Василь КРАТ,
кандидат юридичних наук, асистент кафедри цивільного права № 1
Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого
СПІВВІДНОШЕННЯ КАТЕГОРІЙ
«МІСЦЕ НОТАРІАЛЬНОГО
ПОСВІДЧЕННЯ ПРАВОЧИНУ»
ТА «МІСЦЕ ВЧИНЕННЯ ПРАВОЧИНУ»
Неоднозначність та суперечливість правового регулювання місця нотаріального посвідчення правочинів призводить до потреби з’ясування правил його встановлення, визначення місця вчинення правочину, правових наслідків для правочину в разі нотаріального посвідчення в іншому місці, ніж передбачено законом, і відсутності вказівки у правочині місця його вчинення.
І. Місце нотаріального посвідчення
правочину
1. Аналіз ч. 4 ст. 55 Закону України «Про нотаріат» дозволяє стверджувати, що місце нотаріального посвідчення правочину визначається за:
а) місцезнаходженням (місцем реєстрації) майна;
б) місцезнаходженням (місцем реєстрації) однієї із сторін відповідного правочину.
Отже, на законодавчому рівні встановлюються два альтернативних імперативних правила визначення місця нотаріального посвідчення правочинів. У першому місце нотаріального посвідчення правочину визначається за допомогою розташування або реєстрації майна. Відповідно у другому критерієм для визначення місця нотаріального посвідчення виступає місце знаходження або реєстрації сторони правочину.
2. При цьому варто акцентувати увагу на декількох суттєвих моментах щодо розуміння термінів місце «знаходження» та «реєстрації» сторони правочину:
а) місцезнаходження використовується тільки в поєднанні із словосполученням «юридичної особи» (наприклад, абз. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», абз. 3 і 4 ч. 3 ст. 9 Закону України «Про транспортно експедиторську діяльність» та ін.). Воно має встановлюватися відповідно до вимог, передбачених ст. 93 ЦК України. Хоча законодавством й не виключається визначення місця реєстрації юридичної особи згідно зі ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»;
б) місцем реєстрації фізичної особи вважається адреса житла, в якому особа проживає (перебуває), і що внесена до її паспортного документа. Тобто місце реєстрації може пов’язуватися з місцем проживання або перебування і має підтверджуватися відміткою про це в паспортному документі;
в) використання терміна «місце реєстрації» не позбавляє колізій щодо визначення місця нотаріального посвідчення правочину, оскільки практично можливим виглядає виникнення декількох ситуацій:
• місце проживання і місце реєстрації фізичної особи співпадають, у результаті чого визначення місця нотаріального посвідчення відбуватиметься без певних проблем;
• місце проживання (перебування) і місце реєстрації не співпадають, що обумовить необхідність нотаріального посвідчення за місцем реєстрації фізичної особи або за місцем знаходження майна;
• відсутність місця реєстрації, що як наслідок викличе потребу нотаріального посвідчення правочину за місцем знаходженням (реєстрації) майна;
г) у ч. 4 ст. 55 Закону України «Про нотаріат» не враховується правило, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження (ч. 2 ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»).

Міністерство юстиції України

Головне територіальне управління юстиції у Дніпропетровській області

Приватний нотаріус

Криворізького міського нотаріального округу
Дніпропетровської області

ххххххх

вул. хххххх, м. Кривий Ріг, 50065, тел. (факс) хххххх

email: хххххххх

АПЕЛЯЦІЙНА СКАРГА
на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06.08.2015

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06.08.2015 у справі № 804/8711/15 за адміністративним позовом приватного нотаріуса ххххххх міського нотаріального округу Дніпропетровської області ххххххх до Криворізької південної об’єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Дніпропетровській області позовні вимоги було задоволено частково:

скасовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 06.07.2015 № Ф-1149/84У зі сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування на суму 47834,72 грн.;

скасовано рішення від 08.07.2015 № 0020701703 про застосування штрафних санкцій на суму 7915,78 грн.;

скасовано податкове повідомлення-рішення від 08.07.2015 № 0020741703.

У задоволенні решти позову — відмовлено.

Відповідно до ч. 2 ст. 186 КАС України апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні, апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Постанова прийнята у письмовому провадженні.

Копія постанови суду на теперішній час мною не одержана. Зміст постанови суду першої інстанціїї мені відомий з даних Єдиного реєстру судових рішень.

З висновками, викладеними судом в постанові, яка оскаржується, частково не погоджуюся. При прийнятті рішення суд вирішив не всі позовні вимоги, неповно з’ясував обставини, що мають значення для справи, надав поверховий аналіз норм матеріального права, не застосувавши при цьому норми, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, наслідком чого стало часткове винесення судом висновків, які не узгоджуються з нормами чинного законодавства. Вважаю, що постанова Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06.08.2015 у справі № 804/8711/15 повинна бути частково змінена з огляду на наступне.

Суд першої інстанції вважає, що не може розглядатися в якості матеріально-правового способу захисту порушеного права, вимоги щодо визнання відсутності повноважень відповідача щодо проведення планової документальної перевірки самозайнятої особи — приватного нотаріуса та визнання відсутності повноважень відповідача щодо перевірки правильності нарахування та утримання єдиного соціального внеску самозайнятою особою — приватним нотаріусом. Оскільки відповідно до п.п. 20.1.4. п. 20.1. ст. 20 ПК України від 02.12.2010 року № 2755-VI органи державної податкової служби мають право проводити перевірки платників податків в порядку, встановленому цим Кодексом.

