Іпотека є найбільш розповсюдженим способом забезпечення виконання зобов’язання, що зазвичай застосовується банківськими установами при укладенні кредитних договорів. Стаття 1 Закону України «Про іпотеку» визначає іпотеку як вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з якою іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Термін «іпотека» має грецьке коріння і відомий ще з VI ст. до н. е. з законів афінського реформатора та законодавця Солона. Солон запропонував раціональний спосіб перетворення особистої відповідальності на майнову, що полягав у тому, що на прикордонній межі маєтку боржника встановлювався стовп із написом, що це майно слугує забезпеченням претензій позикодавця на суму укладеного кредитного договору. Такий спосіб отримав назву «іпотека» (з грецьк. — підставлено), а стовп, який був встановлений на земельній ділянці, слугував позикодавцю знаком, що забороняв вивозити з цієї земельної ділянки «все, що привели, привезли або принесли» й забезпечував публічність встановленої іпотеки [1, с. 152].

Одним із найбільш спірних у юридичній практиці є питання реалізації іпотечного майна в процедурі банкрутства боржника-іпотекодавця. Йдеться про ситуацію, коли в межах справи про банкрутство фізичної особи — підприємця відкривається ліквідаційна процедура, знімається обтяження нерухомого майна іпотекою (інколи на підставі окремої ухвали господарського суду) та нотаріусом посвідчується договір відчуження майна, формально не обтяженого іпотекою.

22.09.2011 до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» було внесено зміни, зокрема ч. 7 ст. 47 цього Закону викладено в такій редакції: «У разі визнання громадянина-підприємця банкрутом до складу ліквідаційної маси не включається майно громадянина-підприємця, на яке згідно з чинним законодавством України не може бути звернено стягнення, та майно, яке перебуває у заставі за підставами, не пов’язаними із здійсненням такою особою підприємницької діяльності». Зазначені зміни набули чинності 16.10.2011. Однак у більшості спорів іпотечне майно реалізовувалося в межах справи про банкрутство іпотекодавця до 16.10.2011, а тому включалося до складу ліквідаційної маси, що й сьогодні породжує труднощі у судочинстві та розумінні відповідних правовідносин. А відтак, метою цієї статті є з’ясування особливостей відчуження іпотечного майна в ліквідаційній процедурі при банкрутстві фізичної особи — підприємця (іпотекодавця), які виникли до 16.10.2011.

Судова практика із вказаної категорії справ досить неоднозначна, що обумовлено, напевно, відсутністю відповідних роз’яснень з боку вищих судових інстанцій.

АНАСТАСІЯ ЛЮБІЧЕНКОВСЬКА,
приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу
УЗАГАЛЬНЕННЯ ПОДАТКОВИХ КОНСУЛЬТАЦІЙ З ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСУ МІНІСТЕРСТВА ДОХОДІВ І ЗБОРІВ УКРАЇНИ
1 січня 2011 року набув чинності Податковий кодекс України (далі — ПК України), який регулює порядок оподаткування доходів фізичних та юридичних осіб, визначає статус платників податків з відповідними правами, обов’язками, відповідальністю. Нас, нотаріусів, в основному хвилює питання оподаткування доходів саме фізичних осіб, тому що переважно ми стикаємося з питаннями оподаткування доходів фізичних осіб, які виникають при вчиненні нотаріальних дій.
За нормами ст. 52 ПК України за зверненням платників податків контролюючі органи надають безоплатно консультації з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства протягом 30 календарних днів, що настають за днем отримання такого звернення цим контролюючим органом. За вибором платника податків консультація надається в усній, письмовій або електронній формі.
На превеликий жаль, не завжди нотаріус особисто може отримати належну відповідь на питання, що виникають, від податківців у зв’язку з їх зайнятістю, або просто небажанням надавати відповіді на складні питання. Однак відповідно до положень того ж ПК України центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, чи центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері митної справи, проводить періодичне узагальнення податкових консультацій, які стосуються значної кількості платників податків або значної суми податкових зобов’язань, та затверджує наказом узагальнюючі податкові консультації, які підлягають оприлюдненню, у тому числі за допомогою Інтернет-ресурсів (п. 52.6 ст. 52 ПК України).
Відповідно до ст. 53 ПК України не може бути притягнуто до відповідальності платника податків, який діяв відповідно до податкової консультації, наданої йому у письмовій або електронній формі, а також узагальнюючої податкової консультації, зокрема, на підставі того, що у майбутньому така податкова консультація або узагальнююча податкова консультація була змінена або скасована.
Найчастіше ми стикаємося з питаннями оподаткування доходів резидентів/нерезидентів від продажу/дарування/отримання у спадщину майна, передачі майна за договором довічного утримання або спадковим договором, до якого бюджету сплачуються податки, та іншими питаннями оподаткування.
Намагаючись отримати відповідь на цікаві і одночасно складні питання оподаткування доходів фізичних осіб, я вирішила звернутись до Єдиної бази податкових знань офіційного інтернет-ресурсу Міністерства доходів і зборів України (http://minrd.gov.ua/) і відібрала найбільш фахові консультації, надані податківцями, для можливості застосування нами в роботі та надання консультацій з питань оподаткування громадянам, які звертаються до нотаріуса за вчиненням нотаріальних дій. Ці консультації надані у формі «питання-відповідь».
ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ НАРАХУВАННЯ ПДФО
Питання: Чи несуть нотаріуси відповідальність за нарахування та перерахування ПДФО при вчиненні нотаріальних дій (в тому числі за невірне визначення суми податку)?
Відповідь: Відповідно до положень п. 172.4 ст. 172 та п. 173.4 ст. 173 IV розділу Податкового кодексу України від 2 грудня 2010 року № 2755-VI (далі — Кодекс) нотаріус посвідчує відповідний договір купівлі-продажу (міни) нерухомого та/або рухомого майна між фізичними особами за наявності оціночної вартості такого майна та документа про сплату податку до бюджету стороною (сторонами) договору.
При цьому відповідно до пп. «б» п. 171.2 ст. 171 Кодексу особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з інших доходів, є платник податку — фізична особа, зокрема, щодо доходів, джерело виплати яких належить особам, звільненим від обов’язків нарахування, утримання або сплати (перерахування) податку до бюджету (фізичних осіб, які не є податковими агентами).
Згідно із п. 172.5 ст. 172 Кодексу сума податку самостійно визначається та сплачується через банківські установи особою, яка продає або обмінює з іншою фізичною особою нерухомість, — до нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу, міни.
Також згідно із п. 173.4 ст. 173 Кодексу платник податку самостійно визначає суму податку і сплачує його до бюджету через банківські установи (при продажу/обміну рухомого майна з іншою фізичною особою).
Питання: Куди сплачується ПДФО при нотаріальному посвідченні договору купівлі-продажу нерухомого майна між ФО?
Відповідь: Відповідно до п. 172.4 ст. 172 розділу IV Податкового кодексу України від 2 грудня 2010 року № 2755-IV (далі — ПКУ) під час проведення операцій з продажу (обміну) об’єктів нерухомості між фізичними особами нотаріус посвідчує відповідний договір за наявності оціночної вартості такого нерухомого майна та документа про сплату податку до бюджету стороною (сторонами) договору та щокварталу подає до контролюючого органу за місцем розташування державної нотаріальної контори або робочого місця приватного нотаріуса інформацію про такий договір, включаючи інформацію про його вартість та суму сплаченого податку в порядку, встановленому цим розділом для податкового розрахунку.
Згідно із п. 172.5 ст. 172 ПКУ сума податку визначається та самостійно сплачується через банківські установи:
а) особою, яка продає або обмінює з іншою фізичною особою нерухомість, — до нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу, міни;
б) особою, у власності якої перебував об’єкт нерухомості, відчужений за рішенням суду про зміну власника та перехід права власності на таке майно. Фізична особа зобов’язана відобразити дохід від такого відчуження у річній податковій декларації.
Відповідно до пп. 168.4.8 п. 168.4 ст. 168 ПКУ фізична особа у випадках, визначених IV розділом ПКУ, несе відповідальність за своєчасне та повне перерахування сум податку до відповідного бюджету.
При цьому, фізична особа, відповідальна за нарахування та утримання податку, у разі нотаріального посвідчення договорів купівлі-продажу майна, зобов’язана згідно із пп. 168.4.5 п. 168.4 ст. 168 ПКУ сплатити (перерахувати) податок до бюджету за місцем нотаріального посвідчення таких договорів.
Враховуючи вищевикладене, фізична особа, що укладає угоду купівлі-продажу (міни) нерухомості з іншою фізичною особою, сплачує податок на доходи фізичних осіб до бюджету за місцем нотаріального посвідчення такої угоди (за місцем розташування робочого місця приватного нотаріуса або державної нотаріальної контори) до нотаріального посвідчення такої угоди через банківські установи.
Питання: Який порядок оподаткування доходу, отриманого резидентом від продажу нерухомого майна?

МАРИНА БАШТА,
приватний нотаріус Ямпільського районного нотаріального округу Вінницької області
МАЙНО СПОЖИВЧИХ ТОВАРИСТВ ТА УМОВИ ЙОГО ПРОДАЖУ
Одним з актуальних питань, що постають на сьогоднішній день у практичній діяльності нотаріуса, є питання правомірності відчуження споживчими товариствами належного їм майна.
Як мені вбачається, суть проблематики цього питання становлять три фактори:
1) визначення власника майна споживчого товариства під час продажу такого майна;
2) власне сама можливість або неможливість відчуження майна споживчого товариства;
3) легітимна процедура проведення продажу майна споживчого товариства (далі — СТ).
Спробуємо поступово розкрити кожен з них.
І. Право громадян нашої держави на об’єднання закріплено та гарантовано ст. 36 Конституції України.
Відносини громадян у сфері об’єднання в підприємства і організації споживчої кооперації урегульовано головним чином Законом України від 10.04.1992 № 2265-XII «Про споживчу кооперацію», Законом України від 10.07.2003 № 1087-IV «Про кооперацію», Законом СРСР від 26.05.1988 № 8998-11 «Про кооперацію в СРСР», постановами Ради Центральної спілки споживчих товариств України (далі — Укоопспілки).
Так, Закон України «Про споживчу кооперацію» у ст. 5 установив, що споживче товариство — самостійна, демократична організація громадян, які на основі добровільності членства і взаємодопомоги за місцем проживання або роботи об’єднуються для спільного господарювання з метою поліпшення свого економічного і соціального стану.
Тобто, насамперед, споживче товариство являє собою об’єднання громадян, які вирішили діяти спільно, щоб результат їх діяльності поліпшував їхнє економічне і соціальне становище. Таким чином, головним завданням СТ як організаційного утворення зацікавлених громадян і метою його господарської діяльності має бути саме реалізація і захист економічних і соціальних інтересів громадян — своїх учасників, у тому числі при відчуженні майна СТ.
Основним документом, що регулює діяльність споживчого товариства, є статут. Відповідно до ч. 1 ст. 7 вказаного Закону статут СТ приймають загальні збори членів споживчого товариства. У статуті такого товариства визначаються: порядок вступу до товариства і виходу з нього, права та обов’язки членів товариства, його органи управління, контролю та їх компетенція, порядок утворення майна товариства і розподілу прибутку, умови реорганізації і ліквідації товариства та інші положення, що не суперечать законодавчим актам України.
Відповідно до ч. 3 ст. 5 Закону України «Про споживчу кооперацію» споживче товариство визнається юридичною особою, вважається створеним і може здійснювати господарську та іншу діяльність з дня його державної реєстрації.
Як юридична особа з моменту державної реєстрації СТ набуває цивільної правоздатності як здатності мати такі ж цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (ст. 91 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України)), та цивільної дієздатності як здатності діями свої органів, які діють відповідно до установчих документів та закону (ч. 1 ст. 92 ЦК України), або у випадках, встановлених законом, через своїх учасників (ч. 2 ст. 92 ЦК України), набувати для себе цивільних прав і самостійно здійснювати їх, створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Саме наявністю в СТ як юридичної особи самостійної цивільно-правової відповідальності обумовлена ще одна з його невід’ємних ознак як юридичної особи, а саме наявність відокремленого майна. Це означає, що майно СТ як юридичної особи повинно бути відокремлене від майна його членів, від майна держави і від майна інших суб’єктів цивільних відносин, адже як юридична особа, тобто повноправний суб’єкт цивільних відносин, СТ відповідає за своїми зобов’язаннями лише належним йому на праві власності майном

ДЕРЖАВНЕ агентство земельних ресурсів України
ЩОДО ПРОБЛЕМНИХ ПИТАНЬ, ЯКІ ВИНИКАЮТЬ ПРИ ВЧИНЕННІ НОТАРІАЛЬНИХ ДІЙ НОТАРІУСАМИ
Питання № 1
Пунктом 3 Порядку здійснення відмітки про перехід права власності на земельну ділянку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2009 р. № 439, встановлено, що нотаріус у разі посвідчення цивільно-правового договору про відчуження земельної ділянки, видачі свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку, а також вилучення державного акта у передбачених законом випадках із своїх справ за наявності витягу з Поземельної книги проставляє на державному акті відмітку про перехід права власності на земельну ділянку.
Постановою Кабінету Міністрів України від 9 вересня 2009 р. № 1021 «Про затвердження порядків ведення Поземельної книги і Книги записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі» визначений порядок надання відомостей з Поземельної книги.
Так, відомості з Поземельної книги надаються територіальним органом Держзем¬агентства за місцем розташування земельної ділянки у формі витягу чи інформаційної довідки.
Право на отримання витягу з Поземельної книги мають власник (користувач) земельної ділянки, суб’єкти права земельного сервітуту, емфітевзису і суперфіцію, їх спадкоємці, правонаступники або уповноважені ними особи.
Формування аркушів витягів (інформаційних довідок) здійснюється з використанням автоматизованої системи.
У разі відсутності в автоматизованій системі даних про відповідну земельну ділянку формування аркушів витягу (інформаційної довідки) здійснюється після внесення до автоматизованої системи відомостей про земельну ділянку.
У свою чергу, відповідно до Тимчасового порядку присвоєння кадастрового номера земельній ділянці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 серпня 2010 р. № 749, дата відкриття Поземельної книги є датою присвоєння кадастрового номера.

ОЛЬГА ІЄВІНЯ,
кандидат юридичних наук, професор кафедри цивільно-правових дисциплін юридичного факультету Національної академії внутрішніх справ
ПРАВО ПЕРЕВАЖНОЇ КУПІВЛІ В ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ
У юридичній літературі будь-яке переважне право визначається як вид правового привілею, зміст якого полягає в забезпеченні визначеному колу осіб пільги (привілею) на придбання певного майна .
Зазначена пільга надається виходячи з принципів розумності та справедливості і дозволяє, з одного боку, врахувати інтереси осіб, яким надається право переважної купівлі, — привілейованих осіб, а з іншого, хоча і є певним обмеженням права власника на розпорядження своїм майном, проте не зачіпає істотно його інтересів, оскільки йдеться про відчуження майна за оплатним договором — купівлі-продажу.
Забезпечення права переважної купівлі відбувається шляхом покладання на продавця обов’язку спочатку запропонувати товар привілейованим особам, і лише після їх відмови — третім особам, причому на таких саме умовах і за таку саме ціну, як товар пропонувався привілейованим особам.
Розглядаючи функціональне призначення інституту переважної купівлі, Н. І. Майданик виділяє такі його функції:
охорона інтересів учасників спільної власності або спільної справи, яким небайдуже, хто придбає частку учасника, який вибуває, і стане на його місце. «Привілей на купівлю частки вводиться тому, що право на відчуження частки будь-якому учаснику обороту може ввести в спільну справу сторонню особу, яка надасть спільному майну небажане використання або спільній діяльності — небажаний напрям»;
сприяння припиненню спільної власності, «яка, індивідуалізуючи кількох осіб в одній речі, створює численні ускладнення, які в кінцевому результаті ускладнюють господарську експлуатацію речі. Очевидною є вигода співвласника, який, набуваючи в іншого співвласника відчужувану частку в праві, стає одноосібним власником, що припиняє спільну власність» .
Право переважної купівлі може встановлюватись законом, угодою сторін, статутом господарського товариства.
Аналіз положень законодавства України дозволяє виділити такі види права переважної купівлі:

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно

ОЛЬГА РОЗГОН,
кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна
ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ВИЗНАЧЕННЯ РОЗМІРУ АЛІМЕНТІВ НА ДИТИНУ ЗА ЧИННИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ
Метою виплат аліментів є матеріальна підтримка нужденних членів сім’ї. Законодавство визначає аліменти як кошти на утримання дитини, які присуджуються за рішенням суду в частці від доходу її матері, батька та (або) у твердій грошовій сумі.
Статтею 180 Сімейного кодексу України (да­лі ― СК України) закріплено обов’язок батьків утримувати дітей до їх повноліття.
За умови, що батьки спроможні утримувати дітей до їх повноліття, на них покладається також обов’язок утримувати повнолітніх дітей, які продовжують навчання і через це потребують матеріальної допомоги до досягнення ними 23 років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу.
Обов’язок утримувати дитину є рівною мірою обов’язком як матері, так і батька.
СК України надав можливість батькам узгодити питання надання аліментів на утримання дитини без втручання суду шляхом укладання договору про сплату аліментів. Так, у ст. 189 СК України передбачено, що батьки мають право укладати договір про сплату аліментів на дитину, в якому визначають розмір, умови, порядок та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені законодавством.
Договір про сплату аліментів укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню, у випадку недотримання такої процедури договір визнається недійсним.
Нотаріальне посвідчення договору дає можливість здійснювати примусове стягнення, у такому випадку аліментний договір має силу виконавчого листа, а також є підставою для стягнення державним виконавцем коштів на утримання дитини в безспірному порядку.
Сторонами аліментного договору виступають батьки дитини, навіть якщо вони не перебувають у шлюбі.
Аліментний договір може бути змінено за взаємною згодою сторін або за рішенням суду. Зміна або припинення договору можливі у будь-який час за спільною згодою сторін і також підлягають нотаріальному посвідченню.
Розмір аліментів визначається сторонами.
У цьому договорі батьки фіксують розмір аліментів на дитину (дітей), він може складати або тверду фіксовану суму, або відсоток від доходу одного з батьків. Якщо у договорі фіксується розмір відсотка, то слід обов’язково вказати, що саме є доходом, з якого він вираховується, тобто необхідно перерахувати усі види заробітку, від суми яких буде братися цей відсоток.
Крім розміру аліментів, батьки у договорі вказують також строки сплати аліментів. Це можуть бути щомісячні, щоквартальні, щорічні або інші виплати. Сума аліментів може бути сплачена одноразово, але у цьому випадку доцільно зазначити, з якої базової суми (наприклад, щомісячного розміру аліментів). Розрахунок, як правило, робиться за весь період виплати до досягнення дитиною повноліття. Доречно зафіксувати у договорі строки сплати аліментів та спосіб їх сплати (готівкою, у безготівковій формі чи в інший спосіб), хоча цю вимогу СК України не передбачає. Способи виплати аліментів можуть бути різними: у частці від заробітку, іншого доходу платника аліментів, у твердій грошовій сумі тощо.
Батьки можуть включити до договору й інші умови, які вони вважатимуть необхідними. СК України у цьому контексті висуває лише одну вимогу: умови договору не можуть порушувати права дитини, що встановлюються СК України .
Аліментний договір може бути визнано недійсним, якщо він укладений під впливом обману, помилки, насильства, погрози або в результаті збігу тяжких обставин тощо. Визнання недійсним договору про сплату аліментів спричинює анулювання правових наслідків такого договору з моменту його укладення. Якщо договір визнаний судом недійсним, суд за вимогою стягувача може винести рішення і про стягнення аліментів на підставі положень сімейного законодавства.
Якщо правочин порушує інтереси дитини, можливе звернення до суду з позовом про його примусову зміну або розірвання, а за наявності передбачених законом підстав ― і визнання його недійсним.
Якщо договір про надання аліментів не виконується платником, їх одержувач має право звернутися до державного виконавця для примусового виконання договору; якщо ж він звертається до суду з позовом про стягнення аліментів у судовому порядку на загальних підставах, передбачених законодавством, його позов не підлягатиме задоволенню, оскільки із надання аліментів, і для таких осіб встановлено спеціальний порядок виконання договору і стягнення аліментів.
Якщо аліменти сплачуються не за рішенням суду, а відповідно до укладеного між батьками договору, передбачена ст. 196 СК санкція у випадку заборгованості за аліментами застосовується за наявності прямої вказівки на це в договорі (п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15.05.2006 № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів»).
Таким чином,

У вересні 2014 року у Римі на базі Школи нотаріусів Італії Міжнародного університету нотаріату, який створено Міжнародним союзом нотаріату (далі — МСН), відбулося навчання нотаріусів країн — членів МСН.

Від України учасниками Третього випуску Міжнародного університету нотаріату МСН за рекомендаціями Нотаріальної палати України стали приватний нотаріус Острозького районного нотаріального округу Рівненської області Бернацька Інна та приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Волинської області Усік Анжела.

Міжнародний університет нотаріусів створено у 2012 році МСН .

Установи МСН постійно працюють над розробкою та актуальною методологією навчання, бо це необхідно для виживання професії нотаріуса у світі, щоб кожен день демонструвати її корисність як соціально-економічну.

Це обов’язково включає в себе модернізацію сучасних нотаріусів і підготовку молодого покоління, що є майбутнім професії.

МСН заохочує нотаріусів зустрічами з колегами по всьому світу, щоб поширювати уявлення про важливу роль нотаріату, що професія повинна бути на службі у суспільства та виступати певним стабілізуючим фактором, а також для обміну позитивним досвідом та участі в інтеграційних процесах.

Сьогодні МСН прагне до навчання нотаріусів та бажаючих ними стати в трьох основних напрямках.

1. На рівні країн — членів МСН, нотаріальні палати яких регулярно пропонують спеціальну підготовку для своїх фахівців сьогодення і в майбутньому.

2. У масштабах континентів через нотаріальні академії, навчальні заклади, які розвиваються, проводять багато тренінгів і семінарів для нотаріусів і тих, хто прагне до цієї професії.

3. У глобальному масштабі в МСН, у рамках важливого проекту Міжнародного університету нотаріусів, який працює тільки два роки, але започаткований на великому ентузіазмі представників країн, нотаріати яких є членами МСН.

МСН бачить велику потребу вкладати кошти в навчання, оскільки норми права, технології та бізнес-практики постійно змінюються, тому що вони вимагають прогресивного розвитку та динамічного руху вперед.

Вивчення міжнародного досвіду необхідне нотаріусам, щоб краще розуміти свою професію, її основи, а також впроваджувати позитивний міжнародний досвід у своїй країні.

У час активних змін в Україні є необхідним доведення до відома максимального кола нотаріусів інформації про основні аспекти організації та функціонування нотаріату Італії, якими люб’язно поділилися з українськими нотарями представники італійського нотаріату.

І. НОТАРІАТ ІТАЛІЇ

Давній Рим вважається колискою нотаріату у світі. Історія Італії цікава своїми науковими працями та дослідженнями цієї професії, нормами права, практикою, різними епохами. Справжня школа нотаріусів Риму була відкрита ще у 1949 році. Вражає повага нотаріусів Італії до професії та органів професійного самоврядування. Орієнтація на дотримання принципів латинського нотаріату забезпечує досконалість професії.

Нотаріуси Італії є публічними офіційними особами. Нотаріат включено Міністром юстиції до правової системи Італії в якості її невід’ємної складової частини.

Статус і організація нотаріальної професії в Італії гарантують, що нотаріуси забезпечують місцеву справедливість доступним для усіх засвідченням документів і договорів за принципом географічного розподілу. Крім того, діяльність нотаріуса є його обов’язком, що позбавляє права безпідставно відмовляти особам, що звертаються за вчиненням нотаріальних дій. Останні ж, натомість, мають право вибору нотаріуса.

Ведення справ нотаріусом являє собою складний процес, який включає в себе інформування та консультації клієнтів щодо усіх правових наслідків вчиненої нотаріальної дії, а також про інші правові механізми, які можуть бути застосовані для її результативнішої реалізації. Тому нотаріусів розглядають як «дружніх суддів», а документи, які засвідчуються нотаріусами, наділені особливою доказовою силою, і, як судові рішення, — виконавчою.

Проставляючи печатку держави Італії поряд із підписами сторін на правочинах та інших документах, нотаріуси несуть відповідальність за професійне виконання своїх обов’язків, які передбачені законодавством Італії для вчинення такого роду нотаріальних дій. Це встановлення особи, фіксація дати, відповідність змісту зобов’язань дійсним намірам учасників нотаріальних дій тощо.

Ще однією ознакою нотаріальної професії є публічність нотаріального акта, що полягає в необхідності надання публічного характеру документа перед третіми особами і державою. Для цього в першу чергу необхідно здійснити реєстрацію документа або прав, що виникають з нього, у публічних реєстрах. Наприклад, у земельному кадастрі, торговому реєстрі тощо.

Впровадження останнім часом нових інформаційних технологій в Італії дозволяє вирішити багато проблемних ситуацій як нотаріусів, так і їх клієнтів.

Нотаріуси також повинні забезпечити зберігання архівних документів, а в разі потреби — видачу засвідчених їх копій.

Нотаріуси працюють під контролем держави:

щомісяця звітують про справи та статистичні дані до нотаріальних архівів;

кожні два роки перевіряються Міні-стерством юстиції через місцеві нотаріальні архіви;

кожні чотири місяці перевіряються місцевим агентством доходів.

З 2006 року до Регіональної дисциплінарної комісії (дисциплінарний трибунал) входять судді для розгляду справ щодо порушень нотаріусів.

Прокуратура має окремі повноваження щодо нотаріусів.

Тобто контроль є внутрішній — контроль органів місцевих осередків професійного самоврядування, та зовнішній — контроль Мін’юсту, прокуратури.

Нотаріуси виконують фідуціарні функції: стягують платежі та збори (податки, гербовий збір, платежі за реєстрацію, іпотеку, земельний кадастр тощо), контролюють розрахунки між клієнтами, мають ряд повноважень з реєстрації прав у публічних реєстрах.

Страхуванням професійної відповідальності нотаріусів Італії займаються Національна рада нотаріусів Італії та Гарантійний фонд.

Нотаріальна рада нотаріусів Італії займається організацією пенсійного страхування нотаріусів, пенсійне забезпечення яких з виходом на пенсію сьогодні озвучується колегами близько 5000 євро.

Кількість нотаріусів у Італії — приблизно 5000, населення — близько 60 мільйонів.

В Італії діє квотний розподіл щодо нотаріату, який затверджується Міністром юстиції раз на 10 років залежно від кількості населення.

Нотаріуси можуть працювати самостійно, а можуть об’єднуватися в бюро (асоціації).

ІІ. ДОСТУП ДО ПРОФЕСІЇ

Для того, щоб стати нотаріусом в Італії необхідна вища юридична освіта, отримана в будь-якому університеті Італії або за кордоном, визнана необхідною для нотаріальної практики. Випускникам університету потрібно зареєструватись у місцевій Нотаріальній палаті (раді) і працювати стажистом протягом 18 місяців з професійним нотаріусом.

Відповідно до законодавства Італії студент університету може працювати стажистом в нотаріальній конторі протягом останніх 6 місяців перед випуском (і після отримання освіти він має безперервно працювати 12 місяців). Посадові особи судової влади і юристи, що практикували щонайменше один рік, можуть навчати протягом тривалого періоду (8 місяців) випускників.

Існує всього 16 шкіл, визнаних Національною радою нотаріусів Італії, які функціонують по всій країні; вони підвідомчі місцевим Нотаріальним палатам (радам) і Регіональним комітетам.

У кінці навчального періоду той, хто бажає стати нотаріусом, повинен скласти конкурсний іспит, який вимагає надзвичайно високого рівня підготовки з правових і податкових питань.

Екзамен проходить у Римі і складається з трьох письмових окремих теоретично-практичних тестів (що пов’язані зі спадковим, зобов’язальним і торговим правом).

Кандидати, які здали письмовий іспит, складають усний, що становить три відокремлені тести з таких галузей:

а) цивільне і торгове право;

б) правові норми, що регулюють нотаріат;

в) податкові норми.

Максимальний вік для складання іспиту — 50 років. Екзаменуватися можна тричі. Переможцю визначається місце, де нотаріус-новачок повинен відкрити контору протягом трьох місяців. Максимальне вікове обмеження щодо роботи нотаріусом — 70 років.

Італійський фонд нотаріусів був створений Національною радою нотаріусів (Італійською національною радою нотаріату) і Національним нотаріальним фондом для професійного продовження навчальних курсів для практикуючих нотаріусів і для сприяння знанням історичного і соціального значення нотаріальної культури, що умовно можна назвати наступним рівнем.

ІІІ. НОТАРІУСИ ТА ТЕХНОЛОГІЇ

Нотартель — це ІТ-компанія для нотаріусів, яка була створена у 1997 році Національною радою нотаріусів Італії з метою комп’ютеризації процесів оформлення нотаріальних документів, документообігу, а також доступу до інформації, яка необхідна нотаріусам при вчиненні нотаріальних дій, користування нею. Нотаріуси використовують електронні інструменти для отримання інформації з різних публічних реєстрів щодо іпотек, обтяжень, земельного кадастру, реєстру власності, торгового реєстру тощо, а також внесення відповідних відомостей до них в межах повноважень.

Можна умовно виділити напрямки роботи Нотартель над такими інструментами, які є складовими Єдиної нотаріальної мережі в Італії.

1. Система автентифікації доступів до реєстрів, яка розпочала свою роботу в 2010 році. Передбачена для усіх нотаріусів, офісних операторів, уповноважених служб та третіх осіб, які мають доступ до тих чи інших інформаційних ресурсів з метою забезпечення повної конфіденційності та безпеки в інформаційному просторі.

     Автентифікація — це частина процедури надання доступу для роботи в певній інформаційній системі, є наступною після ідентифікації і передує авторизації. Один із способів автентифікації в інформаційній системі полягає у попередній ідентифікації на основі користувацького ідентифікатора (логіна і пароля — певної конфіденційної інформації, знання якої передбачає володіння певним ресурсом в мережі; отримавши введений користувачем логін і пароль, комп’ютер порівнює їх зі значенням, яке зберігається в спеціальній захищеній базі даних і у випадку успішної автентифікації проводить авторизацію з подальшим допуском користувача до роботи в системі; автентифікація для нотаріусів є посилена із застосуванням ЕЦП).

2. Офіційна (сертифікована) електронна пошта, яка є двох видів:

особиста офіційна електронна пошта нотаріуса;

електронна пошта нотаріуса для його роботи з електронними документами та базами інформації (реєстрами) для електронного документообігу.

3. Цифровий підпис. Організація сертифікації і забезпечення електронним цифровим підписом (ЕЦП) нотаріусів в Італії здійснюється Національною радою нотаріусів Італії. ЕЦП видається цією ж Радою, є електронним інструментом для ідентифікації та автентифікації роботи нотаріуса, посвідчує його особу, статус та повноваження.

4. Онлайн-пошуки — система, що забезпечує доступ нотаріусів до усіх даних в земельному реєстрі, комерційному реєстрі, реєстрі (відділі) автотранспортних засобів, оцінки, а в найближчому майбутньому — і до електронного архіву.

5. Телематичні вимоги та можливості, які забезпечує Нотартель, — он-лайн транзакції в інформаційному просторі. Забезпечують роботу нотаріусів у різних базах та реєстрах на високому рівні обробки та захисту інформації.

6. Електронна нормативна база для нотаріусів. Враховуючи історію нотаріату Італії, ця база включає більше 40000 різних нормативних документів, зокрема рішення Національної ради нотаріусів Італії.

7. Електронне навчання — електронні курси навчання через Інтернет щодо роботи в усіх ресурсах Єдиної нотаріальної мережі.

8. Зберігання електронних документів.

Веб-Нотартель є інтернет-провайдером для нотаріусів і має офіційний сайт. Нотартель активно займається різноманітними технологічними дослідженнями та впровадженням найсучасніших ІТ-технологій. Це дає нотаріусам значні переваги над іншими професіями, оскільки нотаріат крокує в ногу з часом, не потребує затрат державних коштів на свій розвиток і, найголовніше, робить нотаріуса необхідною ланкою у механізмі операцій з нерухомістю. Це дозволяє покращити нотаріальну діяльність обслуговування клієнтів та досягти економії часу, що є надважливим чинником для сучасного суспільства, забезпечення безпеки для інформації. За допомогою застосування ІТ-технологій у нотаріальній діяльності професія нотаріуса стає сучасною та затребуваною, позбавляється своєї консервативної повільності.

ІV. ОКРЕМІ АСПЕКТИ ВІДЧУЖЕННЯ НЕРУХОМОСТІ В ІТАЛІЇ

В Італії закріплено на законодавчому рівні обов’язковість нотаріального посвідчення правочинів з нерухомим майном. Роль нотаріуса в цьому процесі, а також участь нотаріуса в корпоративних відносинах, є дуже важливою. Основним джерелом права, норми якого регулюють цивільно-правові відносини в сфері нерухомого майна, є Цивільний кодекс Італії від 16.03.1942.

Нотаріус є також ключовою фігурою в державній системі реєстрації прав на нерухомість, податковим агентом для своїх клієнтів.

Посвідчуючи правочин, нотаріус одночасно відправляє в електронний спосіб відповідні відомості одразу в три інформаційні бази даних: сховище, кадастр і реєстр.

Таким чином, оновлюється інформація про власника майна, його характеристику і одночасно правочин реєструється для оподаткування.

При цьому чітко фіксується час передачі і з цього моменту право власності переходить від продавця до покупця.

Така система виключає можливість подвійного продажу об’єктів нерухомості.

Відповідно до ст. 1350 Цивільного кодексу Італії договори, що тягнуть перехід права на нерухоме майно, повинні бути вчинені в письмовій формі та посвідчені нотаріально. Італійський нотаріус забезпечує правову визначеність щодо змісту договору: нотаріальний акт, власне, є повним доказом того, що продавець і покупець особисто підписали договір купівлі-продажу, домовились про ціну, що їхні підписи є справжніми і т. ін.

Відповідальність нотаріуса за юридичну чистоту договору породжує необхідність повної перевірки відчужуваного об’єкта нерухомого майна, проведення правової експертизи документів щодо предмета майбутнього договору.

Перевіряється наявність будь-яких обмежень, які перешкоджають або можуть вплинути на перехід права власності на нерухоме майно. Відчужуваний об’єкт перевіряється на відсутність боргів, іпотечних обтяжень, відповідність містобудівним нормам, а також на предмет застави або арешту. Нотаріус витребує документи, що підтверджують право власності продавця.

Нотаріус перевіряє реєстри нерухомості, вивчає історію права власності на об’єкт нерухомого майна протягом 20 років, щоб бути впевненим, що об’єкт нерухомого майна вільний від обтяжень і зобов’язань.

Відповідно до ст. 2946 Цивільного кодексу Італійської Республіки загальний строк позовної давності з операцій з нерухомим майном в Італії становить 10 років. Період часу, за який здійснюється перевірка історії об’єкта нерухомого майна нотаріусом, значно перевищує цей термін. Застосування такої практики в разі, якщо історія об’єкта нерухомості встановлена протягом цього періоду, виключає ймовірність того, що власність чимось обтяжена.

Нотаріус зобов’язаний провести перевірку, пов’язану з правовим статусом власності, до укладення договору, оскільки нотаріус несе відповідальність за договір і за посвідчення нотаріального акта. Нотаріус виступає від імені держави і як податковий (бюджетний) агент отримує від покупця гроші, необхідні для сплати податків, пов’язаних із придбанням майна.

Для укладення договору сторони подають податкові номери, як і в Україні, і відкривають рахунки в банках.

В Італії часто практикується укладення попереднього двостороннього договору купівлі/продажу (Preliminare di compravendita, або Compromesso). Як правило, за ним сплачується завдаток у розмірі від 10 до 15 % вартості нерухомого майна, інколи і більше. Ці договори є актуальними, коли є необхідність отримання іпотечних кредитів. Згідно зі ст. 1131 Цивільного кодексу Італійської Республіки попередні договори є нікчемними (nullo), якщо вчинені в іншій формі, яка передбачена для основного договору. У попередньому договорі купівлі/продажу вказуються реквізити сторін, детальний опис нерухомості, ціна, умови оплати, дата укладення. До договору додаються документи, що підтверджують юридичну чистоту об’єкта, право продавця на продаж і відповідність технічним нормативам.

Далі нотаріус складає текст договору купівлі-продажу (contratto finale), проводить перевірку нерухомості на можливість продажу і на «чистоту» (відсутність боргів, іпотечних обтяжень, відповідність об’єкта місцевим будівельним нормам), оскільки нотаріус несе відповідальність за договір і за вчинення нотаріального акта. Нотаріус перевіряє законність договору: витребує документи, що підтверджують право власності продавця, перевіряючи, чи не є об’єкт предметом застави або арешту. У ході посвідчення договору купівлі-продажу нерухомості нотаріус повинен довести до відома всіх учасників угоди їх правовий статус, тобто обов’язки, права, а також важливість і відповідальність їхніх дій, правові наслідки.

В обов’язки нотаріуса входить також контроль оплати об’єкта купівлі (через спеціальний депозитний рахунок нотаріуса), переходу права власності на покупця і посвідчення договору купівлі-продажу з урахуванням умов договору, роз’яснення сторонам істотних умов договору, забезпечення обов’язкового підписання договору в присутності нотаріуса.

Зміст та оформлення нотаріальних актів регулюються ст. 51 Закону про нотаріат Італійської Республіки від 16.02.1913 № 89 (Notarile Legge № 89, 1913).

Перелік основних реквізитів, які є обов’язковими для такого документа:

–   дата (прописом рік, місяць, день) і місце отримання документа;

–   ім’я, прізвище, місце знаходження нотаріуса, а також нотаріальний реєстр, в який він записаний;

–   імена, прізвища, дати народження, місце проживання сторін, а також їх представників, свідків і довірених осіб;

–   вказівка даних, суми і кількість об’єктів, що є предметом договору;

–   ведення і опис предмета договору;

–   вказівка на те, що договір був особисто підписаний сторонами, а також свідками, якщо такі є;

–   згадка, що договір був складений нотаріусом із зазначенням числа сторінок і листів, з яких він складається. В документах, що складаються більш ніж з одного листа: підписи сторін, перекладача (якщо був присутній), свідків і нотаріуса. Нотаріальний документ підписується в присутності сторін, а в деяких випадках — в присутності двох свідків.

Після змін, внесених Законом від 28.11.2005 № 246, та відповідно до ст. 48 Закону про нотаріат від 16.02.1913 № 89 присутність свідків необхідна тільки для договорів дарування, шлюбних договорів та додаткових угод до них, для подачі заяв про вибір варіанта розділу майна, а також у випадках, коли одна зі сторін не може прочитати документ особисто. Свідки повинні бути повнолітніми, бути громадянами Італії або проживати в ній іноземцями, а також володіти дієздатністю в повному обсязі і не повинні мати особистої зацікавленості в договорі.

Після посвідчення договору нотаріус зобов’язаний здійснити ряд дій з реєстрації договору. Реєстрація проводиться протягом 30 днів з моменту укладення договору та супроводжується сплатою необхідних платежів, мит через банк. Нотаріус, отримавши необхідні грошові кошти від набувача нерухомості, забезпечує перерахування на свій поточний рахунок. Тут нотаріус виступає від імені держави і як податковий, бюджетний агент отримує від покупця гроші, необхідні для сплати податків, інших платежів, пов’язаних із придбанням майна. Реєстрація здійснюється шляхом передачі посвідченого нотаріального акта в реєструючий орган з використанням електронно-цифрового підпису. Отримання нотаріусом повідомлення з реєструючого органу свідчить про успішну реєстрацію договору.

На підтвердження державної реєстрації видається виписка з реєстру.

Вартість послуг нотаріуса залежить від складності договору і вартості нерухомості: чим вища вартість об’єкта, тим менше стягується відсоток.

Норми, запроваджені Декретом від 24.01.2012 № 1 (в редакції Закону від 24.03.2012 № 27), скасували шкалу професійних гонорарів. На цей час в Італії не існує мінімальних і максимальних меж при визначенні гонорару нотаріуса.

У середньому в операціях з нерухомим майном тариф становить не більше 3%–1,5%, який стягується за посвідчення договору, плюс 1,5% за реєстрацію в реєстрі власників. Однак чітко визначеної відсоткової ставки немає, що дає можливість для індивідуального підходу до кожного клієнта.

Вартість нотаріальних дій на території Італії включає в себе оплату державних зборів і податків, оплату вартості послуг з підготовки проекту нотаріального документа, оплату вартості виконання обов’яз-кових реєстраційних дій, а також безпосередній гонорар нотаріуса.

Особа, яка звертається за допомогою до нотаріуса, має право отримати розрахунок приблизної вартості нотаріального акта з урахуванням складності майбутньої угоди.

Розмір ряду державних платежів залежить від різних чинників: це перше чи друге житло, резидент чи нерезидент, житло чи комерційна нерухомість, будівля чи незавершене будівництво, купівля у фізичної особи або юридичної, або фірми-будівельника тощо. Податки нараховуються відносно кадастрової вартості житла, яка часто на 40–60% нижче від суми договору:

податок за запис в Реєстрі нерухомості (податок реєстру) платиться державі в момент купівлі нерухомості;

податок інвентаризації (кадастровий);

іпотечний податок;

податок на додану вартість — сплачують державі при купівлі нерухомості у забудовника або іншої юридичної особи (10% або 20% (для елітних об’єктів);

гербовий збір;

реєстрація в реєстрі власників, яку здійснює нотаріус.

Пільгових категорій, наприклад, малозабезпечених, військових тощо немає, однак є шкала для різних випадків, яка формується в сталих сумах або в відсотковій ставці до кадастрової вартості нерухомості.

Нотаріуси Італії виконують інші функції, які вони називають фідуціарними.

Соціальній та правовій важливості професії нотаріусів в Італії слугує наділення нотаріусів Італії публічними делегованими фідуціарними функціями (повноваженнями), прийняття яких нотаріатом посилює роль професії та додає їй переваг над іншими вільними професіями. Такі функції стосуються окремих моментів управління, посередництва та арбітражу. Виконання таких функцій нотаріусами як висококваліфікованими правниками забезпечується максимально якісно і однаково як для держави, так для клієнтів нотаріуса.

У 2013 році в Італії було проведено реформу в нотаріаті щодо делегування нотаріусам окремої функції контролю за розрахунками між клієнтами. Законом № 147/2013, арт. (ст. 1) передбачено, що сторони кожного правочину з нерухомістю зобов’язані депонувати повну вартість предмета правочину на спеціальний рахунок нотаріуса, що відбувається під контролем нотаріуса. Нотаріус є відповідальним за передачу (перерахунок) грошових коштів власнику за нерухоме майно після виконання усіх умов правочину, окрім податків і зборів, які підлягають сплаті у встановленому законодавством порядку, та реєстрації права власності набувача.

Нотаріуси справляють ряд державних платежів та зборів.

Нотаріуси фактично виконують функції надання юридичного супроводу оформлення документів, беруть участь у проведенні переговорів між клієнтами для того, щоб досягнути максимально ефективних домовленостей на найбільш професійному рівні з урахуванням усіх вимог законодавства, підготовки необхідних документів для вчинення нотаріальної дії (наприклад, відомостей з певних органів, установ, реєстрів тощо), а також змоделювати в майбутньому безспірні правовідносини.

Нотаріуси мають обов’язки у боротьбі з незаконним відмиванням коштів (фінмоніторинг).

Наділення нотаріусів функціями участі у реєстрації в електронних реєстрах та базах свідчить про велику довіру держави до нотаріату, а виконання таких функцій нотаріусами забезпечує залучення до їх реалізації кращих фахівців у сфері права та роботи принципу «єдиного вікна» для громадян.

V. НАЦІОНАЛЬНА РАДА НОТАРІУСІВ ІТАЛІЇ

Національна рада нотаріусів Італії є професійним органом самоврядування нотаріусів Італії. Складається вона з 20 нотаріусів, які обираються строком на 3 роки, але не більше ніж на 2 терміни поспіль. Очолює Раду президент, якого у період відсутності заміщає віце-президент, обирається секретар.

Для виконання повноважень Ради нотаріальної палати нотаріусів Італії створюється Виконавчий комітет.

На такий же строк обирається Ревізійна комісія, яка складається з 3 осіб, які не входять до складу ради.

З метою виконання своїх функцій Національна рада створює КОМІСІЇ, зокрема щодо етики. В разі необхідності до їх роботи залучає представників інших професій, наприклад аудиторів, науковців, викладачів, які не є членами Ради на договірних засадах.

Відповідно до законодавства Італії Національна рада нотаріусів:

проводить консультації та надає висновки на запити Міністра юстиції щодо змін або нововведень у системі нотаріату Італії, професії нотаріуса;

представляє та збирає пропозиції щодо необхідності змін для вдосконалення професії;

проводить дослідження щодо питань, які представляють інтерес для професії;

здійснює заходи щодо захисту інтересів професії;

продукує принципи професійної етики нотаріусів Італії.

Діяльність Національної ради нотаріусів Італії охоплює розроблення та застосування дисциплінарних заходів впливу до нотаріусів, а також їх аналіз та розробку системи заходів щодо їх попередження.

Національна рада тісно взаємодіє з державними інституціями, а також з нотаріальними осередками в регіонах, діяльність яких координує та надає всіляку підтримку.

Місцевими органами професійного самоврядування є загальні збори нотаріусів в територіальних одиницях, нотаріальні колегії (територіальні), регіональні комітети, конгреси, комісії.

З 1 січня 2014 року Національна рада затвердила новий порядок підвищення кваліфікації нотаріусів. Зокрема, закріплено ці повноваження виключно за Національною радою через Школу нотаріусів Фундації (Італійського нотаріату).

Велику увагу Національна рада приділяє постійному підвищенню кваліфікації нотаріусів та розвитку школи.

Вивчаються та аналізуються проблемні питання, міжнародний досвід та новації, які періодично з’являються у світі. Маючи виключні повноваження на підвищення кваліфікації нотаріусів в державі, Національною радою крім навчань організовується значна кількість заходів пізнавального характеру для розширення кругозору нотаріусів з різноманітних тем. Це дуже відповідально планується, готується, проводиться та аналізується. Значна увага приділяється безпосередньому спілкуванню з нотаріусами для врахування їх бачення застосування тих чи інших норм права на практиці.

Усі нотаріуси є обов’язковими членами Національної ради нотаріусів Італії і сплачують обов’язкові членські внески на її утримання та розвиток. Членські внески сплачуються в відсотковому відношенні до виручених коштів та є надзвичайно високими порівняно з Україною.

Національною радою нотаріусів (Італійською національною радою нотаріату) і Національним нотаріальним фондом з метою професійного продовження навчальних курсів для практикуючих нотаріусів і для сприяння знанням історичного і соціального значення нотаріальної культури було створено Італійський фонд (фундація) нотаріусів.

Нотаріуси дуже поважно ставляться до їхнього органу професійного самоврядування, сумлінно сплачують членські внески, які є запорукою функціонування Національної ради на високому рівні.

Бібліотека при Національній раді нотаріусів Італії вражає обсягом. Усі нормативні акти, які регулюють діяльність нотаріату, питання вчинення нотаріальних дій кодифіковано і поформовано в томи.

Крім законодавства чинного і того, яке вже є історією, зібрано багато праць науковців та підручників.

Бібліотека стає в нагоді як для навчання нотаріусів, так і для різного роду наукових та практичних досліджень, що необхідні для професії.

ІТ-компанією Нотартель створено електронний ресурс доступу до нормативних документів, яких більше 40000 в електронному доступі, бібліотека розвивається і наповнюється.  

ТЕТЯНА КИСЛЯК,
приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ
У практиці нотаріусів часто постає питання, яким є порядок державної реєстрації права спільної сумісної власності подружжя на нерухоме майно, а саме: чи є необхідність внесення нетитульних власників до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (ДРРП)?
Відповідно до ч. 1 ст. 355 Цивільного кодексу (далі — ЦК) України майно, що перебуває у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Отже, право спільної власності характеризується двома ознаками: єдністю об’єкта та множинністю суб’єктів права власності. Відповідно до ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною (без визначення часток) власністю, якщо інше не встановлено законом або договором. Отже, при укладанні одним із подружжя договору купівлі-продажу нерухомого майна (за згодою іншого з подружжя) це майно належатиме подружжю на праві спільної сумісної власності. Виникнення цього права згідно зі ст. 182 ЦК України підлягає державній реєстрації. Відповідно до ч. 4 ст. 182 ЦК України порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість встановлюється законом. Відповідно до статей 2, 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі — Закон) право власності на нерухоме майно підлягає реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Стаття 11 Закону визначає структуру Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, у розділах якого містяться відомості про право власності та суб’єкта (суб’єктів) цього права. Відповідно до пункту 21 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 № 1141, до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вносяться такі відомості про право власності: 1) форма власності; 2) вид спільної власності (у разі, коли майно належить на праві спільної власності).
Необхідно звернути увагу на такі правові засади державної реєстрації прав, викладені в ст. 3 Закону, як гарантування державою достовірності зареєстрованих прав на нерухоме майно та їх обтяжень і визначення законодавцем моменту виникнення прав на нерухоме майно та їх обтяжень, які підлягають державній реєстрації, з моменту такої реєстрації.

В’ЯЧЕСЛАВ КОМАРОВ,
проректор Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», завідуючий кафедрою цивільного процесу, кандидат юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України, заслужений юрист України
УКРАЇНСЬКИЙ НОТАРІАТ: ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ
У правовій системі нотаріат відіграє значну роль як орган безспірної цивільної юрисдикції та превентивного правосуддя. Латинський вислів «consensus facit ius», що означає «згода творить право» (тобто сторони шляхом згоди самі створюють для себе право), підкреслює вагомість нотаріальної діяльності, в межах якої така згода сторін формулюється та оформлюється в нота¬ріальних актах, що мають доказову силу та публічне визнання.
Роль нотаріату обумовлюється розвитком цивільного обороту, розширенням кола об’єктів приватної власності та зростанням потреби в ефективній та високопрофесійній діяльності нотаріусів. При цьому функціонування нотаріату в сучасних національних правових системах є дещо різним, що зумовлено різним значенням нотаріально посвідчених документів. Так, нотаріальні документи у країнах, де набув поширення англосаксонський нотаріат, не мають повної доказової сили, а функції нотаріусів та адвокатів можуть бути поєднані в одній особі. Український же нотаріат належить до нотаріату латинського типу, який характеризується наданням певних доказових переваг нотаріально посвідченим документам та особливим статусом нотаріуса, який одночасно є представником вільної професії та особою, наділеною публічними повноваженнями. Цей факт концептуально зумовлює відповідний розвиток законодавчого врегулювання нотаріальної діяльності, орієнтований на основні стандарти класичної системи нотаріату, поширені у всіх країнах континентальної Європи.
Більш ніж сімдесят країн світу мають нотаріат, заснований на традиціях писаного права. При цьому в їх правовому просторі нотаріат розглядається як гарант найбільш важливих прав: власності, сімейних, підприємницьких тощо.
Наявність загальних принципів організації та діяльності нотаріатів дозволила утворити спеціальну організацію нотаріату — Міжнародний союз нотаріату — як неурядову організацію, зав¬дання якої полягають у підтримці, координації та розвитку нотаріальної діяльності на міжнародному рівні. На підставі тісної співпраці між національними нотаріатами Союз має забезпечувати незалежність та високу зна¬чущість нотаріату з метою кращого захисту прав окремих осіб та суспільства в цілому. Міжнародне співробітництво в нотаріальній галузі набуває все більшого поширення. Для України це зумовлюється, зокрема, її членством у Раді Європи і необхідністю виконання зобов’язань, передусім правового характеру, які взяла на себе наша держава.
У зв’язку з підвищенням значущості нотаріату особливі вимоги ставляться не тільки до нотаріальної діяльності, а й до особи нотаріуса. У своїй діяльності нотаріуси реалізують основні завдання нотаріату та належать до органів, що виконують нотаріальні функції. Відносини між нотаріусом та заінтересованими особами мають довірчий характер, а тому передбачають збереження конфіденційності інформації про майновий та немайновий стан осіб, що звертаються за вчиненням нотаріальних дій. Професійна діяльність нотаріуса забезпечує превентивний правовий захист і унеможливлює порушення в майбутньому прав та інтересів суб’єктів права й виникнення спорів у судах.
Отже, нотаріат як інститут позасудового превентивного захисту своєю діяльністю має сприяти досягненню завдань правосуддя, запобігаючи виникненню судових спорів шляхом попередження порушення цивільних прав та інтересів, забезпечення їх належної реалізації. Адже, за відомим латинським висловом «melior est iustitia vere praeveniens quam se vere puniens», кращим є правосуддя, що істинно попереджає, ніж те, що суворо карає.
Слід зазначити, що останнім часом науковці приділяють нотаріату дедалі більше уваги. Розвивається наука про нотаріат, ширшого визнання та поглиблення зазнає теорія нотаріального процесу. Знову набули надзвичайної актуальності проблеми новелізації нотаріального законодавст¬ва. На жаль, процес оновлення законодавчого унормування нотаріату та нотаріальної діяльності наразі суттєво загальмував, зокрема, через відсутність зрозумілих підходів до визначення правового характеру та сутності нотаріальної діяльності та, як наслідок, неможливості ефективного вирішення найбільш складних та актуальних питань нотаріату.
Безумовно, наразі вкрай актуальною є проблема єдиного нотаріату, оскільки світовий досвід країн класичної моделі нотаріату вже досить давно визнав вільний нотаріат більш ефективною формою здійснення нотаріальних функцій [1, с. 18–20; 2, с. 61–62; 3, с. 15; 5, с. 35, 85]. Утворення єдиного нотаріату мало б стати важливим кроком на шляху вдосконалення українського нотаріату, але скасування державного нотаріату має базуватися на попередньому вирішенні низки проблем, які наразі не знаходять свого розв’язання. До них належать питання про чітке визначення складу нотаріальних органів, статусу нотаріусів; доступу до нотаріальної діяльності та порядку вступу на посаду нотаріуса; оплату вчинюваних нотаріальних дій; квотування посад нотаріусів; контроль за нотаріальною діяльністю; зупинення та припинення нотаріальної діяльності тощо.
Питанням, що потребує належного вирішення, є визначення системи та компетенції нотаріальних органів в Україні. У ст. 1 Закону України «Про нотаріат» (далі — Закон) нотаріат визначається як система органів та посадових осіб. Нерозв’язаним залишається питання щодо визначення складу таких органів, що призводить до подальших проблем. Передусім, йдеться про визначення нотаріальної компетенції службових осіб органів місцевого самоврядування (ст. 37 Закону). Вважаємо більш доцільним виключити їх із системи нотаріальних органів, надавши їм лише можливість посвідчувати заповіти та довіреності, що дорівнювали б нотаріально посвідченим.
Крім того, доцільним слід визнати закріплення в самому Законі складу та змісту функцій нотаріату, які наразі законодавчо не визначені, з огляду на той факт, що функції, не властиві нотаріальній діяльності, на нотаріат покладатися не повинні.