ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ШКОДУ, СПРИЧИНЕНУ ТВАРИНАМИ

Як сказав Антуан де Сент-Екзюпері, ми відповідаємо за тих, кого приручили. Сьогодні цей вислів відомого французького письменника має не лише морально-етичний, а й правовий аспект. У законодавстві прописана не тільки цивільно-правова та адміністративно-правова відповідальність власників тварин, а також і кримінально-правова.

Відповідальність власника за шкоду, спричинену тваринами, не є «винаходом сьогодення». Відповідні норми існували здавна. Така відповідальність була відома ще у часи римськомго права, яке сьогодні ми розглядаємо як основу романо-германської системи права. Роздивляючись регулювання зазначеного питання римським приватним правом, слід згадати поняття ноксальної відповідальності. Спочатку під ноксальними розумілися позови, які подавалися не на підставі контракту, а на підставі шкоди, завданої рабами, проте згодом застосування зазначеного виду позовів було розширено до таких випадків: відповідальність батька за делікти, скоєні неповнолітніми дітьми; відповідальність господаря за делікти, вчинені рабами; відповідальність власника за шкоду, завдану домашніми тваринами. Сутність ноксальної відповідальності полягає у тому, що особа фактично відповідає за вчинки інших осіб (або тварин), поведінку яких вона має контролювати. А отже, враховуючи той факт, що римське приватне право було системою позовів за принципом «є позов — є матеріальне право», можна казати про запровадження вже у той період зазначеного виду цивільно-правової відповідальності.

Норми стосовно відповідальності власника тварини містяться також у Соборному уложенні 1649 року (до речі, базувалися ці норми на положеннях Литовських статутів). Так, зокрема, ст. 281 та ст. 284 глави Х «Про суд» встановлюють таке:

«281. А будет кто на кого пустит собаку нарочным делом, и та его собака того, на кого ея пустит, изъест, или платье издерет, и в том на него будут челобитчики, и с суда сыщется про то допряма, и на нем велети исцу доправити бесчестье и увечье и убытки вдвое. А будет про то сыскати будет нечим, и им в том с суда дати вера, крестное целование <…>

284. А будет у кого собака на люди мечется, или животина корова, или бык, или козел, или боран людей или животину бьет, а он такия собаки на привези держати и животины беречь не учнет, и его небрежением от той его собаки или от животины кому какое дурно, или убытки учинятся, и в том на него будут челобитчики, и сыщется про то допряма, и на нем те все убытки велеть доправя отдати исцу. А о том приказати ему накрепко, чтобы он впередь ту собаку держал на привези, а животину в запоре, чтобы от той его животины впередь никому никакова дурна не было. А будет он ту свою собаку на привези и животины в запоре держати не учнет, и от той его собаки или от животины кому какое дурно учинится, и в том на него будут челобитчики, и на нем велеть тем челобитчиком иски их правити по их скаскам бес суда, и ту животину взяв у него отдати челобитчиком»^[1].

Як бачимо, Соборне уложення розрізняє спричинення шкоди твариною за та поза волею її власника (з необережності або як наслідок неналежного нагляду).

Так саме містив низку норм стосовно відшкодування шкоди, спричиненої тваринами і Звід законів Російської імперії. Зокрема, відповідно до ст. 688 книги 2 власник хижих або інших небезпечних тварин зобов’язаний був відшкодувати (надати «винагороду») будь-яку шкоду, що була спричинена твариною здоров’ю або майну особи, якщо зазначений власник був винний у недогляді за твариною або якщо було доведено, що вжиті ним заходи були очевидно недостатніми.

Слід зазначити, що у дореволюційній юридичній літературі спостерігаються різні підходи до характеристики відповідальності власників за шкоду спричинену тваринами. Так, на думку К.П. Побєдоносцева така відповідальність мала наставати за наявності вини власника^[2]. Інший відомий цивіліст того періоду Г.Ф. Шершеневич дотримується протилежної думки. Він вважає, що шкода, спричинена тваринами, підлягає відшкодуванню вже на підставі факту її спричинення, бо він свідчить про невжиття власником заходів, необхідних для забезпечення суспільної безпеки при утриманні тварин, а отже питання вини не виникає^[3]. Водночас одностайною є позиція про звільнення власника тварини від відповідальності за шкоду, спричинену твариною, якщо це сталося внаслідок дій потерпілого чи третіх осіб. Так, наприклад, В.І. Синайський вказує, що відповідальність за дії тварини не настає, якщо «у роздратуванні тварини винна стороння особа»^[4].

ОЛЬГА ВЕРЕЙЦІ отримати повну версію статті