Проведено аналіз поняття «нерухоме майно». Розглянуто особливості нерухомих речей, окремі види нерухомості. Наведено відмінні риси набуття та закріплення права власності на об’єкти нерухомості за окремими договорами.
Ключові слова: нерухоме майно, об’єкти нерухомості, договір купівлі-продажу, договір іпотеки, договір дарування, договір ренти, договір управління майном, набувальна давність, договір довічного утримання (догляду).
Проведен анализ понятия «недвижимое имущество». Рассмотрены особенности недвижимых вещей, отдельные виды недвижимости. Приведены отличительные черты приобретения и закрепления права собственности на объекты недвижимости по отдельным договорам.
Ключевые слова: недвижимое имущество, объекты недвижимости, договор купли-продажи, договор ипотеки, договор дарения, договор ренты, договор управления имуществом, приобретательная давность, договор пожизненного содержания (досмотра).
Корінні перетворення в економіці України потягли як відновлення системи правового регулювання цивільних правовідносин, так і використання відповідних правових категорій і понять, одним з яких є поняття «нерухомість». Розподіл майна на рухоме й нерухоме відомий ще римському праву та характерний для законодавства багатьох країн. Так Цивільний кодекс Російської Федерації до нерухомого майна відносить земельні ділянки, ділянки надр, відособлені водні об’єкти та все те, що міцно пов’язане із землею, тобто об’єкти, переміщення яких без нерозмірної шкоди їх призначенню неможливе, у тому числі ліси, багаторічні насадження, будинки, споруди (ст. 130 ЦК РФ [1]); Французький цивільний кодекс — не тільки земельні ділянки, але й машини, інструменти, сировину, сільськогосподарське знаряддя тощо (статті 517–526 ФЦК [2]); Німецьке цивільне уложення — земельні ділянки, їх складові частини; речі, міцно пов’язані з ґрунтом будівлі, продукти землі, поки вони пов’язані з ґрунтом, насіння, якщо воно внесене в землю, рослини та насадження (§§ 94–96 НЦУ [3]).
Такий розподіл пов’язують із правом приватної власності на природні об’єкти, у першу чергу на землю, зі введенням цих об’єктів у цивільний оборот, а отже, і з розвитком останнього.
Поняттям «нерухоме майно» у новому Цивільному кодексі України 2003 р. охоплюються земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на землі, переміщення яких неможливе без їх знецінювання та зміни їх призначення (ч. 1 ст. 181 ЦК України [4]).
Нерухоме майно є об’єктом цивільного права і тому тісно пов’язане з поняттям речей у цивільному обороті. Відомо, що об’єкти цивільних прав — це ті речі, дії, у зв’язку з якими виникають та здійснюються цивільні права та обов’язки. Під речами наука цивільного права розуміє надані природою та створені людиною цінності матеріального світу, що виступають як об’єкти цивільних прав.
Аналіз будь-якого поняття здійснюється шляхом виділення його істотних ознак. Насамперед, із визначення, даного в ст. 181 ЦК України, убачається, що поняття «нерухомість» містить у собі певну групу речей. Зміст визначення речі дозволяє виділити її ознаки. По-перше, це матеріальний субстрат. По-друге, річ є предметом. Це означає, що протягом певного тривалого проміжку часу річ здатна мати свої просторові рамки та стійку структуру. За цією ознакою із числа речей виключаються рідини, гази, що перебувають у незамкненому просторі, та енергія сама по собі, що не має просторових форм. Відносно нерухомості просторова обмеженість проявляється в тому, що до нерухомого майна належать не земля, надра або води в цілому, а земельні ділянки, ділянки надр та відособлені водні об’єкти. З урахуванням даного положення під лісами варто також розуміти ділянки лісу. По-третє, стосовно юридичного поняття «річ» об’єкт повинен бути здатний для володіння ним людиною. Об’єкти матеріального світу, наприклад, космічні тіла, володіння якими поки неможливе, не можуть як такі бути предметом панування (відношення статики), отже, і предметом обороту (відношення динаміки), і тому не мають потреби в правовому опосередкуванні. Як указувалося раніше, об’єкти, що не мають значення для права, не можуть розглядатися як правові категорії. Разом із тим не обов’язково, щоб річ безпосередньо перебувала в володінні будь-кого. Безхазяйні речі однаково залишаються речами. Тут визначальне значення має принципова здатність до володіння. І по-четверте, об’єкт повинен мати властивості, що задовольняють будь-які людські потреби. В економічній площині даний об’єкт трансформується в товар, із приводу якого складаються майнові відносини. В іншому разі об’єкт виключається зі сфери дії майнових відносин і розглядатися як річ в юридичному змісті не може [5].
Такі основні підходи до правового аналізу категорії «річ».
Розподіл речей на рухомі та нерухомі ЦК України здійснює шляхом визначення, які речі є нерухомими, а які рухомими (ст. 181 ЦК України). Проте законодавець не уточнює, які саме об’єкти вважаються міцно пов’язаними із землею і яким буде заподіяна нерозмірна шкода їх призначенню в разі переміщення. Сучасні технічні досягнення дозволяють переміщати навіть монументальні будинки на значні відстані не тільки без «нерозмірної», але й без будь-якої шкоди їх призначенню.
У чому ж особливість нерухомих речей? При першому ж розгляді легального визначення нерухомості привертає увагу ознака міцного зв’язку із землею. Ця ознака традиційно властива нерухомому майну. Вона використовувалася ще в римському приватному праві. Часто ознаку міцного зв’язку із землею називають природним, а нерухоме майно, виділене за цією ознакою, — «нерухомістю за природою». Міцність зв’язку із землею в ст. 181 ЦК України розуміється як неможливість переміщення об’єкта без його знецінювання та зміни його призначення. Земельну ділянку перемістити у просторі неможливо. Будинок у разі спроби переміщення загине. Тому за ознакою міцного зв’язку із землею земельна ділянка та будинок належать до нерухомості.
Лавка досить просто може бути переміщена, наприклад, із підсоння в тінь. При цьому лавка збереже своє призначення. За ознакою відсутності міцного зв’язку із землею лавка не належить до нерухомості, а є рухомою річчю. Легальне розуміння міцного зв’язку із землею відповідає традиційному цивілістичному підходу.
Під нерухомістю розуміється, насамперед, ючастина земної поверхні і все те, що з нею пов’язане настільки міцно, що зв’язок не може бути розірваний без порушення виду й мети речі.
Так, по-перше,

На виконання плану роботи Головного управління юстиції в м. Києві на 2 квартал 2007 року, на підставі проведених комплексних перевірок державних нотаріальних контор м. Києва та узагальнень із даного питання, підготовлених завідувачами держнотконтор проаналізовано стан дотримання вимог Порядку ведення та заповнення реєстрів для реєстрації нотаріальних дій, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 15 липня 2003 року № 87/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15.07.2003 р. № 598/7919 (далі — Порядок).
Узагальнення практики ведення реєстрів підготовлені та надіслані до Головного управління юстиції всіма без винятку зав. держнотконторами. Проте деякі узагальнення по окремих державних нотаріальних конторах носять формальний характер. Завідувачем не зазначено про конкретні недоліки державних нотаріусів при веденні та заповненні реєстрів для реєстрації нотаріальних дій, не висвітлено заходів, які вживалися завідувачами для недопущення та попередження помилок і порушень вимог Порядку. Проте, як показує практика, при здійсненні комплексних перевірок роботи державних нотаріальних контор виявлено окремі порушення та недоліки, які допускаються державними нотаріусами при веденні реєстрів для реєстрації нотаріальних дій.
У відповідності до ст. 52 Закону України «Про нотаріат», Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, п. 1 Порядку, усі нотаріальні дії реєструються в реєстрах нотаріальних дій. Із метою належного контролю за використанням, заповненням та веденням реєстрів у Головному управлінні юстиції в м. Києві запроваджено ведення журналів видачі належним чином завірених реєстрів державним і приватним нотаріусам м. Києва. Ведення цих журналів здійснюється у відповідності до правил діловодства та згідно із затвердженою номенклатурою справ.
Кожний нотаріус веде окремий реєстр для реєстрації нотаріальних дій.

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно

Правоприменительные проблемы украинского законодательства являются поистине неисчерпаемыми, постоянно и вновь возникающими. Львиную долю таких проблем порождают создатели подзаконных нормативно-правовых актов, неоднозначных в понимании, противоречащих нормам законов или их искажающих. Дальше других в этом направлении продвинулись налоговые органы. Так, в настоящей статье мы попробуем разобраться с позицией налоговиков о необходимости предоставления государственными нотариальными конторами и частными нотариусами информации о лицах, одаренных «с их участием».
Напомним кратко предысторию.
С 1 января 2005 года вступили в силу статьи 13 и 14 Закона Украины «О налоге с доходов физических лиц», регламентирующие, соответственно, порядок налогообложения доходов, полученных вследствие принятия наследства и в качестве подарка. При этом п. 13.4 ст. 13 возлагает на нотариусов обязанность направления налоговому органу информации о выданных свидетельствах о праве на наследство в сроки, установленные для налогового периода (т. е. в течение 40 дней, следующих за отчетным кварталом). В отношении договоров дарения ничего подобного не сказано.
Однако правила налогообложения как доходов, полученных вследствие принятия наследства, так и подарков установлены законом одинаковые: статья 14 по подаркам для установления правил их налогообложения отсылает к статье 13 по наследству.
По-видимому, именно такие одинаковые правила налогообложения и дали повод для утверждения единого порядка и формы информирования налоговых органов нотариусами о получателях указанных доходов.
Сначала появился приказ ГНАУ от 19.08.2005 г. № 352, утвердивший форму № 2ДФ «Информация о выданных свидетельствах о праве на наследство и удостоверенных договорах дарения». Затем с изданием 20.07.2006 г. приказа ГНАУ № 425 форма № 2ДФ была отменена и установлено, что вместо нее необходимо указывать соответствующую информацию в форме № 1ДФ (утверждена приказом ГНАУ № 451 от 29.09.2003 г.). Соответственно, для целей ее заполнения коды видов доходов дополнены такими, как доходы, полученные вследствие принятия наследства (в качестве подарка) отдельных видов имущества.
Таким образом, на сегодняшний день положения Порядка заполнения и предоставления налоговыми агентами налогового расчета сумм дохода, начисленного (уплаченного) в пользу плательщиков налога и сумм удержанного с них налога, утвержденного одним с формой № 1ДФ приказом, обязывает нотариусов подавать такую форму соответствующим налоговым органам, заполняя не все графы, а указывая только идентификационный номер получателя дохода и соответствующий код такого дохода.
Если в отношении информации о выданных свидетельствах о праве на наследство принципиально спорить не с чем , то в части информирования нотариусами налоговых органов о нотариально удостоверенных договорах дарения, стоит задуматься об обоснованности такого требования.
Приведем наши аргументы.
Определяющим в рассматриваемом вопросе является первопричина, а именно, понимание того, что охватывается понятием «правила налогообложения».
Для понимания данного термина обратимся прежде всего к

ВОЛОДИМИР МАРЧЕНКО,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, шеф-редактор науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса», член Академії нотаріату України
ЗАПОВНЕННЯ ДЕКЛАРАЦІЇ НОТАРІУСОМ НА ДОХОДИ, ПОДАТОК З ЯКИХ СПЛАЧЕНО ПРИ ОТРИМАННІ ДОХОДУ (ПРОДАЖ АВТОМОБІЛЯ, НЕРУХОМОСТІ, ОТРИМАННЯ СПАДКУ)
КОЛИ НЕ ПОДАЄТЬСЯ ПОДАТКОВА ДЕКЛАРАЦІЯ?
Пунктом 179.2 Податкового кодексу України від 02.12.2010 № 2755-VI (далі — ПК) передбачається, що відповідно до розділу IV обов’язок платника податку щодо подання податкової декларації вважається виконаним і податкова декларація не подається, якщо такий платник податку отримував доходи:
• від податкових агентів, які згідно з цим розділом не включаються до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу;
• виключно від одного податкового агента незалежно від виду та розміру нарахованого (виплаченого, наданого) доходу, крім випадків, прямо передбачених цим розділом;
• від операцій продажу (обміну) майна, дарування, при нотаріальному посвідченні договорів, за якими був сплачений податок відповідно до цього розділу;
• у вигляді об’єктів спадщини, які відповідно до цього розділу оподатковуються за нульовою ставкою податку та/або з яких сплачено податок відповідно до п. 174.3 ПК;
• зазначені у пунктах 167.2–167.4 ПК, крім випадків, коли декларування таких доходів прямо передбачено відповідними нормами розділу IV ПК;
• зазначені у пп. «є» п. 176.1 ПК, — від двох і більше податкових агентів, і при цьому загальна річна сума оподатковуваних доходів, нарахованих (виплачених, наданих) такими податковими агентами, не перевищує 120 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного податкового року (за 2012 рік — 128760 грн. (120 х 1073)).
Окрім вищезазначених, випадки, коли декларація не подається, названі у п. 179.4 ПК:
а) незалежно від виду та суми отриманих доходів платниками податку, які:
• є неповнолітніми або недієздатними осо­бами і при цьому перебувають на повному утриманні інших осіб (у тому числі батьків) та/або держави станом на кінець звітного податкового року;
• перебувають під арештом або є затриманими чи засудженими до позбавлення волі, перебувають у полоні або ув’язненні на території інших держав станом на кінець граничного строку подання декларації;
• перебувають у розшуку станом на кінець звітного податкового року;
• перебувають на строковій військовій службі станом на кінець звітного податкового року;
б) в інших випадках, визначених цим розділом.
Якби нотаріус не мав подавати декларацію щодо своєї діяльності, як того вимагає п. 178.4 ПК, то подавати йому декларацію у разі настання вищеназваних обставин не потрібно було б.
А от як бути, коли протягом 2012 року нотаріус, окрім доходів від нотаріальної діяльності, отримував також і вищеназвані доходи, податок з яких був сплачений при виплаті доходів?
Показувати чи ні нотаріусу у декларації, що подається щодо нотаріальної діяльності, і ці доходи? Спробуємо розібратися з цим питанням.

ВАЛЕНТИНА БЕРЕЖНА,
завідувачка Державним нотаріальним архівом ГУЮ МЮ України в АР Крим
МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ З ПИТАНЬ ПІДГОТОВКИ СПАДКОВИХ СПРАВ
ДО АРХІВНОГО ЗБЕРІГАННЯ
Формування спадкових справ державної нотаріальної контори здійснює особа, відповідальна за ведення нотаріального діловодства.
Формування спадкових справ приватного нотаріуса здійснює особисто приватний нотаріус або особа, відповідальна за ведення нотаріального діловодства.
У спадкову справу вміщуються тільки оригінали документів та у випадках, передбачених чинним законодавством, копії таких документів, оформлених та засвідчених в установленому порядку, які необхідні для вчинення нотаріальних дій.
Не допускається включення до спадкових справ документів, які не мають відношення до спадкової справи, особистих документів, документів, що підлягають поверненню, а також чернеток.
Під час формування спадкових справ перевіряються правильність оформлення документа, наявність та відповідність вимогам законодавства документів, на підставі яких учинялась нотаріальна дія — видача свідоцтва про право на спадщину, підписи, реквізити свідоцтва, печатки тощо. У разі виявлення недоліків в оформленні документи повертаються виконавцю для опрацювання.
Документи систематизуються в хронологічному порядку за датами їх надходження, виконання, підписання, посвідчення, видачі тощо, причому документ-відповідь повинен розміщуватися після документа-запиту. У спадкову справу в хронологічному порядку підшиваються всі документи, пов’язані з оформленням спадкових справ (п. 8.6.4 Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених Наказом Міністерства юстиції України від 31.12.2008 № 2368/5 (далі — Правила).
Номери на аркушах проставляються в правому верхньому куті механічним нумератором або простим м’яким олівцем, не зачіпаючи тексту. Застосування чорнила, пасти або кольорових олівців для нумерації аркушів забороняється (п. 8.11.1 Правил).
Аркуш формату більшого, ніж формат А-4, підшивається за один бік і нумерується як один аркуш у правому верхньому куті, а потім фальцюється на формат А-4 (п. 8.11.3 Правил).
Якщо при нумерації були допущені помилки,

Договір про заставу майбутнього вражаю відноситься до категорії договорів, щодо яких законодавством не передбачена необхідність нотаріального посвідчення, але ж у нотаріальній практиці цей договір не рідкість. Специфічний предмет обумовлює немало суперечок як щодо його ідентифікації, так і щодо кола документів, які повинен витребувати нотаріус для його посвідчення. На мій погляд, передача в заставу майна, що на час укладення договору застави ще не існує, не змінює відношення до його визначення. У зв’язку з цим сторони повинні визначитися з кількістю зерна, яке передається заставодержателю, щоб то визначитися так само, як би мова йшла про, наприклад, продаж пшениці чи якоїсь-іншої культури. Прихильники протилежної точки зору вважають, що передача в заставу всього майбутнього врожаю 2007 року, на нашому прикладі пшениці, який буде зібрано з конкретних полів, указаних у договорі, є достатнім, щоб кредитор у подальшому мав змогу задовольнити вимоги. Якби й таке ставлення було б єдино вірним, нотаріус повинен роз’яснювати сторонам, що реалізація цього права заставодержателя може бути досить складною, якщо на час звернення стягнення врожай зібрано та він зберігається в сховищах. У наведеному проекті договору наявність полів, хоча це й не є обов’язковим, обумовлена, скоріше, бажанням сторін, з одного боку, конкретизувати саме ті поля, на яких вирощують передане в заставу майно, для гарантування наявності цього майна у заставодавця, а з іншого – у разі виникнення права звернути стягнення раніш, ніж врожай буде зібрано, прийняти відповідні міри до його охорони щоб уникнути суперечок з іншими кредиторами. Специфіка забезпечення зобов’язання за довгостроковими кредитами, на мій погляд, зводить нанівець можливість скористатися таким

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно

НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
щодо можливого порядку відчуження
та отримання в спадщину приватного підприємства (майна ПП) або можливого порядку заміни засновника приватного підприємства
Висновок щодо відчуження та отримання в спадщину приватного підприємства насамперед вимагає з’ясування поняття приватного підприємства. З цього приводу зазначимо таке.
По-перше, термін «підприємство» в ЦК не використовується в значенні «юридична особа», а використовується в значенні «єдиний майновий комплекс» (ст. 191 ЦК).
По-друге, такого виду юридичних осіб, як приватне підприємство, ЦК не знає.
По-третє, визначення приватного підприємства міститься в ст. 113 ГК і воно істотно відрізняється від визначення, яке надавалося приватному підприємству Законом «Про підприємства в Україні». Незважаючи на те, що цей Закон нині не чинний, приватні підприємства, створені на його підставі, існують.
По-четверте, з визначення ПП, як наданого у ГК, так і того, що мало місце раніше, однозначно не ясно, на якому праві йому належить майно. Інакше кажучи: чи є ПП власником майна, чи воно належить йому на праві господарського відання.
По-п’яте, попереднє непорозуміння тягне за собою ще одне непорозуміння — чи має засновник (и) ПП корпоративні права.
Тому при відповіді на питання про відчуження та отримання в спадщину приватного підприємства слід враховувати, що відчужуватися може лише майно (єдиний майновий комплекс), а тому говорити чи вказувати в договорах про відчуження або спадкування приватного підприємства, яке є юридичною особою, не вірно. Особи не відчужуються. Відчужується їх майно!
Якщо ПП є суб’єктом права, то підприємство (ЄМК) — об’єкт права. Усвідомлено припускаючи складність сприйняття фразеологічного обороту, тим не менш вкажемо на вірність терміну «підприємство приватного підприємства» (який можна «перекласти» як «майно приватного підприємства» або «єдиний майновий комплекс приватного підприємства»). Це цілком прийнятний юридичний вираз, що означає повну сукупність майна, що належить приватному підприємству.
За ст. 113 ГК ПП — це підприємство, що діє на основі приватної власності одного або декількох фізичних осіб або на основі приватної власності юридичної особи. З цього випливає, що:
– ПП може бути створено однією або декількома фізичними особами або однією юридичною особою-власником (тобто товариством або установою) і навпаки — ПП не може бути створено декількома юридичними особами або фізичною (ними) і юридичною (ними) особами;
– вираз «діє на основі приватної власності» ще не означає те, чи є само ПП власником. На практиці існують ПП, які є як власниками, так і невласниками;
– не відомо, до яких підприємств слід відносити ПП — до унітарних чи корпоративних.
Можна розмірковувати таким чином:
відповідно до ч. 4 ст. 63 ГК корпоративними є ПП, засновані на приватній власності двох або більше осіб, а ПП, засновані на приватній власності однієї особи, — унітарні.
Такий підхід викликає багато запитань, оскільки ТОВ, створене одною особою, у будь-якому випадку визнається корпоративним (ч. 5 ст. 63) і тому не зрозуміло, чому ж для ПП подібне правило неможливе.
Від відповіді на це питання залежить відповідь і на запитання про те, чи має засновник ПП корпоративні права? Якщо ПП з одним засновником є унітарним, то і корпоративних прав засновник не матиме. У свою чергу, це потребує визначення того, які права має засновник ПП по відношенню до майна ПП, а значить, — що він може відчужувати та передавати у спадщину тощо?
Розглянемо різні комбінації.
1. ПП є унітарним, тобто має одного засновника — фізичну особу — і є власником майна. Відповідно, засновник власником бути не може, у нього виникають майнові права на майно ПП, але не право власності.
Яке ж це право? На практиці часто ці права називають корпоративними. Але це не відповідає ч. 4 ст. 63 ГК. І як можуть існувати корпоративні права на підприємстві, яке не є корпоративним? Це нонсенс!
Ясно одне: засновник один і він зосереджує в себе всі майнові права (які не піддаються назві і кваліфікації). Крім того, небезспірно називати його право часткою у статутному капіталі ПП, що становить 100 % цього капіталу. Логічніше тоді вказувати про право засновника на статутний капітал ПП. Однак і такий підхід підтримувати беззаперечно не можна, адже статутний капітал сам по собі не є оборотоздатним об’єктом. Його не можна продати та передати у спадщину. Тому право на нього також є достатньо умовним.
Отже, проблематика однозначного визначення прав засновника на майно ПП не може бути вирішена в сучасному стані регулювання ПП.
Нотаріусам слід порадити лише одне: якщо є нагальна потреба у позначенні тих прав, що має засновник, наприклад, у разі їхнього відчуження за договором чи в порядку спадкування, то найближчою до реальності є вказівка на нього як на майнове право засновника приватного підприємства.
2. Якщо ПП створене однією фізичною особою (тобто має одного засновника — фізичну особу) і не є власником майна, то це майно належить ПП на праві господарського відання (ст. 136 ГК).
Власником же майна ПП буде сам засновник. Як власник засновник здійснює всі правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження цим майном. Тобто він може укладати правочини з ним (продавати майно ПП, передавати у спадщину тощо).
Разом із тим дані питання мають врегульовуватися в статуті ПП, де встановлюється порядок відчуження майна ПП та укладення з таким майном інших правочинів. Цей аспект важливий, оскільки засновник хоча і є власником майна ПП, але не повинен поводитися з ним так само, як і з іншим своїм майном, бо майно ПП використовується в процесі діяльності іншої особи — приватного підприємства. Для порівняння: у державного чи комунального підприємств, що не є власниками, а власниками їхнього майна виступають відповідно держава або територіальна громада, майно не може бути цими власниками вилучене у будь-який час, бо це завадить не тільки їхній діяльності, а й цивільному обороту, в якому дані підприємства беруть участь. Те саме стосується і майна ПП.
3. Якщо ПП створене декількома фізичними особами і є власником майна, то воно являє собою так зване корпоративне підприємство (термін, застосовуваний в ГК), але не господарське товариство. На практиці такий варіант зустрічається вкрай рідко.
Як і господарське товариство, таке ПП виступатиме власником, а його засновники матимуть корпоративні права, що визначатимуться правом на частку в статутному капіталі ПП. Останнє не суперечить визначенню корпоративних прав, наведених ст. 167 ГК, бо їх можуть мати не лише учасники господарських товариств, а й особи, частка яких визначається в майні господарчого суб’єкта.
У разі відчуження даних прав предметом договору купівлі-продажу буде право на частку в статутному капіталі ПП.
4. Якщо ПП створене декількома фізичними особами і не є власником майна, тобто його майно належить на праві спільної власності його засновникам. Такі ПП в дійсності не існують. Проте, якщо і припустити існування такої моделі ПП, то його засновники як співвласники матимуть право на частку в спільному майні — майні ПП, а ПП належатиме право господарського відання на це майно.
І Відчуження майнових прав,
які належать засновникам ПП
Якщо навіть дійти висновку про те, що засновники ПП мають корпоративні права, то це не тягне за собою однозначної відповіді на питання про те, чи можна їх відчужувати. Для того щоб стверджувати про можливість відчуження майнових прав ми маємо переконатися, що вони є об’єктами цивільних прав. А значить, з ними можна укладати договори та інші правочини.
Разом із тим корпоративні права відсутні серед об’єктів, позначених ст. 177 ЦК. Та й узагалі ЦК термін «корпоративні права» не застосовує, тому питання про відповідність чи суперечність відчуження корпоративних прав до ЦК не варто й порушувати.
В ГК ж ці права хоч і врегульовано, але не позначено, що вони можуть відчужуватися та через них укладаються різні правочини. Згідно зі
ст. 167 ГК України корпоративні права — це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та установчими документами. Отже, ніякого натяку на розуміння корпоративних прав як об’єктів.
Тому наявні істотні перешкоди для визнання корпоративних прав об’єктом, а відтак — вчинення з ними правочиніів та їх спадкування.
ЦК оперує іншим поняттям — «частка в статутному капіталі», з якою можуть вчинятися правочини.
Таким чином, законодавство розмежовує поняття «права учасників господарського товариства», «частка в статутному капіталі» та «корпоративні права». Щодо «прав засновника ПП», які також часто фігурують в договорах, то вони в ГК взагалі не врегульовані, і дуже важко надати їм зрозумілої правової характеристики. Тим більше, що існують декілька різновидів приватних підприємств — і власників, і невласників, і створених однією, і кількома особами. Тому «права засновника» є умовним зібраним поняттям і не можуть відчужуватися та спадкуватися.
Таким чином, як і стосовно висновку про правовий статус ПП та його майна, однозначності у відповіді на запитання, що являють собою права засновників ПП та як їх можна відчужувати, не існує. Найлогічніше дорівнятися до прав учасників ТОВ, аби аналогічно поводитися з відчуженням прав засновників ПП. Тоді ми матимемо той об’єкт, який врегульовується в ЦК — «частка в статутному капіталі» і який є різновидом майнових прав, тобто з ними можна укладати правочини. «Права учасників господарського товариства» не відносяться до категорії об’єктів цивільних прав, з якими укладаються правочини.
• З наведених міркувань можна дійти висновку, що під час існування в Україні суперечливого законодавства нотаріусам слід виходити з безпроблемного визначення предмета договору. Ним має бути частка в статутному капіталі ПП.
• Якщо ж засновник ПП один, то як предмет договору купівлі-продажу має вказуватися майнове право засновника на майно ПП.
Звичайно, що це компроміс, але компроміс розумний, бо інші варіанти тим більше неприйнятні.
ІІ Спадкування майна ПП
Спадкування майна ПП залежить від того, яке право мав засновник (чи засновники) на майно цього підприємства.
• Якщо засновник був власником, то спадкуватиметься майно ПП, яке і позначається в свідоцтві про право на спадщину.
• У противному разі спадкуватиметься майнове право засновника на майно ПП (на зразок з правом на частку в статутному капіталі учасника господарського товариства).
• Якщо ж ПП мало кілька засновників і йдеться про спадкування того, що належало одному з них, то до спадкової маси входитиме право на частку в статутному капіталі ПП.
Разом із тим залишається не розкритим питання про те, чи стає спадкоємець (спадкоємці) померлого засновником ПП, тобто чи заступає він (вони) місце померлого?
У відсутність врегулювання цього питання в ГК, воно має знайти належне регулювання на рівні статуту ПП. Слід указати, що це важливий аспект, оскільки, як у випадках з учасниками ТОВ, спадкоємці засновника ПП можуть не виявити згоди вступити до ПП або інші засновники ПП виступатимуть проти. Тоді у спадкоємця виникає право вимагати від ПП сплатити йому частку майна ПП, пропорційну частці померлого. Виникає ситуація, за якої частка в статутному капіталі не переходить до спадкоємця, а переходить натомість право майнової вимоги.
Бажано всі ці нюанси врегулювати в статуті ПП. Однак у разі відсутності такого регулювання і виникненні спору є високий ступінь вірогідності того, що суд застосує за аналогією відповідні норми про права учасників ТОВ.
Отже, для відповіді на питання про те, як спадкується майно ПП, слід розібратися, яке саме наявне приватне підприємство, тобто необхідно уважно проаналізувати його статут і зробити висновок, який правовий статус цього підприємства і правовий режим його майна. Від цього залежить те, що успадковуватиметься.
Доктор юридичних наук,
професор кафедри цивільного права № 1
Національної юридичної академії України
імені Ярослава Мудрого,
член-кореспондент
Академії правових наук України І. В. Спасибо-Фатєєва

ОЛЕНА САМОЩЕНКО,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу
ПОРЯДОК ТА СТРОКИ ОСКАРЖЕННЯ ПОДАТКОВОГО ПОВІДОМЛЕННЯ-РІШЕННЯ (РІШЕННЯ) ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ ІНСПЕКЦІЇ
У попередніх статтях ми розглянули види податкових перевірок та порядок їх проведення, а також умови допуску посадових осіб органів державної податкової служби до проведення перевірок.
Відповідно до ст. 56 Податкового кодексу України (далі — ПКУ) рішення, прийняті контролюючим органом, можуть бути оскаржені в адміністративному або судовому порядку.
У разі коли платник податків вважає, що контролюючий орган неправильно визначив суму грошового зобов’язання або прийняв будь-яке інше рішення, що суперечить законодавству або виходить за межі повноважень контролюючого органу, встановлених ПКУ або іншими законами України, він має право:
звернутися до контролюючого органу вищого рівня зі скаргою про перегляд цього рішення (адміністративне оскарження);
оскаржити рішення податкового органу в суді.
Не підлягає оскарженню грошове зобов’язання, самостійно визначене платником податків.
Процедура адміністративного оскарження вважається досудовим порядком вирішення спору. День закінчення процедури адміністративного оскарження вважається днем узгодження грошового зобов’язання платника податків.
1. ПОДАННЯ СКАРГИ ДО КОНТРОЛЮЮЧОГО ОРГАНУ ВИЩОГО РІВНЯ
Положення про порядок подання та розгляду скарг платників податків органами державної податкової служби затверджене наказом Державної податкової адміністрації України від 23.12.2010 р. № 1001, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 06.01.2011 р. за № 10/18748 (далі — Положення).
Скарга подається до органу державної податкової служби протягом десяти календарних днів, що настають за днем отримання платником податків податкового повідомлення-рішення або будь-якого іншого рішення органу державної податкової служби, що оскаржується.
Скарги на рішення органів державної податкової служби районного рівня подаються до органів державної податкової служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Скарги на рішення державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі подаються до Державної податкової адміністрації України.
Відмова у прийнятті скарги платника податків забороняється. Реєстрація скарги повинна відбуватися в день її подання або надходження до органу державної податкової служби.
Згідно з п. 4 Положення у скарзі має бути зазначено:
а) прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання фізичної особи — платника податку, а також адреса, на яку необхідно надіслати рішення за скаргою;
б) найменування органу державної податкової служби, яким видано податкове повідомлення-рішення про визначення суми грошового зобов’язання платника податків або будь-яке інше рішення органу державної податкової служби, що оскаржується, дата і номер, назва податку, збору або штрафної (фінансової) санкції та сума;
в) суть порушеного питання, прохання чи вимоги й обґрунтування незгоди платника податків із сумою грошового зобов’язання, визначеною органом державної податкової служби у податковому повідомленні-рішенні, або незгоди з іншим рішенням органу державної податкової служби;
г) про повідомлення чи неповідомлення відповідного органу державної податкової служби про подання скарги органу державної податкової служби вищого рівня;
ґ) підпис фізичної особи — платника податку. Якщо скарга в інтересах фізичної особи — платника податку подається її представником, то до скарги долучається копія довіреності, оформленої відповідно до вимог законодавства;
д) перелік документів і розрахунків, що додаються до скарги, у разі надсилання скарги поштою додається опис укладеного та повідомлення про вручення.
Скарга, оформлена без дотримання вимог, зазначених у п. 4 Положення, повертається особі, яка її подала (надіслала), з відповідними роз’ясненнями не пізніше п’яти днів від дня отримання такої скарги.
У разі якщо орган державної податкової служби приймає рішення про повне або часткове незадоволення скарги, платник податків має право звернутися протягом десяти календарних днів, наступних за днем отримання рішення про результати розгляду скарги, з повторною скаргою до органу державної податкової служби вищого рівня.
Скарга, подана із дотриманням порядку і строків, визначених Положенням, зупиняє виконання платником податків грошових зобов’язань, визначених у податковому повідомленні-рішенні (рішенні), на строк від дня подання такої скарги до органу державної податкової служби до дня закінчення процедури адміністративного оскарження.
Протягом зазначеного строку податкові вимоги з податку, що оскаржуються, не надсилаються, а сума грошового зобов’язання, що оскаржується, вважається неузгодженою.
Орган державної податкової служби при розгляді скарги платника податків перевіряє правомірність нарахування, здійсненого органом державної податкової служби, у випадках, визначених ПКУ, або прийняття будь-якого рішення органу державної податкової служби, що оскаржується, і приймає одне з таких рішень: