Згода органу опіки і піклування на вчинення правочину: ефективний механізм охорони і захисту житлових прав дітей чи бюрократія

Реалізація законодавчих вимог щодо отримання дозволу (згоди) органу опіки і піклування у низці випадків вчинення правочинів, які прямо чи опосередковано стосуються майнових прав та інтересів дітей, небезпідставно асоціюється в нотаріусів та їх клієнтів із зайвим формалізмом. Більше того, такого роду формальності час від часу «штучно» створюються самими нотарями внаслідок неправильної інтерпретації правових положень. Про те, що конкретно мається на увазі, піде мова далі. Але перш за все для кращого розуміння основної думки, яку хоче донести автор цієї статті, варто сформувати умовну призму розгляду викладеного далі матеріалу. Зокрема, нею є те, що характер та взагалі доцільність будь-якої формальної процедури визначається тим, яку матеріально-правову норму та відповідну їй ціль процедура реалізує.
Отже, жодні формальності не можуть існувати самі по собі, а повинні бути спрямовані на досягнення конкретного правового результату. Зрозуміло також, що останній повинен бути необхідним для учасників правовідносин. Такі твердження є аксіоматичними як з точки зору права, так і раціонального мислення як такого. Тому перше, на що автор звернув свою дослідницьку увагу, — це юридична природа та мета аналізованого дозволу (згоди).
Правові витоки дозволу органу опіки і піклування
Таке правове явище, як дозвіл органу опіки і піклування, є результатом тлумачення та інтеграції у вітчизняне право норм Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 № 789-ХІІ. У цьому міжнародному акті, зокрема, зазначається , що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов’язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів. У згаданих нормах Конвенції не йде мова про необхідність згоди органів публічної влади для укладення правочинів, а зазначено про адміністративну участь держави в забезпеченні прав та інтересів дітей. Форму адміністративної участі держави як надання дозволу (згоди) органу опіки і піклування визначив український законо­давець.
Конкретні правові норми, що обумовлюють необхідність надання органом опіки і піклування дозволу (згоди) на вчинення правочинів
Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездом­них осіб і безпритульних дітей» від 02.06.2005 № 2623-IV передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Останнє речення є найбільш цікавим з точки зору його реалізації. На перший погляд жодних недоречностей в його реалізації не повинно виникати. Однак досить частими є ситуації, коли один з батьків відчужує на користь іншого свою частку у праві власності на житло або батьки визначають свої частки у праві спільної власності, укладають договір на ремонт житла чи інший правочин, який взагалі не здатний зменшити чи навіть вплинути на майнові права та інтереси дітей. Словосполучення «будь-яких правочинів» можна тлумачити так, що навіть укладення звичайного договору комунального обслуговування житла потребує попередньої згоди органу опіки і піклування. Навряд чи в таких випадках може йтися про доцільність дозволу (згоди) органу опіки та піклування. Формальна обов’язковість такого документа та необхідність проходження батьками відповідних процедур щодо звернення до органу опіки та піклування в зазначених випадках є за своєю суттю нічим іншим, як бюрократизмом.
Як аргумент до викладеного варто зазначити, що відповідно до ч. 4 ст. 177 Сімейного кодексу України (далі — СК) дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається органом опіки та піклування після перевірки, що проводиться протягом одного місяця. Якщо правочин жодним чином не може обмежити права дітей щодо майна, то постає питання: який сенс батькам чекати місяць для отримання очевидного дозволу органу опіки та піклування.
При цьому зволікання із вчиненням правочину може мати негативні наслідки для його сторін. Як правило, дозвіл надається, коли неповнолітня дитина вже забезпечена житлом відповідно до норм, передбачених житловим законодавством.
У деяких випадках органи опіки та піклування без будь-яких переконливих підстав відмовляють батькам у наданні згоди на продаж спільного майна. При цьому порядку оскарження батьками таких відмов в адміністративному, позасудовому провадженні не передбачено.
Часом органи опіки та піклування дають згоду на відчуження нерухомого майна дітей за умови придбання батьками нового житла, що, у свою чергу, може зробити людей заручниками таких вимог.
Законодавство України не містить порядку надання органами опіки та піклування згоди на здійснення правочинів щодо належного дітям майна, у тому числі житла, право власності або право користування яким вони мають, та переліку документів, за умови подання яких органами опіки та піклування надається така згода. Такий порядок, як правило, затверджують самі для себе органи місцевого самоврядування, в яких діють виконавчі комітети.
Якщо звернути увагу на логічну модель, яку обрав законодавець для конструкції ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», то нею є дедукція. Тобто насамперед сформовано загальні твердження, з яких в наступних частинах статті виводяться більш конкретні. Так, спочатку йдеться про участь держави в охороні та захисті дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомості. Далі зазначено, що така участь полягає в недопущенні зменшення та обмеження цих прав щодо житлових приміщень. Завершальна частина 4 норми мала б бути «апогеєм» конкретизації та давати відповідь на питання, як практично реалізуються попередні положення. Однак у ній порушено логічний «ланцюжок», адже частина 4 говорить уже про вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна належного дітям, а не тих, що можуть спричинити зменшення або обмеження дитячих прав на житло.
Такий підхід слід вважати прорахунком законодавця, який має бути виправлений шляхом заміни словосполучення «будь-яких правочинів» на словосполучення «правочини, що здатні зменшити або обмежити права дітей». Зокрема, ними може бути відчуження, передання майна в іпотеку чи користування третім особам.
Подібні зауваження щодо невідповідності цілі правової норми її змісту варто висловити і стосовно ч. 3 ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 № 2402-III (далі — Закон № 2402), в якій, зокрема, зазначено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.

Світлана ДУНАЄВСЬКА отримати повну версію статті