Володимир КРАВЧУК,
кандидат юридичних наук,
суддя Львівського окружного адміністративного суду
ДОГОВІР ДАРУВАННЯ
Договір дарування є одним із найстаріших та найпоширеніших цивільно-правових договорів. Усі ми час від часу даруємо або одержуємо подарунки. Це невід’ємні елементи днів народжень, одружень та інших урочистих моментів. Безперечно, договір дарування — один із найприємніших і найблагородніших договорів. Суть договору дарування розкривається через його безоплатність, а соціальна його значимість полягає у безкорисності.
Договір дарування не часто ставав об’єктом наукових досліджень. Якихось гострих дискусій навколо нього не було. Можливо, тому, що Цивільний кодекс УРСР 1963 року (далі — ЦК УРСР) регулював цей договір лише двома статтями. Цивільний кодекс України 2003 року (далі — ЦК України) істотно змінив правове регулювання дарування. Тепер договір дарування може бути як реальним, так і консенсуальним, розширилося коло майна, котре може бути його предметом, змінилися вимоги до суб’єктного складу та форми договору, особливостей його виконання та припинення тощо. Усі ці новели потребують глибокого осмислення, оскільки вони свідчать про самостійне правове регулювання цього договору, на який норми про купівлю-продаж не поширюються.
Не зважаючи на поширеність договору дарування, публікацій, які спеціально висвітлюють цю тему, небагато. Навіть у спеціалізованих виданнях для нотаріусів.
У новій Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженій Наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. № 20/ 5, зареєстрованій у Міністерстві юстиції України 03.03.2004 р. № 283/8882 (далі — Інструкція), спеціального розділу про дарування немає. Надалі зберігається традиційне відношення до цього договору як до другорядного, похідного від договору купівлі-продажу. Видається, що такий підхід розробників Інструкції не виправданий і не враховує усіх особливостей цих договорів. Про окремі з них ітиметься у цій роботі.
1. Поняття
та ознаки договору дарування
Теоретичні дискусії з приводу визначення соціально-юридичної природи дарування сягають глибокої давнини. В юридичній літературі ХІХ — початку ХХ століття дарування трактувалося як односторонній акт, оскільки, на перший погляд, дарування — це волевиявлення дарувальника. Прихильники протилежної точки зору, зокрема Г. Ф. Шершенєвич, зазначав, що «дарування — це безоплатний договір, безпосередньо скерований на збільшення майна обдаровуваного за рахунок зменшення майна дарувальника. Дарування — це правочин, заснований на взаємній згоді, а не на волі одного дарувальника. До прийняття дарунка обдаровуваною особою дарування позбавлене будь-якого змісту. Ось тому дарування є договором» .
Про договірну природу дарування свідчать такі аргументи:
по-перше, момент переходу права власності на дарунок не завжди співпадає з моментом укладення договору;
по-друге, витрати на утримання дарунка покладаються на обдаровуваного, і тому його згода з огляду на це є необхідною;
по-третє, для обдаровуваного важливим є суб’єкт і мотиви дарування, і якщо він відмовиться від прийняття дарунка, договір уважатиметься неукладеним.
Поняття договору дарування закріплено у ч. 1 ст. 717 ЦК України: за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Отже, з дефініції випливає, що цей договір може бути як консенсуальним, так і реальним, безоплатним, має фідуциарний характер та є підставою виникнення зобов’язань про передачу майна у власність.
Договір дарування згідно з ЦК України може бути як реальним, так і консенсуальним. До цього часу такий договір визначався у законодавстві і теорії лише як реальний договір. Стаття 243 ЦК УРСР передбачала, що договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдаровуваному. Тобто вказувалося на ознаку реального правочину — необхідність передачі речі (майна) для того, щоб уважати таку угоду укладеною. Консенсуальним договір дарування буде тоді, коли він породжує зобов’язання передати майно обдаровуваному у майбутньому. Зобов’язання не збігається з моментом передачі речі. Новий ЦК України по-різному регулює реальний та консенсуальний договори дарування.
Реальний договір (безпосереднє дарування) вважається укладеним з моменту передачі дарунка обдаровуваному. Він укладається і виконується в момент передачі речі. Така модель договору має наслідком виникнення права власності на дарунок у обдаровуваного. Право власності на дарунок виникає з моменту його прийняття.
Найчастіше така договірна конструкція використовується для дарування речей, передача яких не потребує дотримання особливого порядку (не встановлено обов’язкової нотаріальної форми, державної реєстрації).
У літературі висловлюється думка, що договір дарування, котрий укладається шляхом передачі речі, взагалі не породжує зобов’язань і тому не може бути віднесеним навіть до реальних договорів, а за своєю правовою природою є юридичним фактом, котрий є підставою припинення права власності на дарунок у дарувальника і виникнення права власності у обдаровуваного (так званий речовий договір) .
Ця позиція критикується, оскільки реальний договір дарування теж породжує зобов’язання у сторін. Наприклад, у дарувальника завжди виникає обов’язок повідомити обдаровуваного про відомі йому недоліки або особливості речі, як наслідок невиконання цього обов’язку виникає зобов’язання відшкодувати обдаровуваному заподіяну цими недоліками чи особливостями шкоду; обдаровуваний, як при реальній, так і при консенсуальній конструкції договору, зобов’язаний дбати про дарунок, котрий має велику нематеріальну або наукову, історичну або культурну цінність. Реальність договору дарування означає, що укладення договору та передача права власності відбуваються в один момент, але в жодному разі не відсутність зобов’язань.
Консенсуальний договір (дарувальна обіцянка) набирає чинності в момент досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов. Момент укладення договору не співпадає з моментом виконання зобов’язань за ним. Між сторонами виникає зобов’язальне правовідношення: дарувальник зобов’язується передати дарунок у власність обдаровуваного, а останній має право вимагати передачі дарунка (ст. 723 ЦК України). Фактично, консенсуальний договір дарування — це обіцянка дарувальника.
Консенсуальними, зокрема, є:
• договір дарування з обіцянкою передати дарунок у майбутньому через певний строк (у певний термін) або у разі настання відкладальної обставини (ч. 1 ст. 723 ЦК України);
• договір дарування майнових прав, котрі можуть виникнути у дарувальника в майбутньому;
• договір дарування нерухомих речей;
• договір дарування валютних цінностей на суму, котра перевищує п’ятдесятикратний розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян;
• договір дарування з обов’язком обдаровуваного на користь третьої особи (ст. 725 ЦК України);
• договір дарування майнових прав, котрими володіє дарувальник;
• договір дарування рухомих речей, котрі мають особливу цінність, та ін.
Договір дарування може бути як одностороннім, так і двостороннім (взаємним). Взаємними є зобов’язання, кожен учасник яких є боржником і кредитором одночасно; в односторонніх зобов’язаннях одна особа виступає тільки як кредитор, а друга — тільки як боржник . Суть взаємності полягає в тому, що зустрічне виконання повинно проводитися однією зі сторін лише після виконання іншою стороною свого зобов’язання .
Двостороннім (взаємним) є договір дарування, в якому кожна із сторін має і права і обов’язки (наприклад, дарування з обов’язком обдаровуваного на користь третьої осо-би: дарувальник зобов’язаний передати дарунок обдаровуваному і має право вимагати виконання обов’язку на користь третьої особи, а обдаровуваний, у свою чергу, має пра-
во вимагати передачі дарунка і зобов’яза-
ний виконати обов’язок на користь третьої особи).
Одностороннім є договір дарування, в якому у однієї сторони є тільки права, а у другої лише обов’язки (наприклад, дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому: дарувальник зобов’язаний передати дарунок обдаровуваному через певний строк (у певний термін) або у разі настання певної обставини, а обдаровуваний у такому випадку вправі вимагати передачі дарунка).
Договір дарування характеризується низкою специфічних ознак, завдяки яким його виокремлюють серед інших договірних зобов’язань. До них належать:
• безоплатність,
• збільшення майна обдаровуваного за рахунок зменшення майна дарувальника;
• дарувальницький намір;
• згода обдаровуваного на прийняття дарунка ;
• безповоротність переходу прав;
• безстроковість дарування.
Серед ознак, котрі характеризують договір дарування як такий, найбільш важливою є безоплатність (ч. 1 ст. 717 ЦК України).
Для цивільного обороту відплатність є загальним правилом. Частина 5 ст. 626 ЦК України встановлює презумпцію відплатності договору: договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору. Дарування і є тим самим «іншим». Безоплатність договору дарування є імперативною його ознакою, котра закріплена в законі. Будь-яке зустрічне задоволення на користь дарувальника прямо заборонено.
Слід мати на увазі, що безоплатність не означає безпричинності або безкорисності. Мотиви дарування можуть бути далеко не безкорисні. Дарувальник, наприклад, може мати бажання сподобатися, заохотити до вчинення певної дії, допомогти, віддячити обдаровуваному, позбутися майна (на тобі, Боже, що мені не гоже) та ін. Важливим моментом є те, що мотиви дарування лежать за межами договору і не впливають на його чинність . Дійсність договору дарування не залежить від причин, які спонукали дарувальника його укласти.
Частина 2 ст. 717 ЦК України передбачає, що договір, котрий установлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Отже, договір є нікчемним у випадку, коли мотив закріплений у договорі й спрямований на користь дарувальника.
Під безоплатністю договору дарування належить розуміти відсутність зі сторони обдаровуваного будь-якого зустрічного задоволення на користь дарувальника. Не є порушенням ознаки безоплатності договору такі випадки:

