ОЛЕНА САМОЩЕНКО,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу
«ПОВТОРЕНЬЕ — МАТЬ УЧЕНЬЯ».
ЗНОВУ ПРО ВИТРАТИ НОТАРІУСА
Відповідно до ст. 67 Конституції України кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.
Дохід — сума будь-яких коштів, вартість матеріального і нематеріального майна, інших активів, що мають вартість, у тому числі цінних паперів або деривативів, одержаних платником податку у власність або нарахованих на його користь (ст.1 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» вiд 22.05.2003 р. № 889-IV (далі — Закон).
Доходи платників податку, які здійснюють приватну нотаріальну діяльність, — це сума коштів, що сплачується за вчинення нотаріальних дій та надання додаткових послуг правового та технічного характеру. Хоча приватні нотаріуси належать до окремої групи платників податку, їхні доходи оподатковуються за загальними нормами Закону.
Наявність витрат при здійсненні нотаріусами незалежної професіональної діяльності не викликає сумніву. Таким чином, необхідно при оподаткуванні доходів приватних нотаріусів за звітний податковий період враховувати документально підтверджені витрати, пов’язані з організацією роботи.
Наявність витратної частини зазначено в листах Міністерства юстиції України «Щодо порядку оподаткування доходів фізичних осіб, які здійснюють незалежну професійну діяльність» від 01.09.2005 р. № 31-35/1488 та «Щодо переліку витрат, пов’язаних з організацією роботи приватних нотаріусів» від 02.02.2006 р. № 31-35/20, які погоджені листами ДПА України «Про надання роз’яснення» від 27.10.2005 р. № 21560/7/17-2117 та від 20.02.2006 р. № 3105/7/17-0417.
Треба зауважити, що в Листі від 01.09.2005 р. № 31-35/1488 Міністерство юстиції України вважає, що «вищезазначені та інші обов’язкові витрати приватних нотаріусів, пов’язані з організацією їх роботи, випливають з вимог чинного законодавства і повинні бути відображені у його податковому обліку відповідно до вимог пункту 19.1 статті 19 Закону».
Проаналізувавши норми діючого законодавства, зокрема статей 5, 25, 26, 28, 29.1 Закону України «Про нотаріат», накази Міністерства юстиції України «Про затвердження Положення про вимоги до робочого місця (контори) приватного нотаріуса та здійснення контролю за їх дотриманням (з змінами і доповненнями) від 12.06.1998 р. № 36/5, «Про затвердження Правил ведення нотаріального діловодства» від 31.12.2008 р. № 2368/5 (з змінами і доповненнями), «Про організаційні заходи з постачання, зберігання, обігу, обліку спеціальних бланків нотаріальних документів і звітності про їх використання» від 04.11.2009 р. № 2053/5, вище вказані листи Мин’юсту та Податкової адміністрації, можна скласти перелік витрат, які зараховуються до витратної частини доходу від професійної діяльності приватного нотаріуса:

ГАННА КОСЕНКО,
Центр аналітичних досліджень з питань права та безпеки «ЮКОН»
РЕЄСТРАЦІЯ ДОКУМЕНТІВ
У НОТАРІАЛЬНІЙ ПРАКТИЦІ
То be or not to be: that is the question
(Быть или не быть — вот в чем вопрос)
Шекспир. Гамлет
З набуттям чинності Правилами ведення нотаріального діловодства, що затверджені Наказом Міністерства юстиції України від 31.12.2008 р. № 2368/5 (далі — Правила), багато запитань виникає щодо реєстрації документів.
Проаналізуємо положення Правил і, по-перше, наведемо п. 6.1 та п. п. 6.1.1 Правил:
«6.1. Реєстрація документів (кореспонденції) є фіксацією факту створення або надходження до контори, архіву, приватного нотаріуса документа (кореспонденції) шляхом проставлення на ньому реєстраційного номера з одночасним записом необхідних відомостей про документ у відповідних журналах, книгах, реєстрах.
6.1.1. Реєстрації підлягають усі вхідні, вихідні, найважливіші внутрішні документи (накази, протоколи, доповідні записки, заяви працівників) та документи, що надійшли на адресу контори, архіву, приватного нотаріуса.
Не підлягають реєстрації документи оперативного характеру згідно з Примірним переліком, наведеним у додатку 8»:

У нотаріальній  практиці часто зустрічаються випадки, коли звертаються за вчиненням нотаріальної дії, зокрема за посвідченням договору відчуження майна, що є спільною сумісною власністю.

За загальним правилом у таких випадках нотаріуси керуються положеннями ст. 357 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) щодо здійснення права спільної власності, ст. 65 Сімейного кодексу України (далі — СК України) — щодо розпорядження майном, яке є спільною сумісною власністю подружжя, коли таке розпорядження здійснюється одним із подружжя, а також положеннями Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, що затверджений наказом Міністерства юстиції 22.02.2012 № 296/5 (далі — Порядок).

У Порядку це питання регулюється п. 4 главою 1 розділу ІІ:

«4. Посвідчення правочину щодо розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю, зокрема подружжя

4.1.            Правочини щодо розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю, підписуються всіма співвласниками цього майна або уповноваженими ними особами.

4.2.            При посвідченні правочинів щодо розпорядження спільним майном подружжя, якщо правовстановлюючий документ оформлений на ім’я одного з подружжя, нотаріус вимагає письмову згоду іншого з подружжя. Справжність підпису другого з подружжя на заяві про таку згоду має бути нотаріально засвідчена.

Якщо в заяві про згоду на відчуження спільного майна зазначено прізвище, ім’я, по батькові фізичної особи, найменування юридичної особи, на відчуження якого дається згода, нотаріус при посвідченні відповідного договору зобов’язаний перевірити додержання умов, зазначених у такій заяві.

4.3.            Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

4.4.            Правочин щодо розпорядження майном може бути посвідчений нотаріусом без згоди другого з подружжя у разі, якщо з правовстановлюючого документа, договору, укладеного між подружжям, акта цивільного стану про укладення шлюбу та інших документів випливає, що зазначене майно є особистою приватною власністю одного з подружжя, тобто набуте до реєстрації шлюбу, за час шлюбу, але на умовах, передбачених шлюбним або іншим договором, укладеним між подружжям, за договором дарування, або в порядку спадкування, або за кошти, які належали їй (йому) особисто, тощо.

4.5.            Про перевірку цих обставин нотаріус робить відмітку на примірнику правочину, що залишається в матеріалах нотаріальної справи, з посиланням на реквізити відповідних документів, якщо ці документи не приєднуються до примірника такого правочину.

