ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРО НАБУВАЛЬНУ ДАВНІСТЬ У ПРАКТИЦІ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Прийняте на урядовому рівні рішення про створенню робочої групи з підготовки радикальних змін до Цивільного кодексу України (далі — ЦК), зумовлене необхідністю його «європеїзації», передбачає не тільки власне модернізацію усього масиву цивільно-правових норм, а й врахування ефективності застосування чинних цивілістичних конструкцій, серед яких слід відмітити набувальну давність як підставу набуття права власності.

У цьому аспекті вибір для аналізу набувальної давності як підстави набуття права власності не є випадковим. Великою Палатою Верховного Суду (далі — ВП ВС) розглянуто справу № 910/17274/17 за позовом ТОВ «Компанія «Укрінком» до ДП «Науково-дослідний виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця», Фонду державного майна України, Міністерства аграрної політики та продовольства України про визнання права власності за касаційною скаргою ТОВ «Компанія «Укрінком» на постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.09.2018 та рішення господарського суду м. Києва від 11.05.2018.

Правову позицію та висновки щодо застосування норм права викладено у постанові ВП ВС від 14.05.2019 (справа № 910/17274/17, провадження № 12-291гс1)1.

Позиція Великої Палати у цій справі має істотне значення для подальшого застосування конструкції набувальної давності, несе практикоутворюючий характер.

ДИНАМІКА НАБУВАЛЬНОЇ ДАВНОСТІ У ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Набувальна давність у системі підстав набуття права власності посідає особливе місце, природно сприймається її зв’язок з догмами римського права. Але у професійному юридичному середовищі ще з часів радянської юриспруденції досить широко репрезентовано скептичне ставлення до набувальної давності. Незважаючи на закріплення цієї підстави набуття права власності у ЦК з часу його прийняття у 2003 році, чимало представників юридичної науки і практики поділяють висловлену в 60-ті рр. XX ст. думку, що наявність самої можливості набуття права власності за давністю володіння призвела б до того, що «отдельные лица … получили бы легальную возможность присваивать результаты труда других, неосновательно обогащаться, получать нетрудовые доходы»2. Навіть відкинувши ідеологічний підтекст, зазначимо, що за радянських часів такий підхід не дозволив запровадити конструкцію набувальної давності у законодавстві (зокрема, при кодифікації цивільного законодавства у середині 60-х років). А зараз його світоглядне втілення, пануючи над правозастосовною практикою, істотно обмежує застосування вже існуючих норм позитивного права про набувальну давність у житті.

Отже, за цивільним законодавством радянських часів можливість набуття права власності за набувальною давністю не була передбачена, але ЦК від 16.01.2003 відновив цю класичну для європейських правопорядків підставу набуття права власності.

Олег Печений отримати повну версію статті