ЗМІНИ 2019 РОКУ ЩОДО ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ СЕРВІТУТІВ

1 січня 2019 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні» від 10.07.2018 № 2498­VIII (далі — Закон № 2498), який установив деякі новели і спрямував шляхи удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, коригуючи норми законів щодо регулювання правовідносин, які стосуються земельного сервітуту, зокрема: строку дії, видів земельних сервітутів і встановлення земельних сервітутів для здійснення заходів із меліорації земель. Землекористування є юридичною формою реалізації інтересів власників земельних ділянок і землекористувачів, у тому числі й інтересів держави. Його можна розглядати як забезпечену та гарантовану державою правову можливість конкретної особи отримувати в установленому порядку корисні властивості земельної ділянки. Особливо актуальною на практиці є така організаційно­правова форма права землекористування, як земельний сервітут (глава 16 Земельного кодексу України, далі — ЗК, глава 32 Цивільного кодексу України, далі — ЦК). Сервітутні земельні відносини регулюються главою 16 ЗК і статтями 401–406 глави 32 ЦК. ЦК визначає сервітут як «право користування чужим майном» (ч. 1 ст. 401). При цьому не розкриває визначення сервітуту, яке міститься у ст. 98 ЗК, і не наводить його ознаки. Однак загальновідомо, що у ст. 401 ЦК зазначені види сервітутів: земельні та особисті. Зі змісту ч. 1–2 ст. 401 ЦК стає зрозумілим, що сервітут може бути встановлений щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів і може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Тотожні вимоги містить і ст. 100 ЗК: сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Щодо певного майна в інтересах конкретно визначеної особи він вважається особистим (персональним), а якщо встановлений на користь власника (володільця) сусідньої земельної ділянки (а не конкретно визначеної особи) — земельним (предіальним). Земельні сервітутні відносини за своєю сутністю є речовими, а не договірними. Оскільки це речове право, яке належить власнику пануючої земельної ділянки, а сервітуарій має виключне й абсолютне право користуватися чужим майном у визначеному обсязі. Правовідносини із приводу встановлення сервітуту можуть виникнути за наявності двох суб’єктів, одним із яких є власник земельної ділянки, яка обтяжується сервітутом, а іншим — майбутній суб’єкт сервітутного права на це майно (річ) — особа, в інтересах якої встановлений сервітут (і яку заведено називати «сервітуарій»). Як бачимо, суб’єктами сервітутних відносин завжди є два суб’єкти: власник земельної ділянки та її землекористувач.

Ольга Розгон отримати повну версію статті