ЗАПОВІТ З УМОВОЮ: ОКРЕМІ ПИТАННЯ ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ

Відповідно до ст. 1242 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) заповідач може обумовити виникнення права на спадкування в особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов’язаної, так і не пов’язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо).

Ідею введення до проекту ЦК України заповіту з умовою активно підтримувала одна з його розробників З.В. Ромовська. Автор зазначала, що за допомогою заповіту з умовою можна досягнути певного суспільно значимого ефекту, особливо коли умовою заповіту є припинення протиправної аморальної поведінки, про що той, на користь кого складено заповіт, знає заздалегідь^[1].

Примітно, що закріплення в цивільному законодавстві такого заповіту було сприйнято досить неоднозначно. Окремі вчені прямо вказували на недійсність заповіту, яким обмежується можливість фізичної особи здійснити право на вибір роду занять, місця проживання, право на свободу пересування тощо^[2].

Загальноприйнятою в юридичній літературі є позиція, що підставою виникнення правовідношення спадкування за заповітом є юридичний склад з послідовним накопиченням елементів: складення заповіту; відкриття спадщини та її прийняття. У разі ж спадкування за заповітом з умовою до складу юридичних фактів додається ще один — існування умови, визначеної заповітом, на час відкриття спадщини.

Умова заповіту має бути:

1. Визначеною за змістом, тобто чітко встановлювати дії, які повинен вчинити спадкоємець для набуття права на спадкування, або події, що мають статися незалежно від поведінки спадкоємця. І, навпаки, якщо умова заповіту чітко не визначена, це потягне за собою труднощі після відкриття спадщини. У такому випадку може бути застосований механізм тлумачення заповіту. Згідно зі ст. 1256 ЦК України тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом за правилами ст. 213 ЦК України^[3].

2. Правомірною, що прямо випливає зі змісту ч. 2 ст. 1242 ЦК України, відповідно до якої умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства. Отже, недійсною відповідно до прямого припису закону вважається умова заповіту, що: 1) суперечить закону; 2) суперечить моральним засадам суспільства.

І якщо перша підстава нікчемності умови заповіту зазвичай не викликає запитань, то друга потребує детального з’ясування. Як відомо, у чинному цивільному законодавстві вживається поняття «моральні засади суспільства», що є категорією звичаєвого права. У ч. 4 ст. 13 ЦК України зазначено, що при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Утім, закон не розкриває поняття «моральні засади суспільства», що значно ускладнює його практичне застосування. Водночас вирішення цієї проблеми може бути певним чином полегшене положеннями Закону України «Про захист суспільної моралі» від 20.11.2003 № 1296-ІV, у ст. 1 якого наводиться поняття суспільної моралі як системи етичних норм, правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов’язок, совість, справедливість. Із дефініції «суспільна мораль» можна виділити такі її складові: 1) система етичних норм; 2) правила поведінки.

Не викликає сумнівів, що категорія «моральні засади суспільства» є переважно оціночною і в контексті досліджуваних правовідносин факт того, що умова заповіту суперечить моральним засадам суспільства, має бути встановлений судом. За загальним правилом ч. 2 ст. 215 ЦК України визнання нікчемного правочину недійсним судом не вимагається. Проте зазначену норму досить складно застосувати до недійсності умови заповіту через її порушення моральних засад суспільства. Крім того, закон не відносить до повноважень нотаріуса встановлення нікчемності умови заповіту.

3. Здійсненною, тобто такою, яку можливо реально виконати або яка може настати. Якщо ж умова в принципі не може бути виконана, то вона має вважатися такою, що не встановлена в заповіті. Утім можливість здійснення умови заповіту має переважно суб’єктивний характер, оскільки одна і та ж умова може виявитися як здійсненною, так і нездійсненною для різних осіб, враховуючи неоднаковий рівень розумових здібностей, особистісних якостей людини тощо.

Водночас особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що вона не знала про неї, або якщо настання умови від неї не залежало (ч. 3 ст. 1242 ЦК України). Практично це означає, що спадкоємець не може в судовому порядку визнати умову заповіту недійсною у зв’язку з неможливістю її виконання. Наведена норма сформульована не бездоганно, оскільки обмежує право спадкоємця на судовий захист, і, крім того, робить неможливим визнання недійсними таких умов закликання до спадкування, які в принципі є нездійсненними (подорож на планету Марс, розгадка будівництва єгипетських пірамід, виявлення місця Атлантиди). Невипадково окремі автори доходять висновку, що ч. 3 ст. 1242 ЦК України суперечить закону в частині забезпечення права на судовий захист, у зв’язку з чим позови спадкоємців про визнання умов заповіту недійсними повинні прийматися судом^[4].

Слід підкреслити, що умова у заповіті може бути як дією, так і подією. У першому випадку умова пов’язана з поведінкою спадкоємця і за своєю юридичною природою є правочином. Відповідно до такої умови заповіту можуть бути застосовані як загальні норми глави 16 ЦК України «Правочини» у тому обсязі, в якому вони не суперечать суті досліджуваних правовідносин.

Що стосується події, то можливість її встановлення як умови заповіту обумовлена змістом ст. 1242 ЦК України, де міститься застереження, що умова заповіту може бути як пов’язана, так і не пов’язана з поведінкою спадкоємця. Наприклад, смерть особи, призначеної в заповіті спадкоємцем. Зокрема, за правилом ст. 1244 ЦК України заповідач має право призначити іншого спадкоємця на випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її або відмовиться від її прийняття чи буде усунений від права на спадкування, а також у разі відсутності умов, визначених у заповіті. Такий вид умови заповіту має назву «підпризначення спадкоємця».

Умову заповіту слід відрізняти від інших заповідальних розпоряджень, зокрема, заповідального відказу. Заповідальний відказ (легат) — вид заповідального розпорядження, за яким на спадкоємця покладається обов’язок вчинити певні дії майнового характеру на користь третьої особи — відказоодержувача. Різниця між ними полягає в тому, що заповідальний відказ, на відміну від умови заповіту, не впливає на виникнення у спадкоємця права на спадкування, а лише породжує зобов’язальне правовідношення між відказоодержувачем (кредитором) та спадкоємцем (боржником).

Олександр КУХАРЄВ отримати повну версію статті