ВІКТОРІЯ ГОЛОБОРОДЬКО,
приватний нотаріус Севастопольського міського нотаріального округу, кандидат юридичних наук
ПОДАТКОВА ЗАСТАВА ПРИ РЕЄСТРАЦІЇ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
Відповідно до п. 93 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2011 року № 703 (далі — Порядок № 703), нотаріус під час розгляду заяви про державну реєстрацію прав встановлює наявність (відсутність) записів про обтяження податковою заставою речових прав на нерухоме майно в тому числі й у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна.
Коли нотаріус здійснює це відносно відчужувача, усе більш менш зрозуміло: якщо наявна податкова застава на конкретне майно (яке є предметом договору) або «на все майно», договір посвідчувати не можна без згоди відповідного органу.
Але згідно з зазначеною нормою перевірку наявності податкової застави потрібно здійснювати і при реєстрації права власності за набувачем. І ось тут виникає запитання: які мають бути наслідки, якщо така застава наявна?
І. Розглянемо спочатку випадок, коли податкова застава накладена на конкретне нерухоме майно. При цьому, звісно, це не майно, що є предметом посвідченого договору, на підставі якого здійснюється реєстрація права за набувачем.
Перше, що спадає на думку, — це перенесення цього обтяження в спеціальний розділ. Однак це неправильно!
Згідно з п. 94 Порядку № 703 в разі наявності записів про обтяження речових прав на нерухоме майно в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, Державному реєстрі іпотек та/або Державному реєстрі обтяжень рухомого майна державний реєстратор переносить відповідні записи до розділу Державного реєстру прав, відкритого на об’єкт нерухомого майна (далі — ДРРП). Але, по-перше, це положення є загальним, по-друге, — в ньому йдеться лише про перенесення записів до вже відкритого розділу. Тобто записів, за якими можна ідентифікувати об’єкт нерухомого майна, на який ми відкрили розділ, і які стосуються конкретно цього об’єкта.

ВІКТОРІЯ ГОЛОБОРОДЬКО,
приватний нотаріус Севастопольського міського нотаріального округу
Правовий аналіз листа дпа україни від 05.04.2011 р. № 6506/6/170715 щодо статусу резидента
Перед розглядом листа ДПА України від 05.04.2011 р. № 6506/6/17-0715 по суті потрібно визначити «статус» листів ДПА України взагалі.
До 1 січня 2011 року діяв Закон України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетними та державними цільовими фондами». Відповідно до пп. 4.4.2 ст. 4 вказаного Закону роз’яснення окремих положень податкового законодавства надавалися контролюючими податковими органами у визначеному порядку. Цей порядок було закріплено наказом ДПА України від 12.04.2003 р. № 176, згідно з яким роз’яснення податковими органами окремих положень податкового законодавства здійснювалось шляхом надання узагальнюючих податкових роз’яснень і податкових роз’яснень. При цьому узагальнюючими податковими роз’ясненнями мали право користуватися всі платники податків при обрахуванні сум податкових зобов’язань та під час проведення апеляційних процедур.
З 1 січня 2011 року (з набранням чинності Податковим кодексом України) вказаний Закон втратив чинність, тож керуватися ним та розробленими на його виконання підзаконними нормативно-правовими актами вже не можна.
Податковий кодекс України (далі — ПК) містить главу 3 у розділі II «Податкові консультації», яка складається лише з двох статей — 52 та 53. Відповідно до вказаних норм ПК податкова консультація надається за зверненням платника податків, має індивідуальний характер і може застосовуватись виключно тим платником податків, якому надано консультацію.
Таким чином, ПК закріпив принципово новий підхід до повноважень податкових органів у сфері застосування податкового законодавства:

ВОЛОДИМИР МАРЧЕНКО,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, шеф-редактор науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса», член Академії нотаріату України
ЄДИНИЙ ВНЕСОК З НОТАРІАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЗА ПІДСУМКАМИ 2013 РОКУ
ПРАВИЛА НАРАХУВАННЯ ЄДИНОГО ВНЕСКУ З ДОХОДІВ НОТАРІУСА
Уже спливає третій рік сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (далі — єдиний внесок), який замінив сплату чотирьох внесків до соцфондів.
Однак у 2013 році відбулися кардинальні зміни. З 1 жовтня 2013 року ми сплачуємо єдиний внесок уже не до Пенсійного фонду України (далі — ПФУ), а до органу Міндоходів, який з’явився теж у 2013 році.
Порядок справляння єдиного внеску регламентують такі нормативно-правові акти:
• Закон України «Про збір і облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 № 2464-VI (далі — Закон № 2464);
• до 01.10.2013 — Інструкція про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, затверджена постановою правління ПФУ від 27.09.2010 № 21-5; на зміну їй з 01.10.2013 прийшла Інструкція про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, затверджена наказом Міндоходів від 09.09.2013 № 455 (далі — Інструкція № 455), що визначає процедуру нарахування і сплати єдиного внеску, нарахування і сплати фінансових санкцій, стягнення заборгованості зі сплати страхових коштів;
• до 01.10.2013 — Порядок формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, затверджений постановою правління ПФУ від 08.10.2010 № 22-2 (далі — Порядок № 22 2); на зміну йому з 01.10.2013 прийшов Порядок формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, затверджений наказом Міндоходів від 09.09.2013 № 454 (далі — Порядок № 454), що встановлює порядок, строки подання звітності щодо єдиного внеску та їх форму.
Зміна адмініструючого органу та оновлення нормативно-правових актів майже не вплинули на основні правила сплати єдиного внеску. Міндоходів просто переписало ці документи зі своїх пенсійних аналогів. Однак, на наш погляд, при розрахунку єдиного внеску за 2013 рік можливе більш жорстке «особисте» сприйняття податківцями трактування порядку сплати єдиного внеску, який до цього допускав ПФУ. Про це ми писали торік у публікації «Єдиний внесок з нотаріальної діяльності за підсумками 2012 року» (МЕН, 2012, № 6, с. 172–180).
Зараз стисло нагадаємо правила нарахування та сплати єдиного внеску з урахуванням нових документів, що набули чинності протягом 2013 року.
Правило 1
Нотаріуси як особи, які забезпечують себе роботою самостійно — займаються незалежною професійною діяльністю, — є платниками єдиного внеску (п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464 і п.п. 4 п. 2.1 Інструкції № 455). Для цілей застосування Закону № 2464 і Інструкції № 455 нотаріуси є страхувальниками.
Правило 2
Єдиний внесок з нотаріальної діяльності сплачується за обов’язковою ставкою 34,7% від бази. Ця ставка включає лише пенсійне страхування та страхування на випадок безробіття. Щоб бути застрахованим за іншими видами соціального страхування, нотаріус може добровільно застрахуватися шляхом сплати єдиного внеску за більшою ставкою (36,6%, або 36,21%, або 38,11%), уклавши договір про добровільне страхування.
Правило 3
Базою для справляння єдиного внеску є сума доходу (прибутку), отриманого від нотаріальної діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за місяць, у якому отримано дохід (прибуток) (п. 3.3 та п.п. 3 п. 4.5 Інструкції № 455). Платникам, які зобов’язані здійснити доплату до мінімального страхового внеску, органами Міндоходів для узгодження надсилається повідомлення-розрахунок за формою згідно з додатком 1 до Інструкції № 455, у якому зазначається розрахунок сум такої доплати, які підлягають сплаті за результатами їх діяльності за звітний рік (п.п. 3 п. 4.5 Інструкції № 455).

ВІКТОРІЯ ГОЛОБОРОДЬКО,
приватний нотаріус Севастопольського міського нотаріального округу
НОТАРІАЛЬНІ ДОКУМЕНТИ ЗІ США — «КІТ У МІШКУ»?
Наша правова система є для нас звичною та органічною. Проте кожен юрист знає про існування інших правових систем з доволі відмінними, а іноді навіть і протилежними рисами та принципами. Не є виключенням організація інституту нотаріату.
Україна відноситься до країн з латинським типом нотаріату, основними рисами якого є: публічний статус нотаріуса, високі вимоги до представників цієї професії (вища юридична освіта, тривалий трудовий стаж у сфері права, проходження стажування, складання іспиту, постійне підвищення кваліфікації та інше) та високий рівень відповідальності. До нотаріуса звертаються як до кваліфікованого, неупередженого юридичного радника.
Законодавством встановлено суворі правила вчинення нотаріальних дій та жорсткі вимоги до змісту нотаріально оформлюваного документа. Нотаріальне оформлення — це гарантія законності та надання документу особливого статусу.
Сполучені Штати Америки є країною з англосаксонським типом нотаріату. Проте поняття «публічний нотаріус» (notary public) в США суттєво відрізняється від аналогічного поняття у Великобританії (в якій теж існує англосаксонський нотаріат). Публічний нотаріус в США — це звичайний комерсант, якому на певний строк (частіше 4–5 років) видана ліцензія на використання печатки задля підтвердження простих дій.
Для того щоб стати публічним нотаріусом, не вимагається наявність вищої освіти. Людина, яка бажає стати публічним нотаріусом, повинна:
бути громадянином США або постійно легально проживати в США;
подати заяву на отримання відповідної ліцензії;
не бути засудженою за кримінальне правопорушення;
в деяких штатах — прослухати курс із підготовки та/або скласти неважкий іспит, а в більшості штатів не вимагається й цього.
Американські публічні нотаріуси виконують суто «технічні» функції: вони засвідчують справжність підписів та ідентичність копій з оригіналами документів. При цьому перевірка змісту поданого документа не входить до їх компетенції. Тобто публічні нотаріуси в більшості випадків навіть не читають документ, на якому засвідчують справжність підписів: він може бути складений юридично неграмотно, мовою, якої нотаріус не розуміє, суперечити законодавству, містити незаповнені місця, які згодом можуть бути заповнені будь-якою інформацією, і т. д.
Публічним нотаріусам прямо заборонено надавати правові консультації щодо оформлення й складання документів. Така діяльність є юридичною, і право займатися нею мають лише адвокати (lawyer).

РУСЛАН МІРОШНИЧЕНКО,
адвокат, керуючий партнер юридичної фірми «Litis»
Форум-семінар «Закон України «Про акціонерні товариства»: новий вимір господарювання»
27 травня 2011 року, в м. Харкові, у приміщенні конференц-зали Національної академії правових наук України, за адресою: вулиця Пушкінська, 70, відбувся форум-семінар «Закон України «Про акціонерні товариства»: новий вимір господарювання».
Організаторами заходу виступили Харківська обласна організація Союзу юристів України, Харківське територіальне управління Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку та юридична фірма «Litis». Проведення форуму підтримали Центр юридичної освіти «Cled», Професійна асоціація корпоративного управління, Всеукраїнська інформаційна мережа «Ліга Закон», газета українських юристів «Юридична практика», Юридичний портал «Pravotoday», ТОВ НВП «Інформвнешсервіс», ТОВ «Емкон», інформаційно-довідковий проект «Юристи Слобожанщини».
Актуальність цього заходу була обумовлена набуттям чинності з 30.04.2011 р. Законом України «Про акціонерні товариства» і виникненням у зв’язку з цим широкого кола питань з його тлумачення та застосування компаніями, що здійснюють свою господарську діяльність у формі акціонерних товариств, а також професійними консультантами та юристами, які супроводжують діяльність таких компаній.
Форум відвідали адвокати, юристи, партнери юридичних фірм, приватні нотаріуси, юрисконсульти, корпоративні секретарі, представники інвестиційних компаній та професійних учасників фондового ринку. Серед запрошених також були присутні суддя Харківського окружного адміністративного суду, представник Департаменту державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб підприємців Виконавчого комітету Харківської міської ради, представники Харківського територіального управління Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.
Доповідачами форуму-семінару виступили провідні юристи України й регіону в галузі корпоративного права, представники Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, представники органів судової влади, науковці.
Вітальним словом форум-семінар відкрив голова Харківської обласної організації Союзу юристів України В. В. Кривобок. Звернувши увагу на недосконалість акціонерного законодавства України, він висловив упевненість у тому, що саме такі заходи, як форум, здатні полегшити щоденну правозастосовну діяльність юристів, надають можливість отримати їм необхідну інформацію, підвищити свій кваліфікаційний рівень, закласти основу для вдосконалення нормотворчої діяльності.
На наявності неузгодженостей і недоліків у законодавстві та на необхідності спільних зусиль, спрямованих на їх усунення, ефективної співпраці органів державної влади та громадськості у вироблені рекомендацій з однакового застосування положень чинного законодавства наголосила начальник Харківського територіального управління Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку В. С. Степанова.
З першою доповіддю виступила заступник директора Департаменту корпоративних відносин Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку Н. В. Хохлова. Вона зупинилася на розгляді питань, що стосуються зміни розміру статутного капіталу акціонерного товариства, а саме: дотримання обов’язкових умов, які дозволяють товариству приймати рішення про зміну розміру статутного капіталу, порядок прийняття такого рішення загальними зборами акціонерів, визначення ринкової вартості акцій, реалізація переважного права на придбання акцій при додатковій емісії, взаємовідносини з кредиторами.
Найбільш дискусійними виявилися питання щодо оцінки акцій, а також щодо порядку їх викупу в осіб, які голосували проти прийняття рішення про зміну розміру статутного капіталу.
Окремою проблемою дослідження на форумі-семінарі стало питання укладення угод між акціонерами товариства. З такою темою доповіді виступила І. В. Спасибо-Фатєєва, професор кафедри цивільного права Національного університету «Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого», доктор юридичних наук, член-кореспондент Національної академії правових наук України.
Професор акцентувала увагу на недостатньому дослідженні проблеми як на науковому, так і на практичному рівнях. Це пов’язано, у першу чергу, з новизною цього правового інституту, який був покликаний до життя необхідністю створити противагу імперативності акціонерного законодавства. Поняття акціонерних угод не знайшло свого закріплення ні в Цивільному кодексі, ні в Господарському, ані в інших нормативно-правових актах, що закріплюють права акціонерів та регламентують діяльність акціонерних товариств. Єдиним нормативним актом, який містить посилання на можливість укладення договору між акціонерами, є Закон України «Про акціонерні товариства» (ст. 29). При цьому норма, що міститься в ньому, не розкриває такі важливі питання, як істотні умови, сторони, строк, форма договору. Разом з тим, з огляду на важливість сфери правовідносин, не виключено, що акціонери матимуть намір укладати договір саме в нотаріальній формі.
Договір між акціонерами є непойменованим договором, який укладається виходячи із загальних засад цивільного законодавства (ст. 6 ЦК) та положень ст. 29 Закону України «Про акціонерні товариства». При цьому договір між акціонерами може бути укладено лише за умови, якщо таку можливість передбачено Статутом товариства.
І. В. Спасибо-Фатєєва у своїй доповіді також звернула увагу на коло питань, які не можуть становити предмет домовленостей акціонерного договору, а саме: про обмеження відповідальності членів органів акціонерного товариства; про усунення від отримання дивідендів; про встановлення непойменованих в законі обтяжень акцій; про зміну корпоративної структури товариства.
Дискусійним виявилося питання щодо визначення кола осіб, які можуть підписати договір, зокрема щодо можливості підписання договору особами, які на день його підписання не є акціонерами товариства, а також способу приєднання до договору осіб, які мають намір стати або стали акціонерами товариства.
У ході виступу доповідачем було надано певні, корисні для практикуючих юристів, у тому числі нотаріусів, рекомендації, які мають використовуватися при укладенні таких договорів.
Особливий інтерес учасників викликала доповідь О. Р. Кібенко, професора кафедри господарського права Національного університету «Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого», доктора юридичних наук, члена Експертної ради з питань корпоративного управління ДКЦПФР, «Спірні питання проведення загальних зборів за Законом України «Про акціонерні товариства».
Доповідь дозволила учасникам отримати цінну практичну інформацію щодо порядку проведення загальних зборів акціонерів. Серед «слабких місць» у нормативному регулюванні проведення загальних зборів було відмічено такі: процедура включення обов’язкових питань до порядку денного, обов’язок з оплати при проведенні позачергових загальних зборів, обрання членів лічильної комісії, ознайомлення акціонерів з матеріалами, що виносяться на розгляд, технічна фіксація проведення загальних зборів та ін.
Окрему увагу було приділено належному оформленню рішень загальних зборів акціонерного
товариства: протоколу та додатків до нього.
Також, вже вкотре, обговорювався інститут представництва в корпоративних правовідносинах, зокрема заміна та відкликання представників, правильне оформлення повноважень представника, проблема конкуренції представників, реалізація повноважень представника за довіреністю із завданням на голосування та способи контролю акціонера за голосуванням такого представника.
Проблематиці корпоративних конфліктів — їх попередженню, а також аналізу ризиків їх виникнення — було присвячено доповіді директора Центру розвитку корпоративного управління Міжнародного інституту бізнесу, голови правління Професійної асоціації корпоративного управління, члена Експертної ради з питань корпоративного управління ДКЦПФР, О. Й. Окунєва, заступника начальника Харківського територіального управління Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку Ю. С. Потьомкіна та судді Харківського господарського апеляційного суду І. А. Шутенко.
У своїй доповіді «Ефективна протидія корпоративному захопленню» О. Й. Окунєв порушив проблемні питання голосування та підрахунку голосів при проведенні загальних зборів акціонерного товариства, порядку судового оскарження акціонерами рішень загальних зборів, зупинився на «підводних каменях» обрання органів товариства та визначення їх компетенції, звернув особливу увагу аудиторії на ризики, що мають місце при укладанні товариством значних правочинів та правочинів, щодо вчинення яких є заінтересованість.
Ю. С. Потьомкін повідомив про практику розгляду корпоративних спорів Харківським територіальним управлінням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, яка склалася протягом «перехідного» періоду діяльності акціонерних товариств, навів яскраві приклади конфліктів між акціонерами та менеджментом компаній, між мажоритарними та міноритарними акціонерами.
Узагальнюючи практику розгляду судами корпоративних спорів, І. А. Шутенко зупинилася на найбільш типових порушеннях, що допускають учасники корпоративних відносин, та які призводять до виникнення конфліктів. Крім того, І. А. Шутенко висвітлила позицію Вищого господарського суду України з певної категорії питань корпоративного управління та діяльності акціонерних товариств.
Цікавим та інформативно насиченим став виступ директора консалтингової компанії «Емкон» Є. О. Петрика, який з використанням розгорнутих статистичних даних та наочних діаграм повідомив учасників про динаміку процесу приведення акціонерними товариствами своєї діяльності у відповідність до закону.
Жваву дискусію викликала доповідь адвоката, керуючого партнера ЮФ «Litis» Р. О. Мірошниченка про перетворення акціонерних товариств в інші організаційно-правові форми господарювання. Найбільш гострими виявилися питання вирішення юридичної долі акціонерів, які не беруть активної участі в управлінні товариством, так звані «пасивні акціонери» або «мертві душі», а також проблема підписання статуту товариства-правонаступника всіма учасниками.
У ході обговорення було розглянуто декілька варіантів вирішення цієї проблеми: автоматичного включення акціонерів до списку учасників товариства-правонаступника; закріплення частки у статутному капіталі, що належить таким «пасивним акціонерам», за товариством-правонаступником з подальшою її реалізацією або розподілом серед учасників; виключення таких учасників та депонування за ними коштів, що становлять частину вартості майна товариства.
Обговорювалася можливість нотаріального депонування коштів, що за одним із запропонованих варіантів розв’язання проблеми мали б належати таким акціонерам, а також акціонерам, які при прийнятті рішення про перетворення голосували «проти» і своєчасно не з’явилися для отримання грошових коштів при викупі акцій. Досліджувалося питання, чи повинен статут товариства-правонаступника бути підписаний усіма учасниками (акціонерами перетворюваного товариства), чи достатньо лише підпису уповноваженої особи або голови зборів та секретаря і, якщо так, то який документ буде достатнім для підтвердження їх повноважень.
Критичний погляд було висловлено стосовно листа Держкомпідприємництва від 22.06.2010 р. № 7906, який передбачає можливість видавати від імені установчих зборів та на підставі їх рішення довіреність окремим учасникам майбутнього товариства для підписання статуту.
Неабияке зацікавлення аудиторії викликало практичне питання визначення повноважень органів товариства з перетворення, ліквідації (комісія з перетворення, ліквідатора) на вчинення правочинів від імені товариства.
Кожна з доповідей супроводжувалася актуальними питаннями та активними дискусіями серед присутніх.
На форумі-семінарі було напрацьовано практичні рекомендації, що дозволяють найбільш «безболісно» виконати вимоги Закону про приведення у відповідність до законодавства статуту та внутрішніх положень товариства, а також провести необхідні реорганізаційні процедури.
Разом з отриманням корисної інформації учасники форуму семінару мали приємну нагоду поділитися враженнями, налагодити нові контакти, поспілкуватися у неформальній атмосфері кави-брейку та в обідню перерву.
За результатами проведення форуму-семінару було підведено підсумки та прийнято рішення про оформлення найбільш цінних висновків роботи форуму щодо вдосконалення акціонерного законодавства у вигляді відповідних пропозицій та за сприяння Харківської обласної організації Союзу юристів України їх передачу на розгляд суб’єктам законодавчої ініціативи.
Сповнені приємних емоцій та нових ідей, учасники форуму з ентузіазмом підтримали пропозицію про проведення таких заходів на регулярній основі, що сприяло б напрацюванню корисних для законотворчого процесу пропозицій, обміну корисною інформацією, професійному росту кожного з учасників та зміцненню юридичної спільноти Харківщини в цілому.
Разом з акціонерними товариствами в «новому вимірі» при посвідченні нотаріальних дій за участю акціонерних товариств опинилися нотаріуси, посівши почесне місце «відважних» на лінії юридичного фронту.
У ході форуму-семінару неодноразово порушувалося питання щодо ролі нотаріату у сфері корпоративних правовідносин. Розглядалася можливість звернення до послуг нотаріуса, зокрема, при здійсненні повідомлення акціонерів про проведення загальних зборів або про рішення, що були прийняті на них; при проведенні загальних зборів акціонерів товариства з метою упередження фальсифікації фактів при проведенні голосування; депонуванні коштів при здійсненні розрахунків з акціонерами, учасниками господарських товариств; оформлені довіреності представникові акціонера та ін.
З одного боку, нотаріуси покликані знизити ризик виникнення юридичного конфлікту, забезпечити безспірність вчинюваних правочинів. З іншого — щоденна робота нотаріуса в умовах нормативної невизначеності, а відносно акціонерних товариств, які не здійснили процедуру приведення своєї діяльності у відповідність до Закону України «Про акціонерні товариства», — в умовах правового вакууму, лише підвищує такий ризик.
На сьогодні відсутня будь-яка публічна позиція Міністерства юстиції України, принаймні виражена в роз’ясненні стосовно вчинення нотаріусами нотаріальних дій за участю акціонерних товариств, які не привели свою діяльність у відповідність до Закону України «Про акціонерні товариства». Так, у тексті Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України ще зустрічається термін «відкрите акціонерне товариство» (п. 97 Інструкції). Не вирішеним залишається також питання про прийняття нотаріусами при вчиненні нотаріальних дій правовстановлювальних та інших документів акціонерних товариств, до яких не внесено відповідних змін, пов’язаних зі зміною назви товариств.
З набранням чинності Законом України «Про акціонерні товариства» положення статутів акціонерних товариств, які не привели свою діяльність у відповідність до закону, продовжують діяти в частині, що не суперечить закону. За таких умов нотаріус має піддавати ретельному аналізу положення статутів таких акціонерних товариств на предмет їх відповідності нормам закону і лише після цього приймати рішення про можливість вчинення тієї чи іншої дії. А отже, починаючи із засвідчення справжності підписів на банківських картках та посвідчення довіреностей, закінчуючи договорами про відчуження цілісних майнових комплексів або відчуження майна товариства на суму, що становить 50 і більше відсотків майна товариства, високим залишається ризик виникнення спору за такими діями.
На особливу увагу заслуговують питання, що стосуються вчинення значних правочинів та правочинів із заінтересованістю, укладення договорів між акціонерами. Актуальним залишається питання представництва інтересів акціонера. Одним з найбільш поширених питань нотаріальної практики є встановлення повноважень особи, що представляє юридичну особу.
Звичайно, кожен нотаріус, з урахування вимог чинних нормативно-правових актів, самостійно визначає обсяг інформації та документи, які перевірятимуться ним з метою встановлення дійсності повноважень фізичної особи — представника акціонерного товариства в кожному конкретному випадку.
Однак для уникнення в майбутньому спору та упередження корпоративного конфлікту, важливим є усвідомлення та визначення нотаріусом меж дослідження документів, які підтверджують повноваження представника юридичної особи. По-перше, — це інформація з витягу з єдиного державного реєстру. По-друге, інформація, що міститься в установчих документах та положеннях товариства. По-третє, інформація, що міститься в рішеннях органів управління товариства. По-четверте, зміст повноважень, які містяться в довіреності. І це, звичайно, не вичерпний перелік.

ЮРІЙ КОЗЬЯКОВ,
приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу, член Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату Міністерства юстиції України
ПИТАННЯ ЗАСВІДЧЕННЯ ВІРНОСТІ КОПІЙ ДОКУМЕНТІВ І ВИПИСОК З НИХ. ЗАСВІДЧЕННЯ СПРАВЖНОСТІ ПІДПИСУ НА ДОКУМЕНТАХ
В силу своєї професійної діяльності нотаріусам майже щодня доводиться стикатися з досить великим обсягом різноманітних документів, особливо якщо йдеться про засвідчення вірності їх копій і виписок з них. Адже досі цей вид нотаріальних дій залишається одним з найпоширеніших. Здавалося б проста, на перший погляд, дія разом з тим вимагає від нотаріуса особливої уваги, значної відповідальності і розумної обережності. При засвідченні вірності копій документів обов’язок нотаріуса, власне, полягає в тому, щоб не допустити копіювання, а звідси — поширення виданих або оформлених з порушенням вимог чинного законодавства документів. Саме задля цього нотаріус і повинен бути обізнаним щодо порядку оформлення та видачі документів, вірність копій яких він має засвідчувати.
Як правило, вимоги щодо оформлення та порядку видачі конкретного документа передбачені відповідним нормативно-правовим актом. Разом з тим знайти такий акт, особливо що був чинний за радянського періоду, стає дедалі складніше. Між тим в обігу продовжує перебувати значна кількість документів того часу (свідоцтва про народження, про укладення шлюбу тощо, дипломи про закінчення навчальних закладів та інші). Спробуємо дати відповіді чи принаймні висловити свою точку зору щодо деяких питань, які виникають при засвідченні вірності копій документів і виписок з них, а також при засвідченні справжності підпису на документах, та звернути увагу нотаріусів на певні особливості вчинення цих нотаріальних дій.
За яких умов нотаріус вправі засвідчувати вірність копій документів?
Насамперед йдеться про умови, передбачені ч. 1 ст. 75 Закону України «Про нотаріат». Вчинення зазначеної нотаріальної дії є можливим, якщо поданий нотаріусу для засвідчення вірності копії документ не суперечить вимогам закону. Під документами, що суперечать закону, деякі автори розуміють документи з протизаконним змістом (фіктивний правочин, договір купівлі-продажу вкраденого майна тощо) або такі, що не відповідають встановленим до них вимогам (наприклад, документ містить відомості, що не підлягають розголошенню в силу їх таємності, прямої заборони до розголошення, порочать честь і гідність громадянина, ділову репутацію організації) . Говорячи про документи, що порочать гідність та честь фізичної особи, а також ділову репутацію фізичної та юридичної особи, варто мати на увазі, що чинне законодавство не містить визначення таких понять, як гідність та честь фізичної особи, а також ділова репутація фізичної та юридичної особи, оскільки вони є морально-етичними категоріями й одночасно особистими немайновими благами (ст. 201 ЦК). Тому видається, що без витребування додаткових відомостей нотаріусу важко буде зробити висновок про наявність в поданих йому документах відомостей, які могли б порочити гідність та честь фізичної особи, а також ділову репутацію фізичної та юридичної особи. В цьому випадку вчинення нотаріальної дії може бути відкладено з дотриманням вимог ст. 42 Закону України «Про нотаріат». Разом з тим, якщо поданий нотаріусу документ (наприклад, характеристика), викладений в явно принизливій чи непристойній формі, в засвідченні вірності копії з нього, безумовно, має бути відмовлено.
На нашу думку, такими, що суперечать закону, можна вважати також документи, видані підприємствами, установами та організаціями з перевищенням їх компетенції; підроблені документи; документи, що не відповідають встановленим вимогам щодо їх виготовлення, заповнення, форми та змісту тощо. Наприклад, довіреність на укладення договору дарування, в якій не встановлено імені обдарованого, є нікчемною, тобто такою, що не відповідає вимогам щодо її змісту.
Іншою умовою є те, що поданий нотаріусу документ повинен мати юридичне значення, тобто породжувати певні юридичні наслідки. Наприклад, від документа залежить або залежало виникнення, зміна чи припинення особистих майнових або інших прав та обов’язків.
Слід мати на увазі, що юридичне значення мають практично всі документи, які стосуються прав і інтересів як фізичних, так і юридичних осіб, навіть за умови спливу терміну їх дії. Виходячи з аналізу ст. 75 Закону України «Про нотаріат» не є документами, а відтак не мають юридичного значення енциклопедії та енциклопедичні словники, періодичні збірники, збірники наукових праць, книги, брошури, газети, журнали тощо, навіть у випадках, коли в них йдеться про певні події, певну особу чи про певні факти з її біографії, підтвердити які документально з тих чи інших причин неможливо.
Не мають також юридичного значення документи, що видаються на підтвердження релігійного обряду хрещення, шлюбу та ін. Так, в ч. 3 ст. 21 СК України з приводу релігійного шлюбу зазначається, що релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов’язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення державної реєстрації актів цивільного стану.
І остання умова: нотаріус може вчиняти нотаріальну дію тільки в тому випадку, якщо засвідчення вірності копії поданого йому документа прямо не заборонено законом.
За винятком загальних підстав для відмови у вчиненні нотаріальних дій, Закон України «Про нотаріат» жодного конкретного випадку заборони нотаріального засвідчення вірності копій документів не містить. Втім, прямих чи опосередкованих підстав для відмови у вчиненні нотаріальної дії, передбачених іншими нормативно-правовими актами, загалом є чимало. Приміром, окремі ситуації, коли засвідчення вірності копій документів унеможливлюється, наводяться в п.п. 3.4 п. 3 гл. 7 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 (далі — Порядок).
Нотаріуси також не приймають для засвідчення вірності копій документи, які не відповідають вимогам законодавства або містять відомості, що принижують честь, гідність та ділову репутацію фізичної особи або ділову репутацію юридичної особи, які мають підчистки або дописки, закреслені слова чи інші незастережені виправлення, документи, тексти яких неможливо прочитати внаслідок пошкодження, а також документи, написані олівцем (п. 1 гл. 8 розділу І Порядку).
Якщо в документах, що подаються для засвідчення вірності їх копій, є дописки, закреслені слова чи інші виправлення, то яким чином вони повинні бути зроблені, щоб нотаріус на законних підставах міг прийняти такий документ?
Під виправленням слід розуміти внесення в документ даних, які первісно в ньому були відсутні, чи виключення з нього даних, які мали місце.
За загальним правилом (п. 2 гл. 8 розділу І Порядку) дописки, закреслені слова чи інші виправлення, які є в документах, що подаються для вчинення нотаріальних дій, повинні бути застережені підписом відповідної посадової особи і печаткою установи, підприємства або організації чи особи, яка видала документ. При цьому виправлення повинні бути зроблені таким чином, щоб можна було прочитати як виправлене, так і помилково написане, а потім виправлене чи закреслене.
При цьому нотаріус має також враховувати існуючі особливості щодо внесення виправлень у ті чи інші документи. Так, наприклад, у п. 4.5 Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 03.11.2004 № 532/274/136-ос/1406, передбачено, що виправлення в тексті листка непрацездатності підтверджуються записом «Виправленому вірити», підписом лікуючого лікаря та печаткою закладу охорони здоров’я «Для листків непрацездатності». На бланку листка непрацездатності дозволяється не більше двох виправлень.
У деяких випадках внесення будь-яких виправлень (навіть застережених), додаткових записів до документів загалом виключається. Такі обмеження поширюються на паспорт громадянина України (див. п. 2.1 Порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 13.04.2012 № 320), свідоцтва, що видаються на підставі вчинених актових записів (див. п. 4 Правил заповнення бланків актових записів цивільного стану та свідоцтв, що видаються на підставі вчинених актових записів, у державних органах реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 01.12.2003 № 148/5), документи про освіту, що видаються випускникам (вихованцям) навчальних закладів системи загальної середньої освіти (свідоцтво, атестат з відповідними додатками до них) (див. п. 5.24 Інструкції про переведення та випуск учнів (вихованців) навчальних закладів системи загальної середньої освіти, затвердженої наказом Міністерства освіти і науки України від 14.04.2008 № 319), складські документи на зерно, а саме на складську квитанцію, просте та подвійне складське свідоцтво (див. підпункти 1.1, 1.18 Положення про обіг складських документів на зерно, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики України від 27.06.2003 № 198), страхове свідоцтво (див. п. 7 Порядку видачі свідоцтва про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.2000 № 1306), державний акт на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою (див. п. 4.1 Інструкції про заповнення бланків державних актів на право власності на земельну ділянку і на право постійного користування земельною ділянкою, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 22.06.2009 № 325) тощо.
Чи передбачає законодавство будь-які винятки щодо місця засвідчення вірності копій (фотокопій) документів і виписок з них?
Як зазначено в ст. 41 Закону України «Про нотаріат», нотаріальні дії можуть вчинятися будь-яким нотаріусом, за винятком випадків, передбачених статтями 9, 55, 60, 65, 66, 70–73, 85, 93 і 103 цього Закону, та інших випадків, передбачених законодавством України. Прикладом таких «інших» передбачених законодавством випадків, що стосуються певного місця засвідчення вірності копій документів, є, зокрема, норми, закріплені в п. 16 та п. 37 Порядку ведення Державного суднового реєстру України і Суднової книги України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.1997 № 1069, а саме: копії документів, що подаються для реєстрації судна, повинні бути засвідчені нотаріусом за місцем реєстрації судна.
Що мається на увазі у п. 3.4 гл. 7 розділу ІІ Порядку, коли йдеться про недопустимість засвідчення вірності копій документів, на підставі яких відповідні установи видають оригінал документа (довідки про народження дитини, довідки про смерть тощо)? Про які саме установи, що видають оригінали документів, і про які оригінали документів йдеться?
Норма, що забороняла засвідчувати вірність копій документів, на підставі яких відповідні установи видають оригінал документа, вперше з’явилася в п. 255 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 № 20/5. Проте так і залишилося незрозумілим, що було покладено в основу такої заборони. До речі, в нормативно-правових актах, які діяли раніше і регулювали порядок засвідчення вірності копій документів, аналогічних норм не було.
Втім, все ж таки, про які документи та установи йдеться? З огляду на згадувані в тексті п. 3.4 гл. 7 розділу ІІ Порядку довідки про народження дитини та довідки про смерть можна припустити, що такими «установами» (звісно, не в розумінні ч. 3 ст. 83 ЦК України) є відділи державної реєстрації актів цивільного стану та виконавчі органи сільських, селищних і міських рад, які на підставі довідок видають відповідні свідоцтва про реєстрацію актів цивільного стану.
Розглядаючи це питання, не можна не звернутися до Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18.10.2000 № 52/5 (у редакції наказу від 24.12.2010 № 3307/5), адже саме в них міститься перелік документів, які є підставою для проведення державної реєстрації актів цивільного стану, зокрема для проведення державної реєстрації народження та смерті. Так, до зазначених документів віднесено:
а) медичне свідоцтво про народження (форма № 103/о), форма якого затверджена наказом Міністерства охорони здоров’я України від 08.08.2006 № 545 «Про впорядкування ведення медичної документації, яка засвідчує випадки народження і смерті», що видається закладами охорони здоров’я незалежно від підпорядкування та форми власності, де приймаються пологи;
б) медичне свідоцтво про народження, медична довідка про перебування дитини під на­глядом лікувального закладу (форма № 103-1/о), форма якого затверджена тим самим наказом Міністерства охорони здоров’я України. Медична довідка про перебування дитини під наглядом лікувального закладу заповнюється лікарем, під наглядом якого перебуває новонароджений, і засвідчується підписом керівника закладу охорони здоров’я та круглою печаткою закладу;
в) акт, складений відповідними посадовими особами (капітаном судна, командиром, начальником потяга тощо) за участю двох свідків і лікаря або фельдшера (якщо лікар або фельдшер були на транспортному засобі), у випадку народження дитини на морському, річковому, повітряному судні, у потязі або в іншому транспортному засобі. У разі відсутності лікаря або фельдшера державна реєстрація народження проводиться на підставі вказаного акта та медичної довідки про перебування дитини під наглядом лікувального закладу;
г) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть (форма № 106-2/о), форма якого затверджена наказом Міністерства охорони здоров’я України від 08.08.2006 № 545.
Звернімо увагу на те, що інших довідок, крім медичної довідки про перебування дитини під наглядом лікувального закладу, Правила державної реєстрації актів цивільного стану не передбачають.
Водночас підставами для державної реєстрації смерті є:

ІННА СПАСИБО-ФАТЄЄВА,
доктор юридичних наук, професор кафедри цивільного права № 1 Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», член-кореспондент Національної академії правових наук України
ВОЛОДИМИР МАРЧЕНКО,
нотаріус, шеф-редактор науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса», член Консультативно-методичної ради при Департаменті нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань при Міністерстві юстиції України
ВІДМОВА ВІД ПРАВА ВЛАСНОСТІ
Cтаття 347. Відмова від права власності
1. Особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.
2. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову.
3. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.
1. Відмова власника від права власності як підстава припинення права власності
1.1. Відмова власника від права власності раніше не передбачалася на рівні закону як підстава припинення цього права. Разом з тим ця підстава є природною для реалізації власником правомочності розпоряджання стосовно майна, в якому він більше не зацікавлений.
1.2. При з’ясуванні факту відмови власника від свого права на майно слід враховувати таке.
Увага! Необхідна однозначність у розумінні того, що від майна власник відмовився, а не загубив його. Тобто стан майна, обставини, за яких його виявлено, мають свідчити про те, що власник добровільно позбавився свого майна.
Наприклад, власник виставив за межі своєї садиби старі меблі, щоб їх не везти на смітник, а надати можливість бажаючим забрати їх.
2. Момент припинення права власності
2.1. Важливим є також визначення моменту, коли у власника припиняється право на таке майно. Стосовно більшості рухомого майна це може бути момент, коли власник реалізував свій намір і вчинив фактичні дії, які свідчать про відмову від права власності (викинув майно).
2.2. Якщо ж ідеться про відмову від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, таким моментом є внесення змін до відповідного реєстру за заявою власника.
Увага! Частину 3 ст. 347 ЦК слід розуміти не тільки таким чином, що нею встановлюється момент припинення права власності, а й що це є обов’язком власника, до здійснення якого він, незважаючи на інші способи відмови від своєї власності (наприклад, пішов з дому), залишається його власником.
2.3. Попри те, що це правило встановлене в ЦК і має бути порядок відмови від права на нерухомість з відповідними вимогами до державної реєстрації цього факту, в Законі «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» про таке не йдеться.
2.4. Якщо ж особа фактично виразила намір та відмовилася від свого права на нерухоме майно, але не додержалася вимоги про внесення змін до державного реєстру прав, у неї зберігаються всі обов’язки власника (щодо утримування свого майна) і відповідальність (якщо цим майном буде завдано шкоди іншій особі).
Це випливає із загального принципу, що власність зобов’язує.
3. Наслідки відмови особи від свого права власності