Відповідно до ст. 3 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948, кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність. У ст. 3 Конституції України зазначено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Кожна особа має право на життя і здоров’я. У певних випадках чи не єдиним засобом збереження життя і здоров’я є транс- плантація органів. Трансплантологія — це не просто лікування, а радикальне втручання у сферу життєдіяльності людини, що пророкує в медицині великі перемоги в майбутньому. Нові суспільні відносини, що виникли на ґрунті науково-технічного прогресу, гостро зачіпають інтереси і необхідні умови життя людини, потребують кримінально-правового регулювання та охорони, особливо в межах впровадження новітніх методів лікування і, зокрема, трансплантації органів або тканин людини. Сучасні досягнення медицини в галузі трансплантології здебільшого стосуються американської та європейської медицини. Загальновідомим є факт, що у світі щороку проводяться десятки тисяч трансплантацій різних органів. У США, наприклад, — до 30 000 за рік, а в Україні у 2014 році їх було здійснено лише 134, у тому числі 16 пересадок нирки (за потреби понад 2500); 17 пересадок печінки (за потреби 1000–1500). Що стосується трансплантації серця, то таких операцій за останні 20 років в Україні проведено лише кілька (за потреби 1000–1500). Україна значно відстає від держав Європи і за кількістю трансплантацій стовбурових клітин, досі їх не проводять від неродинного донора.

Певним проривом у згаданій вітчизняній галузі є прийняття Закону України «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині» від 17.05.2018 (у редакції Закону від 28.02.2019 № 2694-VIII; далі — Закон). Напевно, кожному з нас доводилось чути про «чорних» нотаріусів і про «чорних» трансплантологів. Були поодинокі обвинувальні вироки судів, як відносно таких нотаріусів, так і відносно таких самих трансплантологів. Їх мізерна кількість. Проте це вже інша тема. Новим Законом внесено зміни до ст. 143 Кримінального кодексу України, яка передбачає кримінальну відповідальність за порушення встановленого Законом порядку трансплантації анатомічних матеріалів людини. Закон передбачає створення Єдиної державної інформаційної системи транс плантації, яка складається з певної кількості реєстрів. Серед них — реєстр волевиявлення особи про надання згоди або незгоди на посмертне донорство або призначення нею повноважного представника, що містить таку конфіденційну інформацію про фізичну особу, яка надала згоду або незгоду на посмертне донорство або призначила повноважного представника. Згаданий реєстр повинен містити відомості про подання особою письмової заяви установленого зразка щодо згоди на посмертне донорство; відомості про подання особою письмової заяви установленого зразка щодо незгоди на посмертне донорство; відомості про подання особою письмової заяви установленого зразка щодо відкликання наданої раніше згоди на посмертне донорство; відомості про подання особою письмової заяви установленого зразка щодо відкликання наданої раніше незгоди на посмертне донорство; відомості про подання особою письмової заяви установленого зразка про призначення нею повноважного представника (у разі призначення) для надання згоди або незгоди на вилучення з тіла цієї особи анатомічних матеріалів для трансплантації та/або виготовлення біоімплантатів відомості про подання особою письмової заяви установленого зразка про відкликання раніше поданої письмової зави про призначення повноважного представника; відомості про подання особою нової письмової заяви установленого зразка про призначення нового повноважного представника.

Вивчення того чи іншого системного правового явища повинно починатись з аналізу поняття як такого, змісту, ознак та диференціації його видів. Самочинне будівництво у сфері цивільно-правових відносин посідає особливе місце, оскільки його регулювання здійснюється у притаманному лише йому правовому полі. Для надання самобуду статусу повноцінного об’єкта цивільних правовідносин, юридичного оформлення факту його існування та залучення до цивільного обороту потрібно визнати право власності на такий
об’єкт.

Тенденція суттєвого розширення обсягу самочинного будівництва обумовлена багатьма факторами, зокрема недосконалістю чинного законодавства у сфері містобудування, неузгодженості дій органів виконавчої влади й місцевого самоврядування щодо контролю за виконанням будівельних робіт і запобігання самочинному будівництву, складністю, заплутаністю та значною тривалістю дозвільних процедур у сфері містобудування тощо. З огляду на окреслену проблематику, далі йтиметься про основоположні базиси в регулюванні містобудівної діяльності через призму порядку посвідчення правочинів щодо об’єктів нерухомого майна нотаріусами України та недопущення легітимізації в результаті таких дій самочинної забудови.

Підпункт 1.7 п. 1 глави 2 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 (далі — Порядок), «Документи, що подаються нотаріусу при вчиненні правочину про відчуження та заставу майна», до травня місця 2013 року мав таку редакцію: «крім правовстановлюючого документа на житловий будинок, квартиру садибу та інше нерухоме майно, якщо воно підлягає реєстрації, долучається витяг із Реєстру прав власності на нерухоме майно. У разі, коли витяг із Реєстру прав власності на нерухоме майно містить інформацію про те, що майно, яке підлягає відчуженню, зведене, добудоване, перебудоване чи переплановане власником самочинно, нотаріус вимагає подання рішення органу місцевого самоврядування про дозвіл здійснити перебудову, прибудову, перепланування чи звести господарські, побутові будівлі та споруди. У разі відсутності такого рішення нотаріус відмовляє в посвідченні договору відчуження житлового будинку, власником якого здійснено таку перебудову, прибудову, переобладнання чи зведено господарські побутові будівлі та споруди».

У часи будь-якої політичної та економічної ситуації в Україні, незважаючи на низький рівень розвитку матеріально-технічної бази, виробництво сільськогосподарської продукції була єдиною галуззю, яка завжди демонструвала позитивні тенденції розвитку.

Для вирішення питання кредитування вітчизняних виробників сільськогосподарської продукції, 06.11.2012 було прийнято Закон України «Про аграрні розписки», що набув чинності 19.03.2013 року, яким для виробників сільськогосподарської продукції було запроваджено новий механізм залучення коштів для своєї діяльності під заставу майбутнього врожаю — інститут аграрних розписок.

Поява інституту аграрних розписок направлена на врегулювання правовідносин, пов’язаних з кредитуванням сільськогосподарських товаровиробників під заставу майбутнього врожаю, що дозволить сільськогосподарським товаровиробникам бути менш залежними від державного фінансування та покращити процес довгострокового планування їх господарської діяльності. Також запровадження інституту аграрних розписок може значно збільшити обсяги інвестицій в аграрний сектор, відкрити українським аграрним компаніям нові можливості для залучення фінансування.

Наказом Міністерства Аграрної політики та продовольства України, Міністерства юстиції України від 01.09.2015 року за №332/1627/5 «Про запровадження пілотного проекту з відпрацювання технології введення в обіг аграрних розписок» було запропоновано вдосконалити дії щодо посвідчення аграрних розписок на прикладі Полтавської області та поширити пілотний проект з відпрацювання технології введення в обіг аграрних розписок на прикладі Полтавської області з 01 вересня 2015 року на Харківську, Черкаську та Вінницьку області.

1. Законодавство, що регулює посвідчення нотаріусами аграрних розписок
Розділом II підпункту 5.30 пункту 5 глави 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України встановлений порядок посвідчення нотаріусами аграрних розписок.

Крім того, відповідно до вимог статті 7 Закону України «Про нотаріат» нотаріуси у своїй діяльності керуються законами України, постановами Верховної Ради України, указами та розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а на території Республіки Крим, крім того, — законодавством Республіки Крим, наказами Міністерства юстиції України, нормативними актами обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Здійснення операцій з аграрними розписками регулюються наступними нормативними актами законодавства України:

– Закон України «Про аграрні розписки» (далі — Закон);

– Закон України «Про нотаріат» (далі — Закон 1);

– Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку ведення Реєстру Аграрних розписок» від 17.07.2013 за № 665 (далі — Порядок);

– Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України 22.02.2012 року за № 282/20595 (далі — Порядок);

– Правила ведення нотаріального діловодства, затверджені наказом Міністерства юстиції України 22.12.2010 року за № 3253/5 (далі — Правила);

– інші акти законодавства.

Консультативно-методична рада з питань нотаріату при Головному територіальному управлінні юстиції у Харківській області звертає увагу нотаріусів області на те, що 04 листопада 2018 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» від 3 липня 2018 року № 2478-VIII (далі — Закон № 2478), який згідно зі ст. 1 розділу  ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вводиться в дію з 04 лютого 2019 року.

Вищезазначений закон застосовується до відносин, що виникли після введення його в дію, а також до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, крім частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку», що застосовується виключно до договорів і угод, укладених після введення в дію цього Закону.

Вказаним законом внесено зміни до низки законів України, в тому числі і тих, що безпосередньо регулюють порядок вчинення окремих видів нотаріальних дій.

Так, змінилися положення Цивільного кодексу України (далі — ЦК), що регулюють порядок виконання зобов’язань (ст. 543 та ст. 554), забезпечення виконання зобов’язань (ст. 559, ст. 584, ст. 593), окремі положення щодо процентів за кредитним договором (ст. 1056-1), а також порядку пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців (ст. 1281) та обов’язку отримання свідоцтва про право на спадщину спадкоємцями які її прийняли (ст. 1287).

Поряд з цим змінені деякі положення Законів України «Про дорожній рух», «Про банки та банківську діяльність», «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», «Про Розрахункову палату», «Про заставу», «Про іпотеку», «Про нотаріат», «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Отже, з 04 лютого 2019 року спадкоємці зобов’язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини не тільки у разі якщо їм відомо про його борги, а і якщо вони спадкують майно, обтяжене правами третіх осіб.

Кредиторові спадкодавця належить пред’явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, не пізніше шести місяців з дня одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину на все або частину спадкового майна незалежно від настання строку вимоги.

Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину, він має право пред’явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, протягом шести місяців з дня, коли він дізнався про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину.

З моменту введення в дію Закону № 2478 спадкоємець, який прийняв спадщину, зобов’язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах — до уповно- важеної на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину не тільки, якщо у складі спадщини є нерухоме майно, а і якщо до спадкової маси входить майно та/або майнові права, які обтяжені, та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація.

Зміни, які внесені Законом № 2478 до ст. 55 Закону України «Про нотаріат», надають можливість нотаріально посвідчувати договори про задоволення вимог іпотекодержателя в порядку ст. 38 Закону України «Про іпотеку» без надання документів, що підтверджують право власності на майно, що відчужується.

Також при посвідченні договорів відчуження встановлена вимога перевірки відсутності будь-якої заборони відчуження або арешту майна не тільки щодо нерухомого майна, а і транспортних засобів.

З 01 квітня 2019 року Державним підприємством «Національні інформаційні системи» запроваджено нове програмне забезпечення Державного реєстру обтяжень рухомого майна (далі — ДРОРМ) на платформі UnityBase («UB»).

Серед основних змін, пов’язаних з вказаним оновленням, є скасування технічної можливості внесення декількох осіб до параметрів запиту при формуванні заяви про надання інформації з ДРОРМ під час перевірки нотаріусом відсутності податкової застави.

У зв’язку з чим актуалізовано питання визначення випадків обов’язкової перевірки наявності/відсутності податкової застави за ДРОРМ, зокрема перевірки наявності/відсутності податкової застави у набувача та другого з подружжя відчужувача при посвідченні правочинів про відчуження (заставу) нерухомого (рухомого) майна.

Щодо дотримання нотаріусами процедури перевірки податкової застави при вчиненні нотаріальних дій

Підпунктами 2.1–2.3 пункту 2 глави 2, підпунктом 5.30 пункту 5 глави 2, підпунктом 6.1. пункту 6 глави 2, підпунктом 7.5. пункту 7 глави 1 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, передбачено:

– при посвідченні правочинів про відчуження або заставу (іпотеку) нерухомого майна нотаріусом перевіряється відсутність податкової застави шляхом безпосереднього доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно;

– договори про відчуження або заставу рухомого майна посвідчуються нотаріусом після перевірки відсутності податкової застави за даними Державного реєстру обтяжень рухомого майна, про що виготовляються відповідні витяги;

– при посвідченні аграрної розписки нотаріус перевіряє відсутність обтяження за відомостями, що містяться в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (в т.ч. податкової застави);

– розірвання договорів, предметом яких є майно, що перебуває у податковій заставі, здійснюється за письмовою згодою відповідного податкового органу.

Крім того, з аналізу пункту 92.2 статті 92 Податкового кодексу України вбачається необхідність перевірки податкової застави також при передачі майна в оренду (лізинг).

Договори про відчуження майна (майнових прав) платником податків, активи якого перебувають у податковій заставі, посвідчуються за умови письмової згоди відповідного податкового органу, з урахуванням положень статті 92 ПКУ.

Відповідно до статті 181 Цивільного Кодексу України (далі — ЦКУ) до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Договори про поділ нерухомого майна відповідно до діючого законодавства підлягають нотаріальному посвідченню. При посвідченні вказаної категорії нотаріальних дій нотаріусам слід враховувати наступне.

Відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі — Закон № 1952) речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Стаття 5 цього ж Закону визначає, що у речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об’єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення реєструються у Державному реєстрі прав.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦКУ). Норми ЦКУ визначають, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном; власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно) (ст. 355 ЦКУ) та може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб’єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. ЦКУ закріплює наступні положення. Частки у праві спільної час ткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності, регламентовано статтею 364 ЦКУ, згідно з якою співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації. Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Стаття 367 ЦКУ регламентує поділ майна, що є у спільній частковій власності. Так, майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Cпадкування за заповітом є самостійним і пріоритетним видом спадкування. У ст. 1223 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) вказано, що право на спадкування мають особи, зазначені у заповіті, а лише за відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини або за інших обставин, що виключають спадкування за заповітом, здійснюється спадкування за законом.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи, зроблене нею на випадок своєї смерті (ч. 1 ст. 1233 ЦК).

Право на заповіт включає і можливість заповідача у будь-який час скасувати його шляхом складання нового заповіту або шляхом подання нотаріусу заяви про скасування заповіту. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в тій частині, в якій він йому суперечить (ч. 2 ст. 1254 ЦК).

У теорії спадкового права і в судовій практиці скасування заповіту наділене рисами безповоротності і безумовності. Якщо заповіт, складений пізніше, скасовує попередній, цей попередній заповіт не може бути поновлений і за умови, що пізніше складений заповіт у свою чергу був скасований заповідачем1. Винятки встановлені лише ч. 4 ст. 1254 ЦК і стосуються випадків визнання нового заповіту, складеного заповідачем, недійсним, а не скасування заповіту.

Аналіз ст. 1254 ЦК дозволяє виокремити два способи, за допомогою яких заповідач за життя може скасувати заповіт:

1) скласти новий заповіт, який скасовує попередній;

2) скасувати заповіт шляхом вчинення відповідного одностороннього правочину, оформленого заявою про скасування заповіту2. Про можливість скасування заповіту саме заявою заповідача йдеться у нормативно-правових актах Міністерства юстиції України (наприклад, підпункти 6.1–6.3 п. 6 глави 3 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

У першому випадку розпорядження про скасування заповіту є частиною нового заповіту. Та навіть коли новий заповіт не містить прямої вказівки про скасування попереднього заповіту, відповідно до приписів ч. 2 ст. 1254 ЦК заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. 

Стаття 46 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) передбачає підстави оголошення особи померлою. Так, фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести місяців, а за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру — протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв’язку з воєнними діями, збройним конфліктом, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою відбувається за процедурою окремого провадження (ст. 293 ЦК). Заява про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою подається до суду за місцем проживання заявника або за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, або за місцезнаходженням її майна.

Після набрання чинності рішенням про оголошення фізичної особи померлою суд надсилає рішення відповідному органу державної реєстрації актів цивільного стану для реєстрації смерті фізичної особи, а також до нотаріуса за місцем відкриття спадщини, а в населеному пункті, де немає нотаріуса, — відповідному органу місцевого самоврядування для вжиття заходів щодо охорони спадкового майна. За наявності в населеному пункті кількох нотаріусів, а також у випадках, коли місце відкриття спадщини невідоме, рішення надсилається до державного нотаріального архіву з метою передачі його за належністю уповноваженому нотаріусу для вжиття заходів з охорони спадкового майна.

У випадку ж, коли до нотаріуса звертаються безпосередньо спадкоємці із свідоцтвом про смерть, виданим на підставі рішення суду про оголошення особи померлою, нотаріусом оформлюється спадкова справа за загальними правилами ведення та оформлення спадкових справ. Відмінність в оформленні спадкових прав в такому випадку полягає в тому, що при видачі свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно, нотаріусом накладається заборона відчуження успадкованого нерухомого майна.

При вирішенні питань, пов’язаних зі спадщиною, яка відкрилася до 01.01.2004 року, слід чітко керуватися пунктами 4 та 5 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України. Згідно вказаних пунктів:

4. Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

5. Правила книги шостої Цивільного кодексу України застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом. Правила статті 1277 Цивільного кодексу України про відумерле майно застосовуються також до спадщини, від дня відкриття якої до набрання чинності цим Кодексом спливло не менше одного року.

Згідно ст. 548 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Згідно ст. 549 ЦК УРСР визнавалося, що спадкоємець прийняв спадщину:

1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном;

2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Зазначені дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Особи, для яких право спадкоємства виникало лише у випадку неприйняття спадщини іншими спадкоємцями, могли заявити про свою згоду прийняти спадщину протягом строку, що залишився для прийняття спадщини. Якщо строк, що залишився, менше трьох місяців, він продовжувася до трьох місяців.

Заслуговують на особливу увагу судові спори, що стосуються визнання заповітів недійсними, коли ставиться під сумнів психічний стан заповідача.

Цивільний кодекс України (далі — ЦК) у ст. 1217 закріплює існування двох видів спадкування: за заповітом або за законом. Спадкування за законом має місце лише у разі, коли воно не змінене заповітом спадкодавця. Спадкування лише за однією підставою — за законом настає, якщо спадкодавець не скористався правом на складання заповіту або заповіт був визнаний недійсним.

При цьому не завжди правильно формулюються позовні вимоги і, як результат, резолютивна частина судового рішення містить помилкові положення, з точки зору вимог Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК).

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Здійснює це право вона виключно особисто, оскільки вчинення заповіту через представника не допускається.

Заповіт складається у письмовій формі із зазначенням місця та часу його складення, і має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може підписати заповіт, він підписується відповідно до ч. 4 ст. 207 ЦК.

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251–1252 ЦК. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у ч. 3 ст. 1247 ЦК, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Заповідач має право у будь-який час скасувати попередній і скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. Кожен новий заповіт не відновлює заповіт, який заповідач склав перед ним. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, установлених статтями 225 і 321 ЦК.

Спробуємо проаналізувати деякі дискусійні спадкові спори, коли ставиться під сумнів психічний стан заповідача.

Визнання заповітів недійсними із застосуванням медичної документації щодо стану психічного здоров’я особи на момент складання, підписання та посвідчення заповіту

Перш ніж перейти до аналізу спадкових спорів про визнання заповіту недійсним чи визнання права власності в порядку спадкування, зазначимо, що чинність заповіту закон пов’язує з дотриманням вимог щодо його форми і посвідчення (ст. 1257 ЦК).

Слід окреслити необхідні вимоги до заповітів, передбачені законом, оскільки недотримання цих вимог є підставою для визнання заповіту недійсним.

Відповідно до п. 17–18 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» № 7 від 30.05.2008 право на пред’явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача. За позовом зацікавленої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений під впливом фізичного або психічного насильства, чи особою, яка через стійкий розлад здоров’я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

Оскільки заповіт розглядається як односторонній правочин, то доцільно розглянути недійсний заповіт із позиції положень про визнання правочину недійсним.