Відповідно до ст. 657 Цивільного кодексу України, договір відчуження нерухомого майна укладається в письмовій формі і підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Перехід права на земельну ділянку при переході права на будівлю і споруду визначений ст. 120 Земельного кодексу України, ст. 377 Цивільного кодексу України.
У частині 3 ст. 640 Цивільного кодексу України зазначено: „Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації – з моменту державної реєстрації”.
Про необхідність державної реєстрації права власності на нерухомі речі йдеться і в статтях 182, 210 Цивільного кодексу України.
Порядок посвідчення угод щодо відчуження та заставу майна регламентується і ст. 55 Закону України „Про нотаріат” № 3425-XII вiд 2 вересня 1993 р.
При посвідченні правочинів нотаріус з’ясовує обсяг цивільної дієздатності фізичних осіб, які є учасниками правочинів, що регламентовано ст. 44 Закону України „Про нотаріат” та п. 39 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 3 березня 2004 р., що також регламентовано ст. 24–49 Цивільного кодексу України.
У відповідності до ч. 4 ст. 55 Закону України «Про нотаріат», посвідчення угод про відчуження об’єктів нерухомого майна провадиться за місцем розташування вказаного майна або за місцезнаходженням однієї зі сторін правочину.
Відповідно до ст. 647 Цивільного кодексу України, місцем укладення договору є місце проживання фізичної особи або місцезнаходження юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором. З метою встановлення єдиної нотаріальної практики у застосуванні вказаної норми необхідно зауважити, що за Цивільним кодексом України (ст. 93) термін „місцезнаходження” стосується лише юридичної особи. Таким чином, якщо сторонами (однією зі сторін) договору є юридичні особи, посвідчення договору може провадитися за місцезнаходженням однієї зі сторін (юридичної особи) правочину. Поряд із цим, посвідчення договору про відчуження нерухомого майна може провадитися також за місцем розташування вказаного майна.
Оскільки, відповідно до статті 29 Цивільного кодексу України, фізична особа має місце проживання, у випадках, коли сторонами за договором відчуження нерухомого майна є фізичні особи, нотаріальне посвідчення таких договорів можливе лише за місцем розташування цього нерухомого майна.
Договори про відчуження нерухомого майна, посвідчуються за умови подання документів, які підтверджують право власності на майно, що відчужується. Такі документи нотаріус приймає лише за наявності відмітки про реєстрацію відповідних прав та Витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно, що є невід’ємною частиною правовстнавлювального документа.
Коли за одного власника діє представник, форма довіреності повинна відповідати формі, в якій, відповідно до закону, має вчинятися правочин (ст. 245 Цивільного кодексу України). Відповідно до ч. 3 ст. 244 Цивільного кодексу України, довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.
Відповідно до частин 2 і 3 ст. 177 Сімейного кодексу України, батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органів опіки та піклування вчиняти визначені цією статтею правочини (батьки неповнолітньої дитини мають право давати згоду на вчинення правочинів) щодо майнових прав дитини.
Враховуючи це, будь-які дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення прав та обов’язків малолітніх, мають здійснюватися батьками дитини з дозволу органів опіки та піклування. Зазначена вимога стосується і випадків придбання майна на користь малолітньої дитини. Виходячи з аналізу ст. 242 Цивільного кодексу України, батьки є законними представниками дитини, і не мають право на передачу цих повноважень іншим особам за виключенням випадків, установлених законом.
Нотаріус не приймає для посвідчення правочин, що укладається від імені малолітньої дитини представником його батьків (усиновлювачів) або одного з них

АЛЛА КАЛЬНІЧЕНКО,
юрист
АНАСТАСІЯ ШЕМШУР,
юрист
ЗМІНА ЦІЛЬОВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК (ІЗ ВРАХУВАННЯМ НОВИХ НОРМ, ЯКІ НАБУЛИ ЧИННОСТІ З 2013 РОКУ). ОСОБЛИВОСТІ ЗМІНИ ЦІЛЬОВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ЗЕМЕЛЬ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури відведення земельних ділянок та зміни їх цільового призначення» внесено зміни до ст. 20 Земельного кодексу України (далі — ЗК), якою визначається порядок встановлення та зміни цільового призначення земельних ділянок.
