ЗАКОННЕ ТА ДОГОВІРНЕ РЕГУЛЮВАННЯ УТРИМАННЯ ФАКТИЧНОГО ПОДРУЖЖЯ

Чоловіка та жінку, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу («фактичного подружжя»), можуть пов’язувати і правовідносини щодо взаємного утримання одне одного. Таке право виникає за правилом Сімейного кодексу України (далі — СК), як у чоловіка та жінки, які знаходяться у зареє­строваному шлюбі.

За ч. 1 ст. 91 СК, якщо жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, тривалий час проживали однією сім’єю, той із них, хто став непрацездатним під час спільного проживання, має право на утримання відповідно до ст. 76 СК.

Отже, право «фактичного подружжя» на утримання може виникнути лише за наявності двох обов’язкових умов: 1) тривалий час проживання однією сім’єю; 2) наявність непрацездатності у чоловіка або жінки, які перебували у фактичних шлюбних відносинах тривалий час.

При цьому скільки років буде визначено як «тривалий час», законом не передбачається. Зокрема, Лепеху С.М. видається доцільним замість оціночної категорії «тривале проживання» встановити конкретний строк — спільне проживання не менш як десять років.^[1] Вважаємо, що це достатній строк для спільного проживання осіб, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу.

Щодо непрацездатності когось із фактичного з подружжя, то вона має настати під час спільного проживання. В іншому випадку норми ст. 91 СК не застосовуються.

Таким чином, із точки зору оцінки умов виникнення аліментних правовідносин у осіб, що проживають у незареєстровану шлюбі, права останніх є вужчими, ніж права подружжя, яке перебуває у шлюбі зареєстрованому, оскільки останнє має право на взаємне утримання і в разі настання у когось із них непрацездатності після фактичного припинення шлюбних відносин. Отже, закон не вказує прямо на ті обставини, які є підставою виникнення аліментних правовідносин.

Конструюючи норми СК, які регулюють відносини, що виникають у зв’язку з вимогою утримання одним із «фактичного подружжя» іншого, законодавці зробили їх не надто детальними, обравши натомість метод «відсилання» до інших норм СК. Однак законодавці у ст. 91 СК, присвяченій праву на утримання жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, обмежилися відсиланням лише до окремих статей цього Кодексу, що регулюють аліментні відносини між жінкою та чоловіком, які перебувають у зареєстрованому шлюбі.

Вихід із ситуації, що склалася, вбачається у застосуванні аналогії закону і використанні на цій підставі положень ст. 75 СК, яка, на думку авторки, містить низку рішень, придатних для регулювання аліментних відносин між учасниками фактичного шлюбу.

Так, до елементів юридичного складу, який є підставою виникнення аліментних правовідносин за участю фактичного подружжя, слід віднести такі обставини: 1) перебування чоловіка та жінки у фактичних шлюбних відносинах (проживання однією сім’єю); 2) непрацездатність того із «фактичного подружжя», хто претендує на утримання.

Однак Овчатова-Редько А.О. пропонує, крім наведених обставин, визнати юридичними умовами, що роблять юридичний склад повноцінним, дещо ширший перелік: 1) тривалий час перебування у фактичних шлюбних відносинах (проживання однією сім’єю); 2) настання непрацездатності у того з «фактичного подружжя», хто претендує на утримання, під час проживання однією сім’єю; 3) нужденність (тобто об’єктивно існуюча потреба в утриманні) того з «фактичного подружжя», хто претендує на аліменти; 4) можливість другого з «фактичного подружжя» надавати матеріальну допомогу непрацездатному і нужденному учаснику фактичного шлюбу. У сукупності зазначені обставини та умови є юридичним складом — підставою виникнення аліментних правовідносин за участю фактичного подружжя.^[2]

За ст. 48 Конституції України кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Відповідно до ч. 3 ст. 46 Основного закону України пенсії, інші види соціальних виплат і допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Зіставлення цих норм законодавства свідчить про те, що держава робить спробу перевести власну матеріальну відповідальність за недостатній рівень життя громадян на одного з подружжя, коли отримувана одним із подружжя пенсія нижча від прожиткового мінімуму, встановленого законом.^[3]

Якщо обидва з подружжя отримують заробітну плату, пенсії, доходи від використання майна та інші, які не забезпечують їм обом прожиткового мінімуму, то грошове стягнення не може бути присуджене навіть за наявності різниці в доходах.^[4]

Крім того, умовою (але вже не виникнення права на утримання, а його реалізації) є також наявність можливості сплачувати аліменти у того з «фактичного подружжя», до кого подається вимога про сплату аліментів, оскільки за відсутності такої можливості суб’єктивне право не забезпечене можливістю його практичної реалізації.

Ольга Розгон отримати повну версію статті