З правової точки зору дублікат — документ, ідентичний похідному, що має такі самі юридичні наслідки, як і оригінал. Фактично видача дубліката полягає у відтворенні тексту документа, дублікат якого видається, що спрямоване на відновлення такого документа у випадку неможливості його використання з певних причин.

Відповідно до ст. 53 Закону України «Про нотаріат» у разі втрати або зіпсування документа, посвідченого або виданого нотаріусом чи посадовою особою органу місцевого самоврядування, за письмовою заявою осіб, перелічених у першому реченні ч. 5 ст. 8 цього Закону, видається дублікат втраченого документа. Видача дубліката втраченого або зіпсованого документа здійснюється державним нотаріальним архівом. До передачі в архів примірників документів, посвідчених або виданих нотаріусом чи посадовою особою органу місцевого самоврядування, дублікат втраченого документа видається відповідно нотаріусом чи посадовою особою виконавчого комітету за місцем його зберігання. Державний нотаріальний архів чи державна нотаріальна контора видають також дублікати заповітів, які надійшли на зберігання від посадових осіб, зазначених у ст. 40 Закону України «Про нотаріат».

До 01.01.2013 оформлення права власності на нерухоме майно на підставі вчиненого правочину або виданого свідоцтва про право власності проводилось, зокрема, органами місцевого самоврядування відповідно до Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції від 07.02.2002 № 7/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції 18.02.2002 за № 157/6445, яке втратило чинність 01.01.2013.

В зв’язку із запровадженням з 01.01.2013 в Україні системи державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень проводиться, зокрема, органами державної реєстрації прав — структурними підрозділами територіальних органів Міністерства юстиції.

Починаючи з 01.01.2013, повноваженнями видавати свідоцтво про право власності на нерухоме майно та, відповідно, його дублікат наділені державні реєстратори прав на нерухоме майно.

У зв’язку з набранням чинності Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» поняття «державна реєстрація договору (правочину)» перестало застосовуватися в юридичній практиці. Пов’язано це з тим, що державній реєстрації підлягає саме право на нерухоме майно, а не правочин.

Постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 № 868 прийнятий Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, яким регламентовано, що державну реєстрацію прав шляхом внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі — Державний реєстр прав) проводять орган державної реєстрації прав та нотаріус як спеціальний суб’єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно.

Нотаріус, яким вчинено нотаріальну дію з нерухомим майном, проводить державну реєстрацію прав, набутих виключно у результаті вчинення такої дії.

Відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (абзац 2 ст. 2) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно — це офіційне визнання і підтвердження державою не тільки фактів виникнення, а і переходу або припинення прав на нерухоме майно, а також обтяжень таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Стаття 3 вказаного Закону встановлює засади державної реєстрації прав, відповідно до яких державна реєстрація прав є обов’язковою. Інформація про права на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру прав.

Відповідно до Закону держава гарантує достовірність зареєстрованих прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Відповідно до ч. 4 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав та їх обтяжень була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав та їх обтяжень діяло законодавство, що не передбачало обов’язкової реєстрації таких прав та їх обтяжень. Державна реєстрація прав власності, реєстрація яких проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчиняється така дія. Державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію.

Адже непоодинокі випадки, коли дія відбулась, договір або правочин, на підставі якого мало би бути зареєстровано право, посвідчений нотаріально (до 2013 року), але до відповідного органу влади, повноважного на реєстрацію прав на нерухоме майно, громадянин документ не подав — державна реєстрація права власності не відбулась, інформації ані в БТІ, ані в іншому повноважному органі не має, а оригінал документа про право власності втрачений.

ЕВГЕНИЙ МИЗИНЦЕВ,
помощник нотариуса г. Москвы, кандидат юридических наук
ОСНОВЫ ОРГАНИЗАЦИИ НОТАРИАТА В КИТАЙСКОЙ НАРОДНОЙ РЕСПУБЛИКЕ
Развитие национальных экономик и интернационализация экономических процессов в Восточной и Юго-Восточной Азии создают объективную потребность в функционировании эффективного нотариата. Только в последнее десятилетие новые законы о нотариате были приняты в Китайской Республике (Тайвань), 2001, в Камбодже (2001), в Индонезии (2004), во Вьетнаме (2006). Особого внимания заслуживает опыт реформирования нотариата в Китайской Народной Республике, где до последнего времени нотариат существовал в форме государственного нотариата и имел большое сходство с советской моделью.
1. ИСТОРИЯ НОТАРИАТА В КНР
Длительное время правовая система Китая развивалась независимо от европейского права. Китай не знал каких-либо правовых институтов, аналогичных континентально-европейскому нотариату, подразумевающему реализацию лицом свободной профессии, полученных от государства полномочий по приданию юридической силы частным соглашениям. Уже в последние годы правления династии Цин (1644–1911) в Китае началась рецепция европейского права, которая осуществлялась либо путем его прямого заимствования, либо путем заимствования из японского права. 30 июля 1935 года Правительством Китайской Республики были приняты Временные положения о нотариальной деятельности, которые действовали на территории, находящейся под юрисдикцией городского суда Нанкина, являвшегося в то время столицей Китайской Республики. 1 апреля 1936 года там же, в Нанкине, была учреждена первая нотариальная контора в Китае.
31 марта 1943 года в Китайской Республике, на территории, контролируемой партией Гоминьдан, по образцу Закона о нотариате Японии 1908 года был принят Закон о нотариате. Нотариальные отделения были учреждены в большинстве окружных судов. Постепенно на освобожденных от японской оккупации территориях стали возникать нотариальные конторы при народных судах в Харбине, Ше¬ньяне, Шицзячжуане, Шанхае и других крупных городах.
1 октября 1949 года после победы Народно-освободительной армии Китая над группировками Гоминьдана на континенте в Пекине была провозглашена Китайская Народная Республика. 3 сентября 1951 года было принято Временное положение об организации народных судов КНР, предусматривавшее учреждение нотариальных отделений при народных судах. Во время восстановления государственной экономики и социалистического реформирования промышленности и торговли (первый пятилетний план 1953–1957 гг.) нотариальная деятельность практически ограничивалась удостоверением различных договоров между государственными предприятиями с одной стороны и частными промышленным и торговым бизнесом с другой. В 1956 году из 224 тысяч совершенных нота¬риальных действий 80% касались экономических контрактов между частными и государственными предприятиями . Вследствие возросшего объема работы судебных органов в 1956 году Государственный совет постановил учредить нотариальные конторы вне судов. Конторы были организованы под надзором Министерства юстиции КНР в городах с населением более 300 тысяч человек. К 1957 году в 50 городах Китая были нотариальные конторы, а 550 судов совершали нотариальные действия наряду с выполнением своих судебных функций .
Это был «период процветания нотариата в Китае, он играл важную роль в его правовом устройстве» .
С 1958 года в Китае началась экономическая и политическая кампания, получившая название «Большой скачок», направленная на укрепление индустриальной базы и резкий подъем экономики страны. В результате распространения экстремистских политических идей в 1959 году на территории всей страны были упразднены судебные и административные органы. Нотариальные конторы не избежали этой участи. Лишь несколько нотариальных отделений при народных судах в нескольких крупных городах, таких как Пекин, Шанхай и Гуанчжоу, продолжали осуществлять свою деятельность, совершая незначительное количество нотариальных действий в соответствии с потребностями международной торговли.
С 1978 года Китай предпринял попытку построить эффективную правовую систему, включавшую в себя освоение правовых концепций, правовых институтов и терминологии с Запада. 13 апреля 1982 года Государственный совет КНР принял Временное положение о нота¬риате в КНР, обеспечивавшее комплексное регулирование нотариальной деятельности . Согласно ему нотариальные конторы являлись государственными нотариальными организациями. Они должны были «приучать граждан к соблюдению закона и защищать социалистическую правовую систему, осуществляя нотариальную деятельность» (ст. 3 Временного положения). В 1984 году в Китае дейс¬твовали 2300 нотариальных контор, в которых работали 6600 нотариусов . В марте 1990 года в Пекине была учреждена Нотариальная палата Китайской Народной Республики. К концу 1990 года количество нотариусов в Китае достигло 15800. В 1990 году ими было совершено 6360000 нотариальных действий, что более чем в 40 раз превышало показатель 1980 года. Нотариат стал играть важную роль в развитии реформ, политике открытости, поддержке социалистической рыночной экономики, эффективной защите прав и интересов граждан и юридических лиц . В октябре 2003 года Нотариальная палата КНР стала членом Международного союза латинского нотариата.

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ
УКРАЇНИ
Україна, 01001, м. Київ
вул. Городецького, 13
Тел./факс: (38–044) 278-37-23

Головуючому на Першому Всеукраїнському з’їзді
нотаріусів України
В. М. Марченку
61002, м. Харків,
вул. Сумська, 82 А, кв. 3

16.12.2009.№ 10935-0-026-09-31
На № _______________________

Про розгляд звернення

Міністерство юстиції України вітає ініціативи Першого Всеукраїнського з’їзду нотаріусів України стосовно вдосконалення окремих відомчих нормативно-правових актів. Ці пропозиції поступово впроваджуватимуться у законодавство щодо організації та діяльності нотаріату, а також можуть бути враховані у проекті нової редакції Закону України «Про нотаріат».
Вдосконалення законодавства щодо організації та діяльності нотаріату в Україні є тривалим та складним процесом, що має враховувати міжнародний досвід, відповідати викликам сьогодення і потребам суспільства, сприяти реалізації прав людини і забезпечувати виконання обов’язків всіма учасниками правовідносин, пов’язаних із діяльністю нотаріату. У рамках цього процесу пропозиції Першого Всеукраїнського з’їзду нотаріусів України є суттєвим поштовхом до подальшого плідного діалогу Міністерства юстиції України та нотаріальної спільноти.

Заступник Міністра Л. В. Єфіменко

А.С. САВЧЕНКО,
кандидат юридичних наук кафедри цивільно-правових дисциплін Навчально-наукового інституту права та масових комунікацій Харківського національного університету внутрішніх справ
ПРАВОВІ КОЛІЗІЇ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ СПРАВ ПРО ВИЗНАННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА САМОЧИННО ЗБУДОВАНИЙ ОБ’ЄКТ
У статті проаналізовано судову практику по справах, предметом яких виступають об’єкти самочинного будівництва, та виявлено правові колізії їх судового розгляду.
Ключові слова: самочинне будівництво, визнання права власності, нерухомість, колізія.
В статье проанализировано судебную практику по делам, предметом которых выступают объекты самовольного строительства, и выявлены правовые коллизии их судебного разбирательства.
Ключевые слова: самовольное строительство, признание права собственности, недвижимость, коллизия.
The article analyzes the case law on which subject are the objects of unauthorized construction and legal conflicts found their trial.
Keywords: unlicensed construction, recognition of property rights, real estate, conflict.
Об’єкт самочинного будівництва — це соціально-правове явище великих масштабів, якому властиві як передумови виникнення, так і наслідки його існування. Саме тому спори, пов’язані з об’єктами самочинного будівництва, займають значне місце в судовій практиці, і тенденції до їх зниження, на жаль, не спостерігається. Зокрема, за період з 01.01.2011 року по 01.01.2013 року судами в Україні розглянуто 15 тис. 222 справи про визнання права власності на самочинно збудовані об’єкти, 995 з яких в апеляційному порядку. Виходячи з такого фактичного стану судової практики, виникають питання щодо особливостей судового розгляду та вирішення спорів, пов’язаних із об’єктами самочинного будівництва з метою удосконалення судового захисту прав та законних інтересів громадян.
Аналіз матеріалів судової практики за даною категорією справ, яка притаманна переважно судам першої інстанції, свідчить про неоднозначне встановлення судом фактичних обставин справи, що ускладнює визнання права власності на самочинно збудований об’єкт будівництва з підстав, передбачених законом, і тим самим породжує появу певних правових колізій.
Саме тому метою нашої статті є виявлення та дослідження правових колізій, які виникають у справах про визнання права власності на об’єкти самочинного будівництва.
Так, відповідно до частини 3 статті 376 Цивіль­ного кодексу (далі — ЦК України) [1], право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
Такої ж обґрунтованої позиції дотримується і Департамент цивільного законодавства та підприємництва, який зазначає, що легалізація самочинного будівництва у судовому порядку на підставі ст. 376 ЦК України є можливою лише у випадку, якщо таке будівництво здійснено особою на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. В усіх інших випадках самочинного будівництва легалізація будівництва може бути здійснена шляхом винесення відповідних рішень виконавчими органами місцевого самоврядування з видачею свідоцтва про право власності.
З наведеного очевидно, що визнання права власності на об’єкт самочинного будівництва, який розташований на земельній ділянці, що не була відведена під забудову, суперечитиме нормам чинного законодавства.
Дещо інакше складається ситуація в судовій практиці. Так, Краснодонським міськрайонним судом Луганської області була розглянута цивільна справа за позовом про визнання права власності на самочинно перебудований будинок разом з усіма господарськими будівлями та спорудами, у тому числі самочинно зведеними. В ході судового розгляду було встановлено, що позивач звернувся до суду з дійсним позовом про те, що він самочинно зайняв земельну ділянку та перебудував житловий будинок, побудував прибудови та збудував до нього господарські будівлі — гараж, сарай, погріб, вбиральню. Відповідно до висновку та звіту про проведення технічного огляду на відповідність господарських споруд державним стандартам (на які посилається суд у своєму рішенні), було встановлено, що будівництво знаходиться в задовільному стані та відповідає державним стандартам, будівельним нормам і правилам. Подальша експлуатація їх є можливою. Як наслідок, суд задовольнив рішення і визнав право власності на самочинно перебудований житловий будинок разом з господарськими будівлями та спорудами, у тому числі самочинно зведеними (справа № 2-869/11).
Піддаючи вищенаведене судове рішення детальному аналізу, видається можливим висвітлити дві правові колізії: по-перше, що суди, вирішуючи питання про визнання права власності на самочинно збудований об’єкт, який побудований на самовільно зайнятій земельній ділянці, не завжди розмежовують самочинне будівництво на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети, та самочинне будівництво, поєднане з самовільним захопленням (зайняттям) земельної ділянки, яке ще може бути поєднане з порушенням прав та законних інтересів третіх осіб. І виносять судове рішення щодо визнання права власності на самочинний об’єкт, оминаючи той факт, що особа його побудувала на самочинно зайнятій земельній ділянці, дозволене використання якої є необхідною підставою для визнання права власності на самочинно зведений на ній об’єкт нерухомого майна [2, с. 27–31]. Також суди нерідко роблять висновки про відповідність самочинно зведеної будівлі державним стандартам, будівельним нормам і правилам на підставі висновків та звітів про проведення технічного огляду на відповідність господарських споруд державним стандартам. Хоча будь-яке оціночне судження суду повинно ґрунтуватися на реальних фактах, саме тому суттєва роль у справах про визнання права власності на об’єкти самочинного будівництва відводиться судовій будівельно-технічній експертизі, значення якої полягає в установленні реальних фактів. Адже саме експерт виявляє та фіксує ті чи інші порушення або відхилення від встановлених будівельних вимог та правил, визначає, до яких саме змін призвело (призведе) будівництво об’єкта та як саме впливає (вплине) заміна матеріалів, конструкцій, що допущена в ході будівництва, на можливість існування будови без повного чи часткового руйнування.

У зв’язку із запитами від нотаріальної спільноти щодо застосування положень Порядку підвищення кваліфікації нотаріусів, консультантів державних нотаріальних контор, державних нотаріальних архівів, помічників приватних нотаріусів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 28.08.2014 № 1422/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 29.08.2014 за № 1046/25823 (далі — Порядок), Міністерство юстиції України з метою встановлення однакового розуміння нотаріусами його вимог роз’яснює таке.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про нотаріат» (далі — Закон) нотаріус — це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Враховуючи, що нотаріус — це особа, яка виконує делеговані державою функції, держава, в свою чергу, здійснює державне регулювання її нотаріальної діяльності.

Так, статтею 5 Закону передбачено обов’язок нотаріуса постійно підвищувати свій професійний рівень, а у випадках, передбачених пунктом 3 частини першої статті 291 Закону, проходити підвищення кваліфікації.

Міністерство юстиції, діючи в межах повноважень, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 № 228, зокрема, встановлює порядок підвищення кваліфікації працівників органів нотаріату, нотаріусів та помічників нотаріусів.

Слід звернути увагу на те, що підвищення кваліфікації є безперервним процесом і здійснюється на принципах доступності, ґрунтовності, системності й послідовності навчання.

Відповідно до пункту 4 Порядку підвищення кваліфікації нотаріусів здійснюється за такими видами, як:

самостійне навчання;

навчання за професійними програмами підвищення кваліфікації та за програмами тематичних короткострокових семінарів, які організовуються Центром перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників юстиції за дорученням Міністерства юстиції та Нотаріальною палатою України.

Разом з тим Порядком не встановлено обмежень щодо вибору нотаріусом виду підвищення кваліфікації.

Нотаріус на власний розсуд та виходячи з власних потреб оновлює, поглиблює та розширює свої професійні знання, уміння і навички.

Однак у випадках, передбачених пунктом 3 частини першої статті 291 Закону, а саме, якщо приватний нотаріус при вчиненні нотаріальних дій неодноразово порушував правила нотаріального діловодства, нотаріальна діяльність приватного нотаріуса тимчасово зупиняється до закінчення строку проходження підвищення кваліфікації.

При цьому пунктом 5 Порядку зазначено, що такий нотаріус зобов’язаний пройти навчання за професійною програмою підвищення кваліфікації або за програмою тематичного короткострокового семінару, які організовуються Центром перепідготовки та підвищення кваліфікації (далі — Центр) або Нотаріальною палатою України.

Центр є вищим навчальним закладом післядипломної освіти, що входить до сфери управління Міністерства юстиції України.

Пунктом 9 Порядку передбачено, що підвищення кваліфікації за програмами тематичних короткострокових семінарів, які організовуються Центром, проводяться відповідно до планів-графіків підвищення кваліфікації нотаріусів, консультантів державних нотаріальних контор, нотаріусів державних нотаріальних архівів, помічників приватних нотаріусів, які щороку затверджуються Міністерством юстиції.

Враховуючи наведене, наказом Міністерства юстиції України від 13.03.2015 № 81/7 було затверджено План-графік підвищення кваліфікації нотаріусів, консультантів державних нотаріальних контор, державних нотаріальних архівів, помічників приватних нотаріусів на квітень — грудень 2015 року.

Зазначений план-графік розроблено та затверджено з метою забезпечення можливості проходити підвищення кваліфікації нотаріусами з підстав, передбачених пунктом 3 час­тини першої статті 291 Закону, а також організації заходів з підвищення професійного рівня нотаріусів, консультантів державних нотаріальних контор, нотаріусів державних нотаріальних архівів, помічників приватних нотаріусів за власним бажанням.

Міністерство юстиції України просить довести вказану інформацію до відома державних та приватних нотаріусів.

Заступник Міністра —
керівник апарату                                                      Оксана Іванченко

Проблематика процесуального порядку встановлення батьківства завжди є доречною та актуальною, оскільки пов’язується з виникненням можливих правовідносин утримання між батьками та дітьми, спадкових правовідносин тощо.

Підставою виникнення взаємних прав та обов’язків батьків і дітей є кровне споріднення, походження дітей від певних батьків. Але біологічне походження спричинює встановлення лише моральних обов’язків батьків і дітей. Факт народження дитини породжує виникнення біологічного та морального зв’язку між нею та її батьком і матір’ю.

У цьому випадку має значення визначення походження дитини від батьків.

Втім, установлення та визнання батьківства — не тотожні категорії.

У першому випадку йдеться про встановлення правового режиму, за якого виникають взаємні права та обов’язки дитини й осіб, щодо яких установлене батьківство.

У другому випадку йдеться про підтвердження походження дитини від батьків, що є підставою для здійснення деяких прав дитини: права знати своїх батьків, права на спадкування тощо.

Важливо пояснити, що визначення — це виявлення сутності або основного змісту чого-­небудь, його істотних ознак. Отже, визначення походження дитини від батьків — це виявлення того факту, чи має спорідненість дитина щодо певних батька і матері.

Дитина як нащадок своїх батьків може бути спадкоємцем незалежно від віку. Важливим є питання, чи впливає статус дитини (законна, позашлюбна, усиновлена) на можливість спадкування за законом. У ч. 1 ст. 122 Сімейного кодексу України (далі — СК) закріплено презумпцію шлюбного походження дитини, яка складається із двох частин: презумпції материнства дружини та презумпції батьківства чоловіка. Але одним з основних принципів сімейного права України є прирівнювання дітей, народжених у шлюбі, до дітей, батьки яких не є подружжям, — дитина, народжена від осіб, які не є подружжям, має такі ж права та обов’язки, як і дитина, народжена у шлюбі, за умови, що її походження було зареєстроване в установленому законом порядку.

Виходячи з цього, законодавець установив два порядки визначення походження дитини від батьків, які не перебувають у шлюбі між собою: реєстраційний (добровільний), за якого походження дитини визначається за спільною заявою матері та батька дитини, і судовий, коли дитина народилася від осіб, які не перебувають у шлюбі, й батько (мати) дитини відмовляється визнати батьківство у добровільному порядку.^[1]

Так, дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, вважається такою, яка походить від подружжя. При цьому мати дитини не повинна надавати доказів походження дитини від свого чоловіка, а останній — доводити своє батьківство. На відміну від материнства визначення батьківства залежить від сімейного стану матері дитини. Українське сімейне законодавство виходить із презумпції батьківства чоловіка матері дитини. Відповідно до ст. 133 СК, якщо дитина народилася у подружжя, дружина записується матір’ю, а чоловік — батьком дитини.

Разом з тим дружина і чоловік мають право подати до органу державної реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка батьком дитини.

Якщо ж мати дитини, яка перебуває у зареєстрованому шлюбі, під час реєстрації народження заявляє, що її чоловік не є батьком цієї дитини, та у зв’язку з цим просить не вказувати його як батька в актовому записі про народження дитини, то її прохання може бути задоволене лише за наявності спільної заяви самої матері та її чоловіка про невизнання його батьком дитини.

Факт перебування жінки у шлюбі встановлюється, як правило, на момент народження дитини. Згідно зі ст. 122 СК походження дитини від подружжя визначається на підставі Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров’я про народження дружиною дитини.

Однак, якщо на момент народження дитини жінка не перебуває у шлюбі (наприклад, її чоловік помер до народження дитини або шлюб визнаний недійсним), при визначенні батьківства юридичне значення має факт зачаття дитини у шлюбі. При цьому строк із моменту припинення шлюбу або визнання його недійсним до моменту народження дитини не повинен перевищувати десяти місяців.

Визначення походження дитини від батька, матері при штучному заплідненні та імплантації зародка регулюється ст. 123 СК і має цікаві аспекти.

Виходячи з того, що у спільній заяві-зобов’язанні подружжя бере на себе рівні права та обов’язки батьків із виховання й утримання майбутньої дитини, у разі застосування до них лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій вони обоє записуються батьками дитини.

У разі штучного запліднення дружини, проведеного за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини, яка народжена його дружиною.

Якщо зародок, зачатий чоловіком, який перебуває у шлюбі, та іншою жінкою, імплантовано до організму його дружини, дитина вважається такою, що походить від подружжя. У разі ж імплантації до організму іншої жінки зародка, зачатого подружжям, батьками дитини є подружжя.

У разі народження дитини жінкою, якій було імплантовано зародок, зачатий подружжям, реєстрація народження здійснюється за заявою подружжя, яке дало згоду на імплантацію. При цьому одночасно з документом, що підтверджує факт народження дитини цією жінкою, подається посвідчена нотаріусом письмова згода останньої на запис подружжя батьками дитини.

Особи, що перебувають у шлюбі між собою і дали свою згоду в письмовій формі на перенесення до організму іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям у результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, із метою його виношування, можуть бути записані батьками дитини в будь-якому випадку. При цьому нотаріально завірену заяву (згоду) надають сурогатна матір про зазначення подружжя (біологічних батьків) батьками дитини та чоловік сурогатної матері на участь його дружини у програмі сурогатного материнства.

У випадку, коли мати і батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров’я про народження нею дитини (ст. 125 СК). Тобто у цьому разі походження дитини від батька визначається як у добровільному порядку, так і за рішенням суду.

По-перше, визначення походження дитини від батька можливе за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою за відсутності заяви, право на подання якої встановлене ст. 126 СК (походження дитини від батька визначається за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою) (ч. 1 ст. 128 СК).

Суть заяви жінки і чоловіка полягає в тому, що чоловік добровільно виявляє свою волю щодо визначення себе батьком зазначеної у заяві дитини. Мати дитини дає на це свою згоду. При цьому кровна спорідненість між батьком та дитиною не встановлюється і закон цього не вимагає. Однак відповідно до п. 5 ст. 136 СК не має права оспорювати батьківство особа, записана батьком дитини, якщо в момент реєстрації себе батьком дитини вона знала, що не є батьком, а також особа, яка дала згоду на застосування допоміжних репродуктивних технологій відповідно до ч. 1 ст. 123 СК.

ВОЛОДИМИР МАРЧЕНКО,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, шеф-редактор науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса», член Академії нотаріату України
ПОДАТОК НА НЕРУХОМІСТЬ: ПРАВИЛА СПЛАТИ ДЛЯ НОТАРІУСІВ
КОЛИ ФІЗИЧНІ ОСОБИ ПОЧИНАЮТЬ СПЛАЧУВАТИ ПОДАТОК НА НЕРУХОМІСТЬ
Запровадити сплату податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки (далі — податок на нерухомість), законодавець планував ще з 1 січня 2013 року. Але не все відбувається, як планується…
Верховна рада України Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законів України щодо об’єктів нерухомості» від 04.07.2013 № 403-VII дещо підкоригувала правила справляння податку на нерухомість та відстрочила його сплату для фізичних осіб до 2014 року:
«4) у 2013 році контролюючі органи не нараховують податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, фізичним особам — платникам податку, і цей податок фізичними особами не сплачується»
(п.п. 4 п. 18 підрозділу 10 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України).
Тож фактично сплачувати податок на нерухомість фізичні особи будуть вперше у 2014 році.
ЗАГАЛЬНІ ПРАВИЛА НАРАХУВАННЯ ПОДАТКУ НА НЕРУХОМІСТЬ
Порядок справляння цього податку регламентує ст. 265 розділу XII «Місцеві податки і збори» Податкового кодексу України від 02.12.2010 № 2755-VI (далі — ПК).
Платниками цього податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об’єктів житлової нерухомості (п.п. 265.1.1 ПК). Нотаріуси, які є власниками об’єктів житлової нерухомості, також є платниками цього податку.
Тобто сплачувати податок на нерухомість будуть лише власники ЖИТЛОВОЇ нерухомості, а саме особи, які мають документи, що підтверджують право власності на об’єкт житлової нерухомості (свідоцтво про право власності, договір купівлі-продажу і т. п.).
Згідно з п.п. 14.1.129 ПК об’єкти житлової нерухомості — це будівлі, віднесені відповідно до законодавства до житлового фонду, дачні та садові будинки. Типи об’єктів житлової нерухомості, з яких платиться податок, наведено на рис. 1 (с. 32).

Ніколи не говоріть, що знаєте людину, якщо не ділили з нею спадку.

Іоганн Каспар Ла́фатер (швейцарський письменник ХVІІІ ст.)

До моменту набрання чинності Цивільним кодексом України 2003 року (1 січня 2004 року) в українському спадковому праві поняття договорів при оформленні спадщини взагалі не було відомо. На практиці нотаріально посвідчувалися договори про поділ спадкового майна, але укладання таких договорів було пов’язане не зі спадкуванням, а з розподілом майна, що було вже отримано у спадок, та на яке були видані відповідні свідоцтва нотаріусом, але права на яке ще не були зареєстровані належним чином.

Цивільний кодекс України (далі — ЦК) значно розширив права спадкоємців в оформленні своїх спадкових прав, закріпивши на законодавчому рівні можливість укладання низки договорів, що значно полегшують врегулювання взаємовідносин спадкоємців щодо розподілу спадщини у разі відсутності спору між ними.

До таких договорів можна віднести:

договір про зміну черговості одержання права на спадкування (ст. 1259 ЦК);

договір про зміну розміру частки у спадщині когось із спадкоємців (ст. 1267 ЦК);

договір про поділ спадщини (ст. 1278 ЦК).

До питань, які підлягають узгодженню між спадкоємцями, також можна віднести і питання тлумачення заповіту (ч. 1 ст. 1255 ЦК), питання продовження строку на подання заяви про прийняття спадщини (ч. 2 ст. 1272 ЦК), але врегулювання цих узгоджень спадкоємців відбувається відповідними згодами та іншими документами, складеними відповідно до закону.

Отже, розглянемо деякі аспекти укладання та нотаріального посвідчення договорів, які укладаються в рамках спадкової справи.

Оскільки можливість укладання таких договорів законодавець пов’язує з оформленням спадкових прав, а право на видачу свідоцтва про право на спадщину має нотаріус, у впровадженні якого є відповідна спадкова справа, то можна безспірно стверджувати, що і нотаріальне посвідчення таких договорів буде вчинюватися саме цим нотаріусом, оскільки саме цим нотаріусом може бути встановлений склад спадкового майна та коло спадкоємців, які закликаються до спадкування.

При цьому є декілька думок щодо зберігання примірника договору, який залишається у справах нотаріуса. Є думки, що примірники договорів, які укладаються спадкоємцями в рамках спадкової справи та мають за кінцеву ціль отримання свідоцтва про право на спадщину, повинні зберігатися у справі 02-10 «Інші договори». Але з такою точкою зору погодитися не можна, і перш за все тому, що окремо без спадкової справи такі договори не існують. Дублювати ж документи з метою формування кількох однакових справ для зберігання у різних нарядах недоцільно.

Аргументом зазначеного твердження також є і той факт, що примірники свідоцтв про право власності, які видаються другому з подружжя у разі смерті одного з учасників спільної сумісної власності, також зберігаються саме у спадковій справі, і нотаріуси України не формують окрему справу для зберігання таких свідоцтв.

Ірина САЯПІНА,
приватний нотаріус Новгородківського районного
нотаріального округу Кіровоградської області
ЗРАЗОК СТАТУТУ
ФЕРМЕРСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

«ЗАРЕЄСТРОВАНО»
«___» __________20__ року
за №_________
державним реєстратором ________
районної державної адміністрації
__________ області
____________________ «ЗАТВЕРДЖЕНО»
зборами засновників
господарства
«__» _____ 2010 року
протокол № __
Засновники____________
____________

СТАТУТ
ФЕРМЕРСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА
«___________»
Ідентифікаційний код — _______
(нова редакція)

Місто ___________ ______________ області
2010 рік
Статут фермерського господарства «_____», зареєстрований «__» ____ року за № _________ ___________ державним реєстратором ____________________________, втратив чинність у зв’язку з державною реєстрацією статуту фермерського господарства «_____» у новій редакції.
Стаття 1. Загальні положення
1.1. Фермерське господарство «______» (далі — Господарство) утворене і діє відповідно до Господарського, Цивільного, Земельного кодексів України, Закону України «Про фермерське господарство» та інших чинних нормативно-правових актів.
1.2. Засновниками та власниками Господарства є:
Дімітрієв Микола Вікторович, «__» ______ року народження, ідентифікаційний номер _______, місце проживання: вул. _____, буд. № __ смт _____ _______ р-ну _______ області, паспорт серія __ № _____, виданий «__» ____ року _______ РВУ МВС України в _______ області;
Дімітрієв Володимир Вікторович, «__» ____ року народження, ідентифікаційний номер ______, місце проживання: село ________ _______ р-ну _______ області, паспорт серія ____ № _______, виданий «__» _____ року _______ РВУ МВС України в _______ області.
Стаття 2. Терміни
2.1. У цьому Статуті використовуються терміни та поняття у такому значенні:
2.1.1. Засновники — особи, що підписали установчі документи.
2.1.2. Статут — статут фермерського господарства.
2.1.3. Установчі документи — Статут.
2.1.4. Господарство — фермерське господарство.
2.1.5. Збори Засновників — вищий орган управління Господарством.
2.1.6. Член Господарства — це родич або член сім’ї Засновників Господарства, який має право на одержання безоплатно у приватну власність земельної ділянки із земель державної, комунальної власності або із земель, наданих Господарству, і не має права на частку складеного капіталу Господарства.
2.1.7. Голова Господарства — Виконавчий орган Господарства здійснює його управління.
2.1.8. Законодавство — чинне законодавство України, що регулює діяльність Господарства.
2.1.9. Дата створення — дата державної реєстрації Господарства.
2.1.10. Конфіденційна інформація — інформація письмового та усного характеру, яка має технічну або комерційну цінність і надається будь-яким із засновників, членів Господарства відповідно до цього Статуту та будь-яких інших угод, які можуть укладатися Засновниками та Господарством у період дії цього Статуту.
2.1.11. Форс мажор (обставини непереборної сили) — пожежа, землетрус та інші стихійні лиха, війна або будь-які воєнні дії, постанови або розпорядження державних органів, страйки, неможливість отримати експортні та імпортні ліцензії, а також інші обставини, які є поза розумним контролем Засновників, які неможливо передбачити та попередити розумними заходами, які безпосередньо або опосередковано обмежують Засновників у виконанні ними своїх зобов’язань.

Аналіз судової практики у справах про спадкування висвітлює певне коло проблем, які виникають при застосуванні норм, що регулюють перехід прав і обов’язків спадко­давця до спадкоємців, оформлення та захист їхніх прав.

Важливими для правозастосування є питання визначення складу спадщини, особливості спадкування окремих об’єктів нерухомого майна, визначення способів та строків захисту спадкових прав.

Стосовно об’єктів спадкування по одній із справ^[1] перед судами постало питання про включення до складу спадщини житлового будинку, право власності на який за спадко­давцем зареєстровано не було. Відомості облікової картки погосподарського обліку суд відхилив як неналежні докази, оскільки вони не відносяться до правовстановлюючих документів.

Але суд апеляційної інстанції не врахував положень Закону України від 15.04.2014 № 1212-VII «Про внесення змін до статті 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» щодо особливостей державної реєстрації прав власності на об’єкти нерухомого майна, закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 року, та помилково визнав неналежними докази на підтвердження факту приналежності спадкодавцю на праві власності спірного будинковолодіння копії з погосподарської книги на будинко­володіння.

Відповідно до зазначеного Закону щодо особливостей державної реєстрації прав власності на об’єкти нерухомого майна, закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 року, ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» доповнено частиною третьою, якою передбачено, що для здійснення державної реєстрації прав власності, з подальшою видачею відповідного свідоцтва про право власності, на об’єкти (індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них), що розташовані на територіях сільських рад та які закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 року, проведення технічної інвентаризації не потребується. Документом, що замінює технічний паспорт у разі його відсутності, є виписка з погосподарської книги, яка надається виконавчим органом сільської ради (у разі, якщо такий орган не створений, — сільським головою) або відповідною архівною установою.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ роз’яснив судам, що при вирішенні спорів про визнання права власності на спадкове майно судам слід керуватися законодавством, яке регулювало виникнення права власності у самих спадкодавців на момент закінчення будівництва будинків, зокрема положеннями Цивільного кодексу (далі — ЦК) УРСР 1963 року, Законом України «Про власність», Законом України від 07.12.1990 № 533-XII «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування», Законом Української РСР від 25.12.1974 № 3377-VIII «Про державний нотаріат», постановою Ради Міністрів Української РСР від 11.03.1985 № 105 «Про порядок обліку житлового фонду в Українській РСР», Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими наказом Центрального статистичного управління СРСР від 13.04.1979 № 112/5, Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими наказом Центрального статистичного управління СРСР від 12.05.1985 № 5-24-26, Інструкцією про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР від 31.01.1966, Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами Української РСР, затвердженою наказом Міністерства юстиції Української РСР від 31.10.1975 № 45/5, Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій виконавчими комітетами міських, селищних, сільських Рад депутатів трудящих, затвердженою наказом Міністерства юстиції УРСР від 19.01.1976 № 1/5, та іншими нормативними актами. За змістом п. 62 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами Української РСР підтвердженням приналежності будинку, який знаходиться в сільському населеному пункті, можуть бути відповідні довідки виконавчого комітету сільської Ради депутатів трудящих, які видавалися в тому числі і на підставі записів у погосподарських книгах.

При вирішенні питання щодо визнання права власності на житлові будинки, споруди у порядку спадкування, записи у погосподарських книгах оцінюються у сукупності з іншими доказами, наприклад, ухваленими органами місцевого самоврядування рішеннями про оформлення права власності громадян на будинки, технічним паспортом на будівлі, документами про відведення в установленому порядку земельних ділянок під забудову тощо. Записи у погосподарських книгах визнавались як акти органів влади (публічних актів), що підтверджують право приватної власності (лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.05.2013 № 24‑753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування»), хоча самі погосподарські книги та виписки з них не є правовстановлювальними документами на об’єкти нерухомого майна.