В Україні громадяни витрачають велику кількість часу, коштів на захист своїх прав у судових інстанціях, забуваючи про існування набагато прогресивніших та зручніших способів вирішення конфліктів, зокрема тих, які виникають у контексті правовідношення, в якому одна сторона зобов’язана вчинити на користь другої сторони певну дію, наприк­лад: виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші чи передати майно, тобто під час виникнення зобов’язань, відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України (далі — ЦК).
У руслі ст. 20 ЦК право на захист особа здійснює на свій розсуд, це означає, що управнений суб’єкт має можливість вибору: типу поведінки, форми захисту та способу захисту, а також визначає доцільність поєднання способів захисту чи заміну одного іншим.
Існує поширене явище, коли завдання шкоди внаслідок недоліків виконання (надання) певних видів зобов’язань (робіт) призводить до завдання збитків майну фізичної або юридичної особи з відповідним його пошкодженням, знищенням, псуванням тощо.
У зв’язку з цим виникає потреба у захисті прав та відстоюванні інтересів осіб, права яких були порушені.
Прагнення до вирішення, уникнення конфлікту з урахуванням інтересів обох сторін, пошуки виходу з подібних ситуацій найбільш швидким, доступним і вигідним способом для обох сторін привело до виникнення таких видів договорів як: договір про відшкодування шкоди, спричиненої внаслідок недоліків виконання робіт, договір про компенсацію збитків тощо.
Укладаючи подібні договори, особа реалізує своє право на захист, зазначене у положенні ч. 1 ст. 20 ЦК.

1. Втрачено державний акт про право власності на земельну ділянку, який було видано за життя спадкодавця та на його ім’я у 2008 році. У ДЗК і в Реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на цю земельну ділянку зареєстровано за життя власника (як право­встановлювальний документ зазначено саме цей державний акт).
Чи можливо в цій ситуації видати свідоцтво про право на спадщину, використовуючи відомості з ДЗК та інформацію з Реєстру речових прав на нерухоме майно, отриману шляхом безпосереднього доступу нотаріуса? Чи виносити постанову про відмову у зв’язку з відсутністю прововстановлювального документа?

Відповідь
Відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України (далі — ЗК) право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цього права.
Стаття 126 ЗК встановлює, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
У ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено момент виникнення права власності, а саме: речові права на нерухоме майно виникають з моменту такої реєстрації.
Також п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень — це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У практиці застосування законодавства, що регулює звернення стягнення на предмет іпотеки, постало питання про наявність підстав та наслідки видачі нотаріусом дубліката нотаріально посвідченого документа (договір купівлі-продажу житлового будинку) та співвідношення у цьому аспекті ст. 53 Закону України «Про нотаріат» та ст. 38 Закону України «Про іпотеку» (див. таблицю)

Питання постало у зв’язку з тим, що банк звернувся до суду із позовом до приватного нотаріуса про визнання відмови нотаріуса незаконною і зобов’язання вчинити певні дії — надати банку дублікат наявного у справах приватного нотаріуса правовстановлюючого документа (договору купівлі-продажу житлового будинку). Позовна заява мотивована тим, що рішенням суду, яке набрало законної сили, задоволено позов банку про звернення стягнення на предмет іпотеки, надано право продажу житлового будинку від свого імені будь-якій особі-покупцеві для задоволення вимог за кредитним договором. Для продажу вказаного житлового будинку і виконання судового рішення банк звернувся до приватного нотаріуса із заявою про видачу дубліката договору купівлі-продажу, посвідченого цим нотаріусом. Оскільки нотаріусом на підставі статей 8, 53 Закону України «Про нотаріат» було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, банк просив суд визнати незаконною відмову приватного нотаріуса у вчиненні нотаріальних дій та зобов’язати видати дублікат договору купівлі-продажу житлового будинку. Рішенням Слов’янського міськрайонного суду Донецької області від 20.01.2017, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 01.03.2017, позов банку залишено без задоволення. Зазначені судові рішення оскаржені банком у касаційному порядку. Однак у правозастосовній діяльності суду касаційної інстанції виявлено різний підхід до застосування положень ст. 38 Закону України «Про іпотеку» і ст. 53 Закону України «Про нотаріат».

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Договір — це домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, тому він повинен містити основні положення про предмет та умови його виконання, визначення обсягу прав та обов’язків сторін, а також межі відповідальності. Це і становить зміст договору. Для укладення будь-якого договору основне значення мають його істотні умови, без погодження яких сторонами, договір взагалі вважається неукладеним. Це положення міститься у ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України (далі — ЦК), відповідно до якої договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Єдиною істотною умовою договору позики законодавець визначив його предмет. Не дивлячись на те, що договір позики на перший погляд виглядає досить простим, як показує судова практика, при його виконанні у сторін дуже часто постають питання щодо взаємних прав та обов’язків, його форми, нарахування процентів та відповідальності. Важливо скласти повноцінний документ, в якому зазначити не лише істотні умови, а й інші умови, які після їх узгодження сторонами автоматично стануть обов’язковими для виконання. Відносини позики регулюються положеннями ЦК та іншими актами цивільного законодавства. Відповідно до ст. 1046 ЦК за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. У ч. 1 ст. 1047 ЦК встановлено вимоги до форми договору позики: він укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, — незалежно від суми. Отже, вбачається, що проста письмова форма обов’язкова для договору позики тільки у випадках, встановлених ЦК. У ч. 2 ст. 1047 ЦК зазначено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Відповідно до частин 1 та 2 ст. 207 ЦК правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). У частині 4 ст. 639 ЦК зазначено, якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

З часом все популярнішим стає мирне врегулювання спірних відносин подружжя між собою та відносно дітей шляхом укладання відповідних договорів, передбачених Сімейним кодексом України (далі — СК). Зокрема, договір про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно є сучасним та раціональним способом вирішення питань аліментних зобов’язань батьків малолітніх та неповнолітніх дітей. Для вашого вивчення пропонується конспект важливих питань та алгоритм дій при посвідченні такого договору.

ПРАВОВА ОСНОВА (МАТЕРІАЛЬНА ЧАСТИНА)

Сімейний кодекс України

Стаття 179. Право власності на аліменти, одержані на дитину

 1. Аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини.

 2. Той із батьків або інших законних представників дитини, на ім’я якого виплачуються аліменти, розпоряджається аліментами виключно за цільовим призначенням в інтересах дитини. Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, одержаними на її утримання.

 3. Неповнолітня дитина має право на самостійне одержання аліментів та розпорядження ними відповідно до Цивільного кодексу України.

Стаття 180. Обов’язок батьків утримувати дитину

1. Батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Стаття 181. Способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину

1. Способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними.

2. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.

3. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. <…>

Стаття 182. Обставини, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів <…>

2. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів. <…>

Сучасні реалії судової практики, фактичних правовідносин навколо постачання та розподілу природного газу як для населення, так і окремих юридичних осіб є невтішними для практикуючих юристів. Це викликано тим, що виграти справу у «газовому спорі» практично неможливо. Захист прав споживачів у правовідносинах з постачання та розподілу газу має певні труднощі, які, зокрема, пов’язані із складністю правового регулювання, його постійними змінами. І тому окремі юристи невтішно зазначають, що при переведенні «газового питання» у політичну площину ст. 3 Конституції України перестає враховуватися. Але це думки. Для захисту прав, інтересів суб’єктів-споживачів на ринку газу необхідно чітко розуміти види правовідносин, їх правову регламентацію, умови договорів та відповідальність за зобов’язальними відносинами із постачання та розподілу газу. У зв’язку з чим звернемось до їх визначення.

І. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПОСТАЧАННЯ ТА РОЗПОДІЛУ ПРИРОДНОГО ГАЗУ

Регулювання правовідносин постачання та розподілу природного газу поділяється на нормативне та індивідуальне. Нормативне регулювання складається з таких актів: Законів України «Про житлово-комунальні послуги» (редакція 2018 р. вводиться в дію з 1 травня 2019 р.) [1], «Про ринок природного газу» [2], Кодексу газорозподільних систем [3], Правил постачання природного газу [4] та Типового договору постачання природного газу побутовим споживачам [5], затверджених постановами Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг тощо. Індивідуальне правове регулювання виникає на підставі договорів про приєднання до газопровідної системи, розподілу газу та постачання газу. Ці договори можуть укладатися як самостійні на підставі індивідуальної оферти, та як публічні договори. Правило індивідуальної оферти може бути поширено виключно для споживачів, які отримують житлово-комунальні послуги для власного споживання, які визначені законом України «Про житлово-комунальні послуги». Така можливість визначена ч. 4 ст. 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», зокрема: з пропозицією про укладання договору про надання комунальних послуг або внесення змін до нього може звернутися будь-яка сторона, надавши письмово другій стороні проект відповідного договору (змін до нього), складений згідно з типовим договором. Якщо протягом 30 днів після отримання проекту договору (змін до нього) виконавець комунальної послуги, який одержав проект договору (змін до договору) від споживача не відмовився від пропозиції споживача та не припинив надання відповідної послуги, то договір вважається укладеним у редакції, запропонованій споживачем [1] (вводиться в дію з 01.05.2019 р.). Відмова споживача від послуги є підставою для припинення надання комунальної послуги, з обов’язком сплати за фактичне споживання послуги. З цього випливає, що споживач може також визначати власні умови договору.

9 листопада 2017 року було підписано Закон України «Про житлово-комунальні послуги» № 2189-VIII (далі — Закон № 2189), який вводиться в дію з 1 травня 2019 року. Введення в дію цього Закону планується поступово, зокрема частина норм запроваджуються через шість місяців з дня набрання чинності цим Законом. 7 червня 2018 року цей Закон було вже змінено. Закон № 2189 вводить значні зміни саме у види, умови договорів про надання житлово-комунальних послуг, а тому доцільно розглянути новели житлового законодавства у сфері надання комунальних послуг.
І. Види договорів про надання житлово-комунальних послуг
Договори про надання житлово-комунальних послуг залежно від виду споживача (індивідуальний або колективний) поділяються на два види: індивідуальний та колективний договір. Індивідуальний договір про надання житлово-комунальних послуг — це договір, який укладається між співвласником багатоквартирного будинку та виконавцем відповідної комунальної послуги. Колективний договір про надання житлово-комунальних послуг (далі — колективний договір) — договір про надання комунальних послуг, який укладається з виконавцем комунальних послуг за рішенням співвласників (на умовах, визначених у рішенні співвласників (об’єднання співвласників багатоквартирного будинку) та є обов’язковим для виконання всіма співвласниками) (абз. 8 п. 1 ст. 1 Закону № 2189) [1].
Залежно від виду комунальних послуг може укладатися відповідний договір про надання житлово-комунальних послуг: договір управління багатоквартирним будинком, договір з постачання та розподілу природного газу, договір постачання та розподілу електричної енергії, договір постачання теплової енергії, договір постачання гарячої води, договір централізованого водопостачання, договір централізованого водовідведення, договір поводження з побутовими відходами.

Законопроект № 9140 від 01.10.2018 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення передумов для захисту економічних та спадкових прав громадян в сільській місцевості» (далі — Законопроект 9140) викликав істотний резонанс у правовому полі України. Положеннями вказаного законопроекту передбачено внесення змін до чинного законодавства, зокрема доповнення ст. 61 Закону України «Про нотаріат». Відповідно до запропонованої норми планується запровадити нового суб’єкта, уповноваженого на вчинення нотаріальних дій — уповноваженої особи органу юстиції (далі — Уповноважена особа). Вказаним суб’єктом буде посадова особа головного управління юстиції, яка має вищу юридичну освіту, але не нижче першого рівня (бакалавр), стаж роботи у Міністерстві юстиції України, Головному управлінні юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, на посадах безпосередньо пов’язаних з державним регулюванням, контролем або організацією нотаріату, державної реєстрації або консультантом державної нотаріальної контори не менш, як два роки, пройшла стажування в органах нотаріату та державної реєстрації не менше трьох місяців, та вчиняє нотаріальні дії, встановлені статтею 361 Закону «Про нотаріат»1, а також інші дії, відмінні від нотаріальних, з метою надання їм юридичної вірогідності. До ненотаріальних дій, які вправі вчиняти Уповноважена особа належатимуть реєстраційні дії. Призначення на посаду Уповноваженої особи та звільнення з цієї посади здійснюється за погодженням з Міністерством юстиції України (далі — Мін’юст). На думку авторів цієї законодавчої ініціативи, активно підтриманої Мін’юстом, її реалізація надасть можливість якісного і дешевого доступу сільського населення до нотаріальних послуг, якого вони зараз позбавлені. При цьому слід акцентувати увагу, що Законопроект 9140 не був підтриманий Головним науково­експертним управлінням Верховної Ради України (висновок від 02.10.20182).

 У рамках цього аналізу було поставлено за мету віднайти відповіді на такі питання:

1. Чи існує проблема із доступом до вчинення нотаріальних дій у мешканців сільської місцевості?

2. Чи можна вирішити питання доступу мешканців сільської місцевості до нотаріальних дій в межах чинного законодавства (без його кардинальної зміни)?

3. Чи запропонований варіант вирішення питання доступу мешканців сільської місцевості до нотаріальних дій в рамках Законопроекту 9140 є дієвим та відповідає положенням чинного законодавства та міжнародним зобов’язанням України?

Виконавче провадження є завершальною стадією судового процесу, яке може бути спрямоване на стягнення аліментів на дитину, та, за загальним правилом, виконує компенсаційну функцію, але варто зробити акцент і на превентивній функції, яка також характерна для цього виду провадження. Пов’язано це насамперед не лише з тим, що суд може встановити незаконність примусового виконання рішень, а й із заходами матеріального впливу, що вживаються до боржника: стягнення витрат виконавчого провадження, виконавчого збору, витрат спеціаліста, інших учасників виконавчого провадження тощо.
Під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом ухвалення постанов, попереджень, внесення подання, складення актів і протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених Законом України «Про виконавче провадження» та іншими нормативно-правовими актами.
Виконавець у разі надходження виконавчого документа про стягнення аліментів у день відкриття виконавчого провадження повинен підрахувати розмір заборгованості зі сплати аліментів і разом із постановою про відкриття виконавчого провадження повідомити про нього стягувача та боржника.
За наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за три місяці, виконавець роз’яснює стягувачу право на звернення до органів досудового розслідування із заявою (повідомленням) про вчинене кримінальне правопорушення боржником, що полягає в ухиленні від сплати аліментів.
За наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців, державний виконавець складає протокол про вчинення боржником адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 183-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, та надсилає його для розгляду до суду за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби.

Реституція власності є процесом повернення власності колишнім власникам. Вона була застосована в країнах Східної та Центральної Європи і була обумовлена тим, що її реалізація є одним із критеріїв для оцінки демократичного прогресу держав, які прагнуть до членства в Організації Північноатлантичного договору (НАТО) та у Європейському союзі. За офіційною позицією США: успішна програма реституції майна є показником ефективності верховенства права в демократичній країні [1]. Активно реституцію підтримує World Jewish Restitution Organization (WJRO), яка представляє світове єврейство у задоволенні позовів про відновлення єврейської нерухомості в Європі (за межами Німеччини та Австрії) [2]. Відомо, що Україна намагається отримати членство у НАТО та ЄС, а тому перед державою може постати питання про застосування процедури реституції власності. У зв’язку з чим ця тема є актуальною для обговорення серед юристів.

І. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ РЕСТИТУЦІЇ ВЛАСНОСТІ

Реституція може розглядатися у двох аспектах:

1) як наслідок недійсності правочину;

2) як повернення майна колишнім власникам (фізичним, юридичним особам), яке було націоналізовано, конфісковано, реквізовано комуністичною державою, державою­окупантом або залишено власниками внаслідок внутрішнього переміщення/депортації у країні проживання.

Останній аспект реституції нами буде розглянуто у цій статті. Види реституції (привернення) можна класифікувати залежно від:

1) об’єкта: реституція землі, реституція нерухомого майна, реституція культурних цінностей, реституція релігійного майна;

2) суб’єкта: реституція власності фізичних осіб; реституція власності юридичних осіб, зокрема релігійних організацій;

3) підстав проведення: реституція націоналізованого майна; реституція конфіскованого майна; реституція майна, що було залишено особами, які були депортовані; реституція майна, що було залишено внутрішньо переміщеними особами.

ІІ. ЮРИДИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ЗАСТОСУВАННЯ РЕСТИТУЦІЇ

В УКРАЇНІ Україна все ще не визначилась щодо реституції власності, а тому законодавство у цій сфері відсутнє. При цьому у світі реституція власності застосовується для відновлення законного володіння, яке було порушено під час комуністичного та націонал­соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів. Відновлення права власності обумовлено тим, що держава заволоділа майном насильницьким шляхом. Факт незаконного заволодіння об’єктами приватної власності повинен підтверджуватися державою, шляхом визнання актів насильства з боку держави під час набуття права державної власності на такі об’єкти. Цей підхід надає можливість виявити юридичні передумови застосування реституції націоналізованої власності. Тому розглянемо їх. В Україні акти насильства під час заволодіння об’єктами приватної власності державою підтверджені.