ВАЛЕНТИНА БЕРЕЖНА,
завідуюча Державним нотаріальним архівом в Автономній Республіці Крим
ГАННА ОЖЕГОВА,
юридичний радник науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса»
НУМЕРАЦІЯ АРКУШІВ СПРАВИ. ЗМІНИ У СКЛАДІ ДОКУМЕНТІВ СПРАВИ
ВИКОРИСТАНІ НОРМАТИВНІ АКТИ
1. Закон України «Про нотаріат» від 02.09.1993 № 3425-ХІІ (зі змінами).
2. Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 22.02.2012 за № 282/20595 (далі — Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).
3. Правила ведення нотаріального діловод¬ства, затверджені наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2010 № 3253/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 23.12.2010 за № 1318/18613 (зі змінами) (далі — Правила ведення нотаріального діловодства, Правила).
У цій статті ми розглянемо такі питання, як нумерація аркушів справи (при цьому зробимо акцент на помилках у нумерації аркушів справи) та зміни у складі документів справи.
Перш за все зазначимо, що згідно з п. 12.1 Правил нумерація аркушів вимагається для справ постійного та тривалого (понад 10 років) зберігання.
НУМЕРАЦІЯ АРКУШІВ СПРАВИ
Відповідно до пп. 12.1.1 Правил всі аркуші в справі, крім аркушів засвідчувального напису та внутрішнього опису, мають бути пронумеровані. Аркуші внутрішнього опису документів справи нумеруються окремо. Чисті аркуші не нумеруються.
Номери на аркушах проставляються в правому верхньому куті. Правила вимагають проставляти номери аркушів або нумератором, або простим олівцем, застосування чорнила, пасти або кольорових олівців забороняється. Нумерація проставляється таким чином, щоб не зачепити текст.
Згідно з пп. 12.1.5 Правил аркуш формату, більшого ніж формат А4, підшивається за один бік і нумерується як один аркуш у правому верх¬ньому куті, а потім фальцюється на формат А4. Згідно з пп. 12.1.6 Правил якщо до справи підшиваються конверти з вкладеннями, то спочатку нумерується конверт, а потім вкладення.
ПОМИЛКИ В НУМЕРАЦІЇ АРКУШІВ СПРАВИ

Перед прийняттям рішення щодо державної реєстрації прав нотаріус як спеціальний суб’єкт державної реєстрації прав здійснює пошуки відомостей про записи щодо об’єкта, в тому числі щодо наявності записів про обтяження, іпотеки, податкову заставу. Такі відомості можуть розміщуватись:

–   у розділі на об’єкт, якщо його вже відкрито;

–   у спеціальному розділі ДРРП;

–   у Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна;

–   у Державному реєстрі іпотек:

–   у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна.

У разі наявності записів нотаріус їх вивчає.

Так, перенесення записів з Реєстрів до Державного реєстру прав здійснюється державним реєстратором прав у разі, коли наявні у Реєстрах записи є чинними та ідентифікують об’єкт нерухомого майна або суб’єкта речових прав, їх обтяжень (п. 6 Порядку використання даних Реєстру прав власності на нерухоме майно, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, Державного реєстру іпотек та Державного реєстру обтяжень рухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 14.12.2012 № 1844/5, далі — Порядок № 1844/5).

Записи повинні ідентифікувати об’єкт та/або суб’єкта обтяження, тобто чітко визначити, що запис стосується саме того об’єкта чи суб’єкта, щодо якого здійснюються реєстраційні дії.

Для об’єкта такими ідентифікаторами є адреса та/або реєстраційний номер, та/або кадастровий номер. Будь-якого з цих ідентифікаторів достатньо, щоб ідентифікувати об’єкт.

Для суб’єкта ідентифікаторами є прізвище, ім’я та по батькові, податковий номер та/або дата/рік народження. Отже, відомості тільки щодо ПІБ недостатньо для ідентифікації суб’єкта обтяження.

Адреса суб’єкта при відсутності даних про податковий номер та/або дату/рік народження не є ідентифікуючою ознакою суб’єкта.

Ідентифікація об’єктів/суб’єктів може дати такі результати:

«+» — об’єкт або суб’єкт, з яким проводяться наразі реєстраційні дії, ідентифікований — запис стосується саме його;

«–» — об’єкт або суб’єкт, з яким проводяться наразі реєстраційні дії, ідентифікований — запис стосується не його;

«н/і» — неповна ідентифікація, не вистачає даних, щоб визначити, що у записі йдеться не про наш об’єкт (наприклад, у випадку, якщо це невизначене майно або «все майно») або суб’єкт (наприклад, якщо вказано тільки ПІБ)

Таким чином:

1)  якщо об’єкт ідентифіковано як той, щодо якого здійснюються реєстраційні дії, записи зі спеціального розділу, Єдиного реєстру заборон та Державного реєстру іпотек переносяться до розділу ДРРП, відкритого на цей об’єкт;

2)  якщо суб’єкт ідентифіковано як заявника або не ідентифіковано (недостатньо ознак), а об’єкт у такому записі не визначено (на все майно або невизначене майно) — такі записи переносяться тільки з Єдиного реєстру заборон до спеціального розділу;

3)  якщо ідентифіковано, що зазначений об’єкт не є тим, з яким вчинюються нотаріальні дії — такий запис перенесенню не підлягає;

4)  якщо ідентифіковано, що суб’єкт не є заявником, а об’єкт в такому записі не визначено або ідентифіковано як інший — такий запис перенесенню не підлягає.

Слід зазначити, що існує питання, чи необхідно запис «на все майно» або «невизначене майно» переносити не тільки до спеціального розділу, а й до розділу на об’єкт, на який відкривається розділ. На нашу думку, таке перенесення не є вірним, адже:

–   по-перше, інформація у ДРРП про обтяження власника у спеціальному розділі наявна, а отже, запис не втрачений;

–   по-друге, арешт буде знятий зі всього або невизначеного майна і буде знятий тільки у спеціальному розділі, оскільки за окремими розділами державний реєстратор знімати не зобов’язаний (це реальний випадок з практики, коли реєстратор відмовився знімати арешт на все майно, окрім спеціального розділу, ще й у розділі на конкретне майно);

–   по-третє, не факт, що цей об’єкт автоматично попадає до кола обтяження на «все майно» і тим більш на «невизначене майно». Практика судів щодо питання, чи входить до такого обтяження майно, що було набуто після накладення обтяження, різна.

Щодо записів про податкову заставу

Згідно з ч. 3 ст. 89 Податкового кодексу України майно, на яке поширюється право податкової застави, оформлюється актом опису. До набрання чинності Податковим кодексом (01.01.2011) існувала також практика встановлення податкової застави щодо «всього рухомого або нерухомого майна» (без складення опису). Отже:

а)  якщо предметом податкової застави (за поданим описом) є ідентифікований об’єкт, права на який реєструються — відомості про податкову заставу переносяться до розділу, відкритого на такий об’єкт, при цьому відомості щодо податкової застави зберігаються у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (у разі відсутності акта опису дивіться нижче відповідь на питання № 1);

б)  якщо предметом податкової застави є «все майно» (без вказівки про наявність акта опису) — відомості про податкову заставу не підлягають перенесенню (підлягають перенесенню до спеціального розділу тільки записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна — абз. 2 п. 8 Порядку № 1844/5);

в)  якщо запис про податкову заставу виявлено щодо суб’єкта, який щойно набув об’єкт нерухомого майна у власність, відомості про таку податкову заставу не підлягають перенесенню (див. відповідь на питання № 2).

Виявлені записи, окрім заборони вчиняти реєстраційні дії за рішенням суду (що може зустрітись у базі заяв та запитів), не перешкоджають реєстрації права власності, тож нотаріус приймає рішення про державну реєстрацію, у разі необхідності відкриває розділ, реєструє заявлене право і здійснює перенесення записів (п. 22 Порядку державної реєстрації речових прав та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 № 868, далі — Порядок державної реєстрації).

ВІКТОРІЯ НІКІТЕНКО,
приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області
РОЗМЕЖУВАННЯ ЗЕМЕЛЬ ДЕРЖАВНОЇ ТА КОМУНАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ — АКТУАЛЬНЕ ПИТАННЯ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА
З 01.01.2013 набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності», відповідно до якого землі державної та комунальної власності в Україні вважаються розмежованими. Мета — розподіл земельного фонду в межах адміністративно-територіальних формувань та подальше ефективне управління землями як державної, так і комунальної власності.
Зміни у сфері земельних відносин розпочалися разом з набуттям Україною незалежності і тривають досі, але, на жаль, багато проблем і до цього часу залишились невирішеними.
Доречно зауважити, що ще Конституцією СРСР було визначено поділ майна, що знаходиться у державній власності, на загальнодержавне і комунальне. Щоправда, віднесення майна до комунальної власності як різновиду державної власності відбувалося ще до проголошення незалежності.
З прийняттям Закону України «Про власність» від 07.02.1991, який діяв до червня 2007 року, було визначено, що власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними (ч. 4 ст. 2).
У подальшому принцип розмежування земель державної та комунальної власності було закріплено в Конституції України від 28.06.1996, якою визначено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад (ст. 142 Конституції).
Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності (ст. 143 Конституції). Оскільки відповідно до Конституції питання власності вирішуються виключно законом, необхідно було розробити та прийняти відповідний закон. Враховуючи п. 4 розділу XV Конституції України, Президент України протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України мав право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем’єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України. Такий указ Президента України вступає в дію, якщо протягом тридцяти календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не прийме закон або не відхилить поданий законопроект більшістю від її конституційного складу, і діє до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань.
У 1999 році Президентом України Леонідом Кучмою було видано Указ «Про розмежування земель державної та комунальної власності» з одночасним поданням до Верховної Ради одно­йменного проекту закону. Однак цим документам так і не судилось вступити в дію, оскільки було встановлено, що вони суперечили нормам Конституції та законів України.

МАРИНА ЄЛЬКІНА,
приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу
ПЕРЕРОЗПОДІЛ СПАДЩИНИ
Алгоритм дій нотаріуса в реєстрі речових прав
На законодавчому рівні питання спадкування урегульоване книгою шостою Цивільного кодексу (далі — ЦК України), Законом України «Про нотаріат»; крім того, у судовій практиці застосовується постанова Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» від 16.05.2013 № 24-753/0/4-13, Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України та інші нормативно-правові акти.
Спадкове право — це система пов’язаних між собою правових норм, що встановлюють порядок переходу прав та обов’язків померлої особи (спадкодавця) до однієї або кількох осіб (спадкоємців), регулюють певну групу однорідних суспільних відносин, які виникають при реалізації громадянами права на спадкування. Здійснюється спадкування як за заповітом, так і за законом.
Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин.
До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Закон захищає права дітей, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після його смерті. Малолітні, неповнолітні, недієздатні особи, а також особи, цивільну дієздатність яких обмежено, включені до кола спадкоємців (статті 1222, 1268 ЦК України). Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка) (ст. 1241 ЦК України). В той же час закон встановлює певні умови, за яких спадкоємці можуть бути позбавлені права на спадкування (усунені від спадкування) (ст. 1224 ЦК України).
Виникає право на спадкування в день відкриття спадщини (в день смерті особи або в день, з якого вона оголошена померлою). Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцям із часу її відкриття.
При спадкуванні за заповітом коло спадкоємців, розподіл прав і обов’язків між ними залежить від розпорядження заповідача. При спадкуванні за законом (ст. 1258 ЦК України) спадкоємці закликаються до спадкування згідно з установленою законом черговістю (статті 1261–1265 ЦК України).
Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. За рішенням суду фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може одержати право на спадкування разом зі спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умов, визначених статтями 1258, 1259 ЦК України.
Для прийняття спадщини встановлений строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (ст. 1270 ЦК України). Якщо спадкоємець протягом шести місяців не подав до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв спадщину. Спадкоємцю, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. Урегульований також позасудовий порядок вирішення такого питання: за письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини нотаріусу за місцем відкриття спадщини (ст. 1272 ЦК України).
Юридичним завершенням оформлення права на спадщину є видача свідоцтв про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину згідно з поданими ними заявами відповідно до поданого ними переліку спадкового майна, та державна реєстрація свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно в Державному реєстрі прав.
Передує видачі такого свідоцтва встановлення нотаріусом певних фактів: смерті спадкодавця, часу і місця відкриття спадщини, наявності підстав для закликання до спадкоємства (як за заповітом, так і за законом) осіб, які подали заяву про видачу свідоцтва; заяву про прийняття спадщини; прийняття спадкоємцем спадщини у встановлений законом спосіб; факт належності спадкового майна спадкодавцю; склад спадкового майна; наявність претензій кредиторів; склад спадкового майна. На підтвердження цих обставин нотаріусу мають бути подані відповідні документи.

ВАСИЛЬ КРАТ,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права № 1 Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
ПРАВО ПОДРУЖЖЯ НА УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРІВ МІЖ СОБОЮ
У правозастосовчій практиці трапляються випадки, за яких подружжя бажає укласти договір, що стосується набуття чоловіком роздільного майна, належного дружині, та, відповідно, дружиною одержання майна, яке перебуває у спільній сумісній власності. Саме такою є ситуація, коли подружжя за час шлюбу набуло:
а) право спільної сумісної власності на двокімнатну квартиру, яка придбана за спільні грошові кошти та за згодою чоловіка, але право власності оформлене на дружину;
б) право власності на двокімнатну квартиру, що придбана за роздільні грошові кошти й кожному з подружжя належить 1/2 частки в праві спільної часткової власності.
При цьому подружжя бажає укласти договір, в якому б встановлювалося, що:
а) двокімнатна квартира, яка придбана за спільні грошові кошти подружжя, повинна бути роздільним майном дружини;
б) чоловік набуде 1/2 частки в праві спільної часткової власності на двокімнатну квартиру, придбану за роздільні грошові кошти дружині. Тобто вся ця квартира має бути роздільним майном чоловіка.
При з’ясуванні допустимості укладення такого договору між подружжям необхідно проаналізувати:
(а) загальні засади договірного регулювання сімейних відносин подружжям;
(б) право подружжя на укладення договорів між собою щодо роздільного майна;
(в) право подружжя на укладення договорів між собою щодо спільного майна.
І. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ДОГОВІРНОГО РЕГУЛЮВАННЯ СІМЕЙНИХ ВІДНОСИН
Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у ч. 2 ст. 7 Сімейного кодексу України (далі — СК України) виокремлено можливість врегулювати їх за домовленістю (договором) між учасниками.
Така можливість щодо подружжя певною мірою деталізується, по-перше,

Сьогодні у багатьох банках України існують фінансові проблеми, багато людей мають депозити у цих банках, але можливості забрати їх немає.

Усе частіше постає питання: як скористатися правом подарувати частину свого вкладу третій особі? Люди звертаються до нотаріусів за оформленням договору дарування.

Які труднощі можуть виникнути у нотаріуса при оформленні такого договору дарування? Здається, жодні. Але найбільш спірне питання у нотаріусів: що буде предметом правочину?

Предметом договору дарування може бути будь-яке майно (як індивідуально визначені речі, так і речі, визначені родовими ознаками), не вилучене з товарообороту і яке може бути у власності особи, якій воно дарується. Відповідно до ст. 718 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) предметом договору дарування можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі, майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому.

Частиною 5 ст. 719 ЦК України встановлено письмову форму та обов’язкове нотаріальне посвідчення щодо договору дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п’ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

До валютних цінностей згідно зі ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» належить валюта України — грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України.

Галина ГРИЦЕНКО,
асистент кафедри спеціально-правових дисциплін Полтавського факультету
Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, адвокат
ВІДМЕЖУВАННЯ ОКРЕМИХ ТРЕТІХ ОСІБ
ВІД МНОЖИННОСТІ ОСІБ У ЗОБОВ’ЯЗАННІ
Визначення зобов’язання у ст. 509 ЦК України передбачає елементарну модель цього правовідношення: один кредитор і один боржник. На практиці ж нормою є, навпаки, різні ускладнення суб’єктного складу. До останніх належить участь у зобов’язанні кількох кредиторів та/або боржників, а також третіх осіб. Правовий статус цих осіб суттєво різниться і загалом не виникає проблем з визначенням, які права та обов’язки покладаються на кожного з них і в яких правовідносинах. Розглянемо випадки, коли різниця між сторонами і третіми особами стає не такою чіткою, і визначимо критерії, якими слід керуватися для їх розмежування.
Усі автори погоджуються, що залежно від функцій та ступеня управненості (обов’язку) особа в зобов’язанні є або стороною, або третьою особою. Сторони зобов’язання є основними його учасниками, а треті особи є, як правило, випадковими учасниками. Зрозуміло, що третьою особа буде вважатися залежно від того, які правовідносини беруться за основу. Поняття сторони в зобов’язанні виражає його майнову складову; поняття учасника — особистісну. Наявність кількох осіб на тій чи іншій стороні певного зобов’язання об’єднує їх більшою (солідарні зобов’язання) чи меншою (часткові зобов’язання) мірою, проте ніколи не поєднує їх настільки, щоб стерлися відмінності, що обумовлюються особистими ознаками кожного учасника. Із цих позицій інститути множинності осіб у зобов’язанні і третіх осіб є антонімами. Так, у зобов’язанні з множинністю осіб має місце єдність майнової сторони (зобов’язання) і роз’єднаність особистісної: недійсність вимог (обов’язків) одного кредитора (боржника) не тягне недійсності вимог (обов’язків) інших учасників множинності. А от у договорі на користь третьої особи розділення майнової сторони компенсується єдністю особистісної: боржник може заявити як своєму безпосередньому контрагенту (кредитору), так і бенефіціару (третій особі), заперечення, що стосуються їх обох.
Не будучи сторонами правовідношення, треті особи певним чином впливають на його динаміку . У них завжди є правовий зв’язок з однією або обома сторонами зобов’язання. Іноді вказують, що третя особа може бути в одних випадках носієм певних прав і обов’язків, у других — носієм тільки прав, у третіх — тільки обов’язків. Проте більш поширеною і переконливою є позиція, за якою в правовідносинах між сторонами треті особи не мають ні прав (за виключенням договору на користь третьої особи), ні обов’язків. Якщо і йдеться про обов’язки чи права, то вони складають зміст уже інших правовідносин . Щоб відтінити цю відмінність, деякі дослідники називають «суб’єктами (учасниками) зобов’язання» тільки сторони, тоді як третіх осіб — суб’єктами виконання зобов’язання (поряд із сторонами). Або ж сторони і треті особи, на користь яких укладено договір, вважаються суб’єктами зобов’язань, а фактичні виконавці, які не мають ні прав, ні обов’язків, — суб’єктами виконання зобов’язання.
Отже, звичайна третя особа в зобов’язанні не має ні прав, ні обов’язків. Проте можливі винятки, які певним чином наближають третю особу до статусу сторони в зобов’язанні. Почнемо з договору на користь третьої особи. Хоча така особа наділяється правом вимоги до боржника, договір на користь третьої особи ніхто не вважає зобов’язанням з множинністю осіб. Утім, недостатньо аргументувати це лише тим, що жодна з відомих цивільному праву моделей множинності осіб — солідарні, субсидіарні чи часткові кредитори — тут за загальним правилом не використовується. Слід акцентувати увагу на якісно іншому статусі третьої особи. Вона наділяється правом вимагати виконання в натурі (за винятком ч. 2 ст. 725 ЦК України).
До уваги нотаріусів. При посвідченні договорів дарування з обов’язком обдаровуваного на користь третьої особи сторонам слід роз’яснити, що ч. 2 ст. 725 ЦК, на відміну від ч. 2 ст. 636 ЦК, надає третій особі можливість вимагати виконання встановленого на її користь обов’язку лише в разі смерті дарувальника, оголошення його померлим, визнання безвісно відсутнім чи недієздатним. До цього вимагати таке виконання може сам дарувальник. Проте сторони можуть відступити від цих положень закону (ч. 3 ст. 6 ЦК).
Однак у разі порушення боржником обов’язку третя особа не може вимагати від нього відшкодування збитків, сплати неустойки, не несе жодних зустрічних обов’язків щодо боржника (не зобов’язана навіть приймати виконання), не бере участі у встановленні зобов’язання і не може змінювати чи розривати договір, укладений на її користь.
В окремих договорах на користь третьої особи остання наділяється

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
вул. Городецького, 13, м. Київ, 01001
Тел.: +380 44 278-37-23, факс: +380 44 271-17-83
E-mail: themis@minjust.gov.ua

http://www.minjust.gov.ua

Код ЄДРПОУ 00015622

Начальникам головних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі
21.06.2013 № 131-32/476
На № _________________

З метою встановлення єдиної нотаріальної практики та усунення помилок при винесенні постанов про відмову у вчиненні нотаріальних дій щодо відчуження нерухомого майна, видачі свідоцтв про право на спадщину на нерухоме майно та про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів (аукціонів) надсилається Узагальнення нотаріальної практики щодо відчуження нерухомого майна, виданих свідоцтв про право на спадщину на нерухоме майно та про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів (аукціонів), підготовлене Департаментом нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу для його вивчення та використання в практичній роботі.
Додаток: на 6 арк.
Заступник міністра —
керівник апарату А.Ю. Сєдов

УЗАГАЛЬНЕННЯ НОТАРІАЛЬНОЇ ПРАКТИКИ ШОДО ВІДЧУЖЕННЯ НЕРУХОМОГО МАЙНА, ВИДАНИХ СВІДОЦТВ ПРО ПРАВО НА СПАДЩИНУ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО ТА ПРО ПРИДБАННЯ НЕРУХОМОГО МАЙНА З ПРИЛЮДНИХ ТОРГІВ (АУКЦІОНІВ)
З метою встановлення обставин щодо належного виконання покладених на нотаріусів України функцій державних реєстраторів речових прав на нерухоме майно Департаментом нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу (далі — Департамент) на виконання доручення Міністерства юстиції України від 06 березня 2013 року № 13.1-32/144 щодо кількості посвідчених нотаріусами правочинів стосовно відчуження нерухомого майна, виданих свідоцтв про право на спадщину на нерухоме майно та про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів (аукціонів) було надано доручення головним управлінням юстиції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (далі — Головні управління юстиції) до 05 квітня 2013 року вивчити питання та надати до Міністерства юстиції інформацію щодо кількості посвідчених нотаріусами правочинів стосовно відчуження нерухомого майна, виданих свідоцтв про право на спадщину на нерухоме майно та про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів (аукціонів), а також щодо кількості винесених постанов про відмову у вчиненні нотаріальних дій за період з 01 січня по 01 березня 2013 року за встановленою формою.
Управлінням нотаріату та фінансового моніторингу Департаменту нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу проаналізовано отриману від головних управлінь юстиції інформацію.
На виконання доручення Міністерства юстиції України головними управліннями юстиції також надано статистичну інформацію щодо видів та кількості посвідчених нотаріально правочинів та виданих свідоцтв про право на спадщину, предметом яких є нерухоме майно, а також висвітлено нотаріальну практику винесення постанов про відмову у вчиненні нотаріальних дій.
Узагальнення дає підстави стверджувати про належне виконання нотаріусами України покладених на них функцій державних реєстраторів, про що свідчать зазначені нижче статистичні дані щодо нотаріальних дій, вчинених у вказаний у дорученні період — з 01 січня по 01 березня 2013 року.
За вищевказаний період нотаріусами України було посвідчено 34606 правочинів щодо відчуження нерухомого майна. Найбільше вказаних правочинів, а саме 4446, було посвідчено нотаріусами міста Києва, найменше — 447, нотаріусами Чернівецької області.
Загальна кількість виданих свідоцтв про право на спадщину на нерухоме майно складає 11070, з них найбільше (1787) свідоцтв було видано у Дніпропетровській області, а найменше — у Вінницькій області (76).
Щодо виданих свідоцтв про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів (аукціонів), то їх загальна кількість по Україні склала 509. У Дніпропетровській області було видано 51 таке свідоцтво, що в розрізі по регіонах є найвищим показником. У Чернівецькій області видано лише 1 свідоцтво, що є відповідно найнижчим показником.
Таким чином, загальна кількість посвідчених правочинів та виданих свідоцтв складає 46185, з них найбільше (5727) — у Дніпропетровській та найменше (599) — у Тернопільській областях.
Положеннями частини четвертої статті 49 Закону України «Про нотаріат» встановлено, що на вимогу особи, якій відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, нотаріус зобов’язаний викласти причини відмови в письмовій формі і роз’яснити порядок її оскарження. Про відмову у вчиненні нотаріальної дії нотаріус протягом трьох робочих днів виносить відповідну постанову.
За результатами опрацювання інформації, надісланої головними управліннями, загальна кількість винесених постанов про відмову нотаріусів у вчиненні нотаріальних дій складає 696 (таблиця 2). Найбільше постанов про відмову у вчиненні нотаріальних дій було винесено нотаріусами Запорізької області — 82, найменше, а саме 1 — у Хмельницькій області. Також слід відмітити, що жодної постанови про відмову у вчиненні нотаріальних дій не було винесено у Закарпатській та Тернопільській областях.
Найбільшу кількість відмов у вчиненні нотаріальних дій за їх відсотковим співвідношенням до посвідчених правочинів та виданих свідоцтв здійснено у Вінницькій області (8,87%).
Відмова у вчиненні нотаріальної дії може бути здійснена в усній формі. На вимогу особи, якій відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, нотаріус зобов’язаний викласти причини відмови в письмовій формі і роз’яснити порядок її оскарження.
Слід зауважити, що відмови у вчиненні нотаріальних дій здійснювалися нотаріусами як в усній (1 — приватний нотаріус ХХХХХ міського нотаріального округу ХХХХ. ХХ), так і в письмовій формах (шляхом винесення постанов про відмову у вчиненні нотаріальних дій) відповідно до вищезазначених положень Закону.
Найпоширенішою причиною відмови у вчиненні нотаріальних дій (415 випадків), за наданою головними управліннями інформацією, була відсутність в осіб правовстановлюючих документів на нерухоме майно, необхідних для вчинення нотаріальних дій, передбачених статтею 55 Закону України «Про нотаріат» — при посвідченні договорів відчуження нерухомого майна, та у випадках видачі свідоцтв про право на спадщину за законом та за заповітом, що передбачено пунктом 4.15 частини четвертої глави 10 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі — Порядок) (Автономна Республіка Крим, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Запорізька, Київська, Миколаївська, Харківська та Чернівецька області).
За опрацюванням інформації також встановлено, що, зокрема, у Вінницькій, Луганській та Чернігівській областях було найбільше випадків відмов у вчиненні нотаріальних дій через неподання відомостей та інформації, а також документів (за виключенням правовстановлюючих), необхідних для вчинення нотаріальної дії, відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону України «Про нотаріат». Загалом, з цієї причини було винесено 131 постанову про відмову у вчиненні нотаріальних дій.
Крім того, 48 постанов про відмову у вчиненні нотаріальних дій було винесено у зв’язку з пропущенням спадкоємцями строку для прийняття спадщини, що встановлений статтею 1270 Цивільного кодексу України, пунктом 4.9 глави 10 розділу II Порядку (найбільше у Житомирській, Запорізькій та Харківській областях).
Як свідчить проведений аналіз, серед причин відмови у вчиненні нотаріальних дій є відмови в зв’язку з нездійсненою реєстрацією права власності на нерухоме майно до 01 січня 2013 року (33 випадки, найбільше (16 випадків) у Київській області).
Мали місце випадки відмови у вчиненні нотаріальних дій у зв’язку з тим, що вчинення таких дій суперечило вимогам чинного законодавства (27 випадків, серед яких 11— у Луганській області). Для прикладу можна навести випадок відсутності сторони правочину та документів, які б підтверджували повноваження особи, яка звернулася до нотаріуса за посвідченням договору (невідповідність документа вимогам законодавства на підставі частини третьої статті 47 Закону України «Про нотаріат», пункту 1 глави 8 розділу І).
Також причиною відмови у вчиненні нотаріальних дій була відсутність витягу з Державного земельного кадастру, або коли кадастровий номер, вказаний у Державному акті про право власності на земельну ділянку, не відповідав номеру, зазначеному у витязі з Поземельної книги (12 випадків).
Було виявлено 6 випадків винесення нотаріусами постанов про відмову у вчиненні нотаріальних дій у зв’язку з наявністю накладеної заборони відчуження/арешту на нерухоме майно боржника (місто Київ, Волинська та Кіровоградська області).
Слід звернути увагу на випадок, де причиною відмови нотаріуса у вчиненні нотаріальних дій була відмова власника від подання заяви для реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відповідного права власності на нерухоме майно (Вінницька область).
У місті Києві було зафіксовано 1 випадок винесення постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії в зв’язку з надходженням ухвали суду про розгляд справи судом.
З огляду на зазначені постанови про відмову у вчиненні нотаріальних дій фактів безпідставних відмов нотаріусів у вчиненні нотаріальних дій з нерухомим майном не виявлено, разом з тим, мають місце порушення в частині належного оформлення постанов, як того вимагає глава 13 розділу І Порядку.
Наприклад, приватним нотаріусом ХХХХХ районного нотаріального округу Кіровоградської області ХХХХХ. ХХ в постанові про відмову у вчиненні нотаріальної дії не зазначено місцезнаходження юридичної особи.
Крім того, на практиці мають місце випадки, коли нотаріусами при винесенні постанов про відмову у вчиненні нотаріальних дій не в повній мірі роз’яснюється порядок і строки оскарження відмови (постанови: державного нотаріуса ХХХХХ міської державної нотаріальної контори ХХХХ. Х.Х., державного нотаріуса ХХХХХ державної нотаріальної контори Автономної Республіки Крим ХХХХ. Х.Х., приватного нотаріуса ХХХХХ міського нотаріального округу Автономної Республіки Крим ХХХХ. Х.Х., державного нотаріуса ХХХХХ державної нотаріальної контори Автономної Республіки Крим ХХХХ. Х.Х., державного нотаріуса ХХХХХ нотаріальної контори ХХХХ. Х.Х., державного нотаріуса ХХХХХ державної нотаріальної контори ХХХХ. Х.Х., приватного нотаріуса ХХХХХ міського нотаріального округу ХХХХ. Х.Х., державного нотаріуса ХХХХХ районної державної нотаріальної контори Кіровоградської області ХХХХ. Х.Х., постанова ХХХХХ районної державної нотаріальної контори Кіровоградської області ХХХХ. Х.Х., приватного нотаріуса ХХХХХ районного нотаріального округу ХХХХ. Х.Х., постанови приватного нотаріуса ХХХХХ районного нотаріального округу Кіровоградської області ХХХХ. Х.Х., приватного нотаріуса ХХХХХ районного нотаріального округу Кіровоградської області ХХХХ. Х.Х., державного нотаріуса ХХХХХ державної нотаріальної контори ХХХХ. Х.Х., приватного нотаріуса ХХХХХ міського нотаріального округу ХХХХ. Х.Х. та інші).
Як свідчить проведене узагальнення, нотаріусами неправильно зазначаються норми цивільного процесуального законодавства, які визначають порядок і строки оскарження відмови (постанови: приватного нотаріуса ХХХХХ міського нотаріального округу Автономної Республіки Крим ХХХХ. Х.Х., державного нотаріуса ХХХХХ державної нотаріальної контори Автономної Республіки Крим ХХХХ. Х.Х., державного нотаріуса ХХХХХ районної державної нотаріальної контори Кіровоградської області ХХХХ. Х.Х., державного нотаріуса ХХХХХ державної нотаріальної контори ХХХХ. Х.Х., державного нотаріуса ХХХХХ районної державної нотаріальної контори Кіровоградської області ХХХХ. Х.Х., державного нотаріуса ХХХХХ районної державної нотаріальної контори Волинської області ХХХХ. Х.Х., приватного нотаріуса ХХХХХ районного нотаріального округу Волинської області ХХХХ. Х.Х., приватного нотаріуса ХХХХХ районного нотаріального округу Волинської області ХХХХ. Х.Х., приватного нотаріуса ХХХХХ районного нотаріального округу Волинської області ХХХХ. Х.Х.).
Разом з тим Головним управлінням юстиції у м. Києві надано інформацію про відмову у вчиненні нотаріальної дії, яку приватний нотаріус ХХХХХ міського нотаріального округу ХХХХ. Х.Х. висловила в усній формі, пояснивши, що особи, які зверталися для вчинення нотаріальної дії, не виявили бажання отримати постанову про відмову. Відмову було здійснено з такої підстави — дублікат правовстановлювального документа (договору купівлі-продажу нерухомого майна) — не зареєстрований у Державній реєстраційній службі України.
За інформацією Головного управління юстиції у м. Києві вбачається, що два приватних нотаріуси ХХХХХ міського нотаріального округу ХХХХ. Х.Х. та ХХХХ. Х.Х. відмовили у внесенні першого запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Підстави відмов викликають зауваження.
Так, ХХХХ. Х.Х. відмовила у зв’язку з наявністю обтяжень у реєстрах, які діяли до 2013 року.
ХХХХ. Х.Х. відмовила в державній реєстрації ТОВ «ХХХХХ» права на нежилий павільйон на підставі виявленого архівного запису обтяження, заборони відчуження нерухомого майна, керуючись статтею 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяження» та пунктами 16 та 23 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2011 року № 703. Одночасно слід зазначити, що такої підстави для відмови у державній реєстрації у зазначених нормативних актах не міститься.
При винесенні вищевказаних постанов про відмову у вчиненні нотаріальних дій у цілому нотаріусами дотримано вимог глави 13 розділу 1 Порядку.
Разом з тим повідомляємо, що фактів безпідставних відмов нотаріусами у вчиненні нотаріальних дій з проведенням державної реєстрації речових прав на нерухоме майно відповідно до вимог статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не встановлено.
Висновки і пропозиції:
1. Аналізуючи інформаційно-довідкові матеріали, що надійшли від територіальних органів юстиції, щодо кількості посвідчених нотаріусами правочинів стосовно відчуження нерухомого майна, виданих свідоцтв про право на спадщину на нерухоме майно та про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів (аукціонів) за період з 01 січня по 01 березня 2013 року слід звернути увагу на низький рівень контролю за вчасним та належним виконанням працівниками відділів нотаріату доручень Міністерства юстиції України.
2. Начальникам територіальних органів юстиції здійснити заходи щодо посилення контролю за виконанням доручень Міністерства юстиції України.
3. Проведене узагальнення дає підстави стверджувати про належне виконання нотаріусами України покладених на них функцій державних реєстраторів, однак слід звернути увагу нотаріусів на обов’язок дотримання вимог Закону України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, у частині положень щодо винесення постанов про відмову у вчиненні нотаріальної дії.
4. Начальникам територіальних управлінь юстиції здійснити заходи щодо підвищення рівня кваліфікації нотаріусів, що зазначені в узагальненні як такі, що допустили порушення при винесенні постанов про відмову у вчиненні нотаріальної дії.
5. За результатами проведеного узагальнення можна зробити висновок, що підставами відмов у вчиненні нотаріальних дій були: нездійснена реєстрація права власності на нерухоме майно до 01 січня 2013 року; вчинення таких дій суперечило вимогам чинного законодавства; відсутній витяг з Державного земельного кадастру або кадастровий номер, вказаний у Державному акті про право власності на земельну ділянку, не відповідав номеру, зазначеному у витязі з Поземельної книги; наявність накладеної заборони відчуження/арешту на нерухоме майно боржника; відмова власника від подання заяви для реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відповідного права власності на нерухоме майно.
6. Начальнику Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, начальникам головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі довести це узагальнення до відома державних і приватних нотаріусів для врахування в практичній роботі.
Департамент нотаріату,
банкрутства та функціонування
центрального засвідчувального органу

ОКСАНА КУБЫШКИНА,
консультант по бухгалтерскому учету и налогообложению, практикующий бухгалтер
ЕЖЕМЕСЯЧНАЯ ОТЧЕТНОСТЬ ПО ЕДИНОМУ ВЗНОСУ ДЛЯ НОТАРИУСА
Законодательное регулирование
С 2011 года Законом № 2464 введен единый взнос на общеобязательное государственное социальное страхование (далее — единый взнос). Закон № 2464 определяет условия, размеры, порядок начисления и уплаты единого взноса. Во исполнение норм Закона № 2464 Пенсионный фонд Украины (далее — ПФУ) разработал ряд подзаконных нормативных документов. Самыми значимыми из них являются Инструкция № 21-5 , регламентирующая процедуру начисления и уплаты единого взноса, порядок взимания задолженности и начисления финансовых санкций по нему, и Порядок № 22-2 , который устанавливает порядок, сроки и форму подачи отчетности по единому взносу.
В Законе № 2464 нотариусы фигурируют как лица, обеспечивающие себя работой самостоятельно. При этом они являются самостоятельными плательщиками единого взноса (п. 5 ч. 1 ст. 4 Закона № 2464), уплачивая при этом единый взнос по ставке 34,7% со своей деятельности.
Но если нотариус при осуществлении своей деятельности привлекает к работе других физических лиц на условиях трудового или гражданско-правового договора, для целей применения Закона № 2464 нотариус будет уже работодателем по отношению к таким физическим лицам (абзац четвертый п. 1 ч. 1 ст. 4 Закона № 2464). Как работодатель нотариус обязан начислять и удерживать единый взнос при выплате физическим лицам:
заработной платы;
оплаты дней болезни наемных работников на основании больничного листа (кроме пособия по беременности и родам — на него единый взнос не начисляется);
вознаграждения физическим лицам за выполнение работ (предоставление услуг) по гражданско-правовым договорам (как наемным работникам, так и сторонним физическим лицам). На суммы по договорам аренды единый взнос не начисляется, поскольку аренда не является ни работами, ни услугами.
Естественно, введение единого взноса обусловило введение отчетности, которую должен подавать нотариус, начисляющий и уплачивающий единый взнос.
Какие отчеты по единому взносу и в какие сроки подает нотариус?
Механизм, сроки и форму подачи отчетности по единому взносу регламентирует Порядок № 22-2. Отчетные формы приведены в приложениях 4, 5 и 6 к Порядку № 22-2. Каждое приложение состоит из нескольких отчетных таблиц. Но не все их должны заполнять и подавать нотариусы. Ниже в таблице приведены виды и состав отчетных форм по единому взносу, которые нотариус обязан подавать.
Отчетность по единому взносу, которую обязан подавать нотариус

МИРОСЛАВА ДЯКОВИЧ,
кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільного права і процесу Львівського національного університету імені Івана Франка
ЗАХИСТ ПРАВ СУБ’ЄКТІВ СІМЕЙНИХ ПРАВОВІДНОСИН НОТАРІУСОМ
Метою нашого дослідження є правовий аналіз здійснення захисту прав членів сім’ї, зокрема, впровадження та розширення сфери дії однієї з юрисдикційних форм захисту, якою є нотаріат.
Проблематика захисту особистих немайнових та майнових прав учасників сімейних правовідносин є доволі актуальною під час формування в Україні громадянського суспільства. Оскільки сім’я є первинним та основним осередком суспільства, права членів окремих сімей вимагають особливого підходу з боку держави в забезпеченні їх правового захисту.
Е. Е. Богданова важливим питанням сьогодення вважає необхідність розширення юрисдикційної форми захисту цивільних прав загалом та закріплення поряд із судовим та адміністративним порядком захисту — захист прав особи нотаріусом [1, с. 26]. Цю пропозицію підтримує також і А. П. Вершинін, який вважає, що діяльність нотаріуса у своїй основі має забезпечувальний характер і не спрямована безпосередньо на захист порушеного права. Винятком із цього правила є лише повноваження нотаріуса щодо вчинення виконавчих написів, які спрямовані на стягнення заборгованості [2, с. 25].
З прийняттям Закону України «Про нотаріат» [3] розпочався новий етап у розвитку нотаріату, а саме, з’явився інститут приватного нотаріату, який є ефективним інститутом для подальшого розвитку громадянського суспільства, а його представники — нотаріуси виконують одну з важливих функцій щодо захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб. Сімейний кодекс України [4], який набув чинності після вступу в дію Цивільного кодексу України [5] (01.01.2004 р.), також розширив сферу діяльності нотаріату, зокрема в реалізації його функцій щодо захисту прав суб’єктів сімейних правовідносин.