ДЕЯКІ ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ СПАДКОЄМЦІВ ЗА ЗОБОВ’ЯЗАННЯМИ СПАДКОДАВЦЯ У РАЗІ ЗАСТОСУВАНAНЯ СПАДКОВОЇ ТРАНСМІСІЇ

Конструкція спадкової трансмісії на­лeжить до класичних складових спадкового права. Вона була відома ще з дореволюційних часів і знайшла своє місце навіть у проекті Цивільного уложення Російської імперії (ст. 1508)[1], яке, хоча і не набуло чинності, але увібрало значні досягнення цивілістичної науки і юридчної техніки. У цивільному законодавстві України ця конструкція знайшла повноцінне закріплення лише під час проведення кодифікації цивільного законодавства у 60-ті роки XX ст. Сучасне визначення спадкової трансмісії було сформоване у Цивільному кодексі УРСР від 18.07.1963[2]. При цьому слід звернути увагу, що радянське цивільне законодавство (і УРСР, і РРФСР) 20-х рр. не передбачало переходу права на прийняття спадщини, хоча доктрина і судова практика визнавали інститут спадкової трансмісії. Б.Л. Хаскельберг посилається на постанову пленуму Верховного Суду СРСР від 20.06.1947 № 9/4/у, у якій надано таке роз’яснення: якщо спадкоємець, що закликається до спадкування, помер після відкриття спадщини, не встигши її прийняти, то право на належну йому частку у спадщині переходить до його спадкоємців[3]. Згодом роз’яснення судового органу було відображене законодавцем у тексті відповідної норми Цивільного кодексу України (далі — ЦК). При цьому на відміну від спадкового права пострадянських країн у деяких європейських державах, наприклад, у Німеччині, поняття «спадкова трансмісія» відсутнє, оскільки спадкоємець є таким, що прийняв спадщину, якщо в установлений законом строк він не відмовився від неї (§ 1943 НЦУ). При цьому право на відмову від спадщини переходить у порядку спадкування (§ 1952 НЦУ)[4].

Відповідно до ч. 1 ст. 1276 ЦК, якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов’язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців. Інакше кажучи, до спадкоємців переходить нереа­лізоване померлим право на спадщину, не змішуючись при цьому із самою спадщиною, що відкрилася[5].

Наведена норма ЦК закріплює правило про спадкову трансмісію, при якій померлий спадкоємець називається трансмітентом, а спадкоємець, до якого переходить право на прийняття спадщини — трансмісаром.

Перехід права на прийняття спадщини у порядку спадкової трансмісії необхідно відмежовувати від такої досить схожої конструкції, як спадкування за правом представлення (ст. 1266 ЦК).

Видається, що різниця між спадкуванням за правом представлення і спадковою трансмісією здійснюється за трьома критеріями. По-перше, спадкування за правом представлення має місце лише при спадкуванні за законом, при спадкуванні за заповітом спадкування за правом представлення не застосовується. Тоді як спадкова трансмісія має місце у разі спадкування як за законом, так і за заповітом. Про це свідчить той факт, що законодавець розташував норми, які регулюють спадкування за правом представлення (ст. 1266 ЦК) у главі, присвяченій спадкуванню за законом, тоді як у ст. 1276 ЦК прямо зазначається про можливість застосування спадкової трансмісії до спадкоємців як за законом, так і за заповітом. По-друге, за правом представлення право на спадщину мають внуки, правнуки та інші особи, чітко визначені законом. При спадковій трансмісії спадкують усі спадкоємці померлого спадкоємця, який не встиг прийняти спадщину сам. У цьому сенсі особливістю спадкування за правом представлення є те, що при спадкуванні за прямою низхідною лінією право представлення діє без обмеження ступеня споріднення. Якщо право на спадкування за правом представлення виникає одночасно у кількох осіб, то та частка спадщини, яка належала б за законом особі, яку вони представляють, розподіляється порівну (двоє онуків після батька щодо діда, двоє племінників після матері щодо тітки її сестри тощо). По-третє, слід мати на увазі часовий критерій, тобто право спадкування за правом представлення має місце лише тоді, коли спадкоємець за законом помирає до відкриття спадщини, тобто раніше смерті самого спадкодавця. Спадкова трансмісія настає у тих випадках, коли спадкоємець як за законом, так і за заповітом помер після відкриття спадщини та не встиг її прийняти. Якщо спадкоємець прийняв спадщину (незалежно від способу прийняття) або ж вважається таким, що прийняв спадщину (частини 3, 4 ст. 1268 ЦК) і помер, не оформивши спадкових прав, спадщина, яку він прийняв, підлягає розподілу вже між його спадкоємцями[6], без застосування переходу права на прийняття спадщини. Вказане правило не завжди правильно застосовується на практиці. Так, Верховний Суд України, скасовуючи постановлені по справі рішення, визнав помилковим застосування до спірного випадку ст. 1276 ЦК.



[1]    Основы наследственного права России, Франции, Германии / под. общ ред. Е.Ю. Петрова. – М.: Статут, 2015. – С. 194.

 

[2]    Гончарова А. Розмежування понять «спадкова трансмісія» і «спадкове представлення» / А. Гончарова // Підприємництво, господарство і право. – 2009. – № 11. – С. 48.

 

[3]    Хаскельберг Б.Л. Наследование по праву представления и переход права на принятие наследства // Цивилистические записки: Межвузовский сборник научных трудов. Вып. 3. К 80-летию С.С. Алексеева. М.: Статут, 2004. С. 241.

 

[4]    Основы наследственного права России, Франции, Германии / под. общ ред. Е. Ю. Петрова. – М.: Статут, 2015. – С. 194.

 

[5]    Основы наследственного права России, Франции, Германии / под. общ ред. Е. Ю. Петрова. – М.: Статут, 2015. – С. 194.

 

[6]    Печений О.П. До питання про спадкування за правом представлення / О.П. Печений // Вісник Національної академії правових наук України. – 2012. – № 1. – С. 116–117.

 

Олег Печений отримати повну версію статті