стосовно повноти та правильності.
Якщо з довіреності мають бути зроблені кілька примірників, то довіреність має бути нотаріально посвідчена. Тільки у випадку посвідчення є можливим надання кількох примірників довіреності.
4. Чи існує в Німеччині інститут посвідчення довіреностей, який є нотаріально дорівняним? Чи має цей інститут право посвідчувати довіреності для дії за кордоном?

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ

вул. Городецького, 13, м. Київ, 01001
Тел.: +380 44 278­37­23,
факс: +380 44 271­17­83
E­mail: themis@minjust.gov.ua

http://www.minjust.gov.ua

26.09.2016

Міністерство юстиції України у зв’язку з надходженням звернень від державних реєстраторів юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань (далі — державний реєстратор) стосовно внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань (далі — ЄДР) відомостей щодо прийнятого рішення про зупинення розгляду документів, поданих для державної реєстрації юридичної особи, та передачу фронт-офісами документів, поданих для усунення підстав для зупинення розгляду документів, у зв’язку з наданою інформацією державним підприємством «Національні інформаційні системи», повідомляє.

Згідно з частиною другою статті 25 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань» (далі — Закон про реєстрацію) порядок проведення державної реєстрації та інших реєстраційних дій на підставі документів, що подаються заявником для державної реєстрації, включає, зокрема, перевірку документів на наявність підстав для зупинення розгляду документів.

Підстави, за наявності яких проводиться зупинення розгляду документів, поданих для державної реєстрації, визначені частиною першою статті 27 Закону про реєстрацію.

Відповідно до пункту 8 розділу II Порядку державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 09.02.2016 № 359/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.02.2016 за № 200/28330 (зі змінами) (далі — Порядок), за допомогою програмних засобів ведення ЄДР формується повідомлення про зупинення розгляду документів із зазначенням строку, виключного переліку підстав для його зупинення, рішення суб’єкта державної реєстрації про зупинення розгляду документів, яке за допомогою програмних засобів ведення ЄДР розміщується на порталі електронних сервісів у день такого зупинення та надсилається заявнику на адресу його електронної пошти.

Пунктом 6 розділу III Порядку передбачено, що у разі подання документів для державної реєстрації фронт-офісу документи, необхідні для усунення підстав для зупинення розгляду документів, подаються до відповідного фронт-офісу у порядку, передбаченому для заяв про державну реєстрацію.

Зареєстрована заява та електронні копії оригіналів документів для державної реєстрації, виготовлені шляхом сканування та долучені до такої заяви, за допомогою програмних засобів ведення ЄДР передаються на розгляд суб’єкту державної реєстрації (пункт 2 розділу III Порядку).

Згідно з пунктом 2 наказу Міністерства юстиції України від 06.01.2016 № 15/5 «Про затвердження форм заяв у сфері державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06.01.2016 за № 14/28144 (зі змінами), до впровадження програмного забезпечення ЄДР, створеного відповідно до Закону про реєстрацію, надання послуг у сфері державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, здійснюється відповідно до законодавства за допомогою діючого програмного забезпечення ЄДР, Єдиного реєстру громадських формувань, Реєстру громадських об’єднань.

В діючому програмному забезпеченні ЄДР відсутня технічна можливість внесення державним реєстратором відомостей щодо прийнятого рішення про зупинення розгляду документів, поданих для державної реєстрації, та передачу відсканованих документів фронт-офісами, поданих для усунення підстав для зупинення розгляду документів.

На даний час державне підприємство «Національні інформаційні системи», яке є технічним адміністратором ЄДР, веде роботу з реалізації функції зупинення розгляду документів, поданих для державної реєстрації в ЄДР.

Разом з тим на сьогодні є технічна можливість прикріплення в ЄДР рішення про зупинення розгляду документів, поданих для державної реєстрації, таким способом:

особа, що здійснює прийом документів (державний реєстратор, співробітник фронт-­офісу, співробітник центру надання адміністративних послуг), заповнює в електронному вигляді картку прийому документів в ЄДР про державну реєстрацію та зазначає у відповідних полях документи, що надав заявник;

державний реєстратор у разі винесення рішення про зупинення розгляду документів прикріплює таке рішення в блоці «надані документи» в поле «інше», зазначає відомості стосовно прийнятого рішення про зупинення розгляду документів (перелік причин, з яких було винесено таке рішення).

Аналогічним способом до ЄДР можливо внести відомості про документи, подані для усунення підстав для зупинення розгляду документів.

Враховуючи викладене вище, просимо терміново зміст цього листа довести до відома суб’єктів держаної реєстрації, які здійснюють свою діяльність в межах відповідної області, для використання його в роботі.

Водночас повідомляємо, що листи Мін’юсту не встановлюють норм права, а мають інформаційний характер.

Директор Департаменту
державної реєстрації та нотаріату                            В.М. Гайдук

ІРИНА СЕЛІВАНОВА,
доцент кафедри господарського права Національного університету «Юридична академія імені Ярослава Мудрого», радник юридичної фірми «ILF»
OСОБЛИВОСТІ ЛІКВІДАЦЙНОЇ ПРОЦЕДУРИ БАНКРУТСТВА ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ — ПІДПРИЄМЦЯ
Питання № 1
Відповідно до п. 87.10 ст. 87 Податкового кодексу України з моменту винесення судом ухвали про порушення провадження в справі про банкрутство платника податків порядок погашення грошових зобов’язань, які включені до конкурсних кредиторських вимог контролюючих органів до такого боржника, визначається згідно із Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» без застосування норм Податкового кодексу.
Статтею 49 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» вимоги щодо сплати податків, обов’язкових зборів віднесено до четвертої черги задоволення вимог.
Яким чином особа, яка не отримує самостійно дохід, повинна самостійно сплачувати податок, якщо вона взагалі не бере участі в посвідченні договору?
Стаття 42 Закону України «Про нотаріат» передбачає, що нотаріальні дії вчиняються після їх оплати, а також у передбачених законом випадках після сплати до бюджету податку з доходів фізичних осіб та в день подання всіх необхідних документів.
Арбітражний керуючий (ліквідатор) посилається на статті 31, 39, 49 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» і відносить сплату податків, зборів (обов’язкових платежів) у чергу задоволення вимог, постає питання: чи може податок з продажу нерухомості бути не сплачений при посвідчені договору купівлі-продажу нерухомого майна банкрута, а віднесений до відповідної черги задоволення вимог кредиторів згідно із Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»?
Відповідь
По-перше, слід розрізняти: а) грошові зобов’язання, які включені до конкурсних кредиторських вимог контролюючих органів до такого боржника, про які йдеться в п. 87.10 ст. 87 Податкового кодексу України, та б) оплату нотаріальних послуг, державного мита та інших платежів у процесі продажу майна банкрута на стадії ліквідаційної процедури.
Так, Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (ст. 1) відносить органи державної податкової служби та деякі інші державні органи до одного з можливих кредиторів банкрута.
Кредитори можуть бути конкурсними та поточними. У п. 87.10 ст. 87 Податкового кодексу України йдеться про конкурсних кредиторів, тобто про такі органи державної податкової служби (інші державні органи), чиї вимоги до боржника виникли до порушення провадження в справі про банкрутство та вимоги яких не забезпечені заставою майна боржника (далі — вимоги щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів)).
Що ж стосується платежів, що здійснюються під час розпродажу майна банкрута на стадії ліквідаційної процедури, то вони виникають після порушення такого провадження та відносяться до витрат, пов’язаних із провадженням у справі про банкрутство в господарському суді, роботою ліквідаційної комісії, виконанням постанови господарського суду про визнання громадянина-підприємця банкрутом (див. ч. 1 ст. 31, ст. 49 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом») (далі — витрати, пов’язані з провадженням у справі про банкрутство).
По-друге

ІРИНА СВЯТЕЦЬКА,
приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу
РЕЄСТРАЦІЯ МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ ГРОМАДЯН: КОЛІЗІЯ ПРАВОВИХ НОРМ
Встановлення місця проживання особи має важливе значення при вчиненні нотаріальних дій. Так, згідно з підпунктами 1.13, 1.14 гл. 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 22.02.2012 за № 282/20595, місце відкриття спадщини підтверджується: довідкою житлово-експлуатаційної організації, довідкою правління житлово-будівельного кооперативу про реєстрацію (постійне місце проживання) спадкодавця; записом у будинковій книзі про реєстрацію (постійне місце проживання) спадко­давця, довідкою адресного бюро, довідкою райвійськкомату про те, що спадкодавець до призову на військову службу проживав за відповідною адресою. Місце відкриття спадщини не може підтверджуватись свідоцтвом про смерть. У разі відсутності у спадкоємців документів, що підтверджують місце відкриття спадщини, цей факт підтверджується копією рішення суду, що набрало законної сили. Зі змісту ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» випливає, що при вчиненні будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, на нотаріуса покладається обов’язок попереднього отримання дозволу органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону, щодо захисту майнових прав таких осіб. Разом з тим в законодавстві відсутнє чітке визначення права користування дітей майном своїх батьків і їх прав щодо нього.
Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Указом Президента України «Про заходи щодо реєстрації фізичних осіб» від 11.01.2002 № 12/2002 інститут так званої «прописки», який існував з часів радянської влади, був ліквідований. Цим же Указом Кабінету Міністрів України було доручено у місячний строк подати на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про порядок реєстрації фізичних осіб за місцем проживання» та затвердити Тимчасове положення про порядок реєстрації фізичних осіб за місцем проживання на період до прийняття відповідного Закону. Однак на сьогодні Закон України «Про порядок реєстрації фізичних осіб за місцем проживання» досі не прийнятий, а щодо його основних положень тривають дискусії. На виконання згаданого Указу Президента України постановою Кабінету Міністрів Украї­ни від 16.01.2003 № 35 було затверджено Тим­часовий порядок реєстрації фізичних осіб за місцем проживання. Згідно з п. 6 зазначеного Тимчасового порядку відповідні житлово-комунальні підприємства органів місцевого самоврядування, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, житлово-будівельні кооперативи, об’єднання співвласників багатоквартирного будинку та молодіжні житлові комплекси, що самостійно здійснюють обслуговування будинків, уповноважені особи у сільських, селищних радах, житлово-комунальні органи, що обслуговують відомчий житловий фонд, у тому числі військові містечка, інші об’єкти і території, зобов’язані були приймати від громадян та іноземців документи для реєстрації їх місця проживання. З 11.05.2006 на підставі постанови Кабінету Міністрів України «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України» від 11.05.2006 № 617 цей Тимчасовий порядок втратив силу.
Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 № 1382-IV регулює відносини, пов’язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, що гарантуються Конституцією України і закріплені Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод і протоколами до неї, іншими міжнародними договорами України, а також визначає порядок реалізації свободи пересування та вільного вибору місця проживання і встановлює випадки їх обмеження.
Згідно зі ст. 3 цього Закону реєстрація — це внесення інформації до Єдиного державного демографічного реєстру про місце проживання або місце перебування фізичної особи із зазначенням адреси, за якою з особою може вестися офіційне листування або вручення офіційної кореспонденції. Довідка про реєстрацію місця проживання або місця перебування — це документ, який видається органом реєстрації особі за її вимогою та підтверджує реєстрацію місця проживання або місця перебування особи. Документи, до яких вносяться відомості про місце проживання та місце перебування особи, — це паспорт громадянина України, тимчасове посвідчення громадянина України, посвідка на постійне проживання, посвідка на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист, довідка про звернення за захистом в Україні.
З метою забезпечення виконання цього Закону видається наказ МВС України «Про організацію реєстрації і зняття з реєстрації місця проживання та перебування фізичних осіб в Україні» від 26.05.2004 № 571. Проте цей наказ не є чинним, оскільки порушує Указ Президента України «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» від 03.10.1992 № 493/92, постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» від 28.12.1992 № 731 та Рекомендації з питань підготовки, державної реєстрації та обліку відомчих нормативно-правових актів, затверджених постановою колегії Міністерства юстиції України від 27.03.1998 № 3, а це означає, що вищенаведений наказ МВС зачіпає права, свободи й законні інтереси громадян та має міжвідомчий характер і саме тому не був зареєстрований у Міністерстві юстиції України та не набув чинності у встановленому порядку.
Так склалося, що і досі при вчиненні нотаріальних дій зацікавлені особи надають нотаріусу так звану «довідку форми № 3» або домову (будинкову) книгу, в якій зазначаються зареєстровані в будинку особи. Однак порядок видачі цих документів та їх правовий статус законодавством не врегульовано.

ЮЛІЯ ЖЕЛІХОВСЬКА,
здобувач Хмельницького університету управління та права, магістр права, приватний нотаріус Хмельницького районного нотаріального округу
УЧАСТЬ НОТАРІУСА В ОХОРОНІ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ ШЛЯХОМ ПРИЙНЯТТЯ НА ЗБЕРІГАННЯ ТА В ДЕПОЗИТ
Важливим питанням теорії та практики розбудови правової держави є охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, що слугує своєрідним індикатором стану та рівня розвитку громадянського суспільства і держави.
У сучасній правовій науці та юридичній практиці недостатньо приділено уваги науковим прогнозам розвитку нотаріату, а також важливості його у сфері охорони цивільних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб. Як інститут громадянського суспільства нотаріат має на меті охорону гарантованих Конституцією та законодавством України прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб шляхом вчинення нотаріальних дій нотаріусами від імені держави України. Нотаріат покликаний створювати належні умови для ефективної реалізації норм права фізичними та юридичними особами, захищати їхні суб’єктивні права і законні інтереси, надаючи правочинам публічної довіри, а документам більшої доказової сили.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про нотаріат» нотаріат в Україні — це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок по¬свідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені Законом України «Про нотаріат», з метою надання їм юридичної вірогідності. Під цим поняттям в теоретичному контексті пропонується розуміти структуру нотаріальних органів, на яку покладається правоохоронна та правозахисна державна функція, що має здійснюватись відповідно до змісту нотаріального процесу та передбаченої чинним законодавством України процедури [1, с. 47]. Змістом діяльності нотаріальних органів, у свою чергу, є правоохоронна та правозахисна діяльність, яка державою покладена на спеціальну структуру органів та на окремих посадових осіб [2, с. 5]. Одним із способів нотаріальної охорони цивільних прав та інтересів є прийняття нотаріусом на зберігання та в депозит певних документів, грошей, цінних паперів чи інших цінностей. Серед інших на сьогодні вирізняють:
- прийняття в депозит грошових сум та цінних паперів;
- прийняття на зберігання документів.
Внесення боргу в депозит є одним із способів виконання грошового зобов’язання або зобов’язання щодо передачі цінних паперів (ст. 537 Цивільного кодексу України; далі — ЦК України). Як в юридичній літературі радянського періоду [3, с. 26], так і в працях сучасних науковців внесення в депозит розглядалося саме як нотаріальна операція з посвідчення безспірних фактів, що мало певні практичні наслідки при її вчиненні.
Згідно з чинним законодавством України вчиняти таку нотаріальну дію, як прийняття на депозит грошових сум, можуть державні нотаріуси, які працюють у державних нотаріальних конторах, нотаріуси, які займаються приватною нотаріальною діяльністю, а також консульські установи України. Зокрема, від нотаріуса при прийнятті в депозит не вимагається здійснювати перевірку підстав внесення грошей чи цінних паперів. Зовсім по-іншому виглядає ситуація при договірному депонуванні. У випадку договірного депонування нотаріус зобов’язаний, ознайомившись із текстом відповідного договору, перевірити, окрім інших обставин, підстави здійснення операцій з депонування [4, с. 19–23].
Нотаріальне депонування використовується і в сімейному законодавстві. Так, відповідно до ч. 2 ст. 89 Сімейного кодексу України [5] припинення права на аліменти [6, с. 369] може бути здійснено за домовленістю подружжя шляхом внесення одноразової грошової суми на депозит нотаріуса до посвідчення договору. Ця юридична конструкція запропонована з метою уникнення обману з боку одного з подружжя та виконує своєрідну форму «відступного».
Порядок проведення цієї нотаріальної дії регламентується Інструкцією про порядок обліку депозитних операцій у державних нотаріальних конторах та в приватних нотаріусів, яка дає відповіді майже на всі питання, що виникають на практиці при прийнятті в депозит грошових сум.
Прийняття нотаріусом у депозит грошових сум і цінних паперів відбувається за місцем виконання зобов’язань, що визначається законом, договором, актом планування, на підставі якого виникло зобов’язання, або виходить із суті самого зобов’язання. Внесення особою грошових сум у депозит нотаріуса провадиться шляхом переказу готівки через банки або підприємства поштового зв’язку чи безготівковим перерахуванням сум з рахунку особи на окремий поточний рахунок нотаріуса [7].
Для зберігання грошових сум, прийнятих у депозит державними нотаріальними конторами, в органах Державного казначейства відкриваються відповідні рахунки для обліку депозитних сум.
Суть прийняття в депозит грошових сум і цінних паперів полягає в тому, що нотаріус приймає від боржника гроші чи цінні папери через те, що боржник не може з якихось причин передати їх кредитору особисто [8, с. 436].
Поняття «депозит» можна трактувати як надходження грошових сум цінних паперів від боржника на тимчасове збереження до нотаріуса, і в разі настання певних умов вони передаються нотаріусом кредитору [9, с. 100–102]. На практиці в депозит нотаріусів [10, с. 15] найчастіше надходять грошові суми в рахунок оплати боргів за договорами позики та інших грошових зобов’язань. Вилучені нотаріусом при прийнятті ними заходів охорони спадкового майна грошові суми і цінні папери, які належали спадкодавцеві, також передаються в депозит нотаріуса.
Якщо місце виконання не визначено, то виконання повинно бути здійснено:

ЮЛІЯ ЖЕЛІХОВСЬКА,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права та процесу Хмельницького університету управління та права, приватний нотаріус
НОТАРІАЛЬНІ ФОРМИ ТА СПОСОБИ ОХОРОНИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ
У літературі до складових елементів захисту суб’єктивних цивільних прав і законних інтересів відносять: об’єкт, що підлягає захисту; суб’єкт — особу, права та інтереси якої порушено і яка володіє суб’єктивним правом на захист; спосіб захисту; форму захисту [1, с. 31]. Так, відповідно до зазначеного, слід відмітити, що об’єктом цивільної охорони є суб’єктивні цивільні права та інтереси. Водночас слід звернути увагу на ст. 18 ЦК України, яка носить назву «Захист цивільних прав нотаріусом» та визначає, що нотаріус здійснює захист цивільних прав. Вважаємо, що таке штучне звуження об’єкта нотаріальної охорони є невиправданим та не відповідає сутності визначених правовідносин. З огляду на це, ми пропонуємо змінити сьогоднішню назву ст. 18 ЦК України на назву «Охорона цивільних прав та інтересів нотаріусом» з метою розширення кола об’єктів, які повинні підлягати нотаріальній охороні. За аналогічних обставин слід доповнити категорією охоронюваного законом інтересу і сам текст вказаної статті.
Що стосується суб’єкта нотаріальної охорони, то, безперечно, з однієї сторони це буде нотаріус, який здійснює охоронні функції, а з іншої — фізичні та юридичні особи, держава.
Враховуючи усі зазначені вище точки зору, проблему форм захисту цивільних прав і інтересів можна звести до двох форм: юрисдикційної та неюрисдикційної. Основна різниця між ними полягає в тому, що захист прав та інтересів у юрисдикційній формі здійснюється спеціально уповноваженими на конкретний вид діяльності державою органами з властивим кожному з них певним процесуальним порядком діяльності, тоді як захист прав та інтересів в неюрисдикційній формі відбувається в рамках матеріальних правовідносин і здійснюється, як правило, безпосередньо учасниками цієї дії. Крім того, діяльність щодо захисту прав і законних інтересів відбувається в певній процесуальній формі, встановленій законом для зазначеного органу, а ухвалений у справі правовий акт володіє обов’язковістю [14 с. 125]. Як вірно відмічається в літературі, юрисдикційна форма захисту є «діяльністю державних органів із захисту порушених або оспорюваних суб’єктивних прав» [3, с. 16]. Зміст такої форми полягає в тому, що уповноважена особа, яка вважає, що її право та інтереси порушені, звертається за захистом до компетентних державних органів, які визначені спеціальним законом або ж домовленістю сторін (наприклад, у випадках, що передбачені Законом України «Про третейські суди») [4, с. 27]. Застосовувати цю форму також можна і у разі використання імперативних колізійних норм національного законодавства у правовідносинах за участю іноземного елемента, і у разі використання законодавчих норм, які застосовуються в силу специфічних рис деяких правовідносин.
Хоча неюрисдикційна форма для захисту цивільних прав та інтересів також важлива, ми все ж таки в межах нашого дослідження докладніше розглянемо структуру юрисдикційної форми захисту. Традиційно юрисдикційна форма захисту поділяється на дві підформи: судову та адміністративну [5, с. 26]. Проте ми вважаємо, що такий підхід суттєво збіднює всі можливі варіанти застосування зазначеної форми, тому, на нашу думку, є необхідним розширити юрисдикційну форму захисту цивільних прав та інтересів та закріпити поряд із судовим та адміністративним порядком захисту охорону прав фізичної та юридичної особи нотаріусом (нотаріальний захист) [5, с. 26].
Також ми не можемо погодитись з думкою, що діяльність нотаріальних органів (нотаріусів) у своїй основі має забезпечувальний характер і не спрямована безпосередньо на захист порушеного права. Винятком з цього правила є лише повноваження нотаріуса щодо вчинення виконавчих написів, які спрямовані на стягнення заборгованості [6, с. 30]. До речі, саме такий підхід зафіксований і в чинному законодавстві: відповідно до ст. 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках та в порядку, встановлених законом. На наше переконання, такий підхід є доволі застарілим, і діяльність нотаріуса щодо охорони цивільних прав та інтересів учасників цивільних відносин є більш різноманітною. Безперечно, вчинення виконавчого напису є одним з основних, але далеко не єдиним способом захисту.
Нотаріальна форма охорони регулює суспільні відносини, пов’язані з охороною суб’єктивного права особистості, без допомоги судових органів. Цей інститут несудового захисту є охоронним та має окреме нормативно-правове регулювання. Нотаріальна форма охорони наділена такими ознаками: відносною самостійністю, специфічністю способу правового регулювання тощо. В рамках зазначеного інституту існують групи норм, що регулюють окремі способи нота­ріальної охорони.
Нотаріальна форма охорони, на нашу думку, повинна включати в себе: по-перше, діяльність спеціально уповноважених органів та осіб щодо застосування права, яка відбувається з дотриманням певних процедур; по-друге, якщо відсутня спеціальна процедура несудового захисту прав людини, то в кожному конкретному випадку особа самостійно визначає порядок захисту свого права, виходячи з власних інтересів і можливостей. Особливістю процедур, що застосовуються в межах несудового захисту прав людини, є те, що особі надається можливість самостійного їх вибору для захисту свого права. Які вчинки буде здійснювати особа, захищаючи його — це на її розсуд, головне, щоб це було в межах закону.
Правовий конфлікт може виникнути не тільки у правовідносинах певних осіб. Він має місце й у випадку, якщо є реальні перешкоди (або загроза їхнього виникнення) при здійсненні цивільних прав. На подолання цих перешкод спрямовано насамперед встановлення фактів нотаріусом. Можна виділити два напрямки діяльності нотаріату щодо попередження правових конфліктів та сприяння їх вирішенню:

АЛЛА ЄРУХ,
приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу
ПИТАННЯ ПОСВІДЧЕННЯ ЗАПОВІТІВ
Що таке заповіт?
Згідно зі ст. 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи (заповідача) на випадок смерті стосовно належного йому майна, майнових прав та обов’язків.
При цьому спосіб, у який таке розпорядження може бути здійснено, а також форма викладення цього розпорядження чітко визначені законом.
Заповітом визначається порядок переходу спадщини (майна, майнових прав та обов’язків) до тих осіб, яких заповідач може обирати без урахування родинних чи подружніх зв’язків. У разі відсутності заповіту та волі заповідача до розподілу його майна після смерті спадкування відбувається відповідно до черговості, що встановлена законом.
За своєю правовою природою заповіт є одностороннім правочином, а відтак має відповідати усім вимогам, передбаченим гл. 16 ЦК України.
Особливістю заповіту є те, що цей правочин складається на випадок смерті, правові наслідки за яким для зазначених у ньому спадкоємців настають лише після смерті заповідача.
Хто може бути заповідачем?
Відповідно до ст. 1234 ЦК України право на заповіт має лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
Отже, законодавець:
а) обмежує коло заповідачів лише фізичними особами;
б) пов’язує можливість здійснення розпорядження на випадок смерті з набуттям фізичною особою повної цивільної діє­здатності;
в) не встановлює обов’язкової умови досягнення заповідачем повноліття.
З огляду на викладене слід нагадати, що повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років (тобто повноліття). У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. При цьому в разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття та у разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов’язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається (ст. 34 ЦК України).
Відповідно до ст. 35 ЦК України повна цивільна дієздатність може надаватися:
• фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором;
• неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини;
• фізичній особі, яка досягла 16 років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.
Згідно зі ст. 35 ЦК України надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.
Як і у випадку реєстрації шлюбу фізичною особою, яка не досягла повноліття, у разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.
З іншого боку, не мають права на заповіт фізичні особи, які хоч і є повнолітніми, але визнані у встановленому порядку недієздатними чи такими, цивільна дієздатність яких обмежена (статті 36–42 ЦК України).
У якому порядку нотаріус визначає обсяг цивільної дієздатності заповідача?
Визначення обсягу цивільної дієздатності заповідача здійснюється нотаріусом з дотриманням вимог ст. 44 Закону України «Про нотаріат» і проводиться за паспортом громадянина України або іншими документами, передбаченими ст. 43 цього Закону (крім посвідчення водія, особи моряка, інваліда чи учасника Великої Вітчизняної війни; посвідчення, виданого за місцем роботи фізичної особи), які унеможливлюють виникнення будь-яких сумнівів щодо обсягу цивільної дієздатності фізичної особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії.
У разі потреби нотаріусу надається довідка про те, що особа не страждає на психічний розлад, який може вплинути на її здатність усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними. При цьому законодавець не зобов’язує нотаріуса завжди вимагати подання згаданої довідки, а пропонує ставити питання про її надання у разі виникнення такої потреби. Зазвичай така потреба може виникнути після розмови із потенційним заповідачем, у ході якої нотаріус не зміг встановити, наприклад, адекватність реакцій на свої запитання тощо.
За загальним правилом у разі наявності сумнівів щодо обсягу цивільної дієздатності фізичної особи, яка звернулася до нотаріуса з метою складання та посвідчення її заповіту, нотаріус зобов’язаний звернутися до органу опіки та піклування за місцем проживання відповідної фізичної особи для встановлення факту відсутності опіки або піклування над такою фізичною особою. При цьому за змістом ст. 44 Закону України «Про нотаріат» надання довідки про те, що особа не страждає на психічний розлад, є правом нотаріуса, а звернення до органу опіки та піклування у разі наявності сумнівів щодо обсягу цивільної дієздатності фізичної особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, є його обов’язком.
За якими документами може бути визначено обсяг цивільної дієздатності заповідача, який не досяг повноліття?
У разі посвідчення заповіту від імені особи, що не досягла повноліття, нотаріусу мають бути подані документи, якими підтверджується набуття фізичною особою — заповідачем чи надання фізичній особі — заповідачеві повної цивільної дієздатності. Зокрема, такими документами можуть бути:
• свідоцтво про реєстрацію шлюбу особи, яка не досягла повноліття;
• рішення органу опіки та піклування про надання повної цивільної дієздатності особі, котра працює за трудовим договором;
• рішення суду про надання повної цивільної дієздатності особі, яка працює за трудовим договором, у разі відсутності письмової згоди батьків (усиновлювачів, піклувальників), необхідної для прийняття відповідного рішення органом опіки та піклування;
• виписка з Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців, якою підтверджується факт реєстрації особи як підприємця;
• свідоцтво про народження дитини, батьками (одним із батьків) якої є неповнолітній (неповнолітня).
Чи допускається складання заповіту представником заповідача?
Відповідно до закону (ст. 1234 ЦК України) право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.
При цьому мається на увазі представництво як на підставі договору (за довіреністю), так і на підставі закону (представництво батьків, усиновлювачів, опікунів чи піклувальників).
Яка інформація щодо особи заповідача має бути обов’язково зазначена у заповіті?
На дотримання вимог ст. 47 Закону України «Про нотаріат» у тексті заповіту зазначається ім’я заповідача, а також місце проживання заповідача та реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєст­раційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідний орган державної податкової служби і мають відмітку в паспорті).
Відображення імені заповідача має бути викладено відповідно до вимог ст. 28 ЦК України, де, зокрема, зазначено, що ім’я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить.
Відповідно до п. 70.13 ст. 70 Податкового кодексу України документи, пов’язані з проведенням операцій, передбачених п. 70.12 цієї статті, які не мають реєстраційного номера облікової картки платника податків або серії та номера паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідний орган державної податкової служби і мають відмітку у паспорті), вважаються оформленими з порушенням вимог законодавства України.
Відповідно до п. 1.3 гл. 3 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України текст заповіту має містити інформацію про дату та місце народження заповідача (задля більш повної ідентифікації заповідача та унеможлив­лення спорів щодо особи спадкодавця при оформленні спадщини). При цьому, враховуючи нотаріальну практику, під місцем народження зазвичай розуміється відповідний населений пункт. У разі якщо заповідач народився за межами України, у заповіті зазначається країна.
Хто може бути спадкоємцем за заповітом?
Як зазначено у ст. 1235 ЦК України, заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.
Таким чином, з урахуванням викладеного та за змістом ст. 2 та ст. 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом можуть бути:
• фізичні особи як громадяни України, так і іноземні громадяни та особи без громадянства. При складанні заповіту нотаріус має роз’яснити заповідачеві, що спадкоємцями за заповітом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини;
• юридичні особи як резиденти, так і не резиденти;
• інші суб’єкти публічного права (держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо).
Чинне законодавство не обмежує заповідача у виборі призначених ним спадкоємців ані родинними, шлюбними чи іншими відносинами, ані обсягом цивільної дієздатності таких спадкоємців, ані віковим цензом тощо. Таким чином, фізичній особі надається повна свобода вибору спадкоємця, що обмежується лише колом суб’єктів публічного права. На питання щодо можливості зробити своїм спадкоємцем тварину, наприклад улюбленого собаку або коня, слід однозначно відповісти негативно.
Яка інформація щодо особи спадкоємця має бути обов’язково зазначена в заповіті?
Відповідно до вимог закону при призначенні спадкоємців заповідач не обмежений у їх виборі наявністю родинних, шлюбних чи будь-яких інших сімейних відносин із фізичною особою, на ім’я якої робиться заповіт, а відсутність таких зв’язків не є перешкодою для реалізації заповідачем свого права щодо здійснення розпорядження на випадок смерті. Проте за бажанням заповідача родинні відносини все ж таки можуть зазначатися у заповіті. При цьому відсутність документів, що підтверджують такі відносини, не може бути підставою для відмови у посвідченні заповіту.
З огляду на те, що фізична особа набуває прав та обов’язків і здійснює їх під своїм іменем, у заповіті має бути зазначено ім’я спадкоємця. Зазначене не є прямою вимогою закону. Однак відсутність імені спадкоємця/спадкоємців, по-перше, може призвести до неоднозначного тлумачення заповіту, а, по-друге, не позбавляє посвідчення заповіту його безсумнівності (що є однією з основних складових нотаріальної дії).
За загальним правилом (ст. 28 ЦК України) ім’я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Питання щодо ідентифікації осіб, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини (котрі відповідно до приписів цивільного законодавства можуть бути спадкоємцями за заповітом), ані в законодавстві, ані у юридичній літературі не висвітлювалося і досі залишається відкритим. Тому з метою запобігання штучному обмеженню прав заповідача у здійсненні вільного волевиявлення можна рекомендувати таку версію ідентифікації у заповіті майбутнього спадкоємця, зазначивши, що спадкоємцем призначається «…дитина, зачата ПЕТРУШЕНКО ЛІДІЄЮ ВАСИЛІВНОЮ за мого життя і народжена живою після моєї смерті…».
За змістом ст. 1222 ЦК України, з урахуванням зазначеного у ст. 2 цього Кодексу, спадкоємцями за заповітом можуть бути також іноземні громадяни та особи без громадянства, імена яких мають відображатися у заповітах з урахуванням особливостей їх національного законодавства або записів у документах, які будуть надаватися такими спадкоємцями для встановлення особи при оформленні спадщини. Оскільки при посвідченні заповіту нотаріус не встановлює особу громадянина, в інтересах якого складається заповіт, та не перевіряє відповідні документи, він має уважно поставитися до питання повного та правильного відображення у заповіті інформації про спадкоємця та роз’яснити заповідачеві правові наслідки допущених у заповіті неточностей.
Як зазначено у ст. 1222 ЦК України, спадкоємцями за заповітом можуть бути також юридичні особи та інші учасники цивільних відносин, зазначені у ст. 2 цього Кодексу, а саме: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. На практиці нечасто виникають питання щодо нотаріального оформлення заповітів в інтересах інших, крім фізичних осіб, учасників цивільних відносин. Проте такі заповіти все ж мають місце, а тому не зайвим буде нагадати, що будь-який заповіт повинен містити усю необхідну інформацію для ідентифікації спадкоємця та однозначного тлумачення тексту заповіту. Зокрема, заповідачеві слід пропонувати з достовірністю встановлювати та зазначати у заповіті повну назву юридичної особи, офіційну назву держави, територіальної громади тощо.
Чинне законодавство не вимагає зазначення у заповітах будь-якої особливої інформації про призначеного спадкоємця. Проте з метою запобігання незрозумілостей при оформленні спадщини та уникнення неточностей у визначенні спадкоємців не зайвим буде зазначати у текстах заповітів додаткову інформацію про спадкоємців (дата та місце народження фізичної особи, дата реєстрації та номер запису в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України щодо юридичної особи, реєстраційний номер облікової картки платника податків за даними Державного реєстру фізичних осіб — платників податків, код платника податків згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податковий номер тощо).
Яким чином здійснюється волевиявлення заповідача щодо позбавлення законних спадкоємців їх права на спадщину?

Що новенького?

Промайнув ще один рік. Він був нелегким для багатьох із нас. Розпочався новий рік, будемо сподіватися на краще та… починаймо звітувати, адже початок року традиційно є порою здачі звітності. Тож і редакція журналу «Мала енциклопедія нотаріуса» традиційно підбиває підсумки та надає рекомендації щодо порядку застосування податкового законодавства нотаріусами України.

Звертаємо Вашу увагу, що цей матеріал не є офіційною думкою і передбачає додатковий самостійний аналіз та прийняття особистого рішення в кожному конкретному випадку.

Коли нотаріус подає декларацію? Правила оподаткування доходів, отриманих нотаріусами від нотаріальної діяльності, з 1 січня 2011 року регламентує ст. 178 ПК^[1].

У порівнянні з минулими двома роками у порядку оподаткування діяльності нотаріусів принципових змін не відбулося.

Однак державний податковий орган тепер уже називається не Міністерство доходів та зборів, а Державна фіскальна служба України. Втім для нас вони, як і раніше, залишаються податківцями.

І саме податківці й надалі адмініструють як податок на доходи, який слід платити з нотаріальних доходів та із зарплати працівників, так і військовий збір, а ще — єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (про це читайте на с.70).

Тож звітувати щодо податку на доходи, військового збору, єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування ми, як і раніше, маємо в один орган — тепер уже в орган Державної фіскальної служби України. А нею є ваша податкова інспекція, куди ви вже багато років подаєте декларації та інші звіти.

Щодо оподаткування діяльності нотаріуса за підсумками 2014 року податком на доходи фізичних осіб, змін в правилах його нарахування немає.

Втім в останніх числах року, що минув, законотворець вирішив підправити правила оподаткування та вніс низку значних змін до ПК та інших законів Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28.12.2014 № 71-VIII, а також Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов’язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» від 28.12.2014 № 77-VIII.

1. Короткий огляд змін на 2015 рік

Серед значущих назвемо такі:

продовжено на 2015 рік справляння із зарплати найманих працівників військового збору з розширенням бази оподаткування;

досить революційно оновлено правила справляння податку на нерухоме майно (ст. 266 ПК);

змінено ставки податку на доходи фізичних осіб — замість 17% тепер буде ставка 20% (далі — ПДФО);

передбачено можливість знизити ставку єдиного внеску в частині нарахування на зарплату найманих працівників;

запроваджено транспортний податок, який мають платити й фізичні особи (ст. 267 ПК). Добре, що не всі, як було в проектах цих змін, а лише ті, у кого є легковий автомобіль, який використовувався до 5 років і має об’єм циліндрів двигуна понад 3000 куб. см.

Ці зміни запрацювали з 01.01.2015 і, на нашу думку, мають стосуватися уже періодів 2015 року, а на оподаткування доходів нотаріусів за періоди 2014 року не впливатимуть.

При цьому в питанні оподаткування доходів нотаріусів (ст. 178 ПК) зверніть увагу лише на зміни в п. 178.6 ПК: