Ірина САЯПІНА,
приватний нотаріус Новгородківського районного
нотаріального округу Кіровоградської області

ПОПЕРЕДНІЙ ДОГОВІР
КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ БУДИНКУ
Місто _______ ______ району ________ області, _______ дві тисячі десятого року

Ми, що нижче підписалися: з однієї сторони — ____________, ідентифікаційний номер ________, паспорт серія __ № __, місце проживання: __________, іменований далі Сторона 1, та з другої сторони — ________, ідентифікаційний номер _________, паспорт серія __ № __, місце проживання: ________, а також _______, ідентифікаційний номер ________, паспорт серія __ № __, місце проживання: ________, іменовані далі Сторона 2, разом пойменовані Сторони, розуміючи значення та зміст цього Договору, попередньо ознайомлені з вимогами цивільного законодавства щодо дійсності правочинів та правових наслідків їх учинення, уклали цей Договір про таке:
1. Ми, Сторони, зобов’язуємося у строк не пізніше «__» години «__» ____ (дата прописом) року на умовах, установлених цим Договором, укласти договір купівлі-продажу (далі — Основний договір) житлового будинку з належними до нього будівлями і спорудами, який розташований за адресою: ______ (далі — Нерухоме майно).
За Основним договором, Нерухоме майно придбавається Стороною 2, а саме ________ у спільну дольову власність, тобто по ___ (розмір частки прописом) частці кожному.
2. Нерухоме майно належить Стороні 1 на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку, посвідченого ___________. Право власності зареєстроване ____________.

ЮЛІЯ ЖЕЛІХОВСЬКА,
здобувач Хмельницького університету управління та права, магістр права, приватний нотаріус Хмельницького районного нотаріального округу
УЧАСТЬ НОТАРІУСА В ОХОРОНІ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ ЩОДО СПАДКОВОГО МАЙНА
Ще однією сферою, де можлива участь нота¬ріуса в охороні цивільних прав та інтересів, є сфера спадкування. Ми повністю підтримуємо висловлену в літературі думку, що забезпечення нотаріусом охорони спадкового майна є однією з найбільш трудомістких та складних нотаріальних дій [1, с. 268].
Інститут спадкування існує вже багато сторіч, втім прийняття нового цивільного законодавства в Україні надало цьому інституту нового імпульсу розвитку. У власності фізичних осіб стали опинятися засоби виробництва, у підприємств з’явилася можливість успадковувати земельні ділянки сільськогосподарського призначення. Разом з тим чинне цивільне законодавство значно розширило права громадян у здійсненні своїх спадкових прав, наприклад право на складання заповіту подружжя, складання секретного заповіту тощо. Значущість спадкування має своїм корінням відносини власності, адже кожен із власників може здійснювати розпорядження своїм майном на випадок своєї смерті — скласти заповіт [2, с. 8–11]. Спадкоємці набувають право власності на майно спадкодавця і в разі спадкування за законом. Таким чином, реалізується одне з конституційних прав громадян України — право на власність і стосовно спадко¬ємців, і стосовно спадкодавців.
Розглянемо юридичні категорії спадкування. Загальне поняття «спадщина» включає майнові та деякі особисті немайнові права спадкодавця та його обов’язки, які не можуть перевищувати розміру його прав [3, с. 13]. Також потребує уточнення й поняття «спадкодавець», оскільки воно в юридичній літературі пов’язується лише з переходом майна. Так, спадкодавцем визначають громадянина, майно якого після його смерті переходить у спадщину до інших осіб чи особи [4, с. 52]. Говорячи про поняття «спадкоємці» [5], варто зауважити, що згідно із законодавст¬вом України ними можуть бути як фізична особа, так і юридична особа та держава Україна (останні можуть бути спадкоємцями, якщо щодо них складено заповіт).
Законодавством України передбачено «захід», який повинен забезпечити зберігання спадкового майна від псування, розкрадання, загибелі, — це нотаріальне провадження щодо вжиття заходів з охорони спадкового майна спадкодавця [3, с. 483]. Це провадження є складовою частиною нотаріального процесу [6, с. 86], змістом якого є процесуальне оформлення переходу права власності від спадкодавця до спадкоємців, якому в цьому провадженні відведено значну роль.
Правовий зміст цього провадження полягає в тому, що на час перехідного періоду, коли фактично право власності на майно знаходиться в невизначеному та невстановленому за допомогою відповідних документів стані, потребуються відповідні заходи, спрямовані на визначення конкретних осіб, які відповідатимуть за його збереження [3, с. 483].
Ще з дореволюційних часів охоронні дії щодо спадкового майна вважалися обов’язковими, коли в складі спадщини було нерухоме майно. Заходи щодо охорони спадкового майна прий¬малися перш за все в інтересах спадкоємців, які були відсутніми при відкритті спадщини, які часто не володіли інформацією про склад спадщини та які не мали можливості просити про охорону цього майна.
У Радянському Союзі під час Великої Вітчизняної війни Пленум Верховного Суду СРСР зобов’язав нотаріальні органи при видачі свідоцтв про право на спадщину перевіряти, чи існують у померлого спадкоємці, які перебувають в складі червоної армії чи військово-морського флоту, чи проживають на території, окупованій загарбниками, чи евакуйовані у зв’язку з обставинами воєнного часу. Якщо нотаріальні органи мали інформацію про тимчасово відсутніх спадкоємців, вони були зобов’язані вжити заходів щодо охорони спадкового майна.
Під вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна слід розуміти комплекс організаційно-правових заходів, спрямованих на його збереження, що здійснюються нотаріусом (органом місцевого самоврядування), зберігачем (охоронцем, банком, музеєм тощо), виконавцем заповіту і тривають переважно від моменту проведення опису спадкового майна до прийняття спадщини спадкоємцями. Водночас поняття «охорона спадкового майна» можна розглядати й у вужчому розумінні. Зокрема, у вузькому розумінні цього слова охорона спадкового майна — це створення зберігачем таких умов збереження спадкового майна, які протягом установленого законодавст¬вом періоду повинні повністю виключити можливість порушення його цілісності, кількісного зменшення та зниження показників якості.
Метою такої нотаріальної дії, як вжиття заходів щодо охорони спадкового майна, є забезпечення його збереження, а також запобігання його можливому псуванню, загибелі чи розкраданню. Поряд із поняттям «охорона спадкового майна» вживається також поняття «вжиття заходів щодо охорони спадкового майна». Під ним розуміється система обов’язкових, і як правило, термінових та невідкладних дій організаційно-правового характеру (включаючи його передачу на відповідальне зберігання), спрямованих на забезпечення збереження спадкового майна, проведення яких законодавцем покладено виключно на нотаріуса чи посадову особу органів місцевого самоврядування. Тобто вжиття заходів щодо охорони спадкового майна розглядається як початкова стадія процесу охорони спадкового майна та водночас як її складова.
Охорона спадкового майна здійснюється в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів спадкодавця. Також згідно з ч. 5 ст. 1277 ЦК України охороні до визнання його відумерлим підлягає також спадкове майно, яке не прийняте спадкоємцями.
Порядок здійснення охорони спадкового майна врегульовано главою 6 Закону України «Про нотаріат», а також в інших нормативно-правових актах. Згідно із Законом України «Про нотаріат» підставою для вжиття заходів щодо охорони спадкового майна є повідомлення (письмова заява, що містить інформацію щодо місця відкриття спадщини, місцезнаходження спадкового майна, банківських рахунків тощо і прохання вжити заходів щодо охорони всього чи конкретного майна) установ, підприємств, організацій, громадян, рішення суду щодо оголошення фізичної особи померлою [7, с. 20–23].
За порядком вчинення процес охорони спадкового майна можна віднести до багатоетапних [6, с. 205], що надає можливість встановити певну послідовність вчинення та зміст кожного етапу.
Логічним є виділення трьох етапів прова¬дження, а саме:

ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ
«АСОЦІАЦІЯ НОТАРІУСІВ МІСТА ХАРКОВА ТА ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ»

61002, м. Харків, вул. Ольмінського, буд. 6
код ЄДРПОУ 24275948, п/р. 2600800119855 в АТ «РЕГІОН­БАНК»
у м. Харкові, МФО 351254
(057) 714­27­90, (057) 714­27­89

 

«30» червня 2015 р. № 16

Міністру юстиції України Петренку П.Д Раді Нотаріальної палати України

 

Експрес-аналіз
процедури організації стажування уповноваженими посадовими особами органу місцевого самоврядування в державній нотаріальній конторі або у приватного нотаріуса з питань оформлення спадкових справ — законодавчі проблеми реалізації

20 жовтня 2014 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 1709-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо деяких питань спадкування» (далі — Закон), який набуває чинності 01.01.2016 та передбачає можливість звернення громадян у сільській місцевості до сільських селищних рад за оформленням спадщини, а також відповідно права сільських та селищних рад на оформлення спадщини за певних умов.

25 травня 2015 року наказом Міністерства юстиції України № 779/5 було затверджено Порядок проходження уповноваженими посадовими особами органу місцевого самоврядування стажування в державній нотаріальній конторі або у приватного нотаріуса з питань оформлення спадкових прав (далі — Порядок), який набуває чинності одночасно із Законом.

Відповідно до п. 2 Порядку уповноважена посадова особа органу місцевого самоврядування для отримання свідоцтва про право на вчинення нотаріальних дій щодо оформлення спадкових прав повинна пройти стажування протягом одного року в державній нотаріальній конторі або у приватного нотаріуса та успішно скласти іспит у комісії з питань складення іспиту із спадкового права посадовими особами органів місцевого самоврядування.

Згідно з п. 3 Порядку до стажування допускаються дієздатні особи, які мають вищу юридичну освіту та стаж роботи у галузі права не менше трьох років.

Керівником стажування може бути державний нотаріус, який має стаж роботи нотаріусом не менше п’яти років та до якого не застосовувались дисциплінарні стягнення протягом останнього року роботи, або приватний нотаріус, який має стаж роботи нотаріусом не менше п’яти років та діяльність якого не зупинялась протягом останнього року роботи (п. 12 Порядку).

Обов’язки керівника стажування містяться в п. 17 Порядку:

простажувати стажиста протягом встановленого законодавством строку;

скласти індивідуальний план стажування;

забезпечувати умови праці, необхідні для проходження стажування та набуття необхідних знань, умінь та навичок з оволодіння чинним законодавством про нотаріат в частині оформлення спадкових прав;

організувати працю стажиста, забезпечити безпечні і нешкідливі умови праці;

обладнати робоче місце відповідно до вимог нормативних актів про охорону праці;

надавати повсякденну допомогу стажисту в набутті професійних знань і практичних навичок;

контролювати виконання індивідуального плану стажування;

після вивчення кожного питання індивідуального плану стажування проводити співбесіду зі стажистом для визначення рівня його знань.

За результатами проходження стажування керівник стажування складає висновок про проходження стажування і подає його на затвердження начальнику управління юстиції (п. 19 Порядку).

Реалізація цілей цього нормативного акта щодо забезпечення набуття працівниками органів місцевого самоврядування кваліфікаційного рівня, достатнього для вчинення окремих нотаріальних дій (оформлення спадщини), на практиці буде практично неможливою з огляду на такі аргументи.

Розглянемо можливість проходження стажування у державних нотаріальних конторах.

Для усвідомлення попередньої тези достатньо просто взяти приклад по окремому району, прорахувати, скільки там є сільських, селищних рад, скільком особам необхідно пройти таке стажування, і де це можна зробити, якщо обслуговує територію цього району певна кількість державних нотаріальних контор.

Навіть якщо у районі дві державні нотаріальні контори, то керівник стажування може проводити стажування згідно з п. 13 Порядку лише одного стажиста. А враховуючи, що більшість районних державних нотаріальних контор є односкладовими, то проходження стажування не досягне свої мети у зв’язку з тим, що нікому у державних нотаріальних конторах буде проводити таке стажування.

Тому постає питання «добровільного» стажування зазначених осіб у приватних нотаріусів, які відповідають вимогам зазначеного Порядку.

На підставі норм права, які регулюють нотаріальну діяльність, розглянемо можливість участі приватного нотаріату у забезпеченні належних кваліфікаційних вимог працівників органів місцевого самоврядування.

Проаналізувавши положення Порядку щодо обов’язків керівника стажування, можна дійти висновку, що приватний нотаріус (а в багатьох організаційних питаннях це стосується і державного нотаріуса) не може надати згоду бути керівником стажування без порушення норм чинного законодавства, яке безпосередньо регулює нотаріальну діяльність, відпрацювання законодавства про працю, відповідних норм Конституції України:

І. Необхідно враховувати норми Положення про вимоги до робочого місця (контори) приватного нотаріуса та здійснення контролю за організацією нотаріальної діяльності, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 23.03.2011 р. № 888/5.

Так, згідно з п.п. 7.1.1 п.п. 7.1 п. 7 вказаного Положення у приміщенні, яке є робочим місцем приватного нотаріуса, не можуть перебувати, здійснювати професійну діяльність особи, діяльність яких не пов’язана з учиненням нотаріальних дій чи наданням додаткових послуг правового чи технічного характеру, крім осіб, які за договорами (угодами, контрактами) з приватним нотаріусом виконують роботи із забезпечення діяльності приватного нотаріуса (установлення та обслуговування оргтехніки, охоронного обладнання тощо).

Отже, постає наявна правова колізія щодо законності перебування та роботи такого стажиста у приміщенні, яке є робочим місцем приватного нотаріуса.

Звісно, діяльність стажиста повинна стосуватись лише виконання плану стажування, а не участі у діяльності нотаріуса. Але така особа постійно перебуватиме у приміщенні — її просто неможливо абсолютно ізолювати, і тим чи іншим чином їй буде відома інформація, що становить нотаріальну таємницю.

Також нотаріусу потрібно обов’язково виконати п.п. 7.5.2 п.п. 7.5 п. 7 цього Положення, де чітко вказано, що для роботи з документами особи, які працюють з приватним нотаріусом на підставі цивільно-правового чи трудового договору і які є технічним персоналом, та помічники повинні перебувати у відокремленій, належно пристосованій до умов роботи та дотримання нотаріальної таємниці кімнаті.

ІІ. Після організації робочого місця стажиста настає етап безпосередньо стажування, який також передбачає чималу активну участь нотаріуса. Так, виконання наведених вище обов’язків керівника стажування (таких як: складення індивідуального плану стажування; надання повсякденної допомоги стажисту в набутті професійних знань і практичних навичок; проведення співбесіди зі стажистом після вивчення кожного питання індивідуального плану стажування і т.п.) потребує багато часу та кропіткої щоденної праці, і це однаковою мірою стосується як державного, так і приватного нотаріуса.

Необхідно взяти до уваги, що при цьому нотаріус має приділяти достатньо часу для належного і якісного вчинення нотаріальних дій, виконання функцій державного реєстратора та здійснення фінансового моніторингу.

Крім того, відповідно до п.п. 7.2.2 приватний нотаріус має здійснювати прийом громадян в окремому робочому кабінеті.

Оскільки прийом громадян проводиться не менше п’яти годин на день і п’яти робочих днів на тиждень, то про яку якість стажування можна говорити, не порушуючи вимог законодавства щодо тривалості робочого дня. Отже, нотаріус повинен або порушувати вимоги законодавства про працю або вимоги Закону України «Про нотаріат».

Не менш важливим є людський фактор: не кожен має викладацькі здібності, вміння та навички доступно пояснювати, навчати.

IІІ. Можна дійти висновку, що набуття статусу керівника стажування потягне за собою значне фінансове, фізичне і моральне навантаження і потребуватиме від нотаріуса чимало особистих зусиль та часу. Отже, цілком логічним є закріплення норми щодо обов’язкової наявності згоди нотаріуса бути керівником стажування (абз. 7 п. 6 Порядку), але при цьому повністю відсутні механізми дотримання норм конституційного, трудового та соціального захисту як самого нотаріуса, так і стажиста.

ІV. Слід враховувати і те, що відповідно до ст. 8 Закону України «Про нотаріат» обов’язок дотримання нотаріальної таємниці поширюється також на осіб, яким про вчинені нотаріальні дії стало відомо у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків чи іншої роботи, на осіб, залучених для вчинення нотаріальних дій у якості свідків, та на інших осіб, яким стали відомі відомості, що становлять предмет нотаріальної таємниці.

Важко уявити, яким чином має відбуватись процес стажування, оскільки крім обставин, зазначених в розділі ІІ цього експрес-аналізу, нотаріус відповідно до вимог ч. 2 ст. 8 Закону України «Про нотаріат» не має права допускати цього стажиста до своїх документів, бо стажист не входить до кола суб’єктів, що мають доступ до нотаріальної таємниці.

V. Так, нотаріус, який буде керівником стажування, повинен насамперед обладнати робоче місце стажиста: виділити відповідну площу, обладнати робоче місце меблями, комп’ютерною технікою, дотримуючись при цьому вимог нормативних актів про охорону праці, та забезпечити безпечні і нешкідливі умови праці.

Тобто виходячи з формулювання норм Порядку, нотаріус за свої кошти і без будь-якої компенсації має понести витрати на організацію робочого місця стажиста.

Тому було б логічно, якби стажування фінансувалося територіальною громадою.

При цьому слід враховувати, що Порядок не може встановлювати додаткових обов’язків для нотаріуса, крім тих, що передбачені ст. 5 Закону України «Про нотаріат». Інші обов’язки нотаріуса відповідно до наведеної норми встановлюються законом, у зв’язку з чим слід зазначити, що жодний закон не встановлює обов’язку щодо стажування нотаріусом.

VI. Відповідно до п. 4 наказу Міністерства юстиції України від 25.05.2015 № 779/5 за уповноваженою посадовою особою (далі — стажист), направленою на стажування органом місцевого самоврядування, зберігається місце роботи (посада) і проводяться виплати, передбачені законодавством. Тобто час стажування, незалежно від того, наскільки якісно та відповідально стажист виконує свої обов’язки, його довгострокову «відпустку» органи місцевого самоврядування фактично будуть оплачувати з податків, які сплачують громадяни та які зараховуються до місцевого бюджету.

Як уже зазначалося вище, обов’язок дотримання нотаріальної таємниці поширюється також на осіб, яким про вчинені нотаріальні дії стало відомо у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків чи іншої роботи. В такому випадку, з метою дотримання вимог ст. 8 Закону України «Про нотаріат», необхідно укладати трудовий договір між керівником стажування та стажистом, незважаючи на те, що укладання такого договору Порядком не передбачено.

Як відомо, нотаріус не може займатися підприємницькою, адвокатською діяльністю, бути засновником адвокатських об’єднань, перебувати на державній службі або службі в органах місцевого самоврядування, у штаті інших юридичних осіб, а також виконувати іншу оплачувану роботу, крім викладацької, наукової і творчої діяльності.

Визначення поняття «викладацька діяльність» наведено у постанові Верховного Суду України (далі —  ВСУ) «Про закриття провадження у справі у зв’язку з відсутністю складу корупційного правопорушення» від 21 березня 2008 року (слід зазначити, що посилання на практику ВСУ є дещо умовним, адже згідно з Конституцією акти судової влади не є нормативними (лише де-факто в рамках судового провадження). Існують серед державних органів і науковців думки (з обґрунтуванням), що викладацька діяльність — це професійна діяльність викладачів (читання лекцій, проведення семінарів тощо), елемент педагогічної діяльності.)

За визначенням цієї постанови викладацька діяльність — це процес надання знань, формування вмінь і навичок з різних напрямів освіти, розвитку інтелектуальних і творчих здібностей, фізичних якостей відповідно до задатків та запитів особи — учнів, студентів, стажерів, аспірантів, ад’юнктів, докторантів тощо.

Це правило поширюється як на державний, так і на приватний нотаріат.

Крім того, приватний нотаріус вправі укладати цивільно-правові та трудові договори (ст. 24 Закону України «Про нотаріат»).

Таким чином, нотаріус, як державний, так і приватний, з метою надання правового статусу знаходження стажиста на робочому місці нотаріуса повинен укласти цивільно-правовий договір зі стажером на надання останньому знань, формування вмінь і навичок практичного досвіду та професійного рівня щодо вчинення нотаріальних дій з питань оформлення спадкових прав, а стажист повинен належним чином оплатити викладацьку діяльність нотаріуса.

У цьому випадку дохід, отриманий нотаріусом за викладацьку діяльність, є доходом фізичної особи і обкладається всіма податками та зборами (податок з доходу фізичної особи, ЄСВ, військовий збір) з повними наслідками постановки на всі обліки та подання відповідної звітності за вказаного стажиста.

Також доречно озвучити й іншу думку. Зважаючи на законодавчу невизначеність поняття викладацької діяльності і беручи до уваги позицію, що це діяльність викладачів, дії нотаріуса на виконання цивільно-правого договору в такому випадку будуть поза законом. Крім того, нотаріус здійснює свою діяльність на основі спеціально-дозвільного типу правового регулювання — дозволено те, що передбачено законом. Укладення цивільно-правових договорів спрямовано на забезпечення професійної діяльності нотаріуса, а не надання ним додаткових послуг, які за своєю суттю навіть не є правовою допомогою. Крім того, процес підвищення кваліфікації стажерів з органів місцевого самоврядування характеризується адміністративною процедурою і про свободу договору та інші елементи договірного права тут говорити складно. Також можна говорити про певну фіктивність такого договору, адже він спрямований на досягнення не цивільно-правових, а публічно-правових результатів у формі подальшої можливості службовців місцевої влади вчиняти нотаріальні дії. Загалом, можна знаходити аргументи на користь можливості укладення названих цивільно-правових договорів, але можна знайти аргументи проти. Головне, що такий стан справ здатний спричинити проблеми для нотаріусів у вигляді звинувачень у порушенні законодавства.

На нашу думку, будь-який варіант не вирішить законність перебування стажиста в приміщенні нотаріальної контори та надання доступу до документів, що становлять нотаріальну таємницю, оскільки п.п. 7.1.1 Положення про вимоги до робочого місця (контори) приватного нотаріуса та здійснення контролю за організацією нотаріальної діяльності, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 23.03.2011 № 888/5 (зі змінами), забороняється перебування у приміщенні осіб, діяльність яких не пов’язана з учиненням нотаріальних дій чи наданням додаткових послуг правового чи технічного характеру, пов’язаних з ними.

VІI. При цьому всім варто пам’ятати основні і непорушні норми Конституції України.

Так, відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Основними законодавчими актами, які регулюють питання оплати праці, є Закон України «Про оплату праці» та Кодекс законів про працю України; використання примусової праці забороняється; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

З усього видно, що народні депутати, котрі подавали на розгляд Верховної Ради законопроект щодо залучення органів місцевого самоврядування до вчинення таких дій, як видача свідоцтв про право на спадщину, не тільки не врахували процедурні кроки, що здійснюються нотаріусом задля оформлення спадкових прав громадян та пов’язані з цим реєстраційні дії, але також не вивчили організацію роботи державних нотаріальних контор, багато з яких самі потребують поліпшення умов і щодо приміщень, і щодо заробітних плат, вже не кажучи про організацію роботи приватних нотаріусів.

Підсумовуючи викладене вище, слід констатувати відсутність законодавчих механізмів, які б надали можливість законного стажування працівників органів місцевого самоврядування, а також не врегульований аспект фінансового забезпечення такого стажування.

Також невідомо, яким чином має формуватися комісія з питань складення іспиту із спадкового права посадовими особами органів місцевого самоврядування. Зрозуміло, що вона має складатися із фахівців спадкового права. Ними можуть бути особи, які практикують спадкове право, — нотаріуси та (або) теоретики-науковці.

Отже, висновок про те, що впровадження зазначених змін щодо оформлення спадщини органами місцевого самоврядування не потребують жодних витрат із бюджету є або хибним, або умисно спотвореним.

Якщо витрати не нестиме Державний бюджет, то їх нестимуть місцеві бюджети.

Слід також враховувати, що адміністративний збір за проведення державної реєстрації прав на нерухоме майно направляється до Державного бюджету, а державне мито в 34 гривні за свідоцтво не зможе окупити утримання «спеціаліста» зі спадщини у сільській раді навіть на мінімальну заробітну плату.

Закон, який прийнято без урахування всієї сукупності норм законодавства щодо оформлення спадщини і в передвиборчий період до Верховної Ради, крім витрат з бюджетів органів місцевого самоврядування, не гарантує жодного спрощення щодо реалізації прав громадян.

На нашу думку, Міністерство юстиції України за підтримки Нотаріальної палати України просто зобов’язано прийняти до уваги резолюцію Генеральної Ради Міжнародного союзу нотаріату (Стамбул, Туреччина, 17 травня 2015 року) стосовно Закону України від 20 листопада 2014 року № 1709-VII та терміново розробити законопроект щодо скасування прийнятого Закону у частині оформлення спадщини органами місцевого самоврядування. Ще є час та можливість запобігти чималим витратам із бюджету і не породжувати у людей надії, які у результаті будуть реалізовуватися в судах України.

З повагою
Президент
Громадської організації
«Асоціація нотаріусів
міста Харкова та Харківської області»                    В.М. Марченко

 

ІННА СПАСИБО-ФАТЄЄВА,
доктор юридичних наук, професор кафедри цивільного права № 1 Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», член-кореспондент Національної академії правових наук України
ВОЛОДИМИР МАРЧЕНКО,
нотаріус, шеф-редактор науково-практичного журналу «Мала енциклопедія нотаріуса», член Консультативно-методичної ради при Департаменті нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань при Міністерстві юстиції України
ПІДСТАВИ ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
Cтаття 346. Підстави припинення права власності
1. Право власності припиняється у разі:
відчуження власником свого майна;
відмови власника від права власності;
припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;
знищення майна;
викупу пам’яток культурної спадщини;
примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону;
виключено;
звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;
реквізиції;
конфіскації;
припинення юридичної особи чи смерті власника.
2. Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.
1. Загальні засади припинення права власності
1.1. Право власності, як правило, припиняється з одночасним набуттям цього права іншою особою. Адже, зазвичай, у всякої речі є власник.
Як правило, так буває при похідних підставах набуття права власності, коли має місце його перехід від відчужувача до набувача. Наприклад, за договором купівлі-продажу в продавця право власності на річ припиняється, але одночасно воно виникає в покупця. При цьому немає жодного проміжку часу, коли на таку річ не було б ні в кого права власності. Втім, аналогічно й при реквізиції і конфіскації, внаслідок чого право власності набувається державою.
1.2. Натомість право власності може припинятись і без його виникнення в іншої особи, наприклад, при споживанні речі, її знищенні внаслідок стихійного лиха тощо. Однак правило залишається тим самим: «є річ — є право на неї; немає речі — немає й права на неї». Інакше й не може бути, оскільки річ є об’єктом права власності, за відсутності якого про право йтися не може.
1.3. Як правило, припинення права власності настає за волею власника (передача речей за договором, їх споживання).
Однак не виключаються й випадки припинення права власності поза його волею (націоналізація, конфіскація, реквізиція, звернення стягнення на майно боржника). Підставою для такого припинення є або законодавчий акт, або акт органу державної влади, органу влади АРК чи органу місцевого самоврядування, або судове рішення.
До припинення права власності призводить і відмова власника від своєї речі, коли він її викинув, загубив (якщо надії на її повернення немає).
1.4. У ч. 1 коментованої статті наводяться підстави припинення права власності, більшість з яких регулюється в наступних статтях ЦК України. Так, у ст. 347 йдеться про відмову від права власності; в ст. 348 — про припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; в ст. 349 ЦК — про знищення майна; ст. 350 ЦК — про викуп земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, приватної власності для суспільних потреб чи їх примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності; ст. 351 ЦК — про припинення права власності на нерухоме майно у зв’язку з викупом для суспільних потреб чи примусовим відчуженням з мотивів суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; в ст. 352 ЦК — про викуп пам’яток культурної спадщини; в ст. 353 ЦК — про реквізицію; в ст. 354 ЦК — про конфіскацію (відповідно див. коментар до названих статей). Окремо ж не піддані регулюванню такі підстави припинення права власності, як відчуження власником свого майна, звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника та припинення юридичної особи чи смерть власника, які будуть прокоментовані в наступних пунктах коментаря до цієї статті.
1.5. Наведений перелік не є вичерпним, оскільки в ч. 2 ст. 346 ЦК зазначається, що право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.
2. Відчуження власником свого майна

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ
УКРАЇНИ

вул. Городецького, 13, м. Київ, 01001

Тел.: +380 44 278­37­23, факс: +380 44 271­17­83

E­mail: themis@minjust.gov.ua

http://www.minjust.gov.ua

Код ЄДРПОУ 00015622

16.01.2016 № 308/8/32-16

На №__________________

 

Щодо законодавчих змін у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень

Начальникам Головних територіальних управлінь юстиції в областях та місті Києві

 

Міністерство юстиції України у зв’язку з набранням чинності з 01 січня 2016 року нової редакції Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі — Закон) та постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», якою, зокрема, затверджено Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі — Порядок), та з метою напрацювання єдиної практики застосування законодавства у відповідній сфері просить довести до відома органів державної реєстрації, утворених Міністерством юстиції України, та суб’єктів державної реєстрації, визначених цим Законом, таку інформацію.

Відповідно до підпункту 4 пункту 3 вказаної постанови Кабінету Міністрів України надання послуг у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі — державної реєстрації прав) до впровадження програмного забезпечення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі — ДРРП), створеного відповідно до Закону та інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до нього, здійснюється відповідно до законодавства за допомогою чинного програмного забезпечення ДРРП.

На сьогодні Міністерством юстиції України проводиться робота з приведення нормативно-правових актів у відповідність до норм Закону, розроблення нових нормативно-правових актів, спрямованих на реалізацію його положень, а також здійснюється доопрацювання програмного забезпечення ДРРП та веб-порталу Міністерства юстиції України.

При цьому прийняття деяких нормативно-правових актів, спрямованих на реалізацію положень Закону, нерозривно пов’язане з доопрацюванням та впровадженням програмного забезпечення ДРРП та веб-порталу Міністерства юстиції України.

а) Пунктом 7 Порядку передбачено, що уповноважена особа суб’єкта державної реєстрації прав, нотаріус або його помічник за допомогою програмних засобів ведення ДРРП формує та роздруковує заяву у двох примірниках, на якій заявник (за умови відсутності зауважень до відомостей, зазначених у ній) та особа, яка сформувала таку заяву, проставляють підписи. Один примірник заяви надається заявникові, а другий долучається до документів, поданих для державної реєстрації прав.

Після проставлення підписів на заяві уповноважена особа суб’єкта державної реєстрації прав, нотаріус або його помічник реєструє заяву в базі даних заяв.

Враховуючи наведене, до впровадження зазначеного програмного забезпечення прийняття заяв здійснюється шляхом їх формування за допомогою програмного забезпечення автоматизованого робочого місця (далі —АРМ) «Державний реєстратор» (державними реєстраторами органів державної реєстрації, суб’єктів державної реєстрації) та АРМ «Нотаріус» (нотаріусами) за посиланням http://register.informjust.ua/rst, що є складовою частиною програмного забезпечення ДРРП. У разі коли заявник виявив бажання в отриманні картки прийому заяви, така карта також обов’язково видається заявнику. Порядок формування та реєстрації заяви у сфері державної реєстрації прав відображено у додатку 1.

При цьому звертаємо увагу, що наказ Міністерства юстиції України від 17 квітня 2012 року № 595/5 «Про впорядкування відносин, пов’язаних із державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 20 квітня 2012 року за № 590/20903, діє до затвердження нових форм заяв у сфері державної реєстрації права відповідно до Закону, а тому заяви у сфері державної реєстрації прав та картка прийому заяви оформлюються відповідно до затверджених форм.

б)  Абзацом другим пункту 18 Порядку передбачено, зокрема, що у разі проведення державної реєстрації речових прав, що є похідними від права власності, одночасно з проведенням державної реєстрації права власності на таке майно державним реєстратором приймається одне рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації.

Задля реалізації зазначеної норми Порядку за допомогою чинного програмного забезпечення ДРРП державний реєстратор приймає одне рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, яке передбачає відкриття розділу в ДРРП, та на підставі такого рішення відкриває відповідний розділ, вносить до такого розділу записи по право власності та записи про інші речові права.

При цьому звертаємо увагу, що шаблони рішень державного реєстратора, що містяться в ДРРП, у зв’язку зі змінами в законодавстві мають редагуватися безпосередньо державним реєстратором під час прийняття відповідних рішень.

в)  Законом та Порядком не передбачено видачу свідоцтв про право власності на нерухоме майно на відміну від законодавства, що діяло до 01 січня 2016 року.

При цьому Порядком ведення Державного реєстру прав на нерухоме майно, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня з 2011 року № 1141, передбачено, що до ДРРП в обов’язковому порядку вносяться відомості про підставу для виникнення права власності.

У випадках проведення державної реєстрації права власності з видачею відповідного свідоцтва до 01 січня 2016 року саме відомості про видане свідоцтво вносилися до відомостей про підставу для виникнення права власності.

Водночас на сьогодні, як і до 01 січня 2016 року, для проведення державної реєстрації прав безумовно подаються документи, на підставі яких така реєстрація проводиться. Так, за загальним правилом для державної реєстрації права власності на новозбудований об’єкт нерухомого майна подаються документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта, технічний паспорт на об’єкт нерухомого майна та документ, що підтверджує присвоєння об’єкту нерухомого майна адреси (крім випадків надання відомостей про кадастровий номер земельної ділянки, на якій розташований індивідуальний (садибний) житловий будинок, садовий, дачний будинки).

Тож до відомостей про підставу для виникнення права власності слід вносити документи, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності.

г)  Відповідно до положень статті 18 Закону державна реєстрація прав завершується формуванням інформації з Державного реєстру прав для подальшого використання її заявником.

Абзацом першим пункту 22 Порядку передбачено, що після внесення відомостей до ДРРП державний реєстратор за допомогою програмних засобів ведення ДРРП формує інформацію з нього, яка розміщується на веб-порталі Міністерства юстиції України для доступу до неї заявника з метою її перегляду та з урахуванням строку державної реєстрації, за який сплачено реєстраційний збір, її завантаження і друк.

Водночас, як зазначалося вище, на сьогодні проводиться робота, направлена на запровадження функціонування програмного забезпечення ДРРП та веб-порталу Міністерства юстиції України, а тому до запровадження функціонування такого порталу надання інформації з ДРРП здійснюється державним реєстратором у паперовій формі у формі інформаційної довідки.

Оскільки державна реєстрація прав здійснюється відносно певного об’єкта нерухомого майна, об’єкта незавершеного будівництва, доцільним є формування інформаційної довідки за об’єктом нерухомого майна.

Інформаційна довідка формується за допомогою програмного забезпечення АРМ «Державний реєстратор» (державними реєстраторами органів державної реєстрації, суб’єктів державної реєстрації) та АРМ «Нотаріус» (нотаріусами) за посиланням http://register.informjust.ua/rst, що є складовою частиною програмного забезпечення ДРРП. Підставою для формування відповідної інформаційної довідки з ДРРП зазначається номер заяви, за якою проводилася державна реєстрація прав. Порядок формування інформаційної довідки з ДРРП відображено у додатку 2.

При цьому звертаємо увагу, що відповідно до Порядку інформація з ДРРП за бажанням заявника може бути надана у паперовій формі уповноваженою особою суб’єкта державної реєстрації прав, нотаріусом або його помічником з урахуванням строку державної реєстрації, за який сплачено реєстраційний збір, шляхом її друку за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав на аркушах паперу форматом А4 (210 х 297 міліметрів) без використання спеціальних бланків, проставлення підпису та печатки державного реєстратора (абзац другий пункту 22).

Саме тому інформаційні довідки з ДРРП видаються без використання спеціальних бланків, проставлення підпису та печатки державного реєстратора.

Також інформуємо, що Порядком не передбачено вчинення державним реєстратором певних дій, спрямованих на розміщення інформації з ДРРП за результатом проведеної державної реєстрації прав на веб-порталі Міністерства юстиції України, для доступу до неї заявника. Таке розміщення інформації відбуватиметься автоматично за допомогою програмних засобів ведення ДРРП.

д)  Відповідно до статті 9 Закону державним реєстратором є, зокрема, державний виконавець у разі державної реєстрації обтяжень, накладених під час примусового виконання рішень відповідно до закону.

На виконання норм Закону пунктами 35, 36 Порядку передбачається, що державна реєстрація обтяжень, накладених під час примусового виконання рішень відповідно до закону, проводиться державним виконавцем без подання заяви заявником.

Державний виконавець за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав формує заяву в електронній формі з обов’язковим долученням до неї електронних копій оригіналів документів, необхідних для такої реєстрації, виготовлених шляхом сканування, або оригіналів електронних документів з обов’язковим накладенням власного електронного цифрового підпису.

Водночас, як зазначалося вище, на сьогодні проводиться робота, направлена на запровадження функціонування програмного забезпечення ДРРП, а тому до запровадження функціонування програмного забезпечення ДРРП відповідно до Закону, яке передбачатиме, зокрема, проведення державної реєстрації державним виконавцем без формування та реєстрації відповідної заяви, державна реєстрація обтяжень, накладених під час примусового виконання рішень відповідно до закону, здійснюється державними реєстраторами органів державної реєстрації, утворених Міністерством юстиції України, за заявами у сфері державної реєстрації прав, поданими уповноваженими на те заявниками.

Відповідно до статті 9 Закону державним реєстратором є громадянин України, який має вищу освіту за спеціальністю правознавство, відповідає кваліфікаційним вимогам, встановленим Міністерством юстиції України, та перебуває у трудових відносинах з суб’єктом державної реєстрації прав, нотаріус та державний виконавець.

При цьому Закон розмежовує повноваження нотаріуса як державного реєстратора у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва, так і державного реєстратора без вчинення нотаріальних дій.

Так, абзацами першим, четвертим та п’ятим частини п’ятої статті 3 Закону встановлено, що державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться незалежно від місцезнаходження нерухомого майна в межах Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя, крім державної реєстрації права власності та інших речових прав, що проводиться нотаріусами незалежно від місцезнаходження нерухомого майна.

Державна реєстрація прав проводиться за заявами у сфері державної реєстрації прав будь-яким державним реєстратором з урахуванням вимог, встановлених абзацами першим – третім цієї частини, крім випадку, передбаченого абзацом п’ятим цієї частини.

Державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію.

Аналогічне розмежування містить і стаття 19 Закону. Так, державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться у строк, що не перевищує п’яти робочих днів.

Державна реєстрація права власності на підприємство як єдиний майновий комплекс проводиться у строк, що не перевищує 14 робочих днів.

Державна реєстрація обтяжень речових прав проводиться у строк, що не перевищує 24 годин, крім вихідних та святкових днів, з моменту прийняття заяви.

Державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії нотаріусом проводиться після завершення такої дії у межах строків, встановлених частинами першою та другою цієї статті (частини перша – третя).

Тобто Законом чітко розмежовано строки проведення державної реєстрації прав у результаті вчинення нотаріальних дій з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва та проведення державної реєстрації прав без вчинення нотаріальних дій.

При цьому проведення державної реєстрації прав у результаті вчинення нотаріальної дії проводиться після завершення такої дії. Але з метою уникнення різного розуміння поняття «після вчинення нотаріальної дії», наприклад, через десять хвилин, через день чи тиждень після вчинення нотаріальної дії, законодавцем було встановлено термін, за межі якого не може виходити нотаріус здійснюючи відповідну державну реєстрацію прав. Такий термін «межі дозволеного» визначається, виходячи з загальних строків, установлених для державної реєстрації прав.

Підпунктами 1, 5 частини першої статті 34 Закону встановлено, що за державну реєстрацію прав справляється адміністративний збір у такому розмірі:

за державну реєстрацію права власності на нерухоме майно (крім випадків державної реєстрації права власності на підприємство як єдиний майновий комплекс) у строк, визначений статтею 19 цього Закону, — 0,1 розміру мінімальної заробітної плати;

за державну реєстрацію права власності на підприємство як єдиний майновий комплекс у строк, визначений статтею 19 цього Закону, — 1 мінімальна заробітна плата;

5)  за державну реєстрацію обтяжень у строк, визначений статтею 19 цього Закону, — 0,05 розміру мінімальної заробітної плати.

Усі інші розміри адміністративного збору, передбачені частиною першою статті 34, не містять посилання на строки, передбачені статтею 19, а встановлюють нові, більш скорочені строки.

При цьому частиною п’ятою статті 19 передбачається, що забороняється видавати заявнику документи за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав у строки, менші ніж ті, з урахуванням яких ним сплачено адміністративний збір за державну реєстрацію прав відповідно до частини першої статті 34 Закону.

Враховуючи вищенаведені норми Закону, у Порядку, а саме у пункті 22, передбачається надання заявнику інформації з ДРРП з урахуванням строків, за які сплачено адміністративний збір, крім випадків, коли державна реєстрація прав проводиться у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва, оскільки така реєстрація проводиться після вчинення відповідної нотаріальної дії.

Відповідно до Закону, у редакції, що діяла до 01 січня 2016 року, державна реєстрація прав власності, реєстрація яких проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчиняється така дія (абзац другий частини п’ятої статті 3).

Вказана норма не кореспондувалася з частиною шостою цієї ж статті, якою передбачалося, що будь-які правочини щодо нерухомого майна (відчуження, управління, іпотека тощо) вчиняються, якщо право власності чи інше речове право на таке майно зареєстровано згідно з вимогами цього Закону, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті та статтею 4-1 цього Закону, та мала на меті уникнення необґрунтованого звернення до органів державної реєстрації прав перед вчиненням нотаріальних дій з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва на «початку» запровадження нової системи державної реєстрації прав у січня 2013 року.

На сьогодні Закон та Порядок не містить норм щодо проведення державної реєстрації прав, які виникли до 01 січня 2013 року перед вчиненням нотаріальної дії.

Враховуючи наведене, у разі якщо право власності належним чином зареєстровано до 01 січня 2013 року відповідно до законодавства, що діяло на момент такої реєстрації, у тому числі на паперових носіях, для вчинення нотаріальної дії з відповідним майном державна реєстрація права власності «за продавцем» не здійснюється.

Окремо необхідно наголосити, що Законом задля формування державної політики у сфері державної реєстрації прав на єдиних нормативно-правових та методологічних засадах розмежовано повноваження Міністерства юстиції України та його територіальних органів у відповідній сфері.

З метою приведення у відповідність до Закону підзаконних нормативно-правових актів Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 25 грудня 2015 року № 1129 «Про внесення змін до Положення про Міністерство юстиції України». У свою чергу Міністерством юстиції України прийнято наказ від 29 грудня 2015 року № 2791/5 «Про затвердження Змін до положень про територіальні органи Міністерства юстиції України в частині реалізації повноважень у сферах державної реєстрації», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 31 грудня 2015 року за № 1668/28113.

Відповідно до вищезазначених змін здійснення нормативно-правового та методичного забезпечення діяльності у сфері державної реєстрації прав здійснюється Міністерством юстиції України. У свою чергу з метою вироблення єдиних методологічних засад проведення державної реєстрації прав, а також нормативно-правового забезпечення відповідної сфери рекомендуємо територіальним органам Міністерства юстиції України надавати інформацію про проблемні питання, які виникають під час практичного застосування законодавства, пропозиції щодо необхідних методологічних заходів, а також щодо необхідних змін до законодавства.

Перший заступник
Міністра                                                         Наталія Севостьянова

Додаток 1 до листа
від __________ року №________

Формування та реєстрація заяв

Формування та реєстрація заяв здійснюється в оновленому програмному забезпеченні Реєстру (http://register.informjust.ua/rst/index.html), в наступному порядку:

1.       Авторизація користувача в системі

2.       В переліку доступних операцій обрати операцію <Реєстрація заяви>

3.       З переліку доступних типів заяв обрати необхідний тип заяви

4.       Після вибору необхідного типу заяви відкривається форма внесення відомостей заяви

1. Здійснюється внесення відомостей

Форма внесення даних відповідних блоків заяви перебуває у згорнутому режимі. Для внесення інформації необхідно відкрити конкретну вкладку, шляхом натиснення на стрілочку напроти кожного необхідного блоку, після чого відкривається відповідна форма. Аналогічні дії потрібно виконати для повернення форми у згорнутий режим

Внесення інформації про ОНМ, для додавання ОНМ потрібно натиснути кнопку «додати» та «Додати ОНМ»

Після внесення необхідних даних про ОНМ на формі потрібно натиснути кнопку «OK»

Для внесення відомостей щодо адреси ОНМ потрібно виділити внесений ОНМ (форма виділиться сірим кольором), та натиснути кнопку «Додати» та обрати пункт «Додати адресу ОНМ»

Відкривається відповідна форма внесення даних про адресу ОНМ

Для додавання даних про суб’єкта необхідно у відповідному блоці натиснути кнопку «Додати» та обрати відповідний тип суб’єкта

Після внесення всіх необхідних даних натиснути кнопку «Ок» для збереження

Після внесення інформації про суб’єкта здійснюється внесення інформації щодо реквізитів оплати

Після внесення необхідної інформації натиснути кнопку «Застосувати» для збереження внесених даних. Аналогічно здійснюється внесення інформації щодо інших реквізитів оплати

Для внесення інформації про «Супровідні документи», необхідно на відповідній формі натиснути кнопку «Додати». Відкриється форма для заповнення даних. В полі «Тип документа» обрати необхідний тип документа та заповнити всі необхідні поля. Файл і внесені дані зберігаються автоматично, без натискання кнопки збереження

Додавання сканкопій супровідних документів можливо здійснити одним із способів:

1) прикріпити раніше відсканований файл, обравши пункт «додати файл»;

2) відсканувати документ засобами програмного забезпечення, відповідно обрати пункт «сканувати»

У разі успішного додання чи сканування файлу на формі з’явиться піктограма, що підтверджує додання файлу до заяви

1. Після внесення всіх даних до заяви в нижньому правому кутку форми потрібно натиснути кнопку «Зареєструвати»

Після реєстрації заяви система автоматично відкриває тільки що створену та зареєстровану заяву

7.       Для формування друкованої форми заяви необхідно натиснути кнопку «Виконати дію», після чого відкриється список доступних функцій

 

Після натиснення пункту «Сформувати» слід обрати необхідний документ для формування

Після натиснення «Сформувати» та «Друковану форму заяви» відкриється сформований документ — друкована форма відповідної заяви. Її можна переглянути, зберегти, роздрукувати тощо

Після натиснення «Сформувати» та «Картку прийому заяви» відкриється сформований документ — картка прийому заяви, яку можна переглянути, зберегти, роздрукувати тощо

Додаток 2 до листа
від ______ року №______

Формування інформаційної довідки

Для формування інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно необхідно обрати пункт «Інформаційна довідка з РРП»

Після вибору відкриється форма зазначення параметрів пошуку інформації: обов’язковим для заповнення є поле «Підстава отримання інформації» та хоча б один з параметрів пошуку

Інформаційну довідку за об’єктом можна сформувати зазначивши один з параметрів:

реєстраційний номер ОНМ;

кадастровий номер земельної ділянки;

адреса ОНМ

Після внесення всіх необхідних параметрів для формування Інформаційної необхідно натиснути кнопку «Сформувати»

Після натиснення кнопки «Сформувати» відкриється сформований документ —Інформаційна довідка з РРП — на якому будуть вказані задані параметри пошуку. Такий документ можна переглянути, завантажити та зберегти, роздрукувати.

ОЛЕКСІЙ ГОВОРОВ,
старший викладач спеціальної кафедри № 3 Інституту підготовки юридичних кадрів для СБ України Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
ІГОР ПІНЧУК,
доцент спеціальної кафедри № 3 Інституту підготовки юридичних кадрів для СБ України Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
ОКРЕМІ АСПЕКТИ НОРМ НОВОГО АНТИКОРУПЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ
Зі здобуттям незалежності у 1991 році Україна зіткнулась з одним із найнебезпечніших явищ суспільства, що негативно впливає на розбудову держави, — корупцією, яка лягла важким тягарем на плечі молодої країни. Першим етапом у створенні правової бази запобігання та протидії корупції була розробка та ухвалення в 1995 році Закону «Про боротьбу з корупцією». У 2006 році Україна ратифікувала Конвенцію ООН проти корупції і Кримінальну конвенцію Ради Європи про боротьбу з корупцією, таким чином взявши на себе зобов’язання вдосконалити відповідне законодавство. У червні 2009 року Верховна Рада України «пакетом» ухвалила три закони: «Про засади запобігання та протидії корупції», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» та «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень». Але початок їхньої дії був відкладений на… потім. Тим часом багатьма експертами була виявлена невідповідність деяких положень «антикорупційного пакета» нормам Конституції України, міжнародним актам щодо протидії корупції, а також здоровому глузду. Також окремі положення антикорупційних законів Конституційний Суд України визнав неконституційними. Після тривалої роботи спільними зусиллями політиків і експертів був підготовлений новий антикорупційний пакет, який був ухвалений депутатами Верховної Ради України 7 квітня 2011 року та вступив у дію з 1 липня 2011 року. Він складається із двох законів: «Про засади запобігання і протидії корупції» й «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» та в порівнянні з антикорупційним пакетом 2009 року має низку істотних новацій.
Новий Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції» (далі — Закон) змінює загальнодержавний підхід до розуміння корупції, що є прогресом.
Так, за визначенням нового Закону корупція — це використання особою, зазначеною в ч. 1 ст. 4 цього Закону (суб’єкти відповідальності за корупційні правопорушення), наданих їй службових повноважень та пов’язаних із цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, зазначеній в ч. 1 ст. 4 цього Закону, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов’язаних із цим можливостей (п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону).
Крім того, новим Законом надано тлумачення корупційного правопорушення як умисного діяння, що містить ознаки корупції, вчинене особою, зазначеною у ч. 1 ст. 4 цього Закону, за яке законом установлено кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну відповідальність (п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону).
Таке визначення понять «корупція» й «корупційні правопорушення» сформульовано чіткіше в порівнянні з попереднім і охоплює такі сфери суспільних відносин, які раніше були поза увагою держави. Слід звернути увагу на введення нової ознаки у визначення поняття «корупція» — «прийняття обіцянки/пропозиції неправомірної вигоди».
Крім понять «корупція» та «корупційне правопорушення», Законом визначено такі терміни: безпосереднє підпорядкування, близькі особи, члени сім’ї, конфлікт інтересів, неправомірна вигода.
Важливим нововведенням є суттєве розширення кола суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення: від Президента України до посадових осіб, які одержують заробітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету, юридичних та фізичних осіб. Корупціонером може бути визнана будь-яка особа, яка здійснює владні, організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські повноваження на власну користь. Це не тільки державні службовці, а й ті особи, котрі працюють у приватній сфері. Так, ст. 4 Закону визначає:

ВІКТОРІЯ ГОЛОБОРОДЬКО,
кандидат юридичних наук, приватний нотаріус Севастопольського міського нотаріального округу
ДОВІРЕНОСТІ ІЗ-ЗА КОРДОНУ
Достатньо часто в нотаріальній практиці трап­ляються випадки, коли за вчиненням нотаріальної дії звертається представник за довіреністю, посвідченою не нотаріусом України. При цьому виникають питання, відповіді на які ми спробує­мо знайти.
Ці відповіді залежать поперед усім від того, ким була посвідчена довіреність:
1) нотаріусом іншої держави;
2) консульськими установами України (в порядку ст. 38 Закону України «Про нотаріат» (далі — Закон).
І. Розглянемо спочатку довіреності, по­свідчені іноземними нотаріусами. Аспекти щодо порядку видачі, змісту та особливостей застосування таких довіреностей детально були розкриті в статті Зінчук А., Самощенко О. «Про видачу нерезидентами довіреностей для дії в Україні» . Отже, зупинятися на них ми не будемо і перейдемо до розгляду питання: якими мають бути дії нотаріуса при наданні йому для вчинення нотаріальної дії «іноземної» довіреності.
Відповідно до п. 7 гл. 4 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами Украї­ни (далі — Порядок) посвідчені нотаріусами довіреності, а також передоручення за ними, припинення їх дії підлягають обов’язковій реєстрації в Єдиному реєстрі довіреностей у порядку, встановленому Положенням про Єдиний реєстр довіреностей, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 28.12.2006 № 111/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 28.12.2006 за № 1378/13252. Враховуючи те, що Порядок регулює процедуру вчинення нотаріальних дій нотаріусів України, його положення не стосуються іноземних органів та посадових осіб.
Таким чином

Посвідчення довіреності — одна з найбільш розповсюджених нотаріальних дій. Кожен нотаріус володіє великими теоретичними знаннями з цього питання та має практичні напрацювання. Останнім часом через  велику кількість змін у законодавчих актах, що регулюють питання, пов’язані з операціями з нерухомістю, постійно міняється обсяг повноважень представника. Крім того, організації, в які звертається особа у зв’язку зі збором документів для укладення правочину з нерухомістю, ставлять вимоги до довіреностей (не завжди законні), звинувачуючи нотаріуса, який склав документ, в некомпетентності. Щоб уникнути неприємних спорів та незручностей для клієнтів, нотаріус намагається передбачити в довіреності максимум життєвих ситуацій, які можуть виникнути у клієнта. З огляду на те, що кожний нотаріус прагне вчиняти нотаріальні дії якісно та зберегти свою репутацію, створюється практика, коли в довіреності нотаріус описує покроково всі дії представника, які він повинен здійснити для реалізації повноважень, наданих йому довірителем, і навіть ті дії, які представнику можуть знадобитись за певного збігу обставин. У цій статті здійснимо короткий огляд та систематизацію практичних напрацювань щодо змісту довіреності на вчинення правочинів з відчуження нерухомості.

Згідно зі ст. 244 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, який видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Видача довіреності є одностороннім правочином, тому порядок її видачі має відповідати загальним правилам ЦК, що стосуються правочинів. Для посвідчення довіреності нотаріус використовує правила посвідчення правочину, що передбачені ст. 58 Закону України «Про нотаріат» та главами 1, 4 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин (ст. 245 ЦК) та враховувати додаткові вимоги законодавства до певних правочинів. Тобто для укладення нотаріально посвідчуваного правочину необхідна довіреність, посвідчена нотаріально.

Нотаріальне посвідчення довіреностей здійснюють також консульські установи України (ст. 38 Закону України «Про нотаріат»). Слід пам’ятати про необхідність реєстрації вказаних довіреностей в Єдиному реєстрі довіреностей, для чого подається заява довірителя встановленої форми, справжність підпису на якій нотаріально засвідчується відповідною консульською установою.

Деякі посадові особи можуть посвідчувати довіреності, які прирівнюються до нотаріально посвідчених. Перелік таких посадових осіб наведений в ст. 245 ЦК, ст. 40 Закону України «Про нотаріат». При цьому посадові особи органів місцевого самоврядування не мають право посвідчувати довіреності на право розпорядження нерухомим майном, довіреності на управління і розпорядження корпоративними правами та довіреності на користування та розпорядження транспортними засобами. Довіреності, прирівнювані до нотаріально посвідчених, в ЄРД на сьогодні не реєструються, крім дублікатів довіреностей на розпорядження майном, посвідчених посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів, а також відомості про припинення дії довіреностей, які були видані ними у період дії Закону України «Про нотаріат» до внесення змін від 01.10.2008.

Довіреності, посвідчені за кордоном нотаріусом іншої країни, дійсні на території України за умови легалізації цього документа або проставляння апостиля. Апостилювання застосовується до офіційних документів країн, що приєднались до Гаазької конвенції 1961 року.

Проставлення апостиля не може вимагатися державами у відповідних випадках, передбачених міжнародними договорами України:

ВАСИЛЬ КРАТ,
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права № 1 Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
ВІДМОВА ПОДРУЖЖЯ ВІД ШЛЮБНОГО ДОГОВОРУ
Недосконале регулювання відмови подружжя від шлюбного договору зумовлює в правозастосовчій практиці численні питання, що потребують нагального вирішення. До них відноситься, зокрема, сутність відмови подружжя від шлюбного договору та процедура її здійснення.
І. ВІДМОВА В СІМЕЙНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ
1. У Сімейному кодексі України неодноразово використовується категорія «відмова». Зокрема, існує:
«відмова від вступу в шлюб» (назва ст. 31 СК України);
«відмова від шлюбу» (ч. 3, 4 ст. 31 СК України);
«відмова дружини від народження дитини» (ч. 2 ст. 50 СК України);
«відмова від шлюбного договору» (ст. 101 СК України);
«відмова батьків від дитини» (ч. 3 ст. 155 СК України);
«відмова від договору про патронат» (абз. 1 ч. 1 ст. 256 СК України).
2. Зіставлення випадків застосування терміна «відмова» у СК України підтверджує, що ним позначаються досить різнорідні правові явища. І тільки в двох випадках «відмова» стосується того чи іншого сімейного договору.
ІІ. СУТНІСТЬ ВІДМОВИ ВІД ШЛЮБНОГО ДОГОВОРУ
1. Тлумачення як ст. 101, так і інших норм глави 10 СК України свідчить, що розмежовується:
(а) «відмова від шлюбного договору» (ст. 101 СК України) і «розірвання шлюбного договору» (ст. 102 СК України). Розірвання шлюбного договору допустиме тільки на підставі рішення суду. Натомість відмова від шлюбного договору можлива лише в позасудовому порядку;
(б) «одностороння відмова від шлюбного договору» (ч. 1 ст. 101 СК України) і «право подружжя на відмову від шлюбного договору» (ч. 2 ст. 101 СК України). При цьому відмінність проявляється в недопустимості односторонньої відмови від шлюбного договору одного із подружжя.
2. Під «відмовою від шлюбного договору» варто розуміти домовленість подружжя (чоловіка та дружини), спрямовану на припинення прав та обов’язків, які виникли на підставі шлюбного договору. Тобто відмова від шлюбного договору в сімейному законодавстві фактично охоплює собою розірвання договору за згодою між подружжям.
3. У науково-практичній літературі в цьому контексті вказується, що «законодавчою підставою для формулювання права на відмову від шлюбного договору була стаття про відмову від правочину, що вперше закріплена у ст. 214 Цивільного кодексу України. Відмова від договору і розірвання договору — це різні правові категорії. Відмова від договору має наслідком двосторонню реституцію, а у разі розірвання договору він втрачає чинність лише на майбутнє» .
4. Дійсно, у ст. 214 Цивільного кодексу України передбачено досить «своєрідну» конструкцію — «відмова від правочину».
Системне тлумачення ч. 2 ст. 214 ЦК України в контексті відмови від двостороннього правочину (адже саме таким є шлюбний договір) дає можливість припустити, що дозволяється відмова від правочину:
(а) умови якого невиконані, виконані частково або ж повністю;
(б) за взаємною згодою сторін чи у випадках, передбачених законом.
Причому варто зауважити, що

Умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів встановлюються Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», далі — Закон. Відповідно до цього Закону, щодо боржника застосовуються такі судові процедури банкрутства: розпорядження майном боржника; мирова угода; санація (відновлення платоспроможності) боржника; ліквідація банкрута.

На що слід звернути увагу нотаріусу у разі вчинення нотаріальних дій з майном боржника на стадії ліквідаційної процедури?

Справи про банкрутство розглядаються господарським судом за нормами, встановленими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених Законом. Ухвали та постанова про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, винесені господарським судом у справі про банкрутство, набирають законної сили з моменту їх прийняття, якщо інше не передбачено цим Законом.

З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном, якщо цього не було зроблено раніше, керівник банкрута звільняється з роботи у зв’язку з банкрутством підприємства, а також припиняються повноваження власника (власників) майна банкрута.

Після проведення інвентаризації та оцінки майна ліквідатор здійснює продаж майна банкрута такими способами: проведення аукціону; продаж безпосередньо юридичній або фізичній особі. Вибір способів продажу активів здійснюється ліквідатором з метою забезпечення його відчуження за найвищою ціною.

Ліквідатор організовує проведення аукціону з продажу активів банкрута з урахуванням вимог цього Закону.

Ліквідатор має право самостійно проводити торги на аукціоні відповідно до законодавства або залучити на підставі договору організатора аукціону — юридичну особу, яка відповідно до установчих документів має право проводити торги. Організатор аукціону не може бути заінтересованою особою стосовно кредитора чи боржника.

Особливості продажу майна на аукціоні встановлюються ст. 49 Закону, згідно з якою продаж майна боржника в провадженні у справі про банкрутство здійснюється в порядку, встановленому Законом, шляхом проведення торгів у формі аукціону, за винятком майна, продаж якого, відповідно до законодавства України, здійснюється шляхом проведення закритих торгів. Порядок організації проведення аукціонів у проваджені у справах про банкрутство та вимоги до їх організаторів стосовно майна державних підприємств та підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує п’ятдесят відсотків, установлюються органом, уповноваженим управляти державним майном. Замовником є ліквідатор, призначений господарським судом у порядку, встановленому цим Законом. Організатором аукціону є визначена замовником фізична або юридична особа, що має ліцензію на проведення торгів і з якою замовник аукціону уклав договір на проведення аукціону. Організатором аукціону не може бути заінтересована особа стосовно боржника, кредиторів та замовника аукціону. Учасниками аукціону можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, юридичні особи України та іноземні юридичні особи, які подали необхідні документи та пройшли процедуру реєстрації виконавцем аукціону відповідно до цього Закону. Продаж майна на аукціоні оформлюється договором купівлі-продажу, який укладається власником майна чи замовником аукціону з переможцем торгів. Обов’язковими умовами договору купівлі-продажу майна є: відомості про майно, його склад, характеристика; ціна продажу майна; порядок і строк передачі майна покупцю; відомості про наявність або про відсутність обтяжень стосовно майна; інші умови, передбачені законодавством України. На аукціоні не може бути використано переважне право купівлі майна, крім випадків, передбачених законом.

Укладений на аукціоні договір купівлі-продажу нерухомого майна підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню.