Тамара ЛИТВИНЕНКО,
приватний нотаріус
Сімферопольського міського нотаріального округу
ЮРИДИЧНА СУТНІСТЬ ІНСТИТУТУ СПАДКОВОГО ДОГОВОРУ
Із набранням чинності Цивільним кодексом від 16 січня 2003 року в Україні з’явився раніше невідомий вітчизняному законодавству інститут спадкових правовідносин — спадковий договір. У багатьох країнах світу цей інститут є широко розповсюдженим, а порядок укладення й виконання спадкових договорів детально регламентований законодавством. Проте у нашій країні спадковий договір дотепер поступається усталеним інститутам спадкування за законом і за заповітом.
Як слушно зазначав В. Нікольський, закликання до спадкування через спадковий договір є власне запровадженням народів германського походження . Інститут спадкового договору зобов’язаний своїм походженням тій добі, коли суспільство базувалося на засадах феодального поземельного права і коли питання, пов’язані з переходом нерухомості, мали величезне значення для існування тих чи інших середньовічних організацій . Спадкування за договором утворилося шляхом трансформування германського звичаєвого права і розвинулося далі юриспруденцією новітнього часу в особливу систему. Однак слід зазначити, що нові законодавства цих народів визнають такий вид закликання до спадкування не однаковою мірою.
Так, французьке право визнає договори про спадкування у своєму власному майні як виняток із загального правила про спадкування за законом або за заповітом, при тому в досить обмеженому вигляді, а саме лише між подружжям, але навіть і так, що в них можуть брати участь і треті особи, якщо вони бажають надати своє майно подружжю або їх дітям (статті 1081, 1082 Цивільного кодексу Франції). Цікаво, що ці договори навіть користуються своєрідним привілеєм (ст. 1094 Цивільного кодексу Франції). Безпосередньо за ним, подружжя може передати одне одному як право власності (у випадку, якщо не залишать після себе дітей), так і узуфрукт (право користування у випадку, коли залишилися діти або інші низхідні) стосовно майна, на яке розповсюджується режим законної частки . У цілому важко говорити про те, що Цивільний кодекс Франції відзначає особливу природу спадкового договору. Скоріше за все, він розглядає цей інститут виключно як акт дарування між живими особами.
Австрійське право допускає договори про спадкування в тому випадку, коли вони стосуються якого-небудь окремого предмета (речі або суми). Вони вчинюються письмово, в обов’язковому порядку нотаріально посвідчуються, укладаються за сприяння двох нотаріусів або одного нотаріуса та двох свідків (§ 56, 57, 70 та ін. Нотаріального уложення Австрії) і містять відмову від права зворотної вимоги дарування; спадкові ж договори на все майно допускається укладати лише між подружжям, адже згідно з Цивільним кодексом Австрії спадковий договір є різновидом шлюбного пакту (§ 1217 Цивільного кодексу Австрії). Також спадкові договори на все майно допускається укладати між нареченими (§ 602 Цивільного кодексу Австрії) за умови, що останні в майбутньому візьмуть шлюб (§§ 956, 602, 1249 Австрійського загального цивільного уложення) . Окрім цього, на відміну від французького права, австрійське визнає чинними спадкові договори про відмову від права спадкування (§ 551 Австрійського загального цивільного уложення). Безсумнівним є той факт, що австрійське право визнає за спадковим договором те, що він є актом, який установлює право спадкування (§ 533 Австрійського загального цивільного уложення).
Швейцарський цивільний кодекс розглядає спадковий договір як один із видів розпоряджень на випадок смерті (ст. 468 Цивільного кодексу Швейцарії) . Спадкодавець може в межах наданої йому свободи зробити розпорядження у спадковому договорі стосовно свого майна в цілому або в певній його частині; зобов’язатися перед будь-ким залишити йому або третій особі спадщину чи відмову; укласти з одним із спадкоємців угоду про відмову від спадщини або її викуп (статті 481, 494, 495 Цивільного кодексу Швейцарії). Для визнання спадкового договору чинним вимагається при його укладанні дотримуватися форми публічного заповіту (укладається в письмовій формі нотаріусом у присутності двох свідків, а також при особистій присутності сторін договору (ст. 512 Цивільного кодексу Швейцарії). Підставами для скасування спадкового договору є письмова угода між контрагентами; одностороннє волевиявлення у випадку, якщо спадкоємець або легатарій після його укладення будуть визнані винними у вчиненні щодо спадкоємця дій, які є підставою для усунення їх від спадкування; відмова від договору однією зі сторін, якщо інша не виконує на вимогу першої прийняті на себе зобов’язання; смерть спадкоємця або легатарія до відкриття спадщини (статті 513–515 Цивільного кодексу Швейцарії). Окрема глава присвячується і позовам, що виникають із спадкових договорів (глава VII Цивільного кодексу Швейцарії). Отже, як бачимо, за швейцарськими законами, спадковий договір є однією з підстав спадкування. Стосовно інших приватно-правових систем, то, наприклад, цивільне право Італії, по суті, рецепіювало французькі положення у сфері спадкування, однак воно абсолютно не визнає інститут спадкового договору (§§ 1118, 1380 Цивільного кодексу Італії). Аналогічно описує спадковий договір Цивільний кодекс Квебеку (статті 653, 706) .
У Германії спадкові договори були відомі ще до рецепції римського приватного права. Однак,

У законодавстві України передбачено ряд умов щодо використання векселів у господарській діяльності.
Стаття 4 Закону України «Про обіг векселів в Україні» визначає три умови щодо використання векселя як засобу платежу [1]:
1) для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги;
2) на момент видачі переказного векселя особа, зазначена у векселі як трасат, або векселедавець простого векселя повинні мати перед трасантом та/або особою, якій чи за наказом якої повинен бути здійснений платіж, зобов’язання, сума якого має бути не меншою, ніж сума платежу за векселем;
3) умова щодо проведення розрахунків із застосуванням векселів обов’язково відображається у відповідному договорі, який укладається в письмовій формі.
Санкція статті має бланкетний характер і передбачає, що винні в порушенні вищезазначених умов несуть відповідальність згідно із законом.
Відсутність у законодавстві норми, яка б визначала відповідальність за порушення умов видачі векселя, негативно впливає на формування єдиної практики обігу векселів взагалі і нотаріальної практики вчинення протестів векселів зокрема [2].
Щодо нотаріальної діяльності, то проблема полягає в тому, що на практиці векселедавці, які видали вексель з порушенням вимог закону [ст. 4, 1], намагаються в подальшому заперечувати дійсність таких векселів, з метою звільнення себе від відповідальності за платіж, а нотаріуси, при порушенні цих вимог, відмовляють у вчиненні протестів векселі. Чи правомірні такі дії нотаріусів?
Суть цієї проблеми та шляхи її вирішення найефективніше можна розкрити через аналіз конкретної правової ситуації, яка була предметом розгляду в нотаріальному проваджені. Матеріал для аналізу взято з нотаріальної справи однієї з державних нотаріальних контор м. Києва, але в силу принципу таємниці вчинення нотаріальних дій посилання на справу не наводяться і фактичні дані змінені.
12 квітня 2002 року в нотаріальну контору звернувся держатель векселів (індосат) з проханням вчинити протест в неплатежі трьох простих векселів № 000000001, № 000000002, № 000000003 на загальну суму 1 400 000 грн. У заяві вказувалося, що держатель векселів пред’явив вказані векселі векселедавцю і не отримав платежу. 12 квітня 2002 року нотаріус пред’явив векселедавцю вимогу про оплату векселів. 13 квітня 2002 року в нотаріальній конторі був зареєстрований лист – відповідь векселедавця на вимогу нотаріуса.
У листі векселедавець проінформував нотаріуса про те, що векселі, пред’явлені нотаріусу для вчинення протесту в неплатежі, були імітовані ним в розрахунок за пред’явлений ремітентом простий вексель № 0000000011 номінальною вартістю 1 400 000 грн. Далі векселедавець детально описував підстави видачі векселя № 0000000011, учасників правовідносин за цим векселем і порушення, які мали місце, на думку векселедавця, у період реалізації цих правовідносин. На завершення був сформульований наступний висновок: «Таким чином, вексель № 0000000011, а також векселі № 0000000001, № 000000002, № 000000003, що видані на його оплату, є незабезпеченою продукцією (роботами, послугами) і не відповідають вимогам чинного законодавства. Тому вони не можуть розглядатися та опротестовуватися в порядку, передбаченому для вексельного обігу, і спірні питання по цих векселях мають розглядатися в позовному порядку.
Враховуючи вищевикладене, ми відмовляємося проводити оплату векселів № 0000000001, № 0000000002, № 0000000003.»
До листа було додано всі документи, які підтверджували виникнення й реалізацію правовідносин щодо векселя № 000000011.
Проаналізувавши вказані документи, нотаріус дійшов висновку про те, що є підстави для відмови у вчиненні актів про протест заявлених векселів і виніс відповідну постанову.
Векселедавець у даній справі посилався на порушення його прав (невиконання зобов’язань щодо поставки електроенергії) ремітентом векселя № 0000000011 і вважав це підставою для відмови в оплаті векселів № 000000001, № 0000000002, № 000000003. Також він заявляв про намір захистити свої права в суді.
Нотаріус відмовив держателю векселів у вчиненні актів про протест векселів № 000000001, № 0000000002, № 000000003, посилаючись на те, що векселі не мають майнового забезпечення (бронзові векселі) і їх дійсність може визначити тільки суд.
Також нотаріус робить висновок, що оскільки векселедавець відмовився провести оплату векселів, право на отримання платежу за ними держатель векселів може здійснити відповідно до вимог Цивільного кодексу України, дане питання регулюється не нормами вексельного обігу, а нормами цивільного права.
Отже, можна зробити висновок, що дії нотаріуса направлені на захист векселедавця від незаконних вимог щодо платежу за послуги, які він не отримав.
Проаналізуємо позицію нотаріуса на предмет її відповідності закону.
По-перше,

З урахуванням чинного законодавства та юридичної літератури, проаналізовано деякі питання стосовно спільної власності подружжя в нотаріальній практиці; наведено співвідношення спільної та роздільної власності подружжя й особливості здійснення права власності подружжя в нотаріальному процесі.
Ключові слова: майно подружжя, Сімейний кодекс України, договір, згода другого з подружжя, правочин.
Учитывая действующее законодательство и юридическую литературу, проанализированы некоторые вопросы относительно совместной собственности супругов в нотариальной практике; приведено соотношение общей и раздельной собственности супругов и особенности совершения права собственности супругов в нотариальном процессе.
Ключевые слова: имущество супругов, Семейный кодекс Украины, договор, согласие супруга, сделка.
Конституція України № 254к/96-ВР від 28 червня 1996 р. [1] гарантує кожному громадянинові право на отримання кваліфікованої допомоги (ст. 59). Поряд з іншими правовими інститутами реалізацію цього конституційного права громадян забезпечує нотаріат, предмет діяльності якого обмежений рамками безспірної цивільної юрисдикції.
Серед проваджень, що вчиняє нотаріус, значну частку становлять провадження щодо нотаріального посвідчення правочинів, предметом яких є майно подружжя. Суттєве оновлення сімейного, цивільного законодавства України, яке зумовлено введенням в дію нових Сімейного кодексу України № 2947-ІІІ від 10 січня 2002 р. (надалі – СК України) [2] та Цивільного кодексу України № 435-IV від 16 січня 2003 р. (надалі – ЦК України) [3], виявило, що деякі питання стосовно спільної власності подружжя в нотаріальній практиці недостатньо урегульовані на законодавчому рівні.
Майнові відносини між подружжям врегульовано на сьогодні переважно Сімейним кодексом України, введеним у дію 1 січня 2004 р. (з наступними змінами). В окремих випадках можливе також субсидіарне застосування норм цивільного законодавства, що визначають, наприклад, умови дійсності правочинів, які укладаються між подружжям.
Сімейним кодексом України встановлено принцип спільності придбаного в період шлюбу майна (за винятками, прямо встановленими законом). Згідно зі ст. 60 СК України, встановлюється, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу). Отже, режим спільності не поширюється на майно, придбане до шлюбу або після його припинення. Принцип спільності майна подружжя закріплювався ще в Сімейному кодексі УРСР 1926 р. Тому є підстави говорити про те, що цей принцип випробуваний практичним досвідом і, з огляду на це, є найбільш прийнятним для регулювання подібних відносин. Варто зазначити, що в новому СК України хоча й збережено презумпцію спільності майна, але закладено дещо інший підхід до співвідношення спільної та роздільної власності подружжя.
Як відомо, законодавством передбачається особливий порядок здійснення права власності подружжя, оскільки зі вступом у шлюб у чоловіка й жінки виникають відповідні додаткові майнові обов’язки. В юридичній літературі висловлюється також думка про те, що розповсюдження режиму спільності майна та спеціальний порядок розпорядження таким майном зумовлює виникнення у власника добровільних обмежень щодо здійснення права власності в силу деяких юридичних фактів [4], у нашому випадку – вступ у шлюб.
Що стосується поняття майна як об’єкта спільної сумісної власності подружжя, то виходячи з аналізу ст. 61 СК України, ним зокрема можуть бути:
а) будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту;
б) заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя;
в) гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за договором, який укладено одним із подружжя в інтересах сім’ї;
г) речі для професійних занять, придбані за час шлюбу для одного з подружжя.
Разом із тим, незалежно від наявності шлюбу, кожен із подружжя може мати майно, яке

АЛЕКСАНДР ЕФИМОВ,
доцент кафедры гражданского и трудового права Киевского национального
экономического университета имени Вадима Гетьмана, Управляющий партнер
«Адвокатская фирма «Ефимов и партнеры», кандидат юридических наук, адвокат, аудитор
ВЕКСЕЛЯ В НАЦИОНАЛЬНОЙ ВАЛЮТЕ
Как известно, в момент своего возникновения вексель был переводным. И лишь позже появилась такая его форма, как вексель простой. Переводный вексель предназначен для перевода долга одним лицом-векселедателем на другое лицо-плательщика. Плательщик в переводном векселе, а не векселедатель, должен был уплатить определенную сумму в определенный срок. Что же касается векселя простого, то он по своей сути несет простое обещание векселедателя уплатить векселедержателю определенную сумму в определенный срок, усиленное строгостью вексельного права.
Согласно ст. 14 Закона Украины «О ценных бумагах и фондовом рынке» от 23.02.2006 г. № 3480-IV вексель — это ценная бумага, удостоверяющая безусловное денежное обязательство векселедателя или его приказ третьему лицу уплатить после наступления срока платежа определенную сумму собственнику векселя (векселедержателю). Векселя могут существовать исключительно в документарной форме. Согласно ч. 3 ст. 14 указанного Закона особенности выдачи и обращения векселей, осуществление операций с векселями, погашение вексельных обязательств и взыскание по векселям определяются законом. Согласно ст. 1 Закона Украины «Об обращении векселей в Украине» от 05.04.2001 г. № 2374-ІІІ законодательство Украины об обращении векселей состоит из:
• Женевской конвенции от 07.06.1930 г., которой введен Унифицированный закон о переводных векселях и простых векселях (далее — УВЗ);
• Женевской конвенции от 07.06.1930 г. об урегулировании некоторых коллизий законов о переводных векселях и простых векселях;
• Женевской конвенции от 07.06.1930 г. о гербовом сборе относительно переводных векселей и простых векселей;
• Закона Украины «О ценных бумагах и фондовом рынке» от 23.02.2006 г. № 2384-IV;
• Закона Украины «О присоединении Украины к Женевской конвенции 1930 года, которой введен Унифицированный закон о переводных векселях и простых векселях» от 06.07.1999 г. № 826-XIV;
• Закона Украины «О присоединении Украины к Женевской конвенции 1930 года об урегулировании некоторых коллизий законов о переводных векселях и простых векселях» от 06.07.1999 г. № 827-XIV;
• Закона Украины «О присоединении Украины к Женевской конвенции 1930 года о гербовом сборе относительно переводных векселей и простых векселей» от 06.07.1999 г. № 828-XIV;
• Закона Украины «Об обращении векселей в Украине» (далее — Закон об обращении векселей) и других актов законодательства Украины, принятых в соответствии с названными законами.
При оформлении задолженности векселями следует иметь в виду требование ст. 4 Закона об обращении векселей, согласно которой выдавать переводные и простые векселя можно лишь для оформления денежного долга за фактически поставленные товары, выполненные работы, оказанные услуги. На момент выдачи переводного векселя лицо, указанное как плательщик, или векселедатель простого векселя должны иметь перед векселедержателем переводного векселя и/или лицом, которому или по приказу которого должен быть осуществлен платеж, обязательство, сумма которого должна быть не меньше, чем сумма платежа по векселю. Однако последствия данного требования законом прямо не установлены и нарушение его не влечет за собой недействительности самого векселя. Выдача векселя без наличия реальной задолженности может быть основанием для признания недействительным договора, на основании которого вексель был выдан, а не самого векселя. И то только в том случае, когда такая выдача без реальной задолженности прямо указана в договоре. Если же в договоре, предусматривающем расчеты векселем, такое условие не установлено, а фактически вексель был выдан без существования долга, то данный факт не может служить основанием для признания договора либо векселя недействительным.
Соотношение векселя и договора, из которого он возник, нагляднее можно объяснить на операции по продаже, например, табачных изделий или алкогольных изделий без соответствующей лицензии. Договор на их продажу без лицензии согласно ст. 227 Гражданского кодекса Украины (далее — ГК Украины) может быть признан недействительным, но это не будет означать, что недействительными будут признаны сами табачные или алкогольные изделия.
Следует иметь в виду, что

Проаналізовано положення про місце вчинення протесту векселів щодо кожного виду протесту й виявлено суперечливість в цьому питанні в законодавстві. Зроблено висновок щодо необхідності прийняття нотаріального процесуального кодексу як єдиного нормативного акту для правового регулювання нотаріальної діяльності.
Ключові слова: вексель, протест векселів, компетенція нотаріату, вчинення акту про протест векселя, правило територіальної компетенции нотаріусів.
Проанализированы положения о месте совершения протеста векселей по каждому виду протеста и выявлены противоречия в этом вопросе в законодательстве. Сделан вывод о необходимости принятия нотариального процессуального кодекса как единого нормативного акта для правового регулирования нотариальной деятельности.
Ключевые слова: вексель, протест векселя, компетенция нотариата, совершение акта протеста векселя, правило территориальной компетенции нотариусов.
Вчинення протесту векселів віднесено до компетенції нотаріату. Це передбачено Законом України № 3425-XII вiд 2 вересня 1993 р. «Про нотаріат» (далі за текстом – Закон) [1, п. 17 ст. 34] та Конвенцією, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі (далі за текстом – уніфікований вексельний закон (далі – УВЗ)) [2; ст. 44, ст. 12 Додатку ІІ]. Нотаріальне провадження (нотаріальна дія) [3] щодо вчинення протесту векселів за своїм змістом повною мірою відповідає суті нотаріальної діяльності, оскільки його мета – посвідчення безспірного факту невиконання зобов’язання за векселем.
Загальне правило територіальної компетенції передбачає, що нотаріальні провадження (нотаріальна дія) можуть вчинятися будь-яким нотаріусом чи посадовою особою комітету сільської, селищної, міської Ради народних депутатів на всій території України, за винятком випадків, передбачених статтями 9, 36, 55, 60, 65, 66, 70–73, 85, 93 і 103 Закону України «Про нотаріат», та в інших випадках передбачених законодавством України [1, ст. 41].
Вчинення акту про протест векселя регулюється ст. 92 Закону, яка не входить в перелік винятків. Але сама норма є бланкетною і відсилає до законодавства про переказний і простий вексель.
Також вчинення акту про протест векселя регулюється нормами УВЗ, в якому не передбачено норми щодо місця вчинення акту про протест векселя.
Отже, можна дійти висновку, що акти про протест векселя можуть вчинятися будь-яким нотаріусом на всій території України.
Але в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі за текстом – Інструкція) [4, п. 295] зазначається, що протест векселів про неоплату вчиняється нотаріусами за місцем знаходження платника або за місцем платежу (доміцильовані векселі, тобто векселі, які підлягають оплаті у третьої особи); протест векселів про неакцепт та недатування акцепту, протест про непред’явлення примірника векселя, надісланого до акцепту, держателю векселя, протест про неакцепт за другим примірником векселя – за місцезнаходженням платника; протест про не передачу оригіналу векселя законному держателю копії векселя – за місцезнаходженням держателя оригіналу векселя; протест про відмову в проставлені векселедавцем датованої відмітки про пред’явлення йому векселя – за місцезнаходженням векселедавця. Зі змісту цього нормативного положення можна дійти висновку, що в нотаріальну практику запроваджується нове правило територіальної компетенції нотаріусів щодо вчинення протестів векселів про те, що з заявою про протест векселя необхідно звертатися до нотаріуса за місцем знаходження особи, до якої спрямовано вимогу держателя векселя.
Чи можна нормативне регулювання, передбачене в Інструкції, визнати «іншим випадком, передбаченим законодавством України», як зазначено в загальному правилі територіальної компетенції?
Конституційний Суд України визначив, що термін «законодавство» охоплює закони, чинні міжнародні договори, згода на які дана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, декрети й постанови Кабінету Міністрів України [5].
У науковій літературі законодавство визначається як сукупність законів, що діють в країні, але наголошується, що в деяких формулюваннях нормативних актів термін «законодавство» вживається в більш широкому розумінні – не як сукупність законів, а як сукупність загальних нормативних актів [6, стр. 59; 7].
Навіть якщо розглядати термін законодавство не як сукупність законів, а як сукупність нормативних актів, то Інструкція є підзаконним нормативним актом. Це відомчий акт Міністерства юстиції України, якому притаманне внутрішньовідомче значення, тобто дія його розповсюджується на нотаріусів, які знаходяться в системі управлінського та службового підпорядкування або контролю Міністерству юстиції України.
Крім того, п. 295 Інструкції суперечить ст. 92 Закону, оскільки направлений не на створення механізму реалізації положень Закону, а вводить нормативне регулювання, не передбачене ні Законом, ані законодавством про переказні векселі і прості векселі. І нотаріуси не мають права вимагати від фізичних і юридичних осіб, які звертаються до них за вчиненням нотаріальної дії, дотримання норм внутрішньовідомчого підзаконного нормативного акту, який суперечить Закону.
У зв’язку з такою ситуацією виникає практична проблема. Однією з підстав для відмови у вчиненні нотаріального акту є умова, що акт підлягає вчиненню іншим нотаріусом [1, ст. 49]. Наприклад, якщо особа звертається за вчиненням акту про протест векселя в неоплаті не за місцем знаходження платника, то нотаріус не має права відмовити їй у вчиненні нотаріального акту на тій підставі, що вона не виконала вимоги внутрішньовідомчого підзаконного нормативного акту, і вищу юридичну силу має в даному разі Закон.
Але вимога про звернення за вчиненням акту про протест лише до нотаріуса за місцем знаходження особи, до якої спрямовано вимогу держателя векселя є однозначно доцільною і необхідною для ефективного виконання нотаріусом своєї функції за умов конкретно визначеного і в багатьох випадках дуже обмеженого строку вчинення цього акту.
На жаль, не тільки за формою нормативного закріплення, але й за змістом п. 295 Інструкції не сприяє ефективному правовому регулюванню цієї проблеми. Щоб довести це та для наочного сприйняття сформулюємо нормативні положення п. 295 Інструкції у формі таблиці.
Вид протесту
Місце звернення до нотаріуса
за вчиненням протесту

1
Протест векселя про неоплату
За місцем знаходження платника або за місцем платежу (доміцильовані векселі, тобто векселі, які підлягають оплаті в третьої особи)

2
Протест векселя про неакцепт
За місцезнаходженням платника

3
протест векселя про недатування акцепту
За місцезнаходженням платника

4
Протест векселя про непред’явлення примірника векселя, надісланого до акцепту, держателю векселя.
За місцезнаходженням платника

5
Протест векселя про неакцепт за другим примірником векселя
За місцезнаходженням платника

6
Протест векселя про не передачу оригіналу векселя законному держателю копії векселя
За місцезнаходженням держателя оригіналу векселя

7
Протест векселя про відмову у проставлені векселедавцем датованої відмітки про пред’явлення йому векселя
За місцезнаходженням векселедавця

З таблиці наочно видно, що в п. 295 Інструкції було намагання нормативно врегулювати територіальну компетенцію нотаріусів щодо вчинення всіх видів протестів векселів. Але в підсумку регулювання виявилося «половинчатим», оскільки питання врегульовано щодо семи видів протестів з одинадцяти. Крім того,

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно…..

Основною зміною, яка вноситься наказом Міністерства юстиції № 49/5 від 19 травня 2005 до Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, є заміна у Переліку правовстановлювальних документів, на підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об’єкти нерухомого майна (далі – Перелік), «договору іпотеки» на «договір про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно».
На сьогоднішній день п. 1 Переліку має наступний вигляд:
1. Договори, за якими відповідно до законодавства передбачається перехід права власності, зокрема купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, лізингу, предметом яких є нерухоме майно, про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно, договори про задоволення вимог іпотекодержателя, договори про виділ у натурі частки нерухомого майна, про поділ нерухомого майна, що є в спільній частковій чи спільній сумісній власності.

Аналіз змісту наведеного вище пункту Переліку дає підстави

НАТАЛІЯ САУТЕНКО,
Світлана ГАВРИЛОВА,
приватні нотаріуси Харківського міського нотаріального округу, м. Харків
ЗАДОВОЛЕННЯ ВИМОГ ІПОТЕКОДЕРЖАТЕЛЯ ЗА РАХУНОК ПРЕДМЕТА ІПОТЕКИ — ПОЗАСУДОВЕ ВРЕГУЛЮВАННЯ.
ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ІПОТЕЧНИХ ДОГОВОРІВ
Розвиток іпотечних відносин усе більше запитань ставить перед їхніми учасниками та породжує проблеми в нотаріальній практиці. Законодавство, що регулює передачу нерухомості як забезпечення виконання зобов’язання, змушує нотаріусів розв’язувати такі проблемы: із застосуванням якого конкретно закону сторонам доводиться мати справу, що саме передається в іпотеку. Спробуємо з ними розібратися.
Спеціальними законами, що регулюють іпотечні відносини, є Закон «Про іпотеку», Закон «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», а також Закон України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», які й дозволяють отримати уявлення про предмет в кожному конкретному випадку.
Закон «Про іпотеку» у визначенні, що саме в розумінні цього Закону відноситься до нерухомості, встановив, що нерухомим майном є земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці і невід’ємно пов’язані з нею, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Крім того, Закон установив, що застава повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання, космічних об’єктів, майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершене, регулюється правилами, установленими цим Законом. Таке формулювання дає можливість розуміти, що майнові права, безумовно, не є нерухомістю, а лише регулюється правилами, визначеними в цьому Законі.
Передача в іпотеку незавершеного будівництва
Зміни, внесені до ст. 16 Закону України «Про іпотеку», розширили предмет іпотеки у випадку передачі незакінченого будівництва. В іпотекодавця з’явилося право вибрати з можливих варіантів: право на земельну ділянку, на якій розташовано об’єкт незакінченого будівництва (нюанси будуть висвітлені нижче), сам об’єкт незакінченого будівництва і майнові права на них. Дуже хочеться вірити, що «і» може ототожнюватися з «або», та в цьому випадку маються на увазі все ж таки майнові права як самостійний предмет, а не зобов’язує іпотекодавця разом з недобудовою передавати й майнові права на неї.
Передача в іпотеку нерухомого майна, що стане власністю в майбутньому
Передача в іпотеку нерухомого майна, що стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, ставить чимало запитань перед учасниками іпотечних відносин. Обов’язковою умовою є необхідність документального підтвердження права на придбання іпотекодавцем нерухомості у власність у майбутньому. Зі змісту Закону України «Про іпотеку» виходить, що йдеться про нерухоме майно, яке існує у фізичному розумінні, але на момент укладення іпотечного договору є власністю іншої особи. При цьому в майбутньому право власності перейде до іпотекодавця, що підтверджується відповідним документом, який і має бути наданий нотаріусу для укладення іпотечного договору. Законодавець
у ст. 5 Закону України «Про іпотеку» назвав предметом іпотеки об’єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця в майбутньому. Це означає, що будівництво останнього завершене, воно існує, але ще належить комусь іншому. Ще більш чітко про цю категорію предмета іпотеки зазначено в ст. 5 Закону України «Про іпотечне кредитування, операцію з консолідованим іпотечним боргом і іпотечні сертифікати», яка встановлює, що іпотечний договір, предметом іпотеки за яким є нерухомість, що належить третім особам і стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, посвідчується нотаріусом до моменту оформлення права власності іпотекодавця на нерухомість, більше того, до моменту оформлення встановленого законодавством документа про право власності іпотекодавця на нерухомість
(ст. 55 Закону України «Про нотаріат»). А який це випадок? До внесення змін до Земельного кодексу України (далі — ЗК) щодо документів, які підтверджують право власності на земельну ділянку, саме земельні ділянки до моменту видачі Державного акта на право власності підпадали під всі перелічені критерії, та зі змінами, що сталися, на вторинному ринку окремого документа не передбачається, а лише відповідна реєстрація прав у вигляді напису встановлює, з якого моменту майно належить власникові. Чи в розумінні закону оформлення документа про право власності ототожнюється з реєстрацією права у вигляді відмітки, яка проставляється на документі, наприклад, про відчуження? З викладеного вище можна дійти висновку, що передача такого особливого предмета іпотеки не може бути здійснена без ризиків щодо правильності визначення об’єкта.
Іпотека майнових прав
Майнові права — ще один предмет іпотеки. Як самостійний об’єкт майнові права як предмет іпотеки передаються при реалізації відносин, які регулюються законами України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» і «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати». Так, Закон «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», що регулює відносини в системі іпотечного кредитування, а також перетворення платежів за іпотечними активами на виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів керування майном, хоча й не містить визначень нерухомого майна й майнових прав на нерухомість, але встановлює особливості при передачі в іпотеку зазначеного майна. Варто враховувати сферу застосування цього Закону, тому що

ОКСАНА ВЕЛИЧКО,
приватний нотаріус Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області
ЧИ ПОТРІБЕН НОТАРІУСУ ВИТЯГ З ЄДИНОГО ДЕРЖАВНОГО РЕЄСТРУ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ ТА ФІЗИЧНИХ ОСІБ — ПІДПРИЄМЦІВ?
Як відомо, з 07.03.2012 р. набрав чинності Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 р. № 296/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 22.12.2012 р. за № 282/20595, яким, на відміну від норм Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, дещо по-іншому визначено порядок перевірки цивільної правоздатності та дієздатності юридичної особи. Зокрема, мова піде про порядок вчинення такої нотаріальної дії, як засвідчення справжності підписів.
То чи потрібен нотаріусу витяг з ЄДРЮО та ФОП при вчиненні нотаріальних дій та безпосередньо для такої дії, як засвідчення зразків підписів посадових осіб юридичних осіб на картках, що подаються до Національного банку України, комерційних банків з метою відкриття рахунків?
І. Свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи та/або Виписка з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців як документ, що засвідчує цивільну правоздатність юридичної особи
Згідно з ч. 4 ст. 87 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації. В ч. 1 ст. 89 ЦК України встановлено, що юридична особа підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.
Відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб — підприємців, врегульовані Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» (далі — Закон).
Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців полягає у засвідченні факту створення або припинення юридичної особи шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру (ч. 1 ст. 4 Закону).
У зв’язку з набранням чинності (07.05.2011 р.) Законом України від 07.04.2011 р. № 3205-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо скасування свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи та фізичної особи — підприємця» (далі — Закон № 3205) юридичним особам та фізичним особам — підприємцям не видаються свідоцтва про державну реєстрацію та замість видачі, заміни або внесення відміток до свідоцтва про державну реєстрацію державний реєстратор видає (надсилає) юридичній особі або фізичній особі — підприємцю виписку з Єдиного дер¬жавного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців (далі — Єдиний державний реєстр) у разі проведення державної реєстрації юридичної особи або фізичної особи — підприємця; внесення змін до відомостей про юридичну особу або фізичну особу — підприємця, які містяться в Єдиному державному реєстрі та/або зазначаються у виписці з Єдиного державного реєстру; проведення інших реєстраційних дій, передбачених Законом; звернення юридичної особи чи фізичної особи — підприємця тощо.
Так, у Законі № 3205-VI ч. 6 ст. 25 «Порядок проведення державної реєстрації юридичної особи» Закону викладено в новій редакції:
«6. Не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації юридичної особи державним реєстратором видається(надсилається поштовим відправленням) засновнику або уповноваженій ним особі один примірник оригіналу установчих документів з відміткою державного реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної особи та виписка з Єдиного державного реєстру.»
Але до внесення відповідних змін до Закону єдиним документом, що підтверджував факт створення юридичної особи (тобто внесення запису до Єдиного державного реєстру про державну реєстрацію), було свідоцтво про дер¬жавну реєстрацію, видане державним реєстратором. Тобто сьогодні можуть існувати два документи, що підтверджують факт державної реєстрації юридичної особи: свідоцтво про державну реєстрацію та виписка з Єдиного дер¬жавного реєстру юридичних осіб та підприєм¬ців. Наприк¬лад, з цього приводу Державна податкова адмі¬ністрація України зазначила у своєму листі від 17.05.2011 р. № 13663/7/29 1017 (який, на жаль, втратив чинність) таке:

ЕВГЕНИЙ МИЗИНЦЕВ,
помощник нотариуса г. Москвы, кандидат юридических наук
ДОВЕРЕННОСТЬ В ГРАЖДАНСКОМ ПРАВЕ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ
Основой правового регулирования представительства и доверенности является 10 глава Гражданского кодекса Российской Федерации, первая часть которого была принята в 1994 году (далее — ГК РФ) . При этом нормы, регулирующие вопросы представительства, с незначительными изменениями перешли в ГК РФ из Гражданского кодекса РСФСР 1964 года и не претерпевали существенных изменений на протяжении двух последних десятилетий. В настоящее время в Российской Федерации осуществляется масштабная реформа гражданского законодательства, и в случае принятия законопроекта о внесении изменений в ГК РФ, находящегося на рассмотрении Государственной Думы Российской Федерации, институт представительства и доверенности ждет целый ряд нововведений .
1. ВИДЫ ДОВЕРЕННОСТЕЙ
Основанием для возникновения представительского отношения может являться выдача доверенности, издание акта уполномоченного на то органа государственной власти или органа местного самоуправления, либо указание закона. Согласно ст. 185 ГК РФ доверенностью признается письменное уполномочие, выдаваемое одним лицом (представляемым) другому лицу (представителю) для представительства перед третьими лицами.
В отличие от ранее действовавшего ГК РСФСР 1964 г. в настоящее время большинство доверенностей могут быть совершены в простой письменной форме и не требуют обязательного нотариального удостоверения. Объективным препятствием для широкого распространения доверенностей в простой письменной форме является отсутствие у лица, к которому обратился поверенный, возможности установить подлинность подписи доверителя и проверить действительность доверенности. Это приводит к тому, что доверенность в простой письменной форме активно используется юридическими лицами, при которой дополнительной гарантией подлинности доверенности служит использование печати. Однако если доверителем является физическое лицо, то установление подлинности подписи доверителя возможно лишь в том случае, когда доверитель выдает доверенность в присутствии лица, перед которым поверенный будет осуществлять представительство. Проект предусматривает, что «письменное уполномочие на совершение сделки представителем может быть представлено представляемым непосредственно соответствующему третьему лицу, которое вправе удостовериться в личности представляемого и сделать об этом отметку на документе, подтверждающем полномочия представителя» (п. 31). Закрепление подобного правила должно привести к более активному использованию доверенности в простой письменной форме, которая в настоящее время урегулирована по остаточному принципу.
Ранее законодательство ничего не говорило о последствиях отказа третьей стороны, в отношениях с которой поручается действовать поверенному, признать доверенность. Проект изменений ГК РФ, закрепляя предложение, которое уже неоднократно высказывалось в юри­дической литературе , устанавливает, что «если иное не установлено законом или соглашением сторон, лицо, для представительства перед которым выдана доверенность, вправе отказать в признании полномочий представителя, доверенность которого не удостоверена нотариально» (п. 32).
Выдача доверенности является самой распространенной нотариально удостоверяемой сделкой и одним из наиболее часто совершаемых нотариальных действий вообще. По статистике, из 82 миллионов нотариальных действий, совершенных российскими нота­риусами в 2010 году, около 9,8 миллионов (т. е. 11,9%) составило удостоверение доверен­ности . На протяжении многих лет количество удостоверяемых нотариусами доверенностей остается стабильно высоким. Необходимость защиты прав и законных интересов участников гражданского оборота приводит к тому, что среди доверенностей, удостоверяемых российскими нотариусами, значительную часть составляют доверенности, которые по закону не требуют обязательного нотариального удостоверения. Практика показывает, что судебные и другие государственные органы зачастую рассматривают необходимость нотариального удостоверения доверенности как императивную норму, не зависящую от волеизъявления гражданина.
Обязательному нотариальному удостоверению подлежат: