Торговельна марка як об’єкт права інтелектуальної власності

. Особливості регулювання прав на торговельну марку
Сучасне правове регулювання як взагалі прав інтелектуальної власності, так і прав на торговельну марку зокрема, носить досить «сумбурний» та контрадикторний характер. Причиною цього, по-перше, є об’єктивні передумови, до яких належить доктринальна та нормативна неоднозначність конструкції «інтелектуальної власності», по-друге, перманентна неузгодженість актів, в яких закріплені відповідні норми, що спрямовані на регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності.
Правове регулювання прав на торговельні марки, зокрема, здійснюється:
а) міжнародними договорами України (наприклад, Паризькою конвенцією про охорону промислової власності від 20.03.1883, Мадридською угодою про міжнародну реєстрацію знаків від 14.04.1891, Ніццькою угодою про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків від 15.06.1957, Віденською угодою про заснування Міжнародної класифікації зображувальних елементів знаків від 12.06.1973, Протоколом до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків від 28.06.1989, Угодою про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності від 15.04.1994, Договором про закони щодо товарних знаків від 27.10.1994, Угодою СНД про заходи щодо попередження та припинення використання неправдивих товарних знаків та географічних зазначень від 04.06.1999, Сінгапурським договором про право товарних знаків від 27.03.2006, Угодою про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони від 27.06.2014);
б) Конституцією України (ч. 1 ст. 41, частини 1 та 2 ст. 54);
в) книгою 4 ЦК України;
г) Господарським кодексом України (статті 33, 157–159);
ґ) Законом України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», Законом України «Про захист від недобросовісної конкуренції», Законом України «Про рекламу» тощо;
д) підзаконними нормативно-правовими актами (Правила складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг, затверджені наказом Державного патентного відомства України від 28.07.1995 № 116, Положення про Державний реєстр свідоцтв України на знаки для товарів і послуг, затверджені наказом Міністерства освіти і науки України від 10.01.2002 № 10, Порядок сплати зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 23.12.2004 № 1716, Порядок визнання знака добре відомим в Україні Апеляційною палатою Державного департаменту інтелектуальної власності, затверджений наказом Міністерства освіти і науки України від 15.04.2005 № 228, Правила погодження питань про внесення позначення, що містить офіційну назву держави «Україна», до знака для товарів і послуг, затверджені наказом Міністерства освіти і науки України від 04.08.2010 № 790).
З одного боку, такий стан правового регулювання об’єктивний, тому що інтелектуальна власність є досить специфічною та неоднозначною категорією, яка охоплює значну кількість неоднорідних за своєю сутністю об’єктів, і відповідно прав на них. Втім на відміну від традиційної конструкції власності вона пов’язана із інтелектуальним продуктом або ж таким, якому не є характерним певний матеріальний субстрат, що зумовлює можливість його одночасного використання необмеженим колом осіб, незалежно від суб’єкта прав. Внаслідок цього інтелектуальна власність потребує обов’язкової наявності дворівневого регулювання (міжнародного та національного), що зумовлено потребою створити можливість міжнародної охорони прав на торговельні марки, при цьому зважаючи на їх територіальний принцип чинності.
З іншого боку, національне законодавство містить численну кількість сутнісних суперечностей в правовій охороні торговельних марок, що створює невиправдані складнощі в правозастосуванні. Можливо виокремити кілька різних проявів неузгодженостей та недоліків, зокрема, між:
а) міжнародними договорами та ЦК України. Наприклад, закріплення конструкції «недійсність прав інтелектуальної власності на торговельну марку» (ст. 499 ЦК), на відміну від «визнання міжнародної реєстрації недійсною» (ст. 6 bis Паризької конвенції про охорону промислової власності від 20.03.1883, ст. 5 Протоколу до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків 28.06.1989);
б) ЦК та ГК. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 154 ГК до відносин, пов’язаних з використанням у господарській діяльності прав інтелектуальної власності, застосовуються положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Тобто встановлюється інше місце ЦК в ієрархії актів, що регулюють

Василь КРАТ отримати повну версію статті