ОЛЬГА МАНГУШЕВА,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу
Порядок відкриття та використання рахунків для ведення депозитних операцій
Відповідно до ст. 85 Закону України «Про нотаріат» нотаріус у передбачених законодавством випадках приймає від боржника в депозит грошові кошти й цінні папери для передачі їх кредитору. Вчинення цієї нотаріальної дії передбачено також пунктами 277–281 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. № 20/5, та Інструкцією про порядок обліку депозитних операцій у державних нотаріальних конторах та в приватних нотаріусів, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 18.02.2003 р. № 13/5.
Багато питань виникає у нотаріусів при вчиненні цієї нотаріальної дії. Одним з таких є порядок відкриття та використання рахунків для ведення депозитних операцій.
Згідно з Інструкцією про порядок обліку депозитних операцій у державних нотаріальних конторах та в приватних нотаріусів для зберігання грошових сум, прийнятих у депозит приватного нотаріуса, відкривається окремий поточний рахунок приватного нотаріуса. Для зберігання грошових сум, прийнятих у депозит державними нотаріальними конторами, в органах Державного казначейства відкриваються відповідні рахунки для обліку депозитних сум.
При відкритті рахунків приватні та державні нотаріуси стикаються з проблемою нерозуміння банком та Державним казначейством поняття «нотаріальний депозит», бо самі нотаріуси звертаються з проханням відкрити «депозитний рахунок», не дуже чітко розрізняючи поняття вчинення нотаріальної дії, пов’язаної з прийняттям у депозит грошових коштів і цінних паперів та відкриттям рахунка для цієї нотаріальної дії. Через непорозуміння банки часто відмовляють у відкритті приватним нотаріусам «депозитних» рахунків.
Згідно зі ст. 1067 Цивільного кодексу України банк зобов’язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, який звернувся з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах, що відповідають закону та банківським правилам. Банк не має права відмовити у відкритті рахунка, вчинення відповідних операцій за яким передбачено законом, установчими документами банку та наданою йому ліцензією, крім випадків, коли банк не має можливості прийняти на банківське обслуговування або якщо така відмова допускається законом або банківськими правилами.
Водночас відповідно до ст. 342 Господарського кодексу України суб’єкти господарювання відкривають банківські рахунки за згодою банків.
З огляду на зазначене, логічним є висновок про те, що в господарських відносинах банк має право відмовити у відкритті рахунка, а в цивільно-правових відносинах банк зобов’язаний відкрити рахунок за заявою особи практично у всіх випадках.
Кількість рахунків, які відкриває особа-резидент, не обмежується, крім випадків, визначених законодавством.
Порядок відкриття банками рахунків та їх види передбачено статтями 6, 7 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні».
Так, банки мають право відкривати рахунки резидентам України (юридичним особам, їх
відокремленим підрозділам, фізичним особам), нерезидентам України (юридичним особам — інвесторам, представництвам юридичних осіб в Україні та фізичним особам).
Особи, визначені в п. 6.1 ст. 6 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», мають право відкривати рахунки в будь-яких банках України на власний вибір, для забезпечення своєї господарської діяльності й власних потреб.
Порядок відкриття банками рахунків та їх режими визначаються Національним банком України (далі — НБУ). Умови відкриття рахунка та особливості його функціонування передбачаються в договорі, що укладається між банком і його клієнтом — власником рахунка.
Згідно зі ст. 7 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» банки мають право відкривати своїм клієнтам вкладні (депозитні), поточні та кореспондентські рахунки.

О. В. ДЕМ’ЯНЕНКО,
провідний спеціаліст департаменту цивільного законодавства та підприємництва
СТАТУС ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ — ПІДПРИЄМЦЯ: ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА
Відповідно до статті 2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин визнаються фізичні та юридичні особи. Як бачимо, вказана стаття Закону залишає поза увагою таку численну групу учасників цивільних відносин, як фізичні особи — підприємці, які у сукупності теж охоплюються поняттям «фізичні особи», але в силу свого статусу мають певні відмінності у правовому регулюванні їх відносин. При цьому, правовий статус фізичної особи є набагато ширшим, ніж правовий статус фізичної особи — підприємця.
У зв’язку з цим, постає питання: яке місце у сфері правовідносин займає фізична особа — підприємець та які норми законодавства слід до них застосовувати: норми, що регулюють відносини фізичних осіб, чи норми, які регулюють відносини юридичних осіб?
Насамперед, слід зазначити, що підпунктом 3.8.1 пункту 3.8 розділу ІІІ Класифікації організаційно-правових форм господарювання ДК 002:2004, затвердженої наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 р. № 97, визначено, що підприємцем є фізична особа, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність. Тобто, підприємцем є фізична особа — громадянин.
Разом з тим, кожний громадянин має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено і в статті 50 Цивільного кодексу України. При цьому зазначається, що фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.
Тобто, громадянин, який бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого він набув з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки — «підприємець».
Статус фізичної особи — підприємця — це юридичний статус, який засвідчує право особи на заняття підприємницькою діяльністю, а саме: самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
При цьому, юридичний статус «фізична особа — підприємець» сам по собі не впливає і ніяким чином не обмежує будь-які правомочності особи, які випливають з її цивільної право- та дієздатності.
Водночас, згідно з частиною першою статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб’єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Саме у господарських відносинах фізичні особи — підприємці приймають участь перш за все як підприємці, а не як фізичні особи, та лише на підставі їх реєстрації і внесення відомостей про них до Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб — підприємців.
Статтею 51 Цивільного кодексу України передбачено, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.
Неоднозначне тлумачення вказаної норми в науково-юридичній літературі і на практиці обумовлює появу суперечливих висновків, що безумовно впливає на її правозастосування, оскільки певним чином відбувається злиття правового статусу фізичної особи з правовим статусом юридичної особи, які за своєю правовою природою є різними.
Як показує системний аналіз, на практиці дане положення тлумачиться, виходячи з наступного.
По-перше, правоздатність індивідуального підприємця практично прирівнюється до правоздатності юридичних осіб — комерційних організацій. Він може мати права і обов’язки, необхідні для здійснення будь-яких видів діяльності, не заборонених законом, та щодо яких законом не передбачено обмежень (стаття 50 ЦК). Зазначене прослідковується, зокрема, виходячи з положень статті 91 ЦК.
По-друге, до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються норми як загального цивільного (Цивільний кодекс України), так і спеціального законодавства (Господарський кодекс України, Закони України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», «Про державну підтримку малого підприємництва», «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» тощо).
Водночас, слід зауважити, що в господарському законодавстві «юридична особа» та «фізична особа — підприємець» охоплюються спільним поняттям «суб’єкт господарювання».
Зважаючи на всі вищезазначені чинники, в судовій практиці наявні випадки неоднозначного підходу до застосування статті 51 ЦК, виходячи з різного трактування її змісту.
Як приклад, можна навести постанову Вищого Господарського суду від 14 вересня 2006 року у справі № 41/102 про визнання недійсним договору оренди транспортного засобу між фізичною особою — підприємцем (орендодавець) та товариством (орендар) у зв’язку з відсутністю його нотаріального посвідчення.
Договір найму (оренди) транспортного засобу регулюється § 5 Цивільного кодексу України. Зокрема, частиною другою статті 799 зазначеного Кодексу передбачено, що договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. На відміну від частини другої статті 799 Цивільного кодексу України норми параграфа 5 глави 30 Господарського кодексу України не встановлюють вимог щодо нотаріального посвідчення договорів оренди транспортних засобів у сфері господарювання.
У цьому зв’язку слід зауважити, що Правилами державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1998 року № 1388, встановлено, що ці Правила є обов’язковими для всіх юридичних та фізичних осіб, які є власниками транспортних засобів, виробляють чи експлуатують їх. Згідно із зазначеними Правилами транспортні засоби реєструються за юридичними та фізичними особами (тобто за суб’єктами права власності).
Однак Вищим господарським судом прийнято рішення, що «положення частини другої статті 799 не можуть бути застосовані у відношенні договору оренди, оскільки правове регулювання підприємницької діяльності юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців в даному випадку є тотожними. У відношенні договорів оренди транспортних засобів, укладених юридичними особами, Цивільний кодекс України та Господарський кодекс України не вимагають обов’язкового нотаріального посвідчення».
Обґрунтування такої позиції пояснювалось наступним.
«Під час здійснення господарської діяльності фізичні особи — підприємці реалізують свою господарську компетенцію, тобто сукупність господарських прав та обов’язків. При цьому решта прав та обов’язків фізичної особи, що становлять її правоздатність як людини, набуваються та виконуються нею поза межами здійснення господарської діяльності, в порядку реалізації нею її цивільної дієздатності, передбаченої Цивільним кодексом України, та регулюються ним. Останнє випливає зі змісту частини третьої статті 45 Господарського кодексу України, відповідно до якої щодо громадян положення цього кодексу поширюються на ту частину їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.
За загальним правилом (стаття 209 ЦК), правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений».
Відтак, на думку Вищого господарського суду, договір оренди не потребував нотаріального посвідчення.
Суперечлива судова практика має місце і при вирішенні земельних питань.
Так, надання державними органами земельних ресурсів послуг на платній основі врегульовано постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 2000 року № 1619 «Про затвердження порядку виконання земельно-кадастрових робіт та надання послуг на платній основі державними органами земельних ресурсів» та спільним наказом Держкомзему, Міністерства фінансів України, Міністерства економіки від 15 червня 2001 року № 97/298/124 «Про затвердження розмірів оплати земельно-кадастрових робіт та послуг», зареєстрованим Міністерством юстиції України 10 липня 2001 року за № 579/5770 (далі — Наказ).
Відповідно до пунктів 1, 3, 8, 9 таблиці 6.1 Наказу послуги за реєстрацію державних актів на право власності на землю, на право постійного користування землею та договорів оренди в державному реєстрі земель і надання витягів з нього для фізичних осіб становить 5 грн., для юридичних осіб — 25 грн.; за підготовку та видачу довідок про правовий статус, кількісні та якісні характеристики земельної ділянки, розподілення земель серед власників і користувачів для фізичних осіб становить 5 грн., для юридичних осіб — 15 грн.; за надання інформації про грошову оцінку земельної ділянки для фізичних осіб становить 5 грн., для юридичних осіб — 25 грн.; за підготовку висновків з надання земельних ділянок у користування для фізичних осіб становить 30 грн., для юридичних осіб — 80 грн.
Проведені Державною інспекцією з контролю за цінами в Київській області перевірки встановили, що в більшості випадків до фізичних осіб — підприємців застосовувались тарифи, встановлені для юридичних осіб. При цьому, мотивацією застосування зазначених тарифів було застосування норм статті 51 Цивільного кодексу України.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 27 травня 2010 року № 2-а-4476/10/1070 вищезазначені дії визнано неправомірними, мотивуючи тим, що згідно із пунктом 3.8.1 пункту 3.8 наказу Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 року № 97 підприємець — фізична особа, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність.
До зазначеного слід додати, що суб’єктами права власності на землю є громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності (пункт «а» статті 80 Земельного кодексу України).
Цікавим з точки зору практичного застосування є питання, пов’язане з реєстрацією права власності фізичних осіб — підприємців на нерухоме майно.
В цьому сенсі слід зауважити, що суб’єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 Цивільного кодексу, тобто фізичні та юридичні особи, держава Україна, автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права (статті 2 та 318 ЦК).
Згідно зі статтею 325 цього Кодексу суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.
При цьому, власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 320 Цивільного кодексу України).
Відповідно до статті 42 Господарського кодексу України підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями).
Між тим, суб’єктами господарювання визнаються, зокрема, громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які зареєстровані відповідно до закону як підприємці, та здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством (стаття 55 Господарського кодексу України).
Враховуючи наведене, слід відмітити, що чинне законодавство не виділяє такого суб’єкта права власності як фізична особа — підприємець та не містить норм щодо права власності фізичної особи — підприємця. Законодавство лише встановлює, що фізична особа — підприємець відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
Отже, суб’єктом права власності визнається саме фізична особа, яка може бути власником будь-якого майна, крім майна, що не може перебувати у власності фізичної особи. При цьому, правовий статус фізичної особи — підприємця не впливає на правовий режим майна, що перебуває у його власності.
Таким чином, нерухоме майно має реєструватися за фізичною особою.
Предметом судового розгляду є також питання, пов’язані з наданням пільг зі сплати державного мита громадянами, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і які є інвалідами І та ІІ груп та виступають учасниками судового процесу в господарському суді.
У зв’язку з цим Вищий господарський суд України звернувся з відповідним запитом до Державної податкової адміністрації України, яка повідомила таке:
«Відповідно до Закону України від 25 червня 1991 року № 1251-XII «Про систему оподаткування» (із змінами та доповненнями) державне мито належить до загальнодержавних податків і зборів (обов’язкових платежів).
Справляння державного мита в Україні регулюється Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 7-93 «Про державне мито» з відповідними змінами і доповненнями (далі — Декрет).
Перелік найменувань документів і дій, за які сплачується державне мито, наведено у статті 2, а розмір ставок державного мита — у статті 3 Декрету.
Перелік фізичних осіб, які звільняються від сплати державного мита, а також дій, за які не сплачується державне мито, наведено у статті 4 Декрету. Зокрема, відповідно до пункту 18 статті 4 Декрету від сплати державного мита звільняються інваліди І та ІІ групи.
При цьому, статтею 1 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» визначено, що інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України та іншими законодавчими актами.
Відповідно до статті 17 вказаного Закону з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.
Враховуючи вищевикладене, фізична особа — підприємець, як учасник судового процесу, при цьому цей громадянин є інвалідом І або ІІ групи, має право користуватися пільгою, визначеною в абзаці п’ятому пункту 18 статті 4 Декрету».
Отже, беручи до уваги наведені матеріали можна зазначити, що фізична особа — підприємець в цивільно-господарських відносинах є різностороннім учасником. Принципи здійснення ним підприємницької діяльності роблять його подібним до юридичних осіб, тоді як в приватних відносинах, незважаючи на будь-які зміни в його статусі, він залишається бути громадянином — фізичною особою. А тому, слід чітко розмежовувати ці різні сфери відносин. Вбачається, що на підставі правила, встановленого у статті 51 Цивільного кодексу України, до фізичних осіб — підприємців слід застосовувати норми спеціального (господарського) законодавства, якщо предметом регулювання безпосередньо є їх підприємницька діяльність. Натомість, слід брати до уваги норми цивільного законодавства, якщо предмет регулювання виходить за межі підприємницької діяльності, зачіпаючи приватні інтереси суб’єкта, та в повній мірі врегульовується нормами Цивільного кодексу України.

УЗАГАЛЬНЕННЯ ПРАКТИКИ З ПИТАНЬ ЗАСТОСУВАННЯ ДЕРЖАВНИМИ ТА ПРИВАТНИМИ НОТАРІУСАМИ ЧИННОГО ЗАКОНОДАВСТВА ПРИ ВЧИНЕННІ НОТАРІАЛЬНИХ ДІЙ ЩОДО ДОКУМЕНТІВ, ПРИЗНАЧЕНИХ ДЛЯ ВИКОРИСТАННЯ НА ТЕРИТОРІЇ ІНШИХ ДЕРЖАВ (ЗА ПЕРІОД З 01 СІЧНЯ ПО 31 СЕРПНЯ 2012 РОКУ)
Метою даного узагальнення є аналіз застосування нотаріусами законодавства при вчиненні нотаріальних дій щодо документів, призначених для використання на території інших держав.
Відповідно до покладених обов’язків. Міністерство юстиції України, серед іншого, здійснює державне регулювання нотаріальної діяльності, підготовку нотаріально оформлених документів для їх консульської легалізації, надає консульським установам і дипломатичним представництвам допомогу з питань вчинення нотаріальних дій, проставляє апостиль на офіційних документах, що видаються органами юстиції та судами, а також на призначених для використання на території іноземних держав документах, що оформляються нотаріусами.
Порядок консульської легалізації офіційних документів установлюється Віденською конвенцією «Про консульські зносини» 1963 року, між­народними договорами та чинним законодавством України, а також Інструкцією про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні і за кордоном, затвердженої наказом Міністерства закордонних справ Украї­ни від 04.06.2002 № 113.
Конвенція 1961 року, що скасовує вимогу легалізації іноземних документів, згода на обов’язковість якої надана Законом України від 10 січня 2002 року «Про приєднання України до Конвенції 1961 року, що скасовує вимогу легалізації іноземних документів», набула чинності між Україною і державами-учасницями Конвенції, що не висловили заперечень проти її приєднання, з 22.12.2003.
Постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2003 № 61 «Про надання повноважень на проставлення апостиля, передбаченого Конвенцією, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів», встановлено, що Міністерство юстиції проставляє апостиль на документах, що видаються органами юстиції та судами, а також на документах, що оформляються нотаріусами України, для використання їх за кордоном.
Документи, подані для проставлення апостиля чи підготовки до подальшої консульської легалізації, розглядаються відповідними компетентними органами.
Компетентні органи з’ясовують, чи підлягають подані документи проставленню апостиля, подальшій консульській легалізації.
За результатами проведеного аналізу документів, що були подані для проставлення апостиля та здійснення підготовки документів до подальшої консульської легалізації, встановлено наступне.
Відповідно до статті 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова.
Мова нотаріального діловодства визначається статтею 20 Закону Української PCP «Про мови в Українській PCP» (стаття 15 Закону України «Про нотаріат» (далі — Закон).
Статтею 48 Закону передбачено, що при посвідченні угод, засвідченні вірності копій документів і виписок з них, справжності підпису на документах, вірності перекладу документів з однієї мови на іншу, а також при посвідченні часу пред’явлення документа на відповідних документах вчиняються посвідчувальні написи.
Пунктом 1 та 3 глави 10 розділу 1 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 (далі — Порядок) передбачено, що при посвідченні правочинів, засвідченні вірності копій (фотокопій) документів і виписок з них, справжності підпису на документах, вірності перекладу документів з однієї мови на іншу, при посвідченні часу пред’явлення документа, при видачі дублікатів тощо на відповідних документах вчиняються посвідчувальні написи. Вчинення посвідчувальних написів та видача свідоцтв здійснюється нотаріусом за формами відповідно до Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2010 № 3253/5 (далі — Правила).
Деякі нотаріуси при вчиненні нотаріальних дій викладають текст нотаріального документа чи посвідчувальний напис, яким закінчується документ або дублюють посвідчувальний напис іноземною мовою без будь-якого додаткового засвідчення, що не узгоджується з вищевказаними нормативно-правовими актами.
Проведений аналіз документів, призначених для використання на території інших держав, при засвідченні справжності підпису на документах (заявах, афідевітах тощо) нотаріуси не дотримуються установлених Правилами форм, зокрема форм №№ 61, 64 посвідчувальних написів.
Відповідно до пункту 6.15 Правил, якщо посвідчувальний напис викладається на звороті оформлюваного документа, то на лицьовому боці останньої сторінки документа зазначається частина посвідчувального напису, починаючи з найменування міста (селища, району), де знаходиться державна нотаріальна контора, в якій працює державний нотаріус, або робоче місце приватного нотаріуса, а на його зворотний бік переноситься інша частина найменування. Наприклад: «місто До» і далі на звороті документа — «нецьк».
Частиною третьою статті 47 Закону та пунктом 1 глави 8 розділу І Порядку передбачено, що для вчинення нотаріальних дій не приймаються документи, які не відповідають вимогам законодавства або містять відомості, що принижують честь, гідність та ділову репутацію фізичної особи або ділову репутацію юридичної особи, які мають підчистки або дописки, закреслені слова чи інші незастережені виправлення, документи, тексти яких неможливо прочитати внаслідок пошкодження, а також документи, написані олівцем.
Деякі нотаріуси не дотримуються вимог чин­ного законодавства при засвідченні копії вірності документів.
Відповідно до статті 34 Закону тексти договорів, заповітів, довіреностей, свідоцтв, актів про морські протести та протести векселів, пере­кладів у разі засвідчення нотаріусом вірності перекладу документа з однієї мови на іншу, заяв, на яких нотаріусом засвідчується справжність підпису, за винятком тих примірників, що залишаються у справах нотаріуса, а також дублікатів нотаріальних документів, викладаються на спеціальних бланках нотаріальних документів. Зразок, опис, порядок витрачання, зберігання, обігу та звітності спеціальних бланків нотаріальних документів установлюються Кабінетом Міністрів України.
Як свідчить аналіз документів, що були подані до Мін’юсту для проставлення апостиля та здійснення підготовки документів до подальшої консульської легалізації, окремі нотаріуси вчиняють нотаріальні дії з порушенням вимог пункту 2.3 Порядку ведення Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 04.11.2009 № 2053/5, яким встановлено, що унесення до Єдиного реєстру відомостей про отримання/витрачання бланків здійснюється Реєстраторами в день отримання/витрачання бланка та у суворій послідовності відповідно до порядкових номерів.
– Не дотримано деякими нотаріусами вимоги пункту 2.6. Порядку ведення Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 04.11.2009 № 2053/5 щодо кодів витрачання бланків.
– Статтею 313 Цивільного кодексу України передбачено, що фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.
– Порядок консульської легалізації офіційних документів установлюється Віденською конвенцією «Про консульські зносини» 1963 року, міжнародними договорами та чинним законодавством України, а також Інструкцією про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні і за кордоном, затвердженої наказом Міністерства закордонних справ України від 04.06.2002 № 113.
– Згідно Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25.08.2010 № 724) виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) (далі — батьки) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.
– Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску.
– Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі осіб, які уповноважені обома батьками, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою обох батьків із зазначенням держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі.
– Відповідно до статті 78 Закону нотаріуси засвідчують справжність підпису на документах, зміст яких не суперечить законові, і які не мають характеру угод та не містять у собі відомостей, що порочать честь і гідність людини.
– При засвідченні справжності підписів на заявах про виїзд за кордон дітей, які не досягли 16-річного віку деякими нотаріусами не враховуються вказані вимоги чинного законодавства.
– Статтею 78 Закону та підпунктами 6.1 та 6.2 пункту 6 глави 7 розділу II Порядку передбачено, що нотаріус засвідчує справжність підпису на документах, зміст яких не суперечить закону і які не мають характеру правочинів та не містять у собі відомостей, що порочать честь і гідність людини. Нотаріус, засвідчуючи справжність підпису, не посвідчує факти, викладені у документі, а лише підтверджує, що підпис зроблений певною особою.
На документах для дії за кордоном (заяви про сімейний стан, про тимчасовий виїзд дітей за кордон, довіреності тощо) після посвідчувального напису деякі нотаріуси вчиняють службові відмітки, що не узгоджується із вказаними вимогами Закону та Порядку.
Згідно статті 52 Закону про всі нотаріальні дії, вчинені нотаріусами, робиться запис у реєстрах для реєстрації нотаріальних дій після того, як нотаріус зробить посвідчувальний напис на документі або підпише документ, що ним видається. Кожна нотаріальна дія реєструється під окремим порядковим номером. Номер, під яким нотаріальна дія зареєстрована, зазначається на документі, що видається нотаріусом, чи в посвідчувальному написі.
При засвідченні справжності підпису декількох осіб на одному документі проставляється кількість реєстрових номерів, що відповідає кількості осіб, справжність підписів яких засвідчується (пункт 7.19 Правил). Окремі нотаріуси не дотримуються вказаних вимог Правил.
Частиною другою пункту 7.20. Правил та пунктом 1 глави 11 розділу І Порядку передбачено, що при засвідченні справжності підпису однієї і тієї самої особи на декількох однорідних документах кожному документу присвоюється окремий реєстровий номер.
– Деякі нотаріуси не дотримуються зазначених вимог Правил та Порядку.
При одночасному вчиненні будь-яких нотаріальних дій з одночасним засвідченням справжності підпису перекладача та/або засвідчення вірності письмового перекладу документа нотаріусом вважається, що вчиняються дві нотаріальні дії, і кожній з них присвоюється окремий реєстровий номер (частина 3 пункту 7.20 Правил).
– Не дотримуються зазначених вимог Правил деякі нотаріуси.
Офіційний документ — це письмове підтвердження фактів та подій, що мають юридичне значення, або з якими чинне законодавство пов’язує виникнення, зміну або припинення прав і обов’язків фізичних або юридичних осіб.
Церква і релігійні організації в Україні від­окремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова (стаття 35 Конституції України).
Нотаріуси засвідчують вірність копій документів, виданих підприємствами, установами і організаціями за умови, що ці документи не суперечать законові, мають юридичне значення і засвідчення вірності їх копій не заборонено законом (стаття 75 Закону України «Про нотаріат»).
Нотаріуси засвідчують вірність копій документів, які видані церковними установами, що не узгоджується із зазначеними вище вимогами для засвідчення вірності копій документів.
Згідно статті 151 Сімейного кодексу України батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Батьки мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам.
Однак відповідно до статті 155 зазначеного Кодексу здійснення батьками своїх прав та виконання обов’язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов’язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Статтею 164 цього Кодексу передбачені підстави позбавлення батьківських прав.
– Нотаріуси засвідчують справжність підпису на заявах не враховуючи вимоги вказаних статей Кодексу.
Пунктом 6.21 Правил та пункту 3 глави 8 розділу І Порядку встановлено, що документи, викладені на двох і більше аркушах, що подаються для вчинення нотаріальної дії, які повинні бути прошиті у спосіб, що унеможливлює їх роз’єднання без порушення цілісності. При засвідченні вірності копій документів нотаріуси порушують вказані вимоги чинного законодавства.
Підпунктами 3.1–3.3 пункту 3 глави 8 розділу II Порядку передбачено, що якщо при вчиненні нотаріальної дії (посвідчення правочину, засвідчення вірності копії тощо) одночасно вчинюється й переклад на іншу мову, то переклад вміщується поруч з текстом документа на одній сторінці, розділеній вертикальною рискою таким чином, щоб оригінальний текст розташовувався з лівого боку, а переклад — з правого. Переклад має бути зроблений з усього тексту документа, що перекладається, і закінчуватися підписами. Під текстами оригіналу та перекладу вміщується підпис перекладача у разі здійснення перекладу перекладачем.
Нотаріуси при вчиненні таких нотаріальних дій не враховують вимоги вказаних підпунктів Порядку.
– Оформлення документа включає його підписання. Свій підпис на документі нотаріус скріплює печаткою. Кожній нотаріальній дії присвоюється окремий реєстровий номер (пункт 6.7 Правил). Номер, під яким нотаріальна дія зареєстрована в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій, позначається на документах, що видаються нотаріусом, чи в посвідчу вальних написах (пункт 1 глави 11 розділу І Порядку). При вчиненні нотаріальних дій нотаріусами порушуються зазначені вимоги Правил та Порядку.
Для проставлення апостиля та здійснення підготовки документів до подальшої консульської легалізації до Міністерства юстиції України подаються, зокрема, афідевіти.
Афідевіт — письмова урочиста заява. Документи (листи, фотокартки, квитанції тощо), що додаються до афідевіту, на підтвердження викладених у ньому фактів, підшиваються перед афідевітом. Наявність цих додатків повинна бути застережена в посвідчувальному написі.
При засвідченні справжності підпису на афідевіті з додатками нотаріуси не додержуються форми № 68 Додатку 25 до Правил та не зазначають у посвідчувальному написі додатки, які додані до афідевіту.
Також слід зазначити, що при засвідченні справжності підпису на афідевіті деякі нотаріуси не дотримуються вимог, передбачених частиною 3 статті 78 Закону та підпункту 6.2 пункту 6 глави 7 розділу II Порядку.
Аналіз практики з питань застосування державними та приватними нотаріусами чинного законодавства при вчиненні нотаріальних дій щодо документів, призначених для використання на території інших держав за період з 1 січня по 31 серпня 2012 року, свідчить про те, що головними управліннями юстиції проводиться недостатня робота щодо підвищення кваліфікаційного рівня нотаріусів, не в повній мірі виконуються вимоги статей 2, 33 Закону України «Про нотаріат».

ОЛЕГ ПЕЧЕНИЙ,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права № 1 Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
ДЕЯКІ ПИТАННЯ ВЧИНЕННЯ ВИКОНАВЧОГО НАПИСУ НОТАРІУСОМ ПРИ ЗВЕРНЕННІ СТЯГНЕННЯ НА ПРЕДМЕТ ЗАСТАВИ
Відповідно до ст. 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
Виконавчий напис — це підтвердження нотаріусом наявності заборгованості між боржником і стягувачем та розпорядження про примусове стягнення з боржника заборгованості, вчинене на документах, які підтверджують безспірні зобов’язання останнього . Як нами вже відмічалося, за юридичною природою виконавчий напис є розпорядженням нотаріуса про примусове виконання зобов’язання по сплаті грошових сум чи передачі майна .
Оцінюючи виконавчий напис нотаріуса як юрисдикційну форму захисту прав кредитора, науковці вказують, що його вчинення в жодному разі не ставить під сумнів можливість судового захисту і не суперечить існуючому порядку, включаючи і положення Конституції щодо всебічної охорони власності. При цьому наводяться дві досить істотні обставини.
По-перше, при стягненні заборгованості в безспірному порядку за виконавчим написом нотаріуса боржник не позбавлений можливості захисту своїх прав та інтересів. Стягнення на підставі виконавчого напису нотаріуса здійснюється в рамках виконавчого провадження, де боржнику надається право на захист як в судовому, так і в адміністративному порядку. Спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, ухвалені (вчинені) під час примусового виконання виконавчих написів нотаріуса, належать до юрисдикції адміністративних судів (п. 5 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13.12.2010 р. № 3 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби»).
По-друге

МИРОСЛАВА ДЯКОВИЧ,
доцент кафедри цивільного права і процесу Львівського національного університету імені І. Франка, кандидат юридичних наук
ІРИНА ФЕДОРИЧ,
аспірант кафедри цивільного права і процесу Львівського національного університету імені І. Франка
НОТАРІАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ У СПАДКОВИХ СПРАВАХ: ОКРЕМІ ПИТАННЯ ПРИЙНЯТТЯ СПАДЩИНИ
Спадкове правовідношення виникає у момент відкриття спадщини — у день смерті спадко­давця або набрання законної сили рішенням суду про оголошення особи померлою, оскільки саме в цей момент виникає необхідність вирішення юридичної долі майна померлого (правонаступництва).
Основним змістом спадкових правовідносин є право на спадкування, яке належить спадкоємцю. Аналіз статей 1268–1285 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) дозволяє виділити у змісті права на спадкування три основні (первинні) правомочності, які обумовлюють настання конкретних правових наслідків — юридичних фактів, які породжують, змінюють або припиняють правовідносини окремого спадкоємця у спадковому правовідношенні: приймати спадщину; не приймати спадщину (ч. 1 ст. 1268 ЦК України) та відмовитись від її прийняття (ст. 1273 ЦК України). Кожна із зазначених правомочностей є правочином та актом індивідуальним, тобто таким, що здійснюється спадкоємцем особисто або його законним представником і породжує права та обов’язки виключно для спадкоємця.
Критичний погляд на норми ЦК України в части­ні правового регулювання здійснення права на спадкування здатен виявити вкрай консервативні й застарілі уявлення про основні засади інституту прийняття спадщини, що зумовлює необхідність проведення детального аналізу його окремих положень.
У ЦК України передбачено два способи прий­няття спадщини: залежно від волевиявлення спадкоємця і незалежно від нього, — які у юридичній літературі розрізняються, відповідно, як формальний та фактичний.
Формальний спосіб передбачає подання нота­ріусу заяви про прийняття спадщини (ч. 1 ст. 1269 ЦК України). Цей спосіб характеризується наявністю свідомого волевиявлення спадкоємця, має місце юридичний факт — дія (подання нотаріусу відповідної заяви), яка відображає відношення особи до спадкового правонаступництва.
Фактичний же спосіб прийняття спадщини передбачає такі презумпції:
• особа (спадкоємець), яка постійно проживала зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається такою, що спадщину прийняла, якщо протягом терміну, встановленого для прийняття спадщини, вона не подасть заяву про відмову від спадщини (ч. 3 ст. 1268 ЦК України);
• малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім тих випадків, коли вони у встановленому законом порядку відмовились від спадщини (ч. 4 ст. 1268 ЦК України).
Отже, законодавцем у ЦК України виділено дві групи спадкоємців:
• у залежності від віку та дієздатності — малолітні, неповнолітні, недієздатні особи, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена;
• залежно від факту проживання постійно разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини:
• особи, які проживали постійно разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини;
• особи, які не проживали постійно разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.
Прийняття спадщини, як наголошує С.Я. Фурса, це не обов’язок спадкоємця, а його право, яке потребує певних форм його виявлення [12; с. 427].
За загальним правилом, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, керуючись ч. 1 ст. 1269 ЦК України, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.
Відповідно до ч. 3 ст. 1269 ЦК України особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника. Згідно ж з ч. 4 ст. 1269 ЦК України заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун.
Щодо спадкоємця, який постійно на час відкриття спадщини проживав разом із спадкодавцем, немає норми, яка б прямо вказувала на можливість подання ним заяви про прийняття спадщини. Так, Міністерство юстиції України у листі від 11.10.2010 № 31-32/238, з метою встановлення єдиної нотаріальної практики та усунення помилок при оформленні спадкових прав фізичних та юридичних осіб, надало Узагальнення нотаріальної практики по оформленню спадкових прав приватними нотаріусами, підготовлене Департаментом нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань, для його вивчення та використання в практичній роботі нотаріусів. У абз. 13 зазначеного вище Узагальнення звертається увага на те, що нотаріуси допускають помилку, вимагаючи заяву про прийняття спадщини від спадкоємців, які постійно проживали разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини та вважаються такими, що прийняли спадщину, і таким чином порушуються вимоги законодавства [7]. Положення ч. 3 ст. 1268 ЦК України, ч. 1 ст. 1269 ЦК України та п. 4.11 глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, а саме: «Для спадкоємця, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини, заява про видачу свідоцтва про право на спадщину є первинним документом, на підставі якого заводиться спадкова справа», стали підставою для неоднозначного тлумачення вищезазначених положень та помилкового висновку про те, що особи, які на час відкриття спадшини постійно проживали разом зі спадкодавцем, повинні утримуватись від подання заяви про прийняття спадщини й лише по закінченню шестимісячного строку подати заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину. Звертаючись до нотаріуса після закінчення строку для прийняття спадщини, такі особи, перш за все, отримують інформацію щодо юридичних наслідків правонаступництва, яке вже відбулося і єдиний шлях відмовитись від якого — звернутися до суду. З іншого боку, лише в цей момент нотаріус заводить спадкову справу і розпочинає провадження по ній: встановлює юридичні факти, витребовує необхідні документи, визначає коло спадкоємців та склад спадкового майна, формує запити тощо, що загалом необґрунтовано продовжує тривалість оформлення спадкових прав.
Так, звернутись до нотаріуса для отримання свідоцтва про право на спадщину може спадкоємець, який прийняв спадщину. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини. Як зазначається у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 № 7, отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно до ст. 1296 ЦК України є правом, а не обов’язком спадкоємця [10].

ОЛЕНА ЧУЄВА,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, член Консультативно-методичної ради при Департаменті нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань при Міністерстві юстиції України, член Кваліфікаційної комісії нотаріату Головного управління юстиції в Харківській області
ДОГОВІР ПРО ВИДІЛ МАЙНА ЗІ СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ. ПРАКТИЧНИЙ АСПЕКТ
Уже понад 9 років в Україні діють нові Цивільний та Сімейний кодекси, а серед нотаріальної спільноти не припиняється дискусія щодо документа, яким можна оформити припинення права спільної власності на визначений об’єкт майна подружжя та передати його в особисту приватну власність одного з них.
Мною на сторінках цього видання вже розглядалися можливі способи врегулювання подружжям цього питання (Чуева Е. «Совместная» или «долевая», и как одну превратить в другую? // МЕН. – 2007. – № 3. – С. 29–44; Чуева Е. Совместная собственность // МЕН. – 2006. – № 3. – С. 33–41), але сьогодні хочу запропонувати ще один варіант поведінки сторін.
Отже, якщо подружжям за час шлюбу за спільні кошти було придбано, наприклад, квартиру, яка стала предметом спільної сумісної власності, а тепер вони виявили бажання передати право особистої приватної власності на цю нерухомість одному з них (причому не має значення або титульному власнику, або іншому з подружжя), пропоную діяти так.
Спочатку звернемося до нормативу. Отже, ст. 60 Сімейного кодексу України (далі — СК України) встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Частиною 1 ст. 64 СК України встановлено, що дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. А ч. 2 ст. 69 цього ж Кодексу зазначає, що дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.
Отже, хочу зосередити увагу читачів саме на договорі про виділ нерухомого майна зі складу спільної власності у особисту власність одного із подружжя.

ІРИНА СВЯТЕЦЬКА,
приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу
СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ «ЗМІНА ЧЕРГОВОСТІ ОДЕРЖАННЯ ПРАВА НА СПАДКУВАННЯ», «ЗМІНА РОЗМІРУ ЧАСТОК У СПАДЩИНІ» ТА «ВІДМОВА ВІД ПРИЙНЯТТЯ СПАДЩИНИ ЗА ЗАКОНОМ НА КОРИСТЬ БУДЬ¬КОГО ІЗ СПАДКОЄМЦІВ»
І. ЗМІНА ЧЕРГОВОСТІ ОДЕРЖАННЯ ПРАВА НА СПАДКУВАННЯ (СТ. 1259 ЦК УКРАЇНИ)
Відповідно до чинного законодавства коло спадкоємців за законом визначається на підставі таких юридичних фактів, як ступінь родинних, шлюбних, сімейних відносин, перебування на утриманні. На відміну від ЦК України 1963 року, чинний ЦК України передбачає п’ять черг спадкоємців за законом, покладаючи в основу принцип, за яким ближчий ступінь споріднення має переважне право на спадкування. Проте є спадкоємці, які не перебувають зі спадкодавцем у родинних стосунках (другий з подружжя, утриманці, особи, що проживали однією сім’єю, усиновлені). Хоча між цими особами та спадко¬давцем не існує споріднення, вони також є спадкоємцями за законом.
Спадкоємці кожної наступної черги спадкують за відсутності спадкоємців попередньої черги (ст. 1258 ЦК України). Тобто у разі наявності спадкоємця попередньої черги, який не відмовився від спадщини, не усунений від права спадкування, прийняв спадщину, а також не позбавлений спадщини, спадкоємець наступної черги до спадкування не закликається.
Разом з тим ст. 1259 ЦК України передбачила виняток із цього правила — черговість спадкування за законом може бути змінено:
спадкоємцями згідно з договором про зміну черговості спадкування;
за рішенням суду.
1. Договір про зміну черговості спадкування
Перш за все слід звернути увагу на те, що ст. 1259 ЦК України не містить назви цього договору — він передбачений лише спадковим правом.
Іншою його рисою є те, що цей договір є бага¬то¬стороннім правочином, оскільки кожен із зацікавлених спадкоємців є окремою стороною договору, кількість сторін договору залежить лише від кількості спадкоємців, що закликаються до спадкування за законом.
Ситуація 1. Померлий А. за життя склав заповіт, згідно з яким все належне йому майно повинен був успадкувати син Р. Дочка померлого Л. права на обов’язкову частку у спадщині не мала. Враховуючи сімейні інтереси, син Р. звернувся до нотаріуса з метою укласти договір про зміну черговості спадкування, згідно з яким Л. теж мала би право на спадщину.
В цьому випадку нотаріус не може посвідчити договір про зміну черговості спадкування, оскільки він передбачений лише при спадкуванні за законом. Можна порекомендувати спадкоємцеві за заповітом Р. відмовитись від спадкування за заповітом, а успадкувати за законом разом з іншою спадкоємицею Л.
Ситуація 2. Спадкоємці першої черги — діти Б. та В., враховуючи те, що померла С. тривалий час проживала разом зі своєю тіткою Л., вирішили розподілити спадщину так, щоб право на спадщину мала і Л., проте остання відмовляється прийняти спадщину.
В цьому випадку нотаріус не може посвідчити договір про зміну черговості спадкування, оскільки для його укладання необхідне бажання спадкоємця іншої черги, ніж тієї, що закликається до спадкування, прийняти спадщину та укласти такий договір.

ОКСАНА ВЕЛИЧКО,
приватний нотаріус Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області
ЄДИНІ ТА ДЕРЖАВНІ РЕЄСТРИ, ЯКІ БУЛИ, Є ТА БУДУТЬ В ЖИТТІ НОТАРІАТУ
1. ЄДИНИЙ РЕЄСТР ЗАБОРОН ВІДЧУЖЕННЯ ОБ’ЄКТІВ НЕРУХОМОГО МАЙНА
Єдиний реєстр заборон відчуження об’єктів нерухомого майна було запроваджено у травні 1997 року. Метою його створення було підвищення рівня захисту майнових прав та інтересів громадян і організацій шляхом накопичення та використання нотаріусами України, а також правоохоронними органами даних про заборони відчуження та арешти нерухомого майна юридичних та фізичних осіб.
Положення про єдиний реєстр для реєстрації заборон відчуження об’єктів нерухомого майна було затверджено наказом Міністра юстиції України від 27.05.1997 № 41/5 (втратив чинність).
З метою подальшого розвитку Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна наказом Міністерства юстиції України від 09.06.1999 № 31/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 10.06.1999 за № 364/3657 (втратив чинність), було затверджено нове Положення про Єдиний реєстр заборон відчуження об’єктів нерухомого майна.
Наказом Міністерства юстиції України від 18.08.2004 № 85/5 (втратив чинність) було внесено зміни до деяких актів Мін’юсту, зокрема, Положення про Єдиний реєстр заборон відчуження об’єктів нерухомого майна було викладено в новій редакції. Пов’язано це з тим, що нормативна база функціонування реєстру потребувала приведення її у відповідність до вимог нового Цивільного кодексу України. Зазначеним наказом також затверджена Інструкція про порядок заповнення заяв та ведення Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна.
Також було змінено й програмне забезпечення самого реєстру, оскільки старе програмне забезпечення (1997 року) вже потребувало вдосконалень, а враховуючи швидкість науково-технічного прогресу у галузі інформаційних технологій, проаналізувавши проблемні моменти реєстру, врахувавши звернення з цього приводу приватних та державних нотаріусів, вирішили змінити програмне забезпечення взагалі. Такі зміни змусили переносити базу даних старого реєстру заборон до бази даних нового прикладного програмного забезпечення.
З 1 січня 2013 року реєстрація в цьому реєстрі припинена, його відомості містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в закладці «Реєстри до 2013 року».
2. ЄДИНИЙ РЕЄСТР СПЕЦІАЛЬНИХ БЛАНКІВ НОТАРІАЛЬНИХ ДОКУМЕНТІВ

ЗАСТУПНИК МІНІСТРА ЮСТИЦІЇ — КЕРІВНИК АПАРАТУ УКРАЇНИ
ДОРУЧЕННЯ
№ 17-32/1661 від «_29_» грудня 2012 р.
З метою забезпечення виконання пункту 12 статті 11 Закону України «Про Державний бюджет України на 2013 рік», доручаю:
1. Головному управлінню юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головним управлінням юстиції в областях, м.м. Києві та Севастополі, державному підприємству «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України забезпечити:
1.1. перерахування з 01 січня по 30 червня 2013 року коштів за платні дії з реєстрів, зазначених у додатку 1, за наступними реквізитами:
отримувач: Міністерство юстиції України, код ЄДРПОУ — 00015622;
реєстраційний рахунок № 31252272210058 в Державній казначейській службі України, МФО 820172;
обов’язкове зазначення у призначенні платежу коду платної послуги та скороченого найменування послуги (згідно додатка 1), коду суб’єкта надання послуги та його найменування (згідно додатка 2) в наступній послідовності:
«коду суб’єкта надання послуги/код платної послуги, найменування суб’єкта надання послуги; скорочене найменування послуги»
1.2. надання платної послуги з реєстрів після здійснення її оплати в повному обсязі;
1.3. оплату кожної платної дії з реєстрів споживачем послуг за окремим платіжним документом, що має містити реквізити, зазначені в пункті 1.1 цього доручення.
Головному управлінню юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головним управлінням юстиції в областях, м.м. Києві та Севастополі, забезпечити виконання даного доручення реєстраційними службами районних, районних у містах, міських (міст обласного значення), міськрайонних управлінь юстиції, державними нотаріальними конторами та архівами, приватними нотаріусами, відділами державної реєстрації актів цивільного стану.
А. Ю. Сєдов

Додаток 1
до доручення заступника Міністра юстиції – керівника апарату України
від 29 грудня 2012 року №17-32/1661
ПЕРЕЛІК ПЛАТНИХ ДІЙ З РЕЄСТРІВ
Назва реєстру Назва платної дії Тариф/розмір плати, грн. Код платної пос­луги Скорочене найменування послуги
1 2 3 4 5
Державний реєстр актів цивільного стану громадян за видачу витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян 73,00 41 Витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян
Єдина база даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство за пошук у Єдиній базі даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство з видачею скороченого витягу 170,00 50 Скорочений витяг з ЄБДППБ
за пошук у Єдиній базі даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство з видачею повного витягу 221,00 51 Повний витяг з ЄБДППБ
Єдиний реєстр громадських формувань за пошук у Єдиному реєстрі громадських формувань інформації з видачею про це скороченого витягу 34,00 44 Скорочений витяг з ЄРГФ
за пошук у Єдиному реєстрі громадських формувань інформації з видачею про це повного витягу (за кожний запис про громадське формування) 17,00 45 Повний витяг з ЄРГФ
за пошук у Єдиному реєстрі громадських формувань інформації з видачею про це деталізованого витягу 55,25 46 Деталізований витяг з ЄРГФ
Державний реєстр друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб’єктів інформаційної діяльності за видачу повного витягу з Державного реєстру друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб’єктів інформаційної діяльності 84,00 35 Повний витяг з Державного реєстру ДЗМІ та ІА
за видачу скороченого витягу з Державного реєстру друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб’єктів інформаційної діяльності 17,00 36 Скорочений витяг з Державного реєст­ру ДЗМІ та ІА
Державний реєстр обтяжень рухомого майна за внесення до Державного реєстру обтяжень рухомого майна запису, змін і додаткових відомостей до запису 34,00 11 Реєстрація/зміна обтяження рухомого майна
за видачу витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна 34,00 13 Витяг з Державного реєстру обтяжень рухомого майна
Єдиний реєстр спеціальних бланків нотаріальних документів за перевірку справжності спеціальних бланків нотаріальних документів за даними Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів з видачею про це інформаційної довідки 1,00 33 Перевірка спеціального бланка нотаріальних документів
за видачу скороченого витягу з Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів 1,50 48 Скорочений витяг з ЄРНБ
Єдиний державний реєстр виконавчих проваджень за отримання скороченого витягу з Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень 25,00 38 Скорочений витяг з ЄДРВП
за отримання повного витягу з Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень 35,00 39 Повний витяг з ЄДРВП
Спадковий реєстр за формування у Спадковому реєстрі одного реєстраційного запису про посвідчення заповіту, змін до нього, скасування заповіту, видачу дубліката з видачею відповідного витягу 68,00 15 Реєстрація/зміна/скасування/дублікат заповіту
за формування у Спадковому реєстрі одного реєстраційного запису про посвідчення спадкового договору; змін до нього, розірвання спадкового договору, видачу дубліката з видачею відповідного витягу 51,00 16 Реєстрація/дублікат/зміни/розірвання спадкового договору
за формування у Спадковому реєстрі одного реєстраційного запису про видачу свідоцтва про право на спадщину або його дубліката з видачею про це відповідного витягу 51,00 16 Реєстрація/дублікат свідоцтва про право на спадщину
за проведення перевірки інформації про наявність або відсутність посвідченого заповіту і спадкового договору або заведеної спадкової справи та виданих свідоцтв про право на спадщину з видачею витягу або інформаційної довідки 51,00 17 Витяг/Інформаційна довідка зі Спадкового реєстру
Єдиний реєстр довіреностей за реєстрацію однієї довіреності (у тому числі дубліката довіреності) в Єдиному реєстрі довіреностей з видачею про це витягу 34,00 30 Реєстрація довіреності в ЄРД
за перевірку справжності довіреності (у тому числі дубліката довіреності) за даними Єдиного реєстру довіреностей, не пов’язану з вчиненням нотаріальних дій, з видачею про це повного витягу 34,00 31 Повний витяг з Єдиного реєстру довіреностей
за перевірку справжності довіреності (у тому числі дубліката довіреності) за даними Єдиного реєстру довіреностей, не пов’язану з вчиненням нотаріальних дій, з видачею про це скороченого витягу 25,50 32 Скорочений витяг з Єдиного реєстру довіреностей
Інші послуги за послуги (разові) державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції Украї­ни з організації доступу до єдиних та державних реєстрів, адміністратором яких є Держінформ’юст 1300,00 5 Організація доступу до єдиних та державних реєстрів
Державний реєстр речових прав на нерухоме майно за надання витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 120,00 52 Витяг з Державного реєстру прав
за внесення змін до записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, у тому числі виправлення технічної помилки, що допущена не з вини державного реєстратора прав на нерухоме майно 51,00 53 Внесення змін до запису Державного реєстру прав
за здійснення під час вчинення нотаріальної дії одного пошуку нотаріусами відомостей про зареєстровані речові права, їх обтяження на об’єкт нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 68,00 54 Пошук нотаріусами відомостей у Державному реєстрі прав
за здійснення одного пошуку банками інформації про іпотеку, обтяження нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 68,00 55 Пошук банками інформації у Державному реєстрі прав

До ________________ районного суду

___________________ області

Справа № _____

Суддя ____________________.

Позивач: ________________,

__________________________

Відповідача: Приватного нотаріуса

_____________  міського нотаріального округу

____________________________________________

ЗАПЕРЕЧЕННЯ НА ПОЗОВНУ ЗАЯВУ ПРО ВИЗНАННЯ БЕЗПІДСТАВНОЮ ВІДМОВИ НОТАРІУСА У ВИДАЧІ ДУБЛІКАТА ПРАВОВСТАНОВЛЮВАЛЬНОГО ДОКУМЕНТА ТА ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ВЧИНЕННЯ ДІЙ

В провадженні _______ районного суду _______ області знаходиться цивільна справа № ____ за позовом Публічного_______________ (надалі по тексту — Банк) до приватного нотаріуса _______ міського нотаріального округу __________ про визнання безпідставною відмови нотаріуса у видачі дубліката правовстановлювального документа та зобов’язання вчинення дій.

______ року мною, приватним нотаріусом _______ міського нотаріального округу ____, за реєстровим № ___ був посвідчений договір іпотеки житлового будинку, який знаходиться за адресою: ___________, між ______________ (іпотекодавець) та Банком (іпотекодержатель). У зв’язку з невиконанням кредитних зобов’язань Позивач звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу від свого імені. У зв’язку з цим Позивач вимагає видати дублікат правовстановлювального документа на вказаний вище житловий будинок та вважає мою відмову у видачі цього дубліката незаконною.

Проте з позовними вимогами погодитися не можна з наступних підстав.

1. Позивач посилається на рішення _________ районного суду __________ області від ____ року по справі № _____, за яким Банку надані усі права для продажу вказаного житлового будинку. Позивач робить помилковий висновок, що це означає автоматичне право Банку на отримання дубліката правовстановлювального договору купівлі­продажу у нотаріуса.

Проте в рішенні ________ районного суду __________ області від _______ року по справі № ______ говориться дослівно наступне: «…з отримання дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування…». Звісно, нотаріус не є ані установою, ані підприємством, ані організацією. Відповідно до ст. ст. 3, 5 Закону України «Про нотаріат» нотаріус — це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність. Тож, нотаріус як суб’єкт права, на якого покладені особливі функції і відповідальність, не може тлумачити, розширювати рішення суду на власний розсуд.

2. Позивач вважає, що існує колізія між ст. 53 Закону України «Про нотаріат» (яка регулює порядок видачі дублікатів) та ст. 38 Закону України «Про іпотеку» (яка надає іпотекодержателю здійснювати усі дії, необхідні для продажу предмету іпотеки). І ця колізія, на думку позивача, має вирішуватися виходячи із дати прийняття нормативно­правового акта, тобто, так як Закон України «Про іпотеку» був прийнятий пізніше, то мають застосовуватись норми цього закону.

Це твердження є помилковим. Адже колізії вирішуються виходячи з часу прийняття нормативно­правових актів лише в тому випадку, якщо ці акти регулюють однакові за своєю сутністю правовідносини. А в даному випадку один закон регулює відносини у сфері іпотеки, а інший — у сфері вчинення нотаріальних дій. Видача дублікатів документів є нотаріальною дією, а не частиною іпотечних відносин. Отже, пріоритет має не час прийняття закону, а його спеціалізація: застосовуватися має той закон, який регулює конкретні (спеціальні) правовідносини. Правовідносини по видачі дублікатів нотаріусами регулюються Законом України «Про нотаріат», а не Законом України «Про іпотеку».

Так, стаття 53 Закону України «Про нотаріат» встановлює, що у  разі  втрати або зіпсування документа, посвідченого або виданого нотаріусом чи посадовою особою органу  місцевого самоврядування, за письмовою заявою осіб, перелічених у першому реченні  частини  п’ятої статті 8 цього Закону, видається дублікат втраченого  документа.

Тобто, по­перше, дублікат видається лише у разі втрати або зіпсуття документа. А в ситуації, що склалася, оригінал правовстановлювального документа на житловий будинок не втрачений і не зіпсований, а знаходиться у власника.

По­друге, дублікат видається не будь­якій особі, яка цього забажала, а виключно фізичним та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії (ч. 5 ст. 8 Закону України «Про нотаріат»). Тобто дублікат договору купівлі­продажу житлового будинку може бути виданий лише сторонам цього договору (їх представникам).

Аналогічний висновок міститься в Узагальненні нотаріальної практики на тему: «Задоволення вимог іпотекодержателя. Окремі питання укладання та нотаріального посвідчення договорів купівлі­продажу предмета іпотеки іпотекодержателем (стаття 38 закону України «Про іпотеку»)», виконаному Управлінням нотаріату Головного управління юстиції у м. Києві (текст додається):