Із архіву «МЕН»
Олег ПЕЧЕНИЙ,
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри цивільного права
Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого
ОФОРМЛЕННЯ СПАДКОВИХ ПРАВ:
ДЕЯКІ ПРАКТИЧНІ ПРОБЛЕМИ

З прийняттям у 2003 р. Цивільного кодексу (надалі – ЦК) в Україні відбулася реформа спадкового права. Її проведення обумовлене багатьма чинниками. Якщо норми спадкового права минулих часів відповідали як ідеології, так і соціально-економічним умовам радянського суспільства, то із сучасною зміною ситуації та пріоритетів виникла потреба радикального оновлення такого важливого цивільно-правового інституту, яким є спадкове право. Слід наголосити, що реформування носить докорінний, системний характер, як вказує один з розробників нового Цивільного кодексу проф. З. В. Ромовська, справа не лише в подоланні прогалин, відмові від термінологічних та змістовних суперечностей. Йдеться про забезпечення свободи волі суб’єкта, відмову держави від зазіхань на його приватну власність, сприяння через закон зміцненню родинних стосунків . Інакше кажучи, змінився основний вектор законодавчого регулювання у сфері спадкового права, що неминуче вплине і на правозастосовчу практику. Так, якщо в працях класиків радянської цивілістики як аксіоми сприймалися принципи спадкування лише предметів особистої власності , побудови спадкового права на засадах гармонічного поєднання особистих інтересів з інтересами колективу та держави , з очевидним ухилом у бік держави, то після проведеної кодифікації рефреном Книги VI ЦК України є максимальне усунення держави від сфери спадкування, що з урахуванням суто приватно-правого характеру цього інституту є цілком природнім.
Звичайно, що в судовій та нотаріальній практиці окремі положення спадкового права опрацьовані не в повній мірі, а зіткнення нормативного матеріалу, концептуальних засад оновленого спадкового права з їх практичним втіленням викликає низку проблем, які досить чітко проглядаються на прикладі застосування цивільно-правових норм, що регламентують прийняття спадщини.
Порядок подання заяви
про прийняття спадщини
За загальним правилом, для прийняття спадщини спадкоємець, як за законом, так і за заповітом, подає до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяву про її прийняття (ч. 1 ст. 1269 ЦК). Прийняття спадщини є правом спадкоємця, яке він реалізує шляхом вчинення одностороннього правочину – прийняття спадщини або відмови від неї.
Незважаючи на приписи ч. 2 ст. 1269 ЦК про необхідність подання заяви про прийняття спадщини особисто, спадкоємець може надіслати її поштою, навіть

ОЛЕНА СКИБА,
приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу
ЕКСПРЕС-АНАЛІЗ ЩОДО ПОРЯДКУ ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРО ВСТАНОВЛЕННЯ ГРАНИЧНИХ СУМ ГОТІВКОВИХ РОЗРАХУНКІВ У НОТАРІАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
ХРОНОЛОГІЯ ПИТАННЯ
18.05.2010 Верховною Радою України було прийнято Закон України № 2258-VI «Про внесення змін до Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом». У Прикінцевих положеннях цього Закону містився також цілий блок кореспондуючих змін, що вносились до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу, до Законів України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про державну податкову службу», «Про банки і банківську діяльність», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», «Про боротьбу з тероризмом», «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», інших законів, а також вносились зміни до Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), ст. 1087 якого було доповнено частиною третьою такого змісту: «3. Граничні суми розрахунків у готівковій формі для юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців відповідно до цієї статті встановлюються Національним банком України».
18.09.2012 за № 5284-VI було прийнято Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо функціонування платіжних систем та розвитку безготівкових розрахунків», яким, крім іншого, частину третю ст. 1087 ЦК України викладено в новій редакції: «3. Граничні суми розрахунків готівкою для фізичних та юридичних осіб, а також для фізичних осіб — підприємців відповідно до цієї статті встановлюються Національним банком України».
06.06.2013 Правлінням Національного банку України (далі — НБУ) прийнято постанову № 210 «Про встановлення граничної суми розрахунків готівкою», якою з 1 вересня 2013 року встановлюються граничні суми розрахунків готівкою:
• підприємств (підприємців) між собою протягом одного дня в розмірі 10000 (десяти тисяч) гривень;
• фізичної особи з підприємством (підприємцем) протягом одного дня за товари (роботи, послуги) у розмірі 150000 (ста п’ятдесяти тисяч) гривень;
• фізичних осіб між собою за договорами купівлі-продажу, які підлягають нотаріальному посвідченню, у розмірі 150000 (ста п’ятдесяти тисяч) гривень.
Також постановою НБУ № 210 затверджено Зміни до Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні та викладено у новій редакції пункт 7.46 цього Положення: «7.46. Для контролю за дотриманням підприємствами (підприємцями) установлених обмежень під час здійснення ними готівкових розрахунків між підприємствами (підприємцями) та фізичними особами перевіряються розрахункові операції конкретного підприємства (підприємця)…».
Контроль за дотриманням вимог Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні покладено на органи Державної податкової служби України.
АНАЛІЗ ЧИННОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ
Після цього на сайтах багатьох управлінь юстиції з’явились листи, адресовані державним нотаріальним конторам та приватним нотаріусам з вимогою неухильно дотримуватись норм чинного законодавства щодо граничних сум готівкових розрахунків за договорами купівлі-продажу, які підлягають нотаріальному посвідченню.
Постало питання, що саме змінилося в нотаріальному процесі для нотаріусів з 1 вересня 2013 року?

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно..

Аналізуємо постанову Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 № 1172 «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» стосовно стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами. Перелік нотаріальних дій, що вчиняються нотаріусами України, передбачений ст. 34 Закону України «Про нотаріат». Одним із видів нотаріальних дій є вчинення виконавчого напису нотаріусом. Згідно з вимогами ст. 18 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) про захист цивільних прав нотаріусом: «Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом». Порядок вчинення виконавчого напису нотаріусом регулюється главою 14 розділу ІІ Закону України «Про нотаріат». Так, для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст. 87 Закону України «Про нотаріат»). Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку, встановлюється постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 № 1172 «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» (далі — постанова № 1172), зі змінами станом на 22 лютого 2017 року. Так, розділом I постанови № 1172 встановлено порядок стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами: «1. Нотаріально посвідчені договори, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно (крім випадку, передбаченого пунктом 1 цього переліку).

Для одержання виконавчого напису подаються:

 а) оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів);

б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов’язання.

Протягом останніх кількох років питання аліментних правовідносин набули особливої актуальності. За цей час було прийнято низку законодавчих актів, які спростили судову процедуру стягнення аліментів, а також посилили відповідальність платників аліментів у разі прострочення їх сплати. При цьому законодавчі ініціативи в цілому не стосувалися договірного регулювання сплати аліментів. Унаслідок цього виник певний дисбаланс між судовою та позасудовою процедурою сплати аліментів, оскільки стягнення аліментів за судовим рішенням передбачає більше правових можливостей для стягувача аліментів, порівняно з їх отриманням на підставі договору з платником. Крім того, спекулювання політиків на тему масових порушень права дитини на утримання зумовлює зростання напруженості у відносинах між батьками дитини та використання одним із батьків питання сплати аліментів у якості помсти другому з батьків. Жертвою ж такого протистояння батьків завжди стає дитина. Саме тому європейські держави вживають заходів для стимулювання батьків домовлятися щодо усіх питань, пов’язаних з виконанням батьківських обов’язків, в тому числі щодо утримання дитини. Наслідки ж порушення такої домовленості між батьками є такими самими, як і за невиконання судового рішення.

1.      Порядок вирішення аліментного спору та наслідки невиконання судового рішення про стягнення аліментів.

Стягнення аліментів у судовому порядку може відбуватися у наказному або ж позовному провадженні. Запровадження наказного порядку стягнення аліментів обумовлено намаганням пришвидшити вирішення цього питання судом, а також покликане зменшити навантаження на суди. При цьому розмір аліментів, які можуть бути присуджені в наказному провадженні, є обмеженим. Зокрема, відповідно до статей 183, 184 Сімейного кодексу України (далі — СК), ст. 161 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК) судовий наказ може бути видано щодо стягнення аліментів у розмірі на одну дитину — однієї чверті, на двох дітей — однієї третини, на трьох і більше дітей — половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину, або ж в розмірі 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

За загальним правилом спадкування відбувається у межах нотаріального процесу без участі суду. Проте у випадках пропуску спадкоємцем строку на прийняття спадщини, відсутності у спадкодавця належних правовстановлюючих документів на спадкове майно, незгоди спадкоємця із заповітом чи розподілом спадкового майна та за деяких інших обставин відповідні правовідносини стають предметом судового розгляду. У таких випадках перше питання, яке постає перед судом, це визначення кола обставин, що підлягають обов’язковому встановленню при розгляді спадкових справ. Відповідно до ст. 1216 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи (частини 1 та 2 ст. 1220 ЦК). Частинами першою та другою ст. 1269 ЦК передбачено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину,
але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах — уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (ч. 1 ст. 1270 ЦК). Наслідки пропущення строку для прийняття спадщини визначені ст. 1272 ЦК. Відповідно до ч. 1 ст. 1272 ЦК якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. У постанові від 18.01.2018 у справі № 2–1760/10 (провадження № 61–953св17)
про встановлення фактів та визнання права власності на спадкове майно за заповітом Верховний Суд зазначив, що при розгляді справ про спадкування суди мають встановлювати: місце і час відкриття спадщини; наявність чи відсутність заповіту спадкодавця; коло спадкоємців, які мають право на спад

Одним із проявів диспозитивності спадкового права є закріплена у ст. 1237 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) правова можливість заповідача встановити заповідальний відказ (легат). Заповідальний відказ має важливе значення в реалізації правової свободи, особливо в тих випадках, коли неможливо досягнути певних цілей в інший спосіб. Часто в юридичній літературі наводиться приклад, коли заповідач бажає передати відказоодержувачу після своєї смерті майно в тимчасове користування, а за заповітом це неможливо, оскільки спадкоємці отримують майно у власність. Скажімо, спадкодавець має двох синів, молодший з яких зловживає спиртними напоями та азартними іграми. Батько хоче надати кожному з них право проживати в своєму будинку. Але якщо він за заповітом залишить майно молодшому сину, той, отримавши у спадщину свою частку будинку, проп’є чи програє її, тому батько заповідає будинок старшому сину, одночасно покладаючи на нього обов’язок надати можливість молодшому сину довічно користуватися половиною будинку. Отже, заповідальний відказ є зручним та ефективним засобом щодо наділення майновими благами осіб, стосовно яких заповідач не бажає створювати відносин спадкування.
У цивільному законодавстві України не дається визначення поняття «заповідальний відказ», лише в межах трьох статей окреслюються його предмет та втрата чинності. Так, згідно зі ст.  1238 ЦК предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини. На спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме майно, заповідач має право покласти обов’язок надати іншій особі право користування ними. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, одержане за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача.
Право користування житловим будинком, квартирою або іншою будівлею, надане відказоодержувачеві, не є підставою для проживання у них членів його сім’ї, якщо у заповіті не зазначено інше.

Під спадкуванням розуміється перехід сукупності майнових, а також деяких особистих немайнових прав та обов’язків померлої особи — спадкодавця до його спадкоємців згідно з нормами спадкового права.1 Спадщина відкривається внаслідок смерті особи. Часом відкриття спадщини є день смерті особи, а місцем її відкриття — останнє місце проживання спадкодавця. Відповідно до ст. 1223 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті, а в разі неохоплення заповітом усієї спадщини — спадкоємці за законом. За ст. 1258 ЦК спадкоємці за законом отримують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом отримує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, коли черговість отримання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Проте відповідно до ч. 1 ст. 1259 ЦК такий договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере в ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині. Правила ст. 1264 ЦК не стосуються дітей, влаштованих у прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу. У Преамбулі Конвенції про права дитини зазначено, що сім’ї як основному осередку суспільства і природному середовищу для зростання та благополуччя всіх її членів і особливо дітей мають бути надані необхідні захист і сприяння, щоб вона могла повністю покласти на себе зобов’язання в межах суспільства. Сімейний кодекс України (далі — СК) сприйняв положення зазначених міжнародних актів, тому в ч. 1 ст. 3 СК також зазначено, що сім’я є первинним та основним осередком суспільства.2 Передусім спадкоємцями за законом можуть бути особи, які за характером сімейно-побутових відносин були найближчими до покійного. Незважаючи на те, що спадкодавець не склав заповіт, законодавець намагається передбачити, кому б цей громадянин міг залишити своє майно, і цілком обґрунтовано вважає, що це мають бути найближчі до померлого особи. Домінуючою ознакою, яка визначає спадкоємців за законом, є наявність родинних зв’язків осіб, які претендують на отримання спадщини, із померлим. Глибокий внутрішній зв’язок спадкових і сімейних правовідносин зумовлений економічними факторами: історично склався розвиток спочатку родового, а потім сімейного характеру права приватної власності. Черговість спадкоємців залежить від ступеня їх споріднення зі спадкодавцем: чим ближче ступінь споріднення, тим більше можливостей у родича спадкодавця стати його спадкоємцем.

Під час спору народжується істина. Це, зазвичай, не про спілкування нотаріусів на різних майданчиках: на форумах (Юррадник тощо), у соціальних мережах (Facebook тощо), месенджерах (Viber тощо). Вказані майданчики як швидка довідкова інформація, яку нотаріуси отримують від колег за своїм запитом. Іноді відповіді розгортаються у великі дискусії, а інколи відповіді однозначні. Незручність полягає в тому, що ці запити-відповіді-дискусії швидко губляться з часом, їх майже неможливо розшукати. Тому ми спробували впорядкувати деякі питання, щоб можна було швидко знайти відповіді, а також самому надати відповіді на питання, що виникли
у колег. У цій публікації вибрано питання щодо державної реєстрації товариств з обмеженою відповідальністю (далі — ТОВ) після набрання чинності новим Законом. На жаль, обсяг обговорень дуже великий, тому тут тільки незначна частина з того, що містить відповідний профільний майданчик у мережі Фейсбук, а саме в групі «Актуальні питання державної реєстрації юридичних осіб».

ЗМІНА УЧАСНИКІВ ТОВ
Звернулось ТОВ, є 2 засновники, роблять зміни, двоє старих засновників виходять і двоє нових заходять, плюс зміна директора, розподіл часток, ще міняють юридичну адресу. Скажіть, будь ласка, які тепер потрібні документи і як вони мають оформлятися?
Вибіркові відповіді

— Как мое мнение, ТОВка должна устав сначала привести в соответствие с новым Законом, поскольку одним из обязательных требований, которые должны содержаться в уставе, является порядок входа (выхода) участников. А устав в этой ТОВке, насколько я понял, пока старый.

— Але в п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про ТОВ і ТДВ» зазначено, що «Протягом року з дня набрання чинності цим Законом положення статуту товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, що не відповідають цьому Закону, є чинними в частині, що відповідає законодавству станом на день набрання чинності цим Законом. Цей пункт не застосовується після внесення змін до статуту товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю».

— Я так розумію, що особа, яка набула частку або передала, подає до реєстратора такі документи: заява про вступ + акт прийому-передачі, адмінзбір. Буде 5 виписок (2 — колишнім учасникам, 2 — новим, 1 — для ТОВ). Потім приходить ТОВ і подає статут у новій редакції, протокол загальних зборів, де вони приймають рішення про зміну адреси, призначають керівника. Адмінзбір.

— А за реєстрацію статуту вони не звільняються від сплати?

— У даному випадку ні, бо в них є інші зміни.

— Тут заява про вступ не потрібна, вона подається, лише коли спадкоємець стає учасником.

Моя думка

Якщо у ТОВ одночасно змінюються засновник, директор, статут та будь-що інше, таку дію слід проводити в декілька етапів:

1. Зміна учасників. Державному реєстратору подаються: заява від старого або нового учасника, акт приймання-передачі, документ про сплату адміністративного збору, довіреність (у разі, якщо від імені зявника діє представник). Дія проводиться з урахуванням строків державної реєстрації. В день державної реєстрації надсилаються виписки для ТОВ, старих учасників, нових учасників, заявника.

2. Зміна інших відомостей, в тому числі статуту. Державному реєстратору подаються: заява директора чи уповноваженої ним особи, документ про сплату адміністративного збору (якщо змінюється не тільки статут), рішення учасників, нова редакція статуту, довіреність (якщо діє представник). Якщо змінюється
лише статут, то реєстрація проводиться одразу, без урахування строків, адже АЗ відсутній. Можлива реєстрація спочатку п. 2, а потім — п. 1, але в такому разі на статуті у новій редакції будть підписи старих учасників. Ряд органів (банки) це поки не сприймають.

Відповідно до ст. 181 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Договори про поділ нерухомого майна відповідно до діючого законодавства підлягають нотаріальному посвідченню. При посвідченні вказаної категорії нотаріальних дій нотаріусам слід враховувати таке. Відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі — Закон № 1952) речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об’єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення реєструються у Державному реєстрі, виникають права з моменту такої реєстрації. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК). Норми ЦК визначають, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном; власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно) (ст. 355 ЦК) та може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб’єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. ЦК закріплює, що частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.