Форма заповіту має піддаватися загальноправовому регулюванню форм правочинів і спеціальному регулюванню форми заповіту. Будучи правочином, заповіт складається в письмовій формі й підлягає нотаріальному посвідченню (ст. 209 та 1247 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України)). Письмова форма правочину означає викладання його тексту на паперових носіях із обов’язковістю наявності підпису особи, яка виразила свою волю, вчинивши правочин (сторони правочину, тобто заповідача). Враховуючи поширеність технічних засобів фіксації текстів документів, електронний документообіг, який дозволяє в певних випадках навіть взагалі уникати паперового вигляду документації, постають питання про дорівнення цієї форми до письмової та про наявність підпису в такому вигляді документації.
На перше питання відповідь міститься в абз. 2 ч. 1 ст. 207 ЦК України, в якому зазначається, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою технічних засобів. Разом із тим очевидно, що вся частина перша цієї статті спрямована на регулювання не односторонніх, а дво- та багатосторонніх правочинів – договорів, оскільки в ній ідеться про такі умови, яких слід додержуватися при оформленні правочинів, як обмін документами, у тому числі шляхом телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку. Абсолютно зрозумілим є неприйнятність цієї вимоги до односторонніх правочинів, вчинення яких не припускає ніякого обміну документів, бо не очікується зустрічної волі. Тим не менш жодних питань не виникає, що текст одностороннього правочину може бути набраний за допомогою технічних засобів, а не написаний власноручно.
На друге питання відповідь міститься

Узагальнення проведене з метою вивчення стану дотриманням вимог чинного законодавства нотаріусами Харківської області; забезпечення єдиної нотаріальної практики при посвідченні договорів, що припиняють спільну сумісну власність подружжя на майно, придбане у шлюбі за спільні кошти, виявлення та запровадження позитивного досвіду роботи окремих нотаріусів та державних нотаріальних контор, визначення рівня професійної підготовки нотаріусів, розгляду спірних питань та надання нотаріусам Харківської області необхідної практичної допомоги.

З матеріалів, наданих для узагальнення нотаріусами області, вбачається, що вказана нотаріальна дія не є поширеною. Деякими нотаріусами області договори поділу майна між подружжям за період, який підлягав узагальненню, взагалі не посвідчувалися.

При вчиненні зазначеної нотаріальної дії нотаріуси Харківщини керуються Сімейним кодексом України (далі — СКУ), Цивільним кодексом України (далі — ЦКУ), Земельним кодексом України (далі — ЗКУ), Законом України «Про нотаріат», Законом України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України 22.02.2012 № 296/5, та іншими нормативними документами.

Для узагальнення були надані договори, посвідчені у першому кварталі 2016 року.

Надані для узагальнення матеріали свідчать про те, що нотаріусами області при посвідченні правочинів, що припиняють право спільної сумісної власності подружжя, враховуються як загальні вимоги чинного законодавства щодо чинності правочинів, так і спеціальні норми.

Надані для узагальнення матеріали свідчать про те, що нотаріуси області при посвідченні договорів, що припиняють право спільної сумісної власності подружжя, керуються вимогами ст. 60 СКУ, яка встановлює, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Приймається до уваги також той факт, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Право на поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплене ст. 69 СКУ.

Дружина і чоловік мають право поділити майно за взаємною згодою. У разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ст. 70 СКУ). Надані для узагальнення матеріали свідчать про відсутність в нотаріальній практиці області випадків посвідчення договорів щодо майна, у відношенні якого шлюбним договором змінено передбачений законом режим спільної сумісної власності.

Законом встановлено, що до спільної сумісної власності подружжя, зокрема, можуть бути віднесені: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов’язальними правовідносинами, тощо. Натомість, нотаріальна практика свідчить про найбільш поширені випадки посвідчення договорів, предметом яких є нерухоме майно, грошові кошти та транспортні засоби.

Нотаріуси області також керуються положеннями закону про те, що не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов’язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Натомість, узагальненням встановлені випадки відсутності у справах нотаріуса належного обсягу документів для встановлення факту належності майна на праві спільної сумісної власності подружжя. Так, приватним нотаріусом Валківського РНО посвідчено договір, предметом якого є майно, належне на підставі свідоцтва про право власності від 2015, рік побудови нерухомості — 1963, шлюб зареєстрований у 1996 році. Аналогічний випадок — договір, посвідчений приватним нотаріусом Харківського МНО. Предметом договору про поділ майна, посвідченого одним з приватних нотаріусів Харківського МНО, є квартира, розташована в м. Києві, свідоцтво про право власності на яку видане в 2010 році державною адміністрацією, підстави видачі не з’ясовані: у даному випадку не досліджений правовий режим майна.

Відповідно до ст. 62 СКУ якщо майно дружини, чоловіка, належне кожному з них на праві особистої власності, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, таке майно може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Надані матеріали для узагальнення свідчать про те, що в нотаріальної практиці області відсутні випадки посвідчення договорів щодо зазначеної категорії майна.

Законом встановлений порядок обов’язкового нотаріального посвідчення договору про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя.

Аналіз наданих нотаріусами матеріалів свідчить про наступне. Договори про поділ майна подружжя посвідчуються за умови подання документів, які підтверджують належність майна. У справах нотаріуса залишаються копії (фотокопії) поданих для вчинення нотаріальної дії правовстановлювальних документів, на копіях (фотокопіях) зазначених документів проставляється відмітка «згідно з оригіналом» з проставленням дати та підпису нотаріуса.

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно…

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно

Ви можете отримати повну версію матеріалу безкоштовно

ВАЛЕНТИНА ПЄТУХОВА,
приватний нотаріус Керченського міського нотаріального округу
Проблеми визначеності права власносі на новостворене нерухоме майно
Традиційно право власності кваліфікується в юридичній науці як найбільш повне право на річ, яке передбачає абсолютне панування особи над нею. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ст. 317 ЦК України) [1], яким він володіє, користується, розпоряджається на власний розсуд; має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону (ст. 319 ЦК України). Таким чином, визначення правомочностей особи відносно певного майна здійснюється крізь призму права власності, яке, забезпечуючи стабільність майнових відносин, водночас стає фактором активності, «імпульсом, що спонукає у сфері економіці не до «проїдання» результатів правці (доходів), а до їх зворотноьго інвестування у виробництво…» [2, с. 60]. «Власність за своєю суттю передбачає необхідність її суворого юридичного закріплення, розгорнутої правової регламентації різноманітних відносин, що виникають на її підґрунті» [2, с. 64].
У цьому контексті особливого значення набувають норми, які встановлюють підстави набуття права власності. Пов’язуючи набуття права з певними юридичними фактами, закон тим самим дозволяє визначити особу — власника конкретного майна; встановити момент виникнення права. Визначення моменту виникнення права дає змогу вирішити, в який саме проміжок часу в певної особи виникає можливість володіти, користуватись та розпоряджатися конкретним об’єктом, обов’язок його утримувати та ризик випадкового знищення.
Юридична доктрина поділяє підстави виникнення права власності на первісні та похідні. Зокрема, діюче цивільне законодавство серед первісних підстав встановлює спосіб виникнення права власності, який не було закріплено ЦК 1963 року, — набуття права власності на новостворене майно (ст. 331 ЦК України). Відмінною рисою цього способу є зв’язок виникнення права з виникненням нового об’єкта, якого раніше в обороті не існувало. Тому, регулюючи це питання, законодавство має вирішувати два головні завдання: 1) однозначно вказати на момент виникнення права; 2) визначити режим новостворюваного майна від початку до завершення процесу створення.
Частиною 2 ст. 331 ЦК визначено особливості виникнення права власності на нерухоме майно. До нерухомих речей (ст. 181 ЦК України) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. За текстом ч. 2 ст. 331 ЦК право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Очевидно, що йдеться про три моменти виникнення права власності:

НАУКОВИЙ ВИСНОВОК
щодо реформи державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, які виникають на підставі нотаріально посвідчених договорів*
Для сучасного законодавства характерне встановлення спеціального правового режиму здій¬снення правомочностей власника щодо окремих видів майна. Одним з елементів правового режиму майна є державна реєстрація прав на нього або правочинів щодо нього. Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно, їх обтяжень, а також правочинів щодо нерухомості є однією з новел Цивільного кодексу України 2003 року (далі — ЦК України). Це є однією з причин недостатнього розкриття в сучасній українській цивільно-правовій науці цих правових явищ. Однак з точки зору історії розвитку такої реєстрації, а також з точки зору досвіду закордонних країн, це питання не є абсолютно новим.
У ЦК України безпосередньо передбачена необхідність прийняття спеціального закону, який би регламентував порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно (ч. 4 ст. 182). З метою розвитку цих положень ЦК України Верховною Радою України 1 липня 2004 року було прийнято Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень». Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» від 11.02.2010 р. (далі — нова редакція Закону) внесено зміни як до об’єктного, так і до суб’єктного складу зазначених правовідносин, а також змінено процедуру державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.
Відповідно до положень нової редакції Закону держателем Державного реєстру прав є спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань державної реєстрації прав — Мін’юст. Адміністратором Державного реєстру прав є державне підприємство, що належить до сфери управління Міністерства юстиції України. Рішення щодо державної реєстрації прав приймає державний реєстратор прав на нерухоме майно.
У Прикінцевих та перехідних положеннях нової редакції Закону закріплено, що до 1 січня 2013 р. державна реєстрація права власності та права користування (сервітуту) на об’єкти нерухомого майна, розташовані на земельних ділянках, права користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами, права власності на об’єкти незавершеного будівництва, а також облік безхазяйного нерухомого майна, довірче управління нерухомим майном проводяться БТІ, створеними до набрання чинності новою редакцією Закону та підключеними до Реєстру прав власності на нерухоме майно. Державна реєстрація правочинів, іпотек, відомостей про обтяження нерухомого майна проводиться нотаріусами, реєстраторами юридичної особи, яка належить до сфери управління Міністерства юстиції України.
Цей Закон у своїй новій редакції має як позитивні, так і негативні положення.

Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат» щодо державного регулювання нотаріальної діяльності» від 06.09.2012 № 5208-VI було внесено зміни до ст. 16 Закону України «Про нотаріат», які набрали чинності з 01.01.2013. Вказані зміни стосуються запровадження професійного самоврядування нотаріусів, що здійснюється через Нотаріальну палату України (далі — НПУ) та її органи.

Незважаючи на те, що НПУ функціонує протягом трьох років, її правова сутність залишається невизначеною. Крім того, досі не прийнято ні спеціального закону, ні положення, які регулювали б діяльність організації, що здійснює професійне самоврядування у сфері нотаріату. Такий стан речей породжує проблеми в розумінні місця НПУ в системі нотаріату в Україні, її правового статусу та організаційно-правової форми.

Так, відповідно до ст. 16 Закону України «Про нотаріат» НПУ є організацією, яка здійснює професійне самоврядування у сфері нотаріату; це неприбуткова юридична особа, що має свою печатку. Діяльність НПУ здійснюється відповідно до законодавства та її Статуту. Повноваження НПУ визначаються Законом України «Про нотаріат» та її Статутом. НПУ реєструється в порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» з урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про нотаріат».

Інших підходів до визначення НПУ у законодавстві України немає. Водночас у п. 1.1 Статуту НПУ вказано, що вона є недержавною неприбутковою професійною організацією, яка об’єднує всіх нотаріусів України на засадах обов’язкового членства відповідно до ст. 16 Закону України «Про нотаріат».

Попри використання у Законі України «Про нотаріат» та Статуті НПУ понять «професійне самоврядування», «професійна організація», законодавство України не містить визначення цих понять, що утруднює розуміння правової природи вказаних явищ та вказує на запозичення їх як основних принципів європейських демократичних держав без мети їх реалізації в Україні.

Поняття професійного самоврядування на сьогодні міститься лише у проекті Закону України «Про фахові саморегулівні і самоврядні об’єднання» від 10.09.2009 № 4841-1, де професійне самоврядування визначається як гарантоване державою право і реальна здатність певної професійної групи мати власне самоврядне фахове об’єднання і здійснювати делеговані повноваження в межах, визначених законодавством. При цьому під фаховим об’єднанням у законопроеті розуміється вид громадського об’єднання, що створюється шляхом самоорганізації фізичних та/або юридичних осіб з метою реалізації суспільних інтересів, впровадження засад саморегулювання та/або професійного самоврядування у визначеній професії, сфері діяльності чи галузі відповідно до статуту об’єднання.

У пояснювальній записці до проекту Закону України «Про аграрні палати в Україні» від 20.12.2010 № 7190 зазначено, що професійне самоврядування реалізується визначеною законом представницькою організацією, створеною на засадах децентралізації, яка перебуває під наглядом органів державної влади і якій держава делегує частину своїх владних повноважень. Органи професійного самоврядування не входять до системи органів державної влади та місцевого самоврядування, але вони включені до складу адміністративного апарату.

Таким чином, можна дійти висновку, що у законотворців також не існує єдиного підходу щодо розуміння правового статусу організацій, через які має реалізовуватися професійне самоврядування. Залишається незрозумілим, чи є такі організації громадським об’єднанням на основах добровільного членства, чи вони є представницькою організацією, якій держава на засадах децентралізації делегує частину владних повноважень.

ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ
«АСОЦІАЦІЯ НОТАРІУСІВ
МІСТА ХАРКОВА ТА ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ»
61002, м. Харків, вул. Ольмінського, буд. 6
код ЄДРПОУ 24275948, п/р. 2600800119855
в АТ «РЕГІОН­БАНК» у м. Харкові, МФО 351254
(057) 714­27­90, (057) 714­27­89, 067 572 16 15
«5» червня 2014 р. № 19
Президенту України
Порошенку П.О.
Шановний пане Президенте!
У той час, коли Україна долає нелегкий шлях до становлення правової держави, Верховна Рада України 29 травня 2014 року прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо оформлення спадщини» за реєстровим № 0985, який нас фактично повертає до XVI сторіччя.
Законом пропонується передати оформлення спадкових прав на селі посадовим особам сільських рад.
На сьогодні запропоновано «простий» механізм: хто перший приніс на село свідоцтво про смерть, того і хата, хто ощадкнижку — того гроші, а хто кинув далі шапку — тому земля.
Таким чином, Верховна Рада України реально пропонує повернутися до козацького права та ставити у правозастосуванні на перше місце відчуття та емоції, на друге місце — звичай, на третє місце — духовно­емоційний стан секретаря сільради, на четверте місце — зовнішній стан (вигляд) суб’єкта, щодо якого вчинюється дія (зріст, маса тіла, спадковість, наркозалежність тощо), на п’яте місце — документ.
І тільки на шосте місце у правозастосуванні ставити право, бо право як феномен вже, мабуть, у нашій державі в розумінні авторів цього Закону набуває ознак рудиментарного анахронізму.
Керуючись їх логікою, в законодавстві України ще є над чим працювати: потрібно терміново внести зміни про надання секретарям сільради повноважень судді, прокурора та взагалі нехай вже й закони приймають на селі.
У зв’язку з цим є одне бажання: побачити, як народні обранці отримають спадщину від секретаря сільради!
І. Прошу Вас звернути увагу на такі ґрунтовні зауваження щодо цього Закону, які були викладені Головним юридичним управлінням Верховної Ради України.
«1. За текстом Закону, який пропонується головним комітетом для прийняття Верховною Радою України, шляхом внесення змін до Цивільного кодексу України та Закону України «Про нотаріат» надаються «уповноваженим на це посадовим особам місцевого самоврядування» повноваження щодо видачі свідоцтва про право на спадщину.
Проте зазначене суперечить положенням частини другої ст. 19 Конституції України, оскільки посадові особи органів місцевого самоврядування зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України. Тобто відповідна посадова особа має бути визначена безпосередньо законом.
Разом з цим положення тексту Закону щодо видачі свідоцтва про право на спадщину «уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування» є юридично некоректними та містять підґрунтя для корупційних ризиків, оскільки законом не встановлено жодних кваліфікаційних вимог до таких осіб.
Крім того, покладання на посадових осіб органів місцевого самоврядування функцій нотаріату не відповідає положенням частини третьої ст. 143 Конституції України, за якою органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади.
Також відповідно до статей 1 і 7 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» посадова особа органу місцевого самоврядування може мати повноваження виключно щодо здійснення організаційно­розпорядчих та консультативно­дорадчих функцій.
Такий законодавчий підхід, на нашу думку, не враховує того, що вчинення нотаріальних дій щодо видачі свідоцтва про право на спадщину є різновидом юридичної діяльності, здійснення якої полягає не в формальній видачі зазначеного свідоцтва, а насамперед у наданні цьому документу юридичної вірогідності, а отже, має здійснюватися виключно нотаріусом у такій процесуальній формі, яка повною мірою забезпечує безспірність такого документа.
На сьогодні Законом України «Про нотаріат» встановлені гарантії безспірності факту набуття фізичними та юридичними особами прав на спадщину та дотримання права кожного на правову допомогу під час вчинення нотаріальних дій у сфері спадкування. Зазначені гарантії полягають насамперед у встановленні кваліфікаційних вимог до нотаріусів, які дозволяють йому давати професійну оцінку достовірності юридичних фактів, на підставі яких видається свідоцтво про право на спадщину. Крім того, держава гарантує захист прав та законних інтересів громадян та юридичних осіб у разі їх звернення до нотаріуса, встановивши повну відповідальність за законність вчинюваних ним нотаріальних дій.
Натомість у разі передачі посадовим особам органів місцевого самоврядування повноваження щодо видачі свідоцтва про право на спадщину держава не може гарантувати професійність та безспірність вчинюваних цими особами нотаріальних дій.
Крім того, з огляду на положення ст. 1277 Цивільного кодексу України, за якими у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття спадщина визнається судом відумерлою та переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, наділення посадових осіб органів місцевого самоврядування повноваженнями щодо видачі свідоцтва про право на спадщину не враховує вимог частини четвертої ст. 7 Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції 2003 року, ратифікованої Україною, за якою кожна Держава­учасниця прагне, згідно з основоположними принципами свого внутрішнього права, створювати, підтримувати й зміцнювати такі системи, які сприяють прозорості й запобігають виникненню конфлікту інтересів.
2. Положення підпункту 7 пункту 2 розділу І підготовленого до розгляду парламентом Закону щодо доповнення ст. 67 Закону України «Про нотаріат» новими частинами, які регламентують порядок видачі свідоцтва про право на спадщину, по­перше, не узгоджуються з вимогами частини першої ст. 24 Конституції України, оскільки, передбачаючи видачу свідоцтва про право на спадщину тільки спадкоємцям першої та другої черги за законом, обмежують права спадкоємців третьої, четвертої та п’ятої черг та спадкоємців за заповітом.
По­друге, зазначені положення щодо видачі свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації тільки на підставі право­встановлюючих документів, не враховують низки вимог Цивільного кодексу та інших законів України.
Так, згідно з положеннями ст. 182, частини другої ст. 331, частини першої ст. 344 Цивільного кодексу України право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з моменту державної реєстрації. Будь­які правочини щодо нерухомого майна вчиняються, якщо право власності чи інше речове право на таке майно зареєстровано (частина шоста ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»)».
ІІ. Історичний досвід Європи та світу однозначно свідчить про загальну практику оформлення спадщини у нотаріуса.
Оформлення спадщини — це не просто двокрокова дія «подав документи — отримав документи». Воно передбачає знання видів спадкування, встановлення кола спадкоємців, черговості спадкування за законом, підстав усунення від спадкування, правових наслідків відмови від прийняття спадщини, складу спадщини, поділу спадщини, перерозподілу спадщини та багатьох інших питань.
Видача свідоцтва про право на спадщину є різновидом юридичної діяльності, здійснення якої полягає не у формальній видачі відповідного свідоцтва, а у наданні цьому документу юридичної сили. Таку гарантію сьогодні надають тільки нотаріуси, які ПРОФЕСІЙНО оцінюють достовірність юридичних фактів, на підставі яких надається свідоцтво про право на спадщину. Держава задекларувала повну відповідальність за законність нотаріальних дій. При переданні органам місцевого самоврядування повноважень щодо видачі свідоцтва про право на спадщину держава не може гарантувати професійність та законність відповідних дій посадовцями цих органів.
Мета, з якою пропонується ухвалити цей Закон, на перший погляд, є прогресивною: створити сприятливі умови для населення, що проживає в сільській місцевості, при оформленні спадщини. Однак з набуттям чинності цим законодавчим актом ситуація тільки ускладниться. Всі документи щодо оформлення спадщини необхідно буде подавати посадовцю органу місцевого самоврядування. Спадкоємці змушені будуть самостійно добиратися до відповідної сільської або селищної ради або надсилати відповідну заяву поштою. З урахуванням того, що кількість документів не зменшиться, необхідно буде неодноразово виїздити до районного або обласного центру за необхідними для оформлення спадщини документами тощо. Все це у кілька разів перевищить вартість оформлення спадщини порівняно з оплатою послуг нотаріуса.
IІІ. Головним психологічним чинником з боку «апологетів» надання посадовим особам сільрад спадкових повноважень є ілюзія дешевизни та доступності їх послуг
Але це не так, бо зазначений законопроект не має професійно виваженого характеру, а свідчить про популістський підхід до вирішення питань нотаріальної діяльності, без достатнього вивчення та аналізу суті правових проблем та їх аргументації.
У випадку наділення посадових осіб органів місцевого самоврядування повноваженнями щодо оформлення спадкових прав вони будуть зобов’язані дотримуватись вимог вищевказаних нормативно­правових актів в частині стягнення коштів при видачі свідоцтв про право на спадщину, а також виконувати всі необхідні вимоги, передбачені Цивільним кодексом України, Законом України «Про нотаріат» та іншими нормативно­правовими актами, що потребує спеціальних знань в галузі права та відповідної юридичної освіти.
Йдеться про таке.
Відповідно до ст. 19 Закону України «Про нотаріат» за вчинення нотаріальних дій державні нотаріуси справляють державне мито у розмірах, встановлених чинним законодавством.
Розміри ставок державного мита за нотаріальні дії, вчинювані державними нотаріальними конторами, передбачені в ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито».
На сьогодні за видачу свідоцтва про право на спадщину мито справляється за ставкою 2 неоподатковуваних мінімуми доходів громадян (34 гривні).
Також звертаємо Вашу увагу на те, що нотаріусами при вчиненні ними нотаріальних дій справляється плата за отримання інформації та проведення ними реєстрацій в Єдиних та Державних реєстрах інформаційної системи Міністерства юстиції України.
При видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріуси використовують такі нижчезазначені реєстри.
1. Державний реєстр обтяжень рухомого майна. Розміри плати за внесення до Державного реєстру обтяжень рухомого майна запису, а також змін і додаткових відомостей до запису та видачу витягів передбачені додатком до постанови КМУ від 05.07.2004 № 830 «Про затвердження Порядку ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна». Так, за внесення до Державного реєстру обтяжень рухомого майна запису, змін і додаткових відомостей до запису справляється плата у розмірі 34 гривні (з урахуванням податку на додану вартість). За видачу витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна — 34 гривні (з урахуванням податку на додану вартість).
2. Єдиний реєстр спеціальних бланків нотаріальних документів. Тарифи за перевірку справжності спеціальних бланків нотаріальних документів за даними Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів з видачею про це інформаційної довідки у розмірі 1 грн. та за видачу скороченого витягу з Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів у розмірі 1 грн. 50 коп. передбачені п. 1 та п. 2 наказу МЮУ від 18.02.2010 № 334/5 «Про затвердження розміру плати за користування Єдиним реєстром спеціальних бланків нотаріальних документів та внесення змін до деяких нормативно­правових актів Міністерства юстиції України».
3. Спадковий реєстр. Плата за роботу у Спадковому реєстрі передбачена п. 3 наказу МЮУ від 07.07.2011 № 1810/5 «Про затвердження Положення про Спадковий реєстр», де встановлено такі тарифи:
за формування у Спадковому реєстрі одного реєстраційного запису про видачу свідоцтва про право на спадщину або його дубліката з видачею про це відповідного витягу — у розмірі 51 гривні;
за проведення перевірки інформації про наявність або відсутність посвідченого заповіту і спадкового договору або заведеної спадкової справи та виданих свідоцтв про право на спадщину з видачею витягу або інформаційної довідки — у розмірі 51 гривні (при спадщині потрібно два витяги — 102 грн.).
4. Державний реєстр речових прав на нерухоме майно. Розміри плати за надання витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно передбачені п. 1 постанови КМУ від 21.11.2012 № 1204 «Про затвердження розміру і порядок використання плати за внесення змін до записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та надання інформації із зазначеного реєстру» та становить 120 гривень.
Державне мито за внесення відомостей до Державного реєстру речових прав становить 119 грн.
В свою чергу п. 1 наказу МЮУ від 29.12.2012 № 1994/5 «Про встановлення розміру плати за пошук нотаріусами відомостей у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно» встановлений розмір плати за здійснення під час вчинення нотаріальної дії одного пошуку нотаріусами відомостей про зареєстровані речові права, їх обтяження на об’єкт нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, який становить 68 гривень 00 копійок (при спадщині береться два витяги, що коштує 136 грн.).
При цьому слід звернути Вашу увагу на те, що при видачі свідоцтв про право на спадщину фізичні особи — члени сім’ї спадкодавця 1­го ступеня споріднення (подружжя, батьки, діти) звільняються від сплати податку з доходу фізичних осіб.
Що ми отримуємо у «сухому» залишку
Посади в органах місцевого самоврядування є виборними. Вимоги щодо рівня освіти, спеціальної підготовки, кваліфікації до посадових осіб органів місцевого самоврядування, на яких покладено обов’язок вчиняти нотаріальні дії, законодавством не встановлені. Сьогодні лише окремі повноваження щодо вчинення нескладних нотаріальних дій надані посадовим особам органів місцевого самоврядування в населених пунктах, де взагалі немає нотаріусів. Встановлений на сьогодні перелік повноважень посадових осіб щодо вчинення нотаріальних дій є оптимальним з урахуванням рівня їх підготовленості, матеріальної бази органів місцевого самоврядування, відповідальності за зміст виданих документів та збереження документів нотаріального архіву за умови плинності кадрів у цих органах.
Усе перелічене, як наслідок, ще більше ускладнить процес оформлення спадщини або призведе до порушення цивільних прав фізичних осіб, зокрема мешканців села, а також юридичних осіб, які також можуть бути спадкоємцями відповідно до цивільного законодавства.
Що насправді потрібно зробити для зняття соціальної напруги та реального зменшення вартості отримання спадщини громадянами України?
Для створення сприятливих умов громадянам України при зверненнях за вчиненням нотаріальних дій, в тому числі і при оформленні спадщини в сільській місцевості, необхідно спростити порядок оформлення спадщини та зменшити суми платежів за користування / одержання інформації з відповідних державних реєстрів, Державного земельного кадастру, Спадкового реєстру, за реєстраційні дії при реєстрації права власності та обтяжень, спростити порядок оцінки майна при відчуженні нерухомого і рухомого майна та при спадкуванні (оскільки сьогодні вартість послуг з оцінки збільшилася в рази), а в більшості випадків — повністю скасувати оцінку майна як зайву.
Потрібно розширити перелік документів, які мають надаватися на запит нотаріуса поштою, таким чином, перекласти навантаження з підготовки документів зі спадкоємця на відповідні відомства та органи, забезпечивши тісну взаємодію між ними та нотаріусом.
Також необхідно імплементувати процесуальні та технічні механізми, для того щоб нарешті запрацював на користь людини Порядок ведення Державного земельного кадастру, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 № 1051 (п. 174 та п. 187), в частині підключення нотаріусів до електрон­ної бази Державного земельного кадастру та отримання ними витягів з ДЗК для вчинення правочинів.
Запровадження лише зазначених змін приведе до реального полегшення долі кожного спадкоємця (а не тільки сільського) та відчутного здешевлення оформлення спадщини.
Шановний пане Президент, з урахуванням викладеного вище прошу Вас скористатися правом вето щодо Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо оформлення спадщини».
Таким чином Ви гарантуватимете захист бюджету країни від додаткових витрат, економічну безпеку громадянам України, збереження безспірності їх права власності та коштів, відсутність корупційної складової, отримання і надалі фахового юридичного супроводу.
З повагою
Президент Громадської організації
«Асоціація нотаріусів міста Харкова
та Харківської області» Марченко В.М.

Категория «приоритет» в наследственном праве весьма неоднородна, что детерминирует довольно сложное ее восприятие в доктрине и правоприменительной практике. Можно отметить, что «приоритетом» достаточно часто оперируют в цивилистике при исследовании тех или иных проблем наследственного права.

Например, отмечается наличие различных аспектов приоритета, касающихся наследования по завещанию: приоритетного права на наследование лиц, указанных в завещании;^[1] приоритета завещания как последней воли наследодателя^[2], в том числе как институционного принципа наследования.^[3]

В свою очередь, в судебной практике считается, что наследник первой очереди имеет преимущественное право на получение наследства^[4] и даже
утверждается о приоритетном праве на наследство.^[5]

Выше изложенное весьма ярко демонстрирует проблематику приоритета в наследственном праве и позволяет определить направления исследования, которое необходимо осуществлять в контексте, как минимум, двух аспектов: (а) выявить случаи проявления приоритета и его ограничения; (б) определить сущность приоритета.

Эмпирический анализ положений книги шестой Гражданского кодекса Украины^[6] свидетельствует о том, что существует прио­ритет: в определении правопреемника на основании завещания и его ограничения; приоритет в определении правопреемника на основании закона и его ограничения; приоритет при осуществлении наследственных прав.

І. Приоритет в определении правопреемника на основании завещания и его ограничения

Традиционно он раскрывается путем констатации приоритета наследования по завещанию над наследованием по закону. Он воплощается в том, что наличие завещания, как правило, квалифицируется как юридический факт, препятствующий наследованию по закону. Вместе с тем нельзя с полной категоричностью утверждать, что этот приоритет неограниченный (абсолютный), поскольку существование завещания не в каждом случае обуславливает только наследование по завещанию.

Более того, толкование отдельных положений книги шестой ГК Украины позволяет выделить следующие правовые конструкции, являющиеся ограничением этой разновидности приоритета и, соответственно, влияющие на определение правопреемника.

Приоритет членов семьи над наследниками при сингулярном правопреемстве прав на денежные сумы заработной платы, стипендии, алиментов, иных социальных выплат, начисленные, но не полученные наследодателем (ст. 1227 ГК Украины). Право на получение этих сумм имеют лица, круг которых может не совпадать с наследниками (как по завещанию, так и закону), у которых возникло право на наследование, если у умершего лица есть еще какое-либо имущество, подлежащее наследованию. И только при отсутствии таких лиц или неосуществлении этих прав членами семьи происходит их включение в состав наследства.^[7]

Специфика в преемстве прав на получение соответствующих сумм связывается с необходимостью: а) создания условий для охраны имущественных интересов членов семьи, то есть лиц, которые, как правило, проживали вместе с наследодателем и осуществляли общие расходы, в частности и в том случае, когда они не являются наследниками; б) обеспечения возможности перехода прав на получение денежных средств без соблюдения процедуры, предусмотренной ГК Украины для оформления наследства.

В современных условиях применение положений ст. 1227 ГК Украины весьма существенно усложнил Верховный Суд Украины^[8], проигнорировав приоритет членов семьи.

В частности, ВСУ указал, что постановлением Кабинета Министров Украины от 30 августа 1999 года № 1596 утвержден Порядок выплаты пенсий и пособия при согласии пенсионеров и получателей помощи через их текущие счета в банковских учреждениях. Средства после зачисления на счет лица стали его собственностью, потеряли свой целевой статус (пенсии, социальных выплат) и приобрели статус вклада. При этом перечисление (выдача) вклада возможно лишь в порядке и способом, определенным законодательством, путем получения наследства наследниками умершего вкладчика.^[9]

Таким образом, ВСУ своим выводом по существу ограничил сферу применения ст. 1227 ГК Украины только случаями, когда соответствующие денежные сумы не зачисляются на текущий счет их получателя. В иных же ситуациях, по мнению ВСУ, необходимо применять ст. 1228 ГК Украины.

Отсутствует последовательность у законодателя и относительно обеспечения приоритета в правопреемстве членами семьи, закрепленного ст. 1227 ГК Украины. Например, в проекте Трудового кодекса Украины^[10] по непонятным причинам, невзирая на положения ст. 1227 ГК, предлагается регулировать правопреемство прав на денежные суммы, причем противоположным образом. В частности, предусматривается, что: (а) требования относительно заработной платы, гарантийных и компенсационных выплат, которые принадлежали работнику, предъявляются работодателю его наследниками (ч. 1 ст. 103 проекта ТК); (б) в случае смерти работника денежная компенсация за неиспользованные им дни ежегодных трудовых отпусков, а также социального отпуска работникам с семейными обязанностями, выплачивается наследникам, выплачивается членам его семьи, а в случае их отсутствия входит в состав наследства (абз. 5 ч. 3 ст. 248 проекта ТК).^[11]

Приоритет распоряжения банку (финансовому учреждению) над завещанием (ст. 1228 ГК Украины). Распоряжение банку (финансовому учреждению) по своей сущности является односторонней сделкой, с помощью которой осуществляется определение юридической судьбы права на вклад. На эту одностороннюю сделку распространяются соответствующие положения ГК Украины о сделках (в частности, о форме, недействительности сделок).