Відповідно до Закону України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» (далі — Закон) об’єднання співвласників багатоквартирного будинку — юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна (абз. 3 ст. 1).

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» багатоквартирний будинок — житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об’єктами нерухомого майна.

Згідно зі ст. 4 Закону об’єднання створюється для забезпечення і захисту прав співвласників та дотримання їхніх обов’язків, належного утримання та використання спільного майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та статутними документами.

В одному багатоквартирному будинку може бути створено тільки одне об’єднання. Власники квартир та нежитлових приміщень у двох і більше багатоквартирних будинках, об’єднаних спільною прибудинковою територією, елементами благоустрою, обладнанням, інженерною інфраструктурою, можуть створити одне об’єднання.

Основна діяльність об’єднання полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов’язань, пов’язаних з діяльністю об’єднання.

Об’єднання є юридичною особою, що створюється відповідно до закону.

Державна реєстрація ОСББ проводиться у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб. ОСББ вважається утвореним з дня його державної реєстрації (ст. 6 Закону «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку»). У зв’язку з цим Порядок державної реєстрації об’єднань співвласників багатоквартирного будинку, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11.10.2002 № 1521, яким визначалися особливості державної реєстрації ОСББ, не діє, що підтвердив і Мін’юст України в листах від 21.04.2015 № 961/22-15/19.3, від 07.09.2015 № Ю-16958/19.3.

Об’єднання є неприбутковою організацією і не має на меті одержання прибутку для його розподілу між співвласниками.

2 листопада 2016 року набув чинності Закон України від 6 жовтня 2016 року № 1666-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення державної реєстрації прав на нерухоме майно та захисту прав власності».

Зокрема, цим Законом передбачено важливі нововведення до низки законів та кодексів, у тому числі і до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань», згідно з яким без нотаріального засвідчення справжності підписів учасників або їх представників на рішеннях юридичної особи, а також на заявах про вихід зі складу юридичної особи неможливо провести зміну складу засновників, зокрема в таких розповсюджених видах юридичних осіб, як товариства, приватні підприємства, благодійні організації (якщо відсутність такого засвідчення прямо не передбачена їх статутом) та господарських асоціаціях. Згідно зі ст. 78 Закону України «Про нотаріат» нотаріус, посадова особа органу місцевого самоврядування, начальник установи виконання покарань засвідчують справжність підпису на документах, зміст яких не суперечить законові і які не мають характеру угод та не містять у собі відомостей, що порочать честь і гідність людини. Насамперед розглянемо засвідчення справжності підписів осіб на документах, що відповідають закону.

Як нотаріусу впевнитися, що подане на засвідчення справжності підписів рішення юридичної особи насправді не порушує норм права?

Відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань» на рішенні юридичної особи повинні бути засвідченні підписи учасників, їх представників або голови та секретаря загальних зборів. І тут постає питання, підписи яких учасників засвідчуємо: діючих, нових чи всіх разом?

Відповідно до норм цивільного права договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства набуває чинності одразу після його підписання, про що часто зазначається в самому договорі. Крім того, новий учасник вже стає повноправним учасником з усіма правами та обов’язками по відношенню до товариства. Чи так це насправді? Так, дійсно покупець має право звернутися до державного реєстратора з таким договором та іншим пакетом документів, передбаченим законом, для перереєстрації на своє ім’я цього підприємства.

Допоможіть розібратися з таким питанням: сільською радою в 2010 році видане свідоцтво про право власності на житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, у 2017 році це свідоцтво власник втрачає. Чи має право на сьогоднішній день сільська рада видати дублікат втраченого свідоцтва, оскільки, як читати Закон, то такого права не передбачено, разом з тим, мені було надано такий дублікат 2017 року та надано рішення сільської ради про те, що ними ще в 2016 році прийнято рішення видавати такі дублікати? Чи це правомірно? Крім того, наскільки я зрозуміла представника ОМС, ними ж ставиться питання на розгляд в ОМС про делегування таких повноважень колишньому БТІ, яке на сьогоднішній день є ТОВ. Допоможіть, будь-ласка, тому що питання дуже актуальне. Дякую.

Відповідно до п.п. 10 п. «б» ст. 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 № 280/97-ВР (у редакції Закону від 16.02.2010) до делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад в галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв’язку на той час належало відання з питань «обліку та реєстрації відповідно до закону об’єктів нерухомого майна незалежно від форм власності».

Проте 11.02.2010 Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» № 1878-VI, згідно з положеннями якого (п. 4 розділу І) до вищевказаної ст. 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» були внесенні відповідні зміни щодо виключення з переліку повноважень «реєстрації відповідно до закону» і вже починаючи з 16.03.2010 вона виглядала таким чином: «10) облік відповідно до закону об’єктів нерухомого майна незалежно від форм власності». Цей підпункт так виглядає й донині, що підтверджується поточною редакцією Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 02.08.2017.

Окрім цього, на період 2010 року в Україні діяло Тимчасове положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 № 7/5 (редакція від 01.06.2009), відповідно до абз. 3 п. 6 якого Міністерство юстиції України рекомендувало місцевим органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування проводити видачу свідоцтв про право власності на об’єкти нерухомого майна на спеціальних бланках, зразок та опис яких затверджується Міністерством юстиції України.

Розвиток сучасного суспільства має прямий зв’язок з рівнем винахідництва. Мобільні телефони, нові ліки, способи лікування, йогурт — це вироби, що є результатом застосування винаходу в промисловій діяльності. Кожного року створюються нові винаходи, зокрема, в Україні за листопад 2017 року зареєстровано 226 винаходів [1]. Взагалі у світі за 2017 рік одним з найбільш потужних винаходів вважається технологія модифікації генів CRISPR, що дозволяє «видалити» з людського ембріона ген, пов’язаний з патологією серця та змінити ДНК для лікування папіломи. Якщо винахід має високу комерційну цінність, то перехід прав на нього у порядку спадкування має особливу цінність для спадко­ємців. Прикладом одного з найбільш комерційно прибуткових патентів, що було передано спадкоємцями до нового успішного патентоволодільця, є патент на напій «Coca-Cola», який було запатентовано як лікарський засіб.

Розглядаючи будь-яке питання у сфері винаходів, варто звернути увагу на правове регулювання відносин винахідництва та використання майнових прав на винахід. Джерелами правового регулювання є Цивільний кодекс України (далі — ЦК), Закон України «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі», постанова Кабінету Міністрів України «Про державну систему депонування штамів мікроорганізмів» від 12.10.1994 № 705, наказ Міністерства освіти і науки України «Про затвердження Положення про Державний реєстр патентів України на винаходи» від 12.04.2001 № 291 та ін. Звернемо увагу, що 19 жовтня 2017 року Департамент інтелектуальної власності поширив для ознайомлення проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правової охорони винаходів і корисних моделей» [2]. Якщо цей законопроект буде прийнятий, то правова охорона винаходів, корисних моделей отримує значні зміни. Крім положень наведеного проекту Закону, необхідно окреслити системні зміни у сфері державного управління інтелектуальної власності. Якщо раніше питаннями інтелектуальної власності опікувалась Державна служба інтелектуальної власності України, яка була центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через міністра економічного розвитку і торгівлі і який реалізував державну політику у сфері інтелектуальної власності, то 17 травня 2017 року Державна служба інтелектуальної власності була ліквідована. Згідно з ч. 1 п. 2 постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади державної системи правової охорони інтелектуальної власності» від 23.07.2016 № 585 Міністерство економічного розвитку і торгівлі є право­наступником Державної служби інтелектуальної власності, що ліквідується, в частині реалізації державної політики у сфері інтелектуальної власності [3].

ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ
«АСОЦІАЦІЯ НОТАРІУСІВ
МІСТА ХАРКОВА ТА ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ»
61002, м. Харків, вул. Ольмінського, буд. 6
код ЄДРПОУ 24275948, п/р. 2600800119855
в АТ «РЕГІОН­БАНК» у м. Харкові, МФО 351254
(057) 714­27­90, (057) 714­27­89, 067 572 16 15
«23» червня 2014 р. № 22
Міністру юстиції України Петренку П.Д.
ЗВЕРНЕННЯ
щодо спрощення процедури одержання нотаріусами дозволу на травматичну зброю
На сьогоднішній день це питання регулюється такими нормативно­правовими актами:
1. Постанова Ради Міністрів Української РСР від 27.02.1991 року № 49 «Про затвердження Правил застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку».
2. Наказ МВС України від 21.08.1998 року № 622 «Про затвердження Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів».
3. Тимчасова інструкція, затверджена наказом МВС України від 13.06.2000 року № 379­ДСК, зареєстрованим у МЮУ 11.10 2000 року за № 696/4917 «Про Порядок видачі дозволів на право придбання, зберігання та використання пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії».
Згідно з наказом МВС України № 379­ДСК від 13.06.2000 року право на придбання засобів активної оборони (пістолетів і револьверів для стрілянини гумовими кулями) мають працівники суду, правоохоронних органів і їх близькі родичі, а також особи, що беруть участь у кримінальному судочинстві, журналісти й позаштатні журналісти, депутати України, члени суспільних формувань по охороні громадського порядку й державного кордону, військовослужбовці, крім тих, хто проходить термінову військову службу, державні службовці, які мають категорії й ранги.
До правоохоронних органів відносяться: органи прокуратури, органи внутрішніх справ, органи служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби й податкової інспекції, органи державної контрольно­ревізійної служби, органи рибоохорони, органи державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правовстановлюючі або правоохоронні функції.
Правоохоронні органи — це існуючі в суспільстві й державі установи та організації, що здійснюють правозастосовну та правоохоронну функції, основне завдання яких полягає в забезпеченні законності, захисту прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб, боротьбі зі злочинністю та іншими правопорушеннями.
Згідно ЗУ «Про нотаріат» 02.09.1993 № 3425­XII нотаріат в Україні — це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.
Вищезазначений закон прямо не вказує місце нотаріату в системі правоохоронних органів України.
Згідно зі ст. 2 ЗУ «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23.12.1993 року в редакції від 02.03.2014 року до правоохоронних органів відносяться: органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, органи охорони державного кордону, органи доходів та зборів, органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державного фінансового контролю, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.
Відповідно до цієї ж статті, але в редакції 1993 року, перелік правоохоронних органів був таким: судові, прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні, державної податкової служби, юстиції, адвокатура, нотаріат, державний департамент з питань виконання покарань, державний департамент пожежної охорони та інші. Тобто нотаріат віднесли до категорії інших органів, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.
Загальновідомо, що органи юстиції та нотаріат в Україні відносяться до судових та правоохоронних органів України.
Нотаріальний процес сприяє не тільки громадянам та юридичним особам в охороні та захисті їх прав, а й державним органам у їх діяльності щодо захисту прав та інтересів громадян, організацій та держави. Отже, нотаріуси як особисто мають виконувати правоохоронну та правозахисну функцію, так на них покладаються обов’язки щодо сприяння у здійсненні іншим державним правоохоронним органам їх повноважень.
Таким чином, факт того, що нотаріус, як державний, так і приватний, а також їх помічники відносяться до складу працівників правоохоронних органів, не потребує додаткової регламентації шляхом внесення змін чи доповнень до відповідних законів України.
Реалізація права нотаріуса та його помічника на придбання засобів активної оборони (пістолетів, револьверів для стрілянини гумовими кулями) можливе у разі внесення змін до відповідних відомчих наказів МВС України, якими регламентується порядок придбання та реєстрації засобів активної оборони працівниками правоохоронних органів.
З врахуванням значного збільшення за останні півроку статистики нападів на робочі місця нотаріусів з метою пограбування нотаріальних печаток та нотаріальних бланків звертаємося до Вас з проханням ініціації співпраці з міністром МВС України щодо внесення змін до відомчих наказів МВС України з метою спрощення одержання нотаріусами та їх помічниками дозволу на травматичну зброю.
З повагою
Президент Громадської організації
«Асоціація нотаріусів міста Харкова
та Харківської області» Володимир Марченко

ВІКТОРІЯ ГОЛОБОРОДЬКО,
приватний нотаріус Севастопольського міського нотаріального округу, кандидат юридичних наук
ПЕРЕНЕСЕННЯ ЗАПИСІВ ДО ДЕРЖАВНОГО РЕЄСТРУ РЕЧОВИХ ПРАВ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО
Відповідно до п. 93 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.06.2011 № 703 (далі — Порядок № 703), нотаріус під час розгляду заяви про державну реєстрацію прав здійснює перевірку заборон — встановлює наявність (відсутність) записів про обтяження нерухомого майна та речових прав на нерухоме майно за даними:
Державного реєстру іпотек;
Єдиного реєстру заборон відчуження об’єк­тів нерухомого майна;
Державного реєстру обтяжень нерухомого майна (далі — Реєстри до 2013 року).
Одразу потрібно звернути увагу, що вказаний Порядок розділяє ці Реєстри, визначаючи, які саме записи та в якому саме реєстрі має шукати реєстратор.
Відповідно до п. 94 Порядку № 703 в разі наявності записів про обтяження речових прав на нерухоме майно в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, Державному реєстрі іпотек та/або Державному реєстрі обтяжень рухомого майна державний реєстратор переносить відповідні записи до розділу Державного реєстру прав, відкритого на об’єкт нерухомого майна (далі — ДРРП). Це положення є загальним і регулює лише ситуацію, коли існують певні обтяження щодо конкретного нерухомого майна, стосовно якого й подано заяву про реєстрацію права власності.
Більш детально процедура перенесення записів про обтяження описана в Порядку використання даних Реєстру прав власності на нерухоме майно, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, Державного реєстру іпотек та Державного реєстру обтяжень рухомого майна, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 14.12.2012 № 1844/5 (далі — Порядок № 1844).

РАЗДЕЛ НАСЛЕДСТВЕННОГО ИМУЩЕСТВА
Розглянуто суттєві ознаки і практичні особливості укладання договору розподілу спадкового майна.
Ключові слова: спадкоємці, рухоме майно, нерухоме майно, частки, виділ у натурі спадкового майна, свідоцтво про право на спадщину, транспортні засоби.
Рассмотрены существенные характеристики и практические особенности договора раздела наследственного имущества.
Ключевые слова: наследники, движимое имущество, недвижимое имущество, доли, выдел в натуре наследственного имущества, свидетельство о праве на наследство, транспортные средства.
Поділ спадкового майна провадиться за згодою спадкоємців, які прийняли спадщину. У разі недосягнення згоди поділ провадиться в судовому порядку відповідно до часток, належних кожному зі спадкоємців за законом або за заповітом.
Взагалі проблематикою спадкового майна займалися такі вчені, як С. Фурса, В. Серебровський, В. Синиченко, Я. Ковальчук.
Метою нашого дослідження є виявлення суттєвих ознак і практичних особливостей укладання договору розподілу спадкового майна.
Поділ спадкового майна оформляється договором спадкоємців, а за відсутності згоди спадкоємців вирішується в судовому порядку.
Предметом договору про поділ спадкового майна є реальні частки спадкоємців у спадковому майні. При цьому допускається грошова компенсація, якщо вартість майна різна.
Розмір часток у спадщині кожного зі спадкоємців за законом визнається рівним, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними. Спадкоємці за законом мають ділити спадщину в рівних частках [1, с. 396].
Сторони договору про поділ спадкового майна — спадкоємці.
Законом передбачено право членів сім’ї, які за життя спадкодавця перебували на його утриманні, на обов’язкову частку в спадщині. За Цивільним кодексом України [2] право на обов’язкову частку в спадщині мають малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки. Ці особи спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом.
Розмір такої частки у спадщині має розраховуватись шляхом розподілу спадщини між спадкоємцями за заповітом та спадкоємцями, що мають право на обов’язкову частку спадщини.
Підстави для укладення договору
Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме — то місце знаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна. Право спадкоємців на спадкове майно підтверджується свідоцтвом про право на спадщину (за законом чи за заповітом), яке видається державним нотаріусом за місцем відкриття спадщини після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини.
Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, то свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них окремо з визначенням імені та часток у спадщині. Таке правило діє в разі, коли спадщину на нерухоме майно прийняло декілька спадкоємців, а свідоцтво про право на спадщину видається на ім’я кожного з них із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців (ст. 67
Закону України «Про нотаріат» [3]). Виходячи з позицій охорони прав спадкоємців, нотаріус у разі, коли свідоцтво про право на спадщину видається не всім спадкоємцям і не на все спадкове майно, зобов’язаний у тексті свідоцтва зазначити, яка частка спадщини залишається відкритою.
Статтею 1297 ЦК України встановлено обов’язковий порядок для спадкоємця звернутися до нотаріуса за отриманням свідоцтва про право на спадщину, якщо в складі спадкового майна є нерухоме майно. При видачі свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно на підставі п. 216 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [4] нотаріус зобов’язаний вчинити кілька нотаріально-процесуальних дій: перевірити на підставі правовстановлювальних документів належність спадкодавцеві нерухомого майна та проведення реєстрації права власності в електронному реєстрі права власності на нерухоме майно. Нотаріус також вимагає витяг із реєстру прав власності на нерухоме майно (крім земельної ділянки).
Стаття 1278 ЦК України підкреслює, що поділ спадщини на рівні частки превалює над іншими способами поділу, але лише в тому разі, коли заповідач чітко не визначив своєї волі в заповіті. Такі випадки можуть мати місце в разі посвідчення секретних заповітів.
Якщо хтось зі спадкоємців не прийме спадщину, його частка переходить до інших спадкоємців, закликаних до спадкування, і ділиться між ними порівну [1, с. 396].
Виділ частки в натурі
Оскільки в разі закликання декількох спадкоємців до спадкування у них виникатиме право спільної часткової власності на все майно, що входить до складу спадщини, крім випадків натуральних заповітів, вони користуються правом на виділ його частки в натурі [5, с. 857].
Кожен зі спадкоємців має право на виділ його частки в натурі. Однак лише певні спадкоємці мають переважне право на виділ їм у натурі окремого спадкового майна.
Переважне право на виділ у натурі
По-перше, це стосується спадкування предметів звичайної обстановки та вжитку.
По-друге, необхідно визначити частку того з подружжя, хто пережив іншого, у спільно нажитому майні, оскільки на цю частку спадщина взагалі не відкривається. При цьому слід враховувати можливість переходу від законного правового режиму майна подружжя (спільної сумісної власності) до договірного, при якому подружжя має можливість установити певний (у цілому або у частці) режим роздільної або спільної часткової власності.
По-третє, спадкоємці, які були співвласниками майна зі спадкодавцем, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі їхньої частки майна у спадщині. Такий виділ не може порушувати інтересів інших спадкоємців [1, с. 397].
Внесення змін до свідоцтва
про право на спадщину
На майно, що переходить за правом спадкування до спадкоємців, нотаріусом за місцем відкриття спадщини видається свідоцтво про право на спадщину. Однак законодавець на підставі
ст. 1300 ЦК України після спливу строку на прийняття спадщини та проведення її розподілу в натурі між спадкоємцями, встановлює право для останніх на внесення змін до свідоцтва про право на спадщину.
Спадкоємці, які отримали свідоцтво про право на спадщину, можуть звернутися в добровільному порядку з письмовою заявою до нотаріуса про перерозподіл спадщини між ними та зменшення їхньої частки в спадковому майні, у зв’язку з появою інших спадкоємців. У цьому разі на підставі

Порушено питання доцільності запровадження до пенсійної системи України недержавних пенсійних фондів. Звернено увагу на позитивний світовий досвід у галузі пенсійного забезпечення та наведено огляд основних систем пенсійного забезпечення інших держав.
Ключові слова: пенсійна система України, солідарна пенсійна система, накопичувальна пенсійна система, змішана пенсійна система, недержавні пенсійні фонди.
Затронут вопрос целесообразности внедрения в пенсионную систему Украины негосударственных пенсионных фондов. Обращено внимание на положительный мировой опыт в сфере пенсионного обеспечения и приведен обзор основных систем пенсионного обеспечения других стран.
Ключевые слова: пенсионная система Украины, солидарная пенсионная система, накопительная пенсионная система, смешанная пенсионная система, негосударственные пенсионные фонды.
Україна є соціальною державою, і створення соціально орієнтованої ринкової економіки відповідно до Конституції проголошено курсом державної політики. Поєднання розвитку ринкових відносин із посиленням уваги до соціальних питань створює необхідні передумови для економічного оздоровлення, підвищення добробуту людини в процесі трудової діяльності і після припинення останньої.
Пенсійна система України, що діяла до 2004 року, переживала глибоку кризу і мала великі недоліки: дуже низький рівень пенсійного забезпечення та зрівнялівка в розмірах пенсій; майже цілковита відсутність диференціації розмірів пенсій; наявність необґрунтованих пільг і переваг у пенсійному забезпеченні окремих категорій громадян; заборгованість по виплаті пенсій; відсутність певної відповідальності між трудовим внеском працівника й розміром його пенсії; не до кінця продуманий зв’язок між обов’язковими страховими внесками та майбутньою пенсією; високий відсоток відрахувань до пенсійного фонду й ухилення від сплати обов’язкових страхових внесків; виплати за рахунок страхових внесків окремих видів допомог; крупні адміністративні витрати на утримання пенсійної системи тощо.
Незважаючи на те що з 1 січня 2004 року набрали чинності Закони України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [1] та «Про недержавне пенсійне забезпечення» [2], матеріальне забезпечення пенсіонерів не поліпшилось і не стало набагато кращим. Ці Закони враховують досвід розвинених країн, де переважно існує змішана пенсійна система, яка складається із солідарної системи, що забезпечує захист людей похилого віку від бідності, системи загальнообов’язкового накопичення, що гарантує працюючому населенню отримання після досягнення пенсійного віку додаткового пенсійного забезпечення, і системи добровільного накопичення, що дозволяє громадянам протягом працездатного віку потурбуватися про більш високі доходи в старості.
Міжнародним досвідом опрацьовані основні принципи, на які має спиратися пенсійна система: солідарність; обов’язкова участі громадян у системі загальнообов’язкового пенсійного страхування; відповідальність держави за створення пенсійної системи; соціальна справедливість і розмежування джерел фінансування пенсійної системи між державою, роботодавцями та громадянами; рівність пенсійного віку для чоловіків та жінок; поступовість збільшення пенсійного віку.
Нові закони детально регламентують правові засади функціонування нової пенсійної системи. Слід підкреслити, що вони почали функціонувати поряд із недосконалими чинниками пенсійної системи минулого, а саме наявністю значної кількості спеціальних законів, якими визначається підвищений розмір пенсій окремим категоріям громадян (депутатам, державним службовцям, військовослужбовцям, суддям, працівникам прокуратури, працівникам правоохоронних органів, науковим працівникам та ін.). На стан пенсійного забезпечення громадян України негативно впливають демографічні процеси (зменшення чисельності працездатного населення внаслідок скорочення народжуваності); зменшення чисельності зайнятого населення; несприятливе співвідношення тривалості періоду сплати обов’язкових страхових внесків на пенсійне забезпечення і періоду, протягом якого виплачується пенсія.
При запровадженні та обґрунтуванні нової пенсійної системи необхідно звернути увагу на позитивний досвід пенсійного забезпечення в інших країнах світу. Міжнародна практика свідчить, що у світі існує три основні системи пенсійного забезпечення: солідарна (перерозподільча або негайних виплат); накопичувальна (капіталізації або індивідуальних персональних рахунків); змішана, яка поєднує елементи солідарності й субсидування з елементами капіталізації частки пенсійних внесків. І солідарна, і накопичувальна системи мають як недоліки, так і переваги.
За солідарною системою щомісячний розмір пенсії обчислюється з урахуванням розміру заробітку й тривалості страхового стажу. До страхового стажу включаються також інші періоди суспільно-корисної діяльності, у тому числі періоди догляду за дітьми, непрацездатності, професійного навчання тощо. Пенсії фінансуються за рахунок обов’язкових страхових внесків, що сплачують роботодавці й працівники. Основою солідарної системи є «договір поколінь». Це означає, що працездатне населення утримує непрацездатних пенсіонерів, і кошти, які акумулюються в Пенсійному фонді, спрямовуються на негайні виплати нинішнім пенсіонерам.
На цю систему впливають певні ризики, основні з яких — це демографічний (у зв’язку зі зниженням народжуваності чисельність пенсіонерів зростає швидше, ніж працівників, через що зростає і податковий тиск на останніх); спад виробництва й заробітків; зростання безробіття тощо.
Та незважаючи на це солідарна система залишається найпоширенішою у сфері пенсійного забезпечення: вона існує в Німеччині, Швеції, Данії, Великій Британії та багатьох інших країнах.
Солідарна система відрізняється від накопичувальної. За солідарної системи держава збирає обов’язкові страхові внески й виплачує пенсії певного розміру. Якщо сума надходжень від сплати обов’язкових страхових внесків виявляється недостатньою, держава спрямовує на фінансування пенсій кошти з Державного бюджету або збільшує податки й різноманітні збори. Таким чином,

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно