Розглядаючи питання щодо можливості застосування до приватних нотаріусів спеціальної (спрощеної) системи оподаткування доходів (прибутків), слід відзначити, що суттєвим моментом є визначення часового фактору, який доцільно розподіляти умовно на три періоди.
Перший, який діяв до 1 січня 2004 р., тобто до вступу в чинність Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р., передбачав, що відносини щодо оподаткування фізичних осіб регулювалися Декретом КМУ «Про прибутковий податок з громадян» від 26 грудня 1992 р., і ним не передбачалась можливість оподаткування доходів приватних нотаріусів за спрощеною системою оподаткування.
У свою чергу, після прийняття Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Дер¬жавний бюджет України на 2005 рік» та деяких інших законодавчих актів України» від 25 березня 2005 р. № 2505-IV до осіб, які не можуть переходити на спрощену систему оподаткування, віднесено, у тому числі, фізичних осіб, які займаються діяльністю у сферах надання консультацій та роз’яснень з юридичних питань (до яких, зазвичай, можна віднести і приватних нотаріусів) (п. 4). Відповідне обмеження (за суб’єктивним складом) вступає в чинність з 1 липня 2005 р. і діє до прийняття відповідного закону, яким регулюватиметься правовий режим спрощеної системи оподаткування.
Виходячи з цього, залишається часовий проміжок, який обчислюється періодом з 1 січня 2004 р. до 1 липня 2005 р., коли діє Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб», Закон України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» (в частині відсутності обмежень переліку осіб, що не можуть переходити на спрощену систему оподаткування) та спеціальне законодавство, що регулює порядок справляння єдиного податку.
Аналіз чинного законодавства України дозволяє зробити ряд висновків щодо можливості віднесення приватних нотаріусів у зазначений у попередньому абзаці період до осіб, які можуть скористатися спрощеною системою оподаткування. Остання була введена Указом Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» в редакції Указу від 28 червня 1999 р. № 746/99.
Загальні критерії, що визначають суб’єктивний склад…

ОЛЬГА ГРИБАНОВА,
приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу
ВИКОНАВЧИЙ НАПИС У СУДОВОМУ ПРОЦЕСІ
Виконавчий напис — це розпорядження нотаріуса про примусове стягнення з боржника на користь кредитора грошових сум або передачі чи повернення майна кредитору, здійснене на документах, які підтверджують зобов’язання боржника. В основі вчинення цієї нотаріальної дії знаходиться факт безпірності відповідальності боржника. Тому вчинення виконавчого напису — це не вирішення спору між кредитором та боржником, а підтвердження безспірності зобов’язань боржника.
Разом з тим при стягненні за виконавчим написом нотаріуса боржник не позбавлений права на захист своїх прав. Стягнення провадиться в рамках виконавчого провадження, яке дозволяє боржнику користуватися правом захисту, в тому числі судового — він вправі оскаржити виконавчий напис.
При розгляді справ щодо оскарження виконавчого напису нотаріус бере участь у судовому процесі як третя сторона, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору (ст. 35 Цивільного процесуального кодексу України, далі — ЦПК). Але в судовій практиці вже багато випадків, коли нотаріус бере участь як відповідач. І це можливо, якщо йдеться виключно про порушення нотаріусом правил вчинення виконавчого напису і при цьому позивач не порушує питання про захист права, яке виникло на підставі цивільного законодавства. Питання процесуального стану сторін у справі визначені в п. 8 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 № 10. На жаль, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо участі нотаріуса в судовому процесі як відповідача або третьої особи свою думку офіційно не висловив. Але нотаріус може вирішити питання участі його як відповідача, якщо він керуватиметься нормами ЦПК України, а саме: п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України застосовується в попередньому судовому засіданні, в якому крім інших питань, що вирішує суд, розглядається питання про склад осіб, які братимуть участь у справі. Нотаріус має дотримуватися позиції, що він не може бути відповідачем, оскільки предметом позову є спір про право, зокрема позивач заперечує наявність у нього суми заборгованості перед кредитором, яка вказана у виконавчому напису.
Якщо нотаріуса долучають до справи як одного з відповідачів, то нотаріус повинен, посилаючись на ст. 32 ЦПК України, звернути увагу суду, що його участь у справі не відповідає нормам цивільно-процесуального права, а саме ст. 32 ЦПК України (процесуальна співучасність) про участь у справі кількох відповідачів, які допускаються, коли предметом спору є спільні права чи обов’язки кількох відповідачів, або права і обов’язки кількох відповідачів виникли з однієї підстави, або предметом спору є однорідні права і обов’язки. Виходячи з норм Закону України «Про нотаріат» у нотаріуса немає спільних/однорідних прав чи обов’язків відносно позивача. Це суперечить правовому статусу нотаріуса, визначеному в статтях 1, 9 Закону України «Про нотаріат». Нотаріус вчиняє нотаріальні дії від імені держави, тому в нього не можуть бути спільні чи однородні права і обов’язки з особами, які звернулися до нього, або з особами, які вирішили, що їх права порушені нотаріальними діями.
У попередньому судовому засіданні уточнюються позовні вимоги, тому нотаріус повинен просити суд про уточнення позовних вимог, коли предметом позову є визнання виконавчого напису недійсним, через те, що він не відповідає нормам Цивільного процесуального кодексу України (ст. 110 ЦПК України) а саме: якщо вирішуються питання про підсудність справ за вибором позивача, то розглядаються позови про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. До речі, в цій нормі прописано про позови до стягувачів, що теж є доказом неправомірного залучення нотаріуса як відповідача в таких справах. Виконавчий напис не є правочином. Поняття правочину надано в ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України (далі — ЦК): правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Згідно зі ст. 215 ЦК України поняття недійсності застосовується до правочинів. Стаття 18 ЦК України встановлює, що вчинення виконавчого напису на борговому документі — це здійснення нотаріусом захисту цивільних прав. Тому коли предметом спору є визнання виконавчого напису недійсним, такий предмет позову не відповідає нормам цивільного та цивільно-процесуального законо¬давства України.
Позивач, обґрунтовуючи свій позов, посилається на порушення нотаріусом норм чинного законодавства. Оскарження виконавчого напису частіше зустрічається з таких підстав:
нотаріус має право вчиняти виконавчий напис тільки тоді, коли справа безспірна, тобто коли боржник погоджується із заборгованістю;
зміст виконавчого напису не відповідає Закону України «Про нотаріат»;
не перевірено факт одержання позивачем (боржником) письмової вимоги про усунення порушень за договором;
незалежно від того, що строк виконання основного зобов’язання не закінчився, стягувається вся сума боргу;
недотримання строків давності.
1. Оскарження виконавчого напису на підставі — нотаріус має право вчиняти виконавчий напис тільки тоді, коли справа безспірна, тобто коли боржник погоджується із заборгованістю.
Відповідно до ст. 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 № 1172 «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів» (далі — Перелік документів). Вказаний Перелік документів містить вичерпні підстави для вчинення виконавчого напису і розширювальному тлумаченню не підлягає.
Для вчинення виконавчого напису необхідно здійснити перевірку наявності певних умов, за яких може бути вчинена ця нотаріальна дія.
Необхідно з’ясувати, чи передбачена заборгованість, щодо якої потрібно вчинити виконавчий напис, в Переліку документів.
Так, згідно з Переліком документів нотаріус вправі вчинити виконавчий напис лише для:
п. 1 — стягнення заборгованості за нота¬ріально посвідченими угодами, що перед¬бачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно;
п. 3 — стягнення заборгованості, що ви¬пливає з відносин, пов’язаних з авторським правом;
п. 4 — стягнення заборгованості з батьків або осіб, що їх замінюють, за утримання дітей у закладах освіти;
п. 5 — стягнення заборгованості з батьків або осіб, що їх замінюють, за утримання дітей і підлітків в загальноосвітніх школах і професійно-технічних училищах соціальної реабілітації;
п. 6 — стягнення за диспашею;
п. 7 — стягнення заборгованості з військо¬во¬службовців, звільнених з військової служби, і військовозобов’язаних після закінчення зборів;
п. 8 — повернення об’єкта лізингу;
п. 9 — стягнення заборгованості з орендної плати за користування державним та комунальним майном;
п. 10 — стягнення за чеками, неоплата яких посвідчена нотаріусами;
п. 11 — стягнення заборгованості за векселями, опротестованими нотаріусами в установленому законом порядку.
Друга умова стосується перевірки всіх пред’яв¬лених для вчинення виконавчого напису документів, які підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем.
Відповідно до п. 3.2 гл. 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами Украни заборгованість боржника визнається безспірною, якщо подані для вчинення виконавчого напису документи передбачені Переліком документів.
Що стосується нотаріальної практики, то під документом, що встановлює прострочення виконання зобов’язання за нотаріально посвідченим договором, прийнято вважати заяву стягувача (претензію або тотожний за юридичним значенням документ) про прострочення платежу, передану боржнику безпосередньо стягувачем або надіслану боржникові поштою зі зворотним повідомленням, або передану через нотаріуса в порядку, передбаченому ст. 84 Закону України «Про нотаріат». Але необхідно зазначити, що ці документи не є підтвердженням існуючого боргу. Вони можуть доповнювати інформацію про існуючий борг.
Заява боржника про підтвердження ним суми боргу, письмова відповідь боржника стягувачу про причини прострочення сплати заборгованості чи повернення майна, письмове прохання боржника про надання відстрочки виконання тощо — це теж документи, які є додатковою інформацією про наявність боргу.
Щодо безспірності заборгованості слід зазначити, що в основу розмежування «спірної» і «безспірної» заборгованості покладається не власне ставлення позивача (боржника) до пред’явленої вимоги (суб’єктивна ознака), а фактичний характер правовідносин (об’єктивна ознака). Факт наявності спору між сторонами — суб’єктивна ознака. Вирішення питання, чи є заборгованість об’єктивно безспірною, відноситься до компетенції Кабінету Міністрів Украї¬ни, який відповідно до ст. 87 Закону України «Про нотаріат» встановлює перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться на підставі виконавчих написів. Згідно з п. 3.2 гл. 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України безспірність заборгованості підтверджується документами, передбаченими Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 № 1172.
Згідно з п. 1 Переліку документів стягнення заборгованості провадиться за нотаріально посвідченими угодами, що передбачають сплату грошових сум або передачу чи повернення майна кредитору, які підтверджують зобов’язання боржника. Для одержання виконавчого напису подаються оригінал нотаріально посвідченої угоди. Перелік є вичерпним.
Разом з тим відповідно до п. 1 Переліку документів для одержання виконавчого напису, крім оригіналу нотаріально посвідченої угоди, подаються документи, що підтверджують без¬спірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов’язання.
Чинним законодавством, що регулює нотаріальну діяльність, не надано визначення поняття «безспірна заборгованість», тому підтвердження наявності заборгованості боржника щодо виконання грошового зобов’язання стосовно юридичних осіб має ґрунтуватися на даних бухгалтерського обліку та фінансової звітності контрагентів за договором, виходячи з такого.
Згідно із Законом України «Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні» метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства. Бухгалтерський облік є обов’язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.
Так, відповідно до ст. 9 Закону України «Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо, то безпосередньо після її закінчення. Згідно з Інструкцією про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 17.06.2004 № 280, зареєстрованою в Міністерст¬ві юстиції України 26.07.2004 за № 919/9518, до первинних документів відносяться рахунки бухгалтерського обліку банків.
Нотаріус повинен мати виписки з рахунків бухгалтерського обліку банків, на які перераховуваються гроші боржником за виконання основного зобов’язання (кредитного договору).
Необхідно зазначити, що за наявності спору щодо вчинення виконавчого напису позивач в окремих випадках посилається на ч. 1 ст. 88 Закону України «Про нотаріат». Тлумачить цю норму як обов’язок нотаріуса перед вчиненням виконавчого напису перевірити факт наявності чи відсутності спору щодо безспірності заборгованості, посилаючись на одноособовий розрахунок кредитора, без урахувань заперечень з боку боржника.
Законодавець у вищеназваній нормі не пов’я¬зує наявність безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника з наявністю спору щодо розміру зобов’язань за кредитним договором, суми боргу за тілом кредиту, відсотків за користування кредитом і пені, на що частіше посилається позивач як доказ своїх позовних вимог. Ця норма передбачає, що документи, які надаються нотаріусу, повинні підтверджувати безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника.
Іншими документами, які підтверджують заборгованість боржника за грошовими зобов’я¬заннями, є рахунки, до яких додаються рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення. Наприклад, якщо фізичною особою було укладено договір найму (оренди) приміщення, в якому він є орендодавцем, порядок оплати за використання об’єкта найму (оренди) визначається в умовах цього договору, тому несплата у строки, зазначені в договорі, при сумлінному виконанні орендодавцем зобов’язань щодо своєчасного направлення ним орендарю рахунків з орендної плати і є підтвердженням наявної заборгованості орендаря.
2. Оскарження виконавчого напису у зв’язку з тим, що зміст виконавчого напису не відповідає Закону України «Про нотаріат».
Будь-яких форм виконавчих написів чинним законодавством не передбачено, а тому вони можуть формулюватися нотаріусами в довільній формі, безумовно, з урахуванням тих напрацювань, що є. Головне, щоб при їх вчиненні були чітко дотримані приписи чинного законодавства щодо змісту виконавчого напису ст. 89 Закону України «Про нотаріат».
Відповідно до ст. 89 Закону України «Про нотаріат» у виконавчому написі повинні зазначатися:
дата (рік, місяць, число) його вчинення, посада, прізвище, ім’я, по батькові нотаріуса, який вчинив виконавчий напис;
найменування та адреса стягувача;
найменування та адреса, дата і місце народження боржника, місце роботи (для фізичних осіб), номери рахунків в установах банків (для юридичних осіб);
строк, за який провадиться стягнення;
суми, що підлягають стягненню, або предмети, які підлягають витребуванню, в тому числі пеня, проценти, якщо такі належать до стягнення;
розмір плати, сума державного мита, сплачуваного стягувачем, або мита, яке підлягає стягненню з боржника;
номер, за яким виконавчий напис зареєст¬ровано;
дата набрання юридичної сили;
строк пред’явлення виконавчого напису до виконання.
Згідно з п. 4 гл. 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України виконавчий напис має містити:
дату (рік, місяць, число) вчинення, посаду, прізвище, ім’я, по батькові нотаріуса, який вчинив виконавчий напис;
найменування та місце проживання (місце¬знаходження) стягувача;
найменування та місце проживання (місце¬знаходження) боржника, дату й місце його народження, місце роботи (для фізичних осіб), номери рахунків в установах банку (для юридичних осіб);
строк, за який провадиться стягнення;
суми, що підлягають стягненню, або предмети, які підлягають витребуванню, у тому числі пеня, проценти, якщо такі належать до стягнення;
розмір плати, суму державного мита, сплачуваного стягувачем, або мита, яке підлягає стягненню з боржника;
номер, під яким виконавчий напис зареєст¬ровано;
дату набрання чинності виконавчим написом;
строк пред’явлення виконавчого напису до виконання;
підпис нотаріуса, який вчинив виконавчий напис, скріплений печаткою;
інші відомості, передбачені статтею 18 Закону України «Про виконавче прова¬дження».
За заявою кредитора розмір суми, яка підлягає стягненню за виконавчим написом, може бути встановлено з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення та трьох процентів річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлено договором або законом. Неустойка (штраф, пеня) включається до виконавчого напису, якщо це передбачено умовами договору (п. 6 гл. 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).
Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 17 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі написи нотаріусів відносяться до виконавчих документів, що підлягають виконанню державною виконавчою службою, а отже, зміст виконавчих написів нотаріуса має відповідати також вимогам, встановленим цим Законом.
Статтею 18 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено вимоги до виконавчого документа. Виконавчий напис нотаріуса як документ повинен містити такі реквізити:
назву документа, дату його видачі, посилання на посаду нотаріуса як особи, що видав вказаний документ, його прізвище та ініціали, найменування нотаріального округу, в якому він діє;
дату і номер документа, для примусового виконання якого видано виконавчий напис;
найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб’єкта господарської діяльності стягувача та боржника за його наявності (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за його наявності (для фізичних осіб — платників податків), а також інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, такі як дата і місце народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо;
резолютивну частину виконавчого напису — наказ стягнути (повернути) грошові кошти (майно);
дату набрання чинності виконавчим написом;
строк пред’явлення виконавчого напису до виконання — відсутність у виконавчому документі цього реквізиту надає право державному виконавцю відмовити у відкритті виконавчого провадження (п. 2 ч. 1 ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження»).
Враховуючи, що відповідно до ст. 52 Закону України «Про нотаріат» запис у реєстрі є доказом вчинення нотаріальної дії, датою набрання чинності виконавчим написом нотаріуса слід вважати дату його реєстрації в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій та зазначати про це в тексті виконавчого напису (лист Мін’юсту від 29.06.2010 № 31-32/132).
Що стосується пред’явлення виконавчих документів до виконання, то строки їх пред’явлення визначені ч. 1 ст. 21 Закону України «Про виконавче провадження».
З цього приводу слід зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 91 Закону України «Про нотаріат» виконавчий напис може бути пред’явлено до примусового виконання протягом одного року з моменту його вчинення.
3. Оскарження виконавчого напису у зв’язку з неодержанням позивачем (боржником) письмової вимоги про усунення порушень за договором.
Законодавством встановлено певні особливості вчинення виконавчих написів за договорами іпотеки. В разі порушення основного зобов’язання та (або) умов іпотечного договору вчинення виконавчого напису здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту одержання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги про усунення порушень. Відповідно до ст. 35 Закону України «Про іпотеку» письмова вимога про усунення порушень — це документ, в якому зазначається стислий зміст порушених зобов’язань, вимога про виконання порушеного зобов’язання за не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Звернення стягнення на предмет іпотеки здій¬снюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (ст. 33 Закону України «Про іпотеку»).
Вчинення виконавчого напису за заявою одного з іпотекодержателів здійснюється нотаріусом після спливу десяти днів з дня одержання іншими іпотекодержателями письмового повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки. У разі отримання письмової заяви від попереднього іпотекодержателя, який має вищий пріоритет, про припинення звернення стягнення на предмет іпотеки, виконавчий напис нотаріусом не вчиняється.
При врахуванні вимог Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію
обтяжень» нотаріус повинен пам’ятати, що заставо¬держатель, який має намір звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження в позасудовому порядку, зобов’язаний надіслати боржникові та іншим обтяжувачам, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження, письмове повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов’язання. Повідомлення надсилається одночасно з реєстрацією в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. Згідно зі ст. 27 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов’язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Державному реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження. Ці вимоги стосуються вчинення виконавчого напису за нотаріально посвідченим договором застави рухомого майна.
Повідомлення повинно містити таку інформацію:
зміст порушення, вчиненого боржником;
загальний розмір не виконаної боржником забезпеченої обтяженням вимоги;
опис предмета забезпечувального обтяження;
посилання на право іншого обтяжувача, на користь якого встановлено зареєстроване обтяження, виконати порушене зобов’язання боржника до моменту реалізації предмета обтяження або до переходу права власності;
визначення позасудового способу звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, який має намір застосувати обтяжувач;
вимогу до боржника виконати порушене зобов’язання або передати предмет забезпечувального обтяження у володіння обтяжувачеві протягом 30 днів з моменту реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження.
4. Оскарження виконавчого напису вчиненого до закінченя строку виконання основного зобов’язання.
Згідно зі ст. 592 ЦК України заставодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, у разі:
передання заставодавцем предмета застави іншій особі без згоди заставодержателя, якщо одержання такої згоди було необхідним;
порушення заставодавцем правил про зміну предмета застави;
втрати предмета застави за обставин, за які заставодержатель не відповідає, якщо заставодавець не замінив або не відновив предмет застави.
Заставодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, а якщо його вимога не буде задоволена, звернути стягнення на предмет застави:
у разі порушення заставодавцем правил про наступну заставу;
у разі порушення заставодавцем правил про розпорядження предметом застави;
в інших випадках, встановлених договором.
Керуючись нормою ст. 592 ЦК України, необхідно з’ясовувати передбачені договором застави випадки дострокового звернення стягнення на предмет застави і при вчиненні виконавчого напису керуватися договором застави.
Згідно зі ст. 12 Закону України «Про іпотеку» в разі порушення іпотекодавцем обов’язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов’язання, а в разі його невиконання, звернути стягнення на предмет іпотеки (ч. 1 ст. 12).
У разі порушення іпотекодавцем обов’язків щодо збереження чи страхування предмета іпотеки іпотекодержатель може скористатися правами згідно з ч. 2 ст. 12 Закону України «Про іпотеку».
Стаття 33 Закону України «Про іпотеку» визначає підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки, серед яких невиконання або неналежне виконання боржником основного зобов’язання, а також виникнення підстав, зазначених в ст. 12 цього Закону. Крім того, ч. 2 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» встановлює, що в разі порушення провадження у справі про відновлення платоспроможності іпотекодавця або визнання його банкрутом, або ліквідації юридичної особи — іпотекодавця іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання строку виконання основного зобов’язання, якщо іпотеко¬держатель і правонаступник іпотекодавця не досягнуть згоди про інше.
Згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України в разі прострочення повернення чергової частини позичальником позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилися, та сплати процентів, належних йому, якщо договором позики були передбачені проценти від суми позики.
5. Оскарження виконавчого напису у зв’язку з недотриманням строків давності.
Стаття 256 ЦК України визначає строк позовної давності як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно з п. 3.1 гл. 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України нотаріус вчиняє виконавчі написи за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років.
Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом установлено інший строк давності, виконавчий напис вчиняється в межах цього строку (п. 3.3 гл. 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).
Так, відповідно до ч. 1 ст. 258 ЦК України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність — скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.
Спеціальна позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) (п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України).
Скорочений строк давності встановлено ст. 88 Закону України «Про нотаріат», яка передбачає, що виконавчий напис можна вчинити, якщо з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями — не більше одного року.
Строки, протягом яких може бути вчинено виконавчий напис, обчислюються з дня, коли у стягувача виникло право примусового стягнення боргу (п. 3.3 гл. 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України), тобто з дня, коли стягувач (кредитор) дізнався або повинен був дізнатися про те, що його право на належне виконання зобов’язання боржником порушено.
Строк, пропущений стягувачем навіть з поважних причин, не може бути поновлений нотаріусом. Пропуск стягувачем строку давності не позбавляє його права на звернення до суду з відповідним позовом.

НАУКОВО-ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
щодо порядку нотаріального посвідчення
заповіту глухонімого заповідача
Згідно зі ст. 1234 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Це положення підлягає застосуванню й щодо тих фізичних осіб, які мають певні фізичні вади, зокрема є глухонімими.
Однак чинні ЦК України та Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України чітко не регламентують порядок нотаріального посвідчення заповіту, право на який може здійснити фізична особа, яка є глухонімою. Виходячи з цього, є потреба в проведенні відповідного правового аналізу чинного законодавства з метою з’ясування порядку нотаріального посвідчення заповіту, що максимально повно відповідатиме чинному законодавству.
На початку експертного дослідження слід відзначити, що чинний ЦК України встановлює кілька альтернативних порядків (способів) здійснення будь-якою фізичною особою, у тому числі глухонімою, права на заповіт і посвідчення таких заповітів. При цьому така альтернативність пов’язана не лише з особливостями суб’єктного складу цих відносин, а може залежати й від інших обставин, наприклад, виду заповіту чи суб’єкта фіксації тексту заповіту рукописно або з використанням технічних засобів.
Останнє міркування надає можливість виокремити такі альтернативні способи здійснення глухонімою фізичною особою права на заповіт і посвідчення таких заповітів:
– написання заповідачем заповіту власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів (ч. 1 ст. 1248 ЦК України);
– написання заповідачем секретного заповіту (ст. 1249 ЦК України);
– на прохання заповідача — написання тексту заповіту нотаріусом власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів (ч. 2 ст. 1248 ЦК України).
Незважаючи на те що перший і другий із перерахованих варіантів менше застосовуються в нотаріальній практиці, вони насправді є менш проблемними, а як наслідок — більше застосовуються, коли правом на заповіт бажає скористатися глухоніма особа. Така ситуація обумовлена тим, що саме глухонімота фізичної особи, по-перше, є перешкодою у звичному (вербальному) спілкуванні заповідача й нотаріуса, і, по-друге, унеможливлює прочитання заповіту вголос, як цього вимагає ч. 2 ст. 1248 ЦК України.
Тим не менше, з нашого погляду, наявність у заповідача такої фізичної вади, як глухонімота, усе ж обумовлює певні особливості здійснення права на заповіт й у тих випадках, коли останній є секретним чи власноручно написаним заповідачем. Визнання існування таких особливостей обумовлене тим, що виконання нотаріусом покладених на нього обов’язків неможливе шляхом мовчазного спілкування, при якому одна особа — заповідач мовчки передає нотаріусові текст заповіту, а нотаріус, у свою чергу, мовчки, без будь-яких пояснень вчиняє нотаріальну дію щодо його посвідчення.
Відсутність вербального спілкування має бути компенсована одним зі способів:
– письмовим (літеральним) спілкуванням, або
– спілкуванням спеціальною мовою жестів.
При цьому факт письмового спілкування має бути зафіксований у тексті заповіту або складанням додаткових документів, які підлягають збереженню в нотаріуса. Така документальна фіксація необхідна для мінімізації ризиків визнання цього правочину в подальшому недійсним.
Спілкування спеціальною мовою жестів є специфічним знанням, яким нотаріус володіти не зобов’язаний, а тому потенційно можливим варіантом є використання послуг сурдоперекладача. На жаль, останній не згадується як особа, що саме в такому статусі може бути присутня при посвідченні заповіту чи здійсненні посвідчувального напису на конверті із секретним заповітом, а тому видається можливим надання йому статусу свідка з дотриманням вимог частин 3, 4 ст. 1253 ЦК України.
Найбільш проблематичними є випадки, коли право заповідача — глухонімої особи на заповіт на прохання заповідача здійснюється шляхом написання тексту заповіту нотаріусом власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів (ч. 2 ст. 1248 ЦК України). Цілком зрозуміло, що в подібних ситуаціях виникає проблема не лише в одержанні нотаріусом інформації про зміст волевиявлення заповідача, а й подальша перевірка відповідності між цим волевиявленням та його текстуальним закріпленням шляхом, як цього вимагає ч. 2 ст. 1248 ЦК України, прочитання вголос.
Звісно, останнє є неможливим, а тому можна вести мову про існування прогалини в законодавчому регулюванні цих відносин, що тим не менше не повинно перешкоджати фізичній особі, яка є глухонімою у використанні саме такого способу здійснення належного йому суб’єктивного цивільного права на заповіт.
Вирішення цієї проблемної ситуації має відбуватися шляхом системного тлумачення чинного законодавства та, у випадку потреби, використання як джерела правового регулювання принципу розумності.
Як складові порядку посвідчення заповіту глухонімої особи, текст якого за проханням заповідача складений нотаріусом власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, може бути визначено таке.
1. Підготовка тексту такого заповіту на прохання заповідача шляхом використання власноручно написаного заповідачем проекту тексту заповіту, якщо заповідач вміє писати, чи інформування нотаріуса про волевиявлення заповідача з використанням послуг сурдоперекладача.
2. Особисте прочитання заповідачем підготовленого тексту заповіту чи доведення до нього змісту тексту заповіту з використанням послуг сурдоперекладача. При цьому, оскільки мета цієї дії — співставлення волевиявлення заповідача та підготовленого іншою особою (нотаріусом) тексту заповіту, не принциповим для цього етапу є читання заповіту вголос.
3. Метою наступного етапу є перевірка нотаріусом того, що заповідач знайомиться з текстом заповіту (нагальне для випадків, коли заповідач не вміє читати), що має наслідком презумпцію розуміння тексту заповіту. За загальним правилом, така перевірка здійснюється шляхом прочитання тексту заповіту вголос. Виконання цієї вимоги щодо глухонімого заповідача може бути здійснено шляхом інформування останнім нотаріуса щодо тексту заповіту через сурдоперекладача. Причому мета цієї дії залишається такою ж самою: перевірка нотаріусом того, що заповідач знайомиться з текстом заповіту, оскільки й глухонімий заповідач може не вміти читати.
4. У випадку коли глухонімий заповідач не може прочитати текст заповіту з різних причин, інформація про зміст заповіту має бути до нього доведена за допомогою послуг сурдоперекладача. Причому суб’єктом надання такої інформації має бути не лише нотаріус, а й не менше двох свідків, тобто сурдопереклад повинен бути здійснений кілька разів.
5. Залучення свідків є обов’язковим лише у випадках, коли заповідач узагалі не може прочитати текст заповіту й не охоплює своїм змістом випадків неможливості прочитання заповідачем тексту заповіту вголос.
6. Залучені до процесу посвідчення заповіту свідки, які не є глухонімими особами, мають зачитати текст заповіту вголос. Незважаючи на те, що заповідач є глухонімим, необхідність прочитання свідками заповіту вголос викликана тим, що:
– вербальне озвучення тексту заповіту є необхідним сурдоперекладачу для здійснення перекладу змісту заповіту на мову жестів для заповідача;
– озвучення тексту заповіту свідками вголос надає можливість нотаріусу проконтролювати їх фактичне ознайомлення з текстом заповіту (свідок також може не вміти читати), з чого випливає презумпція розуміння ними цього тексту та набуття ними статусу свідків, тобто особи, яка знає не лише про факт посвідчення заповіту, а й про його зміст;
– свідок, який не є глухонімою особою, зобов’язаний виконати вимогу ЦК України, згідно з якою прочитання (ознайомлення) свідка з текстом заповіту відбувається шляхом його прочитання вголос.
Кандидат юридичних наук,
доцент кафедри цивільного
та трудового права
Київського національного
економічного університету
ім. В. Гетьмана О. О. Первомайський

Свого часу постійне користування земельним ділянками громадянами та юридичними особами набуло статусу основного права користування землею поряд із тимчасовим користуванням та орендою землі. Так, за існування єдиної власності на землю – державної – це було виправдано, оскільки при переході права власності на будинок, будівлю, споруду від однієї особи до іншої, разом з об’єктом нерухомого майна до набувача переходила також земельна ділянка, як правило в тих самих розмірах, у яких вона була у відчужувача. Така процедура переходу від однієї особи до іншої відбувалася майже автоматично при реєстрації права власності набувачем на нерухоме майно. Так, ст. 20 Земельного кодексу Української РСР у редакції 1970 року встановлювалося, що право землекористування громадян, які проживають у сільській місцевості, засвідчувалося записами в земельно-шнурових книгах сільськогосподарських підприємств і організацій та погосподарських книгах сільських Рад, а в містах і селищах міського типу – в реєстрових книгах виконавчих комітетів міських, селищних Рад народних депутатів, а право землекористування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів засвідчувалося державними актами на право користування землею.
Крім того, за Земельним кодексом Української РСР у редакції 1970 року, земля в Українській РСР надавалася в користування:
– колгоспам, радгоспам, іншим сільськогосподарським державним, кооперативним, громадським підприємствам, організаціям і установам;
– промисловим, транспортним, іншим несільськогосподарським державним, кооперативним, громадським підприємствам, організаціям і установам;
– громадянам СРСР.
У випадках, передбачених законодавством Союзу РСР, земля могла надаватися в користування також іншим організаціям та особам.
Статтею 14 цього ж Кодексу було встановлено безплатність користування землею.
При запровадженні з 1992 року (Земельний кодекс України в редакції 1992 року) приватної власності на землю, постійне користування землею залишалося переважним перед іншими правами на землю, однак із часом мати у приватній власності земельну ділянку ставало дедалі привабливішим. Так, згідно зі ст. 7 Земельного Кодексу України в редакції 1992 року, у постійне користування земельні ділянки отримували громадяни та юридичні особи будь-якої форми власності, крім іноземних.
Із набранням чинності Земельного кодексу в редакції 2001 року перелік осіб, які можуть отримати в постійне користування земельну ділянку, значно зменшився. Так ст. 92 чинного Земельного кодексу України встановлено, що права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності, а також громадські організації інвалідів України, їхні підприємства (об’єднання), установи та організації.
Тобто юридичні особи, які не віднесені до вище перелічених, мали або викупати земельні ділянки у власність і в цьому разі платити земельний податок, або ж отримувати земельні ділянки в оренду згідно з договором та платити орендну плату. Слід зазначити, що орендна плата за земельні ділянки є більшою від земельного податку, і для багатьох юридичних осіб це стало серйозною проблемою.
Так статтею 12 Закону України «Про плату за землю» зареєстровані релігійні та благодійні організації, що не займаються підприємницькою діяльністю, звільняються від земельного податку. У разі отримання в оренду земельних ділянок такими особами вони мають сплачувати орендну плату, оскільки ч. 1 ст. 15 Закону України «Про оренду землі» орендна плата віднесена до істотних умов договору оренди землі, а відповідно до ч. 2 цієї ж статті відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.
Для того, аби не погіршувати становище таких осіб при оформленні користування землею, 2 жовтня 2003 р. Верховною Радою України було прийнято нову редакцію Закону України «Про оренду землі», ст. 20 якої зокрема встановлювалося, що річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, надходить до відповідних бюджетів, розподіляється та використовується відповідно до закону і не може перевищувати 10 відсотків від їхньої нормативної грошової оцінки. У разі визначення орендаря на конкурентних засадах може бути встановлено більший розмір орендної плати.
Тобто був знятий мінімальний розмір орендної плати за оренду земель державної та комунальної власності, і тим самим релігійні та благодійні організації, що не займаються підприємницькою діяльністю, здобули можливість отримати в оренду земельну ділянку та сплачувати орендну плату, меншу за розмір земельного податку.
На жаль, у березні 2005 року Верховною Радою України внесені зміни до цієї статті, і на сьогодні річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, не може бути меншою за розмір земельного податку, що встановлюється Законом України «Про плату за землю».
На мій погляд, це питання потребує детальнішого вивчення та додаткового врегулювання, оскільки держава має бути послідовною при прийнятті законів, і мабуть, усі законопроекти мають проходити більш дієве, а не формальне, вивчення та обговорення фахівцями, а також терміни розробки і прийняття таких законів мають бути більш виваженими.
***
Ще однією проблемою, яку частково вже вирішено, є переоформлення постійного користування юридичними особами, що не відносяться до державної або комунальної форми власності, а також до підприємств, установ і організацій інвалідів.
Пунктом 6 Перехідних положень чинного Земельного кодексу України було встановлено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2005 р. переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.
Склалося так, що

Запитання 1. Чи повинен бути сплачeний ЄСВ за коштами, отриманими у зв’язку з вагітністю та пологами?

Відповідь. Так. Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо призначення та індексації пенсії» від 14.05.2013 № 231-VII було внесено зміни до статей 4,7,8 Закону України від 08.07.2010 № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування». Внаслідок унесених змін особи, які перебувають у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами, віднесені до застрахованих осіб. Сума допомоги по вагітності та пологах виплачуватиметься за рахунок коштів соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. На підставі заяви-розрахунку, оформленої страхувальником, робочий орган Фонду перераховуватиме на окремий рахунок суму нарахованої допомоги по вагітності та пологах, що включає суму ЄСВ в частині утримань. Утриманий ЄСВ повинен бути сплачений не пізніше 20 числа місяця, наступного за місяцем нарахування допомоги.

Нагадуємо, що відповідно до п.п. 165.1.1 п. 165.1 ст. 165 Податкового кодексу України (далі — ПК України) допомога по вагітності та пологах не обкладається податком на доходи фізичних осіб.

Запитання 2. Чи необхідно подавати «пусту»1ДФ, якщо немає найманих працівників і за звітний квартал не було виплат (витрат) щодо ФОП?

Відповідь. Ні. Форму 1ДФ та порядок її подання затверджено наказом Міністерства доходів і зборів України від 21.01.2014 № 49 «Про затвердження форми Податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, і сум утриманого з них податку (форма № 1ДФ) та Порядку заповнення та подання податковими агентами Податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, і сум утриманого з них податку».

Форма 1ДФ подається у разі, тільки якщо Ви виплатили або нарахували дохід платнику податку (п. 2.2 наказу).

Запитання 3. Чи подавати 1ДФ за витратами (придбання канцтоварів та техніки у ФОП)?

Відповідь. Однозначної відповіді на це запитання немає. Звісно, що контролюючі органи наполягають на поданні податкового розрахунку за формою 1ДФ у разі виплати фізичній особі — підприємцю доходу.

Але є і протилежна думка та її обґрунтування.

Податковий агент щодо податку на доходи фізичних осіб — самозайнята особа, яка зобов’язана нараховувати, утримувати та сплачувати податок. Відсутність однієї з ознак щодо податкового агента робить неможливим виконання ним своїх повноважень.

Підпунктом 49.18.5 п. 49.18 ст. 49 ПК України передбачено, що податкові декларації подаються за базовий звітний (податковий) період, що дорівнює календарному року для платників податку на доходи фізичних осіб — підприємців — протягом 40 календарних днів, що настають за останнім календарним днем звітного (податкового) року. Відповідно до п.п. 177.5.3 п. 177.5 ст. 177 ПК України остаточний розрахунок податку на доходи фізичних осіб за звітний податковий рік здійснюється платником податку самостійно згідно з даними, зазначеними в річній податковій декларації. Звісно, це стосується підприємців, які обрали загальну систему оподаткування. Згідно з п.п. 47.1.2 ст. 47 ПК України фізичні особи — платники податків несуть відповідальність за неподання, порушення порядку заповнення документів податкової звітності, порушення строків їх подання контролюючим органам, недостовірність інформації, наведеної у поданих документах.

Відповідно до п. 292.9 ст. 292 ПК України доходи фізичної особи — платника єдиного податку, отримані в результаті провадження господарської діяльності та оподатковані згідно із главою 1 «СПРОЩЕНА СИСТЕМА ОПОДАТКУВАННЯ, ОБЛІКУ ТА ЗВІТНОСТІ» розділу XIV «СПЕЦІАЛЬНІ ПОДАТКОВІ РЕЖИМИ» ПКУ, не включаються до складу загального річного оподатковуваного доходу фізичної особи, визначеного відповідно до розділу ХІV ПК України і відповідальність за правильність обчислення, своєчасність та повноту сплати сум єдиного податку, а також за своєчасність подання податкових декларацій несуть платники єдиного податку (ст. 300 ПК України ).

Отже, при нарахуванні (виплаті) фізичній особі — підприємцю доходу (незалежно від системи оподаткування) приватні нотаріуси не зобов’язані подавати форму 1ДФ.

Запитання 4. Чи зобов’язаний нотаріус при отриманні листа податкової інспекції про надання документів або копій їх надавати та відповідати на такий лист?

12 сiчня 2011 року
Прес-служба ДПА України за матеріалами Управління реєстрації та обліку платників податків
Спрощується облік для приватних нотаріусів
До набрання чинності Податковим кодексом України основними місцями обліку приватних нотаріусів були органи державної податкової служби за місцями розташування їх робочих місць (контор).
Згідно з положеннями Податкового кодексу України приватний нотаріус підлягає взяттю на облік в органах державної податкової служби:
за місцем проживання, якщо місце проживання (реєстрації відповідно до паспорта) та місце розташування робочого місця (контори) приватного нотаріуса (відповідно до реєстраційного посвідчення про реєстрацію приватної нотаріальної діяльності) відповідають одному органу державної податкової служби. При цьому такий орган є основним і єдиним місцем обліку приватного нотаріуса як самозайнятої особи;
за місцем проживання (основне місце обліку) та місцем розташування робочого місця (контори) приватного нотаріуса (неосновне місце обліку), якщо місце проживання приватного нотаріуса та місце розташування його контори відповідають різним органам державної податкової служби.
У зв’язку із зазначеними змінами у законодавстві щодо визначення основного місця обліку приватних нотаріусів має бути проведена зміна основних місць обліку тих приватних нотаріусів, стосовно яких є різними органи державної податкової служби, що відповідають місцям проживання та місцям розташування робочих місць (контор) приватних нотаріусів.
Необхідність проведення таких процедур врахована у виданому відповідно до положень Податкового кодексу України наказі ДПА України «Про затвердження Порядку обліку платників податків і зборів та визнання такими, що втратили чинність, наказів Державної податкової адміністрації України», який зареєстровано в Міністерстві юстиції України та набирає чинності з моменту опублікування. Зазначеним наказом встановлено, що після набрання ним чинності органами державної податкової служби проводиться зміна основного та неосновного місця обліку приватних нотаріусів без подання ними будь-яких заяв в установленому порядку.
Також Порядком обліку платників податків і зборів, затвердженим цим Наказом, встановлено, що за зверненням приватного нотаріуса в органі державної податкової служби за основним місцем обліку приватному нотаріусу може бути замінена довідка про взяття на облік за ф. № 4-ОПП із зазначенням виду професійної діяльності («приватний нотаріус»). Для фізичних осіб, які здійснюють незалежну професійну діяльність, ця довідка визнається свідоцтвом про реєстрацію в органі державної податкової служби.

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ
НАКАЗ
від 22.12.2010 р. № 979
Зареєстровано
в Міністерстві юстиції України
30.12.2010 за № 1439/18734
Про затвердження Порядку обліку платників податків і зборів та визнання такими, що втратили чинність, наказів Державної податкової адміністрації України
Відповідно до статей 62–68, пункту 133.3 статті 133, пунктів 153.13, 153.14 статті 153, пункту 335.2 статті 335 Податкового кодексу України та статті 2 Закону України «Про державну податкову службу в Україні»
НАКАЗУЮ:
1. Затвердити Порядок обліку платників податків і зборів, що додається.
2. Визнати такими, що втратили чинність:
2.1. З дня набрання чинності цим наказом:
наказ Державної податкової адміністрації України від 19.02.98 № 80 «Про затвердження Інструкції про порядок обліку платників податків», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 16.03.98 за № 172/2612;
наказ Державної податкової адміністрації України від 03.08.98 № 380 «Про затвердження Порядку присвоєння реєстраційних (облікових) номерів платників податків», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 01.09.98 за № 540/2980;
наказ Державної податкової адміністрації України від 17.11.98 № 552 «Про внесення змін до Інструкції про порядок обліку платників податків», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 14.12.98 за № 791/3231;
наказ Державної податкової адміністрації України від 28.12.99 № 729 «Про внесення змін і доповнень до Порядку присвоєння реєстраційних (облікових) номерів платників податків та доповнення до Інструкції про порядок обліку платників податків», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 17.01.2000 за № 23/4244;
абзац другий пункту 1 наказу Державної податкової адміністрації України від 14.04.2000 № 170 «Про внесення доповнень до нормативно-правових актів», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 04.05.2000 за № 256/4477;
наказ Державної податкової адміністрації України від 05.07.2000 № 361 «Про внесення змін до Інструкції про порядок обліку платників податків», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 27.07.2000 за № 448/4669;
наказ Державної податкової адміністрації України від 14.05.2001 № 195 «Про Зміни та доповнення до Інструкції про порядок обліку платників податків та до Порядку присвоєння реєстраційних (облікових) номерів платників податків», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 07.06.2001 за № 486/5677;
наказ Державної податкової адміністрації України від 05.09.2001 № 347 «Про внесення змін до Інструкції про порядок обліку платників податків», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 11.10.2001 за № 874/6065;
наказ Державної податкової адміністрації України від 03.04.2002 № 149 «Про зміни та доповнення до Інструкції про порядок обліку платників податків», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 25.04.2002 за № 397/6685;
наказ Державної податкової адміністрації України від 24.11.2004 № 669 «Про Зміни та доповнення до Інструкції про порядок обліку платників податків», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 20.01.2005 за № 67/10347;
наказ Державної податкової адміністрації України від 09.03.2005 № 103 «Про затвердження Змін та доповнень до наказу ДПА України від 3 серпня 1998 року № 380 «Про затвердження Порядку присвоєння реєстраційних (облікових) номерів платників податків», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 1 вересня 1998 року за № 540/2980», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 24.03.2005 за № 330/10610;
наказ Державної податкової адміністрації України від 08.08.2005 № 317 «Про зміни та доповнення до Інструкції про порядок обліку платників податків», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 19.08.2005 за № 912/11192;
пункти 1, 2 наказу Державної податкової адміністрації України від 25.04.2006 № 216 «Про внесення змін до деяких нормативно-правових актів щодо обліку, реєстрації та ідентифікації як платників податків іноземних юридичних осіб та їх відокремлених підрозділів в Україні», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17.05.2006 за № 563/12437;
пункти 1, 2, 4 наказу Державної податкової адміністрації України від 24.07.2006 № 427 «Про внесення змін до наказу Державної податкової адміністрації України від 19.02.98 № 80 «Про затвердження Інструкції про порядок обліку платників податків» та інших нормативно-правових актів», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22.08.2006 за №994/12868;
наказ Державної податкової адміністрації України від 24.07.2006 № 428 «Про внесення змін до Інструкції про порядок обліку платників податків», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 22.08.2006 за № 998/12872;
наказ Державної податкової адміністрації України від 20.08.2007 № 497 «Про затвердження Змін до Порядку обліку платників податків, зборів (обов’язкових платежів)», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 07.09.2007 за № 1046/14313;
наказ Державної податкової адміністрації України від 22.02.2010 № 99 «Про затвердження Змін до Порядку обліку платників податків, зборів (обов’язкових платежів)», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 10.03.2010 за № 209/17504.
2.2. З 01.04.2011 накази Державної податкової адміністрації України:
від 12.08.97 № 293 «Про затвердження Положення про порядок реєстрації та обліку постійних представництв нерезидентів в Україні як платників податку на прибуток», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 21.08.97 за № 331/2135;
від 16.01.98 № 23 «Про внесення змін до Положення про порядок реєстрації та обліку постійних представництв нерезидентів в Україні як платників податку на прибуток», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 03.02.98 за № 63/2503;
від 25.04.2006 № 216 «Про внесення змін до деяких нормативно-правових актів щодо обліку, реєстрації та ідентифікації як платників податків іноземних юридичних осіб та їх відокремлених підрозділів в Україні», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 17.05.2006 за № 563/12437;
від 24.07.2006 № 427 «Про внесення змін до наказу Державної податкової адміністрації України від 19.02.98 № 80 «Про затвердження Інструкції про порядок обліку платників податків» та інших нормативно-правових актів», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 22.08.2006 за № 994/12868.
3. Установити, що:
3.1. Надані платникам податків до набрання чинності цим наказом реєстраційні (облікові) номери із Тимчасового реєстру Державної податкової адміністрації України зберігаються за такими платниками податків і є їх податковими номерами.
3.2. Після набрання чинності цим наказом у зв’язку із змінами у законодавстві щодо визначення основного місця обліку приватних нотаріусів органами державної податкової служби проводиться зміна основного та неосновного місця обліку приватних нотаріусів без подання ними будь-яких заяв у порядку, встановленому розділом Х, з урахуванням положень підпункту 6.10.1 пункту 6.10 розділу VI та пункту 7.5 розділу VIІ Порядку обліку платників податків і зборів, затвердженого пунктом 1 цього наказу.
4. Цей наказ набирає чинності з дня його офіційного опублікування, крім:
підпункту 2.2 пункту 2 цього наказу, а також підпункту «е» пункту 2.4 розділу ІІ, підпункту 3.4.1 пункту 3.4 розділу ІІІ та розділу V Порядку обліку платників податків і зборів, затвердженого пунктом 1 цього наказу, які набирають чинності з 01.04.2011;
пункту 11.15 розділу ХІ Порядку обліку платників податків і зборів, затвердженого пунктом 1 цього наказу, який набирає чинності одночасно з набранням чинності Законом України від 01.07.2010 № 2390-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб’єктів господарювання».
5.Управлінню реєстрації та обліку платників податків (Калєніченко Н. Г.) в установленому порядку:
5.1. Подати цей наказ до Міністерства юстиції України на державну реєстрацію.
5.2. Забезпечити оприлюднення цього наказу.
6. Контроль за виконанням цього наказу покласти на заступника Голови Любченка О. М.
Голова О. О. Папаіка

ЗАТВЕРДЖЕНО
Наказ Державної податкової
адміністрації України
22.12.2010 № 979
Зареєстровано
в Міністерстві юстиції України
30.12.2010 за № 1439/18734
Порядок обліку платників податків і зборів
(витяг)
I. Загальні положення
<…>
1.5. Дія цього Порядку поширюється на платників податків — юридичних осіб (резидентів та нерезидентів), їх відокремлені підрозділи та постійні представництва нерезидентів, а також самозайнятих осіб. Інформація про таких платників податків, отримана для їх обліку згідно з цим Порядком, вноситься до Єдиного банку даних про платників податків — юридичних осіб (далі — Єдиний банк даних юридичних осіб) та складових частин такого банку даних (реєстру платників податків — нерезидентів, реєстру договорів про спільну діяльність, договорів управління майном та угод про розподіл продукції), а також до Реєстру самозайнятих осіб, який є складовою частиною Державного реєстру фізичних осіб — платників податків (далі — ДРФО).
1.6. Стосовно кожного платника податків, взятого на облік в органі державної податкової служби згідно з цим Порядком, формується облікова справа.
платники податків — фізичні особи (резиденти і нерезиденти), юридичні особи (резиденти і нерезиденти) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують (передають) об’єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об’єктом оподаткування згідно з Податковим кодексом України або податковими законами, і на яких покладено обов’язок із сплати податків та зборів згідно з Податковим кодексом України;
самозайнята особа — платник податку, який є фізичною особою — підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах підприємницької чи незалежної професійної діяльності.
Незалежна професійна діяльність — участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, адвокатів, аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою — підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб;
1.8. Цим Порядком визначаються такі питання:
1.8.1. Порядок визначення податкового номера платника податків. Порядок перевірки документів, що подаються платниками податків для взяття на облік в органах державної податкової служби.
1.8.2. Порядок взяття на облік платників податків у відповідних органах державної податкової служби за основним та неосновним місцем обліку та повідомлення платником податків про всі об’єкти оподаткування і об’єкти, пов’язані з оподаткуванням, органи державної податкової служби за місцезнаходженням таких об’єктів.
1.8.3. Встановлення переліку документів, які подаються для взяття на облік платників податків, порядку подання таких документів, а також порядку ведення документації при взятті платників податків на облік в органах державної податкової служби, занесення інформації щодо них до відповідних реєстрів.
1.8.4. Встановлення форм заяв, свідоцтв та документів з питань обліку платників податків.
1.8.5. Порядок внесення змін до облікових даних платників податків.
1.8.6. Порядок подачі платником податків заяв до органу державної податкової служби у разі реєстрації зміни місцезнаходження (місця проживання), відомостей про осіб, відповідальних за ведення бухгалтерського та/або податкового обліку юридичної особи та її відокремлених підрозділів, виникнення змін в облікових даних платників податків або внесення змін до документів, що подаються для взяття на облік згідно з цим Порядком.
1.8.7. Порядок зняття з обліку платників податків в органах державної податкової служби.
II. Порядок визначення податкового номера платника податків
2.1. Облік платників податків в органах державної податкової служби ведеться за податковими номерами.
2.2. Податковим номером платника податків є:
а) код за Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України (далі — ЄДРПОУ) для платників податків, які включаються до такого реєстру (юридичні особи та відокремлені підрозділи юридичних осіб — резидентів та нерезидентів);
б) реєстраційний номер облікової картки платника податків — фізичної особи, крім осіб, які через свої релігійні переконання відмовились від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний орган державної податкової служби і мають відповідну відмітку у паспорті;
в) реєстраційний (обліковий) номер платника податків, який присвоюється органами державної податкової служби за структурою, встановленою у пункті 2.3 цього розділу, платникам податків, визначеним у пункті 2.4 цього розділу.
2.3. Структура реєстраційного (облікового) номера платника податків, який присвоюється органом державної податкової служби:
ООООООООК, де:
О…О — значення податкового номера платника податків (8 розрядів) з діапазону номерів, який визначає центральний орган державної податкової служби;
К — контрольний розряд, який формується за алгоритмом, визначеним центральним органом державної податкової служби.
2.4. Реєстраційний (обліковий) номер платника податків надається органами державної податкової служби:
а) уповноваженим особам договорів про спільну діяльність на території України без створення юридичної особи при взятті на облік договору згідно з цим Порядком;
б) управителям майна при взятті на облік договорів управління майном згідно з цим Порядком;
в) інвесторам (резидентам та нерезидентам), які уклали угоди про розподіл продукції і є платниками податків;
г) виконавцям (юридичним особам — нерезидентам) проектів (програм) міжнародної технічної допомоги;
ґ) іноземним дипломатичним представництвам та консульським установам, представництвам міжнародних організацій в Україні (далі — дипломатична місія) у разі взяття їх на облік згідно з пунктами 4.4, 4.9 розділу IV цього Порядку;
д) нерезидентам у разі взяття їх на облік згідно з пунктом 4.4 розділу IV цього Порядку (крім дипломатичних місій);
е) постійним представництвам нерезидентів на території України у разі взяття їх на облік згідно з підпунктами 5.2.2, 5.2.3 пункту 5.2 розділу V цього Порядку.
Податковий номер платника податків зазначається у всіх свідоцтвах, довідках, патентах, в інших документах або повідомленнях, що видаються платнику податків, в усіх податкових деклараціях (розрахунках, звітах), платіжних документах щодо податків і зборів, у фінансових документах,
а також в інших випадках, передбачених законодавством.
2.5. Податковий номер платника податків не змінюється протягом усього періоду перебування на обліку в органах державної податкової служби такого платника податків, за винятком випадків зміни коду за ЄДРПОУ або реєстраційного номера облікової картки платника податків.
2.6. Уповноваженій особі за декількома договорами про спільну діяльність, управителю майна за декількома договорами управління майном чи інвестору за декількома угодами про розподіл продукції податковий номер видається на кожний із зазначених договорів (угод) при взятті їх на облік згідно з цим Порядком.
Податковий номер, наданий уповноваженій особі, управителю майна чи інвестору, не змінюється протягом усього періоду перебування на обліку в органах державної податкової служби відповідного договору чи угоди, у тому числі і в разі:
призначення іншої особи — учасника договору чи угоди уповноваженою особою, управителем майна чи інвестором;
зміни місцезнаходження уповноваженої особи, управителя майна чи інвестора;
зміни органу державної податкової служби, у якому уповноважена особа, управитель майна чи інвестор перебуває на обліку.
2.7. Після зняття з обліку платника податків податковий номер, який надавався органом державної податкової служби, закривається та надалі не використовується.
III. Порядок взяття на облік за основним місцем обліку платників податків — юридичних осіб та їх відокремлених підрозділів
3.10. Після взяття платника податків на облік за основним місцем обліку орган державної податкової служби формує довідку про взяття на облік платника податків за ф. № 4-ОПП (додаток 2). Така довідка надсилається платнику податків наступного робочого дня з дня взяття на облік. За згодою платника податків не пізніше наступного робочого дня після взяття його на облік така довідка може бути видана платнику податків чи уповноваженій особі платника податків в органі державної податкової служби.
Інвестору після взяття на облік угоди про розподіл продукції замість довідки за ф. № 4-ОПП органом державної податкової служби видається (надсилається) Свідоцтво про реєстрацію інвестора як платника податків при виконанні угоди про розподіл продукції за ф. № 4-УРП (додаток 3).
Другий примірник чи копія довідки (свідоцтва) зберігається в реєстраційній частині облікової справи платника податків з поміткою «Копія до облікової справи».
3.11. Про видачу довідки за ф. № 4-ОПП (свідоцтва за ф. № 4-УРП) робиться запис у журналі реєстрації документів про взяття на облік платників податків за ф. № 14-ОПП (додаток 4). Довідка про взяття на облік не потребує додаткової реєстрації у загальному відділі чи канцелярії органу державної податкової служби.
Довідка про взяття на облік платника податків за ф. № 4-ОПП (свідоцтво за ф. № 4-УРП) є єдиним документом, який підтверджує взяття платника податків на облік в органі державної податкової служби. Довідка (свідоцтво) видається безоплатно та є дійсною лише на території України. На території держав, з якими Україна уклала міжнародні договори про уникнення подвійного оподаткування, застосовується довідка-підтвердження статусу податкового резидента України.
Довідка за ф. № 4-ОПП управителю майна видається на строк дії договору управління майном, указаний у договорі, або на п’ять років, якщо сторони не визначили строку договору управління майном.
Якщо платник податків створений на визначений строк чи перебуває на обліку в органі державної податкової служби до визначеного терміну, у лівій верхній частині довідки за ф. № 4-ОПП (свідоцтва за ф. № 4-УРП) робиться спеціальний запис «Довідка дійсна до» («Свідоцтво дійсне до») і зазначається відповідна дата.
3.12. Повернення до органу державної податкової служби листа з довідкою про взяття на облік платника податків за ф. № 4-ОПП є підставою для проведення заходів щодо встановлення місцезнаходження (місця проживання) платника податків згідно з розділом XII цього Порядку.
VI. Взяття на облік за основним місцем обліку самозайнятих осіб
6.1. Взяття на облік за основним місцем обліку фізичної особи — підприємця здійснюється після її державної реєстрації згідно із Законом органом державної податкової служби за місцем її державної реєстрації на підставі:
відомостей з відповідної реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця;
відповідного повідомлення державного реєстратора про судове рішення щодо відміни державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи — підприємця та внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру.
Органи державної податкової служби здійснюють контроль відомостей, які надійшли стосовно фізичних осіб — підприємців з Єдиного державного реєстру, у порядку, визначеному пунктом 3.1 розділу ІІІ цього Порядку.
6.2. На бажання фізичної особи — підприємця взяття такої особи на облік може бути здійснене органом державної податкової служби, якщо така особа подає до органу державної податкової служби:
заяву за ф. № 5-ОПП (додаток 8);
копію свідоцтва про державну реєстрацію.
Одночасно з поданням заяви платником податків — фізичною особою — підприємцем пред’являється оригінал такого свідоцтва.
У цьому разі за даними Єдиного державного реєстру та/або через відповідного державного реєстратора орган державної податкової служби зобов’язаний установити, що така фізична особа — підприємець включена до Єдиного державного реєстру та її підприємницька діяльність не припинена.
Дані заяви за ф. № 5-ОПП мають бути достовірними та відповідати відомостям Єдиного державного реєстру. З метою підтвердження достовірності відомостей про фізичну особу — підприємця, указаних у заяві за ф. № 5-ОПП, до заяви може бути додано оригінал чи копія виписки із Єдиного державного реєстру.
З метою перевірки достовірності даних про платника податків — фізичної особи — підприємця орган державної податкової служби може звернутись до державного реєстратора за отриманням витягу з Єдиного державного реєстру.
6.3. Якщо в заяві за ф. № 5-ОПП не зазначені обов’язкові реквізити, надані недостовірні або неповні дані, її не скріплено печаткою платника податків, не підписано фізичною особою — підприємцем чи особою, яка має документально підтверджене повноваження від платника податку щодо підпису заяви за ф. № 5-ОПП, документи подані не у повному обсязі, то не пізніше наступного робочого дня від дня отримання заяви орган державної податкової служби повертає документи платнику податків для виправлення (із зазначенням підстав неприйняття документів).
Фізична особа — підприємець зобов’язана протягом 5 календарних днів, наступних за днем отримання повернутих документів, подати виправлені документи для взяття на облік в органі державної податкової служби.
6.4. Про отримання повідомлення від державного реєстратора або заяви від фізичної особи — підприємця в органі державної податкової служби стосовно кожної фізичної особи — підприємця робиться запис у журналі реєстрації заяв та повідомлень про взяття на облік (перереєстрацію, унесення змін) платників податків (для самозайнятих осіб) за ф. № 7-ОПП (додаток 9). Отримані від державного реєстратора відомості обробляються засобами відповідного програмного забезпечення згідно з регламентом такої обробки та вносяться до Реєстру самозайнятих осіб.
6.5. Взяття на облік за основним місцем обліку фізичної особи — підприємця органом державної податкової служби проводиться не пізніше наступного робочого дня з дня отримання відомостей від державного реєстратора чи заяви від платника податків та здійснюється датою внесення даних до Реєстру самозайнятих осіб за номером, який відповідає порядковому номеру реєстрації відповідного повідомлення державного реєстратора чи заяви платника податків у журналі за ф. № 7-ОПП.
6.6. Якщо за результатами звірки з даними Єдиного державного реєстру встановлено, що фізична особа — підприємець має стан такої, що здійснює діяльність та не перебуває на обліку або знята з обліку у відповідному органі державної податкової служби, то цим органом проводяться заходи щодо отримання відповідних відомостей від державного реєстратора та постановки на облік такої фізичної особи — підприємця згідно із цим Порядком.
6.7. Довідка про взяття фізичної особи — підприємця на облік в органі державної податкової служби формується та видається згідно з пунктами 3.10–3.12 розділу III цього Порядку.
Дані про дату взяття на облік фізичної особи — підприємця орган державної податкової служби у день взяття на облік передає відповідному державному реєстратору для внесення цих відомостей до Єдиного державного реєстру.
У довідці про взяття на облік фізичної особи — підприємця перед прізвищем, ім’ям та по батькові такої особи обов’язково вказується «Фізична особа — підприємець».
6.8. Облік самозайнятих осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний орган державної податкової служби і мають відмітку у паспорті, ведеться в органах державної податкової служби за прізвищем, ім’ям, по батькові і серією та номером діючого паспорта.
6.9. Взяття на облік фізичних осіб, які не є підприємцями та здійснюють незалежну професійну діяльність, умовою ведення якої згідно із законом є державна реєстрація такої діяльності у відповідному уповноваженому органі та отримання свідоцтва про реєстрацію чи іншого документа (дозволу, сертифіката тощо), що підтверджує право фізичної особи на ведення незалежної професійної діяльності (далі — фізична особа, яка здійснює незалежну професійну діяльність), здійснюється за місцем постійного проживання у порядку, встановленому цим Порядком для фізичних осіб — підприємців.
Якщо фізична особа зареєстрована як підприємець та при цьому така особа здійснює незалежну професійну діяльність, така фізична особа обліковується в органах державної податкової служби як фізична особа — підприємець.
6.9.1. Для взяття на облік фізична особа, яка має намір провадити незалежну професійну діяльність, у строк 10 календарних днів після державної реєстрації незалежної професійної діяльності у відповідному уповноваженому органі та отримання свідоцтва про реєстрацію чи іншого документа (дозволу, сертифіката тощо), що підтверджує право фізичної особи на ведення незалежної професійної діяльності, зобов’язана подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) або через уповноважену особу до органу державної податкової служби за місцем свого постійного проживання:
заяву за ф. № 5-ОПП;
копію реєстраційного посвідчення про реєстрацію приватної нотаріальної діяльності, якщо заявник є приватним нотаріусом;
копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю за формою, визначеною додатком до Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури, затвердженого Указом Президента України від 05.05.93 № 155 (із змінами), якщо заявник є адвокатом, який займається адвокатською діяльністю індивідуально та не зареєстрований як фізична особа — підприємець;
копію свідоцтва про присвоєння кваліфікації судового експерта, виданого Центральною експертно-кваліфікаційною комісією при Міністерстві юстиції України за формою, що відповідає додатку 7 до Положення про експертно-кваліфікаційні комісії та атестацію судових експертів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 09.08.2005 № 86/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 07.11.2007 № 1054/5), зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 11.08.2005 за № 882/11162 (із змінами), якщо заявником
є судовий експерт, який не є працівником державної спеціалізованої установи та отримав право самостійно здійснювати судово-експертну діяльність.
При подачі документів пред’являється оригінал зазначених документів.
6.9.2. Орган державної податкової служби відмовляє в розгляді документів, поданих для взяття на облік особи, яка здійснює незалежну професійну діяльність, у разі:
наявності обмежень на провадження незалежної професійної діяльності, встановлених законодавством;
коли документи подані за неналежним місцем обліку;
коли документи не відповідають встановленим вимогам, подані не в повному обсязі або коли зазначені в різних документах відомості є взаємно невідповідними;
коли фізична особа вже взята на облік як самозайнята особа;
неподання для реєстрації особою, яка має намір провадити незалежну професійну діяльність, свідоцтва про реєстрацію чи іншого документа (дозволу, сертифіката тощо), що підтверджує право фізичної особи на провадження незалежної професійної діяльності.
Після усунення причин, що були підставою для відмови у взятті на облік такої самозайнятої особи, фізична особа може повторно подати документи для взяття на облік.
6.9.3. Взяття на облік фізичних осіб, які здійснюють незалежну професійну діяльність, здійснюється не пізніше наступного робочого дня з дня отримання від них заяви за ф. № 5-ОПП.
6.10. Довідка про взяття на облік за ф. № 4-ОПП надсилається (видається) органом державної податкової служби згідно з пунктами 3.10–3.12 розділу III цього Порядку.
Фізичній особі, яка провадить незалежну професійну діяльність, довідка про взяття на облік платника податків видається органом державної податкової служби із зазначенням строку, якщо такий строк вказаний у свідоцтві про реєстрацію чи іншому документі (дозволі, сертифікаті тощо), що підтверджує право фізичної особи на провадження незалежної професійної діяльності.
У довідці про взяття на облік фізичної особи, яка здійснює незалежну професійну діяльність, перед прізвищем, ім’ям та по батькові такої особи обов’язково вказується вид професійної діяльності, наприклад, «Приватний нотаріус», «Адвокат» тощо.
6.10.1. Якщо робоче місце нотаріуса знаходиться на території іншої адміністративно-територіальної одиниці, ніж місце його постійного проживання, то нотаріус повинен стати на облік за неосновним місцем обліку в органі державної податкової служби за місцезнаходженням свого робочого місця відповідно до розділу IV Податкового кодексу України.
6.10.2. Про видане реєстраційне посвідчення, а також про зміни адреси розташування робочого місця (контори) приватного нотаріуса управління юстиції кожного разу повідомляє орган державної податкової служби за місцезнаходженням робочого місця (контори) приватного нотаріуса згідно із Положенням про порядок реєстрації приватної нотаріальної діяльності, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 12.12.2008 № 2151/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 12.12.2008 за № 1187/15878.
Якщо орган державної податкової служби за місцезнаходженням робочого місця нотаріуса та орган державної податкової служби за місцем постійного проживання нотаріуса є різними, то перший орган у 10-денний строк після отримання зазначених відомостей від органу юстиції повинен направити їх до органу державної податкової служби за місцем постійного проживання нотаріуса для внесення відповідних змін до Реєстру самозайнятих осіб, забезпечення процедур взяття/зняття з обліку або вжиття інших заходів.
6.10.3. Якщо органом державної податкової служби за інформацією від іншого державного органу чи при виконанні власних функцій виявляється фізична особа, яка здійснює незалежну професійну діяльність, що є зареєстрованою, але не перебуває на обліку в органі державної податкової служби, орган державної податкової служби повідомляє таку особу про необхідність подання заяви для взяття на облік.
У разі неподання заяви для взяття на облік у 20-денний строк від дня направлення повідомлення такою самозайнятою особою органом державної податкової служби здійснюються відповідні заходи щодо встановлення місця проживання такої особи.
VII. Порядок взяття на облік за неосновним місцем обліку платників податків
7.1. Якщо відповідно до законодавства в платника податків, окрім обов’язків щодо подання податкових декларацій (розрахунків, звітів) та/або нарахування, утримання або сплати (перерахування) податків, зборів на території адміністративно-територіальної одиниці за своїм місцезнаходженням, виникають такі обов’язки на території іншої адміністративно-територіальної одиниці, то такий платник податків зобов’язаний стати на облік за таким неосновним місцем обліку
у відповідному органі державної податкової служби.
7.2. Для взяття на облік за неосновним місцем обліку платник податків зобов’язаний протягом 10 робочих днів після створення відокремленого підрозділу, реєстрації рухомого чи нерухомого майна чи відкриття об’єкта чи підрозділу, через які провадиться діяльність або які підлягають оподаткуванню чи пов’язані з оподаткуванням, подати до відповідного органу державної податкової служби реєстраційну заяву за ф. № 1-ОПП або ф. № 5-ОПП з позначкою «облік за неосновним місцем обліку». Дані заяви про взяття на облік за неосновним місцем обліку вносяться до Єдиного банку даних юридичних осіб або Реєстру самозайнятих осіб.
7.3. Органом державної податкової служби за неосновним місцем обліку платнику податків може бути видане Повідомлення про взяття на облік за неосновним місцем обліку за ф. № 16-ОПП (додаток 10), строк дії якого обмежується бюджетним роком та яке є доповненням до довідки про взяття на облік за ф. № 4-ОПП і дійсне тільки разом із такою довідкою.
Видачу такого повідомлення відповідний орган державної податкової служби здійснює на письмовий запит платника податків протягом двох робочих днів після надходження звернення від платника податків. Про його видачу робиться запис у журналі за ф. № 14-ОПП, а відповідний запит зберігається в обліковій справі платника податків. Повідомлення не потребує додаткової реєстрації у загальному відділі чи канцелярії органу державної податкової служби.
7.4. Платники податків, у яких відсутні об’єкти, закриті відокремлені підрозділи, у зв’язку
з чим такий платник податків був взятий на облік за неосновним місцем обліку, знімаються з обліку за неосновним місцем обліку при надходженні (наявності) відповідних підтвердних документів або у зв’язку із закінченням бюджетного року за умови сплати податків, зборів до бюджету, на підставі службових документів органу державної податкової служби. Інформація про зняття
з обліку за неосновним місцем обліку вноситься до Єдиного банку даних юридичних осіб або Реєстру самозайнятих осіб.
7.5. У разі зняття з обліку за основним місцем обліку платника податків та переведення його на обслуговування до іншого органу державної податкової служби у зв’язку зі зміною місцезнаходження (місця проживання), пов’язаного із зміною адміністративно-територіальною одиниці чи включенням / не включенням платника податків до Реєстру великих платників податків тощо, за наявності за попереднім місцем обліку об’єктів, відокремлених підрозділів чи обов’язків податкового агента такий платник податків одночасно із зняттям з обліку за основним місцем обліку, згідно з цим Порядком, береться на облік за неосновним місцем обліку органом державної податкової служби за попереднім місцем обліку.
XI. Порядок зняття з обліку платників податків в органах державної податкової служби
11.12. Зняття з обліку фізичної особи — підприємця як платника податків здійснюється в порядку, визначеному пунктами 11.1–11.11 цього розділу, з урахуванням таких особливостей.
11.12.1. Після прийняття рішення про припинення підприємницької діяльності та внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення фізичної особи — підприємця щодо припинення нею підприємницької діяльності, фізична особа — підприємець зобов’язана подати до органу державної податкової служби за основним місцем обліку:
заяву за ф. № 8-ОПП, дата якої фіксується в журналі за ф. № 6-ОПП;
оригінали документів, що видаються органами державної податкової служби платнику податків (свідоцтва, патенти, довідки за ф. № 4-ОПП, інші документи тощо) і підлягають поверненню до органу державної податкової служби, а також завірені органом державної податкової служби копії цих документів, якщо такі видавались та підлягають поверненню до органу державної податкової служби.
Повідомлення про проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи — підприємця у разі її смерті, або оголошення її померлою, або визнання її безвісно відсутньою або повідомлення про проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи — підприємця за судовим рішенням щодо визнання фізичної особи — підприємця банкрутом чи за судовим рішенням, що не пов’язано з банкрутством фізичної особи — підприємця, а також відомості відповідної реєстраційної картки є підставою для зняття фізичної особи — підприємця з обліку у відповідному органі державної податкової служби.
11.12.2. Фізичні особи, які здійснюють незалежну професійну діяльність, знімаються з обліку після припинення такої незалежної діяльності у порядку, встановленому для фізичних осіб — підприємців, за наявності документально підтвердженої інформації відповідного державного органу, що реєструє таку діяльність або видає документи про право на заняття такою діяльністю (свідоцтва, дозволи, ліцензії, сертифікати тощо).
11.12.3. Внесення до Реєстру самозайнятих осіб запису про припинення підприємницької діяльності фізичної особи підприємця чи незалежної професійної діяльності фізичної особи здійснюється у разі:
визнання фізичної особи недієздатною або обмеження її цивільної дієздатності з дати набрання законної сили відповідним рішенням суду;
смерті фізичної особи, у тому числі оголошення такої особи померлою, що підтверджується свідоцтвом про смерть (витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян, інформацією органу державної реєстрації актів цивільного стану), а також визнання фізичної особи безвісно відсутньою, що підтверджується судовим рішенням;
внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи підприємця з дати державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи — підприємця;
реєстрації припинення незалежної професійної діяльності фізичної особи у відповідному уповноваженому органі з дати реєстрації;
закінчення строку, на який було видано свідоцтво про реєстрацію чи інший документ (дозвіл, сертифікат тощо), з дати закінчення такого строку;
заборони судом фізичній особі провадити підприємницьку діяльність або незалежну професійну діяльність з дати набрання законної сили відповідним рішенням суду, якщо інше не визначене у рішенні суду;
наявності обмежень права на провадження підприємницької діяльності або незалежної професійної діяльності, які встановлені законодавством, з дати надходження відповідних документів до органу державної податкової служби за місцем обліку фізичної особи, якщо інше не встановлено законом чи рішенням суду;
анулювання чи скасування згідно із законодавством свідоцтва про реєстрацію чи іншого документа (дозволу, сертифіката тощо), що підтверджує право фізичної особи на провадження підприємницької або незалежної професійної діяльності, з дати такого анулювання чи скасування.
11.12.4. Державна реєстрація (реєстрація) припинення підприємницької чи незалежної професійної діяльності фізичної особи або внесення до Реєстру самозайнятих осіб запису про припинення такої діяльності фізичною особою не припиняє її зобов’язань, що виникли під час провадження підприємницької чи незалежної професійної діяльності, та не змінює строків, порядків виконання таких зобов’язань та застосування санкцій за їх невиконання.
11.12.5. У разі коли після внесення до Реєстру самозайнятих осіб запису про припинення підприємницької чи незалежної професійної діяльності фізична особа продовжує провадити таку діяльність, вважається, що вона розпочала таку діяльність без взяття її на облік як самозайнятої особи.
<…>
Начальник Управління реєстрації
та обліку платників податків Н. Г. Калєніченко

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ
НАКАЗ
від 24.12.2010 р. № 1025
Зареєстровано
в Міністерстві юстиції України
30.12.2010 за № 1425/18720
Про затвердження форми Книги обліку доходів і витрат, яку ведуть фізичні особи — підприємці, крім осіб, що обрали спрощену систему оподаткування, і фізичні особи, які провадять незалежну професійну діяльність,
та Порядку її ведення
Відповідно до пункту 177.10 статті 177 та пункту 178.6 статті 178 розділу IV Податкового кодексу України, керуючись статтею 8 Закону України «Про державну податкову службу в Україні»,
НАКАЗУЮ:
1. Затвердити форму Книги обліку доходів і витрат, яку ведуть фізичні особи — підприємці, крім осіб, що обрали спрощену систему оподаткування, і фізичні особи, які провадять незалежну професійну діяльність, та Порядок ведення Книги обліку доходів і витрат, яку ведуть фізичні особи — підприємці, крім осіб, що обрали спрощену систему оподаткування, і фізичні особи, які провадять незалежну професійну діяльність (додаються).
2. Департаменту оподаткування фізичних осіб (Дусяк С. П.):
2.1 подати цей наказ до Міністерства юстиції України для державної реєстрації;
2.2 забезпечити оприлюднення наказу у встановленому порядку.
3. Цей наказ набирає чинності з дня його офіційного опублікування.
4. Контроль за виконанням цього наказу покласти на заступника Голови Лекаря С. І.
Голова О. О. Папаіка
ПОГОДЖЕНО:
Міністр фінансів України Ф. Ярошенко
Перший заступник Голови —
Голова ліквідаційної комісії
Державного комітету України
з питань регуляторної
політики та підприємництва Г. Яцишина

ЗАТВЕРДЖЕНО
Наказ Державної податкової адміністрації України
24.12.2010 № 1025
Книга обліку доходів і витрат, яку ведуть фізичні особи — підприємці, крім осіб, що обрали спрощену систему оподаткування, і фізичні особи, які провадять незалежну професійну діяльність
Період обліку (день, місяць, квартал, рік) Залишок товарних запасів, матеріалів, сировини на початок
звітного періоду (грн.) Розмір отриманих доходів від здійснення діяльності (за день, місяць, квартал, рік) Витрати виробництва та обігу Залишок товарних запасів, матеріалів, сировини на кінець звітного періоду (грн.) Чистий дохід (грн.)
гр. 3 – гр. 6 – гр. 9 – гр. 10
реквізити документа, що підтверджує понесені витрати загальна вартість придбаних товаро-матеріальних цінностей (грн.) у тому числі, товарів, що реалізовані, товаро-матеріальних цінностей, що використані у виробництві продукції (грн.) Внутрішнє переміщення товару (відпущено/отримано) понесені витрати на оплату праці та нарахування на заробітну плату (грн.) понесені інші витрати, пов’язані з одержанням доходу, включаючи вартість виконаних робіт, наданих послуг (грн.)
адреса місця здійснення діяльності, прізвище, ім’я, по батькові та реєстраційний номер облікової картки найманого працівника або серія та номер паспорта* вартість товару, що переміщено (грн.)
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Директор Департаменту
оподаткування фізичних осіб С. П. Дусяк
* Серія та номер паспорта зазначаються лише для фізичних осіб – платників податків, які через свої релігійні переконання відмовились від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний орган державної податкової служби та мають відмітку у паспорті
ЗАТВЕРДЖЕНО
Наказ Державної податкової
адміністрації України
24.12.2010 № 1025
Зареєстровано
в Міністерстві юстиції України
30 грудня 2010 р. за № 1425/18720
Порядок ведення Книги обліку доходів і витрат, яку ведуть фізичні особи — підприємці, крім осіб, що обрали спрощену систему оподаткування, і фізичні особи, які провадять незалежну професійну діяльність
1. Відповідно до пункту 177.10 статті 177 та пункту 178.6 статті 178 розділу IV Податкового кодексу України фізичні особи — підприємці, крім осіб, що обрали спрощену систему оподаткування, та фізичні особи, які провадять незалежну професійну діяльність (далі — самозайняті особи), зобов’язані вести Книгу обліку доходів і витрат (далі — Книга), у якій щоденно на підставі первинних документів здійснюються записи про операції, що відбулися у звітному (податковому) періоді.
2. Самозайняті особи повинні придбавати та оформлювати Книгу самостійно. Книга має вигляд зошита чи блокнота. Прошнурована з пронумерованими сторінками Книга безоплатно реєструється в органі державної податкової служби за основним місцем обліку самозайнятої особи.
Кожен працівник — фізична особа (далі — наймана особа), що здійснює операції за готівку, веде їх облік у Книзі, яка реєструється самозайнятою особою у такому самому порядку. У Книзі для найманих осіб зазначаються адреса місця здійснення діяльності, прізвище, ім’я, по батькові найманої особи та самозайнятої особи (роботодавця) та їх реєстраційний номер облікової картки платника податків, а у разі його відсутності — серія та номер паспорта (для фізичних осіб — платників податків, які через свої релігійні переконання відмовились від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний орган державної податкової служби та мають відмітку у паспорті). Записи у Книзі виконуються кульковою або чорнильною ручкою (виправлення допускаються тільки з завіренням їх самозайнятою особою).
3. Ведення Книги здійснюється у такому порядку:
3.1. У графі 1 вказується дата заповнення.
3.2. У графах 2 та 11 відображається сума нереалізованих товарних запасів, сировини, матеріалів тощо на початок та на кінець звітного податкового періоду (року), яка виводиться в грошовій формі, виходячи із ціни їх придбання.
3.3. У графі 3 щоденно відображається фактично отримана сума доходу від здійснення діяльності із сумарним підсумком за місяць, квартал, рік. У разі необхідності реєстрації нової Книги протягом звітного року записи в ній продовжуються наростаючим підсумком, а попередня Книга залишається у самозайнятої особи.
3.4. До графи 4 записуються реквізити документа, який підтверджує понесені витрати, пов’язані з придбанням товарно-матеріальних цінностей, виконанням робіт та наданням послуг (номер, дата і назва документа). Документами, які підтверджують витрати, можуть бути, зокрема, товарно-транспортна та/або податкова накладна, платіжне доручення, фіскальний чек, акт закупки (виконаних робіт, наданих послуг) та інші розрахункові документи.
3.5. У графі 5 відображається загальна вартість придбаних товарно-матеріальних цінностей.
3.6. У графі 6 відображається сума витрат, яка безпосередньо пов’язана з отриманням доходу.
3.7. Самозайняті особи, які використовують найману працю, заповнюють графи 7 та 8:
до графи 7 записуються відомості про внутрішнє переміщення товару (відпуск під реалізацію найманій особі) із зазначенням адреси місця здійснення діяльності, прізвища, імені, по батькові найманої особи та її реєстраційного номера облікової картки платника податків, а у разі його відсутності — серії та номера паспорта (для фізичних осіб — платників податків, які через свої релігійні переконання відмовились від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний орган державної податкової служби та мають відмітку у паспорті);
у графі 8 відображається вартість товару, переданого на реалізацію за цінами придбання.
Наймані особи заповнюють дані Книги відповідно до граф 1, 3, 8. Графа 3 заповнюється по кожному факту здійснення операції. У графі 8 наймана особа відображає вартість отриманого товару за цінами реалізації. Дані з Книг найманих осіб включаються до Книги самозайнятих осіб в останній день місяця.
Фізичні особи, які провадять незалежну професійну діяльність, графи 7 та 8 не заповнюють.
3.8. У графі 9 відображаються витрати на оплату праці та нарахування на заробітну плату, понесені у звітному місяці.
3.9. У графі 10 відображаються фактично понесені інші витрати, безпосередньо пов’язані
з одержанням доходу, які не зазначені у графах 6 та 9, включаючи вартість оплачених виконаних робіт та наданих послуг.
3.10. Графа 12 розраховується як різниця між доходом від здійснення діяльності та документально підтвердженими витратами, пов’язаними із отриманням доходу.
4. Фізичні особи — підприємці, зареєстровані як платники податку на додану вартість, не включають до витрат і доходу суми податку на додану вартість, що входять до ціни придбаних або проданих товарів, наданих робіт та виконаних послуг.
5. Дані Книги використовуються самозайнятою особою для заповнення податкової декларації за звітний податковий період (рік).
Директор Департаменту
оподаткування фізичних осіб С. П. Дусяк

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ
ЛИСТ
від 19.10.2010 р. № 507/4/17-0713
Про подання фізичними особами — засновниками господарських товариств майнових декларацій
Державна податкова адміністрація України, керуючись статтею 16 Закону України від 17 листопада 1992 року № 2790-XII «Про статус народного депутата України», розглянула <...> звернення <...> щодо подання фізичними особами — засновниками господарських товариств декларацій про майновий стан і доходи при внесенні коштів до статутних фондів, і у межах компетенції повідомляє.
Частиною третьою статті 86 Господарського кодексу України від 16 січня 2003 року № 436-IV (далі — Кодекс) майновий стан засновників господарського товариства — громадян має бути підтверджений декларацією про їх доходи і майно, завіреною відповідним податковим органом.
Згідно з вказаною частиною статті 86 Кодексу та частиною третьою статті 13 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII «Про господарські товариства» забороняється використовувати для формування статутного фонду товариства бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу.
Оскільки законодавством встановлено обмеження щодо коштів, які можуть бути використані для формування статутного фонду, фізичні особи — засновники повинні підтверджувати походження вказаних коштів при поданні річної декларації про майновий стан і доходи (далі — декларація).
Статус державної податкової служби в Україні, її функції та правові основи діяльності встановлені Законом України від 4 грудня 1990 року № 509-XII «Про державну податкову службу в Україні» (далі — Закон № 509). Відповідно до пунктів 3 та 4 статті 11 Закону № 509 органи державної податкової служби у випадках, в межах компетенції та у порядку, встановлених законами України, мають право запрошувати платників податків або їх представників для перевірки правильності нарахування та своєчасності сплати податків та зборів (обов’язкових платежів) такими платниками податків; а також одержувати від платників податків (посадових осіб платників податків) пояснення з питань, що виникають під час перевірок та стосуються реалізації повноважень органів державної податкової служби, встановлених цим та іншими законами України.
У разі з’ясування факту внесення фізичною особою до статутного фонду коштів, які підлягали оподаткуванню і не були оподатковані при їх одержанні, то на підставі підпункту 4.2.8 пункту 4.2 статті 4 Закону України від 22 травня 2003 року № 889-IV «Про податок з доходів фізичних осіб» (далі — Закон № 889) вказані доходи включаються платником податку до складу загального місячного (річного) оподатковуваного доходу зі сплатою податку.
Відповідно до підпункту «а» пункту 18.1 статті 18 Закону № 889 декларація подається платником податку, який, зокрема, зобов’язаний подавати таку декларацію згідно з нормами інших законів.
Завірення декларацій з метою реалізації вимог частини третьої статті 86 Кодексу здійснюється шляхом проставлення відбитка печатки відповідного податкового органу та підпису керівником (уповноваженою особою) податкового органу.
Додатково повідомляємо, що посадові особи органів державної влади згідно зі статтею 19 Конституції України зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В. о. Голови В. Захарченко

ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ ФІНАНСОВОГО МОНІТОРИНГУ УКРАЇНИ
НАКАЗ
від 03.08.2010 р. № 126
Зареєстровано
в Міністерстві юстиції України
11 жовтня 2010 р. за № 909/18204
Про затвердження Критеріїв ризику легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму
Відповідно до частини третьої статті 6, статті 11, пункту 21 частини другої статті 18 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» та з метою визначення критеріїв ризику легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму НАКАЗУЮ:
1. Затвердити Критерії ризику легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму, що додаються.
2. Департаменту взаємодії та координації системи фінансового моніторингу (Ковальчук А. Т.) спільно з Юридичним управлінням (Гаєвський І. М.) забезпечити подання цього наказу на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України.
3. Цей наказ набирає чинності через 20 днів з дати його офіційного опублікування.
4. Контроль за виконанням цього наказу покласти на заступника Голови Державного комітету фінансового моніторингу України Сахненко О. М.
Голова С. Г. Гуржій
ПОГОДЖЕНО:
Голова Державної комісії з цінних
паперів та фондового ринку Д. М. Тевелєв
Міністр транспорту та зв’язку України К. Єфименко
Міністр економіки України В. П. Цушко
Голова Державної комісії з регулювання ринків
фінансових послуг України В. О. Волга
Перший заступник Міністра фінансів України В. А. Копилов
Заступник Голови Національного банку України І. В. Соркін
Голова Державного комітету України
з питань регуляторної політики та підприємництва М. Бродський
ЗАТВЕРДЖЕНО
Наказ Державного комітету фінансового моніторингу України
03.08.2010 № 126
Зареєстровано
в Міністерстві юстиції
11 жовтня 2010 р. за № 909/18204
Критерії ризику легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму
1. Ці Критерії ризику розроблені відповідно до Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» (далі — Закон) з метою виконання суб’єктами первинного фінансового моніторингу законодавства у сфері протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму щодо здійснення ними класифікації своїх клієнтів з урахуванням Критеріїв ризику.
2. Критерії ризику використовують у своїй діяльності такі суб’єкти первинного фінансового моніторингу (далі — суб’єкти), їх відокремлені підрозділи:
банки, страховики (перестраховики), кредитні спілки, ломбарди та інші фінансові установи;
платіжні організації, члени платіжних систем, еквайрингові та клірингові установи;
товарні, фондові та інші біржі;
професійні учасники ринку цінних паперів;
компанії з управління активами;
оператори поштового зв’язку, інші установи, які проводять фінансові операції з переказу коштів;
філії або представництва іноземних суб’єктів господарської діяльності, які надають фінансові послуги на території України;
суб’єкти підприємницької діяльності, які надають посередницькі послуги під час здійснення операцій з купівлі-продажу нерухомого майна;
суб’єкти господарювання, які здійснюють торгівлю за готівку дорогоцінними металами і дорогоцінним камінням та виробами з них, якщо сума фінансової операції дорівнює чи перевищує суму 150000 гривень або дорівнює чи перевищує суму в іноземній валюті, еквівалентну 150000 гривень;
суб’єкти господарювання, які проводять лотереї та азартні ігри, у тому числі казино, електронне (віртуальне) казино;
нотаріуси, адвокати, аудитори, аудиторські фірми, фізичні особи — підприємці, які надають послуги з бухгалтерського обліку, суб’єкти господарювання, що надають юридичні послуги (за винятком осіб, які надають послуги у рамках трудових правовідносин), у випадках, передбачених статтями 6 і 8 Закону;
інші юридичні особи, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але надають окремі фінансові послуги.
Усі суб’єкти, визначені в цьому пункті, вживають заходи щодо класифікації своїх клієнтів з урахуванням Критеріїв ризику.
Суб’єкти, крім зазначених в абзацах дев’ятому — дванадцятому цього пункту, забезпечують у своїй діяльності управління ризиками щодо легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму.
3. Суб’єкти, крім зазначених в абзацах дев’ятому — дванадцятому пункту 2 Критеріїв ризику, розробляють власні критерії ризику з урахуванням цих Критеріїв ризику та відповідно до виду фінансових або інших послуг, що надаються суб’єктами.
4. В цьому нормативно-правовому акті терміни вживаються в такому значенні:
критерій ризику — показник, ознака, характеристика або їх сукупність, за якими здійснюється оцінка ризику;
надійні джерела — офіційні засоби розкриття інформації (включаючи інтернет-сторінки) Кабінету Міністрів України, Національного банку України, органів виконавчої влади України, міжнародні, міжурядові організації, задіяні у сфері боротьби з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму;
новітні технології — технологічні рішення, які забезпечують проведення операцій та/або надання послуг без безпосереднього контакту з клієнтом та не забезпечені засобами захисту інформації на змінних носіях інформації;
оцінка ризику — результат аналізу наявних відомостей та інформації про своїх клієнтів та їх діяльність, за яким визначається рівень ризику легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму. Оцінка ризику здійснюється щодо всіх клієнтів, яким надаються фінансові або інші послуги;
рівень ризику — ступінь міри ризику легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму, встановлений суб’єктом стосовно клієнта, що може набувати значень «низький», «середній» та «високий».
Інші терміни вживаються у значенні, наведеному в Законі.
5. Оцінювання ризику здійснюється за відповідними критеріями, зокрема за типом клієнта, географічним розташуванням країни реєстрації клієнта або установи, через яку він здійснює передачу (отримання) активів, і видом товарів та послуг.
Уперше рівень ризику визначається та фіксується суб’єктом під час встановлення ділових відносин з клієнтом. У разі якщо клієнт підпадає хоча б під один із цих Критеріїв ризику, рівень ризику такого клієнта не може визначатися як «низький».
Встановлений щодо клієнта рівень ризику переглядається суб’єктом не рідше одного разу на рік.
У разі встановлення клієнту середнього рівня ризику та виявлення тенденції щодо його зростання (включаючи досягнення високого рівня ризику) у клієнта виникає підвищений ризик проведення операцій, пов’язаних з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму.
6. Оцінювання ризику за географічним розташуванням країни реєстрації клієнта або установи здійснюється стосовно клієнта або установи країна походження та/або реєстрації яких, країна надходження чи переказу коштів яким (якими), країна розташування банку контрагента яких, країна походження, реєстрації контрагента яких є країною, про яку з надійних джерел відомо, що вона:
не виконує або неналежним чином виконує рекомендації міжнародних, міжурядових організацій, задіяних у сфері боротьби з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму;
віднесена Кабінетом Міністрів України до переліку офшорних зон;
підтримує міжнародну терористичну діяльність.
7. З метою здійснення заходів щодо класифікації клієнтів при оцінюванні ризику за географічним розташуванням країни реєстрації клієнта або установи, через яку він здійснює передачу (отримання) активів, суб’єкт може складати власний список ризикових країн.
8. Оцінювання ризику за типом клієнта здійснюється за такими критеріями, якщо клієнт:
є публічним діячем або пов’язаною з ним особою;
є клієнтом, щодо якого існують сумніви у достовірності поданих ним документів або раніше наданих ідентифікаційних даних;
надає неправдиві ідентифікаційні дані;
не надає суб’єкту відомостей, передбачених законодавством та відповідними внутрішніми документами суб’єкта;
не відповідає вимогам до рейтингів фінансової надійності (стійкості) страховиків та перестраховиків-нерезидентів, що встановлюються Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України;
є неприбутковою або благодійною організацією (крім благодійних організацій, що діють під егідою міжнародних організацій);
надає послуги з обміну валют та/або переказу грошових коштів (крім банківських установ);
є суб’єктом господарювання, що проводить лотереї та азартні ігри, у тому числі казино, електронне (віртуальне) казино;
має структуру, яка ускладнює процес ідентифікації справжнього власника чи вигодоодержувача;
є акціонерним товариством, яке здійснило випуск акцій на пред’явника;
є іноземним підприємством, контроль та керівництво яким здійснюється за довіреністю;
є підприємством, про яке з надійних джерел відомо, що воно не знаходиться за місцем державної реєстрації, не надає передбачену законодавством звітність та вартість його чистих активів є меншою від статутного капіталу.
Високий рівень ризику має клієнт, який включений до переліку осіб, пов’язаних із здійсненням терористичної діяльності або щодо яких застосовано міжнародні санкції, що формується Держфінмоніторингом, та клієнти, стосовно яких у суб’єкта виникають підозри, що вони пов’язані, стосуються або призначені для фінансування тероризму.
9. Оцінювання ризику за видом товарів та послуг здійснюється за такими критеріями:
істотне збільшення залишку на рахунку клієнта, який регулярно знімається готівкою через касу власне клієнтом або його довіреною особою;
регулярне отримання з рахунку(ів) клієнта(ів) коштів у готівковій формі, що надходять
в безготівковому вигляді від третьої(іх) особи(осіб) за умови, що отримані в готівковій формі кошти становлять 75 — 100 % від суми, що надійшла в безготівковій формі;
безпідставне перевищення клієнтом — юридичною особою або фізичною особою — підприємцем встановленої законодавством граничної суми зняття готівкових коштів (тобто якщо документи, надані клієнтом суб’єкту, можуть свідчити, що клієнт не має права отримувати готівкові кошти понад встановлені ліміти);
переказ коштів за кордон як передплата за імпорт, якщо країна банку бенефіціара та країна резидентності бенефіціара — різні;
здійснення передплати за імпорт товарів з подальшим їх перепродажем без перетину митного кордону України;
не пов’язане прямо з діяльністю клієнта (особи) істотне збільшення сальдо (залишку) на рахунку, яке згодом переводиться іншому суб’єкту або використовується для купівлі іноземної валюти (з подальшим переказом на користь нерезидента) або цінних паперів на пред’явника;
погашення кредиту клієнта за рахунок коштів із не зазначених клієнтом або невідомих джерел погашення;
істотне збільшення частки готівки, що надходить на рахунок особи, якщо звичайними для основної діяльності особи є розрахунки в безготівковій формі;
розміщення на рахунку значної суми готівкових коштів особою, яка за рівнем доходу чи сферою діяльності не може здійснювати фінансову операцію на таку суму;
регулярне представлення чеків, емітованих банком-нерезидентом та індосованих нерезидентом, на інкасо, якщо така діяльність не відповідає діяльності особи, відомій суб’єкту;
наполягання особи провести операцію за правилами, відмінними від встановлених законодавством та внутрішніми документами суб’єкта щодо таких операцій за змістом або за строками її проведення;
внесення особою у раніше узгоджену схему проведення операції (операцій) безпосередньо перед початком її реалізації значних змін, що особливо стосуються напряму руху грошових коштів або іншого майна, в тому числі неодноразова зміна банківських реквізитів бенефіціара після надання першого доручення на переведення коштів або індосацію платіжних документів, надання доручення на перерахування коштів бенефіціару через два та більше рахунки інших осіб;
взаємозалік вимог за експортно-імпортними операціями;
отримання клієнтом послуг з використанням новітніх технологій без безпосереднього контакту з ним;
представлення особою інформації, яку неможливо перевірити;
неможливість встановлення контрагентів особи, прийняття суб’єктом коштів (платіжних документів до їх оплати) від особи, яка надсилає кошти на адресу іншої сторони цивільно-правової угоди, внаслідок чого такі кошти повертаються без виконання фінансової операції у зв’язку з незнаходженням такої іншої сторони або у зв’язку з її відмовою щодо їх прийняття;
регулярне укладення особою строкових угод або використання інших похідних фінансових інструментів

Аліментні відносини відіграють особливий характер на сучасному етапі соціально-економічного розвитку, особливо це стосується утримання повнолітніми дітьми своїх батьків. Здебільшого, відносно аліментних відносин використовуються такі поняття, як «піклування», «утримання», «аліменти».
Утримання батьків дітьми є відповідною компенсацією за утримання і турботу, надану батьками дитині. Взагалі, дорослі діти надають своїм батькам матеріальну підтримку добровільно і в сім’ях, де склалися нормальні стосунки між дітьми та батьками, таке утримання відбувається добровільно і без звернення до суду.
Однією з основних цілей регулювання сімейних відносин, відповідно до ч. 2 ст. 1 Сімейного кодексу України (далі — СК України), є утвердження почуття обов’язку перед батьками.
Відповідно до ч. 8 ст. 7 СК України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів непрацездатних членів сім’ї. Ця засада набуває особливого значення щодо регулювання відносин батьків і дітей по утриманню.
Обов’язок повнолітніх дочки, сина піклуватися про своїх непрацездатних батьків закріплений у ст. 51 Конституції України. Таке піклування може полягати в особистому догляді за батьками, допомозі в побуті, захисті прав й інтересів, матеріальній підтримці тощо. Дана конституційна норма отримує продовження в нормах сімейного законодавства, зокрема у гл. 17 СК України «Обов’язок повнолітніх дочки, сина утримувати батьків та його виконання» (статті 202–206).
У сімейному праві під аліментами (від лат. alimentum — їжа, утримання) розуміється матеріальне утримання, що надається однією особою іншій на умовах, установлених законодавством про сім’ю за згодою сторін .
Як бачимо, в цьому визначенні поняття «аліменти» розкривається за допомогою такого терміна, як «утримання».
У сімейно-правовій науці немає єдиного підходу до вирішення цього питання.
У теорії сімейного права існують різні визначення, і між науковцями досі немає єдиної думки щодо співвідношення цих термінів. Думки вчених з цього приводу розділилися таким чином — одні з них схиляються до ототожнення вказаних понять, тобто останні є рівними за обсягом (Г. М. Рабець , А. І. Пергамент, М. Г. Юркевич , Л. В. Сапейко, В. А. Кройтор ), а інші наголошують на тому, що ці поняття не є рівнозначними, тобто, що «утримання» є ширшим поняттям, ніж «аліменти», беручи за основу їх розмежування добровільний чи примусовий характер надання утримання (М. Г. Малевич , О. С. Іоффе , Є. А. Поссе , Р. А. Майданик , Ю. С. Червоний , В. О. Ряшенцев , О. Ю. Косова ).
Аналізуючи норми СК України, не можна дійти однозначного висновку, що закон використовує поняття «аліменти» тільки у випадку примусового стягнення коштів на дитину, а поняття «утримання» включає також добровільне надання таких коштів. Наприклад, у ст. 189 СК України передбачено договір про сплату аліментів, а не договір про утримання дитини.
Термін «утримання» найчастіше вживається в словосполученні «утримання надається» (ч. 1 ст. 77, ст. 78 СК), тоді як «аліменти стягуються» чи «присуджуються судом» (ч. 2 ст. 77, статті 79, 80 СК), що вказує на таку їх ознаку, як примусовий характер сплати.
Зауважимо, що законодавець не поділяє терміни «утримання» й «аліменти», використовуючи їх як синоніми (ч. 2 ст. 75 СК України — «Право на утримання (аліменти) має…»).

ГАЛИНА ПОДГОРНА,
приватний нотаріус Краснодонського міського нотаріального округу Луганської області
ПОСВІДЧЕННЯ ДОГОВОРУ ЗАСТАВИ ТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ: ДЕЯКІ ПРАКТИЧНІ ПИТАННЯ
Згідно зі ст. 13 Закону України «Про заставу» і ст. 55 Закону України «Про нотаріат» договір застави транспортних засобів, що підлягають державній реєстрації, повинен бути нотаріально посвідчений на підставі документів, які підтверджують право власності на майно, що заставляється. У разі застави майбутнього майна нотаріусу надаються документи, котрі підтверджують наявність прав на набуття такого майна у власність у майбутньому.
Відповідно до підпункту 5.4 пункту 5 глави 2 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі — Порядок вчинення нотаріальних дій) при посвідченні договору застави нотаріус має встановити, чи належить предмет застави до майна, яке може передаватися в забезпечення виконання зобов’язання.
Предметом застави може стати будь-яке майно (зокрема, транспортний засіб), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення, у тому числі майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (ст. 576 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), ст. 4 Закону України «Про заставу»).
У більшості випадків документом, який надається нотаріусу для підтвердження права власності на транспортний засіб, є свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу. Однак не завжди таке свідоцтво видається особі, яка вже набула право власності. Так, згідно з підпунктами 7 і 8 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1998 року № 1388, власники транспортних засобів та особи, що експлуатують такі засоби на законних підставах, або їх представники (далі за текстом цього Порядку іменуються власниками) зобов’язані зареєструвати транспортні засоби протягом десяти діб після їх придбання (одержання). Державна реєстрація транспортних засобів здійснюється на підставі документів, що підтверджують правомірність придбання транспортних засобів.
Таким чином, наявність свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу не завжди є доказом набуття на нього права власності. Наприклад, п. 10 Правил торгівлі у розстрочку фізичним особам, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 2011 року № 383, встановлює, що під час продажу транспортних засобів у розстрочку суб’єкт господарювання робить позначку «розстрочка» у довідці-рахунку або в акті приймання-передачі, що видається заводом-виробником покупцеві. Такі транспортні засоби не підлягають відчуженню, про що в свідоцтві про їх реєстрацію робиться позначка «відчуження заборонено», а також не знімаються з обліку в органах Державтоінспекції до пред’явлення покупцем договору купівлі-продажу з відміткою суб’єкта господарювання про проведення розрахунку в повному обсязі. При цьому право власності на товари, передані у розпорядження покупця, переходить до нього лише після проведення кінцевого розрахунку, в той час як передача покупцеві здійснюється за умови внесення першого внеску, розмір якого визначається договором купівлі-продажу.
Якщо транспортний засіб набувався за договором купівлі-продажу, нотаріусу при посвідченні договору застави, крім свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, необхідно витребувати і такий договір, щоб встановити умови та момент набуття права власності.
На практиці зустрічаються різні варіанти, наприклад, право власності може наступати з моменту отримання свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу або з моменту сплати першого внеску (це повинно підтверджуватись відповідним платіжним документом), або з моменту підписання акта прийому-передачі (необхідно також витребувати такий акт). Тобто якщо з наданих документів випливає, що транспортний засіб вже належить заставодавцю на праві власності, то він може бути предметом договору застави.

ОЛЕГ ПОПОВЧЕНКО,
приватний нотаріус Київського нотаріального округу
НОТАРІУС-«КОРУПЦІОНЕР»
(ОГЛЯД НОВЕЛ АНТИКОРУПЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА)
Уже стало традицією для нотаріусів кожен Новий рік зустрічати з якимись новелами в законодавстві (законами чи змінами до них та підзаконними актами), які безпосередньо стосуються нотаріальної діяльності. Не стане винятком і 2010 рік. Хоча потрібно віддати належне законодавцям: вони «порадували» нас новим винаходом ще влітку 2009. (Мабуть, щоб нотаріуси заздалегідь встигли досконало вивчити та осягнути норми Законів України «Про засади запобігання та протидії корупції» від 11.06.2009 № 1506-VI (далі — Закон 1) та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» від 11.06.2009 № 1508-VI (далі — Закон 2). Судячи з назв нових законів, здається, що жодним чином вони не можуть впливати на нотаріальну діяльність, та ознайомившись з їх змістом, з’ясовуємо, що законодавець відніс нотаріусів до осіб, яких вони безпосередньо стосуються.
Підпункт ґ п. 2) ч. 1 ст. 2 Закону 1 прямо вказує на нотаріусів, як на можливих суб’єктів корупційних правопорушень. (При цьому ч. 2 у згаданій статті взагалі відсутня).
З моменту набрання чинності Закону 1 втрачає чинність Закон України «Про боротьбу з корупцією». Закон 1 дає визначення таких термінів:
«корупційне порушення — умисне діяння, що містить ознаки корупції, вчинене особою, зазначеною у частині першій статті 2 цього Закону, за яке законом встановлено кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну відповідальність»;
«корупція — використання особою наданих їй службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/ пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/ пропозиція чи надання неправомірної вигоди такій особі або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей»;
«неправомірна вигода — грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги матеріального або нематеріального характеру, що їх обіцяють, пропонують, надають або одержують безоплатно чи за ціною, нижчою за мінімальну ринкову, без законних на те підстав».
Згідно із ст. 3 цього ж Закону суб’єктами, які здійснюють заходи щодо запобігання та протидії корупції, є: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, органи прокуратури України.
Формування державної антикорупційної політики, реалізацію антикорупційної стратегії, що визначається Верховною Радою України, а також координацію діяльності центральних органів виконавчої влади з цих питань здійснює спеціально уповноважений орган (особа) з питань антикорупційної політики. Спеціально уповноваженими суб’єктами у сфері протидії корупції є спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України, податкової міліції, по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, якщо інше не передбачено законом.
Координацію діяльності правоохоронних органів з питань протидії корупції здійснюють у межах наданих повноважень, визначених законами, Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори.
Також суб’єктами, які беруть участь у запобіганні, виявленні, а в установлених законом випадках і у здійсненні заходів щодо припинення корупційних правопорушень, відновленні порушених прав чи інтересів фізичних та юридичних осіб, інтересів держави, а також в інформаційному і науково-дослідному забезпеченні здійснення заходів щодо запобігання та протидії корупції, у міжнародному співробітництві в цій сфері, законодавець визначає:
1. уповноважені підрозділи органів державної влади;
2. місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування;
3. підприємства, установи, організації незалежно від підпорядкованості та форми власності, їх посадові особи, а також громадяни, об’єднання громадян за їх згодою.
У розділі ІІ Закону 1 передбачено заходи щодо запобігання та протидії корупції, серед яких є обмеження, що стосуються у тому числі і нотаріусів. Так, заборонено:
«1) використовувати своє службове становище з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/ пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб, у тому числі:
1. неправомірно сприяти фізичним або юридичним особам у здійсненні ними господарської діяльності, одержанні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів, пільг, укладанні контрактів (у тому числі на закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти);
2. неправомірно сприяти призначенню на посаду особи, яка не має переваг перед іншими кандидатами на цю посаду;
3. неправомірно втручатися в діяльність інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування або посадових осіб;
4. неправомірно надавати перевагу фізичним або юридичним особам у зв’язку з підготовкою проектів, виданням нормативно-правових актів та прийняттям рішень, затвердженням (погодженням) висновків;
…
4) відмовляти фізичним або юридичним особам в інформації, надання якої передбачено законом, надавати недостовірну чи не в повному обсязі інформацію.
…
2. Фізичним та юридичним особам забороняється здійснювати фінансування органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, у тому числі надавати їм матеріальну та/ або нематеріальну допомогу, безоплатно виконувати роботи, надавати послуги, передавати кошти та інше майно, крім випадків, передбачених законами та чинними міжнародними договорами України, укладеними в установленому законом порядку».
Досить цікавою та водночас кумедною (з огляду на те, що нотаріус є самозайнятою особою та особою, що самофінансується), але такою, що безпосередньо стосується нотаріусів, є норма щодо одержання подарунків.
«1. Особам, зазначеним у пунктах 1–2 частини першої статті 2 цього Закону, у зв’язку з виконанням ними функцій держави або органів місцевого самоврядування забороняється приймати подарунки, за винятком випадків, передбачених цим Законом та іншими законами.
2. Особи, зазначені в пунктах 1–2 частини першої статті 2 цього Закону, можуть приймати особисті подарунки, які відповідають загальновизнаним уявленням про гостинність, за умови, що вартість одного подарунка не перевищує розміру однієї податкової соціальної пільги.
3. Особи, зазначені в пунктах 1–2 частини першої статті 2 цього Закону, передають органу державної влади, організації або іншій юридичній особі, де вони працюють, подарунки, одержані під час проведення офіційних заходів, у триденний строк в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України».
Для забезпечення виконання норм Закону 1 законодавець передбачає такі заходи:
«Спеціальна перевірка
1. Стосовно осіб, які претендують на зайняття посад, пов’язаних з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, проводиться спеціальна перевірка, у тому числі щодо відомостей, поданих особисто.
Організація проведення спеціальної перевірки покладається на керівника органу державної влади, органу місцевого самоврядування, на зайняття посади в якому претендує особа.
До проведення спеціальної перевірки залучаються спеціально уповноважені суб’єкти у сфері протидії корупції, а в разі потреби — інші центральні органи виконавчої влади.
2. Спеціальній перевірці підлягають відомості про:
1) притягнення особи до кримінальної відповідальності та відповідальності за корупційні правопорушення;
2) достовірність інформації про доходи, їх джерела та зобов’язання фінансового характеру, у тому числі за кордоном, щодо особи, яка претендує на посаду, та близьких їй осіб;
3) наявність у особи та близьких їй осіб корпоративних прав;
4) особу, яка претендує на зайняття посади, у тому числі про стан її здоров’я, освіту, наявність наукового ступеня, вченого звання, підвищення кваліфікації.
3. Спеціальна перевірка проводиться у п’ятнадцятиденний строк за письмовою згодою особи, яка претендує на зайняття посади, зазначеної в пункті 1 і підпунктах «а»-»ґ» пункту 2 частини першої статті 2 цього Закону.
У разі відсутності зазначеної згоди питання щодо такої кандидатури не розглядається.
Положення щодо організації проведення спеціальної перевірки затверджується Кабінетом Міністрів України».
Таким чином, положення цієї статті містять вимоги, які відсутні в Законі України «Про нотаріат». При цьому законодавець пропонує особам, які бажають стати нотаріусами, пройти спеціальну перевірку у добровільно-примусовому порядку за їхньою письмовою згодою. Але в разі ненадання такої згоди особа позбавляється права на зайняття нотаріальною діяльністю, що можна розцінювати як заборону на професію та порушення презумпції невинуватості.
Фінансовий контроль.
1. «1. Особи, зазначені в пункті 1 і підпунктах «а»-»ґ» пункту 2 частини першої статті 2 цього Закону, зобов’язані подавати відомості про майно, доходи, витрати, зобов’язання фінансового характеру, у тому числі за кордоном, у порядку та обсягах, визначених законами та іншими виданими на їх основі нормативно-правовими актами.
Порядок оприлюднення зазначених відомостей визначається законом.
2. У разі відкриття валютного рахунку в установі банку-нерезидента особа, зазначена в пункті 1 і підпунктах «а»-»ґ» пункту 2 частини першої статті 2 цього Закону, зобов’язана в десятиденний строк письмово повідомити про це орган державної податкової служби за місцем проживання із зазначенням номера рахунку і місцезнаходження банку-нерезидента.
3. Особа, яка претендує на зайняття посади, зазначеної в пункті 1 і підпунктах «а»-»ґ» пункту 2 частини першої статті 2 цього Закону, до призначення або обрання на відповідну посаду подає в установленому законодавством порядку відомості про майно, доходи, зобов’язання фінансового характеру, у тому числі за кордоном.
У разі неподання або подання недостовірних відомостей зазначена особа не може бути призначена (обрана) на відповідну посаду, а призначена особа підлягає звільненню, якщо інше не передбачено Конституцією України».
Отже, неподання або подання неповної (недостовірної інформації) є підставою для складання адміністративного протоколу щодо нотаріуса-«корупціонера».
Крім того, Закон 1 (ст. 14) передбачає вимоги щодо прозорості інформації у приватній сфері. У ній розглядається питання конфіденційної, комерційної та банківської таємниць.
1. «1. Не є конфіденційною та не може становити комерційну або банківську таємницю інформація про:
1) розміри, види благодійної та іншої допомоги, що надається фізичним та юридичним особам чи одержується від них особами, зазначеними в пунктах 1–2 частини першої статті 2 цього Закону;
2) розміри, види винагороди, що одержують особи, зазначені в пунктах 1–2 частини першої статті 2 цього Закону, а також правочини, пов’язані з одержанням подарунків цими особами або близькими їм особами;
3) працевлаштування, виконання робіт, надання послуг за цивільно-правовими угодами близьким особам осіб, зазначених у пунктах 1–2 частини першої статті 2 цього Закону, якщо інше не передбачено законом».
Згадану норму викладено досить декларативно. У ній не визначено чітко ані порядку, ані суб’єктів, ані підстав надання такої інформації. Тому можна очікувати на різноманітні запити до нотаріусів з відповідних структур з посиланням на норми цієї статті.
Виходячи із норм ст. 16 Закону 1 «1. Спеціально уповноважені суб’єкти у сфері протидії корупції в межах відповідного адміністративно-територіального утворення та в державі в цілому зобов’язані щороку не пізніше 10 лютого оприлюднювати інформацію про вжиті заходи щодо протидії корупції та про осіб, притягнутих до відповідальності за вчинення корупційних правопорушень.
2. Спеціально уповноважений орган (особа) з питань антикорупційної політики щороку не пізніше 1 квітня готує та оприлюднює у визначеному Кабінетом Міністрів України порядку звіт про результати проведення заходів щодо запобігання та протидії корупції».
Відповідальність за корупційні
правопорушення
У розділі ІV Закону 1 розглядається відповідальність за корупційні правопорушення. Реалізація закладених у ньому норм пов’язана із Законом 2. У статті 18 Закону 1 зазначено, що «особи, згадані в частині першій статті 2 цього Закону, притягуються до кримінальної, адміністративної, цивільно-правової або дисциплінарної відповідальності у встановленому законом порядку».
Закон 2 вводить нову частину до Кодексу України про адміністративні правопорушення та нові склади злочинів (статті) до Кримінального кодексу України.
До Кодексу України про адміністративні правопорушення введено главу 15-Б «Корупційні адміністративні правопорушення».
«Адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення може бути накладено протягом трьох місяців з дня виявлення, але не пізніше одного року з дня його вчинення».
Стаття 212–21. Одержання неправомірної вигоди
«Одержання особою неправомірної вигоди для себе чи іншої особи у розмірі, що не перевищує п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, — тягне за собою накладення штрафу від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією незаконно одержаної неправомірної вигоди матеріального характеру».
Стаття 212–23. Незаконне сприяння фізичним або юридичним особам
«Сприяння особою з використанням посадового становища фізичним або юридичним особам у здійсненні ними господарської діяльності, одержанні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів, пільг, укладенні контрактів (у тому числі на закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти) з метою одержання за це неправомірної вигоди, якщо її розмір не перевищує п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, — тягне за собою накладення штрафу від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією незаконно одержаної неправомірної вигоди матеріального характеру».
Слід мати на увазі, що доки в Законі України «Про нотаріат» не закріплені фіксовані ціни, доти приватного нотаріуса практично неможливо притягти до адміністративної відповідальності за статтями 212–21, 212–23 КАП України.
Стаття 212–28. Порушення вимог фінансового контролю
«Порушення особою встановлених законодавством вимог щодо подачі відомостей про доходи та зобов’язання фінансового характеру —
тягне за собою накладення штрафу від десяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Неподання або несвоєчасне подання відомостей про відкриття валютного рахунку в установі банку-нерезидента — тягнуть за собою накладення штрафу від десяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Примітка. Суб’єктом корупційного адміністративного правопорушення у статтях 212-28, 212-30–212-33 є особи, визначені в пунктах 1 і 2 частини першої статті 2 Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції».
Щиро сподіваюсь, що нотаріус не буде тією фігурою, стосовно якої представники державних органів України шукатимуть його вклади в закордонних банках на території інших держав. Тим більше що, на відміну від вітчизняного законодавства, в інших державах банківська таємниця захищається реально, а не декларативно. І навіть на підставі ратифікованих міжнародних угод без порушення кримінальної справи відносно конкретної особи іноземний банк не надасть відповідної інформації правоохоронним органам України.
Стаття 212–31. Незаконне використання інформації, що стала відома у зв’язку з виконанням посадових повноважень
«Незаконне використання особою інформації, що стала відома у зв’язку з виконанням посадових повноважень, — тягне за собою накладення штрафу від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».
Для притягнення нотаріуса до відповідальності за згаданою статтею потрібно довести, що інформацію, отриману або від клієнта або з відповідних баз даних, до яких має доступ нотаріус, було використано незаконно. Без особистого визнання нотаріусом згаданого факту здійснити це досить складно. Навіть важко уявити, що це може бути за дія, особливо враховуючи, що нотаріус не виконує посадових повноважень.
Стаття 212-32. Незаконне одержання подарунка (дарунка)
«Одержання особою особистого подарунка (дарунка) на порушення вимог закону — тягне за собою накладення штрафу від десяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією такого подарунка (дарунка)».
Подарунків вартістю, яка перевищує розмір однієї податкової пільги, від осіб, котрі були клієнтами чи навіть гіпотетично можуть бути клієнтами, краще взагалі не брати, і тоді подібна стаття вам не загрожує. У 2009 році згадана пільга становила 302 гривні 50 копійок.
Стаття 212–33. Порушення вимог щодо декларування особистих інтересів
«Неподання особою у випадках, передбачених законодавством, відомостей про наявність особистих інтересів чи обставин, що можуть призвести до невиконання чи неналежного виконання нею своїх посадових обов’язків, — тягне за собою накладення штрафу від десяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».
У цій ситуації слід мати на увазі, що довести причинно-наслідковий зв’язок між тим, що нотаріус не подав передбачених законом відомостей про наявність особистих інтересів чи обставин, котрі призведуть до невиконання чи неналежного виконання обов’язків нотаріуса, практично неможливо.
Також слід враховувати, що доки в Законі України «Про нотаріат» не закріплено фіксованих цін, приватного нотаріуса практично неможливо притягти до адміністративної відповідальності за статтями 212–21, 212–23 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
3) у статті 221 цифри «212–2-212–20» замінити цифрами «212–2-212–33»;
«Протокол про вчинення корупційного адміністративного правопорушення разом з іншими матеріалами у триденний строк з моменту його складення надсилається до місцевого загального суду за місцем вчинення корупційного правопорушення.
Особа, що склала протокол про вчинення корупційного адміністративного правопорушення, одночасно з надісланням його до суду надсилає органу державної влади, органу місцевого самоврядування, керівникові підприємства, установи чи організації, де працює особа, яка притягається до відповідальності, повідомлення про складення протоколу із зазначенням характеру вчиненого правопорушення та норми закону, яку порушено».
Таким чином, ми бачимо, що, незважаючи на складення адміністративного протоколу, доки вину правопорушника не доведе суд — він ще не «корупціонер».
Проте слід знати, що відповідно до ст. 39 Кодексу України про адміністративні правопорушення:
«Якщо особа, піддана адміністративному стягненню, протягом року з дня закінчення виконання стягнення не вчинила нового адміністративного правопорушення, то ця особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню».
До Кримінального кодексу України також введено «нові» склади корупційних злочинів.
Стаття 235-3 Зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги;
Стаття 235-5 Підкуп особи, яка надає публічні послуги;
Стаття 358 Підроблення документів, печаток, штампів та бланків, а також збут чи використання підроблених документів, печаток, штампів;
Стаття 369-1 Зловживання впливом.
Твердо переконаний: коли нотаріус сумлінно виконує свою роботу, то його не зможуть притягти до відповідальності за згаданими статтями Кримінального кодексу України, оскільки їх можливо вчинити виключно з прямим умислом. Тобто особа, котра їх вчиняє, усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання.
Водночас переконаний, що коли законодавець як суб’єкта скоєння певних злочинів назвав нотаріуса, то представники відповідних правоохоронних органів намагатимуться притягувати нотаріуса до кримінальної відповідальності за «новими» статтями Кримінального кодексу України.
Сподіваюсь, що через певний проміжок часу частину певних положень згаданих законів Конституційний суд України визнає неконституційними, і вони втратять свою чинність.

Ви можете отримати повну версію статті безкоштовно