АЛЕКСЕЙ СТЕПАНОВСКИЙ,
старший юрисконсульт по работе с недвижимостью АО «Фоззи Ритейл»
ОТДЕЛЬНЫЕ АСПЕКТЫ ЗАКЛЮЧЕНИЯ ДОГОВОРОВ АРЕНДЫ НЕДВИЖИМОСТИ
Договоры аренды недвижимости (как предварительные, так и основные) характеризуются одной отличительной чертой — они заключаются на длительный период времени и требуют тщательной подготовки с целью минимизировать споры между сторонами в будущем.
В этой статье рассмотрим основные вопросы, возникающие при подготовке проектов договоров, а также рекомендации практикующим юристам.
Итак, недвижимое имущество — это земельные участки, а также объекты, расположенные на земельном участке, перемещение которых невозможно без их обесценивания и изменения назначения (ст. 181 Гражданского кодекса Украины (далее — ГК Украины), ст. 2 Закона Украины «О государственной регистрации вещных прав на недвижимое имущество и их отягощений», ст. 1 Закона Украины «Об ипотеке»).
Согласно ст. 283 Хозяйственного кодекса Украины (далее — ХК Украины) недвижимым имуществом являются здания, сооружения, помещения.
При этом определяющий критерий объекта недвижимости — связь объекта с землей.
Далее рассмотрим некоторые актуальные вопросы, возникающие при подготовке и заключении договоров аренды недвижимости.
І. АСПЕКТЫ ЗАКЛЮЧЕНИЯ ПРЕДВАРИТЕЛЬНОГО ДОГОВОРА АРЕНДЫ НЕДВИЖИМОСТИ
Если речь идет о предварительном договоре аренды недвижимости между субъектами хозяйствования, то законодательной базой, регулирующей заключение предварительных договоров (в частности предварительных договоров аренды недвижимости), являются ст. 635 ГК Украины и ст. 182 ХК Украины. Если же одной из сторон является физическое лицо, не наделенное статусом субъекта хозяйствования согласно ст. 55 ХК Украины, законодательной базой является ст. 635 ГК Украины.
При этом необходимо помнить: если предварительный договор аренды недвижимости заключается между субъектами хозяйствования, обязательство заключения основного договора должно быть исполнено не позднее одного года с момента заключения предварительного договора. Если же одной из сторон предварительного договора аренды недвижимости является физическое лицо, не наделенное статусом субъек­та хозяйствования, такого ограничения ГК Украи­ны не устанавливает и стороны самостоятельно в предварительном договоре определяют срок, в течение которого должно быть исполнено обязательство заключения основного договора

ОЛЕГ КАЛІНЮК,
приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу
ПОНЯТТЯ, ФОРМА ТА ДЕЯКІ ВИДИ ПОПЕРЕДНЬОГО ДОГОВОРУ
ПОНЯТТЯ ПОПЕРЕДНЬОГО ДОГОВОРУ
Можливість і порядок укладання попередніх договорів регулюються Цивільним кодексом Украї¬ни (далі — ЦК України) (ст. 635 «Попередній договір»), а також Господарським кодексом України (далі — ГК України) (ст. 182 «Особливості укладання попередніх договорів»). Відповідно до норм зазначених кодексів попереднім договором є договір, сторони якого зобов’язуються протягом визначеного терміну або у визначений термін укласти основний договір у майбутньому на умовах, встановлених попереднім договором. Предметом попереднього договору є укладання в майбутньому основного договору.
Насамперед слід зазначити, що намір сторін укласти в майбутньому основний договір закріплюється саме за допомогою договірної конструкції — попереднього договору. Як ЦК України (ч. 4 ст. 635), так і ГК України (ч. 6 ст. 182) спеціально зазначають, що угода сторін про наміри, якщо в ній немає волевиявлення сторін щодо надання їй сили попереднього договору, не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків.
До укладання попередніх договорів не застосовується загальний порядок укладання господарських договорів. Термін для укладання основного договору обмежений одним роком з моменту укладання попереднього договору (ст. 182 ГК України).
ФОРМА ПОПЕРЕДНЬОГО ДОГОВОРУ
Згідно з абз. 4 ч. 1 ст. 635 ЦК України попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору.
Аналіз чинного законодавства дає можливість стверджувати, що сьогодні існує дві форми договорів — усна та письмова. Але для попереднього договору усна форма недопустима, тому що в усній формі може бути вчинена угода, яка повністю виконується сторонами в момент її вчинення (ст. 206 ЦК України). До цього часу дискусійним залишається питання про те, чи вважається під встановленою формою основного договору його нотаріальне посвідчення.
Враховуючи неоднозначність висвітлення норм чинного законодавства в частині обов’язкового нотаріального посвідчення попередніх договорів, хотілось би відзначити, що попередні договори щодо рухомого майна можна нотаріально посвідчувати за згодою сторін. На жаль, чинним законодавством України не перед¬бачений спеціальний порядок нотаріального посвідчення попередніх договорів, що породжує відповідні труднощі при вчиненні нотаріальних дій, а саме деякі нотаріуси витребують у сторін ті ж документи, які необхідні для нотаріального посвідчення основного договору.
Вважаємо, що правильною є точка зору щодо обов’язкового нотаріального посвідчення попереднього договору, виходячи із загальних правил вчинення нотаріальних дій. Обов’язковим при цьому є, зокрема: встановлення нотаріусом особи тих фізичних осіб, які звернулися до нотаріуса, перевірка дієздатності фізичної особи, а також цивільної правоздатності юридичної особи (пункти 13, 41, 42 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. № 20/5).
При цьому необхідно зауважити, що попередній договір не породжує прав та обов’язків, які виникають у сторін при продажу чи передачі в користування майна, він має лише організаційний (немайновий) характер. Таким чином, нотаріальне посвідчення попереднього договору не вимагає від сторін попереднього договору, які мають намір в майбутньому укласти, наприклад, договір купівлі-продажу нерухомого майна, надавати нотаріусу правовстановлюючі документи на це майно. Згоду чоловіка чи дружини сторін договору на укладання цього попереднього договору необхідно витребувати, якщо нерухомість (або інше майно, яке є предметом договору), є їх (подружжя) спільною сумісною власністю. Але звернемо увагу нотаріусів, що при цьому продавець несе відповідні обов’язки перед покупцем в частині майбутнього продажу майна, незалежно від того, чи оформлене на час укладання попереднього договору його право власності на майно, яке є предметом цього договору, чи ні.
СТРУКТУРА ПОПЕРЕДНЬОГО ДОГОВОРУ
Структуру попереднього договору визначають, в першу чергу, умови, які відповідно до законодавства обов’язково повинні бути закріплені. З урахуванням цього рекомендується включити в попередній договір такі розділи:
1. Предмет попереднього договору.
2. Істотні умови договору:
а) предмет основного договору;
б) порядок передачі майна, якщо, наприклад, під основним договором мається на увазі договір оренди або договір купівлі-продажу;
в) ціна, порядок розрахунків;
г) права та обов’язки сторін;
ґ) відповідальність сторін;
д) строк дії основного договору;
є) інші умови, наприклад, розподіл витрат при нотаріальному посвідченні та державній реєстрації таких основних договорів, як договір купівлі-продажу або договір оренди нерухомого майна.
3. Права та обов’язки сторін за попереднім договором.
4. Відповідальність сторін, забезпечення виконання зобов’язань за попереднім договором.
5. Умови конфіденційності.
6. Умови ексклюзивності. Є найбільш характерним для попереднього договору про створення холдингової компанії.
7. Порядок внесення змін до попереднього договору.
8. Строк дії попереднього договору, випадки його припинення або дострокового розірвання.
9. Інші умови, наприклад, розподіл витрат у випадку нотаріального посвідчення попереднього договору.
Також хотілось би зазначити деякі рекомендації фахівців на випадок підписання попереднього договору про укладання основного договору, який підлягає нотаріальному посвідченню. Зокрема, деякі правники рекомендують обговорити місце нотаріального посвідчення основного договору, тобто вказати назву та місцезнаходження нотаріальної контори або вказати відповідного нотаріуса (його місцезнаходження), в якого планується нотаріальне посвідчення основного договору.
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СТОРІН

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ вул. Городецького, 13, м. Київ, 01001 Тел.: +380 44 278­37­23, факс: +380 44 271­17­83 Е­mаіl: themis@minjust.gov.ua http://www. minjust.gov.ua Код ЄДРПОУ 00015622 24.09.2014 № 15589­0­33­14/13 На № ___________________

 

Президенту професійної самоврядної

організації «Нотаріальна палата України»

Василині Н.В.

просп. 40­річчя Жовтня, 42а, м. Київ, 03039

Шановна Наталіє Володимирівно!

Міністерство юстиції України розглянуло Ваше звернення щодо необхідності врегулювання питань збереження нотаріального архівного фонду в надзвичайних ситуаціях від 26 серпня 2014 року № 184/8 і в межах компетенції повідомляє.

У межах території, на якій здійснюється антитерористична операція, відповідно до розпоряджень Президента України реалізацію державної політики у сфері захисту, зокрема, власності та фізичної безпеки громадян покладено на суб’єктів боротьби з тероризмом, зокрема на Службу безпеки України, Міністерство внутрішніх справ та Міністерство з питань надзвичайних ситуацій України.

Зі свого боку Міністерством юстиції було вжито заходів щодо забезпечення схоронності майна громадян шляхом доручення державному підприємству «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 17 червня 2014 року № 640/25417 тимчасово припинити доступ користувачів до єдиних та державних реєстрів інформаційної системи Міністерства юстиції України, а саме Державного реєстру обтяжень рухомого майна, Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, до закінчення антитерористичної операції на сході України на окремих територіях Луганської області.

З огляду на зміст звернення повідомляємо, що у разі надходження проектів нормативно­правових актів, якими врегульовувалися б дії установ нотаріату та посадових осіб, на яких покладено повноваження здійснювати нотаріальні дії в надзвичайних ситуаціях, до Міністерства юстиції України, останнім буде розглянуто доцільність їх запровадження.

Разом з тим, як показав аналіз звернень державних та приватних нотаріусів, що здійснюють нотаріальну діяльність в зоні проведення антитерористичної операції (АТО), основною проблемою архівів нотаріальних документів є неможливість їх вивозу із зони АТО у зв’язку з бойовими діями безпосередньо в місцях їх знаходження та здійсненням терористичними угрупуваннями контролю за шляхами сполучення з метою недопущення вивозу товаро­матеріальних цінностей, у тому числі документів. Імовірність знищення нотаріальних документів під час їх вивозу оцінюється експертами Міністерства юстиції України як вкрай висока.

Крім того, повідомляємо, що створення спеціальних архівних сховищ для нотаріальних документів потребує значних видатків з Державного бюджету України, що, враховуючи ситуацію, яка на сьогодні склалася в Україні, унеможливлює фінансування створення сотень архівосховищ, зокрема на тимчасово непідконтрольних органам державної влади України територіях у Донецькій та Луганській областях.

 

З повагою

Заступник Міністра —

керівник апарату                                                                                       Ігор Алексєєв

У ЦК така організаційно-правова форма юридичних осіб, як приватне підприємство, не передбачена, але вона є в ГК (ст. 113).
Увага! Приватне підприємство є юридичною особою, суб’єктом підприємницької діяльності, а тому успадковуватися не може. Спадкуватися може лише право на підприємство як на майно. Утім, слід розрізняти об’єкт спадкування: (а) підприємство (як майно, як об’єкт) або (б) корпоративні права, що належать його засновнику (засновникам).
Складність тут полягає в тому, що приватні підприємства у зв’язку з невизначеністю свого статусу на практиці бувають як власниками свого майна, так і невласниками. В останньому випадку майно належить приватному підприємству на праві господарського відання, а перебуває у власності його засновника.
У разі смерті засновника приватного підприємства, якому майно належало на праві господарського відання (а засновник відповідно був власником), склад спадщини становить майно цього приватного підприємства як єдиний майновий комплекс .
Інша ситуація складається в разі смерті засновника приватного підприємства, який не був власником, а власником було само приватне підприємство. Для визначення складу спадщини померлого слід насамперед визначитися, яке право мав засновник приватного підприємства по відношенню до підприємства. Однозначної відповіді на це питання законодавство не дає. У теорії ж існують такі точки зору:
а) йменувати їх «правами засновника» і спадкувати як такі;
б) навпаки, висловлюється бачення, що право бути засновником є немайновим правом і тому не може бути успадковане . Унаслідок цього пропонується вважати спадковим майном прибуток приватного підприємства, а порядком отримання його у спадщину — тільки ліквідацію приватного підприємства як юридичної особи;
в) вважати їх корпоративними правами, виходячи з того, що за ст. 167 Господарського кодексу (далі — ГК) такі права мають не тільки учасники господарських товариств, а й господарські організації, якою також є приватне підприємство.
Вади таких позицій полягають у невірному розумінні спадкового майна. Ним не може бути прибуток, оскільки це суперечить економічній сутності прибутку, який є показником підприємницької діяльності, а не майном і не правом. Не існує й окремого права засновника, бо воно має визначитися як таке.

ІРИНА САЯПІНА,
приватний нотаріус Новгородківського районного нотаріального
округу Кіровоградської області
ДОГОВІР КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ НЕЖИТЛОВОЇ БУДІВЛІ, РОЗТАШОВАНОЇ НА ЗЕМЕЛЬНІЙ ДІЛЯНЦІ, ЯКА ВИКОРИСТОВУЄТЬСЯ
НА УМОВАХ ДОГОВОРУ ОРЕНДИ
Селище міського типу Новгородка Новгородківського району Кіровоградської області,
дві тисячі десятого року.
З однієї сторони: Товариство з обмеженою відповідальністю «ХХХ», місцезнаходження: _____, ідентифікаційний код _______, в особі директора ______, ідентифікаційний номер ___, місце проживання: _____, який діє на підставі Статуту, зареєстрованого ______ року державним реєстратором ________ за № ________, із змінами, зареєстрованим цим же реєстратором ______ року за № _____ (далі — Продавець), та з другої сторони: Приватне підприємство «YYY», місцезнаходження: ______, ідентифікаційний код ______, в особі директора _______, ідентифікаційний номер ______, місце проживання: ______, який діє на підставі Статуту, зареєстрованого у новій редакції _____ року _______ за № _______ (далі — Покупець), (далі спільно — «Сторони», а окремо — «Сторона»), маючи необхідний обсяг правоздатності та дієздатності, попередньо ознайомлені нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений нами правочин (зокрема з вимогами щодо недійсності правочину), дійшли згоди укласти Договір на таких умовах:
1. ПРЕДМЕТ ДОГОВОРУ

20 травня 2015 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 348, якою затверджено Порядок та умови надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на будівництво (придбання) житла для сімей загиблих військовослужбовців, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, а також для інвалідів I–II групи з числа військовослужбовців, які брали участь у зазначеній операції, та потребують поліпшення житлових умов (далі — Порядок № 348). Частиною 2  ст. 97 Бюджетного кодексу України (далі — БК) визначено механізм надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на будівництво (придбання) житла для сімей загиблих військовослужбовців, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, а також для інвалідів I–II групи з числа військовослужбовців, які брали участь у зазначеній операції, та потребують поліпшення житлових умов (далі — субвенція).

У зв’язку з тим, що придбання нерухомості за грошові кошти, які надійшли як субвенції, має свої особливості, і в цьому конкретному випадку до кінця 2015 року залишилося дуже мало часу, є необхідність порушити це питання.

Згідно з Порядком № 348 головним розпорядником субвенції та відповідальним виконавцем визначено Мінсоцполітики, розпорядниками нижчого рівня за місцевими бюджетами — обласні, Київську міську держадміністрацію та їх структурні підрозділи.

Субвенції спрямовується на придбання житла у прийнятих в експлуатацію новозбудованих житлових будинках (на первинному ринку) та на вторинному ринку (далі — придбання житла) для сімей загиблих військовослужбовців, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, а також для інвалідів I–II групи з числа військовослужбовців, які брали участь у зазначеній операції, та потребують поліпшення житлових умов (далі — сім’ї військовослужбовців та інваліди).

Розподіл коштів між обласним бюджетом та міським бюджетом м. Києва пропорційно кількості сімей військовослужбовців та інвалідів, що перебувають на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, здійснює Мінсоцполітики відповідно до інформації обласних та Київської міської держ­адміністрацій з урахуванням пропозицій, поданих Міноборони, МВС, СБУ, ДСНС, Адміністрацією Держприкордонслужби, Управлінням державної охорони, ДПтС, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Держспецзв’язку, ДКА, Держспецтрансслужбою.

Порядком № 348 визначено, що казначейство перераховує субвенцію відповідно до  Порядку перерахування міжбюджетних трансфертів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.12.2010 № 1132, і  Порядку казначейського обслуговування державного бюджету за витратами, затвердженого Мінфіном. Відкриття рахунків, реєстрація, облік бюджетних зобов’язань в органах казначейства та проведення операцій, пов’язаних з використанням бюджетних коштів, здійснюються в установленому законодавством порядку.

Довідково відповідно до БК

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО 61024, м. Харків­24, вул. Пушкінська, 77; тел. (8­057) 704­92­93, факс (8­057) 704­11­71 05.12.2014 № 126­01­3254 На № ________________

 

Директору Юридично­видавничого приватного підприємства «Страйд»

Парфьоновій Н. О.

 

На Ваш запит № 36/14 від 27.11.2014 р. надсилаємо відповідь, підготовлену завідува­чем кафедри фінансового права, доктором юридичних наук М. П. Кучерявенком, та асистентом кафедри фінансового права, кандидатом юридичних наук А. М. Котенко.

Додаток: вказане на 10 арк.

Проректор
з наукової роботи                                                                                   А. П. Гетьман

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК

Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого
щодо взаємовідносин приватних нотаріусів і Державної фіскальної
служби України стосовно адміністрування єдиного соціального внеску
на загальнообов’язкове державне соціальне страхування

 

Юридично­видавниче приватне підприємство «Страйд» та редакція науково­прак­тичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса» звернулися до Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого (далі — Лист), в якому на вирішення було поставлено чотири питання:

1.  Чи має право Державна фіскальна служба України вимагати від приватних нотаріусів — самозайнятих осіб надання копій документів (пункт 1 статті 13 Закону № 2464­VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування»)?

2.  Чи має право Державна фіскальна служба України проводити у приватних нотаріусів — самозайнятих осіб перевірки своєчасності, достовірності та повноти нарахування та сплати єдиного соціального внеску (пункт 2 статті 13 Закону № 2464­VІ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування»)?

3.  Чи має право Державна фіскальна служба України своїми наказами або листами встановлювати для приватних нотаріусів — самозайнятих осіб порядок нарахуван­
ня, обчислення та сплати єдиного внеску, відмінний від встановленого в статті 9 Закону № 2464­VІ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове держав­
не соціальне страхування»?

4.  Враховуючи, що для приватних нотаріусів — самозайнятих осіб звітним періо­дом є календарний рік (пункт 5 частини першої статті 4 Закону № 2464­VІ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», чи має право Державна фіскальна служба України вимагати від приватних нотаріусів проводити обчислення сум доходу щомісяця?

 

Щодо 1 питання.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» органи доходів і зборів мають право, зокрема, отримувати безоплатно від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання і від фізичних осіб — підприємців відомості про нарахування, обчислення і сплату єдиного внеску, а також інші відомості, необхідні для виконання органами доходів і зборів функцій, передбачених цим Законом.

Відповідно до ст. З Закону України «Про нотаріат» нотаріус — це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Отже, нотаріус — це особа, що уповноважена державою на здійснення нотаріальної діяльності та особа, що здійснює незалежну професійну нотаріальну діяльність.

Як випливає із приписів підп. 14.1.226 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, самозайнята особа — платник податку, який є фізичною особою — підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність — участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквіда­торів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою — підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.

Таким чином, терміном «самозайнята особа» охоплюються два різновиди суб’єктів: 1) фізичні особи — підприємці та 2) особи, що провадять незалежну професійну діяльність. Отже, приватні нотаріуси у розумінні Податкового кодексу України є особами, що займаються незалежною професійною діяльністю, яка за змістом ст. 3 Закону Украї­ни «Про нотаріат» є незалежною професійною нотаріальною діяльністю.

Повертаючись до приписів п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», органи доходів і зборів мають право отримувати відомості про нарахування, обчислення і сплату єдиного внеску, а також інші відомості, необхідні для виконання органами доходів і збо­рів функцій, передбачених цим Законом, від 1) органів державної влади; 2) органів місцевого самоврядування; 3) підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання; 4) від фізичних осіб — підприємців.

Отже, вказаним положенням надається право органам доходів і зборів отримувати від чітко визначеного кола суб’єктів інформацію про нарахування, обчислення і сплату єдиного внеску. Перелік суб’єктів, у яких органи доходів і зборів мають право отриму­вати відомості, вичерпний, отже, не може бути розширений. Як вже було з’ясовано, приватні нотаріуси чи особи, що здійснюють незалежну професійну нотаріальну діяльність не є фізичними особами — підприємцями.

Таким чином, органи доходів і зборів не мають права отримувати від приватних нота­ріусів відомості та/або копії документів про нарахування, обчислення і сплату єдиного внеску, а також інші відомості та/або копії документів, необхідні для виконання органами доходів і зборів функцій, передбачених Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», в порядку передбаченому підпунктом 2 пункту 20.1 статті 20, пунктом 3 статті 73 Податкового кодексу України.

Що ж стосується права Державної фіскальної служби України вимагати (як зазначе­но у Листі) від приватних нотаріусів — самозайнятих осіб надання копій документів, то зазначимо таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загаль­нообов’язкове державне соціальне страхування» органи доходів і зборів мають право вилучати, а не вимагати, в установленому законодавством порядку у підприємств, установ і організацій, фізичних осіб — підприємців копії документів, що підтверджують заниження розміру заробітної плати (доходу) та інших виплат, на які нараховується єдиний внесок.

Відповідно до п. 6 Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.05.2014 р. № 236 «Про Державну фіскальну службу України», Державна фіскальна служба для виконання покладених на неї завдань має право вилучати в установленому законодавством порядку під час проведення перевірок у підприємств, установ та організацій, фізичних осіб — підприємців та фізич­них осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, копії документів, що підтверджують заниження розміру заробітної плати (доходу) та інших виплат, на які нараховується єдиний внесок. Отже, право вилучати у осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, копії документів, що підтверджують заниження розміру заробітної плати (доходу) та інших виплат, на які нараховується єдиний внесок, надається Державній фіскальній службі виключно під час проведення перевірок.

Звернемо увагу одразу на декілька колізій у чинному фінансовому законодавстві.

1. Згідно із ст. 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’яз­кове державне соціальне страхування» органи доходів і зборів — центральний орган виконавчої влади, що формує податкову і митну політику (в частині адміністрування податків і зборів, митних платежів, єдиного внеску) та забезпечує її реалізацію (центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну по­аткову і митну політику), та його територіальні органи.

Якщо ми звернемося до приписів п. 1 Положення про Міністерство доходів і зборів України, затвердженого Указом Президента України від 18.03.2012 р. № 141/2013 «Про Міністерство доходів і зборів України» (наразі є чинним), то встановимо, що Міндоходів України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення формування єдиної державної податкової, державної митної політики в частині адміністрування податків і зборів, митних платежів та реалізації єдиної дер­жавної податкової, державної митної політики.

У той же час, відповідно до п. 1 Положення про Державну фіскальну службу України Державна фіскальна служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України і який реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску. Серед завдань Державної фіскальної служби України (п. 3 Положення про Державну фіскальну службу України): внесення на розгляд Міністра фінансів пропозицій щодо забезпечення формування державної податкової, державної політики у сфері митної справи.

Таким чином, на Державну фіскальну службу України не покладено обов’язку (отже, немає такого права) по забезпеченню формування чи формуванню єдиної державної податкової, державної митної політики в частині адміністрування податків і зборів, митних платежів. Державна фіскальна служба України лише вносить пропозиції щодо забезпечення формування державної податкової, державної політики у сфері митної справи на розгляд Міністра фінансів. У зв’язку із цим Державну фіскальну службу України не можна вважати органом доходів і зборів у розумінні ст. 13 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування».

2. Постановою Кабінету Міністрів України «Про ліквідацію Міністерства доходів і зборів» від 1.03.2014 р. № 67 було ліквідовано Міністерство доходів і зборів. Вказаною постановою відновлювалася діяльність Державної податкової та Державної митної служби України. Постановою Кабінету Міністрів України від 21.05.2014 р. № 160 «Про утворення Державної фіскальної служби» утворено Державну фіскальної службу на базі Міністерства доходів і зборів України. Постановою Кабінету Міністрів України від 21.05.2014 р. № 236 «Про Державну фіскальну службу України» було затверджено Положення про Державну фіскальну службу України, саме України. Слід звернути увагу, що постановою Кабінету Міністрів України від 21.05.2014 р. № 160 було утворено Державну фіскальну службу. Без слова «України». За таких умов невирішеним залишається питання, чи може Державна фіскальна служба керуватися у своїй діяльності Положенням про Державну фіскальну службу України. Видається, що ні.

 

Щодо 2 питання.

Як і у випадку з п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», у п. 2 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страху­вання» визначений вичерпний перелік суб’єктів, у яких органи доходів і зборів мають право проводити перевірки бухгалтерських книг, звітів, кошторисів та інших документів про нарахування, обчислення та сплату єдиного внеску, достовірності відомостей, поданих до Державного реєстру. Так, органи доходів і зборів мають право проводити перевірки: 1) на підприємствах; 2) в установах; 3) в організаціях; 4) у фізичних осіб — підприємців.

Як вже було з’ясовано під час відповіді на перше питання, поставлене у Листі, приватні нотаріуси чи особи, що здійснюють незалежну професійну нотаріальну діяльність не є фізичними особами — підприємцями. Отже, право органів доходів і зборів на проведення перевірки бухгалтерських книг, звітів, кошторисів та інших документів про нарахування, обчислення та сплату єдиного внеску, достовірності відомостей, поданих до Державного реєстру, що передбачене п. 2 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» не роз­повсюджується на приватних нотаріусів.

 

Щодо 3 питання.

Згідно із ст. 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’яз­кове державне соціальне страхування» обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.

Вказаною нормою встановлюються особливості сплати єдиного внеску для різних платників, перелік яких визначений у ст. 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування». Відповідно до п. 5 ч. 1 зазначеної статті платниками єдиного внеску є особи, які забезпечують себе роботою самостійно — займаються незалежною професійною діяльністю, а саме науковою, літературною, артистичною, художньою, освітньою або викладацькою, а також медичною, юридичною практикою, в тому числі адвокатською, нотаріальною діяльністю, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід безпосередньо від цієї діяльності, за умови, що такі особи не є найманими працівниками чи підприємцями.

Відповідно до ч. 8 ст. 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» платники єдиного внеску, зазначені в пункті 5 частини першої статті 4 цього Закону, зобов’язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 1 травня наступного року. Періодом, за який платники єдиного внеску подають звітність до органу доходів і зборів (звітним періодом), є календарний місяць, крім платників, зазначених у пунктах 4 і 5 частини першої статті 4 цього Закону, для яких звітним періодом є календарний рік. Отже, приватні нотаріуси повинні сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 1 травня наступного року. Звітним періодом для приватних нотаріусів визначено календарний рік.

Аналогічна норма міститься у п. 3.4 Порядку формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, затвердженого наказом Міністерства доходів і зборів від 09.09.2013 р. № 454 «Про затвердження Порядку формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування». Вказується, що фізичні особи, які забезпечують себе роботою самостійно — займаються незалежною професійною діяльністю, а саме науковою, літературною, артистичною, художньою, освітньою або викладацькою, а також медичною, юридичною практикою, у тому числі адвокатською, нотаріальною діяльністю, або особи, які провадять релі­гійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід безпосеред­ньо від цієї діяльності, за умови, що такі особи не є найманими працівниками чи підприємцями, самі за себе формують та подають до органів доходів і зборів звіт один раз на рік до 01 травня року, наступного за звітним періодом. Звітним є календарний рік, що подається за формою згідно з додатком 5 до цього Порядку.

Звітність приватних нотаріусів щодо єдиного внеску передбачена Таблицею 3 «Нара­хування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування особа­ми, які забезпечують себе роботою самостійно» додатку 5 до Порядку формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов’яз­кове державне соціальне страхування. Так, приватним нотаріусом для розрахунку суми єдиного внеску необхідно вказати суму доходу, заявлену в податковій декларації.

Відповідно до п. 178.4 ст. 178 та п. 179.1 ст. 179 Податкового кодексу України фізичні особи, які провадять незалежну професійну діяльність, подають податкову декларацію за результатами звітного року відповідно до цього розділу у строки, передбачені для платників податку на доходи фізичних осіб. Платник податку зобов’язаний подавати річну декларацію про майновий стан і доходи (податкову декларацію) відповідно до цього Кодексу. Форма та інструкція щодо заповнення декларації про майновий стан затверджені наказом Міністерства доходів і зборів України від 11.12.2013 р. № 793 «Про затвердження форми податкової декларації про майновий стан і доходи та Інструкції щодо заповнення податкової декларації про майновий стан і доходи».

Згідно із п. 4 розділу III «Порядок заповнення декларації» Інструкції щодо заповнення податкової декларації про майновий стан і доходи у розділі IV декларації «Доходи, отримані фізичною особою, яка провадить незалежну професійну діяльність»: у рядку 04 вказується сума загального оподатковуваного доходу, отриманого фізичною особою протягом календарного року від провадження незалежної професійної діяльності.

Наведене дозволяє дійти висновку, що приписи ч. 8 ст. 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» знаходяться у логічному зв’язку із нормами Податкового кодексу України, а також положеннями наказів Міністерства доходів і зборів від 09.09.2013 р. № 454 «Про затвердження
Порядку формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» та від 11.12.2013 р. № 793 «Про затвердження форми податкової декларації про майновий стан і доходи та Інструкції щодо заповнення податкової декларації про майновий стан і доходи».

Що стосується безпосередньо права Державної фіскальної служби України своїми наказами або листами встановлювати для приватних нотаріусів — самозайнятих осіб порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску, відмінний від встановленого в статті 9 Закону № 2464­VІ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язко­ве державне соціальне страхування», зазначимо таке.

Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише па підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 09.07.1998 року № 12­рп/1998 у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміну «законодавство») термін «законодавство» треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України. Таким чином, накази та листи Державної фіскальної служби України не охоплюються терміном «законодавство».

Відповідно до п. 9 Положення про Державну фіскальну службу України ДФС в межах повноважень, передбачених законом, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів Президента України та постанов Верховної Ради України, прий­нятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів України, наказів Мінфіну видає накази організаційно­розпорядчого характеру, організовує і контролює їх виконання. Отже, накази Державної фіскальної служби України взагалі не є нормативно­правовими актами.

Що стосується листів Державної фіскальної служби України, які широко використовуються останньою, то видання їх взагалі не передбачене Положенням про Державну фіскальну службу України. Листи Державної фіскальної служби України не є нормативно­правовими, як наслідок, вони не тільки не можуть встановлювати для приватних нотаріусів — самозайнятих осіб порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску, відмінний від встановленого у ст. 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», а взагалі не повинні видаватися. Така практика є хибною, однак загальноприйнятою для органів державної влади в Україні.

Наведене дозволяє зробити висновок, що Державна фіскальна служба України своїми наказами або листами не може встановлювати для приватних нотаріусів — самозайнятих осіб порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску, відмінний від встановленого у ст. 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування».

 

Щодо 4 питання.

Обгрунтування відповіді на четверте питання Листа у більшій мірі наведене вище. Зазначимо лише окремі аспекти.

Відповідно до ч. 8 ст. 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» періодом, за який платники єдиного внеску — приватні нотаріуси подають звітність до органу доходів і зборів, є календарний рік. Отже, приватні нотаріуси повинні сплачувати єдиний внесок, нара­хований за календарний рік, до 1 травня наступного року. Звітним періодом для приват­них нотаріусів визначено календарний рік.

Таблицею 3 «Нарахування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування особами, які забезпечують себе роботою самостійно» додатку 5 до По­рядку формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування передбачений обов’язок визначення сум доходів, заявлених у податковій декларації, у розрізі кожного місяця.

Згідно із ст. 12 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язко­ве державне соціальне страхування» центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, надає роз’яснення з питань застосування
законодавства про збір та ведення обліку єдиного внеску.

Відповідно до спільного листа Міністерства доходів і зборів України та Пенсійного фонду України від 27.12.2013 р. № 21052/5/99­99­17­03­01­16, від 27.12.2013 р. № 36398/05.10 «Про надання роз’яснень щодо єдиного внеску» (ми залишаємося на позиціях хибності регулювання відносин листами чи роз’ясненнями органів державної влади) консультації з питань заповнення усіх таблиць додатка 5 щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, затверджений наказом Міністерства доходів і зборів України 09.09.2013 за № 454 «Про затвердження Порядку формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», надають органи Пенсійного фонду України.

Оскільки нас цікавить Таблиця 3 додатка 5 до Порядку формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, то щодо заповнення останньої необхідно звернутися до роз’яснень Пенсійного фонду.

Як випливає із роз’яснень Пенсійного фонду України від 13.08.2013 р. «Опис формату звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування органам Пенсійного фонду України відповідно до Порядку, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 08.10.2010 № 22­2, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 01.11.2010 за № 1014/18309, враховуючи зміни постанови правління Пенсійного фонду № 18­1 від 23.06.2011, зміни постанови правління Пенсійного фонду № 24­1 від 10.12.2012, зміни постанови правління Пенсійного фонду № 12­1 від 22.07.2013» у графі 2 таблиці 3 додатка 5 «Сума доходу, заявлена в податковій декларації» відображаються в розрізі місяців суми доходу (прибутку), отриманого від відповідної діяльності та задекларованого до органу податкової служби за результатами звітного року, який визначено за нормами Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, без врахування максимальної величини, з якої справляється єдиний внесок. У графі 3 таблиці 3 додатка 5 зазначені особи самостійно визначають суму доходу у розрізі кожного місяця відповідного звітного року.

Питання щодо порядку визначення суми доходу, заявленої в податковій декларації (графі 2 таблиці 3 додатка 5) у розрізі кожного місяця роз’ясненнями не вирішено. Оскільки формою податкової декларації про майновий стан не передбачено для осіб, які займаються незалежною професійною діяльністю, обов’язку визначення доходу у роз­різі кожного місяця, то визначення сум доходів у графі 2 таблиці 3 додатка 5 «Сума доходу, заявлена в податковій декларації», певно, повинно відбуватися за аналогією із графою 3 — самостійно платником у розрізі кожного місяця відповідного звітного року.

Не дивлячись на обов’язок приватних нотаріусів у графі 2 таблиці 3 додатка 5 самостійно визначити суму доходу, заявлену в податковій декларації, у розрізі кожного місяця, Державна фіскальна служба України не може вимагати від конкретного приватного нотаріуса проводити обчислення сум доходу щомісяця.

Завідувач кафедри фінансового права
Національного юридичного університету
імені Ярослава Мудрого, доктор юридичних
наук, професор, академік Національної
академії правових наук України                                                                  М.П. Кучерявенко

Асистент кафедри фінансового права
Національного юридичного університету
імені Ярослава Мудрого,
кандидат юридичних наук                                                                           А.М. Котенко

 

ОЛЬГА РОЗГОН,
кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна
ПРАВОВИЙ СТАТУС ЗАЧАТОЇ, АЛЕ ЩЕ НЕ НАРОДЖЕНОЇ ОСОБИ У СПАДКОВИХ ВІДНОСИНАХ
Питання спадкового права залишаються в центрі уваги суспільства та держави, законодавців та дослідників, кожного громадянина, оскільки питання спадщини тією чи іншою мірою торкаються інтересів кожного.
Спадкове право надає можливість кожному громадянину розпорядитися своїм майном на випадок смерті, визначивши в заповіті його частку. Водночас спадкове право всіляко захищає інтере­си членів сім’ї померлого (зокрема, неповнолітніх та непрацездатних осіб), чим сприяє зміцненню сім’ї.
Спадкоємцями можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, а також інші суб’єкти цивільного права (держава, територіальні громади тощо). Фізичні особи можуть спадкувати і за заповітом, і за законом, у той час як інші суб’єкти цивільного права спадкують лише за наявності вказівки про це у заповіті .
У ч. 1 ст. 1222 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) визнається право двох категорій фізичних осіб бути спадкоємцями за заповітом і за законом.
Такими є фізичні особи, в тому числі фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини (ч. 2 ст. 1222 ЦК України), а також особи, зачаті за життя спадкодавця й народжені живими після відкриття спадщини.
Слід звернути увагу, що ст. 1222 ЦК України не називає зачату, але не народжену на час відкриття спадщини особу дитиною, аби не допустити змішання термінів «особа» та «дитина».
ЦК України до характеристики поняття «дитина» підходить перш за все з позицій правового статусу фізичної особи, її дієздатності, не залишаючи за увагою, звичайно, і вікового критерію. У «Загальних положеннях про фізичну особу» (книга перша розд. ІІ гл. 4) вживаються терміни «неповнолітня особа» та «малолітня особа».
Залежно від категорії, до якої належить фізична особа, визначається її правовий статус, коло можливих її правових дій, наслідки цих дій і юридична відповідальність. Що стосується книги шостої ЦК України під назвою «Спадкове право», то термін «діти», який нерідко зустрічається в ній, не слід тлумачити, керуючись виключно віковим критерієм. Цей термін може стосуватися осіб будь-якого віку: як неповнолітніх, так і повнолітніх, оскільки тут враховується перш за все критерій ступеня кровного споріднення, тобто походження дітей від конкретних батьків, підтверджене в порядку, встановленому законом. Вікова ознака враховується лише там, де передбачається участь у спадкуванні неповно­літніх. Це одна зі специфічних рис спадкових правовідносин.
Отже, в конкретних спадкових ситуаціях під визначення «діти», «усиновлені діти», «онуки», «правнуки», що звично асоціюється з неповноліттям, можуть підпадати не лише особи до 18 років, але й старші особи.
Правовий статус власне дітей, тобто малолітніх і неповнолітніх осіб, у спадкових правовідносинах регламентується багатьма правовими документами як загального, так і спеціального характеру.
Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути ненароджені особи, про яких згадується в ст. 1222 ЦК України, — це можуть бути не тільки діти, але й, наприклад, онуки спадкодавця.
Законодавець вживає термін «дитина» як факт походження особи від певних батьків і наявності між ними споріднення першого ступеня. Формулу законодавця, яка визначає спадкоємця як «особу, яка була зачата за життя спадкодавця і народжена живою після відкриття спадщини», М.Ю. Барщевський вважає не зовсім вдалою, оскільки дитина спадкодавця не може бути зачата не за його життя .
Про ненароджену дитину йдеться у ст. 1261 ЦК України, в якій зазначається, що в першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі й зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті .
У випадку коли спадкодавець не залишає заповіту, дитина, яка була зачата за життя спадкодавця, а народилася після його смерті, спадкує за 1 чергою .
До першої черги належать діти спадкодавця (у тому числі й зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті), той з подружжя, який його пережив, а також батьки.
До першої черги спадкоємців віднесено таких осіб: діти, походження яких засвідчується у встановленому законом порядку відповідно до ст. 121 Сімейного кодексу України (далі — СК України). Умови та порядок встановлення походження дітей визначені в гл. 12 СК України.
За загальним правилом після смерті матері діти в усіх випадках визнаються спадкоємцями за законом. Після смерті батька діти закликаються до спадкування тільки за наявності правового зв’язку між батьком і дитиною, зокрема:
а) коли дитина зачата і (або) народжена від батьків, які перебувають у зареєстрованому шлюбі (ст. 122 СК України);
б) якщо походження дітей від батьків, які не перебували у зареєстрованому шлюбі, встановлено на підставі спільної заяви батька та матері дитини, поданої до державного органу реєстрації актів цивільного стану (ст. 126 СК України);
в) коли походження дитини від даного батька встановлено у судовому порядку (ст. 128 СК України).
Отже, на практиці виникають ситуації, наприклад, коли спадкодавець (батько) не залишає заповіт на користь особи (дитини), яка була зачата за життя спадкодавця й народилася живою після відкриття спадщини. Тоді така дитина спадкує за нормами ст. 1261 ЦК Украї­ни. А якщо спадкодавець залишає заповіт, то спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути особи, які були зачаті за життя спадкодавця й народилися живими після відкриття спадщини за нормами ч. 1 ст. 1222 ЦК України. У цій статті йдеться про будь-яку ненароджену особу. Наприклад, у заповіті може зазначатися на спадкування онуком, який народиться . Таким чином, заповіт може залишити на таку особу (онука(-чку)) бабуся або дідусь.
Проблема правового становища зачатої, але ще не народженої дитини (плода, зародка, ембріона) поставала перед юристами ще з давніх часів. Донедавна впливати на розвиток зачатої дитини було майже неможливо, проте з розвитком біології, генетики, ембріології, медицини стало реальним втручання у «святая святих» — людську природу.
Поява людини як суб’єкта цивільного права й, відповідно, його правоздатності з моменту народження не робить юридично іррелевантним факт її ембріонального розвитку з моменту зачаття до народження. Тому не виключається необхідність встановлення правової охорони прав та інтересів зачатої дитини як майбутнього суб’єкта права.
У деяких випадках закон встановлює охорону майбутньої, тобто такої, що ще не настала, правоздатності, охорону інтересів суб’єкта права, що ще не з’явився.
У правовій доктрині протягом усього часу існування інституту охорони прав зачатих, але не народжених дітей (насцитурусів) продовжується дискусія щодо питання про їх цивільну правоздатність, яка до цього дня не завершилася виробленням єдиного та однозначного підходу.
Тим не менш відсутність в законодавстві положень, що прямо закріплюють статус насцитуруса як суб’єкта цивільного права, не була перешкодою для захисту інтересів зачатої, але ще не народженої дитини за допомогою норм спадкового та деліктного права. Так, ЦК України став на позицію захисту прав ненародженої дитини, визначивши в ст. 25, що у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини.
Чи є зачата, але ще не народжена дитина суб’єктом права, й, відповідно, чи має вона правоздатність? Чи може взагалі йтися про правоздатність дитини, яка ще не народилася?

Правовідносини щодо розгляду звернень громадян і доступу до публічної інформації, які є спорідненими правовими інститутами, врегульовані різними нормативними актами і мають різний правовий режим. Ключова відмінність між зверненням громадянина й запитом на інформацію полягає, перш за все, в меті, якої прагне заявник. Запитом на отримання публічної інформації є прохання надати існуючу в розпорядника інформацію (зокрема, копію документа), яка знаходиться у володінні розпорядника.

У випадку із запитами на публічну інформацію здійснюється рух інформації від розпорядника до запитувача. У випадку зі зверненнями громадян рух інформації відбувається у зворотному напрямі — від заявника до його адресата. У зверненні адресату повідомляється інформація, виходячи з якої заявник просить вчинити певні дії, з метою врегулювання визначених відносин, вирішення проблеми чи іншого питання.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації» пуб­лічною інформацією є відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Форма звернення щодо отримання публічної інформації — «запит на інформацію». Відповідно до ч. 1 ст. 19 вказаного Закону запит на інформацію — це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

Запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним. Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача.

ПАМ’ЯТІ НОТАРІУСІВ
Кожного року 8 серпня, починаючи з 2008 року, згідно з рішенням правління Федеральної нотаріальної палати нотаріуси Російської федерації відзначають День пам’яті нотаріусів, які постраждали від злочинів та беззаконня.
8 серпня 2008 року 7482 нотаріуси з 82 суб’єктів РФ та 11245 співробітників нотаріальних палат Росії вийшли на роботу з траурними пов’язками та вшанували пам’ять загиблих колег хвилиною мовчання. Частину грошових коштів, зароблених нотаріусами в той день, було перераховано до спеціального фонду допомоги постраждалим колегам.
Це неофіційна дата вшанування пам’яті нотаріусів, які втратили життя, здоров’я, нотаріальну практику, відстоюючи інтереси Закону. Вона встановлена на сороковий день після загибелі президента та виконавчого директора Московської нотаріальної палати.
Влітку 2008 року в місті Солнечногорську Московської області в під’їзді будинку № 1, що по вулиці Баранова, від руки кілера загинув президент Московської обласної нотаріальної палати Володимир Борисович Челишев та її виконавчий директор Олег Володимирович Петринський. Обоє загинули від пострілів у потилицю з пістолета з глушником. Слідчі органи вважають, що кілера цікавив Челишев, а його підлеглий, який відповідав в апараті палати за фінанси, був убитий як небажаний свідок. Володимир Челишев був одним з найбільш шанованих та авторитетних нотаріусів Росії. Професійним обов’язком нотаріуса він вважав додержання не тільки закону, а й етичних і моральних норм. Челишев очолював нотаріальну палату з моменту її заснування в 1993 році і входив до складу правління Федеральної нотаріальної палати, керував Координаційно-методичною радою нотаріальних палат центрального федерального округу.
Олег Петринський з 1994 року очолював дирекцію Московської обласної нотаріальної палати. До його обов’язків входило оперативне керування діяльністю нотаріальної палати.
Віце-президент Федеральної нотаріальної палати Микола Іванович Кашурін після загибелі колег сказав російським журналістам: «Наші колеги загинули, тому що були нотаріусами і професійно здійснювали свою діяльність. Ми переконані, що причиною їх загибелі стала непідкупність і чітке додержання вимог закону».
Ці вбивства стали продовженням черги злочинів стосовно осіб, пов’язаних з нотаріальною діяльністю.
28 лютого 2001 року в Москві було вбито президента Федеральної нотаріальної палати Тихенка Анатолія Івановича. Він отримав вісім кульових поранень і помер на місці скоєння злочину. Тихенко був одним з розробників Федерального закону «Основи законодавства Російської Федерації про нотаріат». Він боровся проти криміналізації нотаріату. Організовуючи перевірки діяльності нотаріусів, він неодноразово був ініціатором анулювання ліцензії на право проведення нотаріальної діяльності стосовно осіб, які явно порушували закон. Цей злочин і досі не розкрито.
Через 10 днів після вбивства Тихенка, 11 березня 2001 року, у своїй московській квартирі було знайдено задушеного рушником зі слідами тортур Юрія Власова, начальника управління Мін’юсту по Московській області, поруч лежало тіло його особистого водія, якого також задушили. Ці злочини не розкрито.
11 липня 2001 року біля приміщення своєї нотаріальної контори було вбито московського нотаріуса Перепьолкіну Галину Іванівну. Вона особисто здійснювала благодійну діяльність серед дитячих закладів. Вбивцю не встановлено.
9 листопада 2006 року трагічно загинув нотаріус Ключевського нотаріального округу Алтайського краю Соловйов Олег Олександрович.
У лютому 2008 року в місті Пушкіно Московської області двоє невідомих, користуючись кийком та електрошокером, побили нотаріуса Смирнову Галину Олексіївну. Злочин не розкрито.
30 жовтня 2008 року в місті Твері на порозі свого офісу було вбито нотаріуса Вишнякову Ларису Юріївну. І цей злочин також не розкрито.
Ми, українські нотаріуси, у цей день підтримуємо своїх російських колег. На жаль, і серед українських нотаріусів також мають місце випадки, коли нотаріуси страждають, відстоюючи свою принципову позицію щодо дотримання закону. Але їх імена, як правило, відомі тільки вузькому колу колег.
На моє переконання, День пам’яті нотаріусів, які постраждали від злочинів та беззаконня, втратили життя, здоров’я, нотаріальну практику, відстоюючи інтереси Закону, не має кордонів.
Секція нотаріусів Асоціації правників України переконана, що нотаріуси України мають враховувати напрацьований досвід Федеральної нотаріальної палати Російської Федерації щодо створення механізмів захисту і підтримки постраждалих колег.
Асоціація правників України, розуміючи свою відповідальність у впровадженні юридичних стандартів, 30 листопада 2009 року запровадила «Гарячу лінію» з питань захисту прав членів АПУ від протиправних дій державних органів і третіх осіб», яка сприятиме швидкій та кваліфікованій допомозі в екстрених випадках.
Об’єднавши зусилля, ми стаємо сильнішими.
З повагою
Голова Секції нотаріусів
Асоціації правників України В. М. Марченко