4.6.            При посвідченні нотаріусом правочинів щодо відчуження майна від імені особи, у якої немає чоловіка або дружини (неодружена/неодружений, удова/удівець), відчужувач подає відповідну заяву, у якій також зазначається, що майно, яке є предметом цього правочину, не є спільною сумісною власністю. Нотаріус доводить зміст такої заяви до відома другого учасника правочину та зазначає про це в його тексті. Така заява повинна виходити особисто від відчужувача, а в разі вчинення правочину через представника — від представника, якщо відчужувач надав йому право при оформленні правочину подавати від його імені заяву про належність йому (відчужувачу) майна на праві особистої приватної власності.

4.7.            На підтвердження того факту, що майно набуто одним із подружжя під час окремого проживання з другим з подружжя у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, подається копія рішення суду, що набрало законної сили, про визнання особистою приватною власністю одного з подружжя майна, що є предметом цього договору».

Виходячи з аналізу норм ЦК України та СК України, зазначені вище положення Порядку лише конкретизують дії нотаріуса при посвідченні договорів щодо спільного майна, зокрема і майна подружжя.

Коли йдеться про посвідчення договору відчуження майна, яке є спільною власністю кількох осіб, і всі ці особи зазначені у правовстановлюючому документі на майно, то проблем майже не виникає. Значно складніша ситуація виникає тоді, коли спільне сумісне майно подружжя оформлене на одного з них, одним із них відчужується, а надто, коли один із подружжя помер, а з правовстановлюючого документа видно, що майно набуте у період перебування в шлюбі.

За загальними положеннями цивільного законодавства щодо поняття права власності та здійснення права власності лише власник має право: на річ (майно), яке він здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб; володіння, користування та розпоряджання своїм майном;  вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, але разом із тим власник не може нехтувати правами інших осіб, які гарантуються державою та яким забезпечуються  рівні умови здійснення своїх прав.

Відповідно до ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно зі ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Отже, власниками є обоє з подружжя, а не один із них.

СК України (ст. 57) передбачені конкретні підстави виникнення права особистої приватної власності в одного з подружжя, в інших випадках  режим спільного сумісного майна подружжя може бути змінений лише договором або рішенням суду.

Зазвичай до нотаріуса не звертаються за посвідченням правочину, якщо закон не вимагає обов’язкового нотаріального посвідчення. У більшості випадків нотаріус посвідчує договори, які стосуються нерухомого майна або інших речей, що підлягають державній реєстрації, або державній реєстрації підлягають права на них.

АЛИСА ГРАФТОН,
нотариус и партнер фирмы Cheeswrights
ИНСТИТУТ АГЕНТСТВА (AGENCY) В ПРАВЕ AНГЛИИ И УЭЛЬСА
Кто уполномочен представлять компанию, зарегистрированную в Соединенном Королевстве? Ответ на этот вопрос представляет интерес как для контрагента такой компании, так и для нотариуса, заверяющего полномочность подписанта того или иного документа выступать от ее имени.
По словам известного английского судьи лорда Диплока в деле Tesco Supermarkets Ltd. vs Nattrass (1972): «Корпорация — это абстракция. Сама по себе она не в состоянии совершать физические действия… Однако в глазах закона она представляется лицом, способным на осуществление прав и принятие на себя юридических обязанностей, которые могут подразумевать совершение не только каких-либо физических действий…, но и иметь ввиду определенное состояние ума, в котором такие действия были совершены от ее имени физическим лицом. В гражданском праве… это не представляет концептуальной сложности. [Однако] по праву агентства физические действия, так же, как и намерения агента, предписываются принципалу, и если агент является физическим лицом, то не имеет значения, является ли принципал также физическим лицом или всего лишь юридической абстракцией».
В английском общем праве для понимания концепции полномочий выступать от имени компании используется институт агентства. Компания или юридическое лицо, зарегистрированное в иной правовой форме, создает для себя права и вступает в обязательства через физических лиц — ее агентов. При этом физические действия и намерения агента приписываются принципалу. Именно поэтому подтверждением создания обязательств от имени компании является намерение ее агента создать обязательства для своего принципала, т.е. такой компании.
В духе общего права Англии для создания отношения агентства не требуется соблюдения какой-либо определенной формы. Даже в том случае, если агент был назначен для заключения сделки, которая по закону должна быть обличена в письменную форму (например, договор о купле земли или гарантия), его полномочия не обязательно должны быть оформлены в письменном виде.
Безусловно, для подписания агентом от лица принципала определенной категории документов общим правом и законом установлены императивные нормы. Так, в случаях, когда агент уполномочивается на подписание от имени принципала категории таких документов, как «deed», подробно рассмотренных в статье «Понятие и современная роль института «deed» (МЕН, 2012, № 5, с.120–123), такое назначение должно произойти также в форме «deed».
Прямое назначение на совершение действий от лица принципала в праве агентства называется предоставлением прямых полномочий, в английском варианте — actual express authority.
В отношении компаний прямыми полномочиями наделены директора и акционеры, и возникают эти полномочия у них на основании положений закона (в частности, Закона о компаниях 2006), а также устава. Например, ст. 44 Закона о компаниях 2006 прямо говорит о праве директоров на подписание документов от лица компании и указывает на возможные варианты, а именно: либо посредством приложения официальной печати компании, либо посредством подписи одного (в присутствии свидетеля) или двух директоров (или одного директора и секретаря). В данном случае закон предоставил директорам прямые полномочия на подписание документов, и, соответственно, создание обязательств от лица принципала, т.е. компании.

МАРИНА ЄЛЬКІНА,
приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу
ПРОБЛЕМИ ПРОВЕДЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ ПРАВА СПІЛЬНОЇ ЧАСТКОВОЇ ВЛАСНОСТІ НА ПІДСТАВІ ДЕКІЛЬКОХ ПРАВОВИХ ДОКУМЕНТІВ, НАЛЕЖНИХ ОДНОМУ ВЛАСНИКУ, ТА ШЛЯХИ ЇХ УНИКНЕННЯ
У зв’язку з листом Державної реєстраційної служби «Щодо державної реєстрації права спільної власності на нерухоме майно» від 22.01.2013 № 23-06-15-13 перед нотаріусом постали питання актуалізації алгоритму дій по державній реєстрації ВИНИКНЕННЯ права на спільну часткову власність та створення нового, більш вдалого алгоритму.
«…У випадку, коли співвласником подається заява про державну реєстрацію прав щодо своєї частки у праві спільної власності, державна реєстрація прав проводиться виключно щодо відповідної частки, тобто запис до Державного реєстру прав вноситься щодо частки у праві спільної часткової власності. При цьому така державна реєстрація прав може бути проведена і з відкриттям розділу Державного реєстру прав на об’єкт нерухомого майна, що перебуває у спільній власності. В подальшому, при проведенні державної реєстрації прав за заявами інших співвласників такого об’єкта нерухомого майна, новий розділ Державного реєстру прав не відкривається, а до існуючого розділу вносяться записи щодо інших часток у праві спільної часткової власності. …Звертаємо увагу, що в результаті розгляду заяв про державну реєстрацію прав як щодо частки у праві спільної власності, так і щодо спільної власності в цілому надається один примірник витягу з Державного реєстру прав, а також у випадках, передбачених Законом, один примірник свідоцтва про право власності на нерухоме майно. При цьому, справляється один платіж як щодо державного мита, так і щодо надання витягу з Державного реєстру прав».
До 2013 року при вчиненні нотаріальної дії по відчуженню права власності або частки в праві власності нотаріусу надавався Витяг з реєстру прав власності, виготовлений БТІ. В такому витязі надається інформація, яка частка, в який момент, на підставі якого документа була набута ВЛАСНИКОМ. Тепер такої інформації у нотаріу­са немає. Державна реєстрація ВИНИКНЕННЯ права на частку в спільному майні актуалізувала відповідне питання: який алгоритм найменш затратний для громадян?
У практичному посібнику «Державний реєстр речових прав — алгоритм дій нотаріуса» (Харків: Страйд, 2012), далі — Посібник, розглянуто алгоритм проведення державної реєстрації права спільної часткової власності, при реалізації якого право на відповідну частку в праві власності виникає відповідно до кожного документа про право власності (тобто, якщо нотаріусу подано особою 4 правових документи, реєстрація права власності за алгоритмом проводилась щодо кожного документа окремо, виникало 4 номери права), що є зрозумілим та вірним, але виникає обов’язок 4 рази внести плату за надання витягу з реєстру про зареєстровані права власності. Такий алгоритм має бути реалізовано при реєстрації виникнення права спільної часткової власності на декількох власників по декількох документах (наприклад, 4 співвласники по 4 правових документах тощо).
При реєстрації виникнення права вперше саме таким чином власник (права якого вже було зареєстровано відповідно до Закону та які визнаються чинними) зазнає значних матеріальних трат.
Аналізуючи доки ще малий досвід роботи, можна дійти такого висновку: державними реєстраторами Реєстраційної служби напрацьована практика, коли при виникненні права формується один документ без визначення часток в праві та підстави його виникнення. Тобто з початку року вже є випадки, коли зареєстровано виникнення спільної часткової власності на двох співвласників на підставі чотирьох документів про право власності, але не зрозуміло: яка частка та на підставі саме якого документа належить громадянину. Наприклад: 2 співвласники володіють квартирою на праві спільної часткової власності на підставі таких документів: 1) Свідоцтво про право власності (на підставі рішення органу приватизації) в рівних частках по 1/6 частці у кожного: ВЛАСНИК1 — 1/6, ВЛАСНИК2 — 1/6; 2) Свідоцтво про право на спадщину ВЛАСНИК1— на 1/3 частку; 3) Свідоцтво про право на спадщину ВЛАСНИК2 — на 1/3 частку .

МАРИНА ЗЄНІКОВА,
приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу
ВСТАНОВЛЕННЯ ОСОБИ
Встановлення особи громадянина, який звернувся за вчиненням нотаріальної дії, є обов’язковим правилом для кожного нотаріуса, оскільки саме з цього завжди починається вчинення будь-якої нотаріальної дії. Нотаріус повинен пересвідчитися, що саме ця особа є заінтересованою і саме відносно цієї особи вчиняється нотаріальна дія.
Таким чином, для нотаріуса дуже важливо знати, які саме документи встановлюють особу, які вимоги пред’являються до цих документів та якими нормативними документами ці вимоги закріплені.
На жаль, до цього часу в Україні немає єдиного закону, який би надав вичерпний перелік документів, що встановлюють особу. Є лише проект Закону України «Про документи, що посвідчують особу, її спеціальний статус та підтверджують громадянство України» від 10.02.2012 № 10036 на розгляді у Верховній Раді України (http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?pf3511=42519), який повинен був відповідно до його мети регулювати відносини, пов’язані зі встановленням єдиної форми і порядку виготовлення, видачі, обміну, продовження строку дії, пересилання, вилучення, зокрема тимчасового повернення державі, визнання недійсними та знищення документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус. У ст. 8 проекту цього Закону наведено перелік документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус відповідно до їх функціонального призначення.
Тож поки цей Закон не прийнято, треба керуватись тим, що маємо.
І. ЗАКОНИ, ЯКИМИ ВИЗНАЧЕНО ДОКУМЕНТИ, ЩО ВСТАНОВЛЮЮТЬ ОСОБУ
Відповідно до ч. 3 ст. 43 Закону України «Про нотаріат» встановлення особи здійснюється за паспортом або за іншими документами, які унеможливлюють виникнення будь-яких сумнівів щодо особи громадянина, який звернувся за вчиненням нотаріальної дії (паспорт громадянина України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, дипломатичний чи службовий паспорт, посвідчення особи моряка, посвідка на проживання особи, яка мешкає в Україні, національний паспорт іноземця або документ, що його замінює, посвідчення інваліда чи учасника Великої Вітчизняної війни, посвідчення, видане за місцем роботи фізичної особи). Посвідчення водія, особи моряка, інваліда чи учасника Великої Вітчизняної війни, посвідчення, видане за місцем роботи фізичної особи, не можуть бути використані громадянином України для встановлення його особи під час укладання правочинів.
Відповідно до ч. 5 глави 3 розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України документом, що встановлює особу віком до 16 років, є свідоцтво про народження за умови підтвердження батьками (одним із батьків) того, що ця особа є їхньою дитиною.
Отже, в зазначених нормах наведено вичерпний перелік документів, за якими встановлюється особа.
На відміну від Закону України «Про нотаріат», положення частин 2, 3 глави 3 розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України містить відсильну норму: встановлення громадянина України здійснюється нотаріусом за документами, передбаченими Законом України «Про нотаріат». Іноземний громадянин, особа без громадянства чи особа, яка має статус біженця, які звертаються за вчиненням нотаріальних дій, установлюються нотаріусом на підставі документів, передбачених законодавством України.
В ст. 2 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 № 3857-XII зазначено, що документами, які дають право на виїзд з України і в’їзд в Україну та посвідчують особу громадянина України під час перебування за її межами, є: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; проїзний документ дитини; дипломатичний паспорт; службовий паспорт; посвідчення особи моряка.
В Законі України «Про імміграцію» від 07.06.2001 № 2491-III наведені такі визначення термінів:
• посвідка на постійне проживання — документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні;
• імміграційна віза — позначка в паспортному документі, що засвідчує право іноземця або особи без громадянства на в’їзд в Україну для постійного проживання;
• паспортний документ — документ, виданий уповноваженими органами іноземної держави або уповноваженими органами, спеціалізованими установами чи іншими автономними організаціями системи ООН, що підтверджує громадянство іноземця, посвідчує особу іноземця чи особу без громадянства, надає право виїзду за кордон і визнається Україною.
Отже, посвідка на постійне проживання та імміграційна віза не є документами, що посвідчують особу.
В Законі України «Про громадянство України» від 18.01.2001 № 2235-III визначено термін «тимчасове посвідчення громадянина України» — документ, який посвідчує особу і підтверджує її належність до громадянства України.
У ст. 5 Закону України «Про громадянство України» наведено перелік документів, які підтверджують громадянство України. Цими документами є:
• паспорт громадянина України;
• свідоцтво про належність до громадянства України;
• паспорт громадянина України для виїзду за кордон;
• тимчасове посвідчення громадянина України;
• проїзний документ дитини;
• дипломатичний паспорт;
• службовий паспорт;
• посвідчення особи моряка;
• посвідчення члена екіпажу;
• посвідчення особи на повернення в Україну.
Зупинимось більш детально на документах, за якими можна встановити особу для вчинення правочинів.
ІІ. ВИМОГИ ДО ДОКУМЕНТІВ, ЗА ЯКИМИ ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ ВСТАНОВЛЕННЯ ОСОБИ
1. Паспорт громадянина України
Вимоги до цього документа встановлені:
Положенням про паспорт громадянина України (затверджене постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 № 2503-XII);
Порядком оформлення і видачі паспорта громадянина України (затверджений наказом Міністерства внутрішніх справ України від 13.04.2012 № 320).
Паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу власника та підтверджує громадянство України.
Паспорт громадянина України має певні особливості:

ОЛЕКСІЙ АНТРОПОВ,
приватний нотаріус Стаханівського міського нотаріального округу Луганської області
НОТАРІАЛЬНІ ПЛАТЕЖІ: ТЕХНІЧНІ ПОРАДИ ТА ПРОБЛЕМИ
З 01.01.2013 введено новий порядок внесення плати за користування Єдиними та Державними реєстрами Міністерства юстиції України для приватних нотаріусів. Згідно з новим порядком оплата кожної платної дії з реєстрів здійснюється споживачем послуг за окремим платіжним документом. Однак питання стосовно того, хто є споживачем такої платної дії, — нотаріус чи особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, — є дискусійним. У зв’язку з цим виникли певні незручності для клієнтів, з точки зору необхідності попередньо, перед вчиненням нотаріальної дії, звернутися до банківської установи для сплати дії з реєстру. Також виникли незручності і для нотаріусів, особливо для тих, хто працює в невеликих населених пунктах, — через віддаленість від нотаріальних контор банківських установ, неможливість працювати у вихідні дні (що, до того ж, викликає труднощі в плануванні робочого часу).
Один із банків України запропонував нота­ріусам свій новаційний програмний продукт — «Нотаріальні платежі», — який дозволяє спла­чувати платежі за користування реєстрами безпосередньо з робочого місця приватного нотаріуса в режимі он-лайн за рахунок коштів банку з наступним внесенням сплачених коштів будь-якою особою на спеціальний рахунок через касу банку або термінали самообслуговування. При цьому платником за таким платежем є фізична або юридична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, а не нотаріус. Запропонований сервіс є зручним для клієнтів і багатьох нотаріусів. Однак технічно та юридично не все так просто, є певні проблеми, на яких я і хочу зупинитися.
Для роботи в системі «Нотаріальні платежі» для кожного нотаріуса створюється рахунок, який починається з цифр 22222… (назвемо його умовно «рахунок нотаріуса»). Умовно, тому що юридична природа цього рахунку складна: це не є стандартний поточний рахунок нотаріуса, оскільки за його обслуговування не стягуються кошти; з цього рахунку не можна зняти кошти; з цього рахунку не можна перевести кошти за платіжним дорученням; операції за цим рахунком можна здійснювати як за власні кошти, так і за кошти банку, лімітовані сумою в 15000 гривень, а головне те, що з нотаріусом не укладається договір на його відкриття й обслуговування, у той же час як кожний такий рахунок персоніфікується за певним нотаріусом.
Також банк виготовляє на ім’я нотаріуса кредитну картку «GOLD». Кредитна сума на цій картці у розмірі 40000 гривень є гарантією банку: якщо не відбудеться погашення використаних коштів з «рахунку нотаріуса», то з кредитної картки «GOLD» банк автоматично перерахує непогашену суму.
Обов’язково активуйте кредитну картку «GOLD» і «рахунок нотаріуса» в системі «Приват24» на сайті банку. Це необхідно для того, щоб Ви могли простежити рух коштів, бачити баланс на рахунку, мінус, який необхідно погасити. Також тут Ви зможете контролювати, які платежі проведено банком, а які — ні. «Рахунок нотаріуса» в системі «Приват24» відображається в вкладці «Бонусні рахунки».
Нотаріус може обрати два варіанти роботи з «рахунком нотаріуса»: 1) здійснення оплат за користування реєстрами за кошти банку (в такому випадку на рахунку протягом дня утворюється сума заборгованості з мінусом, яку бажано погасити до кінця робочого дня; 2) здійснення оплат за користування реєстрами за рахунок коштів, внесених попередньо перед здійсненням оплати на «рахунок нотаріуса» нотаріусом чи іншою особою.
Щодо першого способу оплати, то виникають певні проблеми, з якими нотаріуси вже стикалися на практиці.

ВОЛОДИМИР ЦІКАЛО,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права та процесу Львівського національного університету імені Івана Франка, доцент
ОЛЕНА ЦІКАЛО,
магістр права, державний нотаріус Першої львівської державної нотаріальної контори
УЧАСТЬ НОТАРІУСА У ВИНИКНЕННІ, ЗДІЙСНЕННІ ТА ПРИПИНЕННІ КОРПОРАТИВНИХ ПРАВ АКЦІОНЕРІВ
Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 р. корпоративні права акціонерів — це сукупність їх майнових і немайнових прав, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів акціонерного товариства у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами.
Виникнення, здійснення та припинення окремих корпоративних прав акціонерів відбувається за допомогою вчинення нотаріальних дій. На підставі положень Закону України «Про акціонерні товариства» корпоративні права акціонерів, які виникають, здійснюються та припиняються шляхом вчинення нотаріальних дій, можна поділити на види за різними критеріями.
За змістом нотаріальних дій, які вчиняються щодо них, корпоративні права бувають такими, що виникають, здійснюються або припиняються вчиненням:
1) нотаріального посвідчення правочину;
2) нотаріального посвідчення довіреності;
3) скасування дії довіреності нотаріусом;
4) нотаріального засвідчення справжності підпису на документі;
5) передання нотаріусом заяви суб’єкта корпоративних прав іншій особі;
6) видачі нотаріусом свідоцтва про передання заяви.
Залежно від обов’язковості вчинення нотаріальних дій у процесі виникнення, здійснення та припинення корпоративних прав акціонерів їх можна поділити на два види:
1) права, щодо яких вчинення нотаріальних дій є обов’язковим;
2) права, щодо яких вчинення нотаріальних дій є можливим (рекомендованим).
У свою чергу, за етапом, на якому вчиняються нотаріальні дії, корпоративні права акціонерів відносяться до:
1) корпоративних прав, виникнення яких відбувається у зв’язку із вчиненням нотаріальних дій;
2) корпоративних прав, здійснення яких відбувається у зв’язку із вчиненням нотаріальних дій;
3) корпоративних прав, припинення яких відбувається у зв’язку із вчиненням нотаріальних дій.
Однією із первісних підстав виникнення корпоративних прав акціонерів є створення акціонерного товариства. Виникнення корпоративних прав акціонерів на підставі створення акціонерного товариства неможливе без вчинення нотаріальних дій.
Відповідно до ч. 3 ст. 9 Закону України «Про акціонерні товариства» засновницький договір про створення акціонерного товариства укладається в письмовій формі. Якщо товариство створюється за участю фізичних осіб, їх підписи на засновницькому договорі підлягають нотаріальному засвідченню. Це законодавче положення суперечить ч. 1 ст. 78 Закону України «Про нотаріат», відповідно до якої засвідчення справжності підпису не допускається на документах, що мають характер правочинів (угод). Окрім того, згідно із ч. 5 ст. 8 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» засновницькі договори повинні бути нотаріально посвідчені. Таким чином, нотаріуси повинні враховувати сукупність правових норм, що регулюють це питання шляхом нотаріального посвідчення засновницького договору про створення акціонерного товариства.
У разі заснування акціонерного товариства однією особою рішення, які повинні прийматися зборами засновників, приймаються цією особою одноосібно й оформляються рішенням про намір заснувати товариство (ч. 6 ст. 9 Закону «Про акціонерні товариства»). Якщо єдиним засновником товариства є фізична особа, її підпис на рішенні про намір заснувати товариство підлягає нотаріальному засвідченню.
Згідно із ч. 4 ст. 10 Закону України «Про акціонерні товариства» у разі заснування акціонерного товариства однією особою рішення, які належать до компетенції установчих зборів, приймаються цією особою одноосібно й оформляються рішенням про заснування товариства. Якщо єдиним засновником товариства є фізична особа, її підпис на рішенні про заснування підлягає нотаріальному засвідченню.
Здійснюватися за допомогою вчинення нотаріальних дій можуть такі корпоративні права:

МИХАЙЛО СІБІЛЬОВ,
член-кореспондент Національної aкадемії правових наук України, кандидат юридичних наук, доцент
Про необхідність збереження основних концептуальних положень чинного цивільного кодексу України
Основні концептуальні положення чинного Цивільного кодексу України (далі — ЦК) від 16 січня 2003 року [1] відпрацьовані його розробниками та викладені в їх колективній монографії «Кодифікація приватного (цивільного) права України» [2, с. 13–71]. В узагальненому вигляді зміст зазначених концептуальних положень полягає в такому.
По-перше, ЦК має забезпечити нормальне функціонування й розвиток громадянського суспільства, тобто самостійної, незалежної від держави системи відносин між юридично вільними і рівноправними партнерами в усіх сферах життя людини, включаючи, безумовно, і підприємництво. Самостійність, незалежність, ініціативність приватного життя можна забезпечити лише за умови визнання природного, об’єктивного, наднормативного характеру цивільних прав як прав, що постають із самого життя. Такі майнові та немайнові відносини, які ґрунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, і становлять предмет цивільно-правового регулювання та основу громадянського суспільства. Регулювання цих відносин відбувається за такими принципами: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; свобода власності; свобода договору; свобода підприємницької діяльності; судовий захист будь-якого порушення цивільного права; справедливість, добросовісність і розумність [2, с. 16–17].
По-друге, ЦК є кодексом приватного права. Цим актом підтверджується природний об’єктивний поділ права на публічне й приватне. Цей поділ відображає і підтверджує, що громадянське суспільство не зливається з державою в єдине ціле. Публічне право, що регулює відносини, пов’язані з функціонуванням держави, її органів, забезпеченням у суспільстві загального порядку, перейняте духом субординації, де діє принцип влади, підкорення і підпорядкування, можна охарактеризувати як систему юридичної централізації. Приватне право, що регулює відносини, котрі складаються між суб’єктами громадянського суспільства, які є вільними і рівноправними партнерами, можна охарактеризувати як систему юридичної децентралізації. Визначальними тут є приватна ініціатива і приватне самовизначення та діють принципи свободи особи, недоторканності власності, свободи договорів та підприємництва, які держава не може ігнорувати [ 2, с. 17, 19–20].
При цьому особливим чином підкреслюються такі важливі обставини.
Об’єктивний поділ права на приватне і публічне не означає, що ці галузі права відірвані, відгороджені «китайським муром» одне від одного. Самостійні за своєю природою та призначенням, вони, проте, разом утворюють єдину правову систему держави. Тому цілком допустимим є те, що, скажімо, регламентування низки відносин цивільного права як приватного права може бути підпорядковане нормам публічного права (наприклад, державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності, реєстрація правочинів, антимонопольне законодавство тощо). Однак немає потреби давати в Кодексі розгорнуту регламентацію пов’язаних з цим відносин, які становлять предмет публічного права. У новому Цивільному кодексі не має бути норм на кшталт тих, що містилися у статтях 49 і 57 ЦК УРСР 1963 року і передбачали конфіскацію майна в дохід держави за вказаними в них недійсними правочинами, тому що це також сфера не цивільного (приватного), а публічного права. Для всіх випадків визнання правочинів, які виконані сторонами, недійсними, Цивільний кодекс має передбачати санкції лише у вигляді двосторонньої реституції — повернення сторін у початковий стан. Питання подальшої конфіскації майна, яке є об’єктом цих правочинів, мають регламентуватися кримінальним або
адміністративним законодавством [2, с. 20].
По-третє, суттєвим у концепції ЦК є визначення кола відносин, що ним регулюються. Йдеться про майнові та особисті немайнові відносини фізичних і юридичних осіб, що ґрунтуються на автономії та юридичній рівності. Саме ці відносини зберігають своє самостійне й незалежне від держави значення і разом з їх учасниками утворюють ту спільноту, яку зазвичай називають громадянським суспільством. Безперечно, головними у структурі цих відносин є майнові відносини. Загальновизнаним нині є те, що майнові відносини за участю громадян (осіб фізичних) та організацій (осіб юридичних), хоч би в яких сферах суспільного життя вони складались (у виробництві, при обміні чи споживанні, в інтелектуальній чи трудовій діяльності, в сім’ї, при задоволенні житлових потреб, використанні природних ресурсів тощо), становлять суть цивільних відносин, тобто відносин, що є основою життя їх учасників як членів громадянського суспільства. Не викликає сумнівів, що приватноправові відносини у сфері підприємництва є також відносинами цивільного права. До сфери цивільно-правового регулювання потрапляють і міжнародні цивільні відносини. Отже, Цивільний кодекс — це єдиний кодифікований акт у сфері приватного права [2, с. 18, 20–21].
По-четверте, у зв’язку з існуванням в Україні приватного та державного секторів економіки постало питання, чи поширюються положення ЦК як кодексу приватного права на державний сектор економіки. Це питання розробниками було вирішено в ЦК таким чином. Юридичні особи поділяються на юридичних осіб, приватних та юридичних осіб публічного права. Якщо юридична особа публічного права вступає у цивільні відносини, на них поширюється дія Цивільного кодексу [2, с. 18].
По-п’яте, важливе значення для розробки чинного ЦК мало питання про вибір системи, яка давала б змогу якнайповніше охопити відносини, що ним регулюються, виключала б дублювання норм, давала б можливість судам у всіх випадках виносити справедливі рішення у спорах між суб’єктами цивільних правовідносин. Такою системою побудови норм Цивільного кодексу визнано пандектну систему. Відповідно до неї норми, що стосуються всіх цивільних відносин, об’єднано в книзі першій «Загальна частина», а норми, що регулюють специфічні питання окремих видів цивільних відносин, — у спеціальних книгах [2, с. 22]. Між тим, враховуючи всі положення концепції нового ЦК, новий зміст приватного права, до нього, крім звичайних для пандектної системи п’яти частин, було додано ще три частини — особисті немайнові права фізичних осіб, право інтелектуальної власності та міжнародне приватне право. Таким чином, розробники репрезентували проект нового Цивільного кодексу у восьми книгах, розміщених у такій послідовності: «Загальна частина» (книга перша); «Особисті немайнові права фізичних осіб» (книга друга); «Речове право» (книга третя); «Право інтелектуальної власності» (книга четверта); «Зобов’язальне право» (книга п’ята); «Сімейне право» (книга шоста); «Спадкове право» (книга сьома); «Міжнародне приватне право» (книга восьма) [2, с. 38].
Слід вказати на дві обставини, що мають принципове значення.
По-перше, викладені основні концептуальні положення Цивільного кодексу ніколи не змінювалися спільним рішенням розробників проекту Цивільного кодексу.
По-друге, вони були схвалені Верховною Радою України, яка 5 червня 1997 року прийняла Цивільний кодекс у першому читанні.
8 червня 2000 року Верховна Рада України одночасно прийняла Цивільний кодекс у другому читанні та Господарський кодекс у першому читанні. Як відзначає З. В. Ромовська, це був тактичний прийом. У прихильників Господарського кодексу були підстави для сумнівів: якщо вони підтримують Цивільний кодекс, то чи підтримують прихильники Цивільного кодексу Господарський кодекс? Тому і було вирішено голосувати за два проекти одночасно. Проекти кодексів було прийнято без їх змістовного обговорення: ні загального, ні, тим більше, постатейного [3, с. 93].
Цей тактичний прийом застосовувався щодо цих кодексів і надалі. Прийняття 21 червня 2001 року Господарського кодексу у другому читанні відбулося одночасно з прийняттям у третьому читанні трьох перших книг Цивільного кодексу. 29 листопада 2001 року обидва кодекси були прийняті Верховною Радою України у третьому читанні. Президент України скористався правом вето щодо Цивільного та Господарського кодексів. Повторне прийняття Цивільного і Господарського кодексів Верховною Радою України відбулося 16 січня 2003 року.
Саме з моменту одночасного прийняття Цивільного кодексу в другому читанні та Господарського кодексу в першому читанні почалась руйнація загальних концептуальних положень Цивільного кодексу. До третього читання проект ЦК було подано вже без книг «Сімейне право» та «Міжнародне приватне право». Вони за рішенням Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України по доопрацюванню проекту Цивільного кодексу були вилучені з нього.
У цей же період, на мою думку, були здійсненні певні «доопрацювання» норм проекту ЦК таким чином, щоб підготувати ґрунт задля ослаблення його ролі як кодексу приватного права після його прийняття та набрання ним чинності.
Як уже відзначалося, Верховна Рада України 16 січня 2003 року повторно прийняла Цивільний та Господарський кодекси України, незважаючи на те, що вони по-різному регулюють принципово важливі приватноправові питання.
Внесення змін до Цивільного кодексу України розпочалося з 19 червня 2003 року, тобто ще до набрання ним чинності. За період з 19 червня 2003 року до 17 березня 2011 року ЦК змінювався п’ятдесят один раз.
З урахуванням предмета цієї наукової доповіді, я зупинюсь тільки на змінах, внесених до Цивільного кодексу України Законом України від 02.12.2010 р. № 2756-VІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Податкового кодексу України» [4]. Це пов’язано з тим, що ці зміни, на мою думку, порушують одне з основних концептуальних положень, згідно з яким Цивільний кодекс є кодексом приватного права.
Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. [5] відповідно до правил, вміщених у ст. 1, регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків і зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов’язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження й обов’язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
З наведеного випливає, що Податковий кодекс України є, безумовно, кодексом публічного права, а на відносини, що регулюються ним, дія Цивільного кодексу України не поширюється. Чи може за таких умов прийняття Податкового кодексу зумовлювати внесення змін до Цивільного кодексу як кодексу приватного права? На моє переконання, відповідь на це питання має бути лише негативною.
Є необхідність коротко позначити зміни, внесені Законом України від 02.12.2010 р. до Цивільного кодексу України.
По-перше, у главі 7 ЦК «Загальні положення про юридичну особу» втретє була змінена редакція ст. 93, яка визначає місцезнаходження юридичної особи. Враховуючи, що юридична особа набуває цивільних прав і обов’язків, здійснює їх через свої органи або осіб, які відповідно до установчих документів чи закону, виступають від її імені, визначення місцезнаходження юридичної особи, що містилося у ст. 93 ЦК (у редакції Закону України від 03.03.2005 р. № 2452-ІV), було вірним і чітким: «Місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені».
У теперішній редакції це визначення є таким: «Місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку».
Можливо, суто для Податкового кодексу України таке визначення дає більше можливостей для контролюючих органів здійснювати свою компетенцію. Якщо це так, то треба було закріпити його у ст. 14 Податкового кодексу, яка присвячена визначенню понять. Але не було жодних підстав для внесення змін до ст. 93 ЦК.
По-друге, у главі 16 ЦК «Правочини» відбулися зміни у статтях 203, 228 та 234. Зміна редакції ч. 1 ст. 203 ЦК, зміна редакції найменування ст. 228 та доповнення її частиною третьою зумовлені закріпленням у ЦК правочину, вчиненого з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства (аналогу антисоціальних угод, що передбачалися ст. 49 ЦК УРСР 1963 року).
Саме задля цього, перш за все, була прийнята нова редакція ч. 1 ст. 203 ЦК. Слід нагадати, що в ст. 203 ЦК закріплено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Оскільки в ній закріплено шість таких вимог, кожній з них присвячена окрема частина ст. 203 ЦК.
В ч. 1 ст. 203 ЦК було закріплено таку умову: «Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства». Треба підкреслити, що зміст правочину — це умови, на яких було вчинено правочин. Отже, для дійсності правочину необхідно, щоб умови, на яких було його вчинено, не суперечили ЦК, іншим актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства
Тепер ця умова викладена в такій редакції: «Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам». Аналіз нової редакції ч. 1 ст. 203 ЦК свідчить про наявність в ній однієї новели. Суть її полягає в тому, що умови, на яких було вчинено правочин, не повинні суперечити не тільки ЦК, іншим актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства, а й інтересам держави та суспільства. Незрозуміло тільки, звідки ж береться невідповідність змісту правочину інтересам держави і суспільства, якщо і в першій і в другій редакції зміст правочину має відповідати вимогам ЦК, іншим актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства?
До внесення змін ст. 228 ЦК мала таке найменування: «Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок». Нове найменування цієї статті викладено в такій редакції: «Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства». Таким чином, суть зміни найменування ст. 228 ЦК полягає в тому, що правочином, вчиненим з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, є лише правочин, що порушує публічний порядок.
Нова ч. 3 ст. 228 ЦК відтворює текст ст. 49 ЦК УРСР 1963 року та ст. 208 Господарського кодексу України.
Слід підкреслити, що частини перша і друга статті 228 ЦК залишилися без змін.
В ч. 1 ст. 228 ЦК вказується, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
Перелік порушень, зазначених у ч. 2 ст. 228 ЦК є вичерпним. Саме тому Пленум Верховного Суду України у п. 18 постанови № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» [6] відзначає: «Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об’єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок».
Аналіз правил, вміщених у ч. 1 ст. 228 ЦК дає підстави стверджувати, що особи, які вчиняють правочини, що порушують публічний порядок, завжди порушують певні публічно-правові норми, а їх дії мають ознаки правопорушення (злочину чи адміністративного правопорушення). Саме тому наслідки таких дій мають передбачатися не в Цивільному кодексі, який є кодексом приватного права, а в Кримінальному кодексі чи Кодексі адміністративних правопорушень.
Оскільки ж ці діяння здійснюються з використанням формальних ознак правочину, Цивільний кодекс як кодекс приватного права, вказує на їх нікчемність. З урахуванням цього в зазначеній постанові Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. вірно підкреслюється, що наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок, визначаються загальними правилами (ст. 216 ЦК). Йдеться, перш за все, про двохсторонню реституцію. Питання подальшої конфіскації майна, яке є об’єктом правочинів, що порушують публічний порядок, мають регламентуватися, як підкреслювалося розробниками концептуальних засад ЦК, кримінальним або адміністративним законодавством.
Дійсно, якщо для ухилення від сплати податків чи їх «мінімізації» здійснюються протиправні діяння з використанням лише формальних ознак правочину, необхідно передбачити у Кримінальному кодексі України чи Кодексі України про адміністративні порушення кримінальну чи адміністративну відповідальність за такі діяння, у тому числі й конфіскацію майна.
Усе викладене дає можливість стверджувати, що підстав для доповнення ст. 228 ЦК частиною третьою не було.
При цьому слід вказати й на такі вади змісту ч. 3 ст. 228 ЦК.
Згідно з ч. 2 ст. 228 ЦК, яка залишилася незмінною, правочин, який порушує публічний порядок є нікчемним. Відповідно до абз. 1 ч. 2 ст. 215 ЦК нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Згідно з новою ч. 3 ст. 228 ЦК такий правочин може бути визнаний недійсним судом, тобто він є оспорюваним.
Крім того, у ч. 3 ст. 228 ЦК невірно відтворюється загальна вимога, що закріплена у новій редакції ч. 1 ст. 203 ЦК.
Нарешті, у ч. 3 ст. 228 ЦК правочин в одному випадку іменується угодою.
Ці зауваження свідчать про те, як суб’єкт законодавчої ініціативи ставиться до внесення змін до Цивільного кодексу, який відповідно до абз. 1 ч. 2 ст. 4 ЦК визнається основним актом цивільного законодавства
У главі 16 ЦК «Правочини» ст. 234, що присвячена правовим наслідкам фіктивного правочину, була доповнена ч. 3 такого змісту: «Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами».
Фіктивним згідно з ч. 1 ст. 234 ЦК, що залишилася незмінною, є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином. Йдеться про правочин, вчинений лише про людське око, з порушенням загальної вимоги, передбаченої ч. 5 ст. 203 ЦК. Прикладом такого правочину може бути вчинення правочину «дарування» без наміру зміни власника майна, а лише з метою приховування його від можливої конфіскації.
Відповідно до ч. 2 ст. 234 ЦК, що також залишилася незмінною, фіктивний правочин визнається судом недійсним. Визнання судом фіктивного правочину недійсним свідчить про те, що він не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Це
й є правовим наслідком фіктивного правочину.
Пленум Верховного Суду України у п. 24 Постанови № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» [6], зокрема, відзначає: «Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний».
Про які ж наслідки йдеться у ч. 3 ст. 234 ЦК?
Отже, на мою думку, не було підстав і для доповнення ст. 234 ЦК частиною третьою.
По-третє, у главі 54 ЦК «Купівля-продаж» була змінена ст. 657, присвячена формі окремих видів договорів купівлі-продажу.
Цією статтею ЦК передбачено правило, згідно з яким договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається в письмовій формі й підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Це правило було доповнено словами: «крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі».
Отже, суть зміни ст. 657 ЦКУ полягає в тому, що правила про письмову форму договору купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна, нотаріальне посвідчення такого договору та його державна реєстрація не поширюються на випадки, якщо майно, що є предметом договору купівлі-продажу, перебуває в податковій заставі.
Оскільки згідно з Податковим кодексом України майно, що знаходиться в податковій заставі, може відчужуватися (продаватися) не тільки органом державної податкової служби, а й за певних умов і платником податків, постає питання, на кого поширюються виключення із загального правила, що передбачені в доповненнях до ст. 657 ЦК?
Невже суб’єкта законодавчої ініціативи, що запропонував зміни до ст. 657 ЦК у такому вигляді, не цікавить питання, а чи не можуть ці зміни призвести до порушення прав тих осіб, що придбають земельну ділянку, інше нерухоме майно за таким договором?
Постає питання, чому це стає можливим за наявності науково-експертного підрозділу Верховної Ради України?
Усе викладене свідчить про необхідність здійснення певних заходів із суттєвого удосконалення законотворчої роботи в Україні. На мою думку, важливішими складовими цих заходів є створення Національної комісії України з питань кодифікації законодавства та невідкладна розробка і прийняття Верховною Радою України Закону України «Про законотворчу діяльність».
Національна комісія України з питань кодифікації законодавства може бути створена Президентом України переважно з науковців. Її головною метою є вироблення умов, наявність яких є підставою для здійснення кодифікації законодавства, загальних вимог, яким мають відповідати структура та зміст кодифікованих актів (кодексів України), а також здійснення Національною комісією контрольних функцій щодо процесу кодифікації законодавства України. Без позитивного висновку зазначеної Національної комісії прийняття до розгляду нових кодексів України та внесення змін до діючих кодексів України має стати неможливим. Ці положення мають бути закріплені в Законі України «Про законотворчу діяльність».
У Законі України «Про законотворчу діяльність» необхідно детально врегулювати порядок розробки, прийняття та внесення змін до Законів України.
В окремому підрозділі цього закону має бути врегульовано порядок розробки, прийняття та внесення змін до кодифікованих актів (кодексів України). Це пов’язано з наступним. Хоча кодекси та поточні закони мають однакову юридичну силу, треба закріпити особливий статус кодексів — як основних актів законодавства у сфері відповідних суспільних відносин.
Процедура законотворчої роботи на всіх її етапах має бути відкритою й прозорою. Відомості про суб’єкта законодавчої ініціативи, розробників проекту, зміст обґрунтування законопроекту, експертних висновків, у тому числі й висновків про відсутність у законопроекті положень, що сприяють корупції, мають бути достовірними та доступними. Ці відомості складають «історію» законопроекту й мають зберігатися безстроково.
Список використаних джерел
Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 461.
Кодифікація приватного (цивільного) права України / За ред. проф. А. Довгерта. – К: Український центр правничих студій. – 2000. – 336 с.
Зорислава Ромовська. Українське цивільне право: Загальна частина. Академічний курс: Підручник. – К.: Атіка. – 2005. – 560 с.
Офіційний вісник України. – 2010. – № 92. – Ст. 3249.
Офіційний вісник України. – 2010. – № 92. – Ст. 3248.
Вісник Верховного Суду України. – 2009. – № 12.

ВОЛОДИМИР МАРЧЕНКО,
приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, шеф-редактор науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса», член Академії нотаріату України
ПОДАТОК НА НЕРУХОМІСТЬ: ПРАВИЛА СПЛАТИ (ВПЕРШЕ З 2013 РОКУ)
ЗАГАЛЬНІ ПРАВИЛА НАРАХУВАННЯ ПОДАТКУ НА НЕРУХОМІСТЬ
З 01.01.2013 почав стягуватися новий місцевий податок — податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Порядок справляння цього податку регламентує ст. 265 розділу XII «Місцеві податки і збори» Податкового кодексу України від 02.12.2010 № 2755-VI (далі — ПК).
Слід відмітити, що спочатку цей податок мав бути запроваджений з 01.07.2012. Але пізніше дату його введення було відкладено до 1 січня 2013 року.
Платниками цього податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об’єктів житлової нерухомості (пп. 265.1.1 ПК).
Тобто сплачувати податок на нерухомість будуть лише власники ЖИТЛОВОЇ нерухомості, а саме: особи, які мають документи, що підтверджують право власності на об’єкт житлової нерухомості (свідоцтво про право власності, договір купівлі-продажу тощо).
Згідно з пп. 14.1.129 ПК об’єкти житлової нерухомості — це будівлі, віднесені відповідно до законодавства до житлового фонду, дачні та садові будинки. Об’єкти житлової нерухомості поділяються на такі типи:
а) житловий будинок — будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами і призначена для постійного у ній проживання. Житлові будинки поділяються на житлові будинки садибного типу та житлові будинки квартирного типу різної поверховості;
б) житловий будинок садибного типу — житловий будинок, розташований на окремій земельній ділянці, який складається з житлових та допоміжних (нежитлових) приміщень;
в) прибудова до житлового будинку — частина будинку, розташована поза контуром його капітальних зовнішніх стін, і яка має з основною частиною будинку одну (або більше) спільну капітальну стіну;
г) квартира — ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання;
ґ) котедж — одно-, півтораповерховий будинок невеликої житлової площі для постійного чи тимчасового проживання з присадибною ділянкою;
д) кімнати в багатосімейних (комунальних) квартирах — ізольовані помешкання в квартирі, в якій мешкають двоє чи більше квартиронаймачів;
е) садовий будинок — будинок для літнього (сезонного) використання, який в питаннях нормування площі забудови, зовнішніх конструкцій та інженерного обладнання не відповідає нормативам, установленим для житлових будинків;
є) дачний будинок — житловий будинок для використання протягом року з метою позаміського відпочинку.
Визначення платників податку в разі перебування об’єктів житлової нерухомості у спільній частковій або спільній сумісній власності кількох осіб регламентує пп. 265.1.2 ПК: