ЕКСПЕРТНИЙ ВИСНОВОК
ЩОДО ВІДПОВІДНОСТІ ВИМОГАМ ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО НОТАРІАТ» ІНСТИТУТУ ПРИЗУПИНЕННЯ
НОТАРІАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Підставою для надання наведеного висновку є лист – звернення Директора Юридично-видавничого приватного підприємства «Страйд», Головного редактора науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса» Косенко Г. І., в якому ставиться питання про відповідність застосування до нотаріусів України такої санкції, як призупинення нотаріальної діяльності, до вимог чинного Закону України «Про нотаріат».
Для аналізу при наданні висновку представлена ухвала Вищого адміністративного суду України від 14 листопада 2007 р. у справі № 4-3026/05/06 за скаргою Адамовича В. І. на дії Донецького обласного управління юстиції.
При проведенні експертизи були досліджені Закон України від 2 вересня 1993 р. «Про нотаріат» та підзаконні акти, в яких передбачена можливість призупинення нотаріальної діяльності (Положення про вимоги до робочого місця (нотаріальної контори) приватного нотаріуса та здійснення контролю за їх дотриманням, затверджене наказом Міністерства юстиції від 12 червня 1998 р., Порядок здійснення контролю за дотриманням вимог законодавства приватними нотаріусами під час виконання ними своїх обов`язків, затверджений наказом Міністерства юстиції від 14 вересня 2004 р., Положення про порядок постачання, зберігання, обліку та звітності витрачання спеціальних бланків нотаріальних документів, затверджене наказом Міністерства юстиції від 29 червня 1999 р.).
Так, у

ВІКТОРІЯ БАРАНКОВА,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного процесу Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
СИСТЕМА СУБ’ЄКТІВ НОТАРІАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ: ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ
Нотаріальний процес являє собою різновид правозастосовчої діяльності, що відбувається у формі нотаріальних процесуальних правовідносин, які складаються між нотаріусом (іншим нотаріальним органом) та іншими суб’єктами нотаріальної справи. Визначення змісту нотаріальної процесуальної правосуб’єктності викликає значний науковий та практичний інтерес, оскільки правильне визначення кола суб’єктів нотаріальної діяльності, забезпечення належної реалізації їхніх процесуальних прав та обов’язків впливає на законність та обґрунтованість нотаріального акта як результату вчинення кожної нотаріальної дії та унеможливлює в подальшому виникнення підстав для його судового оспорювання. Попри це, проблема суб’єктів нотаріального процесу до сьогодні не була об’єктом спеціальних досліджень, а висвітлювалася лише у загальному контексті поряд з іншими елементами нотаріального процесу.
У загальній теорії права розроблено погляд на правоздатність як на загальну передумову участі суб’єктів у правових відносинах, а умовою її здійснення виступає дієздатність. З урахуванням цього проблема суб’єктів нотаріального процесу пов’язана з характеристикою правосуб’єктності його учасників. При цьому необхідно розрізняти загальну (цивільну) правоздатність особи та правоздатність спеціальну (галузеву). Під першою слід розуміти здатність бути суб’єктом права взагалі, під другою — здатність володіти комплексом прав у межах галузевого режиму регулювання. Зокрема, зміст нотаріальної процесуальної правосуб’єктності визначається сукупністю процесуальних прав та обов’язків, які може мати суб’єкт нотаріальної діяльності відповідно до чинного нотаріального процесуального законодавства. Цивільна процесуальна правосуб’єктність та нотаріальна процесуальна правосуб’єктність є різними за змістом та наслідками здійснення. Реалізація першої спричинює виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин, а другої — виникнення, зміну та припинення нотаріальних процесуальних. Крім того, суб’єктами нотаріальних процесуальних правовідносин є не тільки особисто заінтересовані у вчиненні нотаріальної дії суб’єкти, а й нотаріус, свідки, експерти, перекладачі тощо. Безсумнівно, їхня правосуб’єктність не пов’язана з цивільною правосуб’єктністю.
Отже, нотаріальна процесуальна правосуб’єкт­ність має самостійний характер і не є складовою частиною або проявом цивільної правосуб’єкт­ності, а являє собою єдність структурних елементів: правоздатності та дієздатності, що дозволяє визначати її як здатність бути суб’єктом нотаріального процесу, володіти нотаріальними процесуальними правами та обов’язками і здійснювати їх. Тому можна сказати, що зміст нотаріальної процесуальної правосуб’єктності складають суб’єктивні права та обов’язки, регламентовані нотаріальними процесуальними нормами. При цьому у різних учасників процесуальних правовідносин правосуб’єктність є неоднаковою, оскільки вони володіють неоднаковими за обсягом та характером правами та обов’язками. Саме тому єдиної для всіх суб’єктів нотаріального процесу правосуб’єктності не існує, вона визначається відповідним процесуальним статусом тієї чи іншої особи — учасника нотаріальної дії. Отже, у нотаріальному процесі не можна говорити про правосуб’єктність фізичних або юридичних осіб взагалі, а слід характеризувати правосуб’єктність кожного суб’єкта, що має певний процесуально-правовий статус.
Суб’єкти нотаріального процесу — це особи, наділені нотаріальними процесуальними правами та обов’язками, на підставі яких вони вступають у правові відносини, що складаються при вчиненні нотаріальної дії. При цьому слід зазначити, що нотаріальна діяльність наразі відповідно до змісту статей 4 та 5 Закону «Про нотаріат» (далі — Закон) може вчинюватися у двох формах: у формі вчинення нотаріальних дій (ст. 34 Закону) та у формі надання роз’яснень і консультацій правового характеру (ст. 4 Закону). Процесуальною за своїм характером можна вважати тільки діяльність щодо вчинення нотаріальних дій, оскільки процедурні аспекти реалізації роз’яснювальних та консультативних повноважень нотаріуса наразі законодавчо не врегульовані.
Система суб’єктів нотаріального процесу зумовлена структурою нотаріальних процесуальних правовідносин та їх владним характером: необхідність у цих відносинах виникає тоді, коли суб’єкти права не можуть самостійно, без втручання компетентного органу, реалізувати свої законні права чи інтереси. Усі суб’єкти в нотаріальному процесі вступають у правовідносини лише з нотаріальним органом, оскільки лише він виступає у процесі як правозастосовник.
Нотаріальний орган як обов’язковий суб’єкт нотаріальних процесуальних правовідносин наділений повноваженнями щодо складання нотаріальних актів, обов’язкових для всіх інших суб’єктів нотаріального процесу. Владний характер повноважень нотаріуса (іншого нотаріального органу) забезпечує можливість залучення до процесу заінтересованих осіб, що не були ініціаторами вчинення нотаріальної дії; збирання, дослідження та оцінку доказів, а також таку організацію процесу, що створювала б умови для отримання заінтересованими особами очікуваного правового результату відповідно до закону та забезпечувала б виконання завдань нотаріату.
Усе викладене вище дозволяє визначити такі риси нотаріальних процесуальних правовідносин:
• виникнення нотаріального процесу (звернення заінтересованої особи до нотаріуса) зумовлюється тією обставиною, що досягти бажаної правової мети особа — ініціатор процесу може лише в результаті здійснення процесуальних дій компетентною особою — нотаріусом;
• тільки нотаріус може оцінити достовірність і повноту наданих доказів, зробити висновок про законність чи незаконність вчинюваних дій і з урахуванням цього прийняти владний акт застосування права;
• нотаріальні процесуальні відносини слід характеризувати як владовідносини у тому сенсі, що діями нотаріусів реалізується державна влада, але не у сенсі влади над заінтересованими особами та іншими учасниками нотаріального провадження. Владний характер нотаріальних процесуальних правовідносин обмежується диспозитивністю методу їх регулювання, а також вимогами нотаріальної процесуальної форми;
• обов’язковим суб’єктом нотаріального процесу є нотаріальний орган: нотаріус або інша особа, наділена правом вчинювати нотаріальні дії;
• нотаріальні процесуальні правовідносини складаються у процесі нотаріальної діяльності між нотаріусом, з одного боку, і будь-яким іншим суб’єктом процесу — з іншого. Інакше кажучи, всі суб’єкти нотаріального процесу з моменту виникнення процесуальних правовідносин перебувають у правовому зв’язку з нотаріальним органом, мають щодо нього права та обов’язки;
• нотаріус (інший нотаріальний орган) як суб’єкт нотаріальних процесуальних правовідносин має специфічну правосуб’єктність і особливий правовий статус.
Зазначені особливості нотаріальних процесуальних правовідносин зумовлюють специфічну систему суб’єктів нотаріального процесу, яка, безумовно, має відрізнятися від системи суб’єктів нотаріального права. Предметом регулювання нотаріального права слід вважати всі правовідносини, що виникають у сфері організації та функціонування нотаріату: між нотаріусами та іншими суб’єктами вчинюваних нотаріальних дій; між самими нотаріусами, а також між нотаріусами та органами, що здійснюють державне регулювання нотаріальної діяльності. При цьому предмет регулювання нотаріального процесуального права — процесуальні правові відносини, що виникають в межах вчинення нотаріальної дії.

1. Земельна ділянка як об’єкт права

1.1. Поняття земельної ділянки. Земельна ділянка як фізичний об’єкт і об’єкт цивільно-правових угод

Сьогодні земельне законодавство України визначає такі об’єкти земельних відносин: землі в межах території України; земельні ділянки та права на них; земельні частки (паї) та права на них.

Згідно зі статями 79, 79-1 Земельного кодексу України (далі — ЗК) земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами, яка може бути об’єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Отже, законодавством визначено дві умови, які необхідно виконати для початку обігу земель: формування земельної ділянки; реєстрація прав власності на земельну ділянку.

1.1.1. Формування земельної ділянки

Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

З метою визначення та встановлення фактичних (фізичних) меж земельної ділянки проводяться кадастрові зйомки, які включають геодезичне встановлення меж земельної ділянки, погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами, відновлення меж земельної ділянки на місцевості, виготовлення кадастрового плану.

Статтею 1 Закону України «Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність» визначено, що кадастрові зйомки — комплекс робіт, спрямованих на вивчення необхідних топографічних елементів місцевості щодо пунктів геодезичної мережі (зокрема, меж земельних ділянок з їх найменуваннями, кількісними та якісними показниками) і нанесення їх на планшет для створення планів (карт), що служать основою для кадастрів.

Результатом визначення меж земельної ділянки як фізичного об’єкта є складання кадастрового плану, який згідно з положеннями ст. 34 Закону України «Про Державний земельний кадастр» містить інформацію про зовнішні межі земельної ділянки (із зазначенням суміжних земельних ділянок, їх власників, користувачів суміжних земельних ділянок державної чи комунальної власності), координати поворотних точок земельної ділянки, площу земельної ділянки, кадастровий номер земельної ділянки, кадастрові номери суміжних земельних ділянок (за наявності), межі земельних угідь, межі частин земельних ділянок, на які поширюється дія обмежень у використанні земельних ділянок, права суборенди, сервітуту, контури об’єктів нерухомого майна, розташованих на земельній ділянці.

Невід’ємною частиною кадастрового плану земельної ділянки є таблиці із зазначенням координат усіх поворотних точок меж земельної ділянки, переліку земельних угідь, їх площ, відомостей про цільове призначення земельної ділянки та розробника документації із землеустрою на земельну ділянку.

Кадастровий план земельної ділянки складається при формуванні земельної ділянки у паперовій та електронній (цифровій) формі.

Відповідно до п. 65 Порядку ведення Державного земельного кадастру кадастровий план земельної ділянки складається в електронній (цифровій) та паперовій формі у масштабі, який забезпечує обов’язкове чітке відображення відомостей, визначених статтею 34 Закону України «Про Державний земельний кадастр».

Відповідно до ч. 4 ст. 79-1 ЗК земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Разом з тим, прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про Державний земельний кадастр» встановлено, що земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера.

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
Україна, 01001, м. Київ
вул. Городецького, 13
Тел./факс: (38-044) 278-37-23

29.10.2010 № 13407-0-4-10-31
На № _____________________
Голові секції нотаріусів,
члену правління
Асоціації правників України
Марченку В. М.
місто Харків,
вул. Ольмінського, 6
Про результати розгляду звернення
Міністерством юстиції України розглянуто Ваше звернення, що надійшло від Секретаріату Кабінету Міністрів України, і в межах компетенції повідомляється наступне.
У вересні 2010 року при опрацюванні проекту Податкового кодексу України
(далі – Проект) Міністерством юстиції України було запропоновано внести до Проекту відповідні зміни в частині необхідності врахування при оподаткуванні доходів приватних нотаріусів за звітний податковий період документально підтверджених витрат, пов’язних з організацією їх роботи.
У зв’язку із зазначеним було запропоновано доповнити частину 6.3 статті 6 «Податкова знижка» Проекту, яка визначає перелік витрат, дозволених до включення до податкової знижки, новим підпунктом такого змісту:
«суму витрат особи, яка провадить незалежну професійну діяльність, на: придбання та утримання, експлуатацію та ремонт, страхування, оренду основних засобів;
оплату опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення та інших послуг з утримання приміщення, що є робочим місцем особи, яка здійснює незалежну професійну діяльність;
оплату послуг зв’язку (пошта, телеграф, телефон, телекс, телефакс, стільниковий зв’язок та інші подібні витрати); оплату праці найманих працівників;
оплату вартості матеріально-технічного забезпечення робочого процесу (організаційна техніка, канцелярське приладдя тощо)».
Також слід зазначити, що даний час на розгляді у Верховній Раді України знаходиться проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат», зареєстрований 12 березня 2009 року за № 1286-2, яким, зокрема, визначається перелік обов’язкових витрат нотаріуса, а також порядок оплати вчинюваних нотаріальних дій.
Заступник Міністра Л. В. Єфіменко
Вик.: Гавриш М.,
тел. 486-41-68

Цей матеріал Ви можете отримати безкоштовно

ДЕРЖАВНА
РЕЄСТРАЦІЙНА СЛУЖБА
УКРАЇНИ
УКРДЕРЖРЕЄСТР
вул. Марини Раскової, 15, м. Київ, 02660
Тел. 233-65-10, факс 233-64-98
Е-mail: info@drsu.gov.ua

http://www.drsu.gov.ua

Код ЄДРПОУ 37508344
27.02.2013 № C-156-6
На № _________ від ___________
Щодо надання роз’яснень законодавства з окремих питань, пов’язаних з державною реєстрацією права власності на нерухоме майно
У Державній реєстраційній службі розглянуто Ваше звернення від 23.01.2013 щодо надання роз’яснень законодавства з окремих питань, пов’язаних з державною реєстрацією права власності на нерухоме майно, та повідомляється.
Перш за все зазначаємо, що основним нормативно-правовим документом, який регулює відносини, у сфері державної реєстрації прав на нерухоме майно, є Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі — Закон).
Відповідно до абзацу шостого частини другої статті 9 Закону державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов’язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав.
Виходячи зі змісту Вашого листа, Ви маєте намір укласти договір купівлі-продажу з відкладальною умовою.
Частиною першою статті 697 Цивільного кодексу України визначено, що договором може бути встановлено, що право власності на переданий покупцеві товар зберігається за продавцем до оплати товару або настання інших обставин. У цьому разі покупець не має права до переходу до нього права власності розпоряджатися товаром, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із призначення та властивостей товару.
Згідно з пунктом 30 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.06.2011 № 703, для проведення державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно на підставі договору, відповідно до якого право власності або інше речове право на нерухоме майно набувається у зв’язку з настанням або ненастанням певної події, заявник, крім інших документів, що визначені Порядком, подає документ, що підтверджує факт настання або ненастання такої події.
Таким чином, у разі укладення договору купівлі-продажу з відкладальною умовою право власності у покупця виникає тільки після оплати відповідного товару, а тому для здійснення державної реєстрації права власності на підставі такого договору, необхідною умовою є подання особою, що звернулась за відповідною реєстрацією, документа, що підтверджує факт проведення такої оплати.
При цьому законодавство не передбачає, протягом якого строку з часу повної сплати товару за договором, в якому міститься відкладальна умова, набувач об’єкта нерухомого майна за договором має звернутися за державною реєстрацією права власності на нього.
В той же час згідно з частиною третьою статті 3 Закону права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
Державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться за місцем розташування об’єкта нерухомого майна в межах території, на якій діє відповідний орган державної реєстрації права власності та інших речових прав, крім випадків, установлених абзацами другим і третім частини п’ятої цієї статті, тобто крім випадків, коли така реєстрація проводиться нотаріусом (частина сьома статті 3 Закону).
Що стосується строків проведення державної реєстрації права власності, то слід зазначити, що частиною п’ятою статті 15 Закону визначено, що така реєстрація проводиться в строк, що не перевищує чотирнадцяти робочих днів з моменту надходження до органу державної реєстрації прав заяви про таку реєстрацію та передбачених цим Законом та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до нього, документів, необхідних для її проведення.
Одночасно зазначаємо, що листи Державної реєстраційної служби не встановлюють норм права, а носять лише інформаційний та роз’яснювальний характер.
Перший заступник Голови І.І. Завальна

ВОЛОДИМИР
ТРОФИМЕНКО,
кандидат юридичних
наук, м. Харків
ЗМІНИ В ЗАКОНОДАВСТВІ
ПРО БЕЗПЕКУ РУХУ
(НОВІ НОРМИ, ПРОЦЕДУРИ, ШТРАФИ)…
Нещодавно Президент України підписав Закон України № 586-VI від 24.09.2009 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху» [1]. Прийняття та вступ у силу цього Закону супроводжувалися великою кількістю публікацій з цього питання. Головне, на що робився акцент, — це нові розміри штрафів за порушення правил дорожнього руху, але це не всі нововведення.
Наведеним вище Законом унесено зміни до цілої низки законів і кодексів: Кримінального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Бюджетного кодексу України, Закону України «Про міліцію», «Про дорожній рух», «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб», «Про автомобільний транспорт», «Про автомобільні дороги» [2–9] тощо.
Указаними змінами вводиться нова система категорій керування транспортними засобами відповідно до міжнародних стандартів. Так, ч. 2 ст. 15 Закону України «Про дорожній рух» тепер так регулює це питання:
«Право на керування транспортними засобами відповідної категорії може бути надано:
– мототранспортними засобами і мотоколясками (категорії A1, A) — особам, які досягли 16-річного віку (нормою закріплено реєстрацію мопедів усіх типів, марок і моделей, які деякий час назад практично не реєструвались — В. Т.);
– автомобілями, колісними тракторами, самохідними машинами, сільськогосподарською технікою, іншими механізмами, які експлуатуються на вулично-дорожній мережі, всіх типів (категорії B1, B, C1, C, T), за винятком автобусів, трамваїв і тролейбусів, — особам, які досягли 18-річного віку;
– автомобілями з причепами або напівпричепами (категорії BE, C1E, CE), а також призначеними для перевезення великогабаритних, великовагових і небезпечних вантажів, особам, які досягли 19-річного віку;
– автобусами, трамваями і тролейбусами (категорії D1, D, D1E, DE, T) — особам, які досягли 21-річного віку».
У новій редакції викладено ст. 34 «Реєстрація та облік транспортних засобів». Як процедура реєстрація — здійснення комплексу заходів, пов’язаних із перевіркою документів, які є підставою для здійснення реєстрації, звіркою і, за необхідності, дослідженням ідентифікаційних номерів складових частин та оглядом транспортного засобу, оформленням і видачею реєстраційних документів та номерних знаків. Вона виступає частиною обліку транспортних засобів, який за своїм змістом є процесом реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про зареєстровані транспортні засоби та їх власників. Ст. 35 підтверджує введення раніше прийнятої норми про те, що перевірка технічного стану автотранспортного засобу може проводитися суб’єктами господарювання, що включаються до реєстру таких підприємств, який створюється і ведеться Державтоінспекцією. Фактично ця норма є загальною до норм, що регулюють порядок проведення технічного огляду транспортних засобів і закріплені Постановою Кабінету Міністрів України № 606 від 09.07.2008, що затвердила Порядок проведення державного технічного огляду колісних транспортних засобів. Деякою мірою змінено і зміст ст. 37 «Підстави для заборони експлуатації транспортних засобів». Частиною першою надається перелік випадків, коли забороняється експлуатація автотранспортних засобів, серед них: невідповідність ідентифікаційних номерів записам в реєстраційних документах, знищені чи підроблені, без номерного знака або з номерним знаком, що не належить цьому засобу чи не відповідає вимогам стандартів, або з номерними знаками, які закріплені у не встановлених для цього місцях, закриті іншими предметами чи забруднені, що не дозволяє чітко визначити символи номерного знака з відстані 20 метрів, перевернуті чи не освітлені, а також без талона про проходження державного технічного огляду в установлений строк чи з талоном, що не належить цьому транспортному засобу, та у випадках, передбачених законодавством, без чинного на території України поліса обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Частина 2 тієї ж статті передбачає випадки додаткового вилучення талону про проходження технічного огляду: порушення вимог щодо їх переобладнання; порушення порядку встановлення і використання спеціальних світлових і звукових сигнальних пристроїв; виявлення технічних несправностей і невідповідності вимогам правил, норм та стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, а також неукомплектованості відповідно до призначення.
Закон доповнено ст. 52-1 «Повноваження Державтоінспекці. Міністерства внутрішніх справ України у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху». Серед усіх інших повноважень ДАІ наголошується на низці контрольних функцій:

У нотаріальній практиці непоодинокими є випадки звернення за вчиненням нотаріальних дій, отриманням документів тощо адвокатів, які на підтвердження своїх повноважень надають договір про надання правової допомоги. Тобто вказаний договір, укладений у простій письмовій формі, подається нотаріусу як єдиний і, на думку адвоката, достатній документ для звернення до нотаріуса від імені клієнта.

Якими мають бути дії нотаріуса в такому випадку, які повноваження надає адвокату договір про надання правової допомоги?

Відповідно до ч. 1 ст. 237 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) представництво — це правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Відповідно до ч. 3 ст. 237 ЦК представництво виникає на підставі: 1) договору, 2) закону, 3) акта органу юридичної особи та 4) з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Отже, договір є однією з підстав виникнення представництва. Враховуючи вимоги ч. 1 ст. 237 ЦК, в такому договорі обов’язково мають міститися конкретні юридичні дії, які має виконати представник. Наприклад, за договором доручення одна сторона (повірений) зобов’язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії (ст. 1000 ЦК).

При цьому слід розмежувати поняття «підстава виникнення представництва» і «документ, що підтверджує повноваження представника».

Положення такого договору регулюють відносини виключно між його сторонами. Натомість реалізація самого договору спрямована «назовні». І яким чином здійснюється така реалізація, встановлює ч. 1 ст. 1007 ЦК, відповідно до вимог якої довіритель зобов’язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення.

Розберемося у сутності договору про надання правової допомоги. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги — домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об’єднання) зобов’язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов’язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») інші види правової допомоги — види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз’яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.

Виходячи з наведених норм, можна зробити висновок, що поняття «правова допомога» передбачає:

ВОЛОДИМИР МАРЧЕНКО,
нотаріус, шеф-редактор науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса», член Консультативно-методичної ради при Департаменті нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань при Міністерстві юстиції України
ФОРМА № 1ДФ У РОБОТІ НОТАРІУСА
Звітність з податку на доходи фізичних осіб
У початковій редакції Податкового кодексу України (далі — ПК) для податкових агентів передбачалося подання двох форм звітності до ДПС:
1) щомісячно — Податкову декларацію з податку на доходи фізичних осіб, форму якої було встановлено наказом ДПАУ від 31.01.2011 р. № 58 (п.п. «д» п. 176.2 ПК);
2) щоквартально — Податковий розрахунок сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, і сум утриманого з них податку за формою № 1ДФ, затвердженою наказом ДПАУ від 24.12.2010 р. № 1020 (п.п. «б» п. 176.2 ПК).
Ці звіти слід було подавати незалежно від виплати доходів платникам податку податковими агентами. При цьому, на думку ДПАУ, їх повинні були подавати всі суб’єкти господарювання, навіть ті, що не підпадають під визначення терміна «податковий агент». Подання щомісячної Податкової декларації з податку на доходи фізичних осіб спричинило значний резонанс у бухгалтерських колах і шквал обурення тих суб’єктів господарювання, які не мали статусу податкового агента, а отже, і не повинні подавати цей звіт. Про те, що нотаріуси, які не мають статусу податкового агента, не повинні подавати «пусту» Податкову декларацію, йшлося в статті Вікторії Голобородько «Подання нотаріусами щомісячно декларації з податку на доходи фізичних осіб» («МЕН», 2011, № 2, с. 79). Під тиском громадськості було ініційовано зміни щодо подання звітності з податку на доходи фізичних осіб (далі — податок на доходи). Це вилилося в прийняття Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України» від 07.04.2011 р. № 3221-VI. У результаті внесених змін згідно з п. 176.2 ПК податкові агенті зобов’язані подавати лише квартальний Податковий розрахунок за формою № 1 ДФ, а Податкову декларацію з податку на доходи фізичних осіб подавати вже взагалі не потрібно, оскільки п.п. «д», який передбачав необхідність її подання, з 20 квітня 2011 року виключено з п. 176.2 ПК.
До того ж оновлений п.п. «б» п. 176.2 ПК передбачає обов’язок податкового агента подавати Податковий розрахунок за формою № 1ДФ лише в разі нарахування сум доходів платнику податку податковим агентом протягом звітного періоду. Тобто форму № 1ДФ з прокресленнями подавати не потрібно навіть у випадку, коли доходи не нараховував податковий агент.
Нотаріус — роботодавець → податковий агент → подає ф. № 1ДФ
Податковий розрахунок сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, і сум утриманого з них податку (форма № 1ДФ) затверджений наказом ДПАУ від 24.12.2010 р. № 1020 на виконання п.п. «б» п. 176.2 ПК. Цим же наказом затверджено Порядок заповнення та подання податковими агентами Податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, і сум утриманого з них податку (далі — Порядок № 1020).
Оновлений Податковий розрахунок за формою та порядком заповнення практично не відрізняється від його попередника, який було затверджено наказом ДПАУ від 29.09.2003 р. № 451 на виконання норм Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 р. № 889-IV . У зв’язку з цим заповнення оновленої під ПК форми № 1ДФ не повинне у Вас викликати труднощів. Тому нагадаємо лише основні правила заповнення та подання Податкового розрахунку за формою № 1ДФ.