ОСОБЛИВИЙ СТАТУС РЕЛІГІЙНИХ ГРОМАД ПРИ ВЧИНЕННІ НОТАРІАЛЬНИХ ДІЙ

Артем ЛІТВІНОВ, Тетяна ЛІТВІНОВА,
приватні нотаріуcи Київського міського нотаріального округу
ОСОБЛИВИЙ СТАТУС РЕЛІГІЙНИХ ГРОМАД ПРИ ВЧИНЕННІ НОТАРІАЛЬНИХ ДІЙ
1. ОСНОВИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ РЕЛІГІЙНИХ ГРОМАД
Функціонування релігійних організацій відіграє важливу роль у суспільстві. Вони не просто невід’ємний компонент будь-якої релігії та найважливіша умова її соціального буття, а й особлива форма задоволення відповідних суспільних потреб. Такі потреби визначають суть і призначення релігійних організацій, зокрема релігійних громад, напрями, способи і методи їх діяльності, що регламентуються законодавством.
Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 № 987-XII, зі змінами та доповненнями (далі — Закон), є концептуальним документом, який відображає якісні зміни у ставленні до прав людини, свободи совісті, до релігійних організацій як соціального інституту. У ньому, зокрема, закріплені ґрунтовні правові основи для участі релігійних організацій у громадському житті; уточнено поняття релігійних громад, їх правовий статус, у тому числі майнові права; розкрито зміст і сутність режиму відокремлення церкви (релігійних громад) від держави і школи від церкви (релігійних громад); запроваджено пільговий режим оподаткування; служителі культу прирівнені до інших громадян у праві на участь у політичному житті; врегульовані трудові відносини у релігійних громадах і на їх підприємствах; змінено правовий статус державного органу у справах релігій тощо.
Так, ст. 7 Закону передбачає, що релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно зі своїми статутами (положеннями). Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об’єднання представляються своїми центрами (управліннями).
Стаття 8 Закону визначає, що релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об’єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості. Повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов’язковим.
Згідно зі ст. 14 Закону релігійна організація може бути створена повнолітніми громадянами, в кількості не менше десяти осіб, які мають статут (положення), зареєстрований згідно з цим Законом.
На сучасному етапі істотно змінився правовий статус релігійних організацій. До цього часу їхні права були суттєво обмежені порівняно з іншими організаціями. Постанова ВЦВК та РНК РРФСР «Про релігійні організації» (1929) дозволяла діяльність релігійних організацій у дуже вузьких рамках і ставила їх під контроль державних органів. Існувала надзвичайно бюрократизована процедура їх утворення. Вимогу обов’язкової державної реєстрації для багатьох релігійних громад не було реалізовано, що на практиці призвело до появи двох видів об’єднань: зареєстрованих (легальних) та незареєстрованих (нелегальних). Було встановлено значну кількість забороняючих норм, що ставили поза законом такі елементарні форми релігійної діяльності, як благодійність, релігійне навчання, поширення релігійних ідей. Релігійні громади були обмежені в проведенні релігійних обрядів, у майнових правах.
Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» привів юридичний статус релігійних громад у відповідність до міжнародно-правових стандартів. Міжнародні акти закріплюють найважливіші права релігійних громад, а саме: збиратися у зв’язку з релігійною вірою або пере­конанням; засновувати і утримувати вільнодоступні місця богослужінь або релігійних зібрань; організовуватися відповідно до своєї власної ієрархічної та інституційної структури; обирати, призначати та змінювати свій персонал; звертатися за добровільними фінансовими та іншими пожертвуваннями; готувати служителів культу в духовних навчальних закладах; придбавати і використовувати релігійну літературу; виготовляти, експортувати, імпортувати і поширювати релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігійного змісту; підтримувати зв’язки з окремими віруючими, одноособово або спільно з іншими; встановлювати міжнародні зв’язки та прямі особисті контакти, включаючи виїзд за кордон для паломництва, участі в зборах та релігійних заходах. Усі ці положення закріплені і в українському законодавстві.
Значна увага міжнародних, зокрема європейських, експертів у галузі прав людини, а також демократичної громадськості до цієї процедури, в посткомуністичній Україні зумовлена тим, що досить тривалий час зі створенням релігійних громад пов’язувалися реальні можливості контро­лю, маніпулювання релігійними організаціями, духовенством, ієрархами з боку держави та її численних адміністративних органів.
Перетворення акта реєстрації на прийняту в цивілізованому світі процедуру констатації державою відповідності статуту релігійної громади чинному законодавству, що не ставить останню в залежне від держави становище, а має єдину, бажану для самої релігійної організації мету — надати їй статусу правоздатної юридичної особи, — неабияке завоювання демократичної України. Реєстрація статутів релігійних громад на всіх рівнях здійснюється безкоштовно, чого не можна сказати про реєстрацію громадських організацій.
Згідно з чинним законодавством реєстрацію статутів (положень) релігійних центрів, управлінь, монастирів, релігійних братств, місій та духовних навчальних закладів здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії (ст. 14 Закону). Реєстрацію інших релігійних організацій здійс­нюють обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, в Автономній Республіці Крим — Рада міністрів Автономної Республіки Крим. Така диференціація об’єктів реєстрації пов’язана як з різними масштабами діяльності релігійних організацій (релігійна громада діє переважно в межах одного чи кількох населених пунктів, а місіонерське товариство, наприклад, може поширювати свою діяльність на всю територію України), так і з потребою більш кваліфікованої юридичної, релігієзнавчої експертизи часто оригінальних, нетипових статутів, що подаються для реєстрації.
У цьому загальному правилі диференційованого підходу до об’єктів реєстрації є свої особливості. Наприклад, якщо релігійне братство засновується згідно з положеннями Закону, то реєстрація його статуту відбувається в порядку, передбаченому для реєстрації статутів релігійних громад.

Артем ЛІТВІНОВ, Тетяна ЛІТВІНОВА отримати повну версію статті