ОЛЕНА ЧУЄВА,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, член Консультативно-методичної ради при Департаменті нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу при Міністерстві юстиції України
ДОГОВІР ПРО ЗМІНУ ЧЕРГОВОСТІ ОДЕРЖАННЯ ПРАВА НА СПАДКУВАННЯ: МЕТА, СТОРОНИ, ПОРЯДОК УКЛАДАННЯ
У нотаріальної спільноти все ще немає одно­значної думки щодо порядку оформлення спадщини й укладання договору про зміну черговості одержання права на спадкування, незважаючи на велику кількість матеріалів та статей з цих питань. І це зрозуміло: з моменту набрання чинності новим Цивільним кодексом України (далі — ЦК України) пройшло не так багато часу, до того ж указана нотаріальна дія зустрічається в нотаріальній практиці не часто. Спробуємо розібратися у цій ситуації та знайти відповіді на деякі важливі питання.
Відомо, що ст. 1259 ЦК України встановила можливість укладання спадкоємцями договору про зміну черговості одержання права на спадкування для спадкоємців наступних черг. У чому ж полягає суть цього договору?
Спадкоємець черги, що закликається до спадкування, може за своєю волею «підтягнути» до спадкування спадкоємця або спадкоємців за законом будь-якої іншої з наступних черг. При цьому спадкоємець, який «підтягує» до спадкування спадкоємця іншої черги, право на спадкування не втрачає, а нібито ділиться своєю часткою у спадщині з іншим спадкоємцем. Саме в цьому полягає відмінність такого інституту спадкового права від відмови від прийняття спадщини на користь іншої особи, що регулюється ст. 1274 ЦК.
Між тим на практиці мають місце випадки, коли нотаріуси, посвідчуючи договір про зміну черговості одержання права на спадкування, вкладають у нього саме смисл зміни спадкоємця однієї черги на іншу.
Серед нотаріальної спільноти точиться дискусія щодо сторін договору, який укладається спадкоємцями відповідно до ч. 1 ст. 1259 ЦК України.
Є прихильники позиції, що учасниками цього договору, тобто сторонами, можуть бути лише спадкоємці тієї черги, яка закликається до спадкування. Разом з тим спадкоємець, який «підтягується» до спадкування з цією чергою, участі у договорі не бере, а його воля на прийняття спадщини повинна бути викладена у заяві, поданій відповідно до ст. 1269 ЦК України або з інших підстав, установлених чинним законодавством України (наприклад, ст. 1268 цього ж Кодексу). Така точка зору, безумовно, має право на існування. Але у такому разі можливість укладання договору про зміну черговості одержання права на спадкування є лише у випадку, якщо наявні мінімум два спадкоємці, які прийняли спадщину і бажають укласти такий договір. Законодавець установив регулювання цих правовідносин виключно договором (а не одностороннім правочином, яким може бути і відповідним чином засвідчена заява), а ним, як відомо, може бути правочин, укладений двома (чи більше) сторонами (ч. 2 ст. 202 ЦК України).
Дослідивши правову природу договору, про який ідеться у цій статті, можна дійти висновку,

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
НАКАЗ
29.12.2012 № 1994/5
Зареєстровано
в Міністерстві юстиції України
15 січня 2013 р. за № 115/22647
Про встановлення розміру плати за пошук нотаріусами відомостей у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно
Відповідно до пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 14 липня 1999 року № 1272 «Про державне підприємство «Інформаційний центр» Міністерства юстиції», абзацу другого пункту 6 Порядку доступу нотаріусів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 02 серпня 2011 року № 1936а/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 11 серпня 2011 року за № 963/19701 (із змінами), НАКАЗУЮ:
1. Установити розмір плати за здійснення під час вчинення нотаріальної дії одного пошуку нотаріусами відомостей про зареєстровані речові права, їх обтяження на об’єкт нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 68 гривень 00 копійок.
2. Департаменту взаємодії з органами влади забезпечити подання цього наказу на державну реєстрацію відповідно до Указу Президента України від 03 жовтня 1992 року № 493 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади».
3. Контроль за виконанням цього наказу покласти на директора Департаменту нотаріату, банкрутства та функціонування центрального засвідчувального органу Чижмарь К.І.
Міністр О. Лавринович

КАК ПРАВИЛЬНО ПЕРЕДАТЬ ПРАВО ПОЛЬЗОВАНИЯ НЕДВИЖИМОСТЬЮ, ПРИНАДЛЕЖАЩЕЙ ФИЗИЧЕСКОМУ ЛИЦУ, КОНТРОЛИРУЕМОЙ ИМ БИЗНЕС-СТРУКТУРЕ
В Украине распространенной является ситуа¬ция, когда собственник — физическое лицо, передает принадлежащую ему недвижимость в пользование контролируемой им бизнес-структуре. Как это правильно сделать? И как оптимизировать налогообложение доходов физического лица, связанных с этой сделкой?
В настоящее время на практике используются следующие варианты правового оформления отношений по пользованию объектом недвижимости:
регистрация физического лица в качестве предпринимателя (2-я или 3-я группа), заключение договора аренды между физическим лицом — предпринимателем (далее — ФЛП) и юридическим лицом;
заключение договора срочного безвозмездного пользования помещением (ссуда);
внесение объекта недвижимости в уставный капитал юридического лица (для этого физическое лицо должно стать участником юридического лица);
внесение прав пользования объектом недвижимости в уставный капитал юридического лица (для этого физическое лицо должно стать участником юридического лица);
передача объекта в аренду с уменьшением размера арендной платы.
Рассмотрим каждый из этих способов с точки зрения правовых и налоговых последствий.
1. Регистрация физического лица в качестве предпринимателя на упрощенной системе налогообложения (2-я или 3-я группа), заключение договора аренды с ФЛП

Чоловіка та жінку, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу («фактичного подружжя»), можуть пов’язувати і правовідносини щодо взаємного утримання одне одного. Таке право виникає за правилом Сімейного кодексу України (далі — СК), як у чоловіка та жінки, які знаходяться у зареє­строваному шлюбі.

За ч. 1 ст. 91 СК, якщо жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, тривалий час проживали однією сім’єю, той із них, хто став непрацездатним під час спільного проживання, має право на утримання відповідно до ст. 76 СК.

Отже, право «фактичного подружжя» на утримання може виникнути лише за наявності двох обов’язкових умов: 1) тривалий час проживання однією сім’єю; 2) наявність непрацездатності у чоловіка або жінки, які перебували у фактичних шлюбних відносинах тривалий час.

При цьому скільки років буде визначено як «тривалий час», законом не передбачається. Зокрема, Лепеху С.М. видається доцільним замість оціночної категорії «тривале проживання» встановити конкретний строк — спільне проживання не менш як десять років.^[1] Вважаємо, що це достатній строк для спільного проживання осіб, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу.

Щодо непрацездатності когось із фактичного з подружжя, то вона має настати під час спільного проживання. В іншому випадку норми ст. 91 СК не застосовуються.

Таким чином, із точки зору оцінки умов виникнення аліментних правовідносин у осіб, що проживають у незареєстровану шлюбі, права останніх є вужчими, ніж права подружжя, яке перебуває у шлюбі зареєстрованому, оскільки останнє має право на взаємне утримання і в разі настання у когось із них непрацездатності після фактичного припинення шлюбних відносин. Отже, закон не вказує прямо на ті обставини, які є підставою виникнення аліментних правовідносин.

Конструюючи норми СК, які регулюють відносини, що виникають у зв’язку з вимогою утримання одним із «фактичного подружжя» іншого, законодавці зробили їх не надто детальними, обравши натомість метод «відсилання» до інших норм СК. Однак законодавці у ст. 91 СК, присвяченій праву на утримання жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, обмежилися відсиланням лише до окремих статей цього Кодексу, що регулюють аліментні відносини між жінкою та чоловіком, які перебувають у зареєстрованому шлюбі.

Вихід із ситуації, що склалася, вбачається у застосуванні аналогії закону і використанні на цій підставі положень ст. 75 СК, яка, на думку авторки, містить низку рішень, придатних для регулювання аліментних відносин між учасниками фактичного шлюбу.

Так, до елементів юридичного складу, який є підставою виникнення аліментних правовідносин за участю фактичного подружжя, слід віднести такі обставини: 1) перебування чоловіка та жінки у фактичних шлюбних відносинах (проживання однією сім’єю); 2) непрацездатність того із «фактичного подружжя», хто претендує на утримання.

Однак Овчатова-Редько А.О. пропонує, крім наведених обставин, визнати юридичними умовами, що роблять юридичний склад повноцінним, дещо ширший перелік: 1) тривалий час перебування у фактичних шлюбних відносинах (проживання однією сім’єю); 2) настання непрацездатності у того з «фактичного подружжя», хто претендує на утримання, під час проживання однією сім’єю; 3) нужденність (тобто об’єктивно існуюча потреба в утриманні) того з «фактичного подружжя», хто претендує на аліменти; 4) можливість другого з «фактичного подружжя» надавати матеріальну допомогу непрацездатному і нужденному учаснику фактичного шлюбу. У сукупності зазначені обставини та умови є юридичним складом — підставою виникнення аліментних правовідносин за участю фактичного подружжя.^[2]

За ст. 48 Конституції України кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Відповідно до ч. 3 ст. 46 Основного закону України пенсії, інші види соціальних виплат і допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Зіставлення цих норм законодавства свідчить про те, що держава робить спробу перевести власну матеріальну відповідальність за недостатній рівень життя громадян на одного з подружжя, коли отримувана одним із подружжя пенсія нижча від прожиткового мінімуму, встановленого законом.^[3]

Якщо обидва з подружжя отримують заробітну плату, пенсії, доходи від використання майна та інші, які не забезпечують їм обом прожиткового мінімуму, то грошове стягнення не може бути присуджене навіть за наявності різниці в доходах.^[4]

Крім того, умовою (але вже не виникнення права на утримання, а його реалізації) є також наявність можливості сплачувати аліменти у того з «фактичного подружжя», до кого подається вимога про сплату аліментів, оскільки за відсутності такої можливості суб’єктивне право не забезпечене можливістю його практичної реалізації.

ВІКТОРІЯ НІКІТЕНКО,
приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу
ОРЕНДА ЗЕМЛІ: НОТАРІАЛЬНЕ ПОСВІДЧЕННЯ ТА ДЕРЖАВНА РЕЄСТРАЦІЯ
Значна частина вчинюваних мною нотаріальних дій — посвідчення договорів, предметом яких є земельна ділянка. Це стало причиною мого неабиякого зацікавлення земельними правовідносинами. Виявлення колізії норм чинного законодавства та їх безпосереднє порушення зумовило написання цієї статті.
Оренда землі — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Договір оренди землі укладається у письмовій формі та за бажанням однієї зі сторін може бути посвідчений нотаріально. Відповідно до ст. 209 Цивільного кодексу Украї­ни (далі — ЦК України) правочин, котрий було вчинено у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Проте, до 09.07.2009 у ч. 2 ст. 290 Господарського кодексу України містилася вимога про нотаріальне посвідчення договору оренди землі. Відповідно до вказаної правової норми оренда земельної ділянки без договору, укладеного в письмовій формі, посвідченого нотаріально та зареєстрованого в установленому законом порядку, не допускалася (звісно, це стосувалося лише випадків оренди землі у сфері господарювання). Спеціальним законом, який регулює орендні відносини, є Закон України «Про оренду землі» від 06.10.1998 № 161-XIV (далі — Закон), отже тривалий час існувала неузгодженість нормативно-правових актів та розмежування сфер їх регулювання.
Таким чином, при укладанні договорів оренди землі необхідною вимогою є їх письмова форма. Звісно, нотаріальне посвідчення договору оренди має свої переваги, тому економити на державному миті (державній платі) не рекомендую. Останнім часом при затвердженні проекту відведення земельної ділянки з метою надання її в оренду місцеві ради здебільшого прописують у своїх рішеннях «…укласти договір оренди в письмовій формі та посвідчити нотаріально…» У разі якщо все ж таки буде прийнято рішення про необхідність нотаріального посвідчення договору оренди землі, то нотаріусу необхідно надати ряд документів, зокрема оцінку земельної ділянки, документи щодо підтвердження правоздатності та дієздатності орендаря й орендодавця, документи щодо повноважень представника, що звернувся за вчиненням нотаріальної дії, висновок про наявні (відсутні) обмеження (обтяження) на використання земельної ділянки тощо, та сплатити державне мито, яке вираховується за таким принципом:
1 % від суми договору, тобто орендна плата за весь період дії договору (орендна плата визначається від нормативної грошової оцінки земельної ділянки),
або
0,01 % від вартості земельної ділянки, визначеної суб’єктом оціночної діяльності та відобра­женої у Звіті з експертної грошової оцінки земельної ділянки. Вид застосованої оцінки ви­значається сторонами договору.
Згідно з ч. 7 ст. 5 Закону, ч. 4 ст. 201 Земельного кодексу України експертна грошова оцінка земельних ділянок використовується при здійсненні цивільно-правових угод щодо земельних ділянок та прав на них, крім випадків, визначених наведеним Законом України «Про оцінку земель», а також іншими законами. Зазначеною статтею Закону винятки зроблено лише для випадків визначення розміру державного мита при міні, спадкуванні та даруванні земельних ділянок.
Типова форма договору оренди земельної ділянки затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.2004 № 220. Для його законності необхідне додержання всіх правових вимог і порядку укладення, передбаченого законо­давством України. Загальні вимоги щодо змісту договору оренди землі містяться у ст. 15 Закону. Перш за все слід звернути увагу на досить значний перелік істотних умов, що повинні бути обов’язково зазначені у такому договорі, адже відсутність хоча б однієї з них є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до статей 203, 215 ЦК України. Отже, істотними умовами договору оренди землі є:

Люди принимают всё так серьезно, что это становится обузой для них.

Ошо (Бхагван Шри Раджниш)

Інститут заповіту існує в юридичній практиці ще з часів Стародавнього Риму. Заповітом вважалося правомірне волевиявлення людини, зроблене урочисто для того, щоб воно діяло після її смерті. У римському праві заповітом визнавалося не будь-яке розпорядження своїм майном на випадок смерті, а лише таке, яке містило призначення спадкоємця. Заповіт, як і за наших часів, — це односторонній правочин, оскільки виражав волю тільки заповідача. Спадкоємці ж не брали участі у складані заповіту та їх воля не впливала на його дійсність. У зв’язку з цим під час складання заповіту не виникало договірного правовідношення, оскільки свою волю на прийняття спадщини спадкоємець міг виявити лише після її відкриття, тобто після смерті заповідача. Причому акт прийняття спадщини розцінювався як самостійний правочин. Односторонній характер заповіту також виявлявся в тому, що заповідач в будь-який час за життя міг його змінити або скасувати.

Як бачимо, сама сутність заповіту в цивільному правообігу не змінилася і за наших часів. Безумовно, життя внесло свої корективи в порядок складання заповіту та його посвідчення, але і нині діючий Цивільний кодекс України (далі — ЦК) визначає заповіт як особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Заповіт, як і раніше, визнається одностороннім правочином і набуває юридичної чинності лише у разі смерті заповідача за умови, що він не був змінений або скасований за життя. До того ж залишається в дії «старе» правило: для того щоб одержати спадщину, її треба прийняти (ст. 1268 ЦК). В іншому випадку спадкоємець (як за законом, так і за заповітом) вважається таким, що спадщину не прийняв (ч. 1 ст. 1272 ЦК). Для прийняття спадщини встановлено шестимісячний строк (ст. 1270 ЦК). Законом також встановлено порядок прийняття спадщини, згідно з яким спадкоємець, який постійно проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що її прийняв, якщо протягом шести місяців він не заявив про відмову. В іншому випадку, воля спадкоємця на прийняття спадщини виражається шляхом подання відповідної заяви в установлений законом строк (ст. 1269 ЦК). Також особами, що прийняли спадщину, вважаються малолітні та неповнолітні спадкоємці, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена.

Дії приватного нотаріуса як реєстратора не є предметом нагляду. Приватні нотаріуси не перебувають у штаті державного органу і організують свою діяльність самостійно, не виконують здійснення організаційно-розпорядчих та консультаційно-дорадчих функцій, а також не здійснюють функцій представників влади і відповідно не можуть бути суб’єктами владних повноважень, тому відповідно до чинного законодавства прокурор не мав підстав вносити припис такій особі.
Справа № 2а-948/2008 р.
ПОСТАНОВА
10 вересня 2008 р. Фастівський міськрайонний суд Київської області в складі: головуючого Зуй Т. С., при секретарі Антощенко Г. М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в.Фастові справу за позовом ……………………….. до Фастівського міжрайонного прокурора про визнання незаконним припису,
В С Т А Н О В И В:
………………………………. звернулась до суду з адміністративним позовом до Фастівського міжрайонного прокурора про визнання незаконним припису від 26.05.2008 року про усунення порушень законодавства про нотаріат, посилаючись на те, що вказаний припис не вказує, які саме вимоги законодавства про нотаріат були порушені, оскільки внісши заборону до Єдиного реєстру, вона діяла, як реєстратор і виконувала ухвалу суду. На цих підставах просять скасувати цей припис, так як вона не відноситься до суб’єктів, яким прокурор повинен виносити припис про усунення порушень законодавства.
В судовому засіданні представник позивача позов підтримала.
Представник відповідача в судове засідання не з’явився, про час і місце судового розгляду повідомлений належним чином, тому справа може бути вирішена на підставі наявних в ній доказів.
Вислухавши пояснення представника позивача, вивчивши матеріали справи, суд вважає, що позов підлягає задоволенню, враховуючи наступне.

ОЛЬГА ГРИБАНОВА,
приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу
НОВАЦІЇ ПОРЯДКУ ВЧИНЕННЯ НОТАРІАЛЬНИХ ДІЙ НОТАРІУСАМИ УКРАЇНИ ЩОДО ПРОЦЕДУРИ ПОСВІДЧЕННЯ ІПОТЕЧНОГО ДОГОВОРУ
Після прийняття Міністерством юстиції Украї¬ни Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом від 22.02.2012 № 296/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 22.02.2012 за № 282/20595 (далі — Порядок), були застосовані нові правила щодо вчинення окремих видів нотаріальних дій. Зупинюсь на посвідченні договорів про заставу майна (гл. 2 розділу II Порядку).
Згідно зі ст. 18 Закону України «Про іпотеку» від 05.06.2003 № 898-IV у разі якщо іпотекою забезпечуються повернення позики, кредиту для придбання нерухомого майна, яке передається в іпотеку, договір купівлі-продажу цього нерухомого майна та іпотечний договір можуть укладатися одночасно.
Згідно зі ст. 5 Закону України «Про іпотечне кредитування операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19.06.2003 № 979-IV іпотечний договір, предметом іпотеки за яким є нерухомість, що належить третім особам та стане власністю іпотекодавця після укладання такого договору, посвідчується нотаріусом до моменту оформлення права власності іпотекодавця на нерухомість.
Згідно зі ст. 55 Закону України «Про нотаріат» іпотечні договори, предметом іпотеки за якими є нерухомість, яка належить третім особам і стане власністю іпотекодавця після укладання такого договору, посвідчуються до моменту оформлення встановленого законодавством документа про право власності іпотекодавця на нерухомість.
Згідно з п.п. 5.12 п. 5 гл. 2 розділу II Порядку іпотечні договори, предметом іпотеки за якими є нерухомість, що належить третім особам і стане власністю іпотекодавця після укладання такого договору, посвідчуються з дотриманням загальних правил. Нотаріусові також мають бути подані документи, що підтверджують виникнення правовідносин іпотекодавця та третьої особи.
Що стосується загальних правил вчинення правочинів, вони викладені у главах 1, 2 роз¬ділу II Порядку, серед яких посвідчення правочинів щодо застави майна можливе за умови подання документів, що підтверджують право власності на майно, яке заставляється, та у перед¬бачених законодавством випадках документів, що підтвер¬джують державну реєст¬рацію прав на це майно в осіб, які його відчужують (п 1.1 гл. 2 розділу II Порядку).
Перша частина речення щодо подання документів, що підтверджують право власності на майно, відноситься як до договорів відчуження, так і до договорів застави (іпотечних договорів), друга частина — у передбачених законодавством випадках подаються документи, що підтверджують державну реєстрацію прав на це майно в осіб, які його відчужують, — відноситься до посвідчення договорів відчуження.
Крім того, правило, яке встановлено в п.п. 5.12 п. 5 гл. 2 розділу II Порядку, про те, що нотаріусу також необхідно подати документи, що підтверджують виникнення правовідносин іпотекодавця та третьої особи, це фактично укладений між ними договір купівлі-продажу, на підставі якого майбутній іпотекодавець передасть в іпотеку придбане нерухоме майно у третьої особи.
Виходячи із системного аналізу ст. 18 Закону України «Про іпотеку», ст. 5 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», ст. 55 Закону України «Про нотаріат», глав 1, 2 розділу II Порядку, необхідно погодитися, що нотаріусу на законних підставах надається можливість посвідчити два договори одночасно, коли мова йде про посвідчення договору купівлі-продажу нерухомого майна та одночасного укладання іпотечного договору, предметом якого є це нерухоме майно.
Необхідно звернути увагу, що ці дії можливі, якщо іпотекою забезпечується повернення позики або кредиту для придбання нерухомого майна, яке передається в іпотеку.

ГАННА ОЖЕГОВА,
юридичний радник науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса»
СКЛАДАННЯ ОПИСІВ СПРАВ (НАРЯДІВ). АКТ ПРО ВИЛУЧЕННЯ ДЛЯ ЗНИЩЕННЯ ДОКУМЕНТІВ, НЕ ВНЕСЕНИХ ДО НАЦІОНАЛЬНОГО АРХІВНОГО ФОНДУ
СКЛАДАННЯ ОПИСІВ СПРАВ (НАРЯДІВ)
Порядок складання описів справ (нарядів) регулюється розділом XIII Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2010 № 3253/5 (зі змінами та доповненнями) (далі — Правила).
Згідно з чинними Правилами на сьогодні передбачаються такі описи справ:
опис справ постійного зберігання;
опис справ тривалого (понад 10 років) зберігання;
опис спадкових справ тривалого (понад 10 років) зберігання;
опис справ з особового складу (кадрових питань).
Щодо опису справ з особового складу (кадро­вих питань), то в Правилах ми бачимо невідповідність назви. В одних випадках цей опис має назву «опис справ з особового складу» (наприклад, додаток 42 до Правил, п. 13.5 Правил), в інших — «опис справ з кадрових питань»: а саме таку назву передбачено розділом 03 «Архів» Типової номенклатури справ державної нотаріальної контори та приватного нотаріуса.
Узагалі Типова номенклатура справ державної нотаріальної контори та приватного нотаріуса (додаток 32 до Правил, у редакції наказу Міністерства юстиції України від 20.12.2012 № 1909/5) передбачає окремий індекс на кожний із вищезазначених описів справ, а саме:
03-03 — описи справ постійного зберігання; строк зберігання — постійно, ст. 137-а;
03-04 — описи справ тривалого (понад 10 років) зберігання; строк зберігання — 3 роки після знищення справ, ст. 137-б;
03-05 — описи спадкових справ тривалого (понад 10 років) зберігання; строк зберігання — 3 роки після знищення справ, ст. 137-б;
03-06 — описи справ з кадрових питань; строк зберігання — 3 роки після знищення справ, ст. 137-б.
До речі, кожна з наведених справ має прошиватися в окремий наряд у тверду обкладинку.
Описи справ складаються за встановленими формами. Так, форму опису спадкових справ тривалого (понад 10 років) зберігання наведено в додатку 35 до Правил; форму опису справ постійного зберігання — в додатку 40 до Правил; форму опису справ тривалого (понад 10 років) зберігання — в додатку 41 до Правил; форму опису справ з особового складу (кадрових питань) — в додатку 42 до Правил.
Складання описів справ (нарядів) здійснюється особою, відповідальною за організацію діловодства контори, чи приватним нотаріусом (п. 13.2 Правил). Описи складаються за методичною допомогою державного нотаріального архіву.
Згідно з пунктами 13.2, 13.3 Правил описи справ постійного, тривалого (понад 10 років) зберігання складаються окремими справами на кожний діловодний рік; опис складається з річних розділів. Кожен вид опису справ має валову нумерацію. Опис, кількість заголовків справ у якому досягла за порядковим номером числа 9999, вважається закінченим описом (додаток 43 до Правил), а справи, що створюються в наступні роки, включаються до нового опису, що має наступний номер, наприклад, номер 2 або інший валовий номер. До речі, додаток 43 до Правил — це форма титульного аркуша закінченого опису справ постійного та тривалого (понад 10 років) зберігання.
Опис справ постійного та тривалого (понад 10 років) зберігання, тобто тих справ, що надалі передаватимуться до державного нотаріального архіву, складається у чотирьох примірниках, а опис справ з особового складу (кадрових питань) — у трьох.
Усі описи справ підлягають

ДМИТРО ШЕМЯКОВ,
адвокат, м. Луганськ
НОТАРІАЛЬНА ТАЄМНИЦЯ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ТИМЧАСОВОГО ДОСТУПУ ДО РЕЧЕЙ І ДОКУМЕНТІВ, ОБШУКУ ТА ВИЇМКИ
Одним з основних професійних обов’язків нотаріуса є збереження таємниці відомостей, одержаних ним при вчиненні нотаріальних дій. Збереження професійної таємниці покладається і в основу змісту присяги нотаріуса. І тільки у виключних випадках таємниця нотаріальних дій може бути розкрита, зокрема у рамках кримінального провадження. Стаття 162 Кримінального процесуального кодексу України (далі — КПК) передбачає, що до охоронюваної законом таємниці, яка міститься в речах і документах, належать відомості, що можуть становити таємницю вчинення нотаріальних дій. Інформація про вчинені нотаріальні дії може бути отримана під час тимчасового доступу до речей і документів, обшуку та виїмки. На що варто звернути увагу при візиті до нотаріуса працівників правоохоронних органів (як правило, це слідчий).
Усі вищевказані слідчі дії можуть виконуватись тільки в рамках розпочатого досудового розслідування, тобто з моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, а також лише на підставі ухвали слідчого судді, оригінал якої слідчий повинен пред’явити нотаріусу та надати йому її копію (ст. 165 КПК). Причому надається не просто ксерокопія, а копія, засвідчена судом. В ухвалі суду варто звернути увагу на таке.
1. Слідчі дії може виконувати тільки особа, зазначена в ухвалі. Тобто інша особа, ніж зазначена в ухвалі, не має право знайомитись з документами та вилучати їх оригінали. Слідчий повинен пред’явити своє посвідчення одразу ж після прибуття в нотаріальну контору.
2. В ухвалі зазначається строк, протягом якого можуть виконуватись слідчі дії, який не може перевищувати одного місяця. Отже, після закінчення цього строку слідчі дії не можна проводити.
3. Слідчий суддя в ухвалі про надання тимчасового доступу до речей і документів може дати розпорядження про надання можливості вилучення речей і документів. Отже, якщо в ухвалі не вказано, що надано право вилучати документи, то нотаріус надає документи тільки для ознайомлення.
4. В ухвалі зазначається назва, опис, інші відомості, які дають можливість визначити речі і документи, до яких повинен бути наданий тимчасовий доступ. Отже, без конкретного визначення переліку або ідентифікації документів, які вимагаються для огляду, я вважаю, що у нотаріуса є право відмовити у доступі до документів.
Тепер детальніше розглянемо такий вид заходів забезпечення кримінального провадження, як тимчасовий доступ до речей і документів.