1. Поняття «цільове призначення земельної ділянки» та його співвідношення з поняттям «категорія земель»
Як же наше законодавство тлумачить поняття «цільове призначення земельної ділянки»? На жаль, ЗК і, зокрема, ст. 20 взагалі не дають визначення таких понять як «категорія земель» та «цільове призначення земельної ділянки». Разом з тим можемо стверджувати, що поняття «категорія земель» ширше за поняття «цільове призначення земельної ділянки», оскільки категорія визначається не щодо конкретної земельної ділянки, а по відношенню до певної її кількості (сукупність земельних ділянок навіть можливо різного цільового призначення, які об’єднуються в одну категорію).
Що ж до поняття «цільового призначення земельної ділянки», то згідно зі ст. 1 Закону України «Про землеустрій» цільове призначення земельної ділянки — використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.
2. Повноваження органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо встановлення та зміни цільового призначення земельних ділянок
Згідно зі ст. 20 ЗК віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.
Цільове призначення земельних ділянок встановлюється цими ж органами при затвердженні проекту землеустрою щодо їх відведення або інших проектів землеустрою.
Згідно з абзацом 2 ч. 1 ст. 20 зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.
Згідно з ч. 2 ст. 20 зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
3. Як же зрозуміти, чия це земля (держави чи територіальної громади) і до кого саме звертатися?

22 травня 2003 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 889-IV «Про податок з доходів фізичних осіб» (надалі – Закон). Цей документ містить чимало новацій, які безпосередньо стосуються нас, нотаріусів, в тому числі як податкових агентів.
Оскільки ми з Вами є практиками, які повинні добре орієнтуватись в теорії законодавства, маю надію, що висвітлені мною деякі теоретичні питання щодо порядку оподаткування доходів фізичних осіб будуть непоганим посібником для використання в практичній роботі.
1. Оподаткування доходів фізичних осіб, одержаних в результаті продажу нерухомого майна
Відповідно до вимог Закону, порядок оподаткування доходів громадян, одержаних ними від продажу об’єктів нерухомості, залежить:
- від того, коли придбано таке майно: до 01 січня 2004 року чи після 01 січня 2004 року;
- від площі відчужуваного нерухомого майна;
- від того, яка за відліком операція купівлі-продажу укладена продавцем у звітному податковому році;
– від того, який вид нерухомого майна продається.
а) Якщо здійснюється операція з продажу нерухомого майна, яке станом на 01.01.2004 року перебувало у власності продавця – фізичної особи, то відповідно із пунктом 11.1 статті 11 Закону дохід, отриманий громадянином від продажу не частіше одного разу протягом звітного податкового року будинку, квартири чи кімнати (включаючи землю, що знаходиться під таким об’єктом нерухомого майна, або присадибну ділянку), оподатковується за ставкою цього податку в розмірі 1 відсотка від вартості майна, при умові що загальна площа такого будинку, квартири або кімнати не перевищує 100 квадратних метрів.
У разі, якщо площа вищевказаного об’єкта нерухомості перевищує …

Стаття 36 Закону України № 3425-XII вiд 2 вересня 1993 р. «Про іпотеку» передбачає можливість сторонам іпотечного договору визначитися зі способом звернення стягнення на майно, що є предметом іпотеки, шляхом позасудового врегулювання. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням в іпотечному договорі або шляхом укладення самостійного договору про задоволення вимог іпотекодержателя та передбачає можливість передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання (ст. 37 Закону) або право іпотекодержателя продати предмет іпотеки від свого імені будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу (ст. 38 Закону). На перший погляд – все зрозуміло. Але слід нагадати, що діюче Тимчасове положення, яке регулює питання реєстрації права власності, не дає змоги іпотечний договір вважати підставою для реєстрації права власності, незважаючи на те, що ця можливість передбачена Законом «Про іпотеку».
Щоб уникнути спорів та не звертатися до судових органів з цього приводу, мабуть, нотаріусам було б доцільно рекомендувати сторонам або орієнтуватися на позасудовий спосіб, що передбачає право продажу іпотекодержателем предмета іпотеки від свого імені, або на укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який і містить домовленість сторін щодо звернення стягнення шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання.
Закон України «Про іпотеку» не дав чіткого розуміння того, чи повинні сторони визначити один із способів задоволення вимог іпотекодержателя. Та, на жаль, практика складається так, що сторони передбачають можливість іпотекодержателю визначитися із способом звернення стягнення самостійно та вибрати більш доцільний для себе спосіб набути право власності на передане в іпотеку майно чи продати передане в іпотеку майно третій особі від свого імені. На мій погляд, це не зовсім вірно. Сторони повинні визначитися зі способом, бо це хоча і не істотна умова в силу закону, але та умова, щодо якої потрібно досягнути згоди сторін.
Питання щодо наявної податкової застави, яка виникла у іпотекодавця вже після укладання іпотечного договору повинно вирішуватися виходячи з того, що публічне обтяження не має пріоритету перед договірним, якщо воно виникло пізніше. Треба виходити з їх рівності та пріоритетності, що встановлена реєстрацією. Тому, на мій погляд, наявність податкової застави, що виникла вже під час діє іпотечного договору, не перешкоджає укладенню договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Але нотаріус повинен впевнитися в відсутності будь-яких інших, крім тих, що виникли на підставі цього іпотечного договору, заборон відчуження, а також, насамперед, будь-яких арештів, що забороняють відчуження цього об’єкту нерухомого майна та тим самим не дають змоги стати власністю іншої особи.
Щодо місця укладення договору, доцільно було б на мій погляд, користуватися

ОЛЕГ ПЕЧЕНИЙ,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права № 1
Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого
ЩОДО МІСЦЯ ВЧИНЕННЯ
І НОТАРІАЛЬНОГО ПОСВІДЧЕННЯ
ПРАВОЧИНУ
Поняття «місце вчинення правочину» має важливе значення для нотаріальної практики, оскільки з ним пов’язується і місце нотаріального посвідчення такого правочину. За загальним правилом, якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то:
1) місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони;
2) місце вчинення дво- або багатостороннього правочину встановлюється відповідно до ст. 647 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ).
Стаття 647 ЦКУ подає правила визначення місця укладення договору, за якими договір є укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором. Як бачимо, законодавець пов’язує визначення місця укладення договору із місцем проживання фізичної особи або місцезнаходженням юридичної особи, не називаючи їх сторонами договору, оскільки статус сторін вони набувають лише після укладання договору.
Із поняттями «місце вчинення правочину» і «місце укладання договору» в законодавстві про нотаріат пов’язується поняття

ДЕРЖАВНА СЛУЖБА ФІНАНСОВОГО МОНІТОРИНГУ УКРАЇНИ
ЛИСТ
від 03.02.2011 p. № 445/0320-6-5
Щодо подання державними нотаріусами форми № 1-ФМ «Форма обліку суб’єкта первинного фінансового моніторингу (відокремленого підрозділу)»
Підпунктом «г» пункту 8 частини другої статті 5 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» (далі — Закон) нотаріусів віднесено до спеціально визначених суб’єктів первинного фінансового моніторингу. При цьому, державна нотаріальна контора не є спеціально визначеним суб’єктом первинного фінансового моніторингу, але нотаріуси, які входять до її складу є суб’єктами первинного фінансового моніторингу.
На виконання пункту 1 частини другої статті 6 Закону нотаріус зобов’язаний стати на облік у Держфінмоніторингу як суб’єкт первинного фінансового моніторингу у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 25.08.2010 № 747 затверджено Порядок взяття на облік суб’єктів первинного фінансового моніторингу, реєстрації ними фінансових операцій, що підлягають фінансовому моніторингу, і подання Державному комітетові фінансового моніторингу інформації про зазначені та інші фінансові операції, що можуть бути пов’язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму (далі — Порядок).
Абзацом п’ятим пункту 6 Порядку визначено, що нотаріуси, як спеціально визначені суб’єкти первинного фінансового моніторингу, подають Держфінмоніторингу інформацію необхідну для взяття їх на облік не пізніше ніж протягом трьох робочих днів з дати встановлення ділових відносин з клієнтом, який має намір вчинити один з правочинів, визначених частиною першою статті 8 Закону.
Такими правочинами, згідно з частиною першою статті 8 Закону є правочини щодо:
купівлі-продажу нерухомості;
управління активами клієнта;
управління банківським рахунком або рахунком у цінних паперах;
залучення коштів для утворення юридичних осіб, забезпечення їх діяльності та управління ними;
утворення юридичних осіб, забезпечення їх діяльності чи управління ними, а також купівлі-продажу юридичних осіб.
Під діловими відносинами, згідно з пунктом 25 частини першої статті 1 Закону, слід розуміти відносини між клієнтом та суб’єктом первинного фінансового моніторингу, що виникли на підставі договору про надання фінансових або інших послуг.
Відповідно до пункту 7 Порядку інформація, необхідна для взяття суб’єкта на облік, подається на паперових носіях за формою, встановленою Держфінмоніторингом.
З метою забезпечення виконання зазначеного Порядку Держфінмоніторингом прийнято наказ від 26.08.2010 № 148 «Про затвердження форм обліку та подання інформації, пов’язаної із здійсненням фінансового моніторингу, та Інструкції щодо їх заповнення», який зареєстрований у Міністерстві юстиції України 06.10.2010 за № 891/18186 (далі — наказ).
Наказом затверджено форму № 1-ФМ «Форма обліку суб’єкта первинного фінансового моніторингу (відокремленого підрозділу)». При цьому звертаємо увагу, що нотаріуси заповнюють форму, передбачену для спеціально визначених суб’єктів первинного фінансового моніторингу, які провадять свою діяльність одноособово.
Зазначений наказ разом з формою обліку та Інструкцією щодо її заповнення розміщені на веб-сайті Держфінмоніторингу у рубриці «Форми подання інформації».
Таким чином, державні нотаріуси, які працюють у державних нотаріальних конторах є спеціально визначеними суб’єктами первинного фінансового моніторингу та зобов’язані подавати в установленому порядку до Держфінмоніторингу форму № 1-ФМ «Форма обліку суб’єкта первинного фінансового моніторингу (відокремленого підрозділу)».

ОЛЬГА РОЗГОН,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна
НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ГАРАЖ
Розповсюдженими є такі ситуації:
суб’єкт на своїй земельній ділянці збудував гараж, але не за проектною документацією. Чи буде це порушенням закону?
або в суб’єкта є квартира в багатоповерховому будинку. Навкруги будинку збудовані гаражі. Чи є це самовільним незаконним будівництвом?
Для будь-якого автовласника стоїть першочергова проблема — забезпечити свого залізного «вихованця» гаражем. Але як це правильно оформити? Чи на всі гаражі необхідно оформлювати право власності?
Гараж ― капітальна або тимчасова будівля чи споруда для зберігання транспортних засобів.
За строком експлуатації виокремлюють:
капітальний гараж ― будівля або споруда для зберігання транспортних засобів з нерегламентованим правоустановчим документом, що встановлює термін експлуатації;
металевий гараж (тимчасова споруда) ― споруда для зберігання транспортних засобів з терміном експлуатації, встановленим правоустановчим документом (рішенням міської ради або виконавчого комітету), яка виконується з полегшених металоконструкцій і встановлюється тимчасово. Металеві гаражі не є нерухомістю, не мають капітального фундаменту і є тимчасовими спорудами. Відповідно ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Металеві гаражі не підлягають реєстрації як тимчасові споруди, а також споруди, не пов’язані фундаментом із землею, в експлуатацію не приймаються і право власності на них не оформлюється. Земельні ділянки для обслуговування тимчасових металевих гаражів приватизації не підлягають.
Отже, як бачимо, основною відмінністю постійного (капітального) гаража від тимчасового (металевого) є наявність фундаменту.
За видами основних будівельних матеріалів, які використовують для будівництва стін, гаражі ділять на: дерев’яні, цегляні (кам’яні або блокові), металеві і т. д. Дерев’яні ― споруди з дерев’яними каркасно-панельними (щитовими) і каркасними стінами. Бутобетонні гаражі ― споруди побудовані зі збірних або монолітних шлако- або тирсобетоних матеріалів. Цегляні гаражі ― споруди з цегляними стінами. Металеві гаражі ― споруди заводського виготовлення.
За кількістю місць для автомобіля гаражі можуть бути одинарними або подвійними (спарений гараж). Спарений гараж звичайно будується, якщо в сім’ї є два автомобілі. Як правило, такі гаражі мають двоє воріт, оскільки спарений гараж з одними воротами незручний у користуванні.
Для приватних домовласників пропонуються такі види.
Окремо збудовані гаражі ― споруди з власними фундаментами й окремими входами, які є повністю незалежними від житлової будівлі. Прибудовані гаражі ― споруди, які пов’язані з будівлею хоча б однією стіною на ділянці. Прибудова частіше за все розміщена на загальному фундаменті з будинком і є його логічним продовженням. Типове місце розташування ― під кутом 90° С від зовнішнього фасаду будівлі (справа або зліва). Вбудовані гаражі ― споруди, які не мають своїх зовнішніх стін, оскільки вбудовуються в одну з існуючих будівель (частіше за все, в будинок) на ділянці, розташовуються в цокольній частині будівлі. В цокольній зоні, де такий гараж розміщений, не повинно бути житлових приміщень. Це стосується й майданчика безпосередньо над ним. Ці заходи пов’язані з безпекою мешканців.
Види гаражів, які є оптимальними для жителів великих міст.
Обваловані гаражі ― напівзаглиблені двохярусні гаражі, які розташовані поряд із житловими будинками. Підземні гаражі ― споруди, повністю заховані під землею, які розташовуються під великими площами. Усередині приміщення простір може бути поділено на окремі бокси або ж він може бути загальною стоянкою. Механізовані гаражі ― це багаторівневі гаражі з вертикальним зберіганням машин у боксах, побудованих біля глухої стіни будівель, де підйомники заганяють авто на верхні рівні.
Багатоповерхові наземні гаражі ― це багаторівневі споруди, в яких або стіни прольотів практично відсутні або ж вони мають цільні зовнішні стіни.
Багатоповерхові наземні гаражі бувають відкритого або закритого типу.
Багатоповерхові наземні гаражі відкритого типу ― це гаражі, де зовнішні стіни прольотів практично відсутні (не менше 50% від їх довжини), та мають високі бордюри або натягнуті страхувальні троси. Багатоповерхові наземні гаражі закритого типу ― це гаражі, які будуються з цільними зовнішніми стінами.
Багатоповерхові наземні гаражі, виходячи з опалення приміщення, також поділяться на:
наземний манежний ― це окремо неопалювальна «етажерка», яка складається з трьох–шести поверхів, де знаходяться автомобілі;
наземний холодний боксовий ― це «етажерка», де кожний автомобіль має своє місце, відокремлене капітальною стіною й воротами;
наземний теплий боксовий ― це окремо опалювальна «етажерка», де кожний автомобіль має своє місце, відокремлене капітальною стіною й воротами.
Комбіновані гаражі ― це споруди, які знаходяться на «гаражних поверхах», які можуть бути розташовані на нижньому рівні (в цоколі), між поверхами або ж на самому верхньому ярусі торгового, розважального центру або адміністративної будівлі. Ці типи гаражів можуть мати відкритий паркінг, розташований у цокольній частині будівлі. Для нього відводиться повністю перший поверх основної споруди, бокові стіни відсутні (тільки підпірні колони за периметром майданчика). Для сучасних багатоповерхових будинків передбачають паркінг закритого типу. Щодо міжповерхових і «верхніх» паркінгів, то для їх обслуговування потрібні вантажні ліфти для доставки машин на «відпочинок». Такі гаражі призначені для тимчасової стоянки, поки відкрита для доступу основна будівля .
Спершу зазначимо, що отримати гараж на земельній ділянці можна такими способами:
збудувати на приватній земельній ділянці;
набути за цивільно-правовими договорами, успадкувати.
Якщо суб’єкт бажає набути право на гараж, необхідно вирішити два питання:
отримати документ на законне користування (договір оренди земельної ділянки або акт держвласності на землю) або володіння землею під гаражем;
зареєструвати право власності на гараж у БТІ (якщо гараж капітальний — цегляний та/або стоїть на фундаменті, тобто невіддільний від землі).
Благоустрій території житлової та громадської забудови здійснюється з урахуванням вимог використання цієї території відповідно до затвердженої містобудівної документації, правил благоустрою території населеного пункту, а також установлених будівельних норм, державних стандартів, норм і правил (ч. 2 ст. 23 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» від 06.09.2005 р. № 2807-IV).
До об’єктів благоустрою території житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, на яких розміщені об’єкти житлової забудови, громадські будівлі та споруди, інші об’єкти загального користування (ч. 1 ст. 23 вказаного Закону).
Громадянами земельні ділянки можуть використовуватися для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва. Земельні ділянки використовуються також юридичними особами: житлово-будівельними (житловими) й гаражно-будівельними кооперативами для житлового та гаражного будівництва і підприємствами, установами та організаціями для управління багатоквартирними жилими будинками.
Порядок використання зазначених земельних ділянок визначається на підставі Закону України «Про основи містобудування» від 16.11.1992 р. № 2780-XII, Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 р. № 3038-VI, Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, Державних будівельних норм ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень» , Закону України «Про благоустрій населених пунктів» від 06.09.2005 р. № 2807-IV.
Громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених Земельним кодексом України (далі — ЗК України).

ОЛЕНА КІБЕНКО,
доктор юридичних наук, професор кафедри господарського права Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», керуючий партнер ЮФ «Кібенко, Оніка і партнери», м. Харків
ЗАСВІДЧЕННЯ ВІРНОСТІ ПЕРЕКЛАДУ ДОГОВОРУ, УКЛАДЕНОГО ЗА КОРДОНОМ: БУТИ ЧИ НЕ БУТИ?
Ідея написання цієї статті з’явилася під час ознайомлення з дискусією, яка виникла між нотаріусами на форумі «Юридичного радника» з питань можливості засвідчення вірності перекладу договору, укладеного у Франції між юридичною та фізичною особою, який не був нотаріально посвідчений та апостильований. Найбільше вразила теза про те, що договір, укладений у Франції, не має юридичної сили на території України, яка неодноразово висловлювалася як аргумент. Це мені нагадало Америку двісті років тому — в ті часи компанія, створена в одному штаті, в іншому вважалася неіснуючою. Втім, Україна — не Америка, і живемо ми у 21 сторіччі, тому звернемося до чинного законодавства України з метою отримання відповіді на такі запитання:
чи є чинним в Україні договір, укладений в іншій державі між іноземними фізичними та юридичними особами;
чи потрібно апостилювати такий договір або здійснювати його консульську легалізацію, чим відрізняються ці дві процедури;
чи можна засвідчити вірність перекладу неапостильованого/нелегалізованого договору.
Для відповіді на перше запитання слід звернутися до Закону України «Про міжнародне приватне право», який регулює відносини з іноземним елементом. У ст. 1 цього Закону відносини вважаються такими, що мають іноземний елемент, якщо:
хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;
об’єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;
юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави (відносини, в яких одна сторона або всі сторони є іноземцями).
У нашому випадку обидва учасники є іноземцями, й крім того, факт укладання договору відбувся на території іноземної держави. Таким чином, питання дійсності договору повинні визначатися відповідно до Закону України «Про міжнародне приватне право».

1. Приватне підприємство. Яким чином подарувати або продати приватне підприємство, можливо мова буде йти про корпоративні права? Процедура, які потрібні документи, що буде правовстановлюючим? Яка процедура реєстрації, що необхідно обов’язково і в якому вигляді надати реєстратору? Чи потрібна експертна оцінка об’єкта відчуження? Чи потрібно при відчуженні перевіряти податкову заставу або якісь інші заборони? Чи потрібно в цьому випадку вимагати згоду подружжя? За можливості навести приклад зразка договору відчуження.
Правовий статус приватних підприємств визначається Господарським кодексом України (далі – ГКУ). На жаль, ГКУ, так само як і його попередник – Закон «Про підприємства в України», залишив неврегульованою процедуру зміни засновника приватного підприємства.
Єдиною нормою, яка регулює зазначені відносини, є ч. 3 ст. 29 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців». Зазначена стаття закріплює наступне: «У разі внесення змін до установчих документів, які пов’язані із зміною складу засновників (учасників) юридичної особи, крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається…нотаріально посвідчена копія заяви фізичної особи про вихід зі складу засновників (учасників), або нотаріально посвідчений документ про передання права засновника (учасника) іншій особі».
Таким чином, для фізичної особи – засновника приватного підприємства Законом встановлено дві альтернативи:
– скласти заяву про вихід з товариства;
– укласти договір про передання права засновника іншій особі.
Вважаємо, що вийти «зі складу засновників» приватного підприємства неможливо, адже воно залишиться взагалі без засновників (хоча на практиці були й такі спроби). Подання ж заяви про вихід зі складу учасників приватного підприємства та передання своїх прав іншій особі є неправомірним (хоча на практиці деякі державні реєстратори приймають такі заяви). Безоплатне передання своїх майнових прав іншій особі є даруванням (ст. 717, ч. 2 ст. 718 ЦКУ) й має оформлюватися двостороннім договором, а не письмовою заявою. Крім того, правовий статус засновника приватного підприємства пов’язаний не тільки з правами, але й певними обов’язками, а тому потрібна згода іншої особи на набуття такого статусу. Зауважимо також, що державному реєстратору має подаватись нотаріально завірена копія заяви фізичної особи про вихід з товариства. Така копія має бути завірена нотаріусом тільки після засвідчення справжності підпису фізичної особи на документі (ч. 2 ст. 75 Закону «Про нотаріат»). Але нотаріус не може засвідчити справжність підпису на документі який має характер угоди (ч. 1 ст. 78 Закону «Про нотаріат»). Таким чином, якщо у заяві про вихід з товариства буде зазначено, що права засновника передаються іншій особі та назване її ім’я, то це має розглядатися як договір дарування.
Єдиним можливим і юридично обґрунтованим варіантом передання своїх прав засновника іншій особі є

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно