ЗАМІНА НАБУВАЧА У ДОГОВОРІ ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ (ДОГЛЯДУ): ПІДСТАВИ ТА НАСЛІДКИ

І. Загальна характеристика заміни набувача

1. У ст. 752 Цивільного кодексу України[1] встановлено конструкцію заміни набувача  за договором довічного утримання (догляду). По своїй суті вона опосередковує заміну боржника[2] (ст. 520 ЦК України), яким є набувач в договорі довічного утримання (догляду).

У контексті співвідношення із загальними нормами про заміну боржника ст. 752 ЦК України містить спеціальні положення. Такі приписи стосуються суб’єктного складу (первісного та нового набувача) та підстав заміни набувача за договором довічного утримання (догляду).

2. Аналіз ст. 752 ЦК України дозволяє стверджувати, що вона стосується заміни набувача за договором довічного утримання (догляду) — фізичної особи. Це підтверджується використанням таких словосполучень, як зокрема:

«фізичною особою» (ч. 1 ст. 752 ЦК України);

«члену сім’ї набувача» (ч. 1 ст. 752 ЦК України).

Як наслідок, правила, викладені у ст. 752 ЦК України, не поширюються на юридичну особу набувача за договором довічного утримання (догляду). Більше того, з урахуванням спеціального характеру ст. 752 ЦК України цілком очевидний висновок, що законодавець визначає правові засоби, які направлені на недопущення зміни суб’єктного складу, у тому разі коли первісним набувачем є юридична особа.

Натомість новим набувачем за договором довічного утримання (догляду) може бути фізична (причому, як зі статусом члена сім’ї первісного набувача, так і ні) та юридична особа. Це підтверджує використання словосполучення «інша особа» (частини 1 та 2 ст. 752 ЦК України).  Адже особи, згідно з ч. 1 ст. 2 ЦК України, поділяються на фізичних та юридичних. Варто зауважити, що такі фізичні або юридичні особи мають відповідати ч. 2 ст. 746 ЦК України.

3. Тлумачення положень ст. 752 ЦК України свідчить, що законодавцем передбачено два види заміни набувача за договором довічного утримання (догляду).

Вони поділяються залежно від підстави, яка необхідна для заміни набувача, на:

(а) «договірний»;

(б) «судово-договірний».

4. Для «договірної» заміни набувача за договором довічного утримання (догляду) необхідні:

(а) договір про заміну набувача. Цей договір укладається тільки між первісним та новим набувачем, і відчужувач не приймає в ньому участі. З урахуванням змісту статей 513, 521, 745 ЦК України договір про заміну набувача підлягає нотаріальному посвідченню.

Фактичною передумовою для укладення такого договору є неможливість подальшого виконання фізичною особою обов’язків набувача внаслідок підстав, що мають істотне значення. Як істотні підстави можуть бути кваліфіковані досить різноманітні обставини (зокрема, погіршення майнового стану набувача, відсутність у нього постійного заробітку, необхідність переїзду до іншого місця проживання, неможливість виконувати обов’язки з незалежних від нього причин і тощо);

(б) згода відчужувача на заміну набувача. По своїй суті згода — це односторонній правочин, яким відчужувач погоджується на зміну набувача. Тобто у такому правочині має бути висловлена згода щодо конкретної фізичної або юридичної особи. Для його сприйняття як іншими учасниками цивільного обороту, так і нотаріусом, він повинен бути викладений письмово[3].

У ЦК України не визначено момент, на який має існувати згода відчужувача. Як наслідок, допустимі кілька варіантів: (1) попередня згода, тобто до моменту укладення договору про заміну набувача; (2) наступна згода, тобто після укладення договору про заміну набувача.

Тільки за сукупності перелічених юридичних фактів (договору та згоди) проведення заміни набувача буде правомірним.

Зокрема, Вищий спеціалізований суд України зауважив, що апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову у задоволені позову, оскільки ОСОБА_7 та ОСОБА_6, за життя, не порушували питання про розірвання договору або про визнання його недійсним. Крім того, апеляційним судом вірно встановлено, що договір про взаємні обов’язки з утримання ОСОБА_6, який укладений між позивачкою та ОСОБА_5, не може бути підставою для визнання договору довічного утримання недійсним, оскільки заміна набувача за договором довічного утримання, відповідно до вимог ст. 752 ЦК України, можлива лише за згодою відчужувача.[4]

5. Для «судово-договірної» заміни набувача за договором довічного утримання (догляду) має існувати:

(а) договір про заміну набувача за договором довічного утримання (догляду);

(б) відмова відчужувача надати згоду щодо заміни набувача за договором довічного утримання (догляду);

(в) рішення суду. У ч. 2 ст. 752 ЦК України передбачено, що відмова відчужувача у наданні згоди може бути оскаржена до суду.

У науково-практичній літературі з цього приводу зауважується, що «звернення до відчужувача з пропозицією про передання обов’язків набувача, а до суду — з позовом того ж змісту, зазвичай має на меті запобігти пред’явленню відчужувачем позову про розірвання договору та повернення йому майна, переданого за договором довічного утримання (догляду)».[5]

Такого роду тлумачення, вочевидь, зумовило появу в судовій практиці позовів до відчужувача, зокрема, про:

«переведення обов’язків набувача за договором довічного утримання»[6];

«передавання обов’язків набувача за договором довічного утримання».[7]

Втім пропонований підхід навряд чи відповідає змістовному наповненню конструкції заміни набувача. Це проявляється, зокрема, в тому, що:

по-перше, цивільне законодавство в певних випадках допускає можливість переведення обов’язків[8]. Проте це відбувається з урахуванням змісту ст. 16 ЦК України[9], у випадках, встановлених договором та законом, і воно, як правило, поєднане із переведенням прав[10];

по-друге, відчужувач не є суб’єктом, якому належать обов’язки набувача. Тобто заявлення вимоги до відчужувача про переведення обов’язків набувача недопустиме, оскільки неможливо перевести обов’язки за договором довічного утримання (догляду), яких у відчужувача немає;

по-третє, слід враховувати й конструкцію заміни набувача, закріплену в ст. 752 ЦК України. Адже очевидно, що в юридичному складі при «судово-договірній» заміні набувача не вистачає такого юридичного факту як згоди відчужувача. І рішення суду має «виступити» замінником відсутньої згоди. Саме для цього суд і повинен враховувати тривалість виконання договору та інші обставини, які мають істотне значення.



[1]    Далі – ЦК України.

 

[2]    Слід підкреслити, що заміна набувача призводить до зміни зобов’язаного суб’єкта, і тому в цьому разі не може бути застосована конструкція зміни договору (статті 652–653 ЦК України). При зміні договору на майбутнє змінюються лише окремі умови договору (предмет, місце, строки виконання тощо).
Хоча у науково-практичній літературі та судовій практиці інколи вказують на можливість саме за допомогою зміни договору здійснити заміну набувача. Див.: напр.: Цивільне право України. Особлива частина / за ред.: О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, Р.А. Майданика. – 3-є вид, перер. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2010. – С. 372; Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: у 2 т. – 4-е вид., перероб. і доп. / За ред. О.В. Дзери (кер. авт. кол.), Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2010. – Т. ІІ. – С. 324; Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців) / За ред. проф. І.В. Спасибо-Фатєєвої. – Х.: Страйд, 2013. – Том 8: Договори про передачу майна у власність та користування. – С. 313; Ухвала  Апеляційного суду Запорізької області від 03.04.2013 у справі № 22‑ц/778/1856/2013 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень України. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/30381986

 

[3]    Зазвичай в нотаріальній практиці цей односторонній правочин кваліфікується як заява. Див.: Чуєва О. Заміна набувача за договором довічного утримання (догляду), або як реалізувати на практиці статтю 752 Цивільного кодексу України [Текст] / О. Чуєва // Мала енциклопедія нотаріуса. – 2013. – № 2 (68). – С. 123. Передумовою для цього є відсутність на рівні нотаріального законодавства правил, присвячених нотаріальному посвідченню односторонніх правочинів. Саме тому «укорінився» підхід, за якого при вчиненні односторонніх правочинів відбувається його втілення в заяві і проводиться тільки засвідчення підпису (статті 78, 84 Закону України «Про нотаріат»).

 

[4]    Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24.01.2013 у справі № 6-32728ск12 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень України. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/29059583

 

[5]    Див.: Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: [В 2 т.] / Відп. ред. В.Г. Ротань. – 2-ге вид. – Х.: Фактор, 2010. – Т. 2. – С.294.

 

[6]    Ухвала  Верховного суду України від 17.02.2009 у справі № 6-1743ск09 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень України. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/3081136

 

[7]    Рішення  Ленінського районного суду м. Донецька від 18.06.2012 у справі № 0532/1067/2012 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень України. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/25043532

 

[8]    У чинному законодавстві існують такі конструкції, що опосередковують переведення обов’язків, як наприклад: «позов про переведення на нього прав та обов’язків покупця» (абз. 1 ч. 4 ст. 362 ЦК України); «переведення прав та обов’язків співвласника-боржника» (абз. 2 ч. 2 ст. 366 ЦК України); «переведення прав та обов’язків покупця акцій» (ч. 5 ст. 7 Закону України «Про акціонерні товариства»).  Див. напр.: Крат В.І. Переведення прав та обов’язків за договором як окремий спосіб захисту переважних прав [Текст] В.І. Крат // Вісник господарського судочинства. – 2007. – № 6. – С. 43–47.

 

[9]    Досить часто у судовій практиці переведення прав та обов’язків «примудряються» застосовувати й для тих випадків, на які цей спосіб захисту не розрахований, зокрема в сфері недійсності правочинів. Наприклад, «ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу та переведення прав та обов’язків покупця, посилаючись на те, що він 12 листопада 2007 року передав ОСОБА_4 кошти в розмірі 7 500 грн. на придбання будинку АДРЕСА_1, який їй належав, відповідачка, звільнивши будинок, передала йому ключі, пояснивши, що в зв’язку з тим, що він не є громадянином України, договір купівлі-продажу будинку в письмовому вигляді та нотаріально посвідченим не може бути оформлено на нього. 17 грудня 2012 року він звернувся до ОСОБА_4 щодо належного оформлення договору купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1, однак ОСОБА_4 повідомила, що 12 листопада 2007 року вона письмово оформила договір купівлі-продажу вказаного будинку з ОСОБА_5, яка є фіктивним покупцем. Заочним рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 червня 2013 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено на підставі ст. 234 ЦК України, яке залишено в силі Вищим спеціалізованим судом». Див.: Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.04.2014 у справі № 6-6349св14  [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень України. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38391448.
Проте такий механізм унеможливлюється конструкцією фіктивного правочину, оскільки на підставі нього виключається можливість передачі коштів та майна. У випадку якщо буде встановлено таку передачу, неможливо стверджувати про застосування положень ст. 234 ЦК України. Див.: Дришлюк А.І., Крат В.І., Спасибо-Фатєєва І.В. Коментар статті 234 Правові наслідки фіктивного правочину [Текст] А.І. Дришлюк, В.І. Крат, І.В. Спасибо-Фатєєва // Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців) / За заг. ред. проф. І.В. Спасибо-Фатєєвої. – Х.: Страйд, 2010. – Том 4:  Об’єкти. Правочини. Представництво. Строки. – С. 473–480.

 

[10]  Втім не виключається й наявності тільки переведення прав. Наприклад, «переведення заставленого права» (ч. 2 ст. 23  Закону України «Про заставу»).

 

Василь КРАТ отримати повну версію статті