ВИЗНАЧЕННЯ ЧАСТОК У СПІЛЬНІЙ СУМІСНІЙ ВЛАСНОСТІ

Належність майна декільком співвласникам — це розповсюджена обставина, з якою нотаріусам постійно доводиться працювати. При цьому, коли відбувається розпорядження таким майном у цілому, процедура нотаріального оформлення є зрозумілою (наскільки це можливо з урахуванням нашого недосконалого законодавства) і достатньо відпрацьованою. А от коли мова заходить про розпорядження частками або виникає необхідність визначення часток, то починається «розбрід і хитання». І першим чинником, який породжує помилки, є невірне розуміння суті спільної власності.

Спільна власність — це власність декількох (двох і більше) осіб на один об’єкт. Якщо при цьому частки кожного із співвласників визначені, то це спільна часткова власність, а якщо частки не визначені — спільна сумісна власність. Такі норми містить глава 26 розділу І книги третьої Цивільного кодексу України (далі — ЦК).

Що ж це за частки? У народі кажуть: «одна третя квартири», «моя половина будинку» і так далі. Але це є категорично не вірним з юридичної точку зору. Адже між співвласниками розподіляється не майно, а право власності! Отже, ці частки — це частки у праві власності на майно, ще їх називають «ідеальні частки». Майно при цьому лишається єдиним цілим. Це основи цивільного законодавства, які викладені у ЦК, численних коментарях до нього, підручниках з цивільного права та наукових працях.

Натомість, якщо мова йде про розподіл саме майна, то в цьому випадку потрібно керуватись правилами поділу об’єкта в натурі або виділу частки об’єкта в натурі, виключно за умови технічної можливості таких дій (статті 364, 367, 370, 372 ЦК, п. 6 глави 1 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі — Порядок)). У результаті таких процедур формуються як мінімум два нових об’єкти зі своїми характеристиками, адресами, розділами в ДРРП, а право спільної власності змінюється або взагалі припиняється. Але це вже зовсім інша тема.

Перейдемо до розгляду процедури визначення часток у спільній сумісній власності.

Спільна сумісна власність — це вид спільної власності, при якому частки співвласників не визначені (статті 355, 368 ЦК). Суб’єктами такого права згідно з ч. 2 ст. 368 ЦК можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Законодавством не встановлений вичерпний перелік підстав набуття спільної сумісної власності. Отже, така власність може виникати з підстав, не заборонених законом (ч. 3 ст. 368 ЦК).

Найбільш розповсюдженими підставами виникнення права спільної сумісної власності, з якими стикаються нотаріуси в практиці, є набуття власності подружжям та приватизація нерухомого майна декількома особами.

Питання про визначення часток у спільній сумісній власності постає, як правило, тоді, коли один із співвласників бажає розпорядитись належною йому часткою. Крім того, останнім часом через необхідність сплати податку на нерухоме майно до нотаріусів почали звертатись подружжя із метою визначення часток у праві власності на майно, придбане на ім’я одного з них.

ЦК не містить норми, які б прямо регулювали укладення договору про визначення часток у спільній сумісній власності (у ньому наявні лише норми, що регулюють виділ частки в натурі та поділ майна в натурі — статті 370, 372 ЦК). Та можливість укладення договору про визначення часток не викликає сумнівів, адже один із основних принципів цивільного права — це принцип свободи договору (статті 3, 627 ЦК).

Вікторія ГОЛОБОРОДЬКО отримати повну версію статті