На базі аналізу природи заставної та інших аспектів її руху дано відповідь на запитання щодо зміни рішення сторін із приводу випуску заставної. Зроблено висновок, що можливість випуску заставної має бути відображена в самому іпотечному договорі та не залишати сумнівів.
Ключові слова: договір іпотеки, заставна, істотна умова договору, розмір основного зобов’язання, виконання основного зобов’язання частинами.
На базе анализа природы закладной и других аспектов ее движения дан ответ на вопрос об изменении решения сторон по поводу выпуска закладной. Сделан вывод, что возможность выпуска закладной должна быть отображена в самом ипотечном договоре и не оставлять сомнений.
Ключевые слова: договор ипотеки, закладная, существенное условие договора, размер основного обязательства, исполнение основного обязательства частями.
У відповідності до ст. 19 Закону України «Про іпотеку» [1] зміни та доповнення до іпотечного договору підлягають нотаріальному посвідченню. Відповідні відомості про зміну умов обтяження нерухомого майна іпотекою підлягають державній реєстрації в установленому законом порядку.
Після оформлення заставної зміни й доповнення до іпотечного договору та договору, яким обумовлене основне зобов’язання, вносяться після анулювання заставної та видачі нової заставної в порядку, встановленому ч. 4 ст. 20 вищезгаданого Закону, а саме: анулювання заставної та видача нової заставної здійснюється за згодою між іпотекодавцем, боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, та власником заставної. На практиці дедалі частіше постає питання внесення змін до іпотечного договору у зв’язку з тим, що сторони переглянули своє відношення до випуску заставної. Для отримання відповіді на запитання: чи є можливість внести відповідні зміни до іпотечного договору? — хотілося б нагадати таке. Заставна — це борговий цінний папір, який засвідчує безумовне право його власника на отримання від боржника виконання за основним зобов’язанням, за умови, що воно підлягає виконанню в грошовій формі, а в разі невиконання основного зобов’язання — право звернути стягнення на предмет іпотеки. Закон вимагає обов’язково в іпотечному договорі серед інших істотних умов посилатися на випуск заставної або її відсутність. Тому вважаю неприпустимим використання деякими банками формулювання: «Сторони передбачають можливість випуску заставної». На мій погляд, визначитися про можливість випуску або відсутність випуску заставної сторони повинні ще перед укладанням іпотечного договору, бо законодавець назвав це істотною умовою договору. Виходячи з норм Цивільного кодексу України [2], доки сторони не домовилися з приводу істотних умов, договір не може вважатись укладеним, тому рішення щодо можливості випуску заставної повинно бути відображене в самому договорі та не залишати сумнівів.
Для відповіді на поставлене запитання щодо зміни рішення сторін із приводу випуску заставної проаналізуємо природу заставної та інші аспекти її руху. Заставна може передаватися її власником будь-якій особі шляхом учинення індосаменту відповідно до закону. Наступний власник заставної має ті ж права, що мав

Самозайнята особа — термін, який використовується в українському законодавстві для позначення платника податку з доходів фізичних осіб, в тому числі єдиного або фіксованого податку. Визначення терміна дається у ст. 14 Податкового кодексу України (далі — ПК України). Відповідно до п.п. 14.1.226 ст. 14 цього Кодексу: «Самозайнята особа — платник податку, який є фізичною особою — підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності». Самозайнята особа прирівнюється до найманої особи з відповідним оподаткуванням отриманих нею доходів як заробітної плати, якщо умови такого цивільно-правового договору передбачають надання таких послуг (робіт) протягом більше ніж одного календарного місяця за податковий рік. З економічної точки зору самозайнятість (в англомовній економічній науці — «Self-employment») — одна з форм трудової зайнятості, що передбачає самостійну організацію власної трудової діяльності, самостійне розпорядження вигодами від цієї діяльності та несення всіх пов’язаних із нею ризиків.

Облік самозайнятих осіб здійснюється шляхом внесення до Державного реєстру фізичних осіб — платників податків записів про державну реєстрацію або припинення підприємницької діяльності, незалежної професійної діяльності, перереєстрацію, постановку на облік, зняття з обліку, внесення змін стосовно самозайнятої особи тощо. Облік самозайнятих осіб здійснюється за допомогою додаткових записів про державну реєстрацію або припинення фізичними особами підприємницької діяльності, незалежної професійної діяльності тощо. Записи до Державного реєстру вносяться відповідно до Порядку обліку платників податків.

Сьогодні для всієї нотаріальної спільноти нагальним є питання, як поводитися при перевірці органами Державної фіскальної служби України правильності нарахування та сплати обов’язкових платежів. Нотаріус — самозайнята особа, яка не має на меті отримання прибутку. Також нотаріус — це перш за все досвідчений юрист, і тому ми керуємось у своїй діяльності чинним законодавством України. Що ж ми маємо зробити, коли до нас приходять з перевіркою працівники органів Державної фіскальної служби України? Перш за все необхідно перевірити, чи належним чином у перевіряючого спеціаліста оформлені документи для здійснення ним перевірки, чи витримані строки вручення нотаріусу повідомлення про перевірку. На жаль, працівники органів Державної фіскальної служби України не дуже бажають себе навантажувати, тому запрошують нотаріуса до приміщення органу Державної фіскальної служби України телефоном, аби вручити під особистий підпис повідомлення про перевірку. Шановні колеги, де ж це написано, що ми повинні припиняти прийом громадян та вирушати до органів Державної фіскальної служби України? На підставі особистого досвіду зазначу, що в таких ситуаціях слід дбати про те, щоб жодна зі сторін (ні сам нотаріус, ні працівник органу Державної фіскальної служби України) не порушили норми ПК України.

Не торкатимемося питання правильності обчислення та нарахування заробітної плати найманим працівникам, а розглянемо кілька аспектів, які перевіряють у приватних нотаріусів органи Державної фіскальної служби України.

ВЛАДИСЛАВА КУЦ,
приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу
ЯКІ ПОДАТКИ ПЛАТИТЬ НЕРЕЗИДЕНТ У РАЗІ ПРОДАЖУ НЕРУХОМОСТІ?
Минуло вже досить багато часу з моменту прийняття Податкового кодексу України, проте й до сьогодні точиться дискусія навколо питання: «чи буде оподатковуватися дохід нерезидента від продажу квартири, якою він володіє понад три роки, якщо він вперше у звітному році продає нерухомість?»
Мої сподівання знайти вичерпну відповідь у листах та роз’ясненнях Державної податкової служби України (далі — ДПС України) були марними. В мережі Інтернет активно обговорюється це проблемне питання на форумах, у статтях екс¬пертів з податкового права, нерухомості, серед нотаріусів та інших юристів. Проте думки всіх фахівців розділилися на дві кардинально протилежні точки зору. Одні підтримують позицію, що дохід нерезидента від продажу, який вперше здійснюється у звітному році, нерухомого майна, зазначеного в п. 172.1 ст. 172 Податкового кодексу України [1], підлягає оподаткуванню за ставкою 15% та 17%. Інші вважають, що в цьому випадку нерезидент не сплачує податок, оскільки до нього застосовується той самий порядок оподаткування, що й до резидента.
Нагадаю, що відповідно до п. 172.1 ст. 172 Податкового кодексу України (далі — ПК) дохід, отриманий платником податку від продажу (обміну) не частіше одного разу протягом звітного податкового року житлового будинку, квартири або їх частини, кімнати, садового (дачного) будинку (включаючи земельну ділянку, на якій розташовані такі об’єкти, а також господарсько-побутові споруди та будівлі, розташовані на такій земельній ділянці), а також земельної ділянки, що не перевищує норми безоплатної передачі, визначеної ст. 121 Земельного кодексу України залежно від її призначення, за умови перебування такого майна у власності платника податку понад три роки, не оподатковується.
Спробуємо розібратись, що спричинило появу протилежних відповідей на одне й те ж питання, та висвітлити власне ставлення до досить, на мою думку, актуальної проблеми.
Так, у п. 172.9 ст. 172 ПК визначено, що дохід від операцій з продажу (обміну) об’єктів нерухомості, що здійснюються фізичними особами — нерезидентами, оподатковується згідно з цією статтею в порядку, встановленому для резидентів, за ставками, визначеними в п. 167.1 ст. 167 цього Кодексу.
З приводу використання цього пункту на практиці виникає безліч питань: в якому випадку застосовувати ставки податку до нерезидента в разі продажу ним нерухомості? Чи можлива ситуація, за якої дохід нерезидента не буде оподатковуватися відповідно до п. 172.1 ст. 172 ПК, чи все-таки в будь-якому разі до нерезидентів застосовуються ставки, визначені в п. 167.1 ст. 167 ПК, тобто 15 % та 17 %?
Я звернулася з письмовим запитом до ДПС України з проханням відповісти на запитання:
Чи оподатковується дохід фізичної особи — нерезидента від продажу одного з об’єк¬тів нерухомості, визначеного в п. 172.1 ст. 172 Податкового кодексу, за умови першого продажу у звітному податковому році та перебування такого майна у власності понад три роки?
Якщо земельна ділянка перевищує норми безоплатної передачі, визначеної Земельним кодексом, як буде оподатковуватися дохід фізичної особи — нерезидента від її продажу?
Державна податкова служба України висловила таку позицію в своєму листі від 29.03.2012 р. № 10816/к/17-1114:

Конструкція спадкової трансмісії на­лeжить до класичних складових спадкового права. Вона була відома ще з дореволюційних часів і знайшла своє місце навіть у проекті Цивільного уложення Російської імперії (ст. 1508)[1], яке, хоча і не набуло чинності, але увібрало значні досягнення цивілістичної науки і юридчної техніки. У цивільному законодавстві України ця конструкція знайшла повноцінне закріплення лише під час проведення кодифікації цивільного законодавства у 60-ті роки XX ст. Сучасне визначення спадкової трансмісії було сформоване у Цивільному кодексі УРСР від 18.07.1963[2]. При цьому слід звернути увагу, що радянське цивільне законодавство (і УРСР, і РРФСР) 20-х рр. не передбачало переходу права на прийняття спадщини, хоча доктрина і судова практика визнавали інститут спадкової трансмісії. Б.Л. Хаскельберг посилається на постанову пленуму Верховного Суду СРСР від 20.06.1947 № 9/4/у, у якій надано таке роз’яснення: якщо спадкоємець, що закликається до спадкування, помер після відкриття спадщини, не встигши її прийняти, то право на належну йому частку у спадщині переходить до його спадкоємців[3]. Згодом роз’яснення судового органу було відображене законодавцем у тексті відповідної норми Цивільного кодексу України (далі — ЦК). При цьому на відміну від спадкового права пострадянських країн у деяких європейських державах, наприклад, у Німеччині, поняття «спадкова трансмісія» відсутнє, оскільки спадкоємець є таким, що прийняв спадщину, якщо в установлений законом строк він не відмовився від неї (§ 1943 НЦУ). При цьому право на відмову від спадщини переходить у порядку спадкування (§ 1952 НЦУ)[4].

Відповідно до ч. 1 ст. 1276 ЦК, якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов’язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців. Інакше кажучи, до спадкоємців переходить нереа­лізоване померлим право на спадщину, не змішуючись при цьому із самою спадщиною, що відкрилася[5].

Наведена норма ЦК закріплює правило про спадкову трансмісію, при якій померлий спадкоємець називається трансмітентом, а спадкоємець, до якого переходить право на прийняття спадщини — трансмісаром.

Перехід права на прийняття спадщини у порядку спадкової трансмісії необхідно відмежовувати від такої досить схожої конструкції, як спадкування за правом представлення (ст. 1266 ЦК).

Видається, що різниця між спадкуванням за правом представлення і спадковою трансмісією здійснюється за трьома критеріями. По-перше, спадкування за правом представлення має місце лише при спадкуванні за законом, при спадкуванні за заповітом спадкування за правом представлення не застосовується. Тоді як спадкова трансмісія має місце у разі спадкування як за законом, так і за заповітом. Про це свідчить той факт, що законодавець розташував норми, які регулюють спадкування за правом представлення (ст. 1266 ЦК) у главі, присвяченій спадкуванню за законом, тоді як у ст. 1276 ЦК прямо зазначається про можливість застосування спадкової трансмісії до спадкоємців як за законом, так і за заповітом. По-друге, за правом представлення право на спадщину мають внуки, правнуки та інші особи, чітко визначені законом. При спадковій трансмісії спадкують усі спадкоємці померлого спадкоємця, який не встиг прийняти спадщину сам. У цьому сенсі особливістю спадкування за правом представлення є те, що при спадкуванні за прямою низхідною лінією право представлення діє без обмеження ступеня споріднення. Якщо право на спадкування за правом представлення виникає одночасно у кількох осіб, то та частка спадщини, яка належала б за законом особі, яку вони представляють, розподіляється порівну (двоє онуків після батька щодо діда, двоє племінників після матері щодо тітки її сестри тощо). По-третє, слід мати на увазі часовий критерій, тобто право спадкування за правом представлення має місце лише тоді, коли спадкоємець за законом помирає до відкриття спадщини, тобто раніше смерті самого спадкодавця. Спадкова трансмісія настає у тих випадках, коли спадкоємець як за законом, так і за заповітом помер після відкриття спадщини та не встиг її прийняти. Якщо спадкоємець прийняв спадщину (незалежно від способу прийняття) або ж вважається таким, що прийняв спадщину (частини 3, 4 ст. 1268 ЦК) і помер, не оформивши спадкових прав, спадщина, яку він прийняв, підлягає розподілу вже між його спадкоємцями[6], без застосування переходу права на прийняття спадщини. Вказане правило не завжди правильно застосовується на практиці. Так, Верховний Суд України, скасовуючи постановлені по справі рішення, визнав помилковим застосування до спірного випадку ст. 1276 ЦК.

ШАНОВНІ УЧАСНИКИ
ПЕРШОГО ВСЕУКРАЇНСЬКОГО З’ЇЗДУ НОТАРІУСІВ!

Від імені Державного комітету фінансового моніторингу України та від себе особисто дозвольте висловити свою повагу та вдячність за ваш вагомий внесок у розбудову правової держави.
Нотаріальна діяльність — це висока місія. У своїй щоденній роботі ви постійно доводите, що ми живемо в організованому, а не в хаотичному суспільстві, у суспільстві, де керує закон, а не сила. Адже нотарі — це та ланка, яка об’єднує державу та її громадян.
Переконаний, що служіння його величності Закону було і надалі залишатиметься вашим життєвим переконанням, а знання, досвід, високі людські якості забезпечать становлення України як правової держави.
На сьогодні існує багато правових проблем, з якими ви щоденно зустрічаєтесь — це і мінливість законодавства, відсутність механізмів реалізації певних законодавчих норм, неврегульованість законодавчих актів, тому ваш досвід дуже важливий і повинен враховуватись законодавцями.
Упевнений, що сьогоднішній всеукраїнський з’їзд об’єднає зусилля усіх нотаріусів, започаткує нові стратегічні напрямки подальшого реформування нотаріату та закріплення їх на законодавчому рівні, що сприятиме руху України на шляху побудови демократичної європейської держави, найбільшою цінністю якої є верховенство права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини.

З повагою
Голова Державного комітету
фінансового моніторингу України І. Черкаський

І. Загальна характеристика заміни набувача

1. У ст. 752 Цивільного кодексу України^[1] встановлено конструкцію заміни набувача  за договором довічного утримання (догляду). По своїй суті вона опосередковує заміну боржника^[2] (ст. 520 ЦК України), яким є набувач в договорі довічного утримання (догляду).

У контексті співвідношення із загальними нормами про заміну боржника ст. 752 ЦК України містить спеціальні положення. Такі приписи стосуються суб’єктного складу (первісного та нового набувача) та підстав заміни набувача за договором довічного утримання (догляду).

2. Аналіз ст. 752 ЦК України дозволяє стверджувати, що вона стосується заміни набувача за договором довічного утримання (догляду) — фізичної особи. Це підтверджується використанням таких словосполучень, як зокрема:

«фізичною особою» (ч. 1 ст. 752 ЦК України);

«члену сім’ї набувача» (ч. 1 ст. 752 ЦК України).

Як наслідок, правила, викладені у ст. 752 ЦК України, не поширюються на юридичну особу набувача за договором довічного утримання (догляду). Більше того, з урахуванням спеціального характеру ст. 752 ЦК України цілком очевидний висновок, що законодавець визначає правові засоби, які направлені на недопущення зміни суб’єктного складу, у тому разі коли первісним набувачем є юридична особа.

Натомість новим набувачем за договором довічного утримання (догляду) може бути фізична (причому, як зі статусом члена сім’ї первісного набувача, так і ні) та юридична особа. Це підтверджує використання словосполучення «інша особа» (частини 1 та 2 ст. 752 ЦК України).  Адже особи, згідно з ч. 1 ст. 2 ЦК України, поділяються на фізичних та юридичних. Варто зауважити, що такі фізичні або юридичні особи мають відповідати ч. 2 ст. 746 ЦК України.

3. Тлумачення положень ст. 752 ЦК України свідчить, що законодавцем передбачено два види заміни набувача за договором довічного утримання (догляду).

Вони поділяються залежно від підстави, яка необхідна для заміни набувача, на:

(а) «договірний»;

(б) «судово-договірний».

4. Для «договірної» заміни набувача за договором довічного утримання (догляду) необхідні:

(а) договір про заміну набувача. Цей договір укладається тільки між первісним та новим набувачем, і відчужувач не приймає в ньому участі. З урахуванням змісту статей 513, 521, 745 ЦК України договір про заміну набувача підлягає нотаріальному посвідченню.

Фактичною передумовою для укладення такого договору є неможливість подальшого виконання фізичною особою обов’язків набувача внаслідок підстав, що мають істотне значення. Як істотні підстави можуть бути кваліфіковані досить різноманітні обставини (зокрема, погіршення майнового стану набувача, відсутність у нього постійного заробітку, необхідність переїзду до іншого місця проживання, неможливість виконувати обов’язки з незалежних від нього причин і тощо);

(б) згода відчужувача на заміну набувача. По своїй суті згода — це односторонній правочин, яким відчужувач погоджується на зміну набувача. Тобто у такому правочині має бути висловлена згода щодо конкретної фізичної або юридичної особи. Для його сприйняття як іншими учасниками цивільного обороту, так і нотаріусом, він повинен бути викладений письмово^[3].

У ЦК України не визначено момент, на який має існувати згода відчужувача. Як наслідок, допустимі кілька варіантів: (1) попередня згода, тобто до моменту укладення договору про заміну набувача; (2) наступна згода, тобто після укладення договору про заміну набувача.

Тільки за сукупності перелічених юридичних фактів (договору та згоди) проведення заміни набувача буде правомірним.

Зокрема, Вищий спеціалізований суд України зауважив, що апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову у задоволені позову, оскільки ОСОБА_7 та ОСОБА_6, за життя, не порушували питання про розірвання договору або про визнання його недійсним. Крім того, апеляційним судом вірно встановлено, що договір про взаємні обов’язки з утримання ОСОБА_6, який укладений між позивачкою та ОСОБА_5, не може бути підставою для визнання договору довічного утримання недійсним, оскільки заміна набувача за договором довічного утримання, відповідно до вимог ст. 752 ЦК України, можлива лише за згодою відчужувача.^[4]

5. Для «судово-договірної» заміни набувача за договором довічного утримання (догляду) має існувати:

(а) договір про заміну набувача за договором довічного утримання (догляду);

(б) відмова відчужувача надати згоду щодо заміни набувача за договором довічного утримання (догляду);

(в) рішення суду. У ч. 2 ст. 752 ЦК України передбачено, що відмова відчужувача у наданні згоди може бути оскаржена до суду.

У науково-практичній літературі з цього приводу зауважується, що «звернення до відчужувача з пропозицією про передання обов’язків набувача, а до суду — з позовом того ж змісту, зазвичай має на меті запобігти пред’явленню відчужувачем позову про розірвання договору та повернення йому майна, переданого за договором довічного утримання (догляду)».^[5]

Такого роду тлумачення, вочевидь, зумовило появу в судовій практиці позовів до відчужувача, зокрема, про:

«переведення обов’язків набувача за договором довічного утримання»^[6];

«передавання обов’язків набувача за договором довічного утримання».^[7]

Втім пропонований підхід навряд чи відповідає змістовному наповненню конструкції заміни набувача. Це проявляється, зокрема, в тому, що:

по-перше, цивільне законодавство в певних випадках допускає можливість переведення обов’язків^[8]. Проте це відбувається з урахуванням змісту ст. 16 ЦК України^[9], у випадках, встановлених договором та законом, і воно, як правило, поєднане із переведенням прав^[10];

по-друге, відчужувач не є суб’єктом, якому належать обов’язки набувача. Тобто заявлення вимоги до відчужувача про переведення обов’язків набувача недопустиме, оскільки неможливо перевести обов’язки за договором довічного утримання (догляду), яких у відчужувача немає;

по-третє, слід враховувати й конструкцію заміни набувача, закріплену в ст. 752 ЦК України. Адже очевидно, що в юридичному складі при «судово-договірній» заміні набувача не вистачає такого юридичного факту як згоди відчужувача. І рішення суду має «виступити» замінником відсутньої згоди. Саме для цього суд і повинен враховувати тривалість виконання договору та інші обставини, які мають істотне значення.

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно

09 грудня 2017 року набрала чинності* постанова Кабінету Міністрів України від 6 грудня 2017 р. № 925 «Деякі питання удосконалення механізмів захисту речових прав на земельні ділянки», якою затверджено зміни до:

Положення про Вищу кваліфікаційну комісію нотаріату, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 2011 р. № 923;

Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 р. № 1051 «Деякі питання ведення Державного земельного кадастру»;

Постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 р. № 1127 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»;

Порядку доступу державних реєстраторів прав на нерухоме майно та користування відомостями Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2017 р. № 509;

Розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2016 р. № 789 «Про запровадження реалізації пілотного проекту щодо інформування у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

* Крім абзаців другого – п’ятого і двадцять першого – двадцять третього підпункту 2 пункту 3 змін (деякі пункти Порядку надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно), які набирають чинності з 1 березня 2018 року.

Змінами до Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 р. № 1127 (надалі Порядок) передбачено наступне:

1. Встановлено перелік документів, електронні копії яких не підлягають виготовленню та долученню до заяви про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Не скануються:

документи, що пред’являються заявником з метою встановлення його особи;

документи, що підтверджують сплату адміністративного збору за державну реєстрацію прав;

документи, що підтверджують право на звільнення від сплати адміністративного збору за державну реєстрацію прав.

2. Виключено норму, яка дозволяла для деякої категорії осіб встановлювати особу заявника за службовим посвідченням. Встановлення особи заявника здійснюється за паспортом громадянина України або за іншим документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України, передбаченим Законом України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус».

3. Визначено, що під час формування та реєстрації заяви державний реєстратор, уповноважена особа обов’язково зазначають відомості про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об’єкти та суб’єктів таких прав, передбачені Порядком ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 р. № 1141 (пункти 5–9).

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» від 03.10.2017 № 2148-VIII (далі — Закон № 2148) пункт 9 статті 1 Закону України «Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування» від 26 червня 1997 року № 400/97 доповнено абзацом третім – шостим. Зазначені зміни набули чинності з 11 жовтня 2017 року.

Відповідно до абзацу 5 пункту 9 статті 1 вказаного Закону нотаріуси щокварталу, до 20 числа місяця, що настає за звітним кварталом, подають до органів Пенсійного фонду України за місцем розташування державної нотаріальної контори або робочого місця приватного нотаріуса звіт про укладені договори купівлі-продажу нерухомого майна, включаючи інформацію про вартість такого майна та суму сплаченого збору на обов’язкове державне пенсійне страхування в порядку та за формою, визначеними Кабінетом Міністрів України.

28 березня 2018 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 212 «Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1998 р. № 1740
і від 25 серпня 1999 р. № 1549» (далі — Постанова № 212), яка набрала чинності 04.04.2018.

Вказаною постановою до Порядку сплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1998 р. № 1740, внесені зміни, зокрема до пунктів 15³ та 19, якими передбачено таке:

- нотаріальне посвідчення договорів купівлі-продажу нерухомого майна здійснюється за наявності документального підтвердження сплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі-продажу нерухомого майна;

- документом, що підтверджує сплату збору, є платіжне доручення платника збору про перерахування сум збору на бюджетні рахунки, відкриті в головних управліннях Казначейства;

- копія платіжного доручення зберігається в справах нотаріуса, який посвідчив договір;

- суми збору на обов’язкове державне пенсійне страхування сплачуються за місцем розташування державної нотаріальної контори або робочого місця приватного нотаріуса;

- нотаріуси подають щокварталу до 20 числа наступного місяця органам Пенсійного фонду України (надалі — ПФУ) за місцем розташування державної нотаріальної контори або робочого місця приватного нотаріуса звіт про укладені договори купівлі-продажу нерухомого майна та сплату збору на обов’язкове державне пенсійне страхування за формою.

Оскільки Постанова № 212 набрала чинності 04.04.2018, то звіт подається починаючи з І кварталу 2018 року.