1. Загальні зауваги

Правове регулювання правил визначення розміру втраченого доходу внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я для фізичних осіб — підприємців та осіб, які самостійно забезпечують себе роботою, здійснюється у ст. 1198 Цивільного кодексу України[1].

У § 2 глави 82 ЦК здійснено «розподіл» фізичних осіб на певні категорії для визначення розміру заробітку (доходу), втраченого внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я. При цьому для градації обрано досить різнорідні характеристики[2]:

(1) виконання договірних зобов’язань (ст. 1196 ЦК);

(2) праця за трудовим договором (ст. 1197 ЦК);

(3) наявність статусу фізичної особи — підприємця (частини 1–3 ст. 1198 ЦК);

(4) самостійне забезпечення роботою (ч. 4 ст. 1198 ЦК);

(5) вік (до 14 років, від 14 до 18 років) (ст. 1199 ЦК).

Цей підхід не позбавлений системних вад, тому що поза регулюванням залишилося співвідношення різних правил визначення втраченого доходу (заробітку). Наприклад, цілком можливе виникнення ситуацій, за яких на час завдання каліцтва фізична особа працювала за трудовим договором і отримувала доходи як підприємець.

У науково-практичній літературі в цьому контексті вказується, що ЦК не допускає врахування доходу, отриманого за цивільно-правовим договором, при обчисленні середньої заробітної плати особи, яка працювала, з метою визначення розміру відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок ушкодження здоров’я. Якщо ж обчислюється розмір доходу фізичної особи, що є підприємцем, для визначення розміру відшкодування такої шкоди, то не передбачається врахування заробітної плати (викладене стосується випадків, коли фізична особа одночасно або в окремі періоди в межах встановленого строку мала доходи і від підприємницької діяльності, і у вигляді заробітної плати).[3]

Вочевидь, що таке тлумачення позбавляє фізичну особу можливості повною мірою отримати компенсацію втраченого доходу (заробітку), у разі якщо вона мала декілька джерел доходу (заробітку). І норми ЦК, видається, не виключають паралельного застосування декількох способів визначення заробітку (доходу), який було втрачено. Адже направленістю § 2 глави 82 ЦК є створення механізму, який би дозволив найбільш повно відшкодувати ті втрати в результаті неможливості здійснення трудової (підприєм­ницької) діяльності. А будь-які обмежувальні виключення прав потерпілого повинні мати спеціальне закріплення, бути юридично обґрунтованими та політично виправданими.

Варто зауважити, що застосування ст. 1198 ЦК має відбуватися у взаємозв’язку із ч. 1 ст. 1195 ЦК. Тобто відшкодуватися потерпілому має втрачений заробіток (дохід) із врахуванням втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності.

Інше тлумачення призводило б до висновку, що для визначення розміру втраченого доходу фізичної особи — підприємця передбачено правила, які не зважають на втрату чи зменшення професійної або загальної працездатності. І як наслідок ставлять в нерівне положення тих фізичних осіб, що працюють за трудовим договором, порівняно із підприємцями.

Наприклад:

ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ
«АСОЦІАЦІЯ НОТАРІУСІВ МІСТА ХАРКОВА ТА ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ»

61002, м. Харків, вул. Ольмінського, буд. 6
код ЄДРПОУ 24275948, п/р. 2600800119855 в АТ «РЕГІОН-БАНК» у м. Харкові, МФО 351254
(057) 714-27-90, (057) 714-27-89, 067 572 16 15

«30» квітня 2014 р. № 17

[ЩОДО ОФОРМЛЕННЯ СПАДЩИНИ В СІЛЬСЬКІЙ МІСЦЕВОСТІ] Голові Верховної Ради України
Турчинову О.В.
Голові комітету з питань політики Верховної Ради України
Писаренку В.В.
Голові комітету з питань європейської інтеграції Верховної Ради України
Немирі Г.М.
Виконуючому обов’язки голови депутатської фракції Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина» у Верховній Раді України
Соболєву С.В.
Голові депутатської фракції політичної партії «Удар (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка» у Верховній Раді України
Кличку В.В.
Голові депутатської фракції Партії регіонів у Верховній Раді України
Єфремову О.С.
Голові депутатської фракції Всеукраїнського об’єднання «Свобода» у Верховній Раді України
Тягнибоку О.Я.
Голові депутатської фракції Комуністичної партії України у Верховній Раді України
Симоненку П.М.
Голові депутатської групи «Економічний розвиток» у Верховній Раді України
Кінаху А.К.
Уповноваженим представникам депутатської групи «Суверенна Європейська Україна» у Верховній Раді України
Єремеєву І.М
Москаленку Я.М.
Донію О.С.
У той час, коли Україна долає нелегкий шлях до становлення правової держави, Верховна Рада України 16 квітня 2014 року розглядала повторно Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо оформлення спадщини» з пропозиціями Президента України від 06.11.2012 (надано 26.12.2012, повторне подання комітету 28.02.2014), який нас фактично повертає до XVI сторіччя.
Законом пропонується передати оформлення спадкових прав на селі посадовим особам сільських рад.
На сьогодні запропоновано «простий» механізм: хто перший приніс на село свідоцтво про смерть, того і хата, хто ощадкнижку — того гроші, а хто кинув далі шапку — тому земля.
Таким чином, Верховна Рада України реально пропонує повернутися до козацького права та ставити у правозастосуванні на перше місце відчуття та емоції, на друге місце — звичай, на третє місце — духовно-емоційний стан секретаря сільради, на четверте місце — зовнішній стан (вигляд) суб’єкта, щодо якого вчинюється дія (зріст, маса тіла, спадковість, наркозалежність тощо), на п’яте місце — документ.
І тільки на шосте місце у правозастосуванні ставити право, бо право як феномен вже, мабуть, у нашій державі в розумінні авторів цього Закону набуває ознак рудиментарного анахронізму.
Керуючись їх логікою, в законодавстві України ще є над чим працювати: потрібно терміново внести зміни про надання секретарям сільради повноважень судді, прокурора та взагалі нехай вже й закони приймають на селі.
У зв’язку з цим є одне бажання: побачити, як народні обранці отримають спадщину від секретаря сільради!
І. Прошу Вас звернути увагу на такі ґрунтовні зауваження щодо цього Закону, які були викладені Головним юридичним управлінням Верховної Ради України.
«1. За текстом Закону, який пропонується головним комітетом для прийняття Верховною Радою України, шляхом внесення змін до Цивільного кодексу України та Закону України «Про нотаріат» надаються «уповноваженим на це посадовим особам місцевого самоврядування» повноваження щодо видачі свідоцтва про право на спадщину.
Проте зазначене суперечить положенням частини другої ст. 19 Конституції України, оскільки посадові особи органів місцевого самоврядування зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України. Тобто відповідна посадова особа має бути визначена безпосередньо законом.
Разом з цим положення тексту Закону щодо видачі свідоцтва про право на спадщину «уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування» є юридично некоректними та містять підґрунтя для корупційних ризиків, оскільки законом не встановлено жодних кваліфікаційних вимог до таких осіб.
Крім того, покладання на посадових осіб органів місцевого самоврядування функцій нотаріату не відповідає положенням частини третьої ст. 143 Конституції України, за якою органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади.
Також відповідно до статей 1 і 7 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» посадова особа органу місцевого самоврядування може мати повноваження виключно щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.
Такий законодавчий підхід, на нашу думку, не враховує того, що вчинення нотаріальних дій щодо видачі свідоцтва про право на спадщину є різновидом юридичної діяльності, здійснення якої полягає не в формальній видачі зазначеного свідоцтва, а насамперед у наданні цьому документу юридичної вірогідності, а отже, має здійснюватися виключно нотаріусом у такій процесуальній формі, яка повною мірою забезпечує безспірність такого документа.
На сьогодні Законом України «Про нотаріат» встановлені гарантії безспірності факту набуття фізичними та юридичними особами прав на спадщину та дотримання права кожного на правову допомогу під час вчинення нотаріальних дій у сфері спадкування. Зазначені гарантії полягають насамперед у встановленні кваліфікаційних вимог до нотаріусів, які дозволяють йому давати професійну оцінку достовірності юридичних фактів, на підставі яких видається свідоцтво про право на спадщину. Крім того, держава гарантує захист прав та законних інтересів громадян та юридичних осіб у разі їх звернення до нотаріуса, встановивши повну відповідальність за законність вчинюваних ним нотаріальних дій.
Натомість у разі передачі посадовим особам органів місцевого самоврядування повноваження щодо видачі свідоцтва про право на спадщину держава не може гарантувати професійність та безспірність вчинюваних цими особами нотаріальних дій.
Крім того, з огляду на положення ст. 1277 Цивільного кодексу України, за якими у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття спадщина визнається судом відумерлою та переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, наділення посадових осіб органів місцевого самоврядування повноваженнями щодо видачі свідоцтва про право на спадщину не враховує вимог частини четвертої ст. 7 Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції 2003 року, ратифікованої Україною, за якою кожна Держава-учасниця прагне, згідно з основоположними принципами свого внутрішнього права, створювати, підтримувати й зміцнювати такі системи, які сприяють прозорості й запобігають виникненню конфлікту інтересів.
2. Положення підпункту 7 пункту 2 розділу І підготовленого до розгляду парламентом Закону щодо доповнення ст. 67 Закону України «Про нотаріат» новими частинами, які регламентують порядок видачі свідоцтва про право на спадщину, по-перше, не узгоджуються з вимогами частини першої ст. 24 Конституції України, оскільки, передбачаючи видачу свідоцтва про право на спадщину тільки спадкоємцям першої та другої черги за законом, обмежують права спадкоємців третьої, четвертої та п’ятої черг та спадкоємців за заповітом.
По-друге, зазначені положення щодо видачі свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації тільки на підставі правовстановлюючих документів, не враховують низки вимог Цивільного кодексу та інших законів України.
Так, згідно з положеннями ст. 182, частини другої ст. 331, частини першої ст. 344 Цивільного кодексу України право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з моменту державної реєстрації. Будь-які правочини щодо нерухомого майна вчиняються, якщо право власності чи інше речове право на таке майно зареєстровано (частина шоста ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»)».
ІІ. Якщо теоретично припустити неможливе і спробувати змоделювати допуск сільських, селищних рад та їх посадових осіб до вчинення нотаріальних дій щодо оформлення спадщини, то це теоретично буде можливим за умови виконання нижченаведених вимог, які встановлені на законодавчому рівні для нотаріуса.
1. Уповноважена особа повинна мати повну вищу юридичну освіту, володіти державною мовою, мати стаж роботи у сфері права не менш як шість років, з них помічником нотаріуса або консультантом державної нотаріальної контори — не менш як три роки.
2. Скласти кваліфікаційний іспит і отримати відповідне свідоцтво.
3. Не може вчиняти дії зі спадщиною особа, яка має судимість, обмежена у дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду.
4. На цю уповноважену особу повинні бути розповсюджені вимоги щодо збереження таємниці аналогічно до вимог ст. 8 та ст. 8-1 Закону України «Про нотаріат».
5. Необхідно передбачити механізми контролю цих осіб Міністерством юстиції України шляхом отримання документів, інформації і пояснень, а також передбачити можливість для Міністерства юстиції України контролювати організацію діяльності та ведення діловодства.
6. Отримати доступ до відповідних електронних реєстрів, в тому числі до Спадкового реєстру, пройти відповідне навчання, скласти кваліфікаційний іспит та отримати відповідне свідоцтво.
7. Також буде потрібно знайти кошти на забезпечення відповідного робочого місця з виконанням відповідних технічних вимог: комп’ютер, принтер, Інтернет-зв’язок.
8. Забезпечити зберігання протягом 75 років справ щодо оформлення спадщини та створити відповідні архіви, що передбачають такі вимоги: окрема кімната, металеві двері, решітки на вікнах, охоронна та пожежна сигналізація.
9. Передбачити, що шкода, заподіяна особі внаслідок незаконних дій або бездіяльності уповноваженої особи, відшкодовується у повному розмірі.
10. Також є доцільним передбачити за аналогією з нотаріатом страхування відповідальності уповноваженої особи в межах тисячі мінімальних розмірів заробітної плати в разі, якщо нею буде перевищено свої повноваження або вчинено незаконні дії під час оформлення спадщини, і це буде доведено в судовому порядку, щоб органи місцевого самоврядування також несли відповідальність, щоб громадянин мав можливість стягнути ці кошти.
11. Якщо місцеве самоврядування буде спроможним виконати усі умови, то їх уповноваження повинно бути альтернативним, щоб громадянин мав право вибору: або звернутися до нотаріуса, або до органів місцевого самоврядування за оформленням спадщини.
ІІІ. Надзвичайно доречною є позиція з цього питання Нотаріальної палати України на захист конституційних прав громадян України, на яку потрібно звернути увагу в обов’язковому порядку.
«Оформлення спадщини — це не просто двокрокова дія «подав документи — отримав документи». Воно передбачає знання видів спадкування, встановлення кола спадкоємців, черговості спадкування за законом, підстав усунення від спадкування, правових наслідків відмови від прийняття спадщини, складу спадщини, поділу спадщини, перерозподілу спадщини та багатьох інших питань.
Відсутність юридичної освіти і спеціальних знань у посадовців органів місцевого самоврядування створять, без перебільшення, дуже серйозні проблеми при оформленні спадщини.
Видача свідоцтва про право на спадщину є різновидом юридичної діяльності, здійснення якої полягає не у формальній видачі відповідного свідоцтва, а у наданні цьому документу юридичної сили. Таку гарантію сьогодні надають тільки нотаріуси, які ПРОФЕСІЙНО оцінюють достовірність юридичних фактів, на підставі яких надається свідоцтво про право на спадщину. Держава задекларувала повну відповідальність за законність нотаріальних дій. При переданні органам місцевого самоврядування повноважень щодо видачі свідоцтва про право на спадщину держава не може гарантувати професійність та законність відповідних дій посадовцями цих органів.
Мета, з якою пропонується ухвалити цей Закон, на перший погляд, є прогресивною: створити сприятливі умови для населення, що проживає в сільській місцевості, при оформленні спадщини. Однак з набуттям чинності цим законодавчим актом ситуація тільки ускладниться. Всі документи щодо оформлення спадщини необхідно буде подавати посадовцю органу місцевого самоврядування. Спадкоємці змушені будуть самостійно добиратися до відповідної сільської або селищної ради або надсилати відповідну заяву поштою. З урахуванням того, що кількість документів не зменшиться, необхідно буде неодноразово виїздити до районного або обласного центру за необхідними для оформлення спадщини документами тощо. Все це у кілька разів перевищить вартість оформлення спадщини порівняно з оплатою послуг нотаріуса.»
IV. Головним психологічним чинником з боку «апологетів» надання посадовим особам сільрад спадкових повноважень є ілюзія дешевизни та доступності їх послуг.
Але це не так, бо зазначений законопроект не має професійно виваженого характеру, а свідчить про популістський підхід до вирішення питань нотаріальної діяльності, без достатнього вивчення та аналізу суті правових проблем та їх аргументації.
У випадку наділення посадових осіб органів місцевого самоврядування повноваженнями щодо оформлення спадкових прав вони будуть зобов’язані дотримуватись вимог вищевказаних нормативно-правових актів в частині стягнення коштів при видачі свідоцтв про право на спадщину, а також виконувати всі необхідні вимоги, передбачені Цивільним кодексом України, Законом України «Про нотаріат» та іншими нормативно-правовими актами, що потребує спеціальних знань в галузі права та відповідної юридичної освіти.
Мова йде про таке.
У відповідності до ст. 19 Закону України «Про нотаріат» за вчинення нотаріальних дій державні нотаріуси справляють державне мито у розмірах, встановлених чинним законодавством.
Розміри ставок державного мита за нотаріальні дії, вчинювані державними нотаріальними конторами, передбачені в ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито».
На сьогодні за видачу свідоцтва про право на спадщину мито справляється за ставкою 2 неоподатковуваних мінімуми доходів громадян (34 гривні).
Також звертаємо Вашу увагу на те, що нотаріусами при вчиненні ними нотаріальних дій справляється плата за отримання інформації та проведення ними реєстрацій в Єдиних та Державних реєстрах інформаційної системи Міністерства юстиції України.
При видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріуси використовують такі нижчезазначені реєстри.
1. Державний реєстр обтяжень рухомого майна. Розміри плати за внесення до Державного реєстру обтяжень рухомого майна запису, а також змін і додаткових відомостей до запису та видачу витягів передбачені додатком до постанови КМУ від 05.07.2004 № 830 «Про затвердження Порядку ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна». Так, за внесення до Державного реєстру обтяжень рухомого майна запису, змін і додаткових відомостей до запису справляється плата у розмірі 34 гривні (з урахуванням податку на додану вартість). За видачу витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна — 34 гривні (з урахуванням податку на додану вартість).
2. Єдиний реєстр спеціальних бланків нотаріальних документів. Тарифи за перевірку справжності спеціальних бланків нотаріальних документів за даними Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів з видачею про це інформаційної довідки у розмірі 1 грн. та за видачу скороченого витягу з Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів у розмірі 1 грн. 50 коп. передбачені п. 1 та п. 2 наказу МЮУ від 18.02.2010 № 334/5 «Про затвердження розміру плати за користування Єдиним реєстром спеціальних бланків нотаріальних документів та внесення змін до деяких нормативно-правових актів Міністерства юстиції України».
3. Спадковий реєстр. Плата за роботу у Спадковому реєстрі передбачена п. 3 наказу МЮУ від 07.07.2011 № 1810/5 «Про затвердження Положення про Спадковий реєстр», де встановлено такі тарифи:
за формування у Спадковому реєстрі одного реєстраційного запису про видачу свідоцтва про право на спадщину або його дубліката з видачею про це відповідного витягу — у розмірі 51 гривні;
за проведення перевірки інформації про наявність або відсутність посвідченого заповіту і спадкового договору або заведеної спадкової справи та виданих свідоцтв про право на спадщину з видачею витягу або інформаційної довідки — у розмірі 51 гривні (при спадщині потрібно два витяги — 102 грн.).
4. Державний реєстр речових прав на нерухоме майно. Розміри плати за надання витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно передбачені п. 1 постанови КМУ від 21.11.2012 № 1204 «Про затвердження розміру і порядок використання плати за внесення змін до записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та надання інформації із зазначеного реєстру» та становить 120 гривень. Державне мито за внесення відомостей до Державного реєстру речових прав становить 119 грн. В свою чергу п. 1 наказу МЮУ від 29.12.2012 № 1994/5 «Про встановлення розміру плати за пошук нотаріусами відомостей у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно» встановлений розмір плати за здійснення під час вчинення нотаріальної дії одного пошуку нотаріусами відомостей про зареєстровані речові права, їх обтяження на об’єкт нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, який становить 68 гривень 00 копійок (при спадщині береться два витяги, що коштує 136 грн.).
При цьому слід звернути Вашу увагу на те, що при видачі свідоцтв про право на спадщину фізичні особи — члени сім’ї спадкодавця 1-го ступеня споріднення (подружжя, батьки, діти) звільняються від сплати податку з доходу фізичних осіб.
Що ми отримуємо у «сухому» залишку
Посади в органах місцевого самоврядування є виборними. Вимоги щодо рівня освіти, спеціальної підготовки, кваліфікації до посадових осіб органів місцевого самоврядування, на яких покладено обов’язок вчиняти нотаріальні дії, законодавством не встановлені. На сьогодні лише окремі повноваження щодо вчинення нескладних нотаріальних дій надані посадовим особам органів місцевого самоврядування в населених пунктах, де взагалі немає нотаріусів. Встановлений на сьогодні перелік повноважень посадових осіб щодо вчинення нотаріальних дій є оптимальним з урахуванням рівня їх підготовленості, матеріальної бази органів місцевого самоврядування, відповідальності за зміст виданих документів та збереження документів нотаріального архіву за умови плинності кадрів в цих органах.
Все перелічене, як наслідок, ще більше ускладнить процес оформлення спадщини або призведе до порушення цивільних прав фізичних осіб, зокрема і мешканців села, а також юридичних осіб, які також можуть бути спадкоємцями відповідно до цивільного законодавства.
Що насправді потрібно зробити для зняття соціальної напруги та реального зменшення вартості отримання спадщини громадянами України?
Для створення сприятливих умов громадянам України при зверненнях за вчиненням нотаріальних дій, в тому числі і при оформленні спадщини в сільській місцевості, необхідно спростити порядок оформлення спадщини та зменшити суми платежів за користування/одержання інформації з відповідних державних реєстрів, Державного земельного кадастру, Спадкового реєстру за реєстраційні дії при реєстрації права власності та обтяжень, спростити порядок оцінки майна при відчуженні нерухомого і рухомого майна та при спадкуванні (оскільки на сьогодні вартість послуг з оцінки збільшилася в рази).
Відповідно, відмова від прийняття обумовленого законопроекту гарантує економічну безпеку громадянам України, збереже безспірність їх права власності, гарантує відсутність корупційної складової, збереже їх кошти, дозволить отримувати і надалі фаховий юридичний супровід та не потребує додаткових витрат бюджету.
З повагою
Президент Громадської організації
«Асоціація нотаріусів міста Харкова
та Харківської області» Марченко В.М.

Формування справ — це групування виконавчих документів у справи відповідно до номенклатури справ державної нотаріальної контори чи приватного нотаріуса.

Правила ведення нотаріального діловодства (далі — Правила), а саме розділ Х «Вимоги щодо формування справ (нарядів)» регулює вимоги щодо формування справ (нарядів); розділ ХІ встановлює особливості формування спадкових справ та відповідно має назву «Особливості формування спадкових справ».

Щоб у кінці року не виникало проблем в оформленні справ та складанні підсумкового запису до номенклатури справ, треба у міру надходження документів формувати справи й зберігати їх в окремих папках відповідно до затвердженої номенклатури справ.

Формування справ (за винятком спадкових) контори здійснює особа, відповідальна за ведення нотаріального діловодства, формування справ приватного нотаріуса здійснює особисто приватний нотаріус або особа, відповідальна за ведення нотаріального діловодства.

Пунктом 10.2 Правил визначено порядок формування справ, а саме:

у справи вміщуються тільки оригінали документів та (або) у випадках, передбачених чинним законодавством, копії з таких документів, оформлених та засвідчених в установленому порядку, які необхідні для вчинення нотаріальних дій;

до справ включаються документи лише одного діловодного року;

протоколи засідань виробничих нарад групуються в справи у хронологічному порядку і за номерами. Документи до засідань цих органів систематизуються за датами та номерами протоколів; усередині групи документів, що стосуються одного протоколу, — за порядком денним засідання;

листування групується за змістом та кореспондентською ознакою і систематизується у хронологічній послідовності: документ­відповідь йде за документом­запитом;

документи в особових справах групуються у хронологічному порядку в міру їх надходження у такій послідовності:

внутрішній опис документів, включених до справи;

заява про прийняття на роботу (контракт); направлення або подання;

особовий листок обліку кадрів;

автобіографія, документи про освіту (копії), витяги з наказів (розпоряд­жень) про призначення, переведення, звільнення;

доповнення до особового листка з обліку кадрів;

доповнення до особового листка про заохочення; довідки та інші документи;

нотаріальні документи (за винятком документів, пов’язаних з оформленням спадкових справ) підшиваються у справи в такому порядку:

першим підшивається примірник нотаріально оформленого документа, який залишається у справах контори, приватного нотаріуса,

документи, на підставі яких він виданий чи посвідчений;

квартальні плани та звіти формуються у справи того року, до якого вони належать за своїм змістом, незалежно від часу їх складання;

документи, виготовлені із застосуванням засобів обчислювальної техніки (таблиці, розрахунки, викопіювання тощо), групуються у справи на загальних підставах;

справа (наряд) з документами не повинна перевищувати 250 аркушів (30–40 мм завтовшки). При більшому обсязі документів справу (наряд) ділять на самостійні томи (частини).

Увага!

ХАНС-АНТОН БРУХЕЛЬТ,
адвокат-нотариус г. Берлина, член Нотариальной палаты Берлина. Получил юридическое образование в Университете Мартина Лютера в Галле-Виттенберге. С 1972 по 1990 год занимался адвокатской деятельностью. С 1990 года является нотариусом г. Берлина
НАСЛЕДСТВЕННОЕ ПРАВО В ФРГ
Рассматриваются вопросы наследственного права ФРГ. Освещены вопросы материального права наследования, раскрывающие основания и порядок наследования, и формального права наследования, согласно которому наследник должен иметь доказательства того, что он является правопреемником наследодателя.
КЛЮЧЕВЫЕ СЛОВА:
наследство, наследник, наследование по закону, завещание.
This article deals with aspects of inheritance law in Germany. The problems of substantive inheritance law are covered, which explain basis and order of succession, as well as those of formal inheritance law, according to which a heir must prove that he (she) is a legal successor of the legator.
KEY WORDS:
inheritance, successor, legal succession, will.
1. МАТЕРИАЛЬНОЕ ПРАВО
Наследственное право урегулировано в 5-й книге Гражданского уложения ФРГ, § 1922–2385.
а. Универсальная преемственность, наследник, отказополучатель (легатарий)
Существует принцип универсального правопреемства. Согласно § 1922 Гражданского уложения ФРГ: «Со смертью лица (наследодателя) его имущество (наследство) как целое переходит к одному или нескольким другим лицам (наследникам)».
Лицо, которое должно получить от наследодателя какой-то определенный предмет, — не наследник, а отказополучатель. С правовой точки зрения собственниками этого предмета становятся наследник(и). Согласно § 2174 Гражданского уложения ФРГ, отказополучатель получает обязательственное право требовать выдачи предмета. Только с удовлетворением требования выдачи предмета отказополучатель становится собственником.
b. Порядок наследования родственников по закону
Основанием наследования по закону, урегулированного в § 1924 и последующих параграфах Гражданского уложения ФРГ, является, за исключением супругов, кровное родство. Родство урегулировано в § 1589 Гражданского уложения ФРГ.
Согласно ему родственниками являются лица, одно из которых происходит от другого (прямая линия), или которые происходят от одного и того же третьего лица (боковая линия).
аа. Очередность
Законная преемственность основывается на так называемой очередности (система наследования по линиям родства). Кровный родственник исключает родственников всех прочих очередей (§ 1930 Гражданского уложения ФРГ).
Семейное наследственное право не ограничено. Это значит, что даже самый далекий родственник исключает наследственное право государства. Государство наследует лишь тогда, когда не осталось ни родственников, ни супруга или партнера, как это установлено в § 1936, абз. 1 Гражданского уложения ФРГ.
bb. Порядок наследования по роду и линии
В праве наследования по родству, если имеется родственник, наследовать может только одна очередь. Одна очередь может иметь несколько наследников. Основой порядка наследования является тогда род, при этом каждый род призывается к наследству в равных долях, независимо от количества лиц в роду.
cc. Наследники первой очереди

ВАСИЛЬ КРАТ,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права № 1 Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
СПЕЦИФІКА ВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКУ БОРЖНИКА ІНШОЮ ОСОБОЮ
1. ЗАГАЛЬНІ ЗАУВАЖЕННЯ
1.1. Правове регулювання підстав та правових наслідків виконання зобов’язання іншою особою здійснюється у ст. 528 Цивільного кодексу України (далі — ЦК). Системне її тлумачення дозволяє стверджувати про те, що виконання зобов’язання іншою особою може призвести до двох видів правових наслідків. Тому залежно від правових наслідків виконання іншою особою обов’язку боржника воно поділяється на те, яке відбувається:
по-перше, без набуття іншою особою прав кредитора (ч. 1 ст. 528 ЦК). У такому випадку має місце передоручення , тобто покладення боржником виконання свого обов’язку на іншу особу;
по-друге, з переходом прав кредитора до іншої особи (ч. 3 ст. 528 ЦК). За наявності підстав, передбачених у ч. 3 ст. 528 ЦК, інша особа без згоди божника може виконати його обов’язок. Правовим засобом, який забезпечує охорону прав цієї особи, є перехід до неї прав кредитора. Такий правовий наслідок зумовлений тим, що презюмується відсутність (а) згоди боржника, на відміну від покладення виконання обов’язку, та (б) врегулювання суб’єктами (боржником та іншою особою) своїх відносин з приводу виконання обов’язку боржника.
1.2. Нетиповість негативних зобов’язань проявляється в тому, що вони виконуються постійно і не можуть виконуватися іншими особами як на підставі ч. 1 ст. 528 ЦК, так і відповідно до ч. 3 ст. 528 ЦК. Тобто сутність негативних зобов’язань полягає в тому, що предметом виконання є утримання від дій, і зобов’язання виконується протягом усього часу його існування. Наприклад, комітент може бути зобов’язаний утримуватися від укладання договору комісії з іншими особами (ч. 2 ст. 1012 ЦК) під час строку дії договору комісії.
1.3. У ст. 528 ЦК не забороняється застосування конструкції «виконання обов’язку боржника іншою особою» до виконання обов’язку, що існує як у договірних, так і в недоговірних зобов’язаннях.
Проте при виконанні іншою особою обов’язку боржника без його згоди (ч. 3 ст. 528 ЦК) по¬трібно зважати на положення ст. 515 ЦК. Адже у разі якщо зобов’язання нерозривно пов’язане з особою кредитора, то не допускається й перехід прав кредитора на підставі ч. 3 ст. 528 ЦК України. Наприклад, встановлена заборона на заміну кредитора у зобов’язанні з відшкодування шкоди, завданої смертю. Звісно, за такої ситуації інша особа позбавлена можливості виконати обов’язок боржника.
1.4. Слід звернути увагу, що законодавець не повністю послідовно використовує термінологію, і це може спричинити труднощі при тлумаченні відповідних законодавчих положень. Наприклад, «третя особа» (ст. 512 ЦК, ст. 194 Господарського кодексу України (далі — ГК)), «інша особа» (ст. 528, абз. 1 ч. 2 ст. 943 ЦК).
У доктрині треті особи відносяться до всіх інших осіб (учасників цивільного обороту, які не є сторонами первісного правовідношення), однак вони перебувають у певних відносинах з однією зі сторін первісного правовідношення. У контексті ст. 528 ЦК поняття «інша особа» має розумітися як третя особа відносно кредитора та боржника.

ОЛЕНА СІРЯКОВА,
приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу
ЗНЯТТЯ ЗАБОРОНИ НОТАРІУСОМ ТА РЕЄСТРАЦІЯ ПРИПИНЕННЯ ОБТЯЖЕННЯ ТА ПРИПИНЕННЯ ІНШОГО РЕЧОВОГО ПРАВА (ІПОТЕКИ) НОТАРІУСОМ, ЯКИЙ ЗДІЙСНЮЄ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОГО РЕЄСТРАТОРА
Другий рік поспіль нотаріальна спільнота України перебуває у подвійному статусі: з одного боку нотаріус виконує свої безпосередні функції, з іншого — функції державного реєстратора. Причому статус державного реєстратора не постійно діючий, а такий, який виникає періодично — під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном. Пропоную розглянути кожен статус окремо.
1. Нотаріус, отримавши повідомлення кредитора про погашення позики, про припинення (розірвання, визнання недійсним) договору застави (іпотеки) або рішення суду, знімає заборону, тобто проставляє відмітки про зняття заборони на паперових носіях, що не є нотаріальною дією (оскільки немає посвідчувального напису, а також ця дія не реєструється в реєстрі нотаріальних дій). При цьому у разі відсутності нотаріуса на робочому місці зняти заборону може й інший нотаріус.

За загальним правилом, встановленим ст. 1258 Цивільного кодексу України (далі — ЦК), право на спадкування за законом спадкоємці одержують почергово: кожна наступна черга спадкоємців за законом закликається до спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття. Статтями 1261–1265 ЦК визначено п’ять черг спадкоємців за законом. Тим самим вірогідність переходу майна спадкодавця у власність територіальної громади (визнання спадщини відумерлою в порядку ст. 1277 ЦК) значно зменшується. Як відзначали розробники проекту ЦК, держава мусить остаточно відмовитись від зазіхань на те, що їй не належить і, як засвідчило життя, не може спричинитися до її справжнього збагачення^[1].

ЦК установлено чіткий порядок спадкування, в основу якого покладено таке.

По-перше, закликання до спадкування в пронумерованому порядку (перша, друга черги і т. д.).

По-друге, спадкують лише ті спадкоємці, які належать до черги, що закликається до спадкування, і, навпаки, спадкоємці нижчої (наступної) черги не закликаються до спадкування в разі наявності хоча б одного спадкоємця попередньої черги, який прий­няв спадщину.

По-третє, уся спадщина спадкується спадкоємцями відповідної черги порівну, якщо інше не встановлено домовленістю між ними^[2].

При спадкуванні за законом законодавець розподіляє спадщину, намагаючись передбачити гіпотетичну волю спадкодавця, і, враховуючи вірогідність його близьких відносин саме з найближчими родичами чи членами сім’ї, будує загальну абстрактну модель черговості без врахування особливостей стосунків, які можуть скластися в конкретній сім’ї. Саме тому закріплене у ст. 1258 ЦК правило черговості може бути змінено.

Зміна черговості одержання права на спадкування — це встановлення іншого, ніж передбачено законом, порядку закликання до спадкування спадкоємців за законом.

Положення ст. 1259 ЦК щодо можливості зміни черговості одержання права на спадкування обумовлено ідеєю справедливості та необхідністю стимулювати потенційних спадкоємців до турботливого ставлення до спадкодавця за його життя^[3].

Існують два способи зміни черговості одержання права на спадкування: за домовленістю спадкоємців (договірний) та судовий.

Відповідно до ч. 1 ст. 1259 ЦК черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині.

Артем ЛІТВІНОВ, Тетяна ЛІТВІНОВА,
приватні нотаріуcи Київського міського нотаріального округу
ОСОБЛИВИЙ СТАТУС РЕЛІГІЙНИХ ГРОМАД ПРИ ВЧИНЕННІ НОТАРІАЛЬНИХ ДІЙ
1. ОСНОВИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ РЕЛІГІЙНИХ ГРОМАД
Функціонування релігійних організацій відіграє важливу роль у суспільстві. Вони не просто невід’ємний компонент будь-якої релігії та найважливіша умова її соціального буття, а й особлива форма задоволення відповідних суспільних потреб. Такі потреби визначають суть і призначення релігійних організацій, зокрема релігійних громад, напрями, способи і методи їх діяльності, що регламентуються законодавством.
Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 № 987-XII, зі змінами та доповненнями (далі — Закон), є концептуальним документом, який відображає якісні зміни у ставленні до прав людини, свободи совісті, до релігійних організацій як соціального інституту. У ньому, зокрема, закріплені ґрунтовні правові основи для участі релігійних організацій у громадському житті; уточнено поняття релігійних громад, їх правовий статус, у тому числі майнові права; розкрито зміст і сутність режиму відокремлення церкви (релігійних громад) від держави і школи від церкви (релігійних громад); запроваджено пільговий режим оподаткування; служителі культу прирівнені до інших громадян у праві на участь у політичному житті; врегульовані трудові відносини у релігійних громадах і на їх підприємствах; змінено правовий статус державного органу у справах релігій тощо.
Так, ст. 7 Закону передбачає, що релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно зі своїми статутами (положеннями). Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об’єднання представляються своїми центрами (управліннями).
Стаття 8 Закону визначає, що релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об’єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості. Повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов’язковим.
Згідно зі ст. 14 Закону релігійна організація може бути створена повнолітніми громадянами, в кількості не менше десяти осіб, які мають статут (положення), зареєстрований згідно з цим Законом.
На сучасному етапі істотно змінився правовий статус релігійних організацій. До цього часу їхні права були суттєво обмежені порівняно з іншими організаціями. Постанова ВЦВК та РНК РРФСР «Про релігійні організації» (1929) дозволяла діяльність релігійних організацій у дуже вузьких рамках і ставила їх під контроль державних органів. Існувала надзвичайно бюрократизована процедура їх утворення. Вимогу обов’язкової державної реєстрації для багатьох релігійних громад не було реалізовано, що на практиці призвело до появи двох видів об’єднань: зареєстрованих (легальних) та незареєстрованих (нелегальних). Було встановлено значну кількість забороняючих норм, що ставили поза законом такі елементарні форми релігійної діяльності, як благодійність, релігійне навчання, поширення релігійних ідей. Релігійні громади були обмежені в проведенні релігійних обрядів, у майнових правах.
Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» привів юридичний статус релігійних громад у відповідність до міжнародно-правових стандартів. Міжнародні акти закріплюють найважливіші права релігійних громад, а саме: збиратися у зв’язку з релігійною вірою або пере­конанням; засновувати і утримувати вільнодоступні місця богослужінь або релігійних зібрань; організовуватися відповідно до своєї власної ієрархічної та інституційної структури; обирати, призначати та змінювати свій персонал; звертатися за добровільними фінансовими та іншими пожертвуваннями; готувати служителів культу в духовних навчальних закладах; придбавати і використовувати релігійну літературу; виготовляти, експортувати, імпортувати і поширювати релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігійного змісту; підтримувати зв’язки з окремими віруючими, одноособово або спільно з іншими; встановлювати міжнародні зв’язки та прямі особисті контакти, включаючи виїзд за кордон для паломництва, участі в зборах та релігійних заходах. Усі ці положення закріплені і в українському законодавстві.
Значна увага міжнародних, зокрема європейських, експертів у галузі прав людини, а також демократичної громадськості до цієї процедури, в посткомуністичній Україні зумовлена тим, що досить тривалий час зі створенням релігійних громад пов’язувалися реальні можливості контро­лю, маніпулювання релігійними організаціями, духовенством, ієрархами з боку держави та її численних адміністративних органів.
Перетворення акта реєстрації на прийняту в цивілізованому світі процедуру констатації державою відповідності статуту релігійної громади чинному законодавству, що не ставить останню в залежне від держави становище, а має єдину, бажану для самої релігійної організації мету — надати їй статусу правоздатної юридичної особи, — неабияке завоювання демократичної України. Реєстрація статутів релігійних громад на всіх рівнях здійснюється безкоштовно, чого не можна сказати про реєстрацію громадських організацій.
Згідно з чинним законодавством реєстрацію статутів (положень) релігійних центрів, управлінь, монастирів, релігійних братств, місій та духовних навчальних закладів здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії (ст. 14 Закону). Реєстрацію інших релігійних організацій здійс­нюють обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, в Автономній Республіці Крим — Рада міністрів Автономної Республіки Крим. Така диференціація об’єктів реєстрації пов’язана як з різними масштабами діяльності релігійних організацій (релігійна громада діє переважно в межах одного чи кількох населених пунктів, а місіонерське товариство, наприклад, може поширювати свою діяльність на всю територію України), так і з потребою більш кваліфікованої юридичної, релігієзнавчої експертизи часто оригінальних, нетипових статутів, що подаються для реєстрації.
У цьому загальному правилі диференційованого підходу до об’єктів реєстрації є свої особливості. Наприклад, якщо релігійне братство засновується згідно з положеннями Закону, то реєстрація його статуту відбувається в порядку, передбаченому для реєстрації статутів релігійних громад.

ОЛЕНА САМОЩЕНКО,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу
ПІДСТАВИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ ФАКТИЧНОЇ ПОДАТКОВОЇ ПЕРЕВІРКИ
Проведення будь-якої податкової перевірки ні в кого, звичайно, не викликає позитивних емоцій. Перевірка — завжди стрес, а ще випробування власної професійності. Що ж необхідно знати нотаріусу, коли приходять перевіряючі для проведення фактичної перевірки?
Що таке «фактична перевірка» та які підстави для її призначення?
Відповідно до п. 75.1.3 ст. 75 Податкового кодексу України (далі — ПКУ) фактичною вважається перевірка, що здійснюється за місцем фактичного провадження платником податків діяльності, розташування господарських або інших об’єктів права власності такого платника. Така перевірка здійснюється органом державної податкової служби щодо дотримання норм законодавства з питань регулювання обігу готівки, порядку здійснення платниками податків розрахункових операцій, ведення касових операцій, наявності ліцензій, патентів, свідоцтв, у тому числі про виробництво та обіг підакцизних товарів, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами).
Підстави проведення фактичних перевірок передбачені нормами ст. 80 ПКУ, відповідно до яких перевірка може бути призначена за наявності хоча б однієї з таких обставин:
• у разі якщо за результатами перевірок інших платників податків виявлено факти, які свідчать про можливі порушення платником податків законодавства щодо виробництва та обігу підакцизних товарів, здійс­нення платником податків розрахункових операцій, ведення касових операцій, наявності патентів, ліцензій та інших до­ку­ментів, контроль за наявністю яких покладено на органи державної податкової служби, та виникає необхідність перевірки таких фактів;
• у разі отримання в установленому законо­давством порядку інформації від державних органів або органів місцевого самоврядування, яка свідчить про можливі порушення платником податків законодавства, контроль за яким покладено на органи державної податкової служби, зокрема, щодо здійснення платниками податків розрахункових операцій, ведення касових операцій, наявності патентів, ліцензій, та інших документів, контроль за наявністю яких покладено на органи державної податкової служби, виробництва та обігу підакцизних товарів;
• письмового звернення покупця (споживача), оформленого відповідно до закону, про порушення платником податків установленого порядку проведення розрахункових операцій, касових операцій, патентування або ліцензування;
• неподання суб’єктом господарювання в установлений законом строк обов’язкової звітності про використання реєстраторів розрахункових операцій, розрахункових книжок та книг обліку розрахункових операцій, подання їх із нульовими показниками;
• отримання в установленому законодавством порядку інформації про порушення вимог законодавства в частині виробництва, обліку, зберігання та транспортування спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів та цільового використання спирту платниками податків, а також здійснення функцій, визначених законодавством у сфері виробництва і обігу спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів;
• у разі виявлення за результатами поперед­ньої перевірки порушення законодавства з питань, визначених у пункті 75.1.3;
• у разі отримання в установленому законодавством порядку інформації про використання праці найманих осіб без належного оформлення трудових відносин та виплати роботодавцями доходів у вигляді заробітної плати без сплати податків до бюджету, а також здійснення фізичною особою підприємницької діяльності без державної реєстрації.
Цей перелік є вичерпним. Звісно, що проведення фактичної перевірки саме у нотаріуса може відбутися тільки за наявності останньої з обставин. Що стосується особливостей проведення фактичної перевірки, то така перевірка відповідно до пункту 80.7 ст. 80 ПКУ проводиться двома і більше посадовими особами органу державної податкової служби у присутності платника податків або його уповноважених осіб. Фактична перевірка здійснюється без попередження платника податків (особи).
Яким є порядок організації фактичної перевірки та які умови допуску посадових осіб органів державної податкової служби до проведення перевірки?

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
НАКАЗ
23.05.2014 м. Київ № 806/5
Зареєстровано
в Міністерстві юстиції України
27.05.2014 за № 542/25319
ПРО ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ПОРЯДКУ ВЧИНЕННЯ НОТАРІАЛЬНИХ ДІЙ НОТАРІУСАМИ УКРАЇНИ
Відповідно до статті 21 Закону України «Про нотаріат»
НАКАЗУЮ:
1. Внести до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за № 282/20595 (зі змінами), такі зміни:
у розділі II:
пункт 1 глави 2 доповнити новим підпунктом такого змісту:
«1.21. Нотаріус зобов’язаний видати сторонам правочину письмову довідку про розмір плати за вчинення відповідної нотаріальної дії. Така довідка має бути підписана нотаріусом та скріплена його печаткою.»;
пункт 3 глави 10 доповнити новим підпунктом такого змісту:
«3.29. У разі заведення спадкової справи та встановлення складу спадкового майна нотаріус надає спадкоємцю письмову довідку щодо переліку документів, необхідних для оформлення спадщини та видачі свідоцтва про право на спадщину, із зазначенням розміру плати за вчинення відповідних нотаріальних дій. Така довідка має бути підписана нотаріусом та скріплена його печаткою.».
2. Департаменту нотаріату та банкрутства (Баранова Т.І.) забезпечити подання цього наказу на державну реєстрацію відповідно до Указу Президента України від 03 жовтня 1992 року № 493 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади».
3. Департаменту нотаріату та банкрутства (Баранова Т.І.), начальникам головних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі забезпечити належне виконання цього наказу.
4. Цей наказ набирає чинності з дня його офіційного опублікування.
5. Контроль за виконанням цього наказу покласти на першого заступника Міністра Ємельянову І.І.
Міністр Павло Петренко