ИГОРЬ РУКАВИЦЫН,
частный нотариус Криворожского городского нотариального округа Днепропетровской области
ИЗ ИСТОРИИ ОТЕЧЕСТВЕННОГО НОТАРИАТА.
ПОРЯДОК И ПРОЦЕДУРА ОПРЕДЕЛЕНИЯ «САМОЛИЧНОСТИ» СТОРОН
Dimidium facti, qui соeрit, habet.
Начало — половина дела (лат.)
В предыдущем номере (№ 5 за 2013 год) журнала «МЭН» была опубликована обзорная статья по истории отечественного нотариата, охватывающая пореформенный период начиная с середины ХІХ и до начала ХХ века. Данная статья предваряет цикл публикаций, посвященных знакомству с практической работой нотариусов в начале ХХ века, с подробным описанием как самого нотариального порядка, так и его взаимодействия, а в некоторых случаях — и конфликта с другими правовыми нормами, действовавшими в Российской империи. В качестве иллюстративного материала будут использованы изображения оригинальных гражданских и нотариальных документов, относящихся к описываемому периоду.
При более детальном знакомстве с порядком совершения нотариальных действий в девяти украинских губерниях, входивших в состав Российской империи, напрашивается вывод о том, что за прошедшие 100 с лишним лет глобально в нотариальной практике изменилась лишь техника изготовления документов и усовершенствовались технологии по проверке арестов, ограничений и запрещений. За сотню лет ушли в небытие некоторые пережитки вместе со сформировавшими их общественными отношениями; забылись за ненадобностью многие «рудименты» прошедшей эпохи, но при всем этом юридический смысл большинства нотариальных действий, их правовая составляющая и общий установленный и подчиненный определенной логике порядок совершения изменился очень незначительно. И сегодня возникает полемика о целесообразности дополнительной фиксации самого нотариального процесса при помощи фото- и видеосъемки, некоего аналога присутствия двух обязательных свидетелей при совершении сделок. Ознакомившись с историческим опытом прошлого, читатель самостоятельно может сделать вывод о том, что нужно сохранить и применить в сегодняшней практике, а что постепенно исключать, списав в «архив истории».
Сегодняшние нотариальные документы в большинстве своем сохранили прежние наименования, структуру, обязательные атрибуты и реквизиты, а самое главное — смысл и содержание. Их стиль изложения и рекомендованная форма лишь формально подстроились под современные требования общественных правоотношений, трансформировавшись не более чем в обновленный, «осовремененный» вариант нотариальных правовых документов.
Все правоотношения нотариуса с клиентом сто лет назад точно так же, как и сегодня, начинались с идентификации лиц, обратившихся за совершением нотариального действия, определения объема их право- и дееспособности. Согласно действующему с 1866 по 1917 год гражданскому законодательству различные категории граждан в зависимости от возраста, пола, национальности, вероисповедания и других признаков имели различные права, поэтому основной задачей нотариуса было определение правоспособности клиентов исходя из конкретных условий. Так, например, по национальному признаку лица польского происхождения были ограничены в правах касательно возможности приобретения ими имущества в ряде местностей империи.

РИС. 1. ОБЪЯВЛЕНИЕ В ЖУРНАЛЕ «ВЕСТНИК НОТАРИАТА» ОБ ИСКЛЮЧЕНИИ РЯДА ГОРОДОВ ИЗ ЧЕРТЫ ОСЕДЛОСТИ
По религиозному признаку для лиц иудейского вероисповедания право на приобретение и отчуждение имущества находилось в прямой зависимости от права на проживание в той или иной местности, так называемой «черты оседлости» (рис. 1). Город Киев был включен в «черту оседлости» по указу императора Николая І в декабре 1827 года. Для лиц иудейского вероисповедания постоянное проживание, а также владение недвижимым имуществом в Киеве было запрещено. Но, как очень часто случается, из этого правила были свои исключения: согласно постановлению Государственного Совета от 16.03.1859 евреи — купцы первой гильдии, пребывавшие в этом звании более двух лет, получали право на свободный выбор места жительства в любом населенном пункте империи, включая город Киев. Наравне со свободным проживанием купцы первой гильдии имели право на владение недвижимым имуществом. По этому поводу в ноябре 1886 года был издан специальный Указ Правительствующего сената. Для лиц, вновь принятых в купеческое сословие уже после выхода указа, до достижения пятилетнего срока право проживания и владения недвижимостью в Киеве ограничивалось Лыбедской и Плоской частью города. Под давлением общественности и в связи с недостатком квалифицированных специалистов в бысторастущих городах права евреев постепенно расширялись. С 1865 года право на проживание за чертой оседлости получили мастера и ремесленники, имевшие соответствующие «промысловые свидетельства»; с 1879 года — лица с высшим образованием, помощники апте­карей, дантисты, фельдшеры и повивальные бабки. Интересным представляется также тот факт, что в описываемый период иудейство рассматривалось именно как вероисповедание, а не как национальность (рис. 2). Для лиц, принявших крещение, все ограничения в правах касательно выбора места жительства, владения имуществом вне «черты оседлости», а также занятия определенным ремеслом или профессией автоматически снимались (согласно предписанию Министра юстиции от 06.06.1887 лица иудейского вероисповедания, так же, как и иностранцы, не могли занимать должность нотариуса).

РИС. 2. СВИДЕТЕЛЬСТВО О БРАКЕ № 81, ВЫДАННОЕ 21.11.1906 ГОДА ПОМОЩНИКОМ ПЕРЕЯСЛАВСКОГО УЕЗДНОГО РАВВИНА ПО М. БОРИСПОЛЮ
По половому признаку женщины в отношении некоторых гражданских прав были наделены меньшим объемом полномочий, чем мужчины. Так, например, жены не имели права без согласия мужей наниматься в услужение и принимать на себя финансовые обязательства по векселям; мужчин данное ограничение не касалось.
Сословность (по терминологии действующего в начале ХХ века законодательства категория весьма неопределенная и в Своде Законов употребляемая в разных значениях) накладывала определенные ограничения на самую многочисленную ее категорию — крестьянство. Свод дореформенных Законов 1832 года был всецело основан на сословном делении всех подданных империи на дворянство, духовенство, сельских жителей и городских обывателей. Реформы 1860-х годов, и в частности — Судебные Уставы 1864 года, реформа уездной полиции 1862 года, земское положение 1864 года, городовое положение 1870 года, устав о воинской повинности 1874 года, уничтожили государственное значение прежних сословий. Единственной крупной реформой, по необходимости носившей сословный характер, было освобождение крестьян; созданные в результате реформы органы крестьянского самоуправления, волости и сельские общества, были построены на узко-сословных началах. Крестьянские надельные земли, полученные после отмены крепостного права, могли быть отчуждены лишь крестьянам, в то же время арендаторами казенных земель могли быть лишь традиционные представители дворянства — исторически сложившегося самого крупного землевладельческого сословия.
Как исключение из общего правила, на дееспособность влиял «постриг в монашество» и лишение прав по решению суда. Согласно общему правилу все имущество таких лиц пере­ходило к церкви, и любые документы и распоряжения касаемо их имущества теряли свою юридическую силу.
Случай из нотариальной практики
В разделе «Судебно-нотариальная хроника» журнала «Нотариальный вестник» за март 1904 года была помещена статья «Дело бывшего нотариуса Лихарева». Ее смысл сводился к тому, что в 1896 году у бывшего кишиневского нотариуса Виктора Лихарева местная жительница Ирина Бабченко совершила духовное завещание на своего сына, обязав его уплатить различным лицам около 1000 рублей. Через четыре года И. Бабченко решила отменить завещание, для чего и обратилась к нотариусу. Как указывается в статье: «Будучи, по его словам, чем-то занят, нотариус поручил это дело своему писцу, затем приложил печать, подмахнул свою подпись — и с плеч долой». Однако вскоре из-за того, что нотариус не разобрался в этом деле лично, для него сложилась довольно-таки прискорбная ситуация, т.к. за это время, как оказалось, И. Бабченко постриглась в монахини под именем Евлампии, утратив при этом с принятием иноческого сана «правоспособность к совершению актов».
Дееспособность лиц подразделялась также на юридическую, связанную с возрастом. До достижения семнадцатилетнего возраста в гражданских правоотношениях за несовершеннолетнего выступал его опекун. С 17 до 21 года у лица возникала так называемая «частичная дееспособность»; полная дееспособность в Российской империи наступала с 21 года. Правоспособность юридических лиц определялась согласно их уставам и действовавшим законам.
Нотариус был обязан удостовериться в правоспособности: «имеют ли те, от имени и на имя которых акт следует совершить, законную правоспособность» (ст. 83 Нотариального положения). Действовавшее законодательство прямо устанавливало, что правоспособность лиц, совершающих акт, как неотъемлемая принадлежность лица, обладающего ею, формировалась по законам той страны, к которой лицо принадлежало, независимо от места совершения акта или места нахождения имущества, в отношении которого совершался акт. Ограничения правоспособности могли быть наложены на определенные категории граждан в связи с болезнью (глухонемые или душевнобольные), вследствие расточительности или несостоятельности (банкроты). Списки таких лиц, признанных недееспособными, а равно как и списки лиц, неправоспособность которых была прекращена, регулярно печатались в официальных изданиях: «Сенатских объявлениях» и периодически выходивших специализированных юридических журналах («Нотариальный вестник», «Нотариус», «Вестник права и нотариата» и др.), служащих для практикующих нотариусов справочным пособием по определению данной категории лиц и составления специальных «алфавитов».
Иностранцы допускались в Россию только по паспортам, выданным российскими консульствами либо миссиями, или по засвидетельствованным ими же национальным паспортам. Для иностранных подданных закон устанавливал необходимость легализации предоставленных ими гражданских и нотариальных документов (доверенностей, заявлений и пр.) путем перевода на русский язык и проставления соответствующих отметок консульскими учреждениями.
Но и здесь не обходилось без курьезов: зачастую старшие нотариусы не утверждали акты о переходе права собственности на недвижимость, удостоверенные младшими нотариусами с участием иностранных подданных, на том формальном основании, что для лиц — участников сделки обязательно должны были быть указаны фамилия, имя и отчество, которое являлось обязательным атрибутом полного имени в России, но было абсолютно неприменимо во многих европейских странах.

РИС. 3.1. УДОСТОВЕРЕНИЕ «САМОЛИЧНОСТИ» РИС. 3.2. ТЕКСТ: «ЧИСТОПОЛЬСКИЙ МЕЩАНИН ВИКТОР ГРИГОРЬЕВИЧ ПОНОМАРЕВ 1917 ГОДА, МАЯ 25 ДНЯ ПО РЕЕСТРУ № 1622 Я, НИЖЕПОДПИСАВШИЙСЯ, УДОСТОВЕРЯЮ, ЧТО ПРЕДСТОЯЩАЯ ПОДПИСЬ СДЕЛАНА СОБСТВЕННОРУЧНО В ПРИСУТСТВИИ МОЕМ, АЛЕКСАНДРА ВЛАДИМИРОВИЧА НЕБЕЛЬСОН, КАЗАНСКОГО НОТАРИУСА В КОНТОРЕ МОЕЙ, НАХОДЯЩЕЙСЯ НА ПРОЛОМНОЙ УЛИЦЕ В ДОМЕ КРАСНИКОВОЙ, ЛИЧНО МНЕ ИЗВЕСТНЫМ ЧИСТОПОЛЬСКИМ МЕЩАНИНОМ ВИКТОРОМ ГРИГОРЬЕВИЧЕМ ПОНОМАРЕВЫМ, ЖИВУЩЕМ В КАЗАНИ»
Очень важным элементом, в обязательном порядке отображавшимся в тексте нотариального документа либо в удостоверительной надписи нотариуса на нем, был факт формального удостоверения личности обратившихся лиц. В случае личного знакомства клиента с нотариусом, в документе отображалось, что обратился «лично известный нотариусу ……. (ФИО)» (рис. 3.1, 3.2) В том случае, если нотариусу не было лично известно лицо, обратившееся за совершением нотариального действия, его так называемую «самоличность» могли подтвердить два свидетеля, но опять же только из лиц, лично известных нотариусу и заслуживающих доверия. Таковыми закон в данном случае признавал и родственников участников нотариального акта, и лиц, находившихся у них в услужении. Если же таких лиц не оказывалось, для подтверждения «самоличности» нотариусом могли быть истребованы документы, которые могли бы подтвердить данные о нем. При выборе такого варианта определения «самоличности» способ также должен был быть указан в акте.
Наиболее полную информацию о лице сто лет назад, точно так же, как и сегодня, мог дать паспорт (рис. 4). Достаточно интересное и несколько неожиданное для сегодняшнего дня определение понятия «паспорт» дает энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона за 1906 год. Так, согласно его трактовке, «паспорт (франц. passeport) — одно из средств для наблюдения за подозрительными лицами, в видах охраны государственной безопасности. Наблюдая за собственными подданными и за прибывающими иностранцами, власти могут требовать от них удостоверения самоличности, а также доказательств того, что они не являются опасными для государственного спокойствия». С середины ХVIII века паспорт в Российской империи являлся преимущественно фискальным инструментом, как средство для сбора паспортных пошлин; законом 1897 года было ликвидировано его фискальное значение, он сохранил полицейские и налоговые функции.

РИС. 4. БЕССРОЧНАЯ ПАСПОРТНАЯ КНИЖКА, ВЫДАННАЯ 25.06.1912 ГОДА
В начале ХХ века по общему правилу и согласно действующему законодательству паспорта для граждан не требовались в местах их постоянного жительства. Исключение составляли столичные (Москва, Санкт-Петербург) и другие города, объявленные в положении чрезвычайной или усиленной охраны. Кроме того, паспорта вводились для рабочих фабрик и заводов в тех местностях, на которые распространяются правила о надзоре за промышленными заведениями. Не требовался паспорт и для лиц, нанимающихся на сельские работы или уезжающих из места постоянного жительства, но лишь при отъезде не более чем на 6 месяцев и на расстояние не более чем на 50 верст в пределах волостей, смежных с уездом жительства. Паспорта выдавались лицам мужского пола с 17, а женского — с 21 года. Причем для получения паспорта замужней женщиной, независимо от возраста, требовалось согласие мужа. В паспорт могли, кроме всего прочего, вноситься данные о жене получателя, его сыновьях, опекаемые родственники, при­емыши, дочери до 21 года и лица преклонного возраста или по состоянию здоровья не могущие обходиться без постороннего попечения.
Случай из нотариальной практики
В № 9 журнала «Нотариальный вестник» за 1903 год был приведен курьезный случай о предъявлении к нижегородскому нотариусу Л.Н. Краснокутскому иска о возмещении убытков на сумму 938 руб. 64 коп. В исковом заявлении объяснялось, что Краснокутский засвидетельствовал «подпись на доверенности, выданной, будто бы, Тимаковой своему мужу, Д.К. Тимакову, на предмет получения из государственной сберегательной кассы вклада по сберкнижке». Деньги были получены и присвоены, хотя, как выяснилось, доверенность была подложной и сама Тимакова ее не подписывала ввиду своей неграмотности. Как указывалось в статье: «Лицо, назвавшееся именем Тимаковой, явилось к Краснокутскому и предъявило ему в удостоверение своей личности паспорт мужа Е.Д. Тимаковой, на котором, в числе прочих общих сведений, значилось и то, что по этому паспорту жене выдан отдельный вид на жительство. Несмотря на эту отметку, Краснокутский не затребовал личного паспорта Тимаковой и, не имея на то права, удостоверил подпись на доверенности по чужому документу». Окружной суд рассмотрел дело и постановил, что ответственным является именно Л.Н. Краснокутский, неправомерные действия которого привели к потере денег, которые с него необходимо взыскать.
Выдача паспортных книжек производилась с учетом сословия и принадлежности к определенной группе населения. Так, например, дворянам, лицам, уволенным с государственной службы, офицерским чинам и чиновникам запаса, почетным гражданам, купцам и разночинцам бессрочные паспортные книжки выдавались полицейскими управлениями. Лицам, состоящим на гражданской службе, и духовенству всех исповеданий эти книжки выдаются по месту служения или от надлежащих духовных властей. Мещане, ремесленники и сельские обыватели получали паспорта от мещанских и ремесленных управ, через волостных старшин. Эти паспортные книжки выдавались на срок 3, 6, 12 месяцев и на максимальный срок — 5 лет. Причем для получения пятилетнего паспорта обязательным условием было отсутствие задолженности по годовым налогам, при возникновении таковой паспорт отбирался. Членам крестьянских семейств, даже и совершеннолетним, паспорт выдавался только с согласия хозяина крестьянского двора или по распоряжению земского начальника. Паспорта для иностранцев на жительство в империи выдавались начальниками губерний сроком на один год.

РИС. 5. ВЫПИСКА ИЗ МЕТРИЧЕСКОЙ КНИГИ О РОДИВШИХСЯ ЗА 1902 ГОД, ВЫДАННАЯ НАСТОЯТЕЛЕМ КРЕСТОВОЗДВИЖЕНСКОЙ ЦЕРКВИ ГОРОДА ЖИТОМИРА С ОТМЕТКОЙ О ВЫДАЧЕ ПАСПОРТА
В паспорте, помимо фамилии, имени и отчества лица, указывались дата и место его рождения, пол, принадлежность к определенному сословию, вероисповедание, регистрация, а также данные об органе, выдавшем документ. Для доказательства брака и законности рождения лиц православного вероисповедания могли использоваться «метрические свидетельства консисторий» (рис. 5) либо «выписи из метрических книг»; для лиц иудейского вероисповедания — справки от общественного раввина. Доказательством возраста могли служить посемейные списки, свидетельства об отбытии воинской повинности, удостоверения органов местного самоуправления (Городской думы, уездной или волостной управы, сельского старосты), выданные на основании «ревизских сказок», удостоверение церковного причта (основанное на метрических книгах). Личность субъекта могла быть подтверждена справкой из полиции, начальством с места учебы или работы, для военнослужащих — справкой от командира части, а также удостоверена другим нотариусом, лично знавшим этого гражданина. В большинстве своем такие документы снабжались фотографией гражданина формата «визит»: 6,5х10,7 см, которая скреплялась с документом при помощи прошивки, края нити заливались сургучом, на котором ставился специальный «сургучный» оттиск печати нотариуса либо другого уполномоченного органа (рис. 6.1, 6.2).

РИС. 6.1. УДОСТОВЕРЕНИЕ «САМОЛИЧНОСТИ»
Документы, подтверждающие личность гражданина с определенными специальными сведениями, требовались не только у нотариуса. Обыватели нередко и сами удостоверяли подлинность копий с оригиналов у нотариусов и подавали затем в различные государственные учреждения наравне с подлинниками. При этом копии и «выписи» вкладывались в «дело» либо пересылались в другие инстанции по назначению. «Самоличность» требовалось подавать по всем делам о паспортах: по делам о воинской повинности; при определении на государственную службу; при даче обязательств родственниками для обеспечения содержания лиц, поступающих офицерами в гвардию или кавалерию; о назначении пенсии и выдачи пособия; о подписках по имущественным обязательствам в отношениях с казной; при обращениях в российские посольства и консульства и во многих других случаях.

РИС. 6.2. ТЕКСТ: «Я НИЖЕПОДПИСАВШИЙСЯ СИМ СВИДЕТЕЛЬСТВУЮ, ЧТО НАСТОЯЩАЯ ФОТОГРАФИЯ ИЗОБРАЖАЕТ ЛИЧНО МНЕ ИЗВЕСТНОГО ДВОРЯНИНА ВИКТОРА НИКОЛАЕВИЧА ФОН ТРАНЗЕ, ВЫСТУПИВШЕГО В ИЮНЕ МЕСЯЦЕ 1893 ГОДА ИЗ РИЖСКОЙ ГОРОДСКОЙ ГИМНАЗИИ. Г. ВОЛЬМАР 1894 Г. ИЮНЯ 3 ДНЯ. ВОЛЬМАРСКИЙ НОТАРИУС ДЮСТЕРЛЕ»
Среди исследуемых документов автору статьи также встречались паспортные книжки, из которых нотариусом были сделаны заверенные выписи, причем в самом паспорте стояла отметка нотариуса о том, что с данного паспорта была сделана заверенная выпись.
При обращении уполномоченного представителя от лица, действовавшего на основании доверенности, нотариусом проверялся круг полномочий представителя на совершение того или иного действия, действительность самой доверенности и ее соответствия требованиям закона. В справочном отделе специализированных юридических изданий регулярно публиковались обновляемые списки «уничтоженных», т.е. недействительных доверенностей.
Таким образом, на основании перечисленного выше можно сделать вывод, что именно на самом начальном этапе общения с клиентами, при обращении их к нотариусу за совершением нотариального действия, в момент идентификации «самоличности» лиц и определения объема их право- и дееспособности в зависимости от всех квалификационных признаков, нотариус закладывал правовой базис всего последующего нотариального действия, гарантируя тем самым его законность и защиту реализуемых гражданами прав.

Загальні положення

Виконання заповіту — процес реалізації волі спадкодавця, яка виражена в заповіті. Цивільний кодекс України (далі — ЦК України) присвячує виконанню заповіту окрему главу (глава 88), норми якої складають окремий інститут спадкового права.

У цьому аспекті варто відзначити, що виконання заповіту не можна віднести до новел чинного ЦК, адже відповідні норми були розмішені в ЦК УРСР 1963 року і навіть у ЦК УРСР 1922 року. Ставлення науковців радянської доби до виконання заповіту досить чітко охарактеризував свого часу В. І. Серебровський: «…реалізація волі заповідача, як правило, не викликає особливих труднощів, а відтак, і не потребує залучення особливого суб’єкта — виконавця заповіту…»[1].

Найбільш широкого застосування зазначений інститут набув у Російській Імперії, де виконавцем заповіту («душеприказчиком») призначали переважно особу, яка не була близьким родичем заповідача, з якою останній знаходився у близьких, дружніх стосунках. Власне, назва «приказчик» набула розповсюдження в Стародавній Русі ще в заповітах XIV–XV ст. Такій особі спадкодавець доручав відпускати на волю людей, стягувати борги, виділяти частину спадщини на спомин душі. Основним обов’язком «приказчика» була турбота про душу померлого, а саме — молитви за нього, внески до церков, монастирів і т. ін.: «заповідач приказував йому свою душу». Слід указати, що законодавче регулювання виконання заповіту «душеприказчиком» обмежувалося в той час кількома статтями, що містилися у Зводі законів цивільних та в Статуті цивільного судочинства. Проте практика дореволюційної доби знала багато випадків призначення виконавців заповіту, що обумовлювалося достатньо міцними традиціями меценатства. Двигуном меценатства був насамперед престиж таких учинків. За пожертвування приватної колекції або музею на користь Академії наук давався, наприклад, генеральський чин. Купцям і промисловцям жалували дворянське звання або статус почесного громадянина міста.

Правова мета призначення виконавця заповіту в сучасний період — забезпечення виконання заповідальних розпоряджень належним чином і в строк, установлений змістом заповіту, оскільки самого спадкодавця на момент виникнення правовідносин із виконання заповіту немає в живих.

Доцільність призначення виконавця заповіту обумовлюється передусім двома чинниками.

По-перше, складом спадкової маси. У разі, якщо до складу спадщини входять засоби виробництва, цілісні майнові комплекси, земельні ділянки та інше нерухоме майно, пакети цінних паперів, частки у статутному (складеному) капіталі, майнові права інтелектуальної власності тощо, виникає потреба у вчиненні дій, спрямованих на охорону, управління такими об’єктами, що повністю охоплюється повноваженнями виконавця заповіту, визначеними у ст. 1290 ЦК України.

З моменту відкриття спадщини та до прийняття її спадкоємцями спадкове майно має особливий правовий режим («безсуб’єктне майно», «лежача спадщина»), оскільки власника майна вже немає в живих, а коло спадкоємців тривалий час може бути не визначеним. Крім того, навіть після прийняття спадщини спадкоємець не отримує відразу правовстановлюючого документа на відповідне майно (свідоцтва про право на спадщину), що об’єктивно перешкоджає вчиняти йому будь-які дії юридичного характеру стосовно спадщини. Саме тому в цей період з метою збереження спадкового майна, запобігання його розкрадання та псування варто залучати спеціального суб’єкта — виконавця заповіту.

По-друге, змістом інших заповідальних розпоряджень. Якщо заповіт містить заповідальний відказ (статті 1237, 1238 ЦК України), умову (ст. 1242 ЦК України), інші спеціальні розпорядження, то саме виконавець заповіту контролюватиме реалізацію останньої волі померлого. Крім того, заповідач може зобов’язати спадкоємця і до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання (ст. 1240 ЦК України). Не важко припустити ситуацію, коли спадкоємці ухилятимуться від виконання обов’язків, покладених на них змістом заповіту, адже їх інтерес знаходиться передусім у площині отримання майнових прав. А відтак у заповідача може бути сумніви в точному виконанні його волі після смерті.

Слід зазначити, що випадки призначення виконавця заповіту зустрічаються в нотаріальній практиці вкрай рідко. Проте можна навести такий приклад. До нотаріуса м. Новосибірська (Російська Федерація) звернувся заповідач, який призначив «душеприказчика» (рос.) та доручив поховати себе на Гусинобродському кладовищі у певному місці та поставити пам’ятник із певного матеріалу[2].

Відповідно до ст. 1286 ЦК України заповідач може доручити виконання заповіту фізичній особі з повною цивільною дієздатністю або юридичній особі (виконавцеві заповіту).

Якщо заповіт складено на користь кількох осіб, виконання заповіту може бути доручено будь-кому з них. У тому разі, якщо заповіт складено на користь однієї особи, виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом.

Немає законодавчих перешкод для покладення обов’язків виконавця заповіту одночасно на спадкоємця та особу, що не входить до кола спадкоємців. Можна припустити таку можливість із тим лише застереженням, що заповідач повинен чітко розподілити в заповіті обов’язки його виконавця та спадкоємців стосовно виконання заповідальних розпоряджень.

Постанова Львівського окружного адміністративного суду
від 19.09.2014 року № 813/5382/14

«<…>

Отже, у даному випадку, діяльність позивача як приватного нотаріуса відноситься до незалежної професійної діяльності, оподатковується за ставками податку, визначеними для оподаткування доходів фізичних осіб, а база оподаткування визначається як різниця між доходом і документально підтвердженими витратами, необхідними для провадження незалежної професійної діяльності приватного нотаріуса.

<…>

Отже, у даному випадку розмір єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування залежить від доходу (прибутку), отриманого від діяльності позивача, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, який є базою нарахування єдиного внеску. Тобто базою нарахування єдиного внеску також є різниця між доходом і документально підтвердженими витратами, необхідними для провадження незалежної професійної діяльності приватного нотаріуса.

<…>

СЕРГЕЙ ЛОГУТЕНКО,
юрист, председатель Отраслевого совета предпринимателей участников рынка недвижимости при Днепропетровской ОГА, учредитель ООО «Логутенко и партнеры»
НАЧИНАЕМ РАЗГОВОР О МОШЕННИЧЕСТВЕ В СФЕРЕ НЕДВИЖИМОСТИ
Самые болезненные обманы — это обманы, связанные с большими деньгами и здоровьем. В рейтинге крупных персональных финансовых сделок операции с недвижимостью занимают первое место.
В данной статье мы расскажем о самой востребованной и низкобюджетной услуге на рынке недвижимости — аренде.
У каждого из игроков рынка своя правда, и на уровне правовых обязательств каждый из них хотел бы защитить себя от возможных последствий неудачного сотрудничества и при этом остаться со всеми в хороших отношениях. Но это не всегда возможно из-за низкой правовой культуры основных участников сделки (арендодателя и арендатора), низкой профессиональной компетенции среди посредников и высокого процента мошенничества.
Самая большая проблема рынка аренды — действия вне правового поля. Как они отражаются в разных видах аренды — смотрите сами.
АРЕНДА НЕДВИЖИМОСТИ, СОБСТВЕННИКАМИ КОТОРОЙ ЯВЛЯЮТСЯ НЕРЕЗИДЕНТЫ УКРАИНЫ
Часто так бывает, что люди уезжают в другую страну, оставляя здесь свою недвижимость. Если в Украине остались родственники, то нередко они управляют этой недвижимостью по доверенности. Если это квартира, то она, чаще всего, сдается в аренду, а владельцы жилья получают свои доходы в виде перевода денежных средств на карту или расчетный счет. Все риски арендодателя, в таком случае, ложатся на голову этих самых родственников. Но иногда семья переезжает полным составом, и здесь никто не остается. И тогда люди вынуждены обращаться к посредникам, которые занимаются сдачей в аренду этих квартир в отсутствие хозяев. Услуги посредника особенно востребованы среди нерезидентов Украины, владеющих здесь какой-либо недвижимостью.
По закону владелец недвижимости — нерезидент Украины не может сам сдавать свое жилье в аренду, он должен это делать через легального посредника (физическое лицо — предприниматель (ФЛП) или юридическое лицо), который может выполнять функции налогового агента (подробнее — п. п. 170.1.3 п. 170.3 ст. 170 Налогового кодекса Украины).
Многие посредники в Днепропетровске работают нелегально, без опознавательных знаков и в силу низкой профессиональной компетенции вообще не знают об этой норме закона. Посредники, которые предлагают свои услуги по сдаче недвижимости в аренду нерезидентам Украины, но при этом не выполняют функцию налогового агента — НАРУШАЮТ ЗАКОН.
Все бы ничего, но вместе с ними закон нарушают арендодатели, и их риски значительно выше: помимо проблем с законом они рискуют потерять свою недвижимость.
Рынок аренды жилья — низкобюджетный и очень востребованный рынок. Здесь очень много рисков и мошенничества, рассмотрим основные.
ПЛАТА ЗА ИНФОРМАЦИЮ
На рынке аренды постоянно присутствует информация о мифических квартирах с арендной платой до 1500 грн. в месяц, потому что существует спрос на такие объекты недвижимости. На самом деле на рынке таких цен нет. При этом всегда есть посредники, будь то агентства недвижимости, информационные агентства или просто риелтеры, которые готовы использовать в своих корыстных целях повышенный спрос на объекты с низкой ценой аренды.

ОЛЬГА РОЗГОН,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна
ОБМЕЖЕННЯ СПАДКОВИХ ПРАВ У ДЕЯКИХ ДЕРЖАВАХ
Спадкування є одним із похідних способів набуття права власності не тільки в Україні, але й у всіх правових системах зарубіжних країн, воно покликане служити та підтримувати зміцнення та охорону сімейних відносин. Спадкове право, яке цікавило юристів здавна, базується на поєднанні двох провідних принципів: свободи заповіту та охорони інтересів сім’ї. З моменту появи заповіту як інституту спадкового права вказаний принцип в усі часи в усіх країнах мав неоднозначне трактування, а тому іноді мали місце досить грубі порушення права спадкодавця під час складання заповіту «на свій розсуд».
Принцип охорони інтересів сім’ї і обов’язкових спадкоємців якраз і є проявом обмеження конституційного права спадкування, необхідного для захисту прав і законних інтересів членів сім’ї спадкодавця. Відповідно до цього принципу навіть за наявності спадкоємців за заповітом так звані «обов’язкові або необхідні» спадкоємці успадковуватимуть певну частку спадщини .
Принцип свободи заповіту визнається і в сучасній юридичній науці, отже, є доктринальним принципом. Свобода заповіту ― це надана фізичній особі можливість на власний розсуд, у межах, визначених цивільним законодавством, розпорядитися власним майном на випадок смерті, змінити чи скасувати заповіт, а також обрати для своїх заповідальних розпоряджень іншу форму, не заборонену законом.
Згідно зі ст. 1233 ЦК України заповітом вважається особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Ю. К. Толстой вважає, що під свободою заповіту розуміється право заповідача як заповідати своє майно на свій розсуд, так і взагалі не залишати заповіт . Отже, власник майна має право визначити не тільки долю свого майна, а й право нічого не залишати своїй сім’ї. Але з цього поняття не розкривається сама сутність свободи заповіту.
Під свободою заповіту, на думку В. В. Валаха, слід розуміти, право заповідача на складання заповіту, а також на визначення майбутньої юридичної долі свого майна на свій розсуд шляхом складання заповіту .
Реалізуючи принцип свободи заповіту, кожна фізична особа — спадкодавець вправі:
визначити в заповіті спадкоємцями одну або декількох осіб незалежно від того, чи перебувають вони зі спадкодавцем у сімейних, родинних відносинах (ч. 1 ст. 1235 ЦК України) або входять/не входять до кола спадкоємців за законом;
позбавити права на спадкування будь-кого з числа спадкоємців за законом, за винятком осіб, що мають право на обов’язкову частку в спадщині (частини 2, 3 ст. 1235 ЦК України);
«вибачити» своїх негідних спадкоємців, закликавши їх до спадщини після втрати ними права на спадкування внаслідок вчинення протиправних чи аморальних учинків (ст. 1224 ЦК України);
визначити обсяг спадщини, тобто конкретні види майна, що передаються кожному зі спадкоємців за заповітом (ст. 1236 ЦК України);
встановити заповідальний відказ (ст. 1237 ЦК України) або покласти на спадкоємця інші обов’язки (ст. 1240 ЦК України);
підпризначити іншого спадкоємця (ст. 1244 ЦК України);
укласти заповіт з умовою (ст. 1242 ЦК України);
реалізувати свої спадкові права за допомогою «некласичних» заповідальних розпоряджень, зокрема секретного заповіту (ст. 1249 ЦК України), спадкового договору (ст. 1302 ЦК України);
призначити виконавця заповіту (ст. 1286 ЦК України);
10) у будь-який час змінити чи скасувати заповіт (ст. 1254 ЦК України).
Наведений перелік прав спадкодавця не має вичерпного характеру, принцип свободи заповіту може бути реалізовано за допомогою інших дій, тобто його потенціал є досить широким .
В усіх країнах встановлено принцип свободи заповіту, який означає, що власник вільний у визначенні долі свого майна на випадок смерті: яким особам яка частка його майна чи майнових прав передається. Разом з тим, у більшості країн передбачено обмеження цього принципу на користь сім’ї спадкодавця, для якої «резервується» певна частина його майна.
Відповідно до ст. 1119 ЦК Російської Федерації «заповідач має право на свій розсуд заповідати майно будь-яким особам, будь-яким способом визначати частки спадкоємців у спадщині, позбавити спадку одного, декількох або всіх спадкоємців за законом, не вказуючи причин такого позбавлення, а також включити у заповіт інші розпорядження, передбачені правилами цього Кодексу щодо спадкування, відмінити чи змінити здійснений заповіт» .
Говорячи про принцип свободи заповіту як інституційний принцип спадкового права, Г. О. Свердлик зазначав, що він зумовлений тим, що розпоряджатися майном заповідач може в межах, встановлених законом .
Так, гарантуючи право спадкування, закон не закріплює абсолютної свободи спадкування, вона може бути обмежена законодавцем в тій мірі, в якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров’я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення охорони країни і безпеки держави. Тобто такі обмеження допустимі, якщо вони носять обґрунтований і відповідний характер.
Обмеження спадкових прав виникає у певних випадках.
1. Обмеження щодо суб’єктного складу (осіб, на користь яких укладається заповіт)

Статтею 1254 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) встановлено право заповідача на скасування та зміну заповіту. Отже, заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт, який скасовує попередній повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. Новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. Скасування заповіту є особистим правом заповідача і вчинення такої дії через представника неприпустиме.

За правилом, встановленим ст. 57 Закону України «Про нотаріат», скасування заповіту відбувається шляхом оформлення заяви, справжність підпису на якій підлягає обов’язковому нотаріальному засвідченню.

Скасування заповіту проводиться у порядку, встановленому ЦК для посвідчення заповіту, як це передбачене ч. 7 ст. 1254 ЦК, а відповідно така дія можлива за умови додержання загальних вимог до форми заповіту, які встановлені ст. 1247 ЦК.

 Отже,  необхідно визначити необхідні вимоги до заповітів, передбачені законом, і недодержання яких є підставою для визнання заповіту або його скасування недійсним. До таких вимог можна віднести:

а) письмову форму;

б) зазначення місця та часу складання;

в)  особисте підписання заповідачем (у разі, якщо особа не може підписати документ, він підписується відповідно до ч. 4 ст. 207 ЦК, а саме: якщо фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину в її присутності підписує інша особа; підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє);

г)  посвідчення нотаріусом або іншими посадовими службовими особами, визначеними у статтях 1251–1252 ЦК;

ґ)  якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати текст, посвідчення заповіту або його скасування має відбуватися при свідках (абз. 3 ч. 2 ст. 1248 ЦК), при цьому у випадках, встановлених абз. 3 ч. 2 ст. 1248 ЦК і ст. 1252 ЦК, передбачається присутність не менш як двох свідків;

д)          свідки повинні прочитати документ вголос та поставити свої підписи на ньому, до тексту документа заносяться відомості про особу свідків (частини 5, 6 ст. 1253 ЦК).

АЛЛА ЄРУХ,
приватний нотаріус, член Вищої кваліфікаційної
комісії нотаріату при Міністерстві юстиції України

ПОРЯДОК ЗАПОВНЕННЯ ГРАФИ 5 РЕЄСТРУ
ДЛЯ РЕЄСТРАЦІЇ НОТАРІАЛЬНИХ ДІЙ1
У графі 5 записується зміст оформлюваного документа.
При записах змісту вчиненої нотаріальної дії нотаріуси стикаються з проблемою при тлумаченні вимог Порядку щодо повноти записів до реєстру та недопущення скорочень.
Як випливає з аналізу повного тексту Порядку, беручи до уваги ті приклади здійснення записів, які наводяться в Порядку, та враховуючи мету, з якою записи про вчинені нотаріальні дії вносяться до реєстру, можна дійти висновку про таке:
– записи в реєстрах для реєстрації нотаріальних дій повинні здійснюватися таким чином, щоб за необхідності можна було без будь-яких труднощів і ускладнень ідентифікувати оформлений документ без перекручень викладених у ньому відомостей;
– недопущення скорочень у записах стосується внесення до реєстру відомостей про осіб, для яких вчинялася нотаріальна дія (чи їх представників), про що прямо зазначено в Порядку (див. пункт 11.1);
– загальноприйняті скорочення (вул.; смт; РУ ГУ МВС; ДАІ), а також скорочення, які без будь-яких ускладнень дають змогу зрозуміти зміст вчинюваної нотаріальної дії/документа, який було подано нотаріусу (р. народж.; видан.; засвідч.; прож.;) можуть вживатися нотаріусами при запису нотаріальної дії.

При засвідченні копії чи виписки з документа, справжності підпису перекладача зазначаються назва оригіналу документа, ким, коли, на чиє ім’я видано документ та його короткий зміст, а при засвідченні справжності підпису заявника — кому адресується заява та її короткий зміст.
Запис до реєстру має бути зроблений таким чином, щоб він давав змогу ідентифікувати документ без перекручень викладених у ньому відомостей («Засвідчено вірність трьох фотокопій на двох сторінках витягу за № 11/5/4 із судового реєстру, засвідченого 07.07.2007 Земельним судом міста Берлін, Німеччина, про реєстрацію 12.02.2007 у книзі № 2-37 Компанії «Третє тисячоліття», легалізованої Посольством України в Німеччині (Генеральним консульством) 08.08.2007 за № 543»; «Засвідчено вірність фотокопії свідоцтва IV-СВ № 238451, видан. Печерським в/рацс м. Києва 22.04.2007 про народження 23.02.2007 Комарницького М. Д.»; «Засвідчено справжність його підпису на заяві до Третьої київської держнотконтори про відмову від переважного права купівлі у Петрова Д. А. належної йому 1/2 частини будинку, що розташований за адресою: м. Київ, вул. Милославська, 45, за ціною 20 000 гривень).

Підсумовуючи викладене, з урахуванням зазначених у Порядку вимог та наведених тут (у тому числі в пункті 13.7) прикладів, можна рекомендувати здійснювати записи у графі 5 також таким чином:
– при засвідченні вірності копії (*) документа:
«Засвідчено вірність 3 копій атестату ВА № 29239260, виданого 24.06.2007 р. на ім’я гр. Іваненка Д. П. Снятинською загальноосвітньою школою І–ІІІ ступенів ім. В. Стефаника Івано-Франків-
ської обл.»
або
«3 копії атестату ВА № 29239260, виданого 24.06.2007 р. на ім’я гр. Іваненка Д. П. Снятинською загальноосвітньою школою І–ІІІ ступенів ім. В. Стефаника Івано-Франківської обл.» (**);
«Засвідчено вірність 3 копій на 2 стор. кожна додатка до цього ж атестату, виданого 24.06.2007 р. записаним вище навчальним закладом»;
«Засвідчено вірність копії свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи АОО № 097654, видан. на ім’я Товариства з обмеженою відповідальністю «Троянда» Шевченківською районною у місті Києві держадміністрацією, дата реєстрації у ЄДР — 12.06.2007 р., номер запису про реєстрацію — 123456700054.»;
– при засвідченні вірності копії додатка без засвідчення основного документа:
«Засвідчено вірність 3 копій на 2 стор. кожна додатка до атестату ВА № 29239260, виданого 24.06.2007 р. на ім’я гр. Іваненка Д. П. Снятинською загальноосвітньою школою І–ІІІ ступенів ім. В. Стефаника Івано-Франківської обл.; атестат мною оглянуто»;
– при засвідченні вірності копії з копії документа:
«Засвідчено вірність копії на 3 стор. з копії рішення Шевченківського районного суду м. Києва за позовом Іваненко Р. Т. до Петренка Ю. Р., що вступило в силу з 12.12.2007 р., справа 2-123/2007, засвідченої зазначеним судом 25.05.2008 р»;
– при засвідченні справжності підпису на заяві:
«Засвідчено справжність його підпису на заяві до Посольства Словенської Республіки та уповноважених органів у межах України про згоду на виїзд на оздоровлення до Словенії малолітньої дочки Мартиненко Оксани Василівни, 20.05.2006 р. нар. у супроводі її матері Мартиненко Валентини Данилівни, котра забезпечить повернення дитини до України»;
– при засвідченні справжності підпису перекладача:
«Засвідчено справжність її підпису на перекладі з української мови на німецьку мову довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Веселкою Л. Т. 12.03.2008 р. за р. № 234, бланк нотаріальних документів ВКА № 00123; ідентифікаційний номер перевірки бланка — 12345678 від (дата вчинення нотаріальної дії щодо засвідчення справжності підпису перекладача), 12:34:55» (***).
(*) Останнім часом нотаріуси почали стикатися з надуманою, на думку автора, проблемою, а саме: чи є поняття «копія» та «фотокопія» ідентичними при здійснені запису про вчинену нотаріальну дію.
Убачається, що на це питання слід відповісти ствердно, проте у ст. 34 Закону України «Про нотаріат» зазначається, що нотаріус засвідчує вірність копій (фотокопій) документів і виписок з них.
З урахуванням викладеного, не дивлячись на те, що поняття «фотокопія» — не що інше, як конкретизація способу відображення тексту, нотаріус при реєстрації нотаріальної дії в реєстрі має зазначати саме той різновид копіювання, який фактично подано для вчинення нотаріальної дії.
(**) Аналізуючи зміст Порядку, у тому числі наведені по тексту зразки записів про вчинені нотаріальні дії (зокрема, зазначене в пункті 13.5 Порядку), можна дійти висновку про можливість здійснення запису або із зазначенням вчиненої нотаріусом дії (засвідчено, посвідчено, видано), або із зазначенням лише назви оформленого документа (копія, вірність копії, справжність підпису).
(***) Відповідно до вимог пункту 22-1 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України нотаріус перевіряє справжність кожного аркуша документа, який викладений на спеціальних бланках нотаріальних документів та подається для вчинення нотаріальних дій, за допомогою Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів у порядку, передбаченому Положенням про порядок постачання, зберігання, обліку та звітності витрачання спеціальних бланків нотаріальних документів. На примірнику документа або його копії, що залишається у справах державної нотаріальної контори чи в приватного нотаріуса, робиться відмітка про перевірку справжності спеціального бланка нотаріального документа за даними Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів з обов’язковим зазначенням часу, дати та ідентифікаційного номера перевірки.
Дата та ідентифікаційний номер перевірки також записуються нотаріусом у графі 5 реєстру для реєстрації нотаріальних дій.
{Пункт 22-1 доповнено абзацом згідно з Наказом Міністерства юстиції № 1062/5 від 15.06.2009}
{Інструкцію доповнено пунктом 22-1 згідно з Наказом Міністерства юстиції № 110/5 від 28.12.2006 }
Оскільки перелік оформлених нотаріусом документів, примірники яких зберігаються в справах у нотаріуса (посвідченого правочину, виданого документа) прямо передбачені законодавством про нотаріат, і зберігання примірника нотаріально засвідченої копії документа до цього переліку не входить, постає питання про місце розміщення відмітки щодо перевірки чинності спецбланку.
Автор вважає необґрунтованим на законі та таким, що не відповідає суті нотаріального процесу та логіці нотаріальної діяльності запровадження практики формування окремої справи, де б зберігалися примірники нотаріально засвідчених копій документів з метою проставляння на них відмітки про здійснення перевірки бланка нотаріальних документів. З урахуванням вимог наведеного вище пункту 22-1 Інструкції таку відмітку можна зробити в реєстрі дій при здійсненні запису відповідної нотаріальної дії. Останнє є логічним з огляду на те, що реєстр для реєстрації нотаріальних дій підлягає постійному зберіганню. Отже, викладена в ньому інформація буде доступною протягом невизначеного часу (а значить — більш вагомою).

Якщо нотаріусу для вчинення нотаріальної дії подано документ, що пройшов процедуру легалізації або проставлення апостилю, у реєстрі зазначається про факт легалізації або проставлення апостилю, а також записуються назва консульської установи або іншої установи, яка здійснила цю функцію, дата легалізації або проставлення апостилю та реєстраційний номер (*).

Запис у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій щодо вчинення нотаріальної дії відносно такого документа може мати такий вигляд:

КРИСТИНА АНДРЄЄВА,
приватний нотаріус Сімферопольського міського нотаріального округу
ПРАВОВИЙ СТАТУС ЦИВІЛЬНОГО ПОДРУЖЖЯ
Для багатьох національних правових систем характерно уникати законодавчого визначення шлюбу. Відповідно до загальної правової концепції шлюб може вважатися цивільно-правовою угодою (договором), різновидом партнерства або ж добровільним союзом чоловіка й жінки, внаслідок чого між особами, які одружуються, встановлюється особливе шлюбне правовідношення.
Договірна концепція шлюбу є найбільш поширеною. Вона ґрунтується на вимогах, що ставляться законом до порядку укладання будь-яких договорів (Англія, США, Японія, Франція). Шлюб-партнерство — концепція, характерна для держав сім’ї «континентального» і частково «загального права». Змістом її є чіткий розподіл функцій між подружжям. Розуміння шлюбу як союзу двох незалежних і рівноправних партнерів (Східна Європа, Україна тощо) припускає закріплення в законодавстві відносної свободи кожного з них у вирішенні питань про продовження чи припинення спільного життя. Дещо іншим є розуміння шлюбу як союзу чоловіка й жінки в мусульманських державах. У них союз трактується нормами шаріату як освячений Богом. Підставою його реєстрації є попередня домовленість (договір) між родичами майбутніх наречених.
Умови реєстрації шлюбу поділяються на мате­ріальні та формальні. Матеріальними вважаються позитивні чи негативні вимоги, з наявністю чи відсутністю яких пов’язується питання про дійсність шлюбу (наприклад, досягнення шлюбного віку; наявність дієздатності; відсутність між особами, які беруть шлюб, певного ступеня родинності). Формальні умови шлюбу — це вимоги до процедури його оформлення (наприклад, попередня публікація про шлюб; церемонія шлюбу, яка відбувається в цивільній чи релігійній формі). Стосовно формальних умов реєстрації шлюбу всі правові системи можна поділити на три групи. До першої належать держави, шлюби в яких реєструються уповноваженими органами держави (Франція, Бельгія, Швейцарія, ФРН, Україна, Японія, більшість штатів США). До другої — в цивільній чи релігійній формі за вибором подружжя (Іспанія, Італія, Англія, Канада тощо). До третьої — тільки в релігійній формі (Ізраїль, Кіпр, Ліхтенштейн, деякі штати США, окремі провінції Канади, мусульманські держави — Іран, Ірак та ін., Греція до 1982 p.).
Отже, правові наслідки може породжувати в одних державах тільки шлюб, зареєстрований державними органами; в інших — однаковою мірою як зареєстрований державними органами, так і церковний; у третіх — тільки церковний. У католицьких державах (Іспанія, Італія тощо) взяття шлюбу в церковній формі передбачає обов’язкове наступне повідомлення державних органів про церковну церемонію та наступну його реєстрацію. Якщо ж у державах є обов’язковим цивільний шлюб, то після його реєстрації допускається, за бажанням тих, хто бере шлюб, ще й обряд церковного вінчання.
Правовим системам відомі «шлюби за загальним правом» (визнаються правом 13 штатів США). Для їх узяття не потрібно дотримуватися жодних формальностей. Вони вважаються дійсними, якщо сторони добровільно виявили згоду стати подружжям і між ними існують фактичні шлюбні відносини.
В окремих державах реєстрації шлюбу передує договір про майбутній шлюб (заручини). Здебільшого це своєрідний ритуал, що може супроводжуватися обрядом обміну подарунками (Японія). У разі порушення договору заручин однією зі сторін його примусове виконання не допускається. Однак порушення заручин без поважних причин породжує обов’язок відшкодування збитків, заподіяних іншій стороні. Якщо при цьому мав місце обмін подарунками, а шлюбу після заручин не було зареєстровано, то дарування може вважатися безпідставним збагаченням, і незалежно від того, хто відповідає за ухилення від узяття шлюбу, дарувальник має право вимагати повернення подарунка. Схожі норми містить Цивільний кодекс Іспанії. Законодавство Індії допускає обмін весільними подарунками зі складанням їх повного списку та вказівкою вартості за підписом нареченого та нареченої.
Присутність обох сторін, які беруть шлюб, є умовою, що передбачена майже в усіх правових системах, у тому числі й в Україні. Тільки в окремих державах як виняток допускається представництво (наприклад, в Іспанії, Панамі, Перу).
Шлюб, зареєстрований з порушенням умов, передбачених певною правовою системою, може бути абсолютно чи відносно недійсним (оспорюваним). Так, реєстрація шлюбу з особою, яка не досягла шлюбного віку, тягне його абсолютну недійсність у Франції, Англії та оспорюваність за правом більшості штатів США. В усіх державах абсолютно недійсним є шлюб між кровними родичами чи свояками, які знаходяться в забороненому для взяття шлюбу ступені родинності чи свояцтва, а також з особами, які перебувають в іншому дійсному шлюбі (останнє стосується тільки держав, де діє принцип моногамії сімейних відносин). Порушення порядку реєстрації шлюбу може мати в різних державах неоднакові наслідки. Так, в Англії та деяких штатах США неналежне оголошення імен осіб, які одружуються, є підставою для визнання шлюбу недійсним. У Франції та ФРН неналежне оголошення не впливає на чинність шлюбу, проте за правом ФРН порушення передбаченої законом форми виразу згоди на шлюб подружжям робить його абсолютно недійсним.
Що стосується «цивільних шлюбів», — неймовірно, але факт: за результатами дослідження, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології, з 2 тис. опитаних україн­ців 45% висловило своє позитивне ставлення до спільного проживання чоловіка та жінки до шлюбу. Причому цей показник останнім часом значно збільшився. Отже, така форма сімейних відносин в Україні вважається нормою. Залишилося тільки розібратися, як до цього явища ставляться різні інститути влади і законодавство. Останнім часом це явище здобуває досить відчутних масштабів. З кожним роком збільшується кількість пар, які живуть у «цивільному шлюбі», тобто в шлюбі, не зареєстрованому державою, і не освяченому Церквою. При цьому причин для відмови від реєстрації шлюбу в державних органах або від вінчання в церкві висловлюється досить багато.

НОРМАТИВНІ АКТИ
Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 № 322 (зі змінами) (далі — КЗпП).
Наказ Міністерства праці і соціальної політики України від 08.06.2001 № 260 (зі змінами) «Про затвердження Форми трудового договору між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю, та Порядку реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю».
Постанова Кабінету Міністрів України від 29.10.2009 № 1168 «Деякі питання застосування законодавства про працю фізичною особою, яка використовує найману працю».
Інструкція про порядок ведення трудових книжок працівників, затверджена наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 № 58, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17.08.1993 за № 110 (зі змінами) (далі — Інструкція про порядок ведення трудових книжок).
Правила ведення нотаріального діловодства, затверджені наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2010 № 3253/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 23.12.2010 за № 1318/18613 (зі змінами) (далі — Правила нотаріального діловодства).
Правила роботи архівних підрозділів органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, затверджені наказом Державного комітету архівів України від 16.03.2001 № 16, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 08.05.2001 за № 407/5598 (зі змінами) (далі — Правила роботи архівних підрозділів).
Типова інструкція з діловодства у центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 30.11.2011 № 1242 (далі — Типова інструкція з діловодства у центральних органах виконавчої влади).
Закон України «Про відпустки» від 15.11.1996 № 504/96-ВР (зі змінами).
Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21.03.1991 № 875 (зі змінами).
Згідно з чинним законодавством України приватний нотаріус може працювати самостійно або використовувати під час здійснення своєї професійної діяльності працю найманих працівників.
УКЛАДЕННЯ ТРУДОВОГО ДОГОВОРУ
Відповідно до ст. 24 КЗпП нотаріус, виступаючи фізичною особою — роботодавцем, при прийнятті на роботу працівника зобов’язаний укласти з ним трудовий договір у письмовій формі. Форма такого трудового договору та порядок його реєстрації затверджені наказом Міністерства праці і соціальної політики України від 08.06.2001 р. № 260 «Про затвердження Форми трудового договору між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю, та Порядку реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю».

У зв’язку з сумнозвісними подіями у 2014 році частина території України опинилася під окупацією Російської Федерації. Цивільний обіг на цих територіях зазнав певного колапсу. Дію Єдиних та Державних реєстрів було припинено. Вчинення нотаріальних дій фактично зупинилось і на сьогоднішній день на тимчасово окупованій території не діє жоден український нотаріус (див. наказ Міністерства юстиції України від 07.07.2014 № 1087/5).

27.04.2014 набрав чинності Закон України № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (далі — Закон № 1207). У ст. 3 Закону № 1207 встановлено, що для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається:

1)  сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій;

2)  внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України;

3) повітряний простір над територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини.

Згідно зі ст. 1 Закону № 1207 тимчасово окупована територія України є невід’ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.

Стаття 4 Закону № 1207 визначає, що на тимчасово окупованій території на строк дії цього Закону поширюється особливий правовий режим перетину меж тимчасово окупованої території, вчинення правочинів, проведення виборів та референдумів, реалізації інших прав і свобод людини і громадянина. Правовий режим тимчасово окупованої території передбачає особливий порядок забезпечення прав і свобод громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території. Правовий режим тимчасово окупованої території може бути визначено, змінено чи скасовано виключно законами України.

Пропоную до уваги ситуації, з якими, можливо, доведеться стикатися нотаріусу у зв’язку з вчиненням нотаріальних дій стосовно об’єктів, які перебувають на тимчасово окупованій території, або ж стосовно резидентів цієї території.

І. Установлення особи, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії, визначення обсягу право- та дієздатності юридичних осіб, перевірка повноважень. Загальні вимоги до документів, що подаються для вчинення нотаріальної дії

Загальний принцип оцінки документів, виданих на тимчасово окупованій території, надається у пунктах 1 – 3 ст. 9 Закону № 1207: Державні органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Конституції та законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків.

Відповідно до положень ст. 47 Закону України «Про нотаріат» для вчинення нотаріальних дій не приймаються документи, які не відповідають вимогам законодавства.

Відтак, якщо нотаріусу подаються документи, видані на тимчасово окупованій території, але призначеними всупереч законам України органами чи службовими/посадовими особами, такі документи є недійсними і не можуть прийматися нотаріусами для вчинення нотаріальних дій. Так, паспорти, видані мешканцям окупованих територій Федеральною міграційною службою РФ, не можуть вважатися документами, які встановлюють особу та дають змогу визначити обсяг цивільної дієздатності фізичної особи. Так само і документи, які підтверджують факти, що мають юридичне значення, повинні бути видані лише уповноваженими органами згідно з чинним законодавством України. В іншому випадку такі факти мають бути встановлені в судовому порядку. Не приймаються до уваги судові рішення, виконавчі накази та інші владні приписи, видані органами на тимчасово окупованій території від імені РФ. У разі надходження таких документів до нотаріуса для вчинення нотаріальної дії останній має всі підстави для винесення постанови про відмову.

Окрему увагу треба звернути на документи, які видаються приватними нотаріусами на тимчасово окупованій території. Хоча приватні нотаріуси не відносяться до органів, посадових чи службових осіб, документи, посвідчені приватними нотаріусами, що зареєстровані як нотаріуси РФ, не створюють жодних правових наслідків для осіб, яких ці документи стосуються. Сам факт призначення нотаріуса, який працює на тимчасово окупованій території, нотаріусом РФ носить протизаконний характер, і цей факт не визнається на території України. Відтак усі нотаріальні дії, зокрема посвідчення довіреностей, договорів та інших правочинів, засвідчення вірності копій, справжності підписів тощо, вважаються недійсними та не породжують правових наслідків, якщо вони вчинені нотаріусами на тимчасово окупованій території із застосуванням законодавства РФ.

Стосовно визначення обсягу право- та дієздатності юридичних осіб слід зауважити таке.