ІНСТИТУТ ВИКОНАННЯ ЗАПОВІТУ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Загальні положення

Виконання заповіту — процес реалізації волі спадкодавця, яка виражена в заповіті. Цивільний кодекс України (далі — ЦК України) присвячує виконанню заповіту окрему главу (глава 88), норми якої складають окремий інститут спадкового права.

У цьому аспекті варто відзначити, що виконання заповіту не можна віднести до новел чинного ЦК, адже відповідні норми були розмішені в ЦК УРСР 1963 року і навіть у ЦК УРСР 1922 року. Ставлення науковців радянської доби до виконання заповіту досить чітко охарактеризував свого часу В. І. Серебровський: «…реалізація волі заповідача, як правило, не викликає особливих труднощів, а відтак, і не потребує залучення особливого суб’єкта — виконавця заповіту…»[1].

Найбільш широкого застосування зазначений інститут набув у Російській Імперії, де виконавцем заповіту («душеприказчиком») призначали переважно особу, яка не була близьким родичем заповідача, з якою останній знаходився у близьких, дружніх стосунках. Власне, назва «приказчик» набула розповсюдження в Стародавній Русі ще в заповітах XIV–XV ст. Такій особі спадкодавець доручав відпускати на волю людей, стягувати борги, виділяти частину спадщини на спомин душі. Основним обов’язком «приказчика» була турбота про душу померлого, а саме — молитви за нього, внески до церков, монастирів і т. ін.: «заповідач приказував йому свою душу». Слід указати, що законодавче регулювання виконання заповіту «душеприказчиком» обмежувалося в той час кількома статтями, що містилися у Зводі законів цивільних та в Статуті цивільного судочинства. Проте практика дореволюційної доби знала багато випадків призначення виконавців заповіту, що обумовлювалося достатньо міцними традиціями меценатства. Двигуном меценатства був насамперед престиж таких учинків. За пожертвування приватної колекції або музею на користь Академії наук давався, наприклад, генеральський чин. Купцям і промисловцям жалували дворянське звання або статус почесного громадянина міста.

Правова мета призначення виконавця заповіту в сучасний період — забезпечення виконання заповідальних розпоряджень належним чином і в строк, установлений змістом заповіту, оскільки самого спадкодавця на момент виникнення правовідносин із виконання заповіту немає в живих.

Доцільність призначення виконавця заповіту обумовлюється передусім двома чинниками.

По-перше, складом спадкової маси. У разі, якщо до складу спадщини входять засоби виробництва, цілісні майнові комплекси, земельні ділянки та інше нерухоме майно, пакети цінних паперів, частки у статутному (складеному) капіталі, майнові права інтелектуальної власності тощо, виникає потреба у вчиненні дій, спрямованих на охорону, управління такими об’єктами, що повністю охоплюється повноваженнями виконавця заповіту, визначеними у ст. 1290 ЦК України.

З моменту відкриття спадщини та до прийняття її спадкоємцями спадкове майно має особливий правовий режим («безсуб’єктне майно», «лежача спадщина»), оскільки власника майна вже немає в живих, а коло спадкоємців тривалий час може бути не визначеним. Крім того, навіть після прийняття спадщини спадкоємець не отримує відразу правовстановлюючого документа на відповідне майно (свідоцтва про право на спадщину), що об’єктивно перешкоджає вчиняти йому будь-які дії юридичного характеру стосовно спадщини. Саме тому в цей період з метою збереження спадкового майна, запобігання його розкрадання та псування варто залучати спеціального суб’єкта — виконавця заповіту.

По-друге, змістом інших заповідальних розпоряджень. Якщо заповіт містить заповідальний відказ (статті 1237, 1238 ЦК України), умову (ст. 1242 ЦК України), інші спеціальні розпорядження, то саме виконавець заповіту контролюватиме реалізацію останньої волі померлого. Крім того, заповідач може зобов’язати спадкоємця і до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання (ст. 1240 ЦК України). Не важко припустити ситуацію, коли спадкоємці ухилятимуться від виконання обов’язків, покладених на них змістом заповіту, адже їх інтерес знаходиться передусім у площині отримання майнових прав. А відтак у заповідача може бути сумніви в точному виконанні його волі після смерті.

Слід зазначити, що випадки призначення виконавця заповіту зустрічаються в нотаріальній практиці вкрай рідко. Проте можна навести такий приклад. До нотаріуса м. Новосибірська (Російська Федерація) звернувся заповідач, який призначив «душеприказчика» (рос.) та доручив поховати себе на Гусинобродському кладовищі у певному місці та поставити пам’ятник із певного матеріалу[2].

Відповідно до ст. 1286 ЦК України заповідач може доручити виконання заповіту фізичній особі з повною цивільною дієздатністю або юридичній особі (виконавцеві заповіту).

Якщо заповіт складено на користь кількох осіб, виконання заповіту може бути доручено будь-кому з них. У тому разі, якщо заповіт складено на користь однієї особи, виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом.

Немає законодавчих перешкод для покладення обов’язків виконавця заповіту одночасно на спадкоємця та особу, що не входить до кола спадкоємців. Можна припустити таку можливість із тим лише застереженням, що заповідач повинен чітко розподілити в заповіті обов’язки його виконавця та спадкоємців стосовно виконання заповідальних розпоряджень.

Олександр КУХАРЄВ отримати повну версію статті