СУДОВИЙ РОЗГЛЯД СПРАВ, ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ НОТАРІАЛЬНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ (ЧАСТИНА ПЕРША)

Нотаріальна діяльність, спрямована на надання офіційної сили та вірогідності цивільним правам, юридичним фактам і документам, має розглядатись як діяльність публічно-правового характеру, що здійснюється у передбаченому законом процесуальному порядку. Держава наділяє нотаріусів певними повноваженнями щодо вчинення нотаріальних дій і при цьому залишає за собою право контролю за відповідністю діяльності нотаріату встановленим нею правилам.

Закон України «Про нотаріат» закріплює два види державного контролю за діяльністю нотаріусів: адміністративний (статті 18, 33) та судовий (ст. 50). Ці види контролю відрізняються за змістом (предметом), формами, контролюючими суб’єктами, підставами здійснення та можливими наслідками.

Принциповим для нотаріальної діяльності є той факт, що державний контроль за законністю вчинення нотаріальних дій може здійснювати виключно суд як єдиний орган, що своїм рішенням може визнати незаконними: нотаріальну дію, відмову у вчиненні нотаріальної дії, нотаріально посвідчені договори, заповіти, довіреності тощо. Тільки суд також може визнати нотаріуса зобов’язаним відшкодувати шкоду, заподіяну внаслідок незаконних дій нотаріуса. При цьому адміністративні органи мають здійснювати контроль лише за організацією нотаріальної діяльності. Але, на жаль, сьогодні ігнорується той факт, що, здійснюючи контроль за професійною діяльністю, органи юстиції не повинні втручатися у процес вчинення нотаріальних дій. Стосовно нотаріату про адміністративний контроль можна говорити тільки в тому розумінні, яке визначено здійсненням владних повноважень відповідними органами у сфері вирішення питань організації та функціонування нотаріату. Що ж стосується законності нотаріальної діяльності, то в межах нотаріального процесу вона означає законність нотаріальних актів, а вирішення питання про це — виключно прерогатива суду.

Судовий контроль за своєю природою відрізняється від адміністративного і зумовлюється завданнями судочинства, а також статусом суду як органу, на який покладено обов’язок забезпечувати права і свободи всіх суб’єктів правових відносин. Судовий контроль ґрунтується на конституційному праві на судовий захист і більшою мірою є гарантією захисту прав, аніж засобом впливу на систему нотаріату; він пов’язаний із виникненням конкретної цивільної справи, в межах якої з’ясовується питання про законність дії нотаріуса.

За чинним законодавством предмет судової діяльності можуть становити три категорії справ, пов’язаних із контролем за діяльністю нотаріусів:

розгляд позовних заяв у справах про визнання недійсними нотаріально посвідчених правочинів, виконавчих написів, свідоцтв про право власності тощо;

розгляд позовних заяв до нотаріусів про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконних чи недбалих дій нотаріусів відповідно до статей 21 та 27 Закону України «Про нотаріат»;

розгляд скарг на неправильно вчинену нотаріальну дію або відмову в її вчиненні.

Усі зазначені судові справи розглядаються за правилами цивільного судочинства у межах позовного провадження, мають свої особливості і участь у них нотаріуса відбувається у різних формах.

Спори про право цивільне, що виникають з правовідносин, які попередньо одержали нотаріальне оформлення, традиційно розглядаються у позовному провадженні. У літературі зазначалося, що участь нотаріусів у цивільному процесі зазвичай фактично ґрунтується на виконанні покладених на них законом повноважень щодо відповідного юридичного оформлення правовідносин безпосередніх їх учасників і реєстрації тих правових наслідків, що мають місце в результаті реалізації сторонами їхніх цивільних прав та обов’язків [1, с. 72]. Труднощі тут викликає правильне визначення процесуального становища нотаріуса як суб’єкта цивільного процесу. Нерідко у судовій практиці нотаріуси у таких справах виступають співвідповідачами, що є неправильним.

При вирішенні цього питання слід виходити із визначення предмета судової діяльності, який становлять спірні матеріально-правові відносини, наприклад, договірні (якщо недійсними визнаються виконавчі написи нотаріусів, нотаріально посвідчені договори купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання тощо) або спадкові (при розгляді справ про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину, заповітів). Склад сторін у цих справах зумовлюється особливістю цих правовідносин, суб’єктом яких нотаріус не є. Судове рішення у таких справах має містити висновок про обсяг та належність прав та обов’язків суб’єктів спірних правовідносин, а не нотаріуса. Звісно, особу, яка є позивачем, ніхто, і в тому числі суд, не може обмежити у виборі відповідачів. Але якщо нотаріус буде визначений як відповідач у позовній заяві, то у позові до нього в результаті розгляду справи слід відмовляти, оскільки він не в змозі своїми діями або припиненням своїх дій вплинути на поновлення порушеного права позивача. Отже, відповідати, тобто виконувати певні обов’язки, підтверджені судовим рішенням у справі, можуть тільки суб’єкти спірних матеріальних правовідносин: інша сторона договору, інші спадкоємці або особа, яка не має права спадкувати.

Так, наприклад, 5 грудня 2014 р. Київський районний суд м. Харкова, розглянувши цивільну справу за позовом Особа 1 до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Особа 2 за участю третіх осіб — Особа 3, Особа 4 про визнання незаконними дій нотаріуса, відмовив у задоволенні позову, виходячи з наступного.

Позивач звернулась до суду з позовом про визнання незаконними дій нотаріуса щодо посвідчення іпотечного договору між Особа 3 та Особа 4; скасування нотаріальної дії щодо посвідчення зазначеного іпотечного договору; зобов’язання нотаріуса вжити заходів щодо скасування оскаржуваної нотаріальної дії відповідно до законодавства.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначила, що нотаріусом посвідчено договір іпотеки, предметом якого є будинок та земельна ділянка. Іпотечне майно набувалося нею та Особа 3 під час перебування у шлюбі та є спільним майном подружжя, однак нотаріус посвідчив договір без її письмової згоди, що є порушенням Порядку вчинення нотаріальних дій. Крім того, відповідно до ст. 51 Закону «Про нотаріат» нотаріус у разі виникнення помилки у вчиненій ним нотаріальній дії або виявлення того, що дія не відповідає законодавству, має повідомити про виявлені факти сторін правочину для вжиття заходів щодо скасування нотаріальної дії, тому на підставі цієї норми позивач просила зобов’язати нотаріуса вжити заходи щодо скасування нотаріальної дії.

Відповідач, заперечуючи проти позову, зазначив, що при посвідченні ним договору іпотеки сторонами були надані усі необхідні документи, які підтверджували, що іпотечне майно належить Особа 3 на праві особистої власності.

Третя особа Особа 3 через свого уповноваженого представника проти задоволення позову заперечував, зазначаючи, що нотаріусом при посвідченні договору іпотеки виконані всі вимоги законодавства.

Під час розгляду справи судом було встановлено, що задля посвідчення договору іпотеки нотаріусу були надані правовстановлювальні документи на нерухоме майно, звіт про оцінку нерухомого майна, довіреність представника Особа 3 — Особа 5, що містила паспортні дані Особа 3 та наявність штампу про укладення ним 8 травня 2013 р. шлюбу із Особа 6; копія паспорта Особа 5 та його ідентифікаційний код; копія паспорта Особа 4 та її ідентифікаційний код; згода чоловіка Особа 4 на укладення договору іпотеки; договір позики, у забезпечення якого укладений договір іпотеки. Також на виконання п. 4.6. Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусом було витребувано у представника Особа 3 — Особа 5 заяву, у якій зазначалося, що майно, яке є предметом іпотечного договору, не є спільною сумісною власністю. Зміст вказаної заяви нотаріус зазначив у тексті договору. Нотаріусом також перевірено реєстрацію права власності на іпотечне майно та відсутність податкової застави.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд не тільки зазначив, що подані нотаріусу документи не свідчать про те, що іпотечне майно є спільною сумісною власністю Особа 1 та Особа 3, але й окремо наголосив, що відповідно до ст. 50 Закону України «Про нотаріат» особи, які не брали участі у вчиненні нотаріальних дій, але вважають, що їх права і охоронювані законом інтереси порушені нотаріальною дією, вправі звернутися до суду з відповідним самостійним позовом про недійсність посвідченого акта, але не до нотаріуса, а до інших суб’єктів спірних матеріальних правовідносин, з приводу яких виник спір.

Крім того, вимоги ст. 51 Закону України «Про нотаріат» передбачають можливість вчинення нотаріусом самостійних дій у ситуації відсутності спору, тоді як особа, яка вважає дії нотаріуса неправомірними, може їх оскаржити у суді. Враховуючи це, вимога позивачки про зобов’язання нотаріуса вжити заходів щодо скасування вчиненої нотаріальної дії — посвідчення договору іпотеки є неналежним способом захисту, тому задоволенню не підлягає^[1].

У цій судовій справі досить чітко простежується різниця між вимогами про оскарження незаконності нотаріальної дії та визнання недійсним нотаріально посвідченого правочину. Вимоги позивачки у цьому випадку є саме позовом про визнання недійсним іпотечного договору, тому мали б бути звернені до його сторін — Особа 3, Особа 4, що брали участь у справі як треті особи, що не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. У разі задоволення такого позову суд вирішив би питання саме про їх права та обов’язки, що за чинним законодавством виключено, адже треті особи, що не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, перебувають поза його межами, і у резолютивній частині рішення не може міститися висновок про їх права або обов’язки.

Нотаріус же у вказаній справі відповідачем бути не може, оскільки, по-перше, не є суб’єктом спірних матеріальних правовідносин, що становлять предмет судового розгляду, а по-друге, внаслідок цього у резолютивній частині судового рішення не може міститися висновку про права або обов’язки нотаріуса.

Так само вирішується питання щодо визначення процесуального статусу нотаріуса і в тому випадку, коли предметом оскарження є видане нотаріусом свідоцтво про наявність безспірного права власності (свідоцтво про право на спадщину, свідоцтво про право власності на частку у спільному майні подружжя, свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів). Вимога про визнання такого нотаріального свідоцтва недійсним та його скасування має бути звернена не до нотаріуса (адже не він набуває право власності на підставі цих правовстановлювальних документів), а до осіб, що є набувачами права власності: інші спадкоємці; той з подружжя, кому видане свідоцтво; покупець майна на прилюдних торгах (аукціонах).

Наприклад, 31 жовтня 2013 р. Суворовський районний суд м. Херсона розглянув справу за позовом Особа 1 до приватного нотаріуса Херсонського міського нотаріального округу Особа 2 за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Особа 3, про скасування свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів.

Обґрунтовуючи позовну заяву, позивач зазначав, що 23 липня 2013 р. приватним нотаріусом Особа 2 було видано Особа 3 свідоцтво на право власності на нерухоме майно, яке належало позивачу і було реалізоване на прилюдних торгах арештованого майна. Вважаючи видачу такого документа нотаріальним посвідченням правочину, позивач стверджував, що нотаріус мав перевірити правовстановлювальні документи на майно та його статус (наявність або відсутність арешту, заборони відчуження) і відмовити у вчиненні такої нотаріальної дії за умови встановлення наявності заборони на відчуження такого майна.

У судовому засіданні судом було встановлено, що 17 липня 2013 р. відбулись прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна, що належало Особа 1. Переможцем торгів визнаний Особа 3. За результатами торгів складено протокол та акт державного виконавця про реалізацію арештованого майна, які на час розгляду справи є чинними. На підставі зазначених документів 23 липня 2013 р. приватним нотаріусом Особа 2 видано свідоцтво, яким посвідчено право власності Особа 3 — переможця зазначених торгів.

Розглянувши справу, суд відмовив у задоволенні позову, виходячи з наступного. Аналіз положень ст. 72 Закону України «Про нотаріат», глави 12 розділу П Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України дав суду підстави вважати, що особливість видачі свідоцтва про право власності на майно, що придбавається з прилюдних торгів (аукціонів) полягає у тому, що від нотаріуса не вимагається перевіряти факт належності нерухомого майна колишньому власнику, витребовувати правостановлювальні документи, відомості про факт реєстрації майна, наявність чи відсутність заборон відчуження, а також інші документи, перевірка яких нотаріусом є необхідною під час посвідчення правочину про відчуження нерухомого майна. Оскільки продаж є примусовим, всі необхідні відомості та документи мають бути витребувані у попередніх провадженнях судовими органами чи державним виконавцем. Скасувати свідоцтво про придбання арештованого нерухомого майна з прилюдних торгів можливо при недотриманні нотаріусом процедури його видачі або при визнанні прилюдних торгів недійсними.

Суд наголосив, що позивач не довів суду порушення нотаріусом вимог Закону «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України при видачі свідоцтва про придбання арештованого нерухомого майна з прилюдних торгів, а самі прилюдні торги не були визнані недійсними, тому в задоволенні позову слід відмовити^[2] .

Але, крім того, суд мав би відмовити у позові до нотаріуса просто виходячи з того, що він є неналежним відповідачем у цій справі, адже задоволення позову зачіпало б права та обов’язки не нотаріуса, а Особа 3, який на підставі нотаріального свідоцтва набув права власності на нерухоме майно. Скасування свідоцтва про право власності неминуче потягне за собою позбавлення такого права його набувача. Заперечуючи проти законності свідоцтва, позивач завжди порушує спір про право цивільне, тому навіть за умови доведення того факту, що нотаріус припустився порушення порядку вчинення такої нотаріальної дії, відповідачем за позовом може бути виключно набувач права власності, а не нотаріус. Посилання ж на порушення закону нотаріусом під час видачі свідоцтва як на обґрунтування такого позову тільки утворює підстави для залучення нотаріуса до участі у такій справі як третьої особи, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Вікторія БАРАНКОВА отримати повну версію статті