НОТАРІАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ У СПАДКОВИХ СПРАВАХ: ОКРЕМІ ПИТАННЯ ПРИЙНЯТТЯ СПАДЩИНИ

МИРОСЛАВА ДЯКОВИЧ,
доцент кафедри цивільного права і процесу Львівського національного університету імені І. Франка, кандидат юридичних наук
ІРИНА ФЕДОРИЧ,
аспірант кафедри цивільного права і процесу Львівського національного університету імені І. Франка
НОТАРІАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ У СПАДКОВИХ СПРАВАХ: ОКРЕМІ ПИТАННЯ ПРИЙНЯТТЯ СПАДЩИНИ
Спадкове правовідношення виникає у момент відкриття спадщини — у день смерті спадко­давця або набрання законної сили рішенням суду про оголошення особи померлою, оскільки саме в цей момент виникає необхідність вирішення юридичної долі майна померлого (правонаступництва).
Основним змістом спадкових правовідносин є право на спадкування, яке належить спадкоємцю. Аналіз статей 1268–1285 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) дозволяє виділити у змісті права на спадкування три основні (первинні) правомочності, які обумовлюють настання конкретних правових наслідків — юридичних фактів, які породжують, змінюють або припиняють правовідносини окремого спадкоємця у спадковому правовідношенні: приймати спадщину; не приймати спадщину (ч. 1 ст. 1268 ЦК України) та відмовитись від її прийняття (ст. 1273 ЦК України). Кожна із зазначених правомочностей є правочином та актом індивідуальним, тобто таким, що здійснюється спадкоємцем особисто або його законним представником і породжує права та обов’язки виключно для спадкоємця.
Критичний погляд на норми ЦК України в части­ні правового регулювання здійснення права на спадкування здатен виявити вкрай консервативні й застарілі уявлення про основні засади інституту прийняття спадщини, що зумовлює необхідність проведення детального аналізу його окремих положень.
У ЦК України передбачено два способи прий­няття спадщини: залежно від волевиявлення спадкоємця і незалежно від нього, — які у юридичній літературі розрізняються, відповідно, як формальний та фактичний.
Формальний спосіб передбачає подання нота­ріусу заяви про прийняття спадщини (ч. 1 ст. 1269 ЦК України). Цей спосіб характеризується наявністю свідомого волевиявлення спадкоємця, має місце юридичний факт — дія (подання нотаріусу відповідної заяви), яка відображає відношення особи до спадкового правонаступництва.
Фактичний же спосіб прийняття спадщини передбачає такі презумпції:
• особа (спадкоємець), яка постійно проживала зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається такою, що спадщину прийняла, якщо протягом терміну, встановленого для прийняття спадщини, вона не подасть заяву про відмову від спадщини (ч. 3 ст. 1268 ЦК України);
• малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім тих випадків, коли вони у встановленому законом порядку відмовились від спадщини (ч. 4 ст. 1268 ЦК України).
Отже, законодавцем у ЦК України виділено дві групи спадкоємців:
• у залежності від віку та дієздатності — малолітні, неповнолітні, недієздатні особи, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена;
• залежно від факту проживання постійно разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини:
• особи, які проживали постійно разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини;
• особи, які не проживали постійно разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.
Прийняття спадщини, як наголошує С.Я. Фурса, це не обов’язок спадкоємця, а його право, яке потребує певних форм його виявлення [12; с. 427].
За загальним правилом, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, керуючись ч. 1 ст. 1269 ЦК України, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.
Відповідно до ч. 3 ст. 1269 ЦК України особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника. Згідно ж з ч. 4 ст. 1269 ЦК України заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун.
Щодо спадкоємця, який постійно на час відкриття спадщини проживав разом із спадкодавцем, немає норми, яка б прямо вказувала на можливість подання ним заяви про прийняття спадщини. Так, Міністерство юстиції України у листі від 11.10.2010 № 31-32/238, з метою встановлення єдиної нотаріальної практики та усунення помилок при оформленні спадкових прав фізичних та юридичних осіб, надало Узагальнення нотаріальної практики по оформленню спадкових прав приватними нотаріусами, підготовлене Департаментом нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань, для його вивчення та використання в практичній роботі нотаріусів. У абз. 13 зазначеного вище Узагальнення звертається увага на те, що нотаріуси допускають помилку, вимагаючи заяву про прийняття спадщини від спадкоємців, які постійно проживали разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини та вважаються такими, що прийняли спадщину, і таким чином порушуються вимоги законодавства [7]. Положення ч. 3 ст. 1268 ЦК України, ч. 1 ст. 1269 ЦК України та п. 4.11 глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, а саме: «Для спадкоємця, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини, заява про видачу свідоцтва про право на спадщину є первинним документом, на підставі якого заводиться спадкова справа», стали підставою для неоднозначного тлумачення вищезазначених положень та помилкового висновку про те, що особи, які на час відкриття спадшини постійно проживали разом зі спадкодавцем, повинні утримуватись від подання заяви про прийняття спадщини й лише по закінченню шестимісячного строку подати заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину. Звертаючись до нотаріуса після закінчення строку для прийняття спадщини, такі особи, перш за все, отримують інформацію щодо юридичних наслідків правонаступництва, яке вже відбулося і єдиний шлях відмовитись від якого — звернутися до суду. З іншого боку, лише в цей момент нотаріус заводить спадкову справу і розпочинає провадження по ній: встановлює юридичні факти, витребовує необхідні документи, визначає коло спадкоємців та склад спадкового майна, формує запити тощо, що загалом необґрунтовано продовжує тривалість оформлення спадкових прав.
Так, звернутись до нотаріуса для отримання свідоцтва про право на спадщину може спадкоємець, який прийняв спадщину. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини. Як зазначається у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 № 7, отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно до ст. 1296 ЦК України є правом, а не обов’язком спадкоємця [10].

Мирослава ДЯКОВИЧ отримати повну версію статті