З набранням чинності (01.06.2009) Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат» від 01.10.2008 № 614-V1 приватні нотаріуси набули повноваження щодо оформлення спадщини. Однак п. 4 наказу Міністерства юстиції України «Про затвердження Порядку підвищення рівня кваліфікації приватних нотаріусів із спадкового права» від 12.12.2008 № 2152/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12.12.2008 за № 1188/1587, було встановлено обмеження щодо періоду, за який приватні нотаріуси мали право оформляти спадкові права. Так, оформлення спадкових прав здійснювалося приватними нотаріусами щодо спадщини, яка відкрилася з 01.06.2009, за місцем відкриття спадщини в межах нотаріального округу. Зазначений наказ Міністерства юстиції України втратив чинність із 17.09.2012 на підставі наказу Міністерства юстиції України від 29.08.2012 № 1282/5. Таким чином, сьогодні приватні нотаріуси мають право оформляти спадкові права за будь-який період, без обмежень.
Але хочу нагадати колегам, що до Спадкового реєстру не внесено спадкові справи, які були закритими (списаними в архів) на день створення Спадкового реєстру та введення його в дію (до 01.12.2000).
Тому, на мою думку, при оформленні спадкових прав на спадщину, яка відкрилась до 01.06.1999, та свідоцтва про право на спадщину, по якій були видані, а справи були списані в архів до 01.12.2000, крім обов’язкової перевірки наявності заповітів та спадкових справ за Спадковим реєстром доцільно також скласти письмовий запит до державних нотаріальних контор (архівів) за місцем відкриття спадщини, чи не заведено спадкову справу щодо майна померлого до 01.06.1999, щоб у подальшому не допустити заведення двох спадкових справ.

Аналізуючи книгу шосту чинного Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ), можна дійти висновку, що законодавець безумовно віддає пріоритет спадкуванню за заповітом. Таке твердження базується на аналізі ст. 1223 ЦКУ, згідно з ч. 1 якої право на спадкування мають особи, зазначені в заповіті. Лише у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини виникає право на спадкування за законом (ч. 2 ст. 1223 ЦКУ).
У зв’язку з тим, що право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (ч. 3 ст. 1223 ЦКУ), а до спадкування закликаються лише особи, що є живими на час відкриття спадщини (ст. 1222 ЦКУ), закликання до спадкування спадко¬ємця за заповітом, який помер до відкриття спадщини, є неможливим.
Серед підстав виникнення права на спадкування за законом, перелічених у ЦКУ, на жаль, відсутня така підстава, як смерть особи, зазначеної в заповіті спадкоємцем, за життя заповідача. Тому це питання породжує багато спорів у нотаріальній практиці.
Цивільний кодекс УРСР 1963 року також не містив посилання на аналогічну підставу при закликанні до спадкування спадкоємців за законом. У ст. 554 цього Кодексу щодо прирощення спадкових часток йшлося лише про випадки неприйняття спадщини спадкоємцем за законом чи за заповітом або позбавлення спадкоємця права спадкування. Але ж практично було зрозуміло, що такі ж наслідки були б і в разі смерті зазначеного в заповіті спадкоємця до відкриття спадщини.
Щодо ситуації, яка виникла сьогодні, можна зазначити таке. Слід розглянути підстави закликання до спадкування спадкоємців за законом, зазначені в ч. 2 ст. 1223 ЦКУ.
Відсутність заповіту. У прикладі, який розглядається, заповіт існує і його дійсність не оспорюється.
Неприйняття спадщини або відмова від її прийняття спадкоємцями за заповітом. Про таку підставу не можна вести мову, бо особа, яка померла до відкриття спадщини, не могла її прийняти або не прийняти, оскільки не була жива на час відкриття спадщини.
Неохоплення заповітом усієї спадщини. У нашому випадку майно охоплене заповітом, оскільки в тексті заповіту мова йде про все майно.
Таким чином, право на спадкування за законом у разі наявності заповіту на все майно не виникає, а частка померлого спадкоємця буде успадкована іншими спадкоємцями за заповітом. Цей висновок також базується і на аналізі ч. 1 ст. 1275 ЦКУ, згідно з якою якщо від прийняття спадщини відмовився один зі спадкоємців за заповітом, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну. Незважаючи на те, що «відпавший» спадкоємець не вважається таким, що не прийняв спадщину або відмовився від неї, у цьому випадку цілком доречно застосувати аналогію закону.
Отже, у Вашому випадку можна видати свідоцтво про право на спадщину за заповітом.

Так, може. Відповідно до ч. 3 ст. 1230 Цивільного кодексу України до спадкоємця переходить право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя. Про правильність цього твердження також свідчить п. 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 р. № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи».
Оскільки по своїй суті право на відшкодування моральної шкоди є майновим правом і спадко¬давцеві належало право вимоги до боржника, то і предметом спадкування в цьому випадку буде майнове право вимоги, а не конкретна грошова сума. При цьому нотаріусу не зайвим буде упевнитися, що майнові вимоги спадкодавця за вищезазначеним рішенням суду за його життя не були задоволені. Для встановлення цього факту нотаріус може надати запит до відповідного відділу Державної виконавчої служби.

Незважаючи на те, що внуки прямо не зазначені в ЦК України як спадкоємці, вони можуть бути спадкоємцями в таких випадках:
1) внуки відносяться до п’ятої черги спадко¬ємців (ст. 1265 ЦК України) у разі відсутності спадкоємців попередніх черг, неприй¬нятті ними спадщини або відмови від її прийняття;
2) спадкоємці попередніх черг можуть відмовитись на користь спадкоємців п’ятої черги — внуків (ч. 2 ст. 1258 ЦК України);
3) внуки можуть бути спадкоємцями на підставі договору про заміну черговості одержання права на спадкування (ст. 1259 ЦК України);
4) внуки можуть бути спадкоємцями за правом представлення (ст. 1266 ЦК України).

У ст. 1247 Цивільного кодексу України (да¬лі — ЦК України) законодавець виклав загальні вимоги до форми заповіту та зазначив, що заповіт складається в письмовій формі із зазначенням місця та часу його складення; заповіт має бути особисто підписаний заповідачем та посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними ЦК України. На виконання ст. 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний запо¬відачем власноручно або за допомогою загально¬прийнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власно¬ручно або за допомогою загально¬прийнятих технічних засобів. У цьому разі запо¬віт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках.
Начебто все зрозуміло відносно того, що треба зазначати в заповіті. Однак на практиці у нотаріусів виникає дуже просте питання, яке може за собою тягнути дуже серйозні наслідки: «де саме зазначати час складання заповіту: на початку документа чи в посвідчувальному написі нотаріуса?» А деякі вважають, що час треба зазначати двічі: на початку документа і в посвідчувальному написі. А ще існує третій час — час внесення заповіту до Спадкового реєстру, у зв’язку з чим деякі нотаріуси задаються питанням: а чи повинен час складання заповіту співпадати із часом внесення до Спадкового реєстру? То ж про який час ідеться в ст. 1247 ЦК України?
Я пропоную визначитись таким чином: коли йдеться про обов’язковість нотаріального посвідчення документа, то документ вважається складеним та набирає вірогідності після вчинення нотаріусом посвідчувального напису. Тому, на мою думку, є правильним зазначення часу в посвідчувальному написі нотаріуса.
Однак щодо цієї позиції виникають питання. Форми посвідчувальних написів нотаріусів для посвідчення заповітів (форма № 45 — для по¬свідчення заповітів, записаних зі слів заповідача та форма № 46 — для посвідчення заповітів, посвідчених при свідках на бажання заповідача) містять час посвідчення. Однак форма № 47 для посвідчення заповітів від імені особи, яка не може сама прочитати текст заповіту уголос, та форма № 48 для посвідчення заповітів подружжя не містять вимоги зазначати час посвідчення заповіту. Тому при застосуванні форми № 47 та форми № 48 необхідно в посвідчувальному написі проставляти час складання заповіту, який доцільно зазначати за аналогією форми № 45 та форми № 46. Наприклад: у формі № 47 час доцільно зазначати в кінці передостаннього речення: «Заповіт власноручно підписаний заповідачем_________ та свідками у моїй присутності о___годині_____хвилин».
Та відповідно у формі № 48 час доцільно зазначати також у передостанньому реченні: «Заповіт до підписання прочитаний уголос заповідачами і власноручно підписаний ними в моїй присутності о ____ годині ____ хвилин».

У главі 11 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвер¬дженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 р. № 296/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 22.02.2012 р. за № 282/20595 (далі — Порядок), передбачена можливість видачі свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя на підставі спільної заяви. Та чи є така можливість насправді на сьогоднішній день?
У переліку нотаріальних дій, що вчиняють нотаріуси України (ст. 34 Закону України «Про нотаріат»), не передбачено такої нотаріальної дії, як видача свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя. Однак ст. 70 цього ж Закону передбачає, що нотаріус на підставі спільної письмової заяви подружжя видає одному або кожному з них свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя, набутому ним за час шлюбу. Таке свідоцтво може бути видано кожному з по¬дружжя як під час перебування у шлюбі, так і після розірвання шлюбу. Свідоцтво про право власності на жилий будинок, квартиру, дачу, садовий будинок, гараж, земельну ділянку та інше нерухоме майно видається нотаріусом за місцем знаходження цього майна. У ст. 34 Закону «Про нотаріат» міститься твердження, що на нотаріусів може бути покладено вчинення інших нотаріальних дій згідно із законом, і начебто ст. 70 Закону «Про нотаріат» дає право видавати свідоцтво про право власності на част¬ку в спільному майні подружжя. Але звертаю увагу, що право власності на нерухоме майно за свідоцтвом про право власності на частку в спільному майні подружжя органи бюро технічної організації в Реєстрі прав власності на нерухоме майно можуть не зареєструвати. З їх точки зору, реєстрація неможлива у зв’язку з тим, що в Переліку правовстановлюючих документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на нерухоме майно (додаток № 2 до Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав), такий правовстановлюючий документ, як свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя, набутому ним за час шлюбу, відсутній. Також звертаю увагу, що відсутня сама форма свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя на підставі спільної заяви.
Якщо аналізувати Закон України «Про дер¬жавну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», то цей нормативний акт не містить переліку правовстановлюючих документів, на підставі яких має реєструватись право власності. Часто чуємо думку юристів, що видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя неможлива з тих підстав, що Сімейний кодекс України передбачає тільки укладання договорів між подружжям. Однак Кодексом про шлюб та сім’ю України також не було передбачено можливості видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, але така можливість була передбачена Законом України «Про нотаріат» у статтях 34 та 70, тому в нотаріусів були всі підстави їх видавати, а також свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя були в переліку правовстановлюючих документів, право власності на які реєстрували органи БТІ.
Отже, сьогодні можливість видачі свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя на підставі спільної заяви у нотаріусів відсутня. До речі, проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат» (від 18.04.2012 р. № 10364), який зараз опрацьовується в комітеті Верховної Ради України, передбачає виключення із Закону «Про нотаріат» ст. 70 «Видача свідоцтв на підставі спільної заяви», але у свою чергу проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вчинення нотаріальних дій та надання нотаріальних послуг» (від 07.05.2012 р. № 10433) пропонує доповнити Закон України «Про нотаріат» ст. 341 «Послуги, пов’язані із вчинюваними нотаріальними діями», яка передбачає можливість надання послуг при видачі свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя (консультація, правовий аналіз документів щодо майна, яке є спільним майном подружжя, виготовлення відповідного свідоцтва).
Таким чином, після виключення ст. 70 із Закону «Про нотаріат» мова про видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя на підставі спільної заяви взагалі йти не буде, незважаючи на главу 11 розділу ІІ Порядку.

При видачі свідоцтва про право на спадщину на майно, яке підлягає реєстрації, нотаріус зобов’язаний перевірити відсутність заборони або арешту цього майна, як передбачено пп. 4.15 п. 4 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвер¬дженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 р. № 296/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 22.02.2012 р. за № 282/20595 (далі — Порядок). Як вбачається із зазначеного нормативного акта, прямого обов’язку перевіряти податкову заставу відносно спадкового майна не передбачено.
Однак звертаю увагу колег на те, що в п. 99.1 ст. 99 Податкового кодексу України передбачено, що грошові зобов’язання фізичної особи в разі її смерті або оголошення судом померлою виконуються її спадкоємцями, які прийняли спадщину (крім держави), в межах вартості майна, що успадковується, пропорційно частці у спадщині на дату її відкриття. Згідно з цією ж нормою Податкового кодексу України претензії спадкоємцям пред’являються органами державної податкової служби в порядку, встановленому цивільним законодавством Украї¬ни для пред’явлення претензій кредиторами спадко¬давця.
Після закінчення строку прийняття спадщини грошові зобов’язання та/або податковий борг спадкодавця стають грошовими зобов’язаннями та/або податковим боргом спадкоємців. З огляду на зазначене, на мою думку, нотаріусам доцільно перевіряти податкову заставу при видачі свідоцтва про право на спадщину. Крім того, у разі наявності податкової застави на виконання пп. 4.16 п. 4 глави 10 розділу ІІ Порядку нотаріусам необхідно повідомити кредитора (податкову інспекцію), що спадкоємцям боржника видано свідоцтво про право на спадщину.
Також хочу нагадати, що відповідно до п. 1 спільного наказу Міністерства юстиції та Дер¬жавної податкової адміністрації України від 07.02.2003 р. № 9/5/59 «Про реєстрацію податкових застав нерухомого майна», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 07.02.2003 р. за № 107/7428, реєстрація податкових застав нерухомого майна здійснюється в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна в порядку, встановленому Законом України від 18.11.2003 р. № 1255-IV «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», Порядком ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.2004 р. № 830, Інструкцією про порядок ведення Державного реєстру обтя¬жень рухомого майна та заповнення заяв, затвердженою наказом Міністерства юстиції Украї¬ни від 29.07.2004 р. № 73/5, зареєстрованим у Мін’юсті України 29.07.2004 р. за № 942/9541.