Важливе значення для регулювання відносин земельної власностi, як i для будь-яких суб’єктивних цивiльних i земельних прав, має застосування вiдповiдних, установлених нормами земельного права, способiв набуття i припинення права власностi на земельну дiлянку.
Згiдно зі ст. 14 Конституції України, право власностi на землю набувається та реалізується відповідно до закону. Розділ IV Земельного кодексу України «Набуття i реалізація права на землю» присвячений умовам виникнення прав на землю у громадян, юридичних осіб та їх реалізації. Оскільки суб’єктивне право власностi на землю виникає на підставах та у порядку, визначеному Земельним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами України, то з формальної точки зору в законі перелік підстав виникнення права державної власностi на землю має бути вичерпним. Але нині підстави набуття права державної власностi на землю не є систематизованими у земельному праві i передбачаються різними нормами Земельного кодексу України, що значно ускладнює можливість їх аналізу та застосування. Очевидною є необхідність у законодавчому закріпленні конкретних підстав набуття права власностi на землю, адже визначення в законі підстав i порядку набуття державою землі у власність для задоволення державних та суспільних потреб має не лише теоретичне, а й практичне значення.
У науці земельного права відсутні комплексні розробки щодо дослідження проблематики правового регулювання підстав набуття державою права земельної власностi. Питанню виникнення права власностi на землю, державної власностi зокрема, приділяли увагу такі українські вчені, як В. І. Андрейцев, О. Г. Бондар, О. А. Вiвчаренко, І. І. Каракаш, П. Ф. Кулинич, А. М. Мiрошниченко, В. В. Hociк, С. І. Пересунько, О. О. Погрiбний, В. І. Семчик, А. П. Шеремет та ін. Однак недостатньо досліджені проблеми законодавчого регулювання виникнення права державної земельної власностi. Тому метою цієї статті є дослідження окремих аспектів набуття державою права власностi на землю та обґрунтування критеріїв класифікації підстав виникнення права державної земельної власностi в Україні.

АРТЕМ ЧАПСКИЙ,
частный нотариус Одесского городского нотариального округа
НЕКОТОРЫЕ МЫСЛИ ПО ПОВОДУ П. 48 ИНСТРУКЦИИ…
Тема предложенной статьи, на мой взгляд, должна быть весьма актуальной для нотариусов, прежде всего как для практиков, применяющих гражданское законодательство и нередко сталкивающихся с необходимостью осмысления и поиска сути того, что законодатель заложил в нормах гражданского права. Скажу откровенно, за время моей практики я нередко сталкивался с определенным мнением наших коллег касательно освещенной мной темы, которое вызывало и вызывает до сих пор у меня сомнения. Собственно говоря, накопившиеся сомнения и стали причиной, побудившей меня изучить теоретические наработки по этому вопросу и попробовать изложить на бумаге обобщенные мысли.
Итак, сталкиваясь на практике с желанием клиентов расторгнуть договор, мы, прежде всего, обращаемся к нашей «святая святых» — Инструкции о порядке совершения нотариальных действий нотариусами Украины (далее — Инструкция), п. 48 которой предоставляет нотариусам алгоритм совершения нотариального действия. Акцентирую ваше внимание на том, что этот пункт начинается с фразы «договор сторон об изменении или расторжении нотариально удостоверенного договора оформляется…». Исчерпывающий перечень договоров, нотариальное удостоверение которых предусмотрено законом, содержится в п. 35 Инструкции, который также предоставляет нам возможность по соглашению сторон удостоверить и другие договоры, заключенные в письменной форме, нотариальное удостоверение которых законом не предусмотрено.
Как мы видим, п. 48 Инструкции указывает на договор как таковой в общем смысле этого слова. Правильно ли в процессуальном кодексе нотариуса коим, несомненно, является Инструкция, указывать обобщенный алгоритм расторжения договоров, несмотря на их многообразие и существенное отличие между собой в гражданском праве? Договор — одна из наиболее распространенных правовых конструкций. Основное предназначение договора — это урегулирование в рамках закона поведения людей. Это свойство договора делает его подобным закону. Однако условия договора отличаются от правовой нормы, поскольку договор выражает волю сторон, а нормативный акт — волю органа, его выдавшего. Нормативный акт обязателен для исполнения для всех субъектов определенных правоотношений. Договор же регулирует поведение его сторон. Правовое регулирование договоров проявляется в установленном порядке их заключения и исполнения сторонами обязательств, а также ответственности за ненадлежащее исполнение таких обязательств и расторжение договоров.
Современное гражданское право Украины провозглашает свободу договора (ст. 627 Гражданского кодекса Украины; далее — ГК Украины). Это дает право сторонам договора,

ОЛЕНА САМОЩЕНКО,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу
ПОРЯДОК ПОДАННЯ НОТАРІУСАМИ РІЧНОЇ ДЕКЛАРАЦІЇ ПРО МАЙНОВИЙ СТАН І ДОХОДИ (ПОДАТКОВОЇ ДЕКЛАРАЦІЇ) ТА ПОДАТКОВИХ РОЗРАХУНКІВ
З 01.01.2011 р. вступив у дію Податковий кодекс України (далі — ПКУ). Основу податкового законодавства раніше становили велика кількість законів та підзаконних актів, які регулювали відносини оподаткування. З прийняттям ПКУ ця ситуація змінилася. Цей кодифікований акт складається з норм, які охоплюють регулювання найбільш важливих відносин у сфері оподаткування.
Відповідно до ст. 46 Податкового кодексу України податкова декларація, розрахунок (далі — податкова декларація) — це документ, що подається платником податків контролюючому органу в строки, встановлені законом, на підставі якого здійснюється нарахування та/або сплата податкового зобов’язання, чи документ, що свідчить про суми доходу, нарахованого (виплаченого) на користь платників податків — фізичних осіб, суми утриманого та/або сплаченого податку. Форма податкової декларації встановлюється центральним органом державної податкової служби за погодженням з Міністерством фінансів України. На цей час діє форма декларації, встановлена наказом Головної державної податкової інспекції України від 21.04.1993 р. № 12 «Про затвердження Інструкції «Про оподаткування доходів фізичних осіб від зайняття підприємницькою діяльністю» (назва із змінами, внесеними згідно з наказом ДПА України від 16.07.2003 р. № 352).
Податкова декларація подається за базовий звітний (податковий) період, що дорівнює календарному року для платників податку на доходи фізичних осіб — до 1 травня року, що настає за звітним, до органу державної податкової служби, в якому перебуває на обліку платник податків
(п. 49.18.4 ст. 49 ПКУ).
Податкова декларація подається до органу державної податкової служби за вибором платника податків в один з таких способів:
а) особисто платником податків або уповноваженою на це особою;
б) надсилається поштою з повідомленням про вручення та з описом вкладення.
У разі надсилання податкової декларації поштою таке відправлення на адресу відповідного органу державної податкової служби повинно бути здійснено не пізніше ніж за десять днів до закінчення граничного строку подання податкової декларації, тобто не пізніше 20 квітня;
в) засобами електронного зв’язку в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису підзвітних осіб у порядку, визначеному законодавством.
Відповідно до п. 48.3 ст. 48 ПКУ податкова декларація повинна містити такі обов’язкові реквізити:
тип документа (звітний, уточнюючий, звітний новий);
звітний (податковий) період, за який подається податкова декларація;
повне найменування (прізвище, ім’я, по батькові) платника податків згідно з реєстраційними документами;
реєстраційний номер облікової картки платника податків або серію та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний орган державної податкової служби і мають відмітку в паспорті);
місцезнаходження (місце проживання) платника податків;
найменування органу державної податкової служби, до якого подається звітність;
дата подання звіту (або дата заповнення — залежно від форми);
підписи платника податку — фізичної особи.
Податкова звітність, складена з недотриманням цих вимог, не вважається податковою декларацією.
Прийняття податкової декларації є обов’язком органу державної податкової служби. Під час прийняття податкової декларації уповноважена посадова особа органу державної податкової служби, в якому перебуває на обліку платник податків, зобов’язана перевірити наявність та достовірність заповнення всіх обов’язкових реквізитів, передбачених п. 48.3 ст. 48 цього Кодексу. Інші показники, зазначені в податковій декларації платника податків, до її прийняття перевірці не підлягають.
Відмова посадової особи органу державної податкової служби прийняти податкову декларацію з будь-яких причин, не визначених ст. 48 ПКУ, в тому числі висунення будь-яких передумов щодо такого прийняття (включаючи зміну показників такої податкової декларації, зменшення або скасування від’ємного значення об’єктів оподаткування, сум бюджетних відшкодувань, незаконного збільшення податкових зобов’язань тощо) забороняється.
Таким чином, вимоги податківців щодо надання разом з декларацією документів або копій документів, що підтверджують витрати нотаріуса, є незаконними.
Посадова особа органу державної податкової служби, в якому перебуває на обліку платник податків, зобов’язана зареєструвати податкову декларацію платника за датою її фактичного отримання органом державної податкової служби.
Фізичні особи, які провадять незалежну професійну діяльність,

МИХАЙЛО СІБІЛЬОВ,
член-кореспондент Національної академії правових наук України
ТЛУМАЧЕННЯ ЗАПОВІТУ
Тлумачення заповіту — це з’ясування змісту заповіту як дійсного одностороннього правочину, з тексту якого неможливо встановити справжню волю заповідача. Отже, недійсний заповіт тлумаченню не підлягає.
Правила про тлумачення заповіту, як і правила про тлумачення будь-яких правочинів (договорів), не були відомі цивільному законодавству радянських часів.
Закріплення правил про тлумачення заповіту в чинному Цивільному кодексі України (далі — ЦК України) обумовлено як загальними обставинами, що стосуються усіх правочинів, так і низкою спеціальних обставин, що стосуються саме заповіту.
До загальних обставин слід віднести закріп¬лення в ст. 3 ЦК України свободи договору як засади цивільного законодавства та визнання за правочином (договором) якості соціальних регуляторів, що забезпечують саморегулювання в сфері відповідних відносин.
До спеціальних обставин, що обумовили необхідність закріплення в чинному ЦК правил щодо тлумачення заповіту, слід віднести такі обставини.

Згідно з п. 178.6 ст. 178 Податкового кодексу України (далі — ПК України) фізичні особи, які провадять незалежну професійну діяльність, зобов’язані вести облік доходів і витрат від такої діяльності.

У пункті 178.3 ст. 178 ПК України визначено, що оподатковуваним доходом таких осіб вважається сукупний чистий дохід, тобто різниця між доходом і документально підтвердженими витратами, необхідними для провадження певного виду незалежної професійної діяльності.

В Узагальнюючій податковій консультації щодо деяких питань оподаткування фізичних осіб, які провадять незалежну професійну діяльність (приватних нотаріусів, адвокатів), затвердженій наказом Державної податкової служби України від 24.12.2012 № 1185, наводиться можливий перелік витрат приватного нотаріуса, які пов’язані з організацією нотаріальної діяльності та обумовлені вимогами Закону № 3425, та які ДОЦІЛЬНО враховувати при визначенні сукупного чистого доходу приватного нотаріуса.

Однією з обов’язкових умов для відображення доходів та витрат у податковому обліку є їх документальне підтвердження, про що йдеться не тільки в п. 178.3 ст. 178 ПК України , але й у  главі 1 «Загальні положення» ПК України, зокрема в ст. 44:

Стаття 44. Вимоги до підтвердження даних, визначених у податковій звітності

44.1. Для цілей оподаткування платники податків зобов’язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов’язаних з визначенням об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту».

Визначення первинного документа та облікового регістру наводиться в Положенні про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженому наказом Міністерства фінансів України  від 24.05.1995 № 88:

Облікові регістри — це носії спеціального формату (паперові, електронні) у вигляді відомостей, ордерів, книг, журналів, машинограм тощо, призначені для хронологічного, систематичного  або  комбінованого  нагромадження,  групування  та узагальнення  інформації  з  первинних  документів, що прийняті до обліку.

Первинні документи — це документи, створені у письмовій або електронній формі, що фіксують та підтверджують господарські операції.

Визначення «первинного документа» також міститься в ст. 1 Закону України від 16.07.1999 № 996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (далі — Закон № 996), де зазначено, що первинний документ — це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

ДАНИЛО КУРДЕЛЬЧУК,
заслужений юрист України, почесний консул Республіки Панама в Україні
Нотаріальний документ зі сша — «кіт у мішку», або чи є чорний кіт у темній кімнаті?
У квітневому номері журналу «Мала енциклопедія нотаріуса» приватний нотаріус Вікторія Голобородько в полемічному стилі заявила, що нотаріальні документи зі США — «кіт у мішку». Визнаючи наявність раціонального зерна в такому твердженні, не можна сприйняти його в цілому як аксіому, оскільки під сумнів ставиться легітимність всієї «нелатинської» системи нотаріату, що апріорі неприйнятно. Істина, мабуть, посередині — при надходженні зарубіжного нотаріального акта чи документа українська сторона, а особливо нотаріус, котрому надається, скажімо, довіреність, посвідчена нотаріусом у штаті Техас, повинен оцінити зміст і форму цієї довіреності відповідно до вимог українського закону. Нотаріус має бути певним, що надана довіреність є належним документом для отримання свідоцтва про право на спадщину або для укладення договору купівлі-продажу чи дарування нерухомості. Нотаріус зобов’язаний перевірити повноваження представника — сторони майбутнього правочину з точки зору українського права, яке регламентує порядок оформлення правочину.
Звичайно, можна говорити про принципові розходження розуміння інституту нотаріату в США, Панамі чи Австралії та в Україні, але якщо наданий нотаріусу документ, а в цьому випадку довіреність — змістовно і за формою відповідає вимогам Закону України, то нотаріус зобов’язаний її прийняти для посвідчення правочину чи вчинення іншої нотаріальної дії. Відмінності системи важливі в теоретико-пізнавальному сенсі, а не в формальній підставності невизнання документів та актів, що продукує інша система нотаріату. Адже рівень підготовки, статус нотаріуса, обсяг його повноважень різняться навіть у країнах, де діє латинський нотаріат. І тут можна знайти відмінності, що свідчать про певні національні особливості. Скажімо, в деяких землях ФРН закон дозволяє поєднувати функцію нотаріуса з адвокатською діяльністю, що принципово звичне явище для поєднання цих двох правничих професій в тих же США та Канаді.
З іншого боку, якщо український нотаріус при вчиненні такої нотаріальної дії, як засвідчення справжності підпису особи на документі, зобов’язаний впевнитись, що документ, на якому засвідчується підпис, не суперечить законові, він не має характеру угоди та не містить у собі відомостей, що порочать честь та гідність людини. Як на мене, то це дивна тріада:
1. Документ не суперечить законові — якому, в чому, як це з’ясовувати? Адже нотаріус має право зазначити — і це вихідний постулат — «факти, зазначені в цьому документі, нотаріусом не перевірялися», що передбачено абз. 3 ст. 78 Закону України «Про нотаріат».
2. Не мають характеру угод практично всі афідевіти, акти показів свідків, декларації про родинні відносини можна віднести до таких документів, що суперечать українському законові, адже у нас єдиним документом на підтвердження народження, шлюбу, смерті є відповідне державне свідоцтво органу РАЦС. Ретейнери, «діди», релізи — теж документи, які, безумовно, мають елементи угод, але вони призначені лише для дії в певній державі .
3. Що ж стосується визначення поняття або кваліфікації відомостей, що порочать честь та гідність людини, то наскільки мені відомо, тільки суд в установленому законом порядку може кваліфікувати ті чи інші відомості як такі, що порочать честь та гідність або ділову репутацію конкретної фізичної або юридичної особи. До речі, в ст. 78 Закону України «Про нотаріат» зазначається лише про відомості, що порочать честь і гідність людини як підставу для відмови у засвідченні справжності підпису на документі, але не згадується про відомості, що порочать ділову репутацію юридичної особи.
Повернімось, однак, до теми наших зауважень: нотаріальні документи зі США, незважаючи на доктринальну і формальну правоту щодо системних розбіжностей формування і функціонування сфери нотаріату в США і в Україні, визнаються і повинні визнаватись в Україні як документи з інших юрисдикцій в кожному конкретному випадку окремо: чи відповідає вимогам оформлення правочинів в Україні довіреність, посвідчена в Панамі чи в Техасі, США? Якщо в довіреності громадянина А. з вини панамського нотаріуса пропущено ім’я та по батькові довірителя, то така довіреність не визнається чинною, так само як і довіреність, посвідчена американським нотаріусом в Техасі, не буде визнана чинною з огляду на відсутність належного скріплення аркуша з апостилем з аркушем власне тексту довіреності. Рівно ж український нотаріус відмовиться визнати довіреність, оформлену в Австрії (латинський нотаріат), в тексті якої стверджується, що вона повинна діяти і у випадку визнання довірителя недієздатним, а також після його смерті, якщо виникли обґрунтовані підозри щодо знаходження довірителя в живих.
Іншими словами повторимо, що можна по-різному оцінювати систему, але не можна ігнорувати її суб’єктність, здатність продукувати легітимні документи. При розгляді конкретного документа нотаріус оцінює його відповідність нормам і вимогам закону щодо змісту й форми. Так само як він оцінює українські документи, лише враховуючи необхідність легалізації/апостилювання іноземних документів.

ОЛЬГА ВЕРЕЙЦІ,
кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри цивільно-правових дисциплін навчально-наукового інституту права та психології Національної академії внутрішніх справ
ОКРЕМІ ПИТАННЯ УТРИМАННЯ ТВАРИН В ДОМАШНІХ УМОВАХ ТА У НЕВОЛІ
Утримання тварин є досить розповсюдженим явищем, у тому числі серед міського населення. В останньому випадку найчастіше йдеться про так званих тварин-компаньонів, тобто тварин, до яких, за визначенням Модельного закону про поводження з тваринами , людина відчуває прихильність і яких утримує в домашніх умовах без мети отримання прибутку для задоволення потреби у спілкуванні, з естетичною та виховною метою, включаючи собак-поводирів, мисливських собак та ловчих птахів. Слід зауважити, що останнім часом за місце тварин-компаньонів активно конкурують не лише коти та собаки, а й свині, і навіть домашні птахи (наприклад, гуси). Законодавчих обмежень з цього приводу практично немає.
Проте законодавство вимагає від власників тварин дотримуватися встановлених правил з їх утримання. У повсякденному житті ми найчастіше стикаємося з питанням утримання тварин в домашніх умовах. Стаття 1 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» (далі — Закон) встановлює, що утримання в домашніх умовах — це обмеження природної волі домашніх тварин, що виключає їх вільне переміщення за межами квартири, подвір’я окремого будинку. Нерідко зустрічаються і любителі екзотики, що утримують диких тварин. Проте дика тварина може опинитися у людини і випадково, скажемо, якщо особа підібрала поранену тварину з метою лікування. В останньому випадку, виходячи з термінології Закону, йдеться про утримання диких тварин у неволі, а не в домашніх умовах. Проте з практичної точки зору це лише питання термінології.
Нагадаємо, що до тварин законодавство відносить біологічні об’єкти, що відносяться до фауни: сільськогосподарські, домашні, дикі, у тому числі домашня і дика птиця.
Так, ст. 1 Закону визначає, що домашні тварини — це собаки, коти та інші тварини, що протягом тривалого історичного періоду традиційно утримуються і розводяться людиною, а також тварини видів чи порід, штучно виведених людиною для задоволення естетичних потреб і потреб у спілкуванні. Зазначимо, що Європейська конвенція про захист тварин (далі — Конвенція) містить ширше визначення домашніх тварин. Так, відповідно до ст. 1 цієї Конвенції під домашньою твариною мається на увазі будь-яка тварина, яку утримує або збирається утримувати людина, зокрема у своїй оселі для власного задоволення й товариства. А ось Модельний закон про поводження з тваринами відносить до домашніх тварин велику рогату худобу, свиней, коней, овець, кіз, хутрових тварин, птахів, риб та інших сільськогосподарських тварин, які спеціально вирощені та використовуються для отримання (виробництва) продуктів тваринного походження (продукції тваринництва), а також у якості транспортного засобу або тяглової сили.
Відповідно до ст. 1 Закону сільськогосподарські тварини — це тварини, що утримуються та розводяться людиною для отримання продуктів і сировини тваринного походження. Тобто фактично віднесення тварини до домашньої або сільськогосподарської буде залежати від мети утримання.
Дикі тварини — тварини, природним середовищем існування яких є дика природа, у тому числі ті, які перебувають у неволі чи напіввільних умовах.
Взагалі, якщо проаналізувати класифікацію тварин, що міститься у національному законодавстві та міжнародних актах, вона здається не досить неоднозначною. Проблема тут полягає, головним чином, у змішуванні різних підстав класифікації. Здається, більш логічно було б говорити про тварин диких та домашніх в залежності від природного місця існування. В залежності від мети утримання тварин можна поділити на сільськогосподарських, тварин-компаньонів тощо. І вже виходячи з цього слід визначати і вимоги щодо утримання цих тварин.
Головним правилом сьогодні стає правило стосовно гуманного поводження з тваринами, що декларує не лише виключення жорстокого поводження з тваринами, а й створення для них відповідних умов утримання. Так, згідно зі ст. 7 Закону основним правилом утримання тварин є те, що умови, в яких утримуються тварини, повинні відповідати їх біологічним, видовим та індивідуальним особливостям; задовольняти їх природні потреби в їжі, воді, сні, рухах, контактах із собі подібними, у природній активності та інші потреби. Місце утримання тварин повинно бути оснащено таким чином, щоб забезпечити необхідні простір, температурно-вологісний режим, природне освітлення, вентиляцію та можливість контакту тварин із природним для них середовищем.
Вказані положення Закону відповідають ст. 4 Конвенції . Крім того, Конвенція також встановлює, що тварина не повинна утримуватись як домашня, якщо наведені положення або не виконуються, або, незважаючи на їх виконання, тварина не може пристосуватися до неволі. Останнє положення стосується насамперед диких тварин, що утримуються в неволі, оскільки, як зазначалося вище, Конвенція містить розширене поняття домашніх тварин.
До основних питань, які виникають при утриманні тварин, слід віднести питання кількості тварин, що можуть утримуватись, а також питання стосовно основних правил, яких має дотримуватись особа, що утримує тварину, задля уникнення порушення прав третіх осіб.
Сьогодні законодавство встановлює обмеження кількості тварин, що можуть утримуватись особою, керуючись лише санітарно-епідеміологічним благополуччям населення та можливістю створення необхідних умов для самих тварин.
У радянському законодавстві існувало два види обмежень стосовно кількості тварин, яких можна було утримувати. Перша група обмежень, відсутня у сучасному законодавстві, була викликана особливостями соціально-економічного ладу. Друга група обмежень, як і сьогодні, стосувалася дотримання санітарно-гігієнічних норм та забезпечення безпеки людей.

Гражданское право как универсальный регулятор целостного массива неимущественных и имущественных отношений существует в конкретных социально-экономических и общественно-политических условиях, которые с различной степенью положительности воздействуют как на гражданское право, так и такой его сегмент, как наследственное. С.С. Алексеев указывает на необходимость учитывать в содержании и применении гражданских кодексов принципиальные особенности экономико-социального развития. Среди таких особенностей известный ученый, теоретик права и цивилист называет потребность обеспечения безопасности общества и каждого человека. В силу целого спектра причин возникают обстоятельства, когда известное оправдание находят силовые методы организации политической и экономико-социальной жизни. Но это по самой природе рассматриваемых отношений не должно влиять на полноту и чистоту гражданско-правового регулирования, оставляя указанные ситуации для публично-правовых решений[1]. Мнение авторитетного ученого, безусловно, ценно в первую очередь благодаря своей своевременности и актуальности, особенно с учетом не всегда положительно характеризуемых событий последнего времени в жизни российского и украинского государств, когда вопросы безопасности личности, государства и гражданско-правового оборота приобрели остроту, не имеющую, к большому сожалению,  тенденции к снижению. Поводом коснуться данных вопросов через призму действия наследственного закона и осуществления наследственных прав стало видение проблем действия российского и украинского наследственных законов на территории Автономной республики Крым (АРК) и г. Севастополя, изложенное известным специалистом в области российского наследственного права О.Е. Блинковым в соответствующей научной статье[2]. Вместе с тем, будучи убежденным сторонником методологического и содержательного плюрализма в юридической науке, автор считает необходимым изложить собственные суждения по отдельным из поднятых в статье вопросам.

Начиная с марта 2014 года в Украине вследствие действия агрессивных факторов внешнего и внутреннего характера происходят территориальные изменения, которые ни в коей мере не обусловлены сколь-нибудь приемлемым и юридически значимым решением украинского государства. Следствием таких «изменений» стало появление в составе Украины территорий, которые можно дипломатично обозначить как территории со спорным статусом. Это в первую очередь Автономная республика Крым и г. Севастополь, определенные признаки «спорности» устойчиво характеризуют отдельные районы Донецкой и Луганской областей Украины.

Следует остановиться на проблемах современного правового статуса АРК и г. Севастополя. Несмотря на то, что законодательными актами Российской Федерации, в частности положениями Федерального конституционного закона от 21.02.2014 № 6-ФКЗ «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов Республики Крым и города федерального значения Севастополя» предусмотрено принятие данных территорий в Российскую Федерацию с даты подписания договора между Российской Федерацией и Республикой Крым о принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов, позволим себе воздержаться от однозначно положительной юридической оценки данного факта и высказать ряд соответствующих аргументов.

В ст. 1 Федерального конституционного закона от 21.03.2014 основаниями принятия в Российскую Федерацию указанных территорий названы результаты общекрымского референдума, проведенного 16 марта 2014 года в Автономной Республике Крым и г. Севастополе, а также Декларация о независимости Автономной Республики Крым и города Севастополя. Правомерность таких оснований достаточно сомнительна, Конституционный Суд Украины дважды обращался к вопросу об их конституционности. Решением Конституционного Суда Украины от 14.03.2014 № 2-рп/2014 признано неконституционным постановление Верховной Рады АРК от 6.03.2014 № 1702-6/14 «О проведении общекрымского референдума»[3], которое утратило силу со дня принятия решения Конституционным Судом Украины. Поэтому на момент подписания договора между Российской Федерацией и Республикой Крым от 18.03.2014 о принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов и принятия Федерального конституционного закона от 21.03.2014, постановление Верховного Совета АРК от 06.03.2014 № 1702-6/14 «О проведении общекрымского референдума» утратило силу. Тот факт, что референдум, проведенный 16 марта 2014 г. в АРК и г. Севастополе, не был санкционирован Украиной, отмечается в Резолюции Генеральной ассамблеи ООН A/RES/68/262 о территориальной целостности Украины, принятой 27.03.2014[4].

Кроме того, Решением Конституционного Суда Украины от 20.03.2014 признано неконституционным и утратившим силу со дня принятия Решения также и постановление Верховного Совета АРК «О Декларации о независимости Автономной Республики Крым и города Севастополя» от 11.03.2014 № 1727-6/14.

Даже при формально-юридическом подходе два указанных основания включения в состав РФ данных территорий Украины выглядят далеко небезупречно, поскольку до момента проведения референдума признаны юридически несостоятельными. Третьим основанием принятия в состав РФ Федеральный конституционный закон от 21.03.2014 № 6-ФКЗ называет сам себя, т. е. собственно «данный Федеральный конституционный закон», что вообще выглядит нелогичным.

Добавим, что оформленное Федеральным конституционным законом от 21.03.2014 присоединение новых территорий противоречит международным договорам Российской Федерации и Украины, в частности Договору о дружбе, сотрудничестве и партнерстве между Украиной и Российской Федерацией от 31.05.1997[5], который ратифицирован со стороны РФ Федеральным законом от 02.031999 № 42-ФЗ и вступил в силу 01.04.1999.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 р. № 671 з метою забезпечення реалізації фізичними та юридичними особами права на визнання державою правочинів, щодо яких передбачена державна реєстрація, до прийняття Верховною Радою України згідно зі ст. 210 Цивільного кодексу України відповідного закону затверджено Тимчасовий порядок державної реєстрації правочинів (далі — Порядок).
Відповідно до цього Порядку реєстраторами правочинів є державні нотаріальні контори, приватні нотаріуси (далі — нотаріуси), які згідно з договорами, укладеними з адміністратором Реєстру, проводять державну реєстрацію правочинів, змін, внесених до них, відомостей про припинення їх дії, приймають запити, видають завірені витяги з Реєстру та виконують інші функції, передбачені цим Порядком.
Витяг — документ, який свідчить про внесення запису до Реєстру або про відсутність такого запису.
Державній реєстрації підлягають такі правочини:
договір купівлі-продажу, міни земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна;
договір про передачу нерухомого майна під виплату ренти;
договір довічного утримання (догляду), за якими передається набувачеві у власність нерухоме майно;
договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк не менше ніж один рік;
договір управління нерухомим майном;
інші правочини, державну реєстрацію яких передбачено законом.
Згідно з п. 6 Порядку реєстрація правочину проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням.

ВІКТОРІЯ ГОЛОБОРОДЬКО,
приватний нотаріус Севастопольського міського нотаріального округу
ОГЛЯД СУДОВОЇ ПРАКТИКИ ЩОДО ПОРЯДКУ ЗАСТОСУВАННЯ ЧАСТИНИ 5 СТАТТІ 61 СІМЕЙНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ
Законом України «Про внесення змін до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об’єктів права спільної сумісної власності подружжя» ст. 61 Сімейного кодексу України (далі — СК) була доповнена частиною п’ятою такого змісту: «Об’єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації». Цей Закон набрав чинності 8 лютого 2011 року. Отже, приватизоване з 08.02.2011 р. майно є спільною сумісною власністю подружжя.
«Відкритим» залишається питання щодо статусу житла та земельних ділянок, приватизованих до цієї дати. З цього приводу існують протилежні точки зору.
1. Положення ч. 5 ст. 61 СК не застосовуються до відносин, які виникли до набрання чинності вказаним Законом, адже він зворотної сили не має. Отже, базуючись на загальному аналізі положень нормативно-правових актів, майно, приватизоване до 08.02.2011 р. одним із подружжя є його особистою приватною власністю. Детальніше: