І. ПОРЯДОК ПЕРЕДОРУЧЕННЯ ЗА ДОВІРЕНІСТЮ З ВИЗНАЧЕНИМ ТА НЕВИЗНАЧЕНИМ СТРОКОМ ДІЇ ДОВІРЕНОСТІ
У нотаріальній практиці постало питання щодо строку дії довіреності, виданої в порядку передоручення. Це стало підставою для аналізу норм Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що визначають строк основної довіреності та довіреності, виданої в порядку передоручення.
З аналізу ч. 1 ст. 247 ЦК України можна дійти висновку, що довіреність завжди має строк своєї дії. Безстрокової довіреності бути не може, оскільки довіреність видається для здійснення повіреним відповідних дій протягом певного часу. Іншими словами, повірений завжди діє не лише в просторі, а й у часі.
Однак строк основної довіреності може бути:
а) визначеним, коли такий строк встановлено безпосередньо в довіреності особою, яка її видала;
б) невизначеним, коли строк обмежується моментом припинення дії довіреності.
Навіть якщо в основній довіреності не встановлено строк її дії, вона має строковий характер і діє протягом певного часу. Особливість полягає лише в тому, що в цьому разі строк дії довіреності невизначений. Він припиняється не з досягненням певної часової межі, а у зв’язку з настанням відповідного факту – скасування довіреності особою, яка її видала, відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю тощо (ч. 1 ст. 248 ЦК України).
Цей момент є принципово важливим. Розглянемо питання щодо строку довіреності, виданої в порядку передоручення. У ч. 2 ст. 247 ЦК України встановлено правило, що така довіреність не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої її видано.
Якщо в основній довіреності строк визначено, то питань не виникає. Так, якщо строк основної довіреності припиняється, наприклад, 20 травня 2007 р., то строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати вказаної дати.
Однак з аналізу ч. 2 ст. 247 ЦК України можна дійти висновку, що вказане правило діє також у випадках, коли строк основної довіреності є невизначеним (тобто коли строк обмежується моментом припинення дії довіреності). Для цього достатньо проаналізувати ч. 1 та ч. 2 ст. 247 ЦК України. У ч. 1 ст. 247 ЦК України вказано, що

Василь КРАТ,
кандидат юридичних наук,
асистент кафедри цивільного права № 1
Національної юридичної академії України
імені Ярослава Мудрого
УКЛАДЕННЯ ПОДРУЖЖЯМ ДОГОВОРІВ
МІЖ СОБОЮ ЩОДО РОЗДІЛЬНОГО МАЙНА
Перебування у шлюбі істотним чином відображається на правовому режимі майна, яке знаходиться у власності подружжя. Разом з тим, наявність спільного майна подружжя зовсім не виключає можливості існування й роздільного. Втім воно перебуває в достатньо специфічному режимі: немов би «під загрозою» можливої трансформації на об’єкт спільної власності. Це зумовлено наявністю як загального правила про презумпцію спільної сумісної власності подружжя, встановленого ст. 60 Сімейного кодексу України (далі — СК України), так і можливістю виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, яке належало дружині, чоловікові (ст. 62 СК України).
Тому, досліджуючи питання про можливість укладення договорів подружжям поміж собою щодо роздільного майна, слід звернути увагу на: а) правовий режим роздільного майна; б) правові наслідки таких договорів у контексті наявної презумпції спільної сумісної власності та в) виключення стосовно «потрапляння» майна у спільну сумісну власність.
Перш за все необхідно охарактеризувати правовий режим роздільного майна подружжя. Незважаючи на наявність презумпції спільної власності подружжя (ст. 60 СК України), законодавець передбачає правило, що визначає перелік майна, яке є роздільним. Відповідно до ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема:
– майно, набуте нею, ним до шлюбу;
– майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;
– майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Причому воно знаходиться у логічному взаємозв’язку із положеннями ч. 3 ст. 368 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), якими передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
На відміну від спільної сумісної власності щодо здійснення права власності на роздільне майно подружжя не встановлено необхідності згоди іншого із подружжя при розпорядженні ним. У законодавстві лише передбачено, що при розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов’язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім’ї, які відповідно до закону мають право користування ним (ч. 2 ст. 59 СК України). Зазначений підхід підтримується й у судовій практиці.
Наприклад, ВСУ відзначив, що при розпорядженні своїм майном кожний із подружжя зобов’язаний ураховувати інтереси неповнолітньої дитини, інших членів родини, що відповідно до закону (ст. 59 СК України) мають право користуватися ним. За таких підстав, якщо об’єктом особистої приватної власності є квартира, то право користування цим житловим приміщенням належить усім членам родини. Як убачається з матеріалів справи, позивачка як власник спірної квартири дала згоду на постійне проживання в ній своїй сім’ї, яка складалась із трьох осіб: вона, відповідач та їхній син .
Таким чином, перебування у шлюбі не позбавляє можливості подружжя мати роздільне майно, на яке не поширюється правовий режим спільної власності. За загальним правилом, майно, набуте подружжям, переходить у спільну сумісну власність, окрім тих випадків, коли щодо цього встановлені виключення договором або законом.
До договорів, якими може бути встановлене виключення із презумпції спільності майна подружжя, традиційно відноситься шлюбний договір. Ця позиція підтримується як у науково-практичній літературі , так і вищими судовими інстанціями.
Зокрема ВСУ вказує, що спільною сумісною власністю подружжя, яка підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім’я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом (абз. 1 п. 23) .
З огляду на те, що наявне майно, яке не перебуває у спільній сумісній власності, у подружжя цілком закономірно існує право укладати різноманітні договори щодо такого майна. Така можливість є складовою змісту правоздатності фізичної особи (ст. 26 ЦК України), і на неї жодним чином не впливає перебування фізичної особи у шлюбі. Причому не виключається укладення договорів поміж самими дружиною та чоловіком, оскільки правовий статус подружжя не впливає на загальний рівень їх правоздатності як фізичних осіб і не позбавляє можливості укладати договори поміж собою.
Відповідні норми відображені й у чинному законодавстві. Відповідно до

Відповідно до чинного законодавства України платники податків та зборів зобов’язані періодично звітувати перед контролюючими органами, шляхом подання їм відповідної звітності. При цьому законодавством передбачено декілька альтернативних способів подання звітності:
на паперових носіях — особисто, через уповноважену особу або поштою;
на паперових носіях разом з електронним дублікатом цього звіту на електронному носії (дискеті, диску тощо), створеним за допомогою спеціалізованого програмного забезпечення у визначеному форматі;
в електронній формі (у вигляді електронних документів) — засобами телекомунікаційного зв’язку загального користування до Центру обробки електронних звітів, у тому числі й через посередника.
Останнім часом в Україні активно впроваджується подання звітності в електронному вигляді як крок до розвитку інформаційного суспільства. Сьогодні можливе подання звітності в електронному вигляді засобами телекомунікаційного зв’язку до таких державних структур: Державної податкової адміністрації України (ДПАУ), Пенсійного фонду України (ПФУ), Державного комітету статистики України, Державного центру зайнятості України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонду соціального захисту інвалідів, Державного комітету України з питань регуляторної політики і підприємництва, Міністерства праці та соціально політики України, Міністерства промислової політики України та Державної комісії з цінних паперів України. Впровадження автоматизованої системи подання звітності в електронному вигляді має такі переваги перед існуючою системою:
зменшення паперового документообігу;
вивільнення часу платників податків;
спрощення та скорочення процедури подання звітності;
гарантія доставки та збереження документів, їх автентифікації, цілісності та конфіденційності;
обмеженість у спілкуванні з представниками контролюючих органів;
уникнення необґрунтованих виїзних перевірок;
заощадження ресурсів за рахунок використання оперативного електронного архіву;
підвищення рівня обслуговування платників податків та зборів.
Для подання звітності в електронному вигляді засобами телекомунікаційного зв’язку з робочого місця нотаріуса необхідно виконати наступні умови:
Встановити програмне забезпечення для підготовки звітних документів, яке формує електронний документ у належному вигляді (комерційні програми: «1С-Бухгалтерія», «Бест-Звіт Плюс», «Парус» або безкоштовні програми: «Податкова звітність», «Автоматизоване робоче місце — звіт страхувальника»).
Встановити програмне забезпечення шифрування та накладання електронного цифрового підпису, яке має сертифікат відповідності або експертний висновок Держспецзв’язку (видається безкоштовно в центрі сертифікації ключів при отриманні сертифікованих ключів).
Мати доступ до мережі Інтернет (якщо у Вас немає виходу в Інтернет, зашифровану електронну звітність без ризику можна відправити з будь-якого інтернет-кафе).
Після цього можна здійснювати формування та подання на електронну адресу контролюючих органів податкової, пенсійної, статистичної звітності, реєстрів податкових накладних, звітності до фондів соціального страхування та центру зайнятості в електронному вигляді відповідно до чинного законодавства України. Розглянемо більш послідовно весь процес формування та подання нотаріусом звітності в електронному вигляді до найбільш поширених державних органів.
І. Порядок подання нотаріусом звітності в електронному вигляді до органів Державної податкової інспекції
1. Підключення до системи подання звітності
Подавати податкову звітність в електронному вигляді мають право в добровільному порядку всі платники податків — юридичні та фізичні особи (відповідно до Закону України № 2181 «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»). Для цього необхідно укласти договір з акредитованим центром сертифікації ключів (далі — АЦСК) та договір з державною податковою інспекцією.
Щоб застосовувати електронний цифровий підпис (ЕЦП), у платника податків мають бути два ключі — закритий та відкритий. Закритий (особистий) ключ, який використовується для підписання електронних документів, відомий тільки платнику податків. Відкритий ключ, який використовується для перевірки дійсності ЕЦП, навпаки, повинен бути відомий будь-якому одержувачу електронних документів. Відкритий ключ знаходиться в сертифікаті. Сертифікат — це електронний документ, який містить інформацію про власника ключа. Договір з АЦСК укладається строком на один рік, який за бажанням власника пролонговується кожен рік. Договір з податковою інспекцією діє до закінчення терміну дії посилених сертифікатів відкритих ключів, тобто до закінчення терміну дії ЕЦП, який автоматично пролонговується при створенні нових посилених сертифікатів відкритих ключів. При поданні звітів ЕЦП дозволяє податковим органам не тільки ідентифікувати особу, яка його підписала, але й встановити, що інформація в електронному документі не була спотворена. Використання такого підпису захищає файли відправлених електронних документів від змін. Після укладення договору АЦСК надає клієнту пакет «клієнта АЦСК», а саме:
закриті ключі електронного цифрового підпису;
відкриті ключі — сертифікати (в електронному вигляді, а за потреби і в паперовому);
програмне забезпечення для підписання та відправлення звітності через Інтернет.
Для підписання звітів платнику податків, наприклад приватному нотаріусу, необхідні два ключі (підпис нотаріуса (директора) та цифрова печатка нотаріуса). Вартість ключів розрізняється залежно від АЦСК. Наприклад: в АЦСК «Український сертифікаційний центр» один ключ для подання всіх видів звітності коштує 42 грн., у АЦСК «Masterkey» і «УСС» — від 78 грн. до 120 грн.
Після того, як отримали пакет клієнта АЦСК, можна йти до податкової інспекції для укладання договору. З собою необхідно взяти диск з сертифікатами в електронному вигляді, на вимогу податкової — один примірник сертифікатів у паперовому вигляді та два примірники договору з ДПІ (знаходиться в програмному забезпеченні, яке надає АЦСК, або можна скачати з сайта ДПАУ (www.sta.gov.ua)), підписані нотаріусом (директором) і завірені печаткою. Уклавши договір, можна сміливо подавати звітність в електронному вигляді до ДПІ.
2. Формування звітності

Недійсності договорів завжди приділялася досить велика увага в цивілістиці. Незважаючи на це, в сучасних умовах існує величезний пласт проблем, пов’язаних з недійсністю договору, які вимагають доктринального і утилітарного осмислення.

До недійсності договору вдаються учасники цивільних правовідносин як для реального захисту прав та інтересів, так і для «уявного», зокрема, для «запобігання» звернення стягнення на предмет застави, повернення майна, відчуженого юридичною особою «нібито» з перевищенням повноважень виконавчого органу, оспорювання договору поруки з метою «усунення» поручителя від відповідальності.

Насамперед варто звернути увагу на дві дихотомічні пари (приватного і публічного, абсолютного і відносного), до яких часто звертаються у разі характеристики тих або інших правових явищ. Не є виключенням у цьому плані і недійсність договору.

По-перше, слід відмітити про наявність приватних і публічних елементів у категорії недійсності договору. Недійсність — споконвічно приватна категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. Зокрема, це проявляється в тому, що учасники цивільних правовідносин, як правило, самостійно ініціюють застосування норм про недійсність договору та її правових наслідків. У певних випадках надається можливість «зцілення» окремих договорів (зокрема, за допомогою конверсії, конвалідації).

Недійсність договору відображається (чи може відобразитися) на правах та інтересах інших учасників цивільних правовідносин, тому повинні існувати певні правові підстави і наслідки недійсності, у тому числі для «дотичних» до неї учасників цивільних право­відносин.

Недійсність договору включає
і публічні «вкраплення»: так чи інакше вона застосовується зазвичай за допомогою державного примусу, хоча мають місце й інші ситуації, але це, швидше, виключення, ніж загальне правило.

Крім того, іноді недійсність договору «пристосована» для задоволення публічного (наприклад, фіскального) інтересу, але, природно, вона не розрахована для такої мети. І в зарубіжних правопорядках ця мета дуже часто досягається за допомогою інших інструментів, ніж недійсність договору (наприклад, пере­кваліфікація договору).

Підстави, наслідки, суб’єкти, правомочні заявляти про застосування недійсності та/або її наслідків, встановлені, як правило^[1], на рівні імперативних норм, що також є проявом публічного елементу.

По-друге, це елементи абсолютного і відносного в недійсності договору.

Абсолютні елементи виражаються в наявності можливості при очевидності того або іншого дефекту повністю ігнорувати певний договір. Найбільш повно абсолютні складові знаходять свій прояв при встановленні нікчемності договору. Проте законодавцем не завжди послідовно враховується, що нікчемність включає абсолютну складову. Наприклад, нікчемність правочинів неплатоспроможного банку (ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»). Втім сутнісний аналіз підстав і наслідків такої недійсності свідчить, що вони характеризують відносний елемент. І більш логічною була б кваліфікація правочинів неплато­спроможного банку як оспорюваних.

Властиві недійсності договору і відносні елементи. Вони особливо характерні для такого різновиду недійсності договору, як оспорюваність, і виражаються в підставах, наслідках і суб’єктах, правомочних заявляти про застосування недійсності.

Особливість такої нікчемності проявляється в тому, що наявність заборони (обмеження) в договорі не впливає на дійсність договору факторингу. Тобто шляхом встановлення нікчемності умови відбувається закріплення пріоритету договору факторингу над іншими договорами, в яких може міститися заборона (обмеження) на відступлення. Як наслідок незалежно від того, що сторони (клієнт та боржник) встановили у відповідному договорі, це не стосується дійсності договору факторингу.

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно

НАУКОВИЙ ВИСНОВОК СТОСОВНО ПРАВОВОГО СТАТУСУ НОТАРІУСА ПІД ЧАС ОПОДАТКУВАННЯ ДОХОДІВ, ОТРИМАНИХ ПЛАТНИКАМИ ПОДАТКУ НА ДОХОДИ ФІЗИЧНИХ ОСІБ В РЕЗУЛЬТАТІ ПРИЙНЯТТЯ НИМИ У СПАДЩИНУ КОШТІВ, МАЙНА, МАЙНОВИХ ЧИ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ
підготовлено за зверненням Уповноваженого представника Нотаріальної палати України в Рівненській області Бернацької І.М.
1. Приватні нотаріуси та нотаріуси державних нотаріальних контор (далі — нотаріуси) при видачі свідоцтв про право на спадщину не мають статусу податкових агентів.
Відповідно до положень статті 18 ПК України податковими агентами визнаються особи, на яких Кодексом покладається обов’язок із обчислення, утримання з доходів, що нараховуються (виплачуються, надаються) платнику, та перерахування податків до відповідного бюджету від імені та за рахунок коштів платників податків.
При оподаткуванні доходів фізичних осіб податком на доходи фізичних осіб приватні нотаріуси (самозайняті особи, що здійснюють незалежну професійну діяльність) або державні нотаріальні контори відповідно до вимог підпункту 180 пункту 1 статті 14, пункту 1 статті 171, пункту 2 статті 176 ПК України можуть набувати статусу податкового агента у випадках, коли на таких суб’єктів Кодексом покладається обов’язок із обчислення, утримання та сплати податку від імені та за рахунок коштів платника податку.
Однак під час оподаткування доходів фізичних осіб, отриманих в результаті прийняття ними у спадщину коштів, майна, майнових чи немайнових прав, правовий механізм податкового агента не застосовується, оскільки нормами пункту 2 статті 171, пункту 3 статті 174 ПК України особами відповідальними за нарахування, утримання та сплату податку до бюджету визначено спадкоємців, які отримали спадщину.

1. Корпоративні права все частіше стають об’єктом цивільного обороту, у зв’язку з чим виникає потреба у з’ясуванні порядку їх приватноправового обороту. У цьому аспекті важливим є визначення сутності поняття «корпоративні права», адже це, на перший погляд, суто теоретичне питання має вагоме значення у практичній площині.

З цього приводу варто зазначити, що ані закон, ані доктрина на національному рівні не дають чіткої та узгодженої відповіді на поставлене питання. Багато в чому така ситуація обумовлена відсутністю застосування вказаного правового інституту на практиці у радянські часи, що авто­матично призводило до браку наукових розробок у сфері корпоративного права.

Саме відсутність розробленої та узгодженої теоретичної бази спричинила наявність суттєвих колізій у націо­нальному законодавстві і неузгодженістю юридичної практики, зокрема судової та нотаріальної.

Щодо визначення понять корпоративного права і корпоративних відносин І. В. Спасибо-Фатєєва зазначає, що в українській юриспруденції панує повний хаос, обумовлений відсутністю у Цивільному кодексі України (далі — ЦК) понять корпоративних відносин та корпоративних прав і суперечливістю та проблематичністю регулювання корпорацій та корпоративних прав у Господарському кодексі України (далі – ГК)^[1].

Слід зазначити, що ЦК не дає визначення зазначених понять, попри те, що регулює корпоративні відносини, пов’язані із діяльністю підприємницьких товариств.

Натомість, згідно зі ст. 167 ГК корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 55 ГК під господарськими організаціями розуміються усі юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність. Тобто до вказаної категорії суб’єктів належать господарські товариства, виробничі кооперативи та всі види підприємств, які передбачені законодавством.

Виходячи з цього, корпоративним правом у суб’єктивному розумінні цього поняття є права особи на певні блага, що випливають із факту участі у підприємницькій юридичній особі. У зв’язку з цим не можна погодитись із розумінням зазначеного права як «права особи, поєднуючи зусилля і капітал, бути учасником корпорації (юридичної особи)»^[2].

На відміну від суб’єктивного права, яке надає особі можливість скористатись вже належним їй благом, «право бути учасником» передбачає потенційну можливість набути статусу «учасника товариства», а не наявне володіння відповідним правом (статусом).

Таким чином, можна стверджувати, що зазначена можливість бути учасником корпорації належить до категорії правоздатності особи, і не є суб’єктивним правом.

19 липня 2017 року набув чинності Закон України № 1982-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо використання печаток юридичними особами та фізичними особами — підприємцями».

Відтепер обов’язкове використання печаток на документах для юридичних осіб скасовується.

Крім того, до Господарського кодексу України внесено зміни, згідно з якими печатка не може бути обов’язковим реквізитом документа, який подається до органу державної влади від імені суб’єкта господарювання.

Наявність або відсутність відбитка печатки суб’єкта господарювання на документі не створює юридичних наслідків, документи вважаються достовірними за умови підпису уповноваженої на це особи.

Закон про скасування печаток в Україні також виключив згадки про обов’язкове використання печатки з цілої низки нормативних актів.

То чи має право нотаріус приймати в роботу документи, надані від імені суб’єкта господарювання, а саме юридичної особи, без застереження їх печаткою відповідної установи, підприємства, організації?

Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України 22.02.2012 № 296/5, зі змінами та доповненнями, в редакції, що діє, передбачає таке:

«<…>

 Дописки, закреслені слова чи інші виправлення, які є в документах, що подаються для вчинення нотаріальних дій, повинні бути застережені підписом відповідної посадової особи і печаткою установи, підприємства або організації (у разі наявності) чи особи, яка видала документ. При цьому виправлення повинні бути зроблені таким чином, щоб можна було прочитати як виправлене, так і помилково написане, а потім виправлене чи закреслене.

ОЛЬГА ДЯЧУК,
приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу
ПОРЯДОК НАДАННЯ ІНФОРМАЦІЇ ДЕРЖАВНІЙ ПОДАТКОВІЙ СЛУЖБІ В МЕЖАХ ВИМОГ СТ. 8 ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО НОТАРІАТ»
Згідно з п. 172.4 ст. 172 Податкового кодексу України (далі — ПК) під час проведення операцій з продажу (обміну) об’єктів нерухомості між фізичними особами нотаріус посвідчує відповідний договір за наявності оціночної вартості такого нерухомого майна та документа про сплату податку до бюджету стороною (сторонами) договору та щокварталу подає до органу державної податкової служби за місцем розташування державної нотаріальної контори або робочого місця приватного нотаріуса інформацію про такий договір, включаючи інформацію про його вартість та суму сплаченого податку в порядку, встановленому цим розділом для податкового розрахунку.
Згідно з п. 173.4 ст. 173 при відчуженні об’єктів рухомого майна нотаріус посвідчує відповідний договір за наявності оціночної вартості такого рухомого майна та документа про сплату податку до бюджету стороною (сторонами) договору та щокварталу подає до органу державної податкової служби за місцем розташування державної нотаріальної контори або робочого місця приватного нотаріуса інформацію про такий договір, включаючи інформацію про його вартість та суму сплаченого податку, в порядку, встановленому цим розділом для податкового розрахунку.
Відповідно до п. 174.4 ст. 174 нотаріус щокварталу подає до органу державної податкової служби за місцем розташування державної нотаріальної контори або робочого місця приватного нотаріуса інформацію про видачу свідоцтв про право на спадщину та/або посвідчення договорів дарування в порядку, встановленому цим розділом для податкового розрахунку.
Слід звернути увагу на те, що у всіх наведених вище статтях ідеться про інформацію, а не сам податковий розрахунок, а також на те, що інформація має подаватися в порядку, встановленому цим розділом для податкового розрахунку.
Що стосується порядку, передбаченого цим розділом, тобто розділом ІV ПК «Податок на доходи фізичних осіб», то порядок подання податкового розрахунку передбачений ст. 176 і розповсюджується на платників податків та податкових агентів:
«176.1. Платники податку зобов’язані…
176.2. Особи, які відповідно до цього Кодексу мають статус податкових агентів, зобов’язані:
а) своєчасно та повністю нараховувати, утримувати та сплачувати (перераховувати) до бюджету податок з доходу, що виплачується на користь платника податку та оподатковується до або під час такої виплати за її рахунок;
б) подавати у строки, встановлені цим Кодексом для податкового кварталу, податковий розрахунок суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, а також суми утриманого з них податку до органу державної податкової служби за місцем свого розташування. Такий розрахунок подається лише у разі нарахування сум зазначених доходів платнику податку податковим агентом протягом звітного періоду. Запровадження інших форм звітності з зазначених питань не допускається».
Виходячи із зазначених норм ст.176 ПК, такий розрахунок є податковою звітністю, що повністю відповідає нормам, визначеним у гл. 2 «Податкова звітність», а саме:
п. 46.1 ст. 46: «Податкова декларація, розрахунок (далі — податкова декларація) — документ, що подається платником податків (у тому числі відокремленим підрозділом у випадках, визначених цим Кодексом) контролюючому органу у строки, встановлені законом, на підставі якого здійснюється нарахування та/або сплата податкового зобов’язання, чи документ, що свідчить про суми доходу, нарахованого (виплаченого) на користь платників податків — фізичних осіб, суми утриманого та/або сплаченого податку»;
та ст. 47 «Особи, які несуть відповідальність за складення податкової звітності»:
«47.1. Відповідальність за неподання, порушення порядку заповнення документів податкової звітності, порушення строків їх подання контролюючим органам, недостовірність інформації, наведеної у зазначених документах, несуть:
47.1.1. юридичні особи, постійні представництва нерезидентів, які відповідно до цього Кодексу визначені платниками податків, а також їх посадові особи.
Відповідальність за порушення податкового законодавства відокремленим підрозділом юридичної особи несе юридична особа, до складу якої він входить;
47.1.2. фізичні особи — платники податків та їх законні чи уповноважені представники у випадках, передбачених законом;
47.1.3. податкові агенти».
Серед переліку осіб немає такої особи, як нотаріус, у зв’язку з виконанням ним обов’язків власне нотаріуса, передбачених Законом України «Про нотаріат». ПК не пов’язує статус податкового агента безпосередньо з незалежною професійною діяльністю.
Згідно з ПК податковий агент — це ситуативний статус, який залежить від сукупності всіх складових ознак, що перелічені як у визначенні терміна «податковий агент», так і в окремій нормі ПК, закріпленій п. 18.1 ст. 18: податковим агентом визнається особа, на яку цим Кодексом покладається обов’язок з (1) обчислення, (2) утримання з доходів, що (3) нараховуються (виплачуються, надаються) платнику, та (4) перерахування податків до відповідного бюджету від імені та за рахунок коштів платника податків.
Серед функцій, які виконує нотаріус при посвідченні договорів, про які йдеться вище, нотаріус не виконує жодної із перелічених, не кажучи вже по їх сукупність. Чого й не має права робити, оскільки саме цими статтями передбачено, хто є платником, і саме платник зобов’язаний самостійно визначити і сплатити податок та надати нотаріусу документ про його сплату.
Нотаріус приймає документ і посвідчує договір, податок сплачений своєчасно до посвідчення договору.
Щодо повноти чи неповноти, правильності обчислення і т. ін. стосовно цього податку, то нотаріус не тільки не може, але й не має права здійснювати контроль. Функції, що стосуються контролю згаданих параметрів сплаченого податку, ПК віднесені до компетенції податкової служби, про що і йдеться в ПК, а саме пунктах 41.1, 41.4 ст. 41: «Контролюючими органами є:

1. Для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість.
Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, установлюється Кабінетом Міністрів України, а саме Постановою від 29 червня 1999 р. № 1172 „Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів” (далі – Перелік).
Відповідно до Переліку, на підставі виконавчого напису нотаріуса стягнення заборгованості здійснюється за нотаріально посвідченими угодами, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно.
Виконавчий напис (окрім вимоги про несплату чеку) вчиняється нотаріусом незалежно від місця виконання вимоги, знаходження боржника або стягувача.
Щодо окремого майна законодавством України можуть бути встановлені випадки заборони або особливої процедури звернення стягнення:
• на майно, одержане на підставі договору про припинення права на утримання, не може бути звернене стягнення (ч. 3 ст. 89 Сімейного кодексу України);
• на майно, передане набувачу за договором довічного утримання (догляду), не може бути звернене стягнення протягом життя набувача (ч. 2 ст. 754 Цивільного кодексу України);
• звернення стягнення на майно, що є предметом іпотеки і належить державному чи комунальному підприємству або підприємству, більш як 50 відсотків акцій (часток, паїв) якого перебуває у державній власності, здійснюється на підставі рішення суду (стаття 33 Закону України „Про іпотеку”).
– Відповідно до п. 13 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 03.03.04 р. № 20/5 (далі – Інструкція), нотаріуси встановлюють особу учасників цивільних відносин, які особисто звернулися за вчиненням нотаріальних дій. При цьому, …