ОКРЕМІ АСПЕКТИ НОРМ НОВОГО АНТИКОРУПЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

ОЛЕКСІЙ ГОВОРОВ,
старший викладач спеціальної кафедри № 3 Інституту підготовки юридичних кадрів для СБ України Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
ІГОР ПІНЧУК,
доцент спеціальної кафедри № 3 Інституту підготовки юридичних кадрів для СБ України Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»
ОКРЕМІ АСПЕКТИ НОРМ НОВОГО АНТИКОРУПЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ
Зі здобуттям незалежності у 1991 році Україна зіткнулась з одним із найнебезпечніших явищ суспільства, що негативно впливає на розбудову держави, — корупцією, яка лягла важким тягарем на плечі молодої країни. Першим етапом у створенні правової бази запобігання та протидії корупції була розробка та ухвалення в 1995 році Закону «Про боротьбу з корупцією». У 2006 році Україна ратифікувала Конвенцію ООН проти корупції і Кримінальну конвенцію Ради Європи про боротьбу з корупцією, таким чином взявши на себе зобов’язання вдосконалити відповідне законодавство. У червні 2009 року Верховна Рада України «пакетом» ухвалила три закони: «Про засади запобігання та протидії корупції», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» та «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень». Але початок їхньої дії був відкладений на… потім. Тим часом багатьма експертами була виявлена невідповідність деяких положень «антикорупційного пакета» нормам Конституції України, міжнародним актам щодо протидії корупції, а також здоровому глузду. Також окремі положення антикорупційних законів Конституційний Суд України визнав неконституційними. Після тривалої роботи спільними зусиллями політиків і експертів був підготовлений новий антикорупційний пакет, який був ухвалений депутатами Верховної Ради України 7 квітня 2011 року та вступив у дію з 1 липня 2011 року. Він складається із двох законів: «Про засади запобігання і протидії корупції» й «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» та в порівнянні з антикорупційним пакетом 2009 року має низку істотних новацій.
Новий Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції» (далі — Закон) змінює загальнодержавний підхід до розуміння корупції, що є прогресом.
Так, за визначенням нового Закону корупція — це використання особою, зазначеною в ч. 1 ст. 4 цього Закону (суб’єкти відповідальності за корупційні правопорушення), наданих їй службових повноважень та пов’язаних із цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, зазначеній в ч. 1 ст. 4 цього Закону, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов’язаних із цим можливостей (п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону).
Крім того, новим Законом надано тлумачення корупційного правопорушення як умисного діяння, що містить ознаки корупції, вчинене особою, зазначеною у ч. 1 ст. 4 цього Закону, за яке законом установлено кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну відповідальність (п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону).
Таке визначення понять «корупція» й «корупційні правопорушення» сформульовано чіткіше в порівнянні з попереднім і охоплює такі сфери суспільних відносин, які раніше були поза увагою держави. Слід звернути увагу на введення нової ознаки у визначення поняття «корупція» — «прийняття обіцянки/пропозиції неправомірної вигоди».
Крім понять «корупція» та «корупційне правопорушення», Законом визначено такі терміни: безпосереднє підпорядкування, близькі особи, члени сім’ї, конфлікт інтересів, неправомірна вигода.
Важливим нововведенням є суттєве розширення кола суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення: від Президента України до посадових осіб, які одержують заробітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету, юридичних та фізичних осіб. Корупціонером може бути визнана будь-яка особа, яка здійснює владні, організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські повноваження на власну користь. Це не тільки державні службовці, а й ті особи, котрі працюють у приватній сфері. Так, ст. 4 Закону визначає:

Ігор ПІНЧУК отримати повну версію статті