ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ НА ПРЕДМЕТ ІПОТЕКИ ЗА РІШЕННЯМ СУДУ

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Іпотеку називають способом (видом) забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання отримати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому законом.

Договір іпотеки має додатковий характер до основного зобов’язання — кредитного договору та укладається для забезпечення виконання останнього.

У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених ст. 12 цього Закону.

Правовою базою для звернення стягнення на заставлене (іпотечне) майно слугують Цивільний кодекс України (далі — ЦК), закони України «Про заставу», «Про виконавче провадження», «Про іпотеку», «Про нотаріат», «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» тощо.

Підставами для звернення стягнення на предмет іпотечного майна є: порушення умов договору іпотеки, порушення умов збереження і страхування предмета іпотеки.

Існує думка, що слід доповнити перелік умовами, які мають місце в разі систематичного недотримання термінів внесення періодичних платежів; відсутності іпотекодавця та неможливості встановлення його місцезнаходження; зупинення або припинення господарської діяльності іпотекодавця у зв’язку з прийняттям державним органом влади відповідного рішення[1].

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (ст. 33 Закону України «Про іпотеку»). У цьому дослідженні торкнемося актуальних питань на прикладах судової практики щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, яке здійснюється на підставі рішення суду.

Наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум шляхом звернення стягнення на передане боржником в іпотеку нерухоме майно[2].

На підставі рішення суду звернути стягнення на предмет іпотеки можна у будь-який спосіб: реалізація предмета іпотеки шляхом публічних торгів; купівля-продаж іпотекодержателем предмета іпотеки третій особі; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки.

При розгляді справ судом цієї категорії важливим є і те, що право вибору способу судового захисту, передбаченого законом або договором (дострокове стягнення кредитної заборгованості, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, одночасне пред’явлення відповідних вимог у разі, якщо позичальник є відмінною особою від іпотекодавця, розірвання кредитного договору, набуття права власності на предмет іпотеки тощо) належить виключно позивачеві (ст. 20 ЦК, статті 3–4 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК)).

Невиконання вимог ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку» про надсилання вимоги про усунення порушення зобов’язання не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду, оскільки іпотекодавець у судовому засіданні має можливість заперечувати проти вимог іпотекодержателя, що відповідає положенням ст. 124 Конституції України[3].

Ольга Розгон отримати повну